Реферат: Юридична деонтологія

1. Поняття та зміст

2. Юридична діяльність: поняття та зміст ст

3. Предмет та завдання юридичної деонтології

4. Юридична практика

5. Поняття та структурна характеристика моралі

6. Моральні принципи та їх відображення в юридичній діяльності

7. Поняття та різновиди юридичних спеціальностей

8. Загальна характеристика окремих юридичних спеціальностей

1. Поняття та зміст юридична деонтологія

Як відомо, термін "деонтологія" грецького походження, що в перекладі означає науку про належне. Крім того, цим терміном інколи позначають розділ етики, в якому вивчаються проблеми обов'язку людини, сфера належного (того, що повинно бути), вивчаються усі форми моральних вимог до життєдіяльності^іюдини та відношення між ними. "Деонтологія" — як науковий термін у системі етичних знань був вжитий англійським філософом і правознавцем Бентамом Ієремія (1748-1832), працю якого "Деонтологія або наука про мораль" було опубліковано в 1834 році. Автор відстоював своє бачення моралі та обов'язку. Його працю свого часу не було перекладено ро­сійською чи українською мовами, а основні висновки та положення зазнали критики з боку ідеологів марксизму. Мораль, на думку Бентама, може бути математично обра­хованою ("моральна арифметика"), а задоволення індивідуального інтересу, вважав він, слід розглядати як засіб забезпечення "найбільшого щастя для найбільшої кількості людей".

Це положення має певну актуальність і сьогодні у розумінні питань законності,

правопорядку. Тільки шляхом забезпечення суб'єктивних прав кожного громадянина можна втілити загальну ідею справедливості у функціонуванні громадянського сусп­ільства та правової держави.

Якщо І. Бентам застосував термін "деонтологія" для позначення вчення про мо­раль в цілому, то надалі деонтологію почали відрізняти від моральних цінностей вза­галі. Деонтологія формувалась, як специфічна система знань про належне, виходячи з вимог суспільної моралі. Проблематика належного, повинного (те, що має бути здійснено або зроблено) знаходить різні форми свого прояву, формує основу пред­мету даної науки та вивчається у відповідності до окремої особи, групи осіб, суспіль­ства в цілому на рівні конкретних норм, принципів поведінки, моральних або суспіль­них ідеалів. До останнього часу у вузькому розумінні деонтологією називали профе­сійну етику медиків як систему етичних норм виконання медичними працівниками своїх службових обов'язків. У складі медицини було сформовано особливе вчення  медичну деонтологію. Більш детальне знайомство з цим аспектом розгалуження де-онтологічних знань заслуговує уваги тому, що у ході порівняльного аналізу надається можливість більш повного розуміння юридизації деонтології.

Формування системи деонтологічних знань в межах медицини відбулося не ви­падково, а тому, що медицина є самою гуманною .галуззю людської діяльності. Про­цес лікування людини, збереження її як соціальної цінності, як частини живої природи є прояв високої моралі, доброти, гуманізму. Тому система моральних вимог до професійної діяльності медика формувалася постійно, оскільки існував цей вид со­ціальної діяльності. За довгий час свого існування медична деонтологія зазнавала впливу з боку'релігії, політики тощо. Дивлячись на формалізацію, офіційне закріплен­ня цих вимог, слід відмітити, що на сьогоднішній день збереглася значна кількість історичних пам'яток, які свідчать про розвинутість медичної деонтології. Так, наприк­лад в античний період Гіппократом було сформульовано цілий ряд деонтологічних норм, при допомозі яких народжувався ідеал лікаря — мудреця: "Все, что ищется "в мудрости, все это есть в медицине, а именно: презрение к деньгам, совестливость, скромность, простота в одежде, уважение, суждение, решительность.".

У70-ті роки у юридичних навчальних закладах викладався спеціальний курс "Вве­дення в юридичну спеціальність", метою якого було введення студентів у майбутню професію. Пізніше було видано відомий широкому колу спеціалістів підручник Алек­сеева С.С. (1976р.). Це був перший крок на шляху'до створення нової юридичної науки, хоча у той час термін "юридична деонтологія" ще не використовувався. Автор підручника дослідив та виклав важливі аспекти проблеми, які допомагають осмисли­ти юридичну науку та юридичну практику, наблизитися до розуміння професійної юридичної діяльності. Алексеев С.С. довів необхідність етики юриста:

1. Право, законність — це інститути соціального життя, що тісно пов'язані з сус­пільною мораллю, вони втілюють її ідеали та принципи. Здійснення правових норм багато у чому залежить від моральної озброєності суддів, прокурорів, працівників міліції, від дотримання ними вимог професійної етики.

2. Специфіка юридичної роботи містить у собі потенційну небезпеку професійної деградації особи, що проявляється в актах бюрократизму, формалізму, втрати са­моконтролю, відповідального ставлення до справи, в прояві грубості, нелюдяності тощо.

3. Робота юриста прямо впливає на долі людей, на їх взаємовідносини, що спо­ріднює професію юриста з професією лікаря. Тому питання про етику цих професій виникає з об'єктивною закономірністю. Таким чином, діяльність юриста за своєю спе­цифікою глибоко вторгається у сферу моралі і тому, як підкреслює Алексеев С.С., повинна співвідноситися з моральними вимогами, враховувати особливості юридич­ної діяльності. Етика юриста, на його думку, охоплює одночасово загальні мо­ральні принципи, особливі вимоги, виходячи з окремих видів юридичної роботи, та включає своєрідний етикет— правила ввічливості, такту, культуру поведінки,   і

Слід згадати також ім'я професора Горшенєва В.М., який повноправно вважаєть­ся засновником науки "Юридична деонтологія". У 1988, році було опубліковано ав­торським колективом з його участю навчальний посібник, де послідовно викладено предмет, функції нової науки, принципи та її роль у системі юридичних знань. Горшенєв В.М. зробив спробу узагальнити всю інформацію про кваліфікаційну харак­теристику юриста, розглянути професію юриста за кількома аспектами: а) юрист як особа; б) юрист як політичний діяч; в)юрист як спеціаліст; г) юрист як носій високих моральних якостей; д) естетична культура юриста. Теоретичні положення та висновки Горшенєва В.М. заклали підвалини подальшого розвитку системи філософсько-етич­них знань у професійній діяльності юристів. Деякі з них будуть викладатися окремоУ

Слід зауважити, що питання співвідношення права і моралі, етики юристів за останні десятиліття так чи інакше знаходились в полі зору багатьох вчених (Агєшин Ю.0., Сливка С.С., Суворов Л.К., Бородін В.В., Лукашова 0.0., Нєрсєсянц B.C. таінші). Правовій свідомості та правовій культурі служителів Феміди було присвячено значну кількість наукових досліджень, що складає міцну базу для поширення наукових , деонтологічних знань. Виходячи з наведеного вище, робимо висновок, що юридична деонтологія виникла не на пустому місці і розвивається цілком природно та законо­мірно. У галузі правових знань теж робилися спроби формулювання на офіційному рівні моральних якостей працівників юридичної сфери. В 20-х роках НКЮ УРСР за­твердив певний порядок атестування працівників суду, згідно до якого передбачало­ся робити професійний підбір кадрів на посаду судді лише з урахуванням визначеного переліку їх якостей: ідейно-політичних, розумових, моральних, зв'язаних з характе­ром та темпераментом, а також адміністративно-організаторських якостей.(5) У 1982 році Мінвузом СРСР було затверджено новий документ — Кваліфікаційн/характерис-тику юриста, де визначалася систегиа вимог до знань та умінь юриста.(б) Деонто-логічні питання не залишилися поза увагою і міжнародного»співтовариства. Так у 1979 році Генеральною Асамблеєю ООН було прийнято Кодекс поведінки посадових осіб по підтриманню правопорядку (резолюція №34/169).(7) Існують також інші міжнародні документи, які відображають окремі сторони професійної етики юрисдв.       

 2. Юридична діяльність: поняття та зміст

Щоб розібратися, що являє собою ця специфічна область наукових знань, необ­хідно звернутися до визначення науки юридична деонтологія, а потім детально розг­лянути питання її предмету. Юридичну деонтологію визначають, як науку про систему етичних вимог до професійної діяльності юристів. Однак, поряд з цим існують також інші визначення. Наприклад, Сливка С.С. пропонує визначення юридичної деонто­логії, як науки про внутрішній імператив службового обов'язку, який створює переду­мови та мотиви вибору юристом норм поведінки у практичній діяльності, про форму­вання власних норм для кожної ситуації зокрема. У запропонованому визначенні просліджуються деякі недоліки, що відображають тенденцію до звуження предмету. Автором не взято до уваги такі вагомі компоненти^ предмету, як відомості (система знань) про правознавство та юридичну практику, їх співвідношення, функції. Він ро­бить акцент саме на правовій культурі юриста, яка обумовлює прийняття індивідуаль­них рішень як в побуті, так і на роботі.

