Реферат: Шпоры по Праву

Поняття та ознаки держави

Термін "держава" в юридичній та іншій науковій літературі тлумачать по-різному. У субстанціональному значенні держава — орга­нізоване в певні корпорації населення, що функ­ціонує в просторі й часі. В атрибутивному значенні — це устрій певних суспільних відносин. В інституційному значенні — це апарат публіч­ної влади. У міжнародному значенні державу розглядають, як єдність терито­рії, населення і суспільної влади. Отож, держава — це суверенна, політико-територіальна організація влади певної частини насе­лення, що має спеціальний апарат управління і примусу, здатна за допомогою права робити свої веління за­гальнообов'язковими для населення всієї країни, а також здійснювати керівництво та управління за­гальносуспільними справами. До основних ознак держави відносять: суверенітет; територіальне розселення населення країни; наявність апарату управління і примусу; здатність видавати загальнообов'язкові правила поведінки; здатність збирати податки, робити позики і да­вати кредити; спроможність виражати і захищати інтереси певної частини населення. Суверенітет держави — це верховність, самостій­ність, повнота, єдність і неподільність влади в державі у межах її території, а також незалежність і рівноправність країни в зовнішніх відносинах. Населення в державі розселене по всій її терито­рії, яка поділяється на адміністративно-територіаль­ні чи політично-територіальні одиниці. Держава має спеціальний апарат — систему зако­нодавчих, виконавчих, судових і контрольно-нагля­дових органів, а також відповідні матеріальні засоби для виконання своїх завдань. До них належать: ар­мія, поліція виправні установи, служби національної безпеки, Держава встановлює загальнообов'язкові для всього населення правила поведінки і закріплює їх у нормах права. Держава збирає податки, що використовуються для утримання організацій державного механізму. У соціальне неоднорідному суспільстві влада ви­ражає та захищає інтереси певної частини населен­ня. Державу розглядають під різним кутом зо­ру. Як офіційний представник суспільства держава повинна робити все від неї залежне для поліпшення життя людей.

Теорія виникнення держави

Теологічна теорія, її автором був Фома Аквінський Його вчення побудовано на ієрархії форм: від Бога — чистого розуму — до ду­ховного і матеріального світу. Проголошення похо­дження держави від Бога обґрунтовує її вічність і непорушність, підкреслює думки про те, що будь-яке посягання на державу приречене на поразку, оскільки владу вкладено в руки правителя Богом, і вона покликана захищати благо всіх. Патріархальна теорія. Сутність її полягає у твердженні, що держава походить від сім'ї. Абсолютна влада монарха — це продов­ження батьківської влади. Основними представни­ками названої теорії є Арістотель, Михайловський. Договірна теорія. Вона пояснює виникнення дер­жави внаслідок об'єднання людей на основі добро­вільної згоди про те, що одні будуть уп­равляти, а інші — виконувати їхні управлінські рі­шення. Представниками цієї теорії були Гроцій, Спіноза, Гоббс. Психологічна теорія. За цією теорією держава ви­никла завдяки особливим властивостям психіки лю­дей. Людській психіці начебто притаманна потреба покори, наслідування, усвідомлення залежності від видатної особистості. Народ є інертною масою і не здатний приймати рішення, а тому потребує постій­ного керівництва. Представником цієї теорії був Л. Й. Петражицький. Теорія насильства. За цією теорією держава ви­никла як результат завоювання одних племен інши­ми представниками теорії були Каутський, Дюрінг та ін. Органічна теорія, її обґрунтовував філософ Г. Спенсер держава, подібно до біологічного організму, народжується, розмножується, старіє і гине. Як біологічний організм, держава має політич­не тіло: руки, ноги, голову, тулуб, що виконують відповідні функції. Серед інших теорій походження держави заслуго­вують на увагу космічна і технократична. При­хильники космічної теорії пояснюють виникнення держави завезенням на землю політичної організації суспільства з космосу іншими цивілізаціями. Сут­ність технократичної теорії виникнення держави полягає в необхідності здійснювати управлін­ня технічними засобами та знаряддями праці. В теорії держави і права відсутній єдиний погляд на закономірності виникнення держави і права.

Держава в політичній системі суспільства

Політична система в теорії держави і права ви­значається по-різному. Різні позиції з цього питання можна звести до двох: широкого і вузького розумін­ня цього суспільного явища. Вузьке розуміння політичної системи зводиться до сукупності державних організацій, громадських об'єднань і трудових колективів, що здійснюють функції з реалізації політичної влади. Політична система в широкому розумінні — це найбільша сукупність матеріальних і нематеріаль­них компонентів, зв'язаних політичними відношен­нями під час здійснення політичної влади. Роль держави в організації суспільства і здійснен­ні політичної влади зумовлена тим, що вона є цент­ром, ядром політичної системи. Тому тільки держава: володіє суверенною владою, що є верховною, самостійною, повною, єдиною і не­подільною в межах її території, а також незалежною і рівноправною у зовнішніх відносинах; виступає офіційним представником усього чи більшої частини населення країни; уособлює суверенітет народу і на­ції, а також здатна реалізувати права народу на са­мовизначення; має спеціальний апарат управління і примусу, з допомогою якого здатна забезпечити реалізацію своїх функцій, охорону прав людини і гро­мадянина, задовольнити загальносоціальні й загальнолюдські потреби; з метою реалізації управління суспільством видає загальнообов'язкові для всіх правила поведінки у вигляді юридичних норм, а та­кож індивідуально-правові приписи, необхідні для регулювання прав та обов'язків конкретних осіб сто­совно конкретних життєвих ситуацій. Отже, політика держави охоплює всі сфери жит­тєдіяльності суспільства. В її основі лежать потреби народу, нації, соціальних верств і груп, особи й дер­жави, інших соціальних суб'єктів.

Функції держави

Функція характеристика на­прямку чи аспекту діяльності. Існують такі підстави для класифікації функцій держави на види: 1)за соціальним значенням діяльності держави на основні та неосновні функції. 2)Залежно від територіальної спрямованості роз­різняють внутрішні та зовнішні функції. 3)За часом здійснення функції групуються як по­стійні й тимчасові. 4)За сферами суспільного життя їх поділяють на гуманітарні, економічні, політичні і т. д. Основні функції — найзагальніші та найважливі­ші комплексні напрямки діяльності держави щодо здійснення стратегічних завдань і цілей, що стоять перед державою в конкретний історичний період. До них відносять функції: оборони; підтримання зов­нішніх відносин; охорони правопорядку; інформа­ційну; економічну; екологічну; соціальну; культур­но-виховну та ін. Неосновні функції — напрямки діяльності держа­ви зі здійснення конкретних завдань у другорядних сферах суспільного життя. До них належать: управ­ління персоналом; матеріально-технічне забезпечен­ня та управління майном; забезпечення реалізації бюджетної справи та бухгалтерського обліку; право­суддя і юридичні функції. Внутрішні функції — такі напрямки діяльності держави, в яких конкретизується внутрішня політи­ка. До внутрішніх відносять економічну; культурно-виховну; охорони й захисту всіх форм власності; соціального обслугову­вання населення; екологічну; охорони правопоряд­ку, прав і свобод людини і громадянина та ін. Зовнішні функції — основні напрямки діяльності Держави за її межами у взаємовідносинах з іншими державами. І світовим товариством у цілому. Функціями є: організація співробітництва з іншими суб'єктами міжна­родних відносин; захист державного суверенітету; підтримка миру в регіоні та боротьба за мирне спів­існування держав різної орієнтації. Постійні функції — напрямки діяльності держа­ви, що здійснюються на всіх етапах її розвитку. Тимчасові функції — напрямки діяльності держа­ви, що обумовлені конкретним етапом історичного розвитку суспільства. Гуманітарні функції — напрямки діяльності дер­жави та її органів із забезпечення кожній людині на­лежних умов життя. Економічні функції — напрямки діяльності дер­жави на перехід від планової до ринкової економіки. Політичні функції — напрямки діяльності дер­жави зі створення умов для фор­мування й функціонування державної влади на заса­дах демократії.

Форми держави

Організація державної влади великою мірою залежить від форм держави. Розрізняють форму правління, форму державного устрою, форму держав­но-правового режиму. Форма правління — це організація верховної дер­жавної влади, порядок її утворення й діяльності, компетенція і взаємозв'язок її органів, а також вза­ємовідносини з населенням країни. Відомі дві форми правління: монархія і рес­публіка. Монархія — така форма правління, за якої вер­ховну владу в державі повністю або частково здійс­нює одна особа, що належить до правлячої династії. Абсо­лютна монархія — це форма правління, за якої вер­ховна влада зосереджена в руках одноособового гла­ви держави (монарха). За обмеженої монархії законодавча влада належить парламентові, виконавча — монархові (чи кабінету міністрів), судова — судам. У президентській республіці: президент обирається всенародне або за особли­вою процедурою; президент є главою держави і здійснює виконав­чу владу; законодавча влада належить представницькому органові (парламенту); президент має право відкладного вето та інші права (скажімо, право розпустити парламент). У змішаній республіці є елементи як президент­ської, так і парламентської форм правління (приміром, в Україні). Форма територіального устрою — національно-територіальна та адміністративно-територіальна ор­ганізація державної влади. Теорія права розрізняє просту й складну форми державного устрію. Проста (унітарна) держава — єдина держава, що не має всередині відокремлених державних утво­рень, які користуються певною самостійністю. Для державних органів характерна наявність: єдиної системи державних органів; єдиного законодавства; єдиної території; єдиного громадянства; єдиної за­гальнодержавної символіки тощо. Складна держава — формується з відокремлених державних утворень, що користуються певною само­стійністю. До такої форми держави належать: феде­рація, конфедерація, а за твердженням деяких авто­рів — і імперія. Федерація — союз держав з структурою державного меха­нізму, що криє в собі як загальнофедеративні державні організації, систему законодав­ства, так і аналогічні організації та законодавство суб'єктів федерації. Федерація створюється на доб­ровільних засадах (Російська Феде­рація, США). Конфедерація — добровільне об'єднання самостій­них держав для досягнення конкретної мети. У кон­федерації немає єдиної (або подвійної) системи орга­нів, законодавства, території, громадянства. Це нестійка форма об'єднання, яка з часом або розпада­ється, або перетворюється на федерацію. Імперія — примусово утворена, зазвичай через за­воювання одного народу іншим, складна держава, частини якої повністю залежать від верховної влади. Державно-правовий режим — сукупність засобів і способів реалізації державної влади, що відобража­ють її характер і зміст з огляду на співвідношення демократичних і недемократичних засад. Розрізня­ють демократичний і недемократичний режими. Демократичний правовий режим — це здійснення державної влади на засадах чинного пра­ва з використанням демократичних форм народного представництва, виконавчо-розпорядчої діяльності, правосуддя, контролю і нагляду, рівноправність населення, а також гарантування їхніх прав, свобод, законних інтересів. Недемократичні режими поділяють на тоталітарні та авторитарні. Тоталітарний режим — сукупність таких засо­бів і способів реалізації державної влади, за яких уся життєдіяльність суспільства і кожного окремого громадянина абсолютно регламентована. Авторитарний режим — така сукупність засобів і способів реалізації державної влади, за яких вона концентрується в руках правлячої верхівки . Форма держави характеризується відпо­відною організацією та реалізацією публічної влади, взаємозв'язком держави з особою і суспільством.