 Дещо інакшою вбачається позиція Горшенєва В.М. Він стверджує, що юридична

деонтологія —це галузь юридичної науки, що узагальнює систему знань про мудрість спілкування та мистецтво прийняття вірного рішення у юридичній практиці, тобто на­ука про пошук атмосфери досягнення необхідного, істинного результату у спілкуванні юриста як з колегами, так і з тими, кому він надає свої професійні послуги та кого  повинен обслуговувати правовими засобами в процесі реалізації ними свого право- вого статусу.                                                         

Дуже важливою є проблема співвідношення моралі та права, вирішення якої значно впливає на формування всієї системи деонтологічних знань. Однак, ця проблема зна­ходиться на стику декількох наук — філософії, теорії держави і права, соціології, тому потребує комплексного підходу, для чого пізнавальних засобів однієї галузі знань буде вкрай недостатньо, таким чином, як наука, юридична деонтологія має ряд ха­рактерних ознак:

— це одна із юридичних наук, яка разом з іншими входить до системи гуманітар­них знань;

— юридична деонтологія розкриває зміст та взаємозв'язок таких соціальних явищ як юридична наука та юридична практика, визначає їх функції;

— наука юридична деонтологія, виходячи з норм та принципів суспільної моралі, формує систему вимог професійного та особистого порядку, висвітлює етичну сторо­ну діяльності юриста, враховуючи спеціалізацію юридичної професії;

— юридичною деонтологією вивчаються система, форми, методи та засоби підго­товки високо кваліфікованих юристів-професіоналів;

— характерною ознакою можна назвати також те, що це молода за своїм віком юридична наука, яка знаходиться на стадії свого становлення та поступово набуває заслуженого авторитету в системі юридичних знань.

Якого ж соціального значення набуває ця наука, що змусило так глибоко замис­литися над етичними проблемами, які виникають в правовій сфері? Юридична діяльність має свою специфіку, що обумовлено її організаційним, управлінсько-розпорядчим та владним характером. Роботу юристів можна спостерігати в різних сферах суспільного життя, на різних рівнях організації соціального організму. Це прийняття законів, орга­нізація іх виконання, здійснення правосуддя, захист інтересів громадян, а також участь у вирішенні інших важливих питань. Поступово сфера використання юридичних знань поширюється, що надає відповідного авторитету професії юриста. Це об'єктив­ний процес, який не треба пов'язувати зі штучною тенденцією юридизації знань (юри­дична логіка, юридична соціологія, юридична етика). Авторитет юриста зростає од-ночасово з підвищенням авторитету права. Слід відзначити, що на сучасному етапі розвитку, українського суспільства цей процес так і відбувається. Право все більше проникає в систему соціальних зв'язків, втягуючи все 'більшу кількість людей у бага­тогранні правові відносини, завдяки чому підвищується роль захисників права.

3. Предмет та завдання юридичної деонтології

Окремим блоком питань до придмету юридична деонтологія входять питання юри­дичної освіти, підготовки та перепідготовки кадрів, підвищеня кваліфікації, роз­повсюдження позитивное досвіду. Головною тут є проблема підготовки не просто спеціаліста — юриста, а працівника високого рівня кваліфікації тобто професіонала своєї справи. Зрозуміло, Що професіоналом не можна бути взагалі Професіонал — це добре підготовлений спеціаліст конкретної справи, тому система підготовки таких спеціалістів повинна відрізняти специфіку практичних завдань, які треба вирішувати працівнику у повсякденній роботі. Юридична деонтологія повинна вивчати не просто систему виховання юриста взагалі, суспільству потрібні професіонали конкретної спра­ви — прокурори, законодавці слідчі- тощо. Таким чином, у загальному вигляді пред­метом юридичної деонтологіі можна визначній юридичну теорік юридичну практику та Систему моральних вимог, що складають етикет професийної діяльності юристів.

Слід додати, що юридична деонтологія як наука знаходиться у тісному контакті та взаємодії з іншими юридичними науками, використовує їх досягнення для досліджен­ня власного предмету. Використовуються також знання неюридичних наук педаго­гіки, психології, соціології, без чого не уявляється можливим отримати і узагальнити об'єктивні результати дослідження. Наприклад, розробляючи практичні рекомендації для системи кадрової підготовки спеціалістів, реорганізації юридичної освіти або си­стеми правового виховання, слід користуватися положеннями не тільки педагогіки та психології, а також досягненнями конституційного права, філософії права, теорії права тощо.

Поряд з наукою "юридична деонтологія" існує одноіменна навчальна дисципліна, яка цілком спирається на досягнення науки та змістовно відображує  предмет, і на­ука, і навчальна дисципліна тісно переплітаються з точки зору змістовності, вирішу­ють спільні завдання, але між ними є значна функціональна різниця. Наука покликана здобувати нові знання, систематизувати вже відому інформацію, а учбова дисциплі­на призначена трансформувати їх у свідомість, вміння та навички студентів, завдяки чому сприяти вирішенню проблем практики. Таким чином, уявляється можливим сфор­мулювати основні завдання, що спільно вирішуються.

1. Виходячи з вимог соціального прогресу, особливостей та умов функціонування українського суспільства, треба визначити роль та призначення юридичної діяльності в структурі соціальної діяльності.

2. Відповідно до першого завдання бажано висвітлити соціальне призначення юристів на сучасному етапі реформування державних інститутів, а також підвищити авторитет юридичної професії.

3. Сформулювати загально-теоретичну модель юриста високого рівня кваліфікації, враховуючи всю сукупність вимог професійного, особистого характеру, проаналізу­вавши досвід іноземних держав.

4. На підставі існуючих результатів наукових досліджень прогнозувати тенденції розвитку юридичної науки, визначати необхідні зміни щодо системи кваліфікаційних вимог в межах конкретних юридичних спеціальностей.

5. Виробляти практичні рекомендації для вирішення проблем правової діяльності, що безпосередньо залежить від рівня професійної підготовки, правової культури пра­цівника, його морального обліку в цілому.

6. Надати організаційно-методичну допомогу студентам-юристам на первинному етапі навчання, підготувати їх до ґрунтовного засвоєння матеріалу, сформувати осо­бисті уявлення стосовно юридичної теорії та юридичної практики, кваліфіковано підго­тувати їх до самостійного вибору майбутньої юридичної спеціальності.

7. Сформувати стійку систему знань щодо морального обліку юриста, зробити їх елементом особистої культури, базою для подальшого формування правової свідо­мості особи.

На підставі аналізу вище перелічених завдань юридичної деонтології слід зверну­ти увагу на особливу роль деонтологічних знань у системі гуманітарних наук. Юридич­на і медична деонтології націлені на забезпечення високоякісного, високогуманного ставлення до такої соціальної цінності як особа. Медик, юристи повинні захищати інтереси особи —жкиття, честь, гідність, тобто всі ті природні якості, без яких вона стає просто індивідуумом — частиною живої природи.

Вдаючись до характеристики юридичної науки та виходячи з методологічних вимог системно-функціонального аналізу, ми починаємо попереднє ознайомлення зі спе­цифічною сферою людської діяльності, метою якої є здобуття нових знань про оточу­ючу нас дійсність. Мова йдеться про наукові знання, тобто ті, які являються реальним відображенням дійсності, мають об'єктивний характер, обгрунтовані, виважені, си­стематизовані та перевірені практикою. Пізнання дійсності може відбуватися на побу­товому рівні, однак їх якість та цінність значно нижчого гатунку ніж тих, що отримані у ході наукового дослідження. Це загальне правило, але щодо цінності знань, то в ньому можуть бути винятки.

Вся сукупність наукових знань, які людство отримало за свою багатовікову історію, систематизовані за певними критеріями, що дозволяє користуватися науковою інформацією того чи іншого напряму, вносити додатки, узагальнювати її тощо. Оз­найомлення з цією системою є необхідним етапом для характеристики саме юридич­них знань. Спочатку слід ознайомитися з поняттям самого терміну наука, існують різні визначення, але за основу пропонується взяти філософське тлумачення цього слова, де наука — це сфера дослідницької діяльності, що націлена на виробництво нових знань про природу, суспільство, мислення включає в собі всі умови та моменти цього виробництва: вчених з їх знаннями та здібностями, кваліфікацією та дос­відом; наукові установи, експериментальне та лабораторне обладнання; методи нау­ково-дослідницької роботи, понятійний апарат, систему наукової інформації. Та­кий широкий підхід до розуміння цього терміну дає змогу поглянути на нього з точки зору структурної організації, наповнення такими значущими компонентами, без яких процес наукового пізнання стає неможливим або неякісним.

В історичному аспекті наука — це також результат та необхідний наслідок суспіль­ного розподілу праці тому, що виникає внаслідок відмежування розумової (інтелекту­альної) діяльності від фізичної праці та поступовим перетворенням її в специфічний вид занять, що стосувалося спочатку незначної групи людей. Цікавим у цьому плані слід відмітити те, що передумови для виникнення науки взагалі перш за все з'явилися у Китаї, Індії, Вавілоні, Єгипті, де накопичувалися величезні емпіричні знання з хімії, фізики, логіки, математики, астрономії. Це досягнення східної цивілізації було пере­роблено у чітку систему знань в Древній Греції, де з'явилися мислителі, що спеціаль­но займалися наукою, яка ще не мала галузевого розмежування.