Співвідношення економіки, політики та права

Важлива роль в організації суспільства і здійс­ненні політичної влади належить праву. Право — це надбудова над еконо­мічним базисом суспільства, що є складником пра­вової системи суспільства. можна розглядати співвідношення еконо­міки, політики і права в суспільстві. Роль права в суспільстві передусім виявляється у співвідношенні його з економікою. По-перше, виробничі відносини в економіці об'єк­тивно визначають, яким повинно бути право. По-друге, економіка визначає право не безпосе­редньо, а через інші соціальні явища: соціальну структуру суспільства (класи, прошарки, групи), по­літику, правосвідомість, ідеологію, спосіб вироб­ництва, що відображаються у праві. По-третє, право також впливає на економіку. Такий вплив здійснюється як безпосеред­ньо, так і через різні економічні важелі. Держава, як власник засобів виробництва та іншого майна, во­лодіє, користується і розпоряджається своїм май­ном. Держава також визначає суб'єктів і розміри по­датків, мінімальної заробітної плати і пенсії, трива­лість робочого часу і часу відпочинку, нормування праці, правила технічної, екологічної безпеки праці й виробництва, санітарії тощо. Усі ці відносини дер­жава регулює з допомогою права. Право співвідноситься і з політикою, а саме: право залежить від політики і насамперед від керівної частини суспільства, що має державну владу; право є формою вияву політики вказаної части­ни суспільства; у праві відображається тільки та політика керів­ної частини суспільства, до якої вона прагне, якій може надати загальнообов'язковості; право є концентрованим виразом політики тієї частини суспільства, що здійснює керівництво; політика у праві формується у вигляді конкрет­них прав та обов'язків людини і громадянина; політика, зі свого боку, залежить від права, ос­кільки право є засобом декларування, здійснен­ня й гарантування політики, а також пропаган­ди окремих політичних програм чи їхніх поло­жень.

Поняття та структура норми права

Первинним ланцюжком системи права є норма права. Це загально­обов'язкове, формально визначене правило поведін­ки суб'єкта права, що криє в собі державно-владне веління нормативного характеру, встановлюється, санкціонується і забезпечується державою для регу­лювання суспільних відносин. Ознаки норм права, що відрізняють їх від індиві­дуально-правового припису: вони узагальнюють типові, тобто такі, що неод­норазово повторюються, життєві ситуації; розраховані на невизначену кількість суспіль­них відносин; адресовані неперсоніфікованому колу суб'єктів, дозволяють окреслити межі поведінки всіх суб'­єктів, що підпадають під таку ситуацію; діють у часі та просторі неперервно; чинність дії правової норми припиняється або скасовується уповноваженими суб'єктами. Норма права має внутрішню структуру, що вира­жається в її внутрішньому поділі на окремі елемен­ти, зв'язані між собою: гіпотезу, диспозицію, санк­цію. Гіпотеза — частина норми права, яка містить умови, обставини, з настанням яких можна чи необ­хідно здійснювати правило, що міститься в диспо­зиції. Диспозиція — частина норми, що містить суб'єк­тивні права та юридичні обов'язки, тобто само пра­вило поведінки. Санкція — така частина норми права, в якій по­дано юридичні наслідки виконання чи невиконання правила поведінки, зафіксованого в диспозиції. Санкції можуть бути каральними (штрафними), від­новними чи заохочувальними (позитивними). Диспозиції, гіпотези і санкції за складом поді­ляються на прості й складні та альтернативні, а за ступенем визначеності змісту — на абсолютно чи відносно визначені.

Місце та роль права в системі соціальних норм

Соціальні норми — це загальні правила пове­дінки людей у суспільстві, що зумовлені об'єктивни­ми закономірностями, є результатом свідомої вольо­вої діяльності певної частини чи всього суспільства і забезпечуються різноманітними засобами соціаль­ного впливу. Залежно від способу їх утворення й забезпечення соціальні норми класифікують як Юридичні (правові) норми — загальнообов'язкові, правила поведінки, що вста­новлені державою, охороняються, захищаються і гарантуються нею та містяться в нор­мативно-правових актах. Моральні норми — правила поведінки, що базую­ться на моральних поглядах суспільства на добро і зло, справедливе й несправедливе, гуманне й негу­манне, а забезпечуються насамперед внутрішньою переконаністю та силою громадської думки. Корпоративні норми — правила поведінки, що встановлюються й забезпечуються політичними пар­тіями, громадськими організаціями та іншими об'­єднаннями людей. Звичаї чи традиції — правила поведінки, що істо­рично склались і увійшли у звичку людей. Аби показати, що право є особливим видом соці­альних норм, слід порівняти ознаки правових та ін­ших соціальних норм. Так, правові норми, що у своїй сукупності утво­рюють право: виникають разом із виникненням держави; встановлюються чи санкціонуються державою; виражають волю керівної частини суспільства; утворюють внутрішньо узгоджену цілісність; існують у суспільстві як одна система норм; формулюють правила поведінки у вигляді прав та обов'язків; правила поведінки формально визначені за зміс­том; мають певні форми зовнішнього виразу; мають точно визначені межі дії; забезпечуються державним примусом та іншими засобами. Інші соціальні норми, що утворюють систему со­ціального регулювання: існують у будь-якому суспільстві; встановлюються чи санкціонуються іншими суб'єктами; виражають волю різноманітних частин населен­ня; можуть існувати й безсистемно, не будучи внут­рішньо узгодженими; існують у вигляді самостійних систем нормативного регулю­вання; виражаються не тільки через права та обов'яз­ки, а й через загальні принципи, цілі, гасла; зазвичай позбавлені формальної визначеності; можуть виражатись у будь-яких, формах; не завжди мають точно визначені межі дії; забезпечуються звичкою, внутрішнім переко­нанням, моральним, громадським впливом. Право, як особливий вид соціальних норм, відрізняється від інших соціальних норм взаємо­зв'язком із державою, напрямками впливу на су­спільні відносини.

Систематизація законодавства України

Систематизація законодавства - діяль­ність із впорядкування та вдосконалення норма­тивних актів, приведення їх до певної внутрішньої узгодженості через створення нових нормативних актів чи збірників. У систематизації розрізняють кодифікацію та інкорпорацію. Інкорпорація — вид систематизації нормативних актів, який полягає у зведенні їх у збірниках у пев­ному порядку без зміни змісту. Критерії системати­зації: хронологічний або алфавітний порядок, на­прямок діяльності, сфера суспільних відносин, тема­тика наукового дослідження тощо. Види інкорпорації — за юридичним значенням (офіційна, неофіційна); за обсягом (загальна, галузе­ва, міжгалузева, спеціальна); за критерієм об'єднан­ня (предметна, хронологічна, суб'єктивна). Різновидом інкорпорації є консолідація, внаслі­док якої створюються нові нормативні акти. Норма­тивні приписи розміщуються в логічному порядку після редакційної обробки зміни не вносяться. Кодифікація — вид систематизації нормативних актів, що мають спільний предмет регулювання, який полягає в їх змістовній переробці (усунення розбіжностей і протиріч, скасування застарілих норм) і створенні зведеного нормативного акта. Різновидами кодифікації є кодекс, статут, поло­ження. Кодекс — акт, який забезпечує правове регулювання певної сфери суспіль­них відносин і має структурний розподіл на частини що певною мірою ві­дображають зміст тієї чи тієї галузі законодавства. У

сучасному законодавстві України існують: Кримі­нальний кодекс, Кодекс про адміністративні право­порушення, Кодекс про шлюб та сім'ю, Земельний кодекс, тощо. Статути, положення — кодифікаційні акти, в яких визначається статус певного виду державних організацій і органів. До них не належать положен­ня про індивідуально визначені органи, що не мають загального характеру.

Система права

Регулювання й охорону суспільних відносин право здійснює через відповідну систему. Система права — це внутрішня форма права, яка має об'єктивний характер побудови, що відоб­ражається в єдності та узгодженості всіх її норм, диференційованих за правовими комплексами, галу­зями, підгалузями, інститутами й нормами права. Первинним ланцюжком системи права є норма права. Це загально­обов'язкове, формально визначене правило поведін­ки суб'єкта права, що криє в собі державно-владне веління нормативного характеру, встановлюється, санкціонується і забезпечується державою для регу­лювання суспільних відносин можуть об'єднуватися в інститути і галузі права. Інститут права можна визначити як ві­докремлену групу взаємозв'язаних правових норм що регулюють певний вид чи рід суспільних відносин і утворюють самостійний елемент системи права. Найбільш розвиненою формою об'єднання право­вих інститутів є підгалузь права — об'єднання ін­ститутів права в межах конкретної галузі права, яке містить загальний і предметний інститути чи їхні асоціації. Отже, інститут права, об'єднання інститутів права можна розглядати як самостійний елемент системи права та в межах галузі права. Наступним структурним елементом системи пра­ва є галузь права — це сукупність правових норм інститутів права, що регулюють певну сферу суспільних відносин у межах конкрет­ного предмета і методу правового регулювання з урахуванням принципів і завдань такого регулюван­ня. За місцем, що його галузі права посідають у правовій системі, вони діляться на основні та ком­плексні. Основні галузі права — такі, що утворюють го­ловний масив права у правовій системі держави. Се­ред них розрізняють профілюючі (традиційні), про­цесуальні, спеціальні та ін. Профілюючі галузі утворюють юридичну основу, обов'язкову частину системи права (конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне право). Процесуальні галузі — такі, що закріплюють по­рядок застосування матеріального права (цивільний, кримінальний, адміністративний та інші процеси). До спеціальних галузей відносять ті, які на базі профілюючих розвивають основні галузі права і за­безпечують спеціальний правовий режим для певного виду суспільних відносин (трудове, аграрне, еко­логічне, сімейне, фінансове право). Комплексні галузі — це нашарування, надбудова над основними галузями, що зовні обособлюються значно менше, ніж основні галузі страхо­ве, банківське, морське. Внутрішня форма права характеризуєть­ся відповідною сукупністю правових норм, що об'єд­нуються в інститути, підгалузі та галузі права.

Джерела права

Джерела права це зовнішні форми прояву юридичних норм, способи юридичного виразу права. До джерел права відносять: нормативний акт; правовий звичай; судовий чи ад­міністративний прецедент; нормативний договір. Правовий звичай — санкціоноване державою зви­чаєве правило поведінки загального характеру. Правовий (судовий чи адміністративний) преце­дент — рішення компетентного органу держави, якому надається формальна обов'язковість під час розв'язання всіх наступних аналогічних судових чи адміністративних справ. Нормативний договір — правила поведінки загального характе­ру, що встановлені за домовленістю і згодою двох чи більше суб'єктів і забезпечуються державою. Нормативно-правовий акт — рішення компе­тентних суб'єктів, що виноситься в установленому законом порядку, має загальний характер, зовніш­ній вигляд офіційного документа в письмовій формі, забезпечується державою. Нормативно-правові акти поділяють на закони й підзаконні нормативно-правові акти. Закони — нормативно-правові акти, що видають­ся законодавчими органами, мають вищу юридичну силу і регулюють найважливіші суспільні відносини в країні. Крім конституції країни, є ще такі види за­конів: конституційні; органічні; звичайні. Підзаконні нормативно-правові акти — резуль­тат нормотворчої діяльності органів держави (їх посадових уповноважених на те державою громадських об'єднань із установлення, впровадження в дію, зміни і скасування норматив­них письмових документів, що розвивають чи дета­лізують окремі положення законів. Розглядають та­кі види актів за­лежно від суб'єктів, що їх видали: нормативні акти Президента України; акти Верховного Суду України; акти Кабінету Міністрів України, Верховної Ра­ди України; акти міністерств, державних комітетів, відомств; нормативні акти державних адміністрацій; нормативні акти органів регіонального та місце­вого самоврядування; нормативні акти керівників державних підпри­єств; інші. Нормативні акти діють у часі, просторі та щодо кола осіб.