В даний період виділяють три головних блоки наукового знання, які структурно відображують раціональне сприйняття дійсності: науки про природу, про суспільство та науки про 'мислення.

Передусім зазначимо, що термін "юридична наука", який дуже часто використо­вується, може мати узагальнюючий характер та означати всю сукупність юридичних

наук — всі знання про правову дійсність (правознавство або юриспруденцію). Проте, мова може йтися і про конкретну юридичну науку, наприклад, конституційне право, цивільне право або кримінологію, кримінальний процес тощо. Перш ніж висвітлити внутрішню побудову юридичних знань, слід визначити ті риси, які характеризують правознавство в цілому, відокремлюючи його у самостійну сферу людських знань. З цією метою необхідно ознайомитися з тим, що входить у правову сферу наукових дос­ліджень, на яких принципах та за допомогою яких методів функціонує юридична наука та які функції і завдання покладені на всю систему юридичних знань.

По-перше, визначимо предмет юридичної науки. Предмет науки — це та сфера життєдіяльності суспільства, на пізнання якої націлена дослідницька діяльність. Для юридичної науки предметом являється держава та право. Предмет науки структурно складається з об'єктів — конкретних явищ державно-правової дійсності, які в свою чергу формують предмети конкретних галузевих наук (як правило — це певні види сус­пільних відносин, що складаються у тій чи іншій сфері дії права). Об'єкт юридичної науки (правознавство) таким чином за своїм обсягом вужчий від предмету та наповнює його конкретно історичним змістом. У зв'язку з цим, не слід плутати предмет право­знавства, як систему всіх юридичних знань, з предметом конкретної юридичної науки. Саме з цих конкретно-наукових предметів складається загально-теоретичне уявлення про сукупний предмет юридичної науки в широкому розумінні, який фактичне не існує в якості єдиного цілого та сприймається лише на філософському рівні мислення. Розу­міння предметів конкретних юридичних наук вимагає більш деталізованого підходу, що обумовлюється здійсненням безпосередніх досліджень реально існуючих явищ оперу­ванням конкретними даними позитивного матеріалу. Ми вже зазначили, що у предмети юридичної науки включаються держава і право. Однак і держава, і право, і вся держав­но-правова організація може існувати лише в умовах суспільства, тому їх вплив на суспільство і вплив суспільства на окремі явища державно-правової дійсності являється одним з аспектів дослідження предмету юридичної науки.

 Тому мову треба, вести про конкретні методи окремих юридичних наук, які можуть бути універсальними або суто специфічними, що характерні лише для однієї галузі наукових знань або їх незначної кількості. Філо­софською основою всякої методології пізнання є принцип відображення об'єктивних

закономірностей розвитку та функціонування явищ оточуючої дійсності, розуміння їх в єдності та взаємодії.

Серед методів, які використовуються окремими юридичними науками, слід на­звати методи порівняння, аналізу та синтезу, статистики, метод історизму, систем­но-функціональний метод, спеціально-юридичний та деякі інші.

Розглянемо найбільш поширені у правознавстві методи.

Спеціально-юридичний метод. Його сутність полягає в описі явищ державно-правової дійсності за допомогою юридичної термінології, висвітленні діяльності со­ціальних суб'єктів з точки зору юридичних моделей поведінки, з позицій законного або протиправного, обов'язкового або можливого. В ході такого описування відбу­вається реконструкція фактів та явищ правової дійсності, їх юридична оцінка, виявля­ються тенденції та закономірності юридичної практики, вдосконалюється юридична термінологія.

Метод порівняння. Являє собою сукупність пізнавальних засобів та процедур, що дають можливість установити схожість та відмінність між явищами, що вивчаються. Як систематично розроблений метод сформувався в XIX столітті в порівняльному мо­вознавстві, етнографії. Зараз широко використовується юридичною наукою. Шляхом порівняння однопланового юридичного матеріалу, яке здійснюється за єдиними кри­теріями (за часом, за суб'єктами, за обсягом), виявляються характерні риси, ознаки правових явищ, їх особливе, загальне^або одиночне. При цьому виявляються також причинні зв'язки між явищами, що генетично не пов'язані між собою (економічна криза суспільства та правотворча діяльність держави). У зв'язку з визначною ефектив­ністю методу порівняння, для вирішення практичних проблем в системі юридичних знань склалася навіть ціла наукова галузь — порівняльне правознавство, де вивченню підлягають різні правові системи окремих національних держав. В результаті вияв­ляється можливість удосконалення зовнішньо-політичної діяльності, урахування існу­ючих особливостей міждержавних стосунків, запобігання негативним фактам держав­но-політичного життя, що мали місце у чужому досвіді, використання у державному будівництві більш прогресивного та передового, перевіреного світовою практикою. Порівняння, як метод, має науковий характер лише в тому випадку, якщо порівню­ються не випадкові факти правової діяльності, а лише закономірні та типові, які ма­ють достатній ступінь достовірності. Слід додати, що порівняння відіграє значну роль в умовиводах стосовно узагальнення інформації, виявленні аналогії предметів та явищ.

Методи статистики. Ці методи використовуються майже усіма науковцями у ході вирішення дослідницьких завдань. Змістовно це означає, що існує певна група статистичних методів, які в загальному вигляді розкривають порядок застосування математичних знань до пізнання правової дійсності, вивченні кількісних змін у держав­но-правовому житті та обробці цих даних. Серед статистичних методів розрізняють:

методи дескриптивної (описової) статистики, індуктивної (вибіркової) статистики, ста­тистики взаємозв'язків. Всі вони тією чи іншою мірою впливають на процес пізнання. Фактично ми маємо справу з цифрами, формулами, графіками, гістограмами, се­редніми величинами, генеральними сукупностями тощо. Наприклад, завдяки деск­риптивному методу, можна виявити ряд узагальнюючих показників, що характеризу­ють певну сукупність явищ. Так, до сукупності соціальних норм відносимо такі показ­ники: існують в суспільстві, виступають в якості правил поведінки, регулюють відно­сини соціальних суб'єктів.

Системно-функціональний метод. Використовується у зв'язку з тим, що всі явища правової дійсності існують не ізольовано, а взаємодіють з деякими іншими, складаючи таким чином єдину сукупність, що відповідає вимогам системності. Крім того, що кожне явище виступає елементом системи, воно являється одночасово підси­стемою, яка складається з інших систем. Кожний елемент системи виконує в ній свою функцію. Тому вивчення окремих правових явищ, що мають значний елементарний склад, з позицій їх системно-функціональної організації має значний науковий ефект. Наприклад, дуже корисно і навіть необхідно використовувати цей метод у ході вив­чення системи державних органів, їх розподілу на законодавчу та судову гілки влади за^фуцкуюнальним призначенням. Те ж саме стосується структури правової норми.

Підводячи підсумок питанню методології юридичної науки, слід зазначити, що у ході наукових досліджень того чи іншого предмету комплексно використовуються різні методи, що передбачає визначення їх послідовності та сумісництва, іноді один метод складає передумови для використання іншого методу, таким чином, складається ціла система послідовних цілеспрямованих дій, які об'єднуються поняттям "дослідницька діяльність". Завдяки функціям, можна простежити, як, якими шляхами розвивається система науково-юридичних знань, який вплив здійснюють юридичні знання на систему соціальних зв'язків, яка кінцева мета отриманих результатів дослідження або які завдання стоять перед юридичною наукою на даному етапі. Як і багато інших наук, юридична наука виконує ряд загальних функцій (теоретико-пізнавальну, прогностич­ну, комунікативну), але, як суспільній науці, їй притаманні деякі особливі функції — такі, як ідеологічна, практико-прикладна. Серед всіх функцій юридичної науки, які розглядаються в сучасній науковій літературі, слід виділити:

1. Теоретико-пізнавальна — теоретичне засвоєння держави та права на рівні за­гальних закономірностей виникнення, розвитку та функціонування, формування за­гальних уявлень про окремі правові явища, констатація існуючого стану правової дійсності у тому чи іншому аспекті розуміння.

2. інтерпретаційна — пояснення сутності державно-правових явищ, висвітлення їх причинного зв'язку, структурної організації, соціального значення тощо.

3. Ідеологічна — всяка система знань являється елементом ідеології людської свідо­мості. ідеї про право, про державу складаються в цілісні системні утворення у вигляді теорій, концепцій. Вони відображають інтереси та волю певних соціальних станів, формують програмні цілі партій, об'єднань, держав, виробляють оціночні критерії щодо правової дійсності, закріплюють загальноправові цінності та ідеали.