Поняття та структура правовідносин

Правовідносини — це врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких виступають як носії суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, що забезпечуються дер­жавою. Основні ознаки правовідносин: а) вони виникають на основі норм права; б) характеризуються наявніс­тю сторін, які мають суб'єктивні права та юридичні обов'язки; в) є видом суспільних відносин фізичних чи юридичних осіб, організацій і спільностей; г) здійснення суб'єктивних прав чи додержання юридичних обов'язків у правовідносинах контролюється і забезпечується державою. Правовідносини мають складну будову і охоплю­ють: суб'єктів; об'єкти; зміст правовідносин. Суб'єктами правовідносин уважають тих учасни­ків, які є носіями суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Суб'єкти правовідносин можна поділити на: фізичних і юридичних осіб; державні та громад­ські організації; різні спільності, громадянське суспільство. Суб'єкти правовідносин повинні володіти правосуб'єктністю, тобто здатністю бути носіями прав та обов'язків, здійснювати їх від свого імені та нести юридичну відповідальність за свої дії. Правоздатність — здатність суб'єкта бути носі­єм суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Дієздатність — здатність суб'єктів своїми діями набувати і самостійно здійснювати суб'єктивні права і виконувати юридичні обов'язки. Фізичні особи як суб'єкти правовідносин можуть бути громадянами України, іноземними громадяна­ми, особами без громадянства, їх також можна поді­лити на приватних осіб, посадових осіб і спеціальні суб'єкти. Юридичними особами визнаються організації, що мають особисте майно, можуть від свого імені набу­вати майнових та особистих немайнових прав, вико­нувати обов'язки та нести юридичну відповідальність за свої дії. Об'єкти правовідносин — ті реальні соціальні блага, що задовольняють інтереси й потреби людей і з приводу яких між суб'єктами виникають, змінюю­ться чи припиняються суб'єктивні права та юридич­ні обов'язки, їх поділяють на матеріальні, духовні блага, дії суб'єктів правовідносин, результат їхньої діяльності. Зміст правовідносин характеризується синтезом фактичного і юридичного. Юридичний зміст — суб'єктивні права та юри­дичні обов'язки суб'єктів правовідносин. Фактичний зміст — сама поведінка суб'єктів, їх­ня діяльність, у якій реалізуються суб'єктивні права та юридичні обов'язки сторін.

Юридичні факти, як підстави виникнення, зміни та припинення правовідносин

Юридичні факти — це конкретні життєві обста­вини, передбачені гіпотезою правової норми, що ви­кликають виникнення, зміну чи припинення право­відносин. Залежно від підстав розрізняють такі види юридичних фактів: за юридичними наслідками — правотворчі, правозмінні, правоскасувальні; залеж­но від форми їх прояву — позитивні й негативні; за характером дії — одноразової чи неперервної дії (приміром, одноразової дії — договір дарування; не­перервної дії — перебування у шлюбі). За волевиявленням виокремлюють юридич­ні дії, себто такі життєві обставини, що характери­зують вольову поведінку суб'єктів, зовнішнє вира­ження їхніх волі та свідомості. Вирізняють також юридичні події, тобто життєві обставини, що вини­кають, розвиваються і припиняються незалежно від волі суб'єктів правовідносин. Юридичні дії, своєю чергою, поділяють на право­мірні й неправомірні. Правомірні юридичні дії поді­ляють на юридичні акти — таку правомірну поведін­ку, що здійснюється з метою викликати юридичні наслідки (скажімо, постанова слідчого про припи­нення кримінальної справи, визнання людини без­вісно відсутньою чи померлою та ін.). А ще виокрем­люють правомірні юридичні вчинки — такі дії, що не мають на меті викликати юридичні наслідки. Неправомірні юридичні дії — правові аномалії, зловживання правом, що не є правопорушенням, і правопорушення. До правопорушень відносять зло­чини і різні проступки. До юридичних подій відносять народження чи смерть людини, стихійні лиха, хворобу та інші по­дії, з якими норма права зв'язує виникнення, зміну чи припинення правовідносин. Отже, юридичні факти, як життєві обставини, що передбачаються нормами права, мають велике теоретичне і практичне значення.

Законність та правопорядок

Законність — це правовий режим точного ви­конання чинних законів усіма суб'єктами права; режим, за якого забезпечуються права і виконуються обов'язки лю­диною, державою і громадянським суспільством. Основними засадами законності вважають: зверхність закону в системі нормативних актів; найвища юридична сила належить Кон­ституції України. Єдина законність означає, що на всій території України закон однаковою мірою повинен діяти стосовно до всіх суб'єктів права. Незаперечність закону в соціальній практиці ха­рактеризується тим, що ніхто не може скасувати за­кон, окрім органу, який його прийняв. Реальний характер законності має місце тоді, ко­ли вимоги закону не тільки проголошуються, а й впроваджуються в життя. Забезпечення прав людини. Одним із важливих принципів законності є ідея здійснення законів в ін­тересах людини і для забезпечення її прав. Невідворотність відповідальності за правопору­шення. Кожне скоєння правопорушення має тягти за собою відповідальність винної особи. Взаємозв'язок законності й доцільності. Закони повинні встановлювати все, що доцільно, забороня­ти все, що недоцільно. Взаємозв'язок законності й культурності. За відсутності єдиної законності нема й культурності. Ці два поняття обумовлюють одне одного. Взаємозв'язок законності й справедливості. Не тільки сам закон, а й способи його здійснення, а та­кож його втілення в повсякденне життя мають спи­ратися на справедливість. Результатом законності визнають правопорядок. Це — реалізовані правові норми в системі суспіль­них відносин, у яких діяльність суб'єктів права є правомірною. Правопорядкові притаманні такі вимоги: непорушення загальноправових заборон; безперешкодне здійснення правового становища людини і громадя­нина, реалізація учасниками правовідносин суб'єктивних прав і виконання юридичних обов'яз­ків; невідворотність юридичної відповідальності правопорушників у разі невиконання обов'язків, по­рушення прав і законних інтересів. Із законністю і правопорядком тісно пов'язані такі юридичні категорії, як суспільний порядок, гро­мадський порядок, дисципліна. Суспільний порядок — реальний порядок сус­пільних відносин, що відповідають не тільки нор­мам права, а й іншим соціальним нормам. Громадський порядок — порядок у громадських місцях. Дисципліна — своєчасне і точне виконання ви­мог, що випливають із нормативних та індивідуаль­но-правових актів, норм. Отже, законність, як режим відповідності сус­пільних відносин чинним законам що утворюється завдяки їх здійсненню суб'єктами права, характеризується пра­вопорядком.

Юридична відповідальність та її види

Юридична відповідальність поділяється на перспективну (позитивну) і ретроспективну (негативну). Позитивна юридична відповідальність — сум­лінне виконання своїх обов'язків перед громадян­ським суспільством, правовою державою, колекти­вом людей та окремою особою. Ретроспективна юридична відповідальність — специфічні правовідносини між державою і правопо­рушником внаслідок державно-правового примусу, що характеризуються засудженням суб'єкта правопорушення, покладанням на обов'язку витерпіти не­сприятливі наслідки за скоєне правопорушення. Принципи юридичної відповідальності: від­повідальність винної особи за діяння, а не за виявлен­ня наміру; законність, невідворотність, доцільність і справедливість покладення юридичної відповідаль­ності; гуманність і своєчасність юридичної відпові­дальності та ін. Мета юридичної відповідальності — вияв її соці­альної необхідності та ефективності. Розрізняють та­кі види мети юридичної відповідальності: покарання правопо­рушника; вплив на свідомість правопорушника; мо­ральну перебудову особи; формування у людини, яка порушила норми права, настанови на правомірну по­ведінку надалі; виховний вплив на інших людей з метою попередження правопорушень з їхнього боку. Функції юридичної відповідальності — головні напрямки юридичного впливу як на правопорушни­ка, так і на інших осіб, з метою захисту правопо­рядку і виховання суб'єктів права, які скоїли чи можуть скоїти правопорушення, Розрізняють такі види функцій попереджувальну; виховну; ка­ральну; компенсаційну; інформаційну та ін. Поширеною є класифікація ретроспективної юридичної відповідальності залежно від галу­зевої належності правової, норми, що порушена. На цій підставі розрізняють: Кримінальна відповідальність — що по­лягає в застосуванні заходів кримінального покаран­ня до фізичних осіб, винних у скоєнні злочину. Адміністративна відповідальність, під якою розуміють покладення на порушників за­гальнообов'язкових правил адміністративних стягнень, цивільно-правова відповідаль­ність — відповідальність фізичної чи юридичної особи за порушення договірних зобов'язань, заподі­яння позадоговірної майнової шкоди; Дисциплінарна відповідальність — різновидність відповідальності праців­ника за порушення трудової дисципліни з застосу­ванням до нього догани та звільнення; Матеріальна відповідальність розглядається за матеріальну шкоду, запо­діяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на нього трудових обов'язків. Як самостійний вид ретроспективної юридичної відповідальності в теорії права розглядають скасу­вання актів, які суперечать чинному законодав­ству полягає в тому, що ком­петентний орган чи службова особа застосовує правовідновлювальну санкцію, скасовуючи незакон­но прийнятий акт.

Апарат держави

Апарат держави — система всіх державних орга­нів, які здійснюють завдання та виконують певні функції держави. Основними принципами державного апарату Ук­раїни є: демократизм; національна рівноправність; законність; суверенність; поділ влади; соціальна справедливість; гуманізм і милосердя; поєднання пе­реконання і примусу; гласність, відкритість і враху­вання громадської думки. Принцип демократизму в Україні характеризує­ться тим, що державний апарат формується з волі більшості населення, виражає та виконує волю гро­мадянського суспільства. Як корінна, так і решта національних груп, що проживають на території України, є рівноправними. Держава гарантує всім здійснення, охорону, захист і відтворення політичних, економічних, громадських, соціальних і культурних прав. Державний апарат організується й діє на підставі законів. Його діяльність спрямовується на виконан­ня законів у порядку, передбаченому чинним зако­нодавством. Державний апарат є єдиним носієм влади на заса­дах самостійності й незалежності, виразником суве­ренітету народу і нації. Державна влада в Україні здійснюється за прин­ципом її поділу на законодавчу, виконавчу й судову. Єдиним органом законодавчої влади є Верховна Рада України, виконавчої — Кабінет Міністрів України. Правосуддя в Україні здійснюється виключно Кон­ституційним, загальними та господарськими (арбіт­ражними) судами. Принцип соціальної справедливості державного апарату означає, що його завданням є забезпечення соціальної злагоди, між різними части­нами суспільства. Державний апарат визначає, гарантує, допомагає здійснювати всім верствам населення їхні суб'єктив­ні права, охороняє та захищає основні права людини і громадянина, віддаючи пріоритет загальнолюд­ським цінностям. Важливим принципом державного апарату Украї­ни є поєднання методів виховання і примусу. При­мус до осіб застосовується лише тоді, коли вичерпа­но всі методи переконання. Свої функції державний апарат виконує відкрито, співпрацює з різними громадськими об'єднаннями і рухами, вивчає громадську думку і враховує її в ор­ганізації та здійсненні покладених на нього завдань. Державний апарат є системою державних органів, що здійснюють свої функції, реалізуючи волю громадянського су­спільства, всього українського народу.

Конституційне право – провідна галузь національного права України

Конституційне право України являє собою систему правових норм, що регулюють відносини на­родовладдя. Предметом конституційного права України є особливе коло суспільних відносин, що виникають у процесі організації та здійснення публічної влади в Україні. Ці відносини характеризуються певною специфікою, а саме: стосуються всіх найважливіших сфер життєдіяльності суспільства; виступають як ба­зові в політичній, економічній, духовній, соціальній та інших сферах життя суспільства. Отже, конституційно-правові відносини — це суспільні відносини, врегульовані конституційно-правовими нормами, суб'єкти яких наділяються вза­ємними правами та обов'язками, згідно з котрими вони повинні функціонувати. Під принципами конституційно-правового регу­лювання розуміють найзагальніші нормативно-регу­лятивні правила поведінки, у яких відображаються сутність і соціальне призначення конституційного регулювання суспільних відносин. До них відносять принципи: верховенства права; верховенства і прямої дії Конституції та законів у загальної де­мократії; поділу влади; гуманізму; пріоритет­ності норм і принципів міжнародного права порівня­но з вітчизняним законодавством; державного та іншого гарантування прав, свобод і обов'язків люди­ни і громадянина, народовладдя, захисту сувереніте­ту й територіальної цілісності України і т. д. Конституційно-правова норма — загально­обов'язкове правило поведінки, встановлене чи санкціоноване державою з метою регулювання та охорони певних суспільних відносин, які становлять предмет конституційного права, їхніми ознаками є те, що вони: регулюють особливе, коло суспільних відносин, що стосується здійснення народовладдя; встановлюють порядок створення інших право­вих норм. мають вищу юридичну силу щодо інших право­вих норм; відрізняються особливою структурою в тому ро­зумінні, що для них не є характерною тричлен­на структура (гіпотеза, диспозиція та санкція). Деякі конституційно-правові норми (норми-принципи, норми-декларації) взагалі мають ли­ше диспозицію. Метод конституцтно-правового регулювання — сукупність способів і засобів, із допомогою яких упо­рядковуються суспільні відносини, що становлять предмет конституційного права. Він характеризуєть­ся: найбільшою загальністю; максимально високим юридичним рівнем; універсальніс­тю; доцільністю; поєднанням прямого та опосеред­кованого регулювання. Відповідно до конституційно-правового регулю­вання існує наука конституційного права. Її можна визначити як галузеву юридичну науку, що являє систему знань про конституційно-правові норми, відносини та інститути, конституційно-правове регу­лювання загалом.

Конституція України – нормотворча база всього законодавства

Особливе місце в систе­мі джерел конституційного права України посідає її Конституція. Термін "конституція" - установлення, устрій. Конституція є таким за­коном, що встановлює форму держави, систему дер­жавних органів, визначає порядок їх формування й діяльності, основні права та обов'язки громадян. Іншими словами, конституція встановлює та закріп­лює устрій держави, саме за це її називають основ­ним законом. Конституцію України було прийнято Верховною Радою України на її п'ятій сесії 28 червня 1996 р. Визначальні риси конституцій такі: конституції зазвичай пов'язані з закріпленням демократичного ладу. сучасні демократичні конституції спрямовані на закріплення прав і свобод людини й громадянина; народ визнається основним джерелом влади; державна влада діє на основі принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки; демократичні конституції найважливішим прин­ципові суспільного життя принцип порозуміння, розумного компромісу між різни­ми соціальними верствами населення та полі­тичними угрупованнями; закріплюється принцип ідеологічної багатома­ніжності; Конституція України є водночас основним законом і держави, і всього суспільства. Звідси й по­няття "конституційний лад" передбачає об'єднання суспільного й державного начал у єдине ціле. Неважко побачити, що Конституція має як право­ві, так і політичні ознаки. Отже, Конституція є рів­ночасно і політичним, і правовим актом. Причому цей правовий акт має найвищу юридичну силу, тоб­то настановам і вимогам Конституції повинні відпо­відати всі без винятку правові акти, що видаються і діють у країні (ст. 8 Конституції України). Конституція України складається з преамбули, 15 розділів (161 стаття). Конституція починається зі вступної частини, яка традиційно іменується преам­булою. В ній проголошено, що Конституція прий­мається Верховною Радою "від імені Українського народу", що його складають "громадяни України всіх національностей", що її основою є здійснення "українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення". У преамбулі зафіксовано завдання забезпечення в Україні прав і свобод, гід­них умов життя людини, зміцнення громадянської злагоди, розвитку і зміцнення демократичної, со­ціальної, правової держави.

Форми здійснення демократії

Народовладдя в Україні реалізується на основі Конституції через інститути безпосередньої (прямої) чи представницької (виборної) демократії. До інститутів безпосередньої демократії, які забезпе­чують ухвалення державного рішення прямим воле­виявленням народу, відносять: референдум; обгово­рення проектів нормативних актів; участь у виборах органів державної влади; загальні збори (збір) грома­дян; звіти депутатів і виконавчих органів перед насе­ленням. Представницька демократія — засіб реалізації волі народу через обраних ним представників в орга­ни влади — насамперед, народних депутатів, Прези­дента, інколи суддів. Референдум — голосування населення всієї дер­жави (загальнодержавний референдум) або певної частини її населення (місцевий референдум) з метою вирішення найважливіших питань державного і су­спільного життя. Референдум і вибори мають загаль­ний метод здійснення — голосування, але різняться своїм предметом. Вибори проводяться для визна­чення особи, яка, на думку більшості виборців, най­більш гідна обіймати виборну посаду. Завдання референдуму — вирішення важливих питань, не пов'язаних із наданням юридичної сили мандатам якихось осіб. Це можуть бути затвердження, зміна чи скасування законів, вирішення проблем територі­ального устрою в межах держави тощо. У науковій літературі та в законотворчій практи­ці поряд із терміном "референдум" інколи застосо­вується термін "плебісцит". У багатьох випадках їх­ній зміст рівнозначний. Але між ними вбачають і різницю, яка полягає в тому, що референдум регла­ментується нормами конституційного права певної держави і його предметом може бути досить широке коло питань. Підстави й порядок проведення плебіс­циту в основному врегульовуються міжнародно-пра­вовими актами, і його предметом у більшості випад­ків є вирішення територіальних спорів між різними державами.

Поняття та принципи виборчого права

Під виборчою системою України розуміється передбачений законодавством порядок формування представницьких органів держави. Усі норми законо­давства, які регламентують цей порядок, у сукупнос­ті складають виборче право. Основними його джерелами є Конституція України, Закони України: "Про вибори народних депутатів України" від 24 вересня 1997 р., "Про вибори Президента України" у редакції від 24 лютого 1994 р. У цих нормативно-правових актах сформульовано такі головні принципи виборчого права. Принцип загальності означає, що право обирати мають усі громадяни України, яким на день голосу­вання виповнилося 18 років. Принцип рівного і прямого виборчого права озна­чає, що громадяни України беруть участь у виборах народних депутатів на рівних засадах і депутати обираються безпосередньо виборцями. Таємність голосування означає, що ніякі форми контролю за волевиявленням виборців не допускаються, а саме голосування відбувається у спеціально обладнаній для цього кабіні чи кімнаті. Принцип вільного й рівноправного висунення кандидатів передбачає, що всі громадяни України, які мають право голосу, мають право висувати кан­дидатів.Гласність і відкритість виборчого права означає, що підготування і проведення виборів депутатів завжди здійснюються відкрито і гласно. Рівність можливостей для всіх кандидатів у про­веденні виборчої кампанії розумітися так, що всім кандидатам опісля офіційної їх реєстрації надається можливість участі у виборчій кампанії на рівних засадах, вони мають рівне право на використання державних засо­бів масової інформації у них рівні можливості щодо матеріально-технічного і фі­нансового забезпечення їх участі у виборчій кампа­нії з боку держави. Принцип неупередженості до кандидатів з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування вживається та обумовлює існування такого інституту виборчого права, як увільнення кандидата від виробничих або службових обов'язків із збереженням середньої заробітної платні за місцем роботи; принцип свободи агітації дозволяє вести агітацію як за, так і проти кандидата в усіх засобах масової інформації.

Територіальний устрій України

Під територіальним устроєм держави розуміють її територіальну організацію, тобто систему відносин між державою в цілому (її центральною владою) і територіальними складовими (населенням і чинними органами суспільної влади) положення щодо територіального устрою формулюються в розділі IX Конституції України "Територіальний устрій України", Насамперед зазначено, що державна територія є єди­ною і цілісною, себто такою, що поєднана спільною системою державної влади — законодавчих, вико­навчих, судових і контрольно-наглядових органів. Рівночасно в її здійсненні слід поєднувати централі­зацію та децентралізацію, що забезпечить поєднан­ня і врахування загальнодержавних і регіональних (місцевих) інтересів. Вказана стаття проголошує також необхідність забезпечення збалансованості соціально-економічно­го розвитку регіонів, більшої їх інтеграції, зближен­ня, поступового вирівнювання соціально-економіч­ного життя. У Конституції України визначено: Систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, ра­йони, міста, райони в містах, селища й села. З огляду на це можна стверджувати, що адміністративно-територіальний устрій України є прирівняним: вищий рівень складають Автономна Республіка Крим, області та міста Київ і Севастополь; середній — райони й міста обласного підпорядкування; нижчий — райони в містах, міста районного підпорядкування, селища і села. Принаймні, саме відпо­відно до таких територіальних одиниць будується система державних органів і система місцевого само­врядування. Конституція, попри те, що суб'єкти складу України різняться величиною території, чисельністю й густотою населення, прого­лошує рівноправність суб'єктів як між собою, так і у відносинах із центральною владою. При цьому слід узяти до уваги, що деякі питання, які безпосередньо стосуються до територіального устрою нашої країни, розглянуті не тільки в розді­лі IX, а й в інших розділах Конституції. Так, вказано, що держава визнає й гарантує місцеве самоврядування в Україні "Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України є об'єктами права власності Українського народу". Виключно всеукраїнським референдумом вирі­шуються питання про зміну території України. Для забезпечення територіальної суверенності України в ''Використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України.

Державна символіка України

Державні символи — це встановлені конституцією або спеціальними законами особливі розпізнавальні знаки конкретної держави, які уособлюють її суверенітет, а в деяких випадках сповнені й певного історичного або ідеологічного змісту» Конституція України визначила такі символи нашої держави: Державний Прапор, Державний Герб, який встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького, і Державний Гімн. Наведено їх загальні описи. Державний Прапор України - стяг із двох рівно­великих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Великий Державний Герб України встановлюєть­ся з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Вели­кого (малий Державний Герб України). Державний Гімн України - національний гімн на музику М.Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом, що прий­мається не менш як двома третинами від консти­туційного складу Верховної Ради України. Столицею України є місто Київ.

Компетенція Верховної Ради України

Верховна Рада України розглядає та вирішує питання державного і суспільного життя, що потребують урегулювання законами України, а також здійснює установчі та контрольні функції, передбачені Конституцією України. Вона приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією. До повноважень Верховної Ради України нале­жать: внесення змін до Конституції України; призначення всеукраїнського референдуму з пи­тань, визначених Конституції; прийняття законів; визначення засад внутрішньої та зовнішньої по­літики; призначення виборів Президента України у строки, передбачені Конституцією; заслуховування щорічних і позачергових по­слань Президента України про внутрішнє і зов­нішнє становище України; усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту); надання згоди про призначення Президентом України Прем'єр-міністра України; здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України та ін. єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України. Конституційний склад Верховної Ради України — 450 народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного, прямого виборчого права таємним голосуванням строком на чотири роки. Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі. Вони не можуть бути на державній службі або мати інший представниць­кий мандат, їм гарантується депутатська недотор­канність.

Законодавчий процес та його стадії

Верховна Рада України працює сесійно. Вона є повноважною за умови обрання не менш як 2/3 від її конституційного складу. Верховна Рада України збирається на першу сесію не пізніш ніж на 30-й день після офіційного оголошення результатів виборів. Перше засідання Верховної Ради України відкриває найстарший за віком депутат. Засідання Верховної Ради України проводяться відкрито. Закрите засідання проводиться за рішенням більшості від конституційного складу Верховної Ради. Верховна Рада України затверджує перелік комітетів Верховної Ради України, обирає голів цих комітетів. Останні здійснюють законопроектну роботу, готують і попередньо розглядають питання, віднесені до повноважень Верховної Ради України. Для підготовлення і попереднього розгляду питань Верховна Рада України в межах своїх повноважень може створювати тимчасові спеціальні комісії. Верховна Рада України для проведення розслідувань із питань, що становлять суспільний інтерес, може створювати тимчасові слідчі комісії, якщо за це проголосувала не менш як 1/3 від конституційно­го складу Верховної Ради України. Процес законотворчої діяльності Верховної Ради України характеризується правом законодавчої іні­ціативи, прийняттям та оприлюдненням. Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить: Президентові України; народним депутатам України; Кабінетові Міністрів України; Національ­ному банкові України. Закони Верховна Рада приймає більшістю від її конституційного складу. Закони, що вносять зміни до Конституції та сама Конституція України приймається не менше як 2/3 від конституційного складу Верховної Ради України. Закон підписується Головою Верховної Ради України і невідкладно надсилається Президентові України. Президент України протягом 15 днів після отри­мання закону підписує його, беручи до виконання, або повертає закон із своїми умотивованими пропо­зиціями для повторного розгляду. Якщо Верховна Рада України під час повторного розгляду підтвер­дить закон 2/3 від її конституційного складу, то Президент України зобов'язаний підписати і опри­люднити такий закон протягом 10 днів. Закон наби­рає чинності через 10 днів після його оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не ра­ніше дня його опублікування.