4. Прогностична — крім інтерпретації існуючих явищ юридична наука на підставі виявлення певних закономірностей та тенденцій формулює перспективи на майбутнє шляхом висунення гіпотез та прогнозів. Наукове передбачення володіє значною цінністю для практики соціального будівництва та являється однією з найважливіших функцій всіх суспільних наук.                         і

5. Практико-прикладна — усі теоретичні досягнення, які людство отримує в ре­зультаті наукового дослідження, мають своїм завданням служити на користь людям, допомагати їм у вирішенні практичних завдань. Теорія для практики — ось основний принцип дослідницької діяльності, одне з головних її завдань. Наукові рекомендації повинні допомагати роботі державного апарату, сприяти удосконаленню правового регулювання, створенню надійних правозахисник механізмів тощо.

6. Еврестична — дуже близько до теоретико-пізнавальної, але означає не роз­повсюдження та систематизацію юридичних знань, теоретичне засвоєння дійсності, а здобуття нових раніше невідомих знань про державу та право.

7. Методологічна— розглядається як внутрішньосистемна функція, яка вказує на шляхи, засоби та прийоми отримання нових юридичних знань, можливості їх викори­стання у різноманітних сферах життєдіяльності суспільства. У зв'язку з цим слід відмітити методологічну роль загальної теорії держави та права у системі юридичних наук.

8. Комунікативна — вказує на необхідність взаємозв'язку та взаємодії всієї систе­ми юридичних наук, дотримання однакових темпів приросту та удосконалення юри­дичних знань, використання наукових досягнень неюридичної сфери, запобігання

І дубляжу у науковому дослідженні та утворенню прогалин, подолання неконструктив-|дискусій.

Перш за все се­ред них слід назвати принцип втілення справедливості, гуманізму, законності, пла­новість наукових досліджень, їх практична націленість та Інші.

ГПеред сучасною юридичною наукою постає цілий ряд нових завдань, що мають перспективний або першочерговий невідкладний характер. Молода українська дер-1 жава опинилася в дуже скрутному становищі. Особливі труднощі відчуваються в еко­номічній сфері. Однак, за Конституцією Україна — це демократична, правова, со­ціальне орієнтована держава, тому вирішення проблем державного будівництва, еко­номічного відродження країни значною мірою залежить від використання правових заходів та механізмів. Ті методи управління, що існували до входження України в систему ринкових відносин, вже не відповідають дійсності, але ще не склалася і нова систем? управління, не спрацьовують на практиці юридичні гарантії, проголошені чинним законодавством. Тому виникла гостра потреба — засобами юридичного про­гнозування сконструювати модель сучасного українського суспільства та вказати на шляхи та методи її практичної реалізації з урахуванням існуючих особливостей внут­рішнього порядку та вимог світових стандартів щодо організації державного життя. Це — генеральна лінія, якою рухається вся юридична наука, але поряд з цим передба­чається вирішення значної кількості більш конкретних завдань: підготовка проектів законодавчих актів, проведення загальної систематизації законодавства, розробка правових механізмів ефективного використання інституту місцевого самоврядування, передбачення нових тенденцій росту злочинності та обгрунтування відповідних право­вих гарантій захисту прав та свобод громадян, вивчення та ґрунтовний аналіз практи­ки державотворення інших країн з метою використання їх позитивного досвіду тощо...

Підсумковою ознакою, яка характеризує внутрішню організацію наукових юри­дичних знань являється їх системний характер. Ми вже зазначали, що правознавство змістовно складається з певної системи юридичних наук, які мають свої власні пред­мети дослідження та відповідно до специфіки предметів власну методологію. Щодо класифікації юридичних наук, то у науковій літературі існують деякі розбіжності не принципового характеру. Для прикладу наведемо більш поширену класифікацію, за якою можна виділити:

1. Загально-теоретичні та історичні науки — теорія держави та права, історія дер­жави та права, історія політичних та правових вчень.

2. Галузеві науки — конституційне право, кримінальне право, адміністративне право та інші.

3. Міжгалузеві науки — суд і правосуддя, транспортне право, господарське пра­во, банківське, митне право.

4. Прикладні юридичні науки — кримінологія, криміналістика, судова медицина, бухгалтерський облік.

5. Науки, що вивчають міжнародне та зарубіжне право і державу — міжнародне право, державне право зарубіжних країн, порівняльне правознавство, історія держа­ви та права зарубіжних країн.

Юридична деонтологія більшою мірою відноситься до групи прикладних наук тому, що вивчає вимоги етичного порядку у зв'язку з виконанням юристами професійного обов'язку та деякі інші питання, про що вже говорилося раніше. В історичному плані

юридична наука має багатовіковий досвід, який складався шляхом поєднання зусиль філософів, юристів, державних та політичних діячів різних епох. На кожному етапі свого становлення в юридичні^ науці відбивалися тенденції розвитку суспільства, особливості функціонування тих чи інших політичних інститутів. Але якщо казати про витоки формування юридичних знань, що мали у достатній мірі офіційний та система­тизований характер, то слід згадати про римське правознавство пізнього періоду, j яке формувалося в межах колегії жреців (collegium pjntificum) та відчувало значний ї вплив релігійного світогляду. В цілому їх правові знання ще не відділялися у само-I стійну галузь знань та існували разом з формулами релігійних традицій. Знання про I' правові норми вважалися цілком таємними та охоронялися кастою жреців, що забез-J^ почувало ефективність їхнього релігійного та владного впливу на людей.

4. Юридична практика

Після ознайомлення з загальними рисами та системою наукових юридичних знань більш зрозумілими стають питання практичної діяльності, яка відбувається у сфері дії права в зв'язку з цим має ряд характерних-ознак, які дають можливість виділити її у певний вид соціальної діяльності. Перед тим, як визначити ці характерні риси, слід звернутися до розуміння більш загального терміну— соціальна діяльність, існує навіть теорія соціальної дії, автори якої у 20-ті роки XX століття намагалися пояснити поведінку соціальних суб'єктів через зв'язки уявлення, психологічні і моральні моменти? які виникають у ході взаємовідношень між ними Ця теорія характеризувалася свого часу, як основний напрям американської соціології XX століття та мала значний успіх у питаннях пояснення соціальної структури, ієрархії соціальних систем, рівнів їх орга­нізації тощо.

Питання соціальної діяльності можна розглядати також з позицій філософії або психології. В кожному випадку ми отримаємо певний результат. Однак, слід врахову­вати той факт, що правознавство відноситься до суспільних наук, має свою методо­логію дослідження та різні методологічні рівні — від філософського до конкретно-історичного, а значить може самостійно пояснювати окремі явища оточуючого світу, які мають відношення до правової дійсності. На цій підставі соціальну діяльність можна визначати як спосіб організації та існування соціального організму, в процесі чого, шляхом перетворення та споживання оточуючого світу відбувається задоволення жит­тєвих потреб та інтересів соціальних суб'єктів. Людські потреби та інтереси, які вис-тупають двигуном їхньої діяльності, дуже різноманітні, характеризуються невизначе-ним колом аспектів розуміння, тому людська діяльність відбувається відповідно у різно­манітних формах, напрямах та сферах суспільного життя. Одним із напрямів, що змістовно наповнюють поняття соціальної діяльності, являється юридична діяльність. При цьому юридичну діяльність можна розкрити через поняття форми або сфери со-ціальної діяльності. У першому і у другому випадку це буде виправдано тому, що всяка людська активність спостерігається лише у випадку свого зовнішнього прояву та може існувати, як самостійне явище лише у визначеній системі  зв'язків, тобто у певній сфері соціальних відносин. Ці різні аспекти вказують лише на відмінність методологіч­них підходів та допомагають всебічно розкрити об'єкт дослідження. Поряд з цим, юридична діяльність може мати свої власні форми здійснення та відбуватися у різних сферах життя суспільства. У даному випадку було б доцільним визначити, які види соціальної діяльності існують поряд з юридичною та якими рисами остання відрізняється від інших. За різними підставами виділяють такі види, як — розумова, предметна, виробнича, політична, організаційна, державно-управлінська, виховна та безліч інших видів діяльності за формою прояву або способом здійснення (це залежить від методо­логії дослідження).

Виділення такої значної кількості видів обумовленого багатогранністю соцільного життя, складністю відносин та зв'язків, в які вступають люди.

Вид діяльності характеризуеться конкретними причинними зв'язками, метою, формами, сферою здійснення, суб'єктами, засобами та інше. Юридична діяльність, окремий вид соціальної діяль­ності. також характеризуєтьсягювними рисами:

1. Відбувається у сфері дії права з використанням правових засобів.

2. Здійснюється спеціально уповноваженими на те суб'єктами, які володіють юри­дичними знаннями.

3. її метою є упорядкування, узгодження суспільних відносин по відношенню до вимог права, вирішення конкретних життєвих ситуацій та задоволення на цій основі індивідуальних, групових та загальнолюдських потреб та інтересів.

4. Юридична діяльність має організуючий характер, націлена на організацію дій інших суб'єктів І значною мірою пов'язана з державною діяльністю.