Конституційно-правовий статус Президента України

Президент України є главою держави і ви­ступає від її імені. Він є гарантом державного сувере­нітету, територіальної цілісності України, додержан­ня Конституції України, прав і свобод людини і гро­мадянина. Новообраний Президент України вступає на пост не пізніш як через 30 днів після офіційного оголо­шення результатів виборів, із моменту складення присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради України. Президент України має такі повноваження: забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; звертається з посланнями до народу та із щоріч­ними й позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України; виносить рішення про визнання іноземних держав; призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені Конституцією; припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися; призначає, за згодою Верховної Ради України, Прем'єр-міністра України; припиняє повноваження Прем'єр-міністра Украї­ни, виносить рішення про його відставку. Президент України користується правом недотор­канності на час виконання повноважень. Він очолює Раду національної безпеки і оборони України, яка є координаційним органом із питань забезпечення безпеки та оборони в Україні. Конституція України встановлює, що повнова­ження Президента України припиняються достроково в разі його відставки, неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я, усунення з поста в порядку імпічменту та смерті.

Повноваження Кабінету Міністрів України

Кабінет Міністрів — вищий орган у системі орга­нів виконавчої влади — відповідальний перед Президентом України, підконтрольний і підзвітний Вер­ховній Раді України. У своїй діяльності Кабінет Міністрів України керується Конституцією України і законами України, актами Президента України. До складу Кабінету Міністрів входять Прем'єр-мі­ністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри. Персональний склад Кабінету Міністрів України призначається Прези­дентом України на подання Прем'єр-міністра України. Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України. Кабінет Міністрів України: забезпечує державний суверенітет та економічну самостійність України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання Конституції та законів України, актів Президента України; вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; забезпечує проведення фінансової, цінової, ін­вестиційної та податкової політики, політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; розробляє та здійснює загальнодержавні програ­ми економічного, науково-технічного, соціаль­ного і культурного розвитку України; забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; організовує та забезпечує здійснення зовніш­ньоекономічної діяльності України, митної справи та ін. Кабінет Міністрів у межах своєї компетенції ви­дає постанови й розпорядження, що є обов'язковими до виконання. Акти Кабінету Міністрів України під­писує Прем'єр-міністр України.

Повноваження місцевого самоврядування

Місцеве самоврядування є правом територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України. Воно може здійснюватися територіальною громадою як безпосередньо, так і через органи місце­вого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їхні виконавчі комітети. Органами місцевого самоврядування, які репре­зентують спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст, є районні та обласні ради. Усі передбачені Конституцією та законодавством України органи самоврядування й самоорганізації мають власну матеріальну та фінансову основу, на яку поширюється їхня компетенція. Місцеве самоврядування в Україні здій­снюється на основі принципів: народовладдя, закон­ності, гласності, колегіальності, поєднання місцевих і державних інтересів, виборності, правової, органі­заційної та матеріально-фінансової самостійності в межах власних повноважень і т. ін. Сільські, селищні міські ради мають виключну компетенцію, під якою розуміють питання, що вирі­шуються тільки на їхніх пленарних засіданнях. До неї відносять: затвердження регламенту ради; утворення й ліквідацію ко­місій ради, затвердження та зміну їхнього скла­ду; винесення рішення про проведення місцевого референдуму; винесення рішень щодо випуску місцевих позик; затвердження статуту територіальної громади; Виконавчі органи сільських, селищних, міських рад мають повноваження у сферах і галузях: соціально-економічного і культурного розвитку, планування та обліку, бюджету, фінансів і цін, управління комунальною власністю, житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, громадського харчування, транспорту і зв'язку, будівництва, освіти, охорони здоров'я, культу­ри, фізкультури і спорту, земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища, со­ціального захисту населення, зовнішньоекономічної діяльності, оборонної роботи, адміністративно-тери­торіального устрою, забезпечення законності, право­порядку, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян, відзначення державними нагородами, від­знаками Президента України та присвоєння почес­них звань України. Держава гарантує та спрямовує свої зусилля на розвиток місцевого самоврядування в Україні.

Конституційний Суд України, його завдання та функції

Статус Конституційного Суду України ви­значається Конституції України та Законом України "Про Конституційний Суд Украї­ни Конституційний суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, який вирішує питання про відповідність законів та інших право­вих актів Конституції України і дає офіційне тлума­чення Конституції України та законів України. Завданням Конституційного Суду України є гаран­тування верховенства Конституції України як Основ­ного Закону держави на всій території України. Діяльність Конституційного Суду України базує­ться на принципах верховенства права, незалежнос­ті, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повного і всебічного розгляду справ та обґрунтованості винесених ним рішень. Конституційний Суд України ухвалює рішення та дає висновки у справах щодо: конституційності законів та інших правових ак­тів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Респуб­ліки Крим; відповідності Конституції України чинних між­народних договорів України або тих міжнарод­них договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їхню обов'язко­вість; додержання конституційної процедури розсліду­вання і розгляду справи про усунення Президен­та України з поста в порядку імпічменту; офіційного тлумачення Конституції та законів України. Рішення й висновки Конституційного Суду Ук­раїни з зазначених питань є обов'язковими до вико­нання на території України, остаточними і не мо­жуть бути оскаржені. Закони та інші правові акти за рішенням Консти­туційного Суду України визнаються неконституцій­ними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України. Конституційний Суд України не має повноважень розглядати питання щодо законності актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. Конституційний Суд України складається з 18 суддів. Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України. Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг 40-річного віку, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як 10 років, прожи­ває в Україні протягом останніх 20 років та володіє державною мовою. Суддя Конституційного Суду Ук­раїни призначається на 9 років без права бути при­значеним на повторний строк. Закон України "Про Конституційний Суд Украї­ни" від 16 жовтня 1996 р. визначає: загальні положення щодо діяльності. статус суддів та гарантії їхньої діяльності; порядок організації та діяльності Конституцій­ного Суду; процедуру конституційного впровадження.

Громадянство України: поняття та ознаки

Громадянство України — постійний правовий зв'язок особи з державою Україна, який знаходить своє вираження в їхніх взаємних правах та обов'язках. Громадянство в Україні регулюється Конститу­цією, Законом України "Про громадянство України" прийнятими відповідно до них законодавчими актами України, Закон України "Про громадянство України" складається з преамбули й 9 розділі. Розділ І. Головною ідеєю цього розділу є проголошення того факту, що в Ук­раїні існує єдине громадянство. Розділ II. Громадянство України набувається: за народженням, за походженням, вступом до громадянства України, внаслідок відновлення громадянства України, за ін­ших обставин, передбачених цим Законом. Дитина, батьки якої на момент її народження бу­ли громадянами України, є громадянином України. За різного громадянства батьків, один із яких на мо­мент народження її був громадянином України, ди­тина є громадянином України; однак, якщо обидва батьки жили за межами України, громадянство дитини, яка народилася за її межами, визначається че­рез письмову згоду батьків. Розділ III. Громадянство України припиняється: 1) внаслідок виходу з громадянства України; 2) внаслідок утрати громадянства України; 3) на підставі, передбаченій міжнародними договорами України. Розділ IV. За зміни громадянства батьками, якщо обидва стають грома­дянами України чи виходять із нього, змінюється і громадянство їхніх дітей, які не досягли 16-річного віку. Якщо з громадянства України виходить один із батьків, а інший залишається, дитина зберігає гро­мадянство України. Розділ V. Президент України вино­сить рішення про: 1) прийняття до громадянства Ук­раїни; 2) припинення громадянства України. Розділ VI. Заяви з питань гро­мадянства України подаються на ім'я Президента України через органи внутрішніх справ за місцем проживання, а за кордоном — через відповідні ди­пломатичні представництва чи консульські установи України. Розділ VII. ' Виконання рішень із питань громадянства покладається на ОВС, відділи РАГС, а за кордоном — на дипломатичні представництва і консульські установи України. Розділ VIII. Рішення з питань громадянства, можуть бути оскаржені в Конституційному Суді у звичайному суді. Розділ IX Головною їх ідеєю є приведення Інших нормативно-правових ак­тів у відповідність до цього Закону.

Екологічне право: поняття та джерела

Екологічне право — система правових норм, якими регулюються суспільні відносини з охорони навколишнього природного середовища і раціонально­го використання природних ресурсів (екологічні від­носини). До складу системи входять такі підгалузі, як земельне, водне, лісове, гірниче право та деякі інші галузі права, якими регулюються відносини з охорони й раціонального використання певних видів природних ресурсів. Предметом екологічного права є нормативно врегульовані відносини з охорони навко­лишнього природного середовища і раціонального ви­користання природних ресурсів. Джерела - нормативно-правовий акт що регулюють основи організації охорони нав­колишнього природного середовища, є Закони Ук­раїни: "Про охорону навколишнього природного се­редовища", "Про охорону ат­мосферного повітря" "Про природно-заповідний фонд України", "Про тваринний світ" "Про карантин рослин". До того ж деякі відносини у сфері використання та охорони навколишнього природного середовища вре­гульовано кодексами (земельним, водним, лісовим, про надра), а також Законами України "Про плату за землю" та "Про ветеринарну медицину" в Конституції України записано: "Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на від­шкодування завданої порушенням цього права шко­ди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її по­ширяння”. Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" регулює відносини охоро­ни навколишнього середовища, раціонального вико­ристання природних ресурсів, забезпечення еколо­гічної безпеки життєдіяльності людини та спрямова­ний на утворення сприятливих умов економічного і соціального розвитку України у сфері здійснення екологічної політики. Закон України "Про природно-заповідний фонд України" ре­гулює економічні, соціальні, правові та екологічні засади природно-заповідного фонду в Україні. Закон України "Про охорону атмосферного по­вітря" спрямова­ний на збереження сприятливого стану атмосферно­го повітря, його відновлення й поліпшення для еко­логічного убезпечення життєдіяльності людини, відвернення шкідливого впливу на навколишнє при­родне середовище. Закон України "Про тваринний світ" регулює відносини охорони, використання й відтво­рення тваринного світу. Водний кодекс України регулює правові від­носини з метою забезпечення збереження, наукового обґрунтування, раціонального використання вод для потреб населення і галузей економіки,

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства

Закон України "Про правовий статус іноземців" від 4 лютого 1994р. визначає правовий статус іно­земців в Україні, закріплює основні права, свободи та обов'язки іноземних громадян та осіб без грома­дянства, які проживають або тимчасово знаходяться в Україні. Розділ І. Загальні положення. Іноземцями ви­знаються громадяни — особи, які належать до гро­мадянства іноземних держав і не є громадянами Ук­раїни, та особи без громадянства — особи, які не на­лежать до громадянства будь-якої держави. Розділ II. Основні права, свободи та обов'язки іно­земців. Іноземці мають ті ж права і свободи та ви­конують ті ж обов'язки, що й громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та ін­шими законами України, а також міжнародними до­говорами України. Розділ III. В'їзд в Україну і виїзд з України. Розділ IV. Відповідальність іноземців. Інозем­ці, які вчинили злочин, адміністративні або інші правопорушення, несуть відповідальність на загаль­них підставах. Розділ V. Заключні положення. Якщо міжнарод­ним договором України встановлено інші норми, ніж ті, що містяться в цьому Законі, то застосовую­ться норми міжнародного договору.

Основні положення Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990р.

Після розпаду СРСР і здобуття нашою країною незалежності розпочався новий етап у розвитку кон­ституційного процесу в Україні. Його вихідним пунктом стало проголошення Декларації про дер­жавний суверенітет України 16 липня 1990 р. Насамперед зазначимо, що загалом суверенітет означає зверхність і незалеж­ність влади. Розрізняють три види суверенітету: дер­жавний, національний і народний. Державний суверенітет — верховенство держав­ної влади всередині країни та її незалежність у зов­нішньополітичній сфері. Національний суверенітет — повновладдя нації, її реальна можливість вільно вирішувати всі питан­ня свого національного життя. Народний суверенітет — повновладдя народу, який здійснює свою неподільну владу самостійно й незалежно від інших соціальних сил. У різних країнах юридичне закріплення та реаль­не існування цих трьох видів суверенітету різне. Так, нині в Україні всі три види суверенітету знайш­ли юридичне закріплення в розгляданій Декларації. Поняття "державний суверенітет", висвітлене в преамбулі Декларації, розкривається в десяти її роз­ділах. Розділ І. Самовизначення української нації. Україна " розви­вається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на са­мовизначення. Розділ II. Народовладдя. Громадяни Республі­ки всіх національностей становлять народ України. Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці. Розділ III, Державна влада. Україна є само­стійною у вирішенні будь-яких питань свого держав­ного життя. Розділ IV. Громадянство Української РСР. Українська РСР забезпечує рівність перед законом всіх громадян Республіки. Розділ V. Україн­ська РСР здійснює верховенство на всій своїй тери­торії. Розділ VI, Економічна самостійність. Україн­ська РСР самостійно визначає свій економічний ста­тус і закріплює його в законах. Розділ VII. Екологічна безпека. Українська РСР самостійно встановлює порядок організації охо­рони природи та порядок використання природних ресурсів. Розділ VIII. Культурний розвиток. Українська РСР є самостійною у вирішенні питань науки, осві­ти, культурного і духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, що прожива­ють на території Республіки, право їх вільного на­ціонально-культурного розвитку; Розділ IX, Зовнішня і внутрішня безпека, Ук­раїнська РСР має право на власні Збройні Сили та органи державної безпеки. Розділ X. Міжнародні відносини. Українська РСР виступає рівноправним учасником міжнародно­го спілкування визнає : пріори­тет загальновизнаних норм міжнародного права пе­ред нормами внутрішньодержавного права. Декларацію було покладено в основу нової Кон­ституції, низки прийнятих законів України; вона визначає позиції республіки під час укладення між­народних договорів. Необхідно вказати, що Декларація, прийнята ще за часів СРСР, була спрямована на забезпечення су­веренітету України у складі СРСР, тому окремі її по­ложення застаріли, хоча в цілому вона не втратила свого значення й дотепер.

Поняття державного управління та його принципи

Управління визначається як керівництво певними суспільними процесами. Державне управління — одна з головних форм ді­яльності держави, особливий вид соціального управ­ління в суспільстві. Державному управлінню притаманні всі основні риси, які характеризують суспільне управління. Це, насамперед, свідоме, цілеспрямоване здійснення впливу на всі сфери суспільства в інтересах людей. У широкому значенні це — діяльність усіх видів державних органів: законодавчих, судових, конт­рольно-наглядових, виконавчо-розпорядчих з орга­нізації суспільного життя. Структура державного управління вирізняється складністю, її основними елементами виступають керівні й керовані системи, їхні суб'єкти та об'єкти. Це — виконавчі й розпорядчі органи, їхній апарат, сфери й галузі управління, підприємства, установи, організації тощо. Державне управління доцільно розглядати як ви­конавчо-розпорядчу діяльність окремої системи дер­жавних органів, спеціально заснованих для здійс­нення державного управління. Але це аж ніяк не оз­начає, що державне управління є сферою діяльності виключно виконавчих органів. Питання управління вирішуються і законодавчими органами, які здійс­нюють законодавче регулювання всіх сфер суспіль­ного життя. Щоправда, більшість функцій виконав­чо-розпорядчої діяльності покладається на виконав­чі органи. Державному управлінню властиві такі риси: • діяльність із реалізації завдань і функцій дер­жави; • воно здійснюється спеціально створеними для цього державними органами й посадовими осо­бами; • вони діють за дорученням держави, від її імені та мають державно-владні повноваження; • форми й методи роботи управлінських органів регламентуються правом. Державне управління — підзаконна вико­навча й розпорядча діяльність органів державного управління, спрямована на практичне виконання законів у процесі повсякденного та безпосереднього керівництва господарським, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом.

Предмет і метод адміністративного права

Адміністративне право являє собою окрему га­лузь правової системи України, що покликана регу­лювати особливу групу суспільних відносин. Голов­ною їх особливістю є те, що вони виникають, розви­ваються і припиняють своє існування у сфері державного управління у зв'язку з організацією та функціонуванням системи виконавчої влади на всіх рівнях управління в державі. предмет регулювання адміністративного права охоп­лює коло однорідних суспільних відносин, до яких необхідно віднести: управлінські відносини, в межах яких безпосе­редньо реалізуються завдання, функції та пов­новаження виконавчої влади; управлінські відносини внутрішнього організа­ційного характеру, що склались у процесі діяль­ності інших органів державної влади; управлінські відносини, що виникають за участі суб'єктів місцевого самоврядування; управлінські відносини організаційного харак­теру, що виникають усередині системи громад­ських організацій. Під методами адміністративного права слід розуміти спосіб реалізації завдань і функцій вико­навчої влади органами державного управління через вплив їх на волю і свідо­мість підпорядкованих органів, а також громадян. У літературі не існує єдиної загальноприйнятої класифікації методів. Метод переконання є провідним, з допомогою цього методу здійснюється вплив на свідомість людей та дотримання з їхнього боку певної поведінки. Він формує у громадян пра­восвідомість, використовуються різноманітні засоби переконання, а саме: роз'яснен­ня, виховання, поширення передового досвіду, мо­ральне та матеріальне стимулювання. Метод примусу — спосіб впливу на громадян , нездатних керувати власною поведінкою відповідно до волі держави. Заходи примусу застосовуються тоді, коли вичерпано засоби пе­реконання до тих осіб, які не дотримуються чи пору­шують вимоги законів та інших нормативних актів, дисципліну. Адміністративний метод полягає в тому, що ор­гани управління безпосередньо встановлюють підпо­рядкованим суб'єктам певну поведінку. Вплив на суб'єкти, що уп­равляються, здійснюється через запровадження для них правил поведінки, обов'язків і завдань, у разі порушення яких може бути вжито заходів адмініст­ративного примусу. Економічний метод не передбачає адміністратив­них заходів, а здійснює вплив на суб'єкти управлін­ня через застосування до них різноманітних форм економічного стимулювання, зокрема цінового й та­рифного регулювання, прибутку, вартості, матері­альних санкцій, кредитів, субсидій

Наявність цих стимулів дає можливість суб'єктам самим обирати форми діяльності для якісного виконання кінцевих виробничих завдань. Джерела адміністративного права — це зов­нішні форми відображення адміністративно-право­вих норм, закріплені в Конституції України, законо­давчих актах, урядових постановах, рішеннях дер­жавних адміністрацій та інших нормативних актах державних органів. Різноманітність адміністративно-правових норм передбачає і різні джерела адміністративного права України джерела поділяються на загальнодержав­ні, галузеві та локальні. Загальнодержавні е обов'язковими для виконання всіма органами управ­ління, незалежно від їх підпорядкування. Галузеві й локальні поширюються тільки на конкретно визна­чені підвідомчі органи. Залежно від територіального устрою держави дже­рела поділяються на державні, обласні, міські, ра­йонні Джерела адміністративного права, що базуються на нормах Конституції України та законах, мають вищу юридичну силу щодо інших підзаконних ак­тів, прийнятих нижчими за ієрархією органами ви­конавчої влади, З огляду на численність джерел адміністративно­го права доцільно розділити їх на такі види: 1.Конституція України. Вона веде перед у систе­мі джерел адміністративного права, є Основним За­коном України. Закріплені в ній норми мають пря­му адміністративно-правову спрямованість. Вони ви­значають основи формування та діяльності органів виконавчої влади, розмежовують повноваження між центральними й місцевими органами влади, закріп­люють права і свободи громадян щодо здійснення ними державного управління 2.Адміністративно-правові норми закріплюються в законодавчих актах, що їх приймає Верховна Рада України. 3.Постанови Верховної Ради України, які охоп­люють адміністративно-правові норми організацій­ного характеру. 4.Укази й розпорядження Президента України у сфері державного управління. 5.Нормативні постанови й розпорядження Кабі­нету Міністрів України 6.Джерелами адміністративного права в міжгалу­зевому й галузевому масштабах виступають норма­тивні акти 7.Нормативні накази керівників міністерств, державних комітетів і служб. До цієї групи слід від­нести положення, правила та інші акти. 8.Нормативні накази керівників державних під­приємств, об'єднань та організацій 9.Джерелами адміністративного права можуть бути також нормативні акти представницьких і ви­конавських органів місцевого самоврядування. Отож, джерелом адміністративного права ви­ступає нормативний акт органу державної влади або управління, який криє в собі адміністративно-правові норми, що регулюють державно-управлін­ську діяльність. Адміністративно-правова норма — це обов'язкове пра­вило поведінки, яке встановлене і охороняється державою, метою якого є регулювання суспільних відносин, що ви­никають, змінюються і припиняються у сфері державного управління, особливості, характерні для адміністративне-правових норм. По-перше, в них закріплюються відносини по керуван­ню, державному контролю і нагляду, а також внутрішньоорганізаційній діяльності. По-друге, метод впливу адміністративно-правових норм є і вольовим, державно-владним. Одна із сторін у відносинах завжди представляє державу, а відповідальність за їх недо­держання настає перед державою системою діяти не може. Провідною соціальною метою адміністративно-право­вих норм є організація управлінських відносин. Поряд з нею є конкретні або локальні цілі, це зокрема такі: інформаційні — досягненням яких забезпечується не­обхідний зв'язок суб'єкта і об'єкта управління. охоронні — спрямовані на забезпечення законності і дисципліни в державному управлінні. заохочувальні — забезпечується творча активність учасників адміністративно-правових відносин, розвиток їх ініціативи і самостійності у розв'язанні завдань державно­го управління; соціально-моральні — забезпечується формування у громадян, державних службовців, правосвідомості та ставлення до праці, громадського порядку безпеки Функціями адмініст­ративно-правових норм є: забезпечення ефективної діяльності органів держав­ного управління; забезпечення честі, гідності, прав, свобод і здоров'я особи; охорона системи суспільних відносин матеріальної і нематеріальної сфер; виховна; взаємодії з нормами інших галузей права; • взаємодії з неправовими соціальними нормами (мо­раль, звичаї. Цілі норм та їхні функції тісно між собою пов'язані. Кожна ціль породжує відокремлену функцію системи ад­міністративно-правових норм, у той же час однією функ­цією можуть забезпечуватися відразу кілька конкретних цілей. адміністративно-правові норми визначають той чи інший варіант належної пове­дінки усіх осіб та організацій; забезпечують і підтримують режим законності і державної дисципліни у суспільних відносинах, що виникають у процесі державно-управлін-с^кої діяльності. Структура адміністративно-правової норми — це а внутрішня будова, визначений порядок взаємозв'язку, взаємообумовленості і взаємозалежності складових частин норми. Структура адміністративно-правової норми, як правило , традиційна і складається з трьох компонентів: гіпотези, диспозиції і санкції. Разом з тим, норми адміністративного права можуть містити разом із санкцією і заохочення. Гіпотеза вказує на фактичні умови, за наявності яких слід керуватися даною нормою. Вона може бути абсолют­но визначеною (досягши 16 років, громадянин зобов'яза­ний одержати паспорт) або відносно визначеною, тобто містити елементи адміністративного розсуду Такі гіпотези, як правило, містять формулю­вання: може бути, у разі необхідності, за доцільністю. Диспозиція — це саме правило поведінки, яке сформу­льовано у вигляді приписів, заборон, дозволень. У нормах адміністративної відповідальності диспозиція часто формулюється у вигляді вказівок або опису діяння, яке тягне за собою накладення стягнення. З караності діяння випливає висновок, що воно забороняється. На­приклад: пошкодження внутрішнього обладнання пасажир­ських вагонів, — тягне за собою накладення штрафу; Санкція вказує на вплив, який застосовується державою у випадку порушення тих чи інших правил, передбачених нормою, тобто це конкретний захід дисциплінарного або адміністративного примусу. Наприклад: порушення санітарно-гігієнічних правил і норм — тягне за собою накладення штрафу; Треба зазначити, що не всі норми містять санкцію. Так, норми, що регулюють управлінську діяльність, виходять з того, що взаємовідносини між вищестоящими, нижчестоящими адміністративно-управлінськими працівниками будуються на засадах дисциплінарної влади. Санкції у да­ному випадку містяться у нормах загального характеру, що належать інституту державної служби. Вище вже зазначалося, що адміністративно-правові норми можуть містити і такий елемент, як заохочення. Заохочення — це публічне визнання заслуг юридичної і фізичної особи у виконанні адміністративно-правових або громадських обов'язків 2.За адресами або суб'єктами: адресовані органам державно-виконавчої влади; іншим державним виконавчо-розпорядчим органам; державним службовцям; державним підприємствам, закладам, орга­нізаціям; недержавним об'єднанням, підприєм­ствам, закладам; громадянам. 3.За формою припису: зобов'язуючі — ці норми зобов'язують здій­снювати певні дії при виникненні передбачених ними умов. Наприклад, під час прийому на роботу організація зобов'язана видати наказ; заборонні — ці норми забороняють вчинення тих чи ін­ших дій в умовах, які нею визначені.