5. Зміст юридичної діяльності у кожній конкретній ситуації складають окремі дії юристів, що націлені на досягнення бажаних правових результатів.

6. Юридична діяльність у багатьох ситуаціях виявляє елементи творчості, індиві­дуального підходу, винесення конкретного рішення на підставі загальної моделі пове­дінки.

7. Юридична діяльність своїм правовим впливом пронизує майже всі сфери су­спільного життя, які підлягають правовому регулюванню.

Таким чином, під юридичною діяльністю слід розуміти один з різновидів соціаль­ної діяльності, який здійснюється юристами-фахівцями з метою отримання правового результату, задоволення законних потреб та інтересів соціальних суб'єктів у відпові­дності до вимог права. —Іноді вживається термін "юридична практика" (соціальна практика), який по суті

відображає поняття діяльності, але включає ще й досвідпрактичного засвоєння І дійсності. Адже всяка діяльність здійснюється з урахуванням^ існуючого досвіду Це закономірність соціального прогресу, тому немає потреби вишукувати суттєві відмінності між вище згаданими термінами.

Нами вже було зазначено, що зміст юридичної діяльності у кожному випадку скла­дають конкретні дії перелік суттєво впливає на визначення обсягу,сфери та форм юридичної діяльності. В умовах соціального прогресу, ускладненням соціальних зв'язків відповідним чином змінюється зміст та форми соціальної, а, значить, і юридичної практики. На підставі аналізу спробуємо обгрунтувати вище зазначену закономірність.  Професійна діяльність (prudentes) знатоків римського права поділялася на три основні ) види: cavere (складати нові позови та угоди), адеге (вести справу у суді), respondente  (давати відповіді). Самою типовою функцією юрисконсультів було "respondente" — висловлювання думок стосовно запитів приватних осіб або їх посередників. Авторитет  римських юристів,, набутий у судових засіданнях, був настільки значним, що їх думки  впливали на волю суддів навіть без їх особистої участі у судовому розгляді справи. У ( зв'язку з тим, що за консультаціями в основному зверталися оратори-адвокати, Ци- церон порівнював роль юрисконсульта у суді з роллю латинського флейтиста, який супроводжував виступ актора на сцені.

суспільних відносин вимагає від їх учасників узгодження своїх цілей, бажань, потреб та інтересів.

 Юридична діяльність, характеризуючись своїми специфічними рисами, не являєть­ся виключенням із загального правила. Як і інші види соціальної діяльності, вона впорядковується за допомогою цілої системи засобів, серед яких правові займають вагоме місце. Однак, в деонтологічному аспекті привертають до себе увагу засоби неюридичного походження, за допомогою яких здійснюється регулятивний вплив. В чому ж полягає сутність соціального регулювання, які види його бувають та як воно трансформується в сферу юридичної діяльнбсті? Треба зазначити, що виходячи із системного характеру соціальної організації (суспільство як система), її багатоплано­вості, необхідності розвитку і функціонування, соціальне регулювання як невід'ємний фактор і умова співіснування різнородних суб'єктів, умова здійснення будь-яких видів соціальної діяльності існувало на протязі всього періоду суспільства. Можна визначи­ти два основних види соціального регулювання: нормативне та індивідуальне. Суть нормативного зводиться до створення загальних правил поведінки людей в суспільстві, які розраховані на невизначене коло осіб та ситуацій. Індивідуальне регулювання по­лягає у встановленні моделі поведінки для конкретно визначених осіб, яка розрахова­на на одноразове використання. В залежності від суб'єктів регулювання розрізняють державне та недержавне. При цьому зазначимо, що для регулювання юридичної діяль­ності характерно поєднання різних видів регулятивного впливу. Таким чином, в ході регулювання відбувається формування моделей поведінки загального або індивіду­ального характеру. При цьому використовуються слідуючі засоби: надання права на певні дії, покладання обов'язку, встановлення заборон та визначення мір відпові­дальності. В залежності від способу встановлення та забезпечення реалізації існуючих нормативів, вони можуть бути юридичного, морального, релігійного або іншого по­ходження. При цьому, їх головне призначення полягає в тому, що вони визначають алгоритм дій людини в різноманітних життєвих ситуаціях і в комплексі складають нор­мативну основу всякої соціальної діяльності. Виходячи з того, що предметом нашого дослідження виступає діяльність юридична, то безпосередньою основою її здійснен­ня являються юридичні норми. Але при цьому існує система моральних вимог, які складають деонтологічну характеристику юридичної діяльності. Це не означає, що мораль і право існують відокремлено, не знаходячи аспектів взаємодії. Навпаки, вони доповнюють одне одного, узгоджують свої регулятивні можливості, хоча пріоритет у цій взаємодії визнається за нормами морального походження, які виконують роль визначального фактору у формуванні нормативної бази всякої соціальної регуляції.

Існують такі сфери життя суспільства, де тільки шляхом морального регулювання можна визначити поведінку людей (відносини дружби, любові), хоча Юридичне право у порівнянні з мораллю має значно більше можливостей. Щодо юридичної діяльності, то поряд з наявністю системи правових норм існує також нормативна база, що харак­теризується поняттям професійної моралі. Визначення системи цих норм, принципів або окремих положень має практичне значення у справі формування правової свідо­мості майбутніх юристів. Крім того, загальне визнання та використання системи де-онтологічних вимог у юридичній діяльності сприятиме зміцненню законності, право­порядку в країні, визнанню дійсного авторитету юридичної професії, авторитету пра­ва в цілому.

    5. Поняття та структурна характеристика моралі

Що таке мораль, її витоки, суть, роль у житті суспільства та окремої людини? Відповідь на ці питання дає одна з давніх галузей пізнання — етика, яка пояснює мораль (лат. mores — нравы), як одну з форм суспільної свідомості, як суспільний інститут, який виконує функцію регулювання поведінки людей у всіх сферах суспіль-

ного життя. З точки зору нормативного регулятора, яким виступає мораль в процесі юридичної діяльності, її можна розглядати як систему вимог до юристів у зв'язку зі здійсненням ними своїх професійних обов'язків (норми моралі, совість, відпові­дальність, честь).

Характеризуючи мораль взагалі, слід зазначити, що моральне життя суспільства являє собою складне багатогранне явище, яке відображує різноманітні потреби та інтереси соціальних прошарків та груп населення і при цьому виступає важливим регу­лятором взаємовідносин між людьми та фактором їх духовного розвитку. На фоні загального характеру, моральної регуляції має місце в суспільстві наявність особливої професійної моралі, яка відображує специфіку того чи іншого виду соціальної діяль­ності людей. Професійна мораль — це результат історично професійного розподілу праці, який відображував об'єктивні процеси розвитку суспільства. Слід сказати, що професійна мораль складається перш за все в таких видах діяльності, об'єктом яких виступає людина. Це пояснюється тим, що робота з людьми має свої неповторні ситуації, труднощі, протиріччя, які треба вирішувати та уникати в процесі спілкуван­ня, які не можна раз і назавжди окреслити якоюсь універсальною юридичною нор­мою. Крім того, характер та специфіка відносин між людьми у кожній професії (хво-рий-лікар, підсудний-суддя, артист-глядач) висувають специфічні моральні вимоги та оцінки, які є важливим регулятором цих видів діяльності та забезпечують реаліза­цію задач, що стоять перед ними. Виходячи з цього, професійна мораль, з одного боку виступає як складова частина загальної моралі, з другого — як специфічне до-. повнення до нормативної бази, що регулює той чи інший вид професійної діяльності ЛЮДИНИ.

Моральна свідомість виступає в якості третього складового елементу моралі. Її розглядають як специфічну форму суспільної свідомості і визначають в якості системи поглядів, ідей, уявлень про належну поведінку, яка відповідає соціальним інтересам. Характеризуючи в цілому моральну свідомість, слід визначити характерні риси: мо­ральна свідомість зароджується в процесі моральної діяльності, відображує моральну практику, а через неї економічний базис і надбудову суспільства; в моральній свідомості знаходять своє відображення межі вільних дій людини, відповідно до сприйня нею моральних цінносіеи.

    Характеризуючи структуру моральної свідомості, слід зазначити, що за рівнями формування розрізняють суспільну та індивідуальну. Якщо до першої відносять теоре­тичні вимоги, норми, кодекси, ідеали, категорії, то до другого виду включають мотиви, почуття, переконання особистості. Ці два рівні існують у певній взаємодії. Індивідуальна свідомість визначається суспільною свідомістю, яка базується на су­спільному бутті. Якщо людина проникається важливістю колективної ідеї, вона сприй­має її як свою особисту. Так, в умовах обстановки поваги один до одного, ввічли­вості, шанування практичного досвіду, нетерпимості до правопорушень формується відповідна свідомість окремої особистості, відбувається сприйняття загальноприйня­тих правил на індивідуальному рівні.   

Зупинимося на вивченні найбільш значущих складових моральної свідомості, се­ред яких слід назвати моральні почуття та норми моралі.

Моральні почуття, які проявляються в юридичній діяльності, достатньо різно­манітні, що виходить з широкого спектру зв'язків, які формуються в процесі вирішення значної кількості юридичних справ. До їх переліку можна віднести такі:

- почуття патріотизму (пріоритет інтересів загальної справи перед особистим інте­ресом або за рахунок особистого блага);

- престижно-статусні почуття, пов'язані з потребою самоствердження (почуття гордості за свою професію, за довіру колективу, усвідомлення необхідності подолання труднощів з метою випробування своїх професійних можливостей);

- альтруїстичні почуття (бажання дати радість, допомогу, втішити, підбадьорити в тяжку хвилину);

- комунікабельні почуття (симпатія, довіра, повага при спілкуванні).

Роль моральних почуттів у юридичній діяльності виявляється через призму спілку­вання людей. А виходячи з того, що юридична професія передбачає саме роботу з людьми різного характеру, рівня культури, інтелекту, то можна зазначити ту значну роль, яку відіграють моральні почуття у мотивації роботи працівників юридичних уста­нов. По-перше, — це оцінка вчинків та поведінки людей з позицій суспільно-виробле­них норм та ідеалів. По-друге, — моральні почуття виступають засобом регуляції відно­син між людьми, соціальними групами тощо. По-третє, — завдяки почуттям суспіль­но-значущі норми, принципи, ідеали інтуїтивно перетворюються у внутрішню пере­конливість людини. По-четверте, — моральні почуття являються не тільки засобом регуляції, але й засобом самоствердження людини, виявом багатства її внутрішнього світу. Тому формування моральних почуттів у кожної людини, а тим більш у юристів, співробітників правоохоронних органів, є однією з важливіших задач морального ви-ховання.

6. Моральні принципи та їх відображення в юридичній діяльності

Не менш важливою умовою здійснення юристами своїх професійних обов'язків є  усвідомлення та використання у своїй діяльності основоположних ідей — принципів і моралі, які являють собою найбільш узагальнений вираз вимог тої чи іншої моралі.  Моральні принципи складають ядро моралі, визначають її соціально-історичну суть, ідейну націленість. На відміну від норм моралі, які визначають тактику поведінки лю­дини в конкретних життєвих ситуаціях, принципи моралі визначають узагальнену со­ціальну орієнтацію, стратегію поведінки, являються своєрідною програмою діяльності. Моральні принципи об'єднують та систематизують всю моральну діяльність, виступа­ють фактором стабільності, визначають головну лінію поведінки.

В професії юриста моральні принципи виконують свої специфічні функції. Вони допомагають орієнтуватися у найбільш складних, нормативно не визначених ситуаціях, що дає змогу приймати нестандартне рішення, яке не суперечить інтересам спра­ви в цілому. Завдяки усвідомленню принципів моралі, які склалися у колективі служ­бовців юридичної установи, надається можливість програмування дій окремих співро­бітників, гарантування впевненості щодо виконання ними професійного обов'язку на належному рівні. Моральні принципи також забезпечують стабільність мікроклімату у колективі, а значить і стабільність його роботи, що є необхідною умовою функціону­вання всіх правоохоронних органів. З іншого боку, дотримання принципів моралі у своїй професійній діяльності оберігає працівників юридичних служб від аморальних вчинків, скоєння яких породжує серед громадян недоброзичливе ставлення, недо­віру, а в окремих випадках — люту ненависть до служителів Феміди.

Серед принципів моралі, які значною мірою здійснюють позитивний вплив на сферу юридичної діяльності, слід назвати принципи гуманізму, демократизму, законності, справедливості, колективізму, чесності, порядності, гласності у роботі та деякі інші. У чомуж полягає суть зазначених принципів стосовно професійного обов'язку юристів? Для висвітлення цього питання необхідно звернутися до визначення змісту найбільш провідних моральних принципів. Одним із загальновизнаних та важливіших принципів - вважається принцип гуманізму, який розкриває цінностний аспект організації людсь­ких відносин. Гуманізм (лат. humanus - людяний, людський) означає людяність, любов до людей, вимогу на захист гідності людини, її право на щастя, всебічний розвиток. Як моральний принцип, який трансформується у сферу юридичної діяль­ності, він із змістовного боку формулює певну систему вимог:

— розуміння людини, як вищої цінності, а не як засобу для досягнення цілей, все . робити для забезпечення потреб та інтересів людини;

— забезпечення свободи та захисту гідності особи, права на щастя, на духовний розвиток;

— повага до особистих якостей;

— рівне ставлення та повага до чоловіка та жінки, повага до ідеалів людини, Л вікових, національних ознак, політичних поглядів;

— чутливість, душевність у відносинах :

— чесність, прямота в оцінці дій, доброзичливість критики, несприйнятливість аморальних вчинків.

Принцип колективізму також притаманний юридичній роботі, стосовно якої вису­ваються певні вимоги:

— єдність мети та волі колективу;

— ідейна єдність;

— співробітництво та взаємодопомога;

— керівництво колективом, як організаційний та об'єднуючий фактор його Існу­вання;

— чітке дотримання дисципліни всіма членами колективу, незалежно від стажу, досвіду, посади тощо.

Іноді окремі вимоги принципу колективізму трактуються на підставі відстоювання | вузькогрупового або індивідуально-егоїстичного інтересу, в результаті чого набувають іншого звучання. Так, слід відрізняти доброзичливу критику від критицизму, заздрості або інших негативних почуттів, взаємодопомогу від кругової поруки.

 7. Поняття та різновиди юридичних спеціальностей

     Професія юриста, як своєрідний вид соціальної діяльності, виділяється серед І інших цілим рядом специфічних властивостей, зумовлених тою роллю, яку відіграють І право і законність у житті суспільства. Охорона прав і законних інтересів громадян, І безкомпромісна боротьба з правопорушеннями, висококваліфіковане розв'язання різноманітних юридичних проблем — є змістом повсякденної діяльності юристів і ра­зом з тим являється їх професійним обов'язком. Саме юристи, які мають ґрунтовні знання, відповідну професійну підготовку, високу правосвідомість, чітке розуміння своєї відповідальності за долю людей, наділені владними повноваженнями і здатні ефективно впливати на зміцнення законності і правопорядку у державі. Необхідність виконання юристами своїх професійних повноважень, громадянського обов'язку ста­вить перед ними особливо високі вимоги до особистих якостей. В першу чергу юрист має глибоко усвідомлювати, що свою місію він виконує будучи наділений високою довірою суспільства і держави, а тому його висока порядність, чесність, безкорис­ливість, об'єктивність, вдумливий підхід до кожної деталі справи, постійне прагнен­ня до самовдосконалення повинні бути невід'ємними рисами його натури.

Характерною ознакою відданості юриста своїй справі, професійної зрілості є за­гострене почуття справедливості. Для юриста, це насамперед означає небайдужість до біди, нещастя інших людей, у тому числі і до таких які через збіг складних життєвих обставин самі опинилися серед правопорушників. На відміну від інших громадян, юрист, саме завдяки своєму професійному хисту, спроможний не обмежуватися роллю спостерігача, а активно і ефективно домагатися відновлення порушених прав, вста­новлення справедливості.

Зробити це — його професійний і громадянський обов'язок. Всупереч відомому прислів'ю "людині властиво помилятися", юрист, як і лікар, не має права на помил­ку. Адже вона занадто дорого обходиться людині і суспільству в цілому. Її ціною іноді можуть бути тяжкі наслідки — втрата волі, здоров'я і навіть життя. Звичайно, ніхто не застрахований від прийняття хибних рішень, але у тому і полягає особливість юридич­ної діяльності, щоб "метод спроб та помилок" був для неї неприйнятний. Тому, рішення з будь-якої юридичної справи має бути глибоко виваженим, всебічно обміркованим, що і являється головною передумовою його непогрішимості. Специфічною рисою діяль­ності юриста є повсякденне зіткнення з найрізноманітнішими життєвими ситуаціями, юридичними казусами, які мають деякі спільні ознаки і у той же час часто істотно відрізняються  Досвідченим юристам добре відомо, що на практиці фактично не бу­ває цілком ідентичних справ, випадків, абсолютно тотожніх ситуацій, а відтак не може бути і стереотипів для їх вирішення. У професії юриста має місце нагальна потреба у творчому підході до встановлення істини у кожній конкретній справі, постійний пошук, можливість миттєво орієнтуватися у ситуації, готовність до прийняття нестандартних у межах закону рішень.

Таким чином юрист— це професіонал, який має фундаментальні та спеціальні правові знання, глибоко переконаний у винятковому призначенні права і законності для суспільства, кваліфіковано користується юридичним інструментарієм при розв'язанні юридичних проблем в ім'я  захисту прав і законних інтересів громадян.

З розвитком сучасного суспільства, здійсненням великих перетворень у різнома­нітних сферах людської діяльності, як соціальній, економічній, політичній, духовній, природно відбуваються і певні зміни у юриспруденції, самому характері юридичної діяльності, спеціалізації правової роботи.