Неприклад, заборона мілі­ції застосовувати спеціальні засоби щодо неповнолітніх. повноважні — ці норми упов­новажують адресата діяти в рамках вимог норми за своїм розсудом, проте, підкоряючись пра­вовому режиму, який нею встановлено. стимулюючі — це норми, що забезпечу­ють за допомогою засобів матеріального або морального впливу належну поведінку учасників управлінських відно­син, встановлюють різні пільги (наприклад, у сфері опо­даткування). рекомендаційні — особливість правової природи цих норм у тому, що рекомендації. не мають юридично-обов'язкового характеру. Такого роду норми не містять у собі прямо ви­ражених приписів, а дають можливість пошуку найбільш доцільних варіантів розв'язання завдань, що виникають. За галузевою належністю: матеріальні — характеризуються тим, що юридичне за­кріплюють комплекс обов'язків і прав, а також відпові­дальність учасників управлінських відносин, тобто фак­тично їх адміністративно-правовий статус. процесуальні — регламентують динаміку державного управління і пов'язаних з ними управлінських відносин. Ними визначається порядок прийому, розгляду, вирішен­ня скарг і заяв. За межею дії: у просторі — дія норм у просторі передбачає територію, на яку поширюється їх юридична сила; у часі, дія адміністративно-правових норм у часі може обмежуватися будь-якими термінами (строкові норми) або не обмежуватися (безстрокові норми). За ступенем загальності: загальні — мають загальне значення, наприклад: доку­ментами, які підтверджують громадянство України, є пас­порт громадянина України, міжгалузеві — регулюють яку-небудь одну, функцію в усіх галузях (норми міжгалузевого управління), галузеві — регулюють відносини у межах однієї галузі. Здебільшого це норми галузевих міністерств та відомств. Такий саме характер мають норми, що містяться у зако­нах, відповідних документах Президента України, Кабіне­ту Міністрів України, якщо їх вплив не виходить за межі конкретної галузі. місцеві — норми місцевих органів державної виконавчої влади, а також місцевого самоврядування.

Поняття державної служби та її принципи

Державною службою в Україні визнається професійна діяльність осіб, які обіймають посади в державних органах та їхньому апараті та на яких покладено практичне виконання завдань і функцій держави. Ця категорія осіб є державними службовцями, має відповідні службові повноваження та одержує заробітну платню з державних коштів. Державну службу необхідно розглядати в аспекті виконання службовцями їхніх обов'язків у держав­них організаціях, а саме: в органах державної вла­ди, підприємствах, організаціях та установах. Державна служба здійснюється на професійній основі. Такий порядок обумовлюється необхідністю забезпечення неперервної, компетентної діяльності державних організацій. Правовий інститут державної служби складають норми конституційного, трудового, цивільного, фі­нансового та інших галузей права. Виходячи з принципу поділу влади, вирізняється державна служба в органах законодавчої, виконав­чої та судової влади. Залежно від специфіки сфер державної діяльності до державної служби належать державні службовці, які працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної служби, митного контролю, Служби безпеки, внутрішніх справ і т. д. Основні принципи, що лежать в основі державної служби, закріплено в Конституції України та в За­коні України "Про державну службу". Вони такі: служіння народові України; демократизм і законність; гуманізм і соціальна справедливість; пріоритет прав людини й громадянина; професіоналізм, компетентність, ініціативність чесність, відданість справі; персональна відповідальність за виконанню службових обов'язків і дисципліни; дотримання прав і законних інтересів органів місцевого й регіонального самоврядування; дотримання прав підприємств, установ та орга­нізацій, об'єднань громадян. Должность — это определенная структурой и штат­ным расписанием первичная структурная единица государственного органа и его аппарата, на которую возложен установленный нормативными актами круг служебных полномочий. В зависимости от того, какую должность служа­щие занимают или в какой организации они выпол­няют обязанности или осуществляют функции, мож­но выделить следующие виды этой категории работ­ников: 1)служащие государственных органов; 2)служащие государственных учреждений, пред­приятий, организаций, объединений; 3)муниципальные служащие (служащие, занима­ющие должности в органах местного самоуправления); Среди названных выше типов служащих в коли­чественном отношении ведущее место занимают госу­дарственные (муниципальные) служащие. Именно слу­жащие действуют как персонал в многочисленных структурах государственных органов, учреждений и ор­ганизаций, внутри институтов управляющей и управ­ляемой систем; именно их компетентность определяет действительное пользование возможностями управления с целью установления необходимого правового по­рядка в государстве и обществе.

Види державних службовців

Классифицировать государственных служащих можно по различным признакам. Одной из наиболее распространенных классификаций государственных служащих является следующая: начальствующий состав — это руководители структурных подразделений государственных органов (начальники отделов, бюро, служб и тому подобное), которые осуществляют деятельность в рамках ком­петенции, которая значительно тяжелее компетенции руководителя предприятия, организации, учреждения; представители административной власти — это государственные служащие, чьи полномочия распро­страняются на неподчиненных им людей, но дейст­вия порождают для последних определенные юриди­ческие последствия. (Например, аппарат милиции, про­куратуры, контрольно-надзорных органов и тому подобное); специалисты — это рядовые работники, выпол­няющие функции в соответствии с полученным ими специальным образованием. Они не имеют в своем подчинении других лиц, поэтому, как правило, не мо­гут распространять на них свои полномочия и вызы­вать своими действиями определенные юридические последствия. Это экономисты, бухгалтеры, инженеры, юристы, врачи, учителя, агрономы и тому подобное; вспомогательно-технический персонал включа­ет государственных служащих, на которых возложе­но выполнение обслуживающих, вспомогательных функций и материально-технических действий. Это рядовые работники машинописных бюро, канцелярий, секретариатов и тому подобное. Основным критерием классификации должностей государственных служащих является организацион­но-правовой уровень органа, принимающего их на ра­боту, объем и характер компетенции на конкретной должности, роль и место должности в структуре госу­дарственного органа.

Акти управління в системі державно-правових актів

Для достижения целей управления и разрешения поставленных заданий субъекты управления выдают значительное количество правовых актов, которые ус­танавливают новые юридические нормы, изменяют или отменяют старые, формируют новые правоотно­шения, изменяют или прекращают действующие. Конституция Украины устанавливает полную ие­рархию органов исполнительной власти, и, соответст­венно иерархию их актов. Акты Кабинета Мини­стров Украины, например, не могут ставиться в зави­симость от актов органов местного самоуправления. Акты исполнительной власти имеют особенности: а)принимаются при осуществлении функций ис­полнительной власти, а также издаются органами го­сударственного управления б)являются подзаконными, производными от зако­на. в)имеют официальный характер, поскольку изда­ются органом управления, представляющим интересы-государства. Эти акты влекут за собой юридиче­ские последствия; г)опираются на властные полномочия государст­венного органа или должностного лица. Они являют­ся односторонним волеизъявлением, не означающим, что субъекты исполнительной власти не учитывают свободу граждан, их объединений или других госу­дарственных органов власти. Наоборот, основанием для многих актов управления являются предложе­ния, заявления, граждан; д)должны быть надлежащим образом оформле­ны, приняты в установленном законодательством по­рядке. Юридическое значение актов управления заклю­чается в том, что они, с одной стороны, устанавлива­ют, изменяют и отменяют правовые нормы, а с дру­гой — влекут за собой возникновение, изменение, пре­кращение правоотношений, являются юридическими фактами. Таким образом, акты государственного управле­ния — это властные, принятые в соответствии с зако­нами предписания органов государственной исполни­тельной власти по вопросам компетенции данного ор­гана или должностного лица, влекущие за собой юридические последствия. Акты органов исполнительной власти разделяют­ся на нормативные, индивидуальные (ненормативные) и смешанные. Нормативные акты устанавливают правила поведе­ния, имеют общий характер, регламентируют общественные отношения в определенных сферах, не имеют конкретного адресата, предназначенные для много­кратного использования. Индивидуальные акты издаются для разрешения конкретных управленческих дел, касаются конкрет­ных действий, фактов, адресуются конкретным ли­цам, основываются на нормативных актах и являют­ся одноразовыми, поскольку исчерпываются однора­зовым применением. В некоторых случаях принимаются смешанные ак­ты управления. Важной является также классификация актов управления по субъектам, их издавшим. По этому кри­терию различают три группы актов управления, т.е. изданные: Кабинетом Министров Украины, централь­ными органами исполнительной власти, местными ор­ганами исполнительной власти. Конституция устанавливает виды правовых актов пра­вительства Украины постановления и распоря­жения, и указывает, что они являются обязательными к исполнению на всей территории Украины. По­становлениями Кабинета Министров должны оформ­ляться наиболее важные решения, носящие норма­тивный характер. По оперативным, другим текущим вопросам издаются распоряжения.

Вимоги, що пред’являються до актів управління

К актам органов исполнительной власти предъяв­ляются определенные юридические требования. В пер­вую очередь, акты должны быть законными. Это зна­чит, что они должны быть: 1) изданными в соответст­вии с Конституцией Украины и другими законодатель­ными актами; 2) отвечать цели юридического акта, на основании и на выполнение которого приняты; 3) из­даны в рамках компетенции государственного органа, принявшего их; 4) принятыми в установленный зако­ном срок; 5) изданы с соблюдением процессуальных требований. В основе действий актов исполнительной власти презумпция законности (правильность) актов, соглас­но которой акт считается законным с момента при­нятия, если он не упразднен І в по­рядке, предусмотренном законодательством. Другие органы не должны иметь права проверять законность акта, кроме суда, в случае осу­ществления правосудия. Акты управления должны отвечать организацион­но-техническим требованиям, в первую очередь к язы­ку: он должен быть ясным, четким, лаконичным, по­нятным каждому (с соблюдением законодательства Украины о языке). Акт должен иметь название, но­мер, дату издания, подписи, в необходимых случаях штампы, печати и тому подобное. Следует указать, кем и когда он издан. Акты управления должны быть своевременно до­ведены до исполнителей и других заинтересованных субъектов. При издании актов необходимо следовать требованиям делопроизводства. Нормативные акты, касающиеся социально-эконо­мических, политических, личных прав, свобод и за­конных интересов граждан, а также акты межведом­ственного характера, должны проходить государственную регистрацию в Министерстве юсти­ции. В административно-правовой науке акты управ­ления, принятые с нарушением требований юриди­ческого й организационно-технического характера, считаются дефектными. В зависимости от характе­ра дефектности их разделяют на ничтожные и оспо­римые. Ничтожными признаются акты, юридическая не­состоятельность которых настолько очевидна, что они не должны выполняться. Акты оспоримые — содержащие ошибки, имею­щие недостатки, их дефектность не настолько оче­видна, чтобы они не выполнялись. После устранения недостатков, доработки, эти акты определяются законными, а поэтому обязательными для исполнения.