По-перше, помітно зростає значення і престижність юридичної діяльності, праці юристів. Все більшого суспільного визнання ця діяльність набуває на різних рівнях державно-політичної системи соціального середовища, як одного з найважливіших факторів суспільного прогресу.

По-друге, проблеми побудови правової держави, забезпечення охорони прав і законних інтересів людини, громадянина, імплементації норм міжнародного права у внутрішнє законодавство України ставить перед юридичною громадою нові, у певній мірі складні завдання щодо удосконалення форм і методів роботи в цьому напрямку. По-третє, оновлення економіки, створення нових видів, форм економічної діяль­ності потребують внесення,істотних коректив, новацій, як у зміст правового регулю­вання економічних відносин, практику використання відповідних форм і методів, так і в існуючий зараз "набір" юридичних спеціальностей, а то і формування нових юридич­них спеціальностей, пов'язаних, наприклад, із застосуванням норм комерційного, господарського права тощо.

8. Загальна характеристика окремих юридичних спеціальностей

   У суспільстві існує ряд юридичних спеціальностей, які традиційно належать до 1 числа провідних і мають особливе значення у справі забезпечення правопорядку і  законності. Це суддя, прокурор, слідчий, інспектор карного розшуку, адвокат, юрисконсульт, нотаріус.

Суддя — це посадова особа, виключно якій надано право від імені держави здійснювати правосуддя шляхом розгляду у судовому засіданні кримінальних, цивіль­них справ, справ про адміністративні правопорушення і виносити відповідне судове рішення. Органи судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Кон­ституцією межах і відповідно до законів України /ст.6 Конституції України/.

Крім, судів загальної компетенції в Україні створений і діє Конституційний Суд,

Який є єдиним органом конституційної юрисдикції, призначений вирішувати питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції і давати офіційне тлума­чення Конституції та законів України.

Робота судді надзвичайно складна, багатогранна і відповідальна. Високий рівень судової діяльності, винесення компетентного і справедливого рішення судом є од­нією з найважливіших гарантій надійного забезпечення прав і законних інтересів гро­мадян. Відправлення правосуддя завершальна і вирішальна ланка ланцюга проход­ження юридичної справи від початку до кінця. Від рішення суду залежить її кінцевий результат, а то і доля людини. Соціальна значимість діяльності суду виявляється та­кож і у її впливі на активізацію профілактики правопорушень. Все це зобов'язує суд­дю до об'єктивної оцінки своїх професійних якостей і культивує такі риси характеру, які специфічні і необхідні саме для такого роду діяльності. Особливостями мислення судді є незалежність від будь-яких впливів зовні, об'єктивність у підході до оцінки суті справи і прийняття рішення, глибокий і всебічний аналіз усіх її обставин, вміння бачи­ти за чисто зовнішніми деталями справжні мотиви поведінки людей, дійсні причини виникнення подій і явищ. інтелект судді найбільш виявляється у встановленні, виз­нанні істотних для справи фактів і відокремлення їх від недостовірних, сумнівних да­них.

Організаційні здібності судді — неодмінна властивість його особистості, як керів­ника судового процесу. Його воля, висока дисциплінованість, зібраність, цілеспря­мованість, наполегливість у встановленні істини в поєднанні з правовою культурою у вирішальній мірі визначають належну поведінку учасників процесу, високий рівень організації відправлення правосуддя. Комунікабельність, тобто вміння спілкуватися — риса, без якої немислиме повноцінне виконання суддею своїх функцій. Характер його роботи зумовлює повсякденні відносини з багатьма людьми різного рівня освіти, складу розуму, віку, способу життя, характеру тощо. І до кожного з них потрібний відповід­ний підхід, розуміння. Тут особливо важливі такі якості судді, як чуйність, врівнова­женість, такт, вміння вислухати і у той же час допомогти людині зрозуміти сутність питання, чесно і правдиво висловитися по справі.

Професіограма судді була би неповною, якщо б не зазначити засвідчувальну сто­рону його діяльності, яка виявляється у відповідному оформленні усієї здобутої в ході процесу інформації: складанні І відпрацюванні судових документів - протоколів, вироків, ухвал тощо. Виконання цієї роботи потребує від судді високої загальної і правової культури, досконалого володіння державною мовою, наявності необхідних професійних навичок документоведення.

Прокурор — державна посадова особа, яка покликана здійснювати вищий на­гляд за дотриманням і вірним застосуванням законів органами держави, посадовими особами, громадськими організаціями і громадянами. Відповідно до ст. 121 Консти­туції України, на прокуратуру покладено:

1. Підтримання державного обвинувачення в суді.

2. Представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визна­чених законом.

3. Нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшуко-ву діяльність, дізнання, досудове слідство.

4. Нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженнями особистої свободи громадян.

З метою забезпечення реальних можливостей при здійсненні своїх функцій прокуророві законом надані певні права:

1. Безперешкодно входити у державні або громадські установи, підприємства, відомства і мати доступ до документів і матеріалів, необхідних для проведення пе­ревірки.

2.Вимагати для перевірки рішення, розпорядження, інструкції, накази та інші акти і документи, одержувати інформацію про стан законності і заходи її забезпе­чення.

3.Вимагати від керівників, інших посадових осіб державних органів проведення перевірок, ревізій підпорядкованих і підконтрольних підприємств, установ, органі­зацій, виділення спеціалістів для проведення перевірок, ревізій.

4. Викликати посадових осіб і громадян, вимагати від них усних або письмових пояснень щодо порушень закону.

5. Давати вказівки працівникам слідчих органів з питань розслідування конкретних кримінальних справ, виконання яких обов'язкове.

6. Давати санкції на арешт, проведення обшуків, застосування певних заходів у здійсненні оперативно-розшукової роботи, затверджувати обвинувальні акти з кри­мінальних справ, що направляються до суду.

З метою припинення, усунення правопорушень, відновлення порушених прав і свобод громадян прокурор при наявності відповідних підстав правомочний винести протест або подання на незаконний акт, порушити кримінальну справу, дисциплінар­не переслідування, притягти винних до адміністративної відповідальності, пред'яви­ти у суді позов на користь потерпілих від порушень закону. Разом з тим, прокурор не має права втручатися у господарську діяльність та підміняти органи відомчого управ­ління і контролю. Поряд з якостями, які мають загальне значення для юристів будь-якої спеціальності, робота прокурора передбачає наявність у нього специфічних вла­стивостей характеру. Це, насамперед, глибока і тверда переконаність у справедли­вості і великій соціальній значимості справи, якій він себе присвятив, відповідна на­ціленість на досягнення поставленої мети, підкріплена активною і послідовною діяль­ністю, високі вольові якості. У той же час, враховуючи великий обсяг владних повно­важень, якими наділений прокурор, його обов'язок - ефективно і виключно обачливо користуватися ними, скрупульозно аналізувати всі обставини справи, ретельно зва­жувати всі "за" і "проти", бути об'єктивним, не піддаватися обвинувальному ухилу, спокусі захисту "честі мундиру", проникати у сутність правових, соціальних явищ, мати мужність визнати свої помилки і виправити їх.

Особливості прокурорської діяльності часто вимагають від працівника цієї систе­ми виявляти мобільність, швидкість і гнучкість мислення, здібність конструктивно ду­мати і приймати рішення у незвичайних, екстремальних умовах без сторонньої допо­моги, осмислено діяти і вирішувати задачі у мінімальний час. Прокурор повинен оці­нювати явища з урахуванням усіх деталей, прораховувати найближчі і віддалені, прямі і побічні результати. Прокурор, за висловом славнозвісного юриста А.Ф.Коні, — "про­мовляючий суддя". У цьому контексті прокурор постає, як викривач суспільних по­років, антигромадських проявів, злочинності, свавілля. Але тут йдеться і про значен­ня його ораторських здібностей, культуру володіння письмовою мовою для передачі широкому загалу у яскравій, переконливій і зрозумілій формі його думок і почуттів.

Слідчий — спеціаліст-юрист, призначення якого розслідувати скоєні злочини і, у разі доведення вини обвинуваченого, підготувати матеріали кримінальної справи для віддання його до суду. У даний час посади слідчих є у штатах органів прокурату­ри, внутрішніх справ, Служби безпеки України...

Проведення слідства різними відомствами визначено нормативними актами в за­лежності від тієї чи іншої категорії справ. Діяльність слідчого полягає у встановленні фактичних обставин справи, їх оцінці, визначенні ступеня вини обвинуваченого в за­лежності від зібраних доказів і пред'явленні йому обвинувачення, виявленні причин і умов, що сприяли вчиненню злочинів і відповідному реагуванні на них. Визначальним фактором професійної діяльності слідчого є її творчий пошуковий характер. Звичай­но, це положення стосується усіх видів професійної діяльності юристів. Однак, саме слідчі в основному спрямовують свою роботу на встановлення прихованої істини. Тут

Оособливого значення набуває талант, наполегливість, творчий підхід до вирішення проблем, що виникають у процесі слідства. Виконання слідчої роботи вимагає висо­кої позитивної 'мотивізації, готовності до напруженої праці, принциповості. Слідчому також треба мати хист до організаційної діяльності у справі розкриття злочину: роз­поділ виконання необхідних доручень працівникам карного розшуку, залучення спе­ціалістів, експертів, виявлення речових доказів, встановлення свідків тощо. Нарешті, ефективність роботи слідчого у певній мірі залежить від його комунікабельності у спілкуванні з іншими учасниками і суб"єктами попереднього розслідування.

Інспектор кримінального розшуку, інспектор по боротьбі з економічни­ми злочинами — спеціалісти-юристи, працівники внутрішніх справ. Вони призна­чені розкривати найнебезпечніші злочини, провадити дізнання, що включає в себе здійснення первинних невідкладних заходів оперативно-пошукового характеру, зат­римання злочинця після скоєння злочину (затримання "по гарячих слідах"). Працюючи по розкриттю злочинів, інспектор органів внутрішніх справ обов'язково повинен ду­мати про перспективу даної кримінальної справи, про те, яким кінцевим результатом може обернутися її подальше попереднє і судове слідство. Для цього потрібна часто величезна і ретельна робота на етапі дізнання по виявленню і закріпленню доказів. Оперативні працівники діють, як правило, у дискомфортных умовах, більша частина їх часу використовується на виконання роботи поза стінами службових кабінетів. Служ­бові завдання нерідко треба вирішувати в умовах невизначеності. Часом виникає не­обхідність діяти негайно у відповідності з обставинами, що складаються, коли не зрозумілі її параметри, коли виникають раптово ситуації, не передбачені ніякими нормативними актами, інструкціями.

Юридична діяльність оперативних працівників за своєю суттю пов'язана з конф­ліктними ситуаціями, а тому вони часто піддаються високим психічним і фізичним перенавантаженням. Гідно переносити їх спроможні лише справжні, належним чином підготовлені професіонали. Діяльність оперативних працівників вимагає від них висо­кої фізичної підготовки, великої особистої сміливості, здібності миттєво реагувати на події, що виникають під час проведення оперативно-розшукових заходів. Необхідни­ми умовами успішної роботи інспекторів ОВС по розкриттю злочинів є їх професійна спостережливість, аналітичний розум, вміння відновити картину злочину. Ознакою високого класу оперативного працівника є його організаторські здібності, вміння спілку­ватися з людьми, схиляти їх до щирої і відвертої розмови, викликати у них бажання сприяти роботі ОВС. Значною підмогою у діяльності інспектора ОВС є знання особли­востей криміногенного контингенту, їхніх звичаїв, лексикону. Його зусилля мають бути спрямовані на запобігання злочину, створення таких умов, які б перешкоджали здійсненню злочинних намірів.

Адвокат — професіональний юрист, який покликаний своєю діяльністю, відповідно до Конституції та законів України, сприяти захисту прав і свобод, представляти інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм юридичну допомогу. Адвокат діє у складі адвокатури України, яка, згідно Закону України "Про адвокатуру" від 9 грудня 1992 року, є добровільним про­фесійним об'єднанням. Вона функціонує на підставі верховенства закону, незалеж­ності, демократизму, гуманізму і конфеденціальності. Адвокат не може суміщати свою діяльність з роботою в органах прокуратури, внутрішніх справ, службі безпеки, дер­жавному нотаріаті, системі державного управління. Законом також передбачено пра­во адвоката здійснювати адвокатську діяльність індивідуально, відкривати своє адвокатське бюро, об'єднуватися з іншими адвокатами у колегії, адвокатські фірми, контори та інші адвокатські об'єднання. Адвокатські об'єднання діють на засадах доб­ровільності, самоврядування, колегіальності та гласності. У межах своєї компетенції адвокати дають консультації та роз'яснення, довідки щодо законодавства, складають заяви, скарги та інші документи правового характеру, здійснюють представництво у суді та в інших державних органах в інтересах громадян і юридичних осіб, надають юридичну допомогу суб'єктам права, сприяють правовими засобами здійсненню підприємницької діяльності. Для забезпечення реальних можливостей щодо виконан­ня адвокатами своїх функцій вони наділені відповідними правами:

— збирати дані про факти, які мають істотне значення по судових справах, зокре­ма, запитувати і отримувати документи або їхні копії від підприємств, установ, орга­нізацій, а від громадян за їх згодою;

— знайомитися на підприємствах, в установах і. організаціях з необхідними доку­ментами, за винятком таємних;

— отримувати письмові висновки фахівців з питань, що вимагають спеціальних знань;

— доповідати клопотання і скарги на прийомі у посадових осіб і, відповідно до закону, одержувати від них мотивовані відповіді;

— бути присутніми під час розгляду своїх клопотань і скарг на засіданнях колегі­альних органів і давати пояснення щодо їх сутності;

— виконувати інші дії, передбачені законодавством.(21) Разом з тим, адвокати мають суворо дотримуватись і певних обов'язків, покладе­них Законом "Про адвокатуру". Під час здійснення своїх професійних обов'язків адво­кат зобов'заний неухильно виконувати вимоги діючого законодавства, використову­вати усі передбачені законом засоби захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб і не має права використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої прийняв доручення, а також відмовитися від прийнятого на себе захи­сту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Адвокат не має права приймати до­ручення про надання юридичної допомоги у випадках, якщо він по даній справі нада­вав раніше або надає зараз юридичну допомогу особам, інтереси яких протирічать інтересам того, хто звернувся з проханням про ведення його справи, або брав участь, як слідчий, дізнавач, прокурор, суддя, цивільний позивач тощо. Крім високої квалі­фікації, адвокат має володіти глибокими знаннями не тільки у галузі юриспруденції, а і в інших сферах науки, бути тонким психологом, вміти робити необхідні висновки. Для нього дуже важливо бути добрим промовцем, мати змогу майстерно складати документи. Неодмінна'вимога до адвоката - скрупульозне дотримання свого призна­чення.— захищати не злочин, а людину, мати високі моральні якості, неухильно до­держуватися адвокатської етики.

Нотаріус — юрист, в обов'язки якого входить посвідчення безперечних прав і фактів, засвідчування документів та виконання інших нотаріальних дій, спрямованих на юридичне закріплення цивільних прав і попередження їх можливого порушення надалі. Робота нотаріусів базується на певних принципах, до яких належать: законність, дотримання таємниці нотаріальних дій, що вчиняються, принцип об'єктивної істини, сприяння громадянам і організаціям у здійсненні їх прав і захисті законних інтересів, принцип державної мови нотаріального провадження. Закон допускає поряд з держав­шими нотаріусами діяльність приватних нотаріусів. У населених пунктах, де немає но­таріальних контор, ряд нотаріальних дій виконують виконавчі комітети сільских, се­лищних і міських Рад. У відповідності із Законом України "Про державний нотаріат" від 2 вересня 1993 року, до компетенції нотаріусів входить вчинення таких дій :

— посвідчення угод ( договорів, заповітів, доручень тощо);

— вжиття заходів до охорони спадкового майна;

— видача свідоцтв на право спадщини;

— видача свідоцтв про право власності на долю у спільному майні подружжя;

— засвідчення вірності, дійсності підписів, документів, фактів тощо;

— прийняття у депозит грошових сум і цінних паперів;

— вчинення виконавчих надписів;

— прийняття на зберігання документів та інше.

Притаманні нотаріусу якості виявляються у професійній роботі з юридичними до­кументами, їх ретельному дослідженні, комунікативності, вмінні встановлювати пси­хологічний контакт з клієнтами і разом з тим пильності. Характер роботи нотаріуса потребує від нього глибоких знань не тільки суто нотаріального законодавства, а і інших галузей законодавства — цивільного, цивільно-процесуального, шлюбно-сімей­ного, аграрного, земельного, трудового, проявляти високу правову культуру.

Юрисконсульт — спеціаліст, який здійснює правову роботу у державній або недержавній установі, організації, на підприємстві, у комерційних структурах і т.п. Це одна з найпоширеніших юридичних спеціальностей: за своїм характером вона близька до адвокатської діяльності. Разом з тим, вона має свою специфіку, яка, зокрема, виявляється не тільки у захисті інтересів даної організації, відстоюванні їх інтересів при розгляді господарських спорів у арбітражі, судах та інших державних органах, а і в юридичному забезпеченні ефективності роботи його підприємства, установи, орга­нізації. Необхідні якості юрисконсульта — вміння здобути авторитет у колективі, порядність, чіткість і оперативність у роботі, принциповість, здатність відстояти свою точку зору, вимоги закону.   

9.Список викорастиної літератури

1.   Гусєв, Тіхоміров Юридична деонтологія.-К. 99р.

2.   Бругалов Юридична деонтологія – К. 98р.

3.   Шмошкін О.В. Юридична деонтологія – К. 95р.