Адміністративна відповідальність

Адміністративна відповідальність виступає одним із видів юридичної відповідальності. Під адміністративною відповідальністю слід ро­зуміти застосування уповноваженим органом чи посадовою особою адміністративного стягнення до особи, яка вчинила правопорушення, що за своїм ха­рактером не тягне за собою відповідно до чинного законодавства кримінальну відповідальність. Адміністративна відповідальність установлюється законами й підзаконними актами чи їхніми норма­ми про адміністративні правопорушення. У цих ак­тах визначаються склади адміністративних правопо­рушень і санкції, а в деяких випадках — і порядок їх застосування. В основі адміністративної відповідальності лежить адміністративне правопорушення. Суб'єктами адміністративної відповідальності ви­ступають як фізичні особи, так і колективні утво­рення. Особливість адміністративної відповідальності полягає в тому, що адміністративні стягнення накладаються спеціально уповноваженими органами виконавчої влади і посадовими особами чи суддями; Між суб'єктом адміністративного правопорушення та особою, яка накладає адміністративне стягнен­ня, відсутні службові стосунки. За цією ознакою ад­міністративна відповідальність відрізняється від дисциплінарної, для якої наявність таких взаємин є необхідною умовою. Адміністративне стягнення згідно з чинним законодавством діє протягом року з моменту його застосування. Заходи адміністративної відповідальності застосо­вуються відповідно до законодавства, що регламен­тує провадження у справах про адміністративні пра­вопорушення. Адміністративна відповідальність має особливості, що вирізняють її з-поміж інших видів відповідальності. Причому основна особливість — це те, що необхідною підставою для її застосування є наявність адміністративного правопорушення, а заходом впливу має бути адміністративне стяг­нення. У Конституції України вказується, що для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги під час вирішення справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

Роль адвокатури в захисті прав людини

Адвокатура є добровільним професійним громад­ським об'єднанням, покликаним згідно з Конститу­цією України сприяти захистові прав, свобод і ре­презентувати законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридич­них осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу. Адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах верховенства закону, незалежності, де­мократизму, гуманізму й конфіденційності. Адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціаль­ністю юриста чи помічника адвоката не менш як два роки, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцт­во про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України. Адвокати здійснюють такі види діяльності: дають консультації юридичних питань, складають заяви, скарги та інші документи посвідчують копії документів у справах, здійснюють представництво в суді,

подають юридичну допомогу підприємствам, установам, організаціям; виконують свої обов'язки відповідно до кримі­нально-процесуального законодавства у процесі дізнання та попереднього слідства. У своїй професійної діяльності адвокат має право: репрезентувати і захищати права та інтереси громадян і юридичних осіб за їхнім дорученням збирати відомості про факти, що можуть бути використані як докази

ознайомлюватися на підприємствах із необхідними для виконання доручення документами й матеріалами, за ви­нятком тих, таємниця яких охороняється за­коном; Здійснюючи свої професійні обов'язки, адвокат зобов'язаний неухильно додержуватись вимог чин­ного законодавства, використовувати всі передбачені законом засоби захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб і не має права викорис­товувати свої повноваження на шкоду особі, в інте­ресах якої прийняв доручення, та відмовитися від прийнятого на себе захисту підозрюваного, обвину­ваченого, підсудного.

Поняття та джерела фінансового права

Финансовое право — это совокупность правовых норм, регулирующих общественные отношения в об­ласти мобилизации, распределения, использования цен­трализованных и децентрализованных фондов (средств) с целью обеспечения выполнения заданий и функций государства. Предметом финансового права являются общест­венные отношения, возникающие в процессе финансо­вой деятельности — отношения по поводу формирова­ния и расходования централизованных и децентрали­зованных фондов денежных средств, необходимых го­сударству для выполнения его функции. Метод финансово-правового регулирования пред­ставляет собой совокупность средств влияния на участников финансово-правовых отношений

Финан­совому праву. присущ метод властных предписаний, рекомендации, исследования и тому подобное. В настоящее время такие методы приобретают все большее применение. Источники финансового права — это правовые ак­ты органов законодательной и исполнительной вла­сти и местного самоуправления, в которых содержат­ся нормы финансового права. Основным источником финансового права явля­ется Конституция Украины от 28 июня 1996 г. Она закрепила основы правовой организации финансо­вой деятельности государства, в частности, бюджет­ной деятельности. Также к источникам финансово­го права принадлежат: нормативные акты Верхов­ной Рады Украины, Президента Украины, Кабинета Министров Украины, органов самоуправления. Осо­бое место среди источников занимают нормативные акты Министерства финансов и Национального бан­ка Украины и другие. Нужно отметить, что единого источника, типа ко­декса, для данной отрасли нет. Отсутствуют кодифи­кационные источники из отдельных разделов финан­сового права, хотя подготовка такого законодательства началась. Работа над формированием проекта Нало­гового кодекса Украины началась еще в 1996 году. Налоговый кодекс должен быть единым, комплексным, рамочным законодательным актом, правовые нормы которого урегулировали бы взаимоотношения в про­цессе отправления налогов, сборов и обязательных пла­тежей между всеми субъектами отношений и стали основой по формированию финансово-налоговой куль­туры всех и каждого.

Місце фінансового права в системі права Украіни

Вопрос о месте финансового права, как самостоя­тельной отрасли в правовой системе Украины, был предметом ряда дискуссий в течение многих лет и практически решен в конце 60-х и начале 70-х годов. Самостоя­тельность финансового права обусловлена его содер­жанием, качественным единством общественных от­ношений. Но самостоятельность не значит, что оно существует обособлено. Финансовое право тесно свя­зано со всеми отраслями права. В первую очередь оно связано с конституционным, административным и гражданским. Конституционное право закрепляет: права, свобо­ды и обязанности человека и гражданина, формы соб­ственности, принципы деятельности государства и его органов во всех отраслях, в том числе и в отрасли фи­нансов, компетенцию органов государственной власти и государственного управления в сфере финансов. Тер­риториальное устройство Украины, распределение в го­сударстве власти на законодательную, исполнительную и судебную, взаимоотношение государственной власти и местного самоуправления также влияют на конкрет­ные формы финансовой деятельности. Нормы финан­сового права конкретизируют положение конституци­онно-правовых норм и обеспечивают формирование и расходование государственных централизованных и де­централизованных фондов денежных средств. Административное право определяет: принципы государственного управления, систему органов испол­нительной власти и их полномочия в области финан­сово-кредитных отношений, права и обязанности долж­ностных лиц финансовых и кредитных органов. Опи­раясь на эти положения, нормы финансового права закрепляют организационные формы управления фи­нансово-кредитной системой, систему и структуру фи­нансовых органов, регулируют отношения, возникаю­щие в процессе мобилизации, распределения и исполь­зования фондов денежных средств государством в лице его органов. Финансовое право имеет также связь и с граждан­ским правом. Так, предметом гражданского права яв­ляются имущественные отношения, к которым отно­сят и денежные. Кроме того, некоторые органы госу­дарственного управления, например, Национальный банк Украины, в то же время являются хозяйствен­ной организацией — юридическим лицом. Между эти­ми органами и юридическими или физическими ли­цами возникают отношения на основании договоров. Например, на основании кредитного соглашения, стра­хования. С трудовым и пенсионным финансовое право гра­ничит в той части, что касается регулирования отно­шений по поводу образования Пенсионного фонда и Фонда государственного социального страхования, и за нарушение финансового законодательства применяются санкции уголовно- и административно-правовых норм.

Фінансово-правові норми

Финансово-правовая норма — это установленное государством общеобязательное предписание (правило поведения) компетентных государственных орга­нов по поводу образования, распределения и исполь­зования средств централизованных и децентрализо­ванных фондов, выраженное в категорической форме и обеспеченное принудительной силой государства. Финансово-правовая норма регулирует только финан­совые отношения, при которых они становятся носи­телями прав и обязанностей, и предусматривает от­ветственность за невыполнение предписаний государ­ства. Как правило, финансово-правовая норма имеет императивный характер, который проявляется в ка­тегорической форме и не позволяет субъектам фи­нансовых правоотношений менять ни сами предписа­ния, ни условия их применения. Финансовая право­вая норма состоит из гипотезы, диспозиции, санкции. Гипотеза — часть правовой нормы, определяющая условия, при которых возникают права и обязанности. Диспозиция — часть правовой нормы, содержит предписание, как именно должны действовать участ­ники финансовых отношений, т.е. определяет их пра­ва и обязанности, возникающие только при опреде­ленных обстоятельствах, оговоренных в гипотезе. Средством защиты предписаний, содержащихся в финансово-правовой норме, являются санкции, т.е. ука­зания на невыгодные последствия, обязательно насту­пающие в случаях нарушения установленных госу­дарством предписаний. В зависимости от того, как сформулирован вари­ант поведения в диспозиции правовой нормы, финан­сово-правовые нормы разделяются на нормы, которые: 1) обязывают; 2) запрещают; 3) уполномочивают.

Поняття та джерела цивільного права

Цивільне право — одна з провідних галузей національного права України, Цивільне право України, як будь-яка інша галузь права, характеризується предметом і методом право­вого регулювання. Предмет правового регулювання цивільного пра­ва складають правові відносини, що регулюються цивільно-правовими нормами. Це, зокрема, такі гру­пи відносин: Майновими відносинами є правові відносини, що пов'язані з належністю, набуттям, володінням, ко­ристуванням і розпорядженням майном. Особисті немайнові відносини індивідуалізують особу, оскільки виникають завдяки здійсненню нею її особистих прав і свобод (наприклад, право особи на життя, здоров'я, честь, гідність, ім'я та автор­ство) Цивільно-правовий метод характеризується таки­ми ознаками: юридичною рівністю сторін; диспозитивністю сторін, на підставі чого сторо­нам надається право визначати їхні взаємовід­носини на власний розсуд вирішення майнових спорів че­рез загальний суд, арбітражний чи третейський суд" наявністю майнової відповідальності сторін. цивільне право являє собою сукупність норм права, які регулюють майнові та особисті немайнові відносини, що складаються в суспільстві між фізичними і юридичними особами та іншими соціальними утвореннями на засадах юридичної рів­ності сторін. Система цивільного права України визначає роз­міщення його складових у певній системі, обумовле­ній взаємозв'язком її елементів — юридичних норм та інститутів. Нові ринкові відносини потребують ради­кального оновлення правової бази, в тому числі й ци­вільного законодавства. Нині систему цивільного за­конодавства складають законодавчі та інші норма­тивні акти, що містять цивільно-правові норми. Основні засади цивільно-правового регулювання товарно-грошових відносин визначаються Конститу­цією України. Зокрема, вперше в Основному Законі нашої держави закріплено право приватної власнос­ті: "Кожен має право володіти, користуватися і роз­поряджатися своєю власністю, результатами своєї творчої, інтелектуальної діяльності. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та кому­нальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непо­рушним". Законодавчі акти України мають деталізувати й розвивати конституційні положення. Зокрема, на регулювання й розвиток цивільно-правових відно­син спрямовані: Закон України "Про власність" "Про підприємництво" "Про цінні папери і фондову біржу" Серед інших нормативних актів, які містять ци­вільно-правові норми, є укази Президента України постанови й розпорядження Уряду України а та­кож положення, інструкції, накази та інші відомчі нормативні акти, які стосуються майнових та осо­бистих немайнових відносин, що приймаються мі­ністерствами й відомствами України. Центральне місце в системі цивільного законодав­ства належить Цивільному кодексу України, Цивільний кодекс України є однією з форм коди­фікації цивільного законодавства і являє собою єди­ний законодавчий акт, у якому систематизовано ци­вільно-правові норми. Він складається з Загальної та Особливої частин. Загальна частина криє в собі таке: основні поло­ження; особи (громадяни та юридичні особи); угоди; представництво й довіреність; позовна давність. Особлива частина охоплює такі інститути: право власності зобов'язальне право авторське право; право на відкриття; право на винахід, корисну модель, про­мисловий зразок, знак для товарів і послуг, раціона­лізаторську пропозицію; спадкове право; правоздат­ність іноземних громадян та осіб без громадянства, а також застосування цивільних законів іноземних держав і міжнародних договорів.

Цивільні правовідносини та їх елементи

Цивільно-правові відносини — врегульовані нормами цивільного права майнові та особисті немайнові відносини, учасники яких виступають юри­дична рівними носіями прав та обов'язків. Відповідно до статей 1, 2 Цивільного кодексу Ук­раїни зазначені відносини виникають у: державних, кооперативних та інших громад­ських Організацій між собою громадян із громадськими організаціями: громадян між собою. Для цивільно-правових відносин є характерними специфічні ознаки цивільно-правові відносини — це майнові та осо­бисті немайнові відносини; учасники цих відносин характеризуються май­новою відокремленістю та юридичною рівністю; юридичні права та обов'язки суб'єктів цивільно-правових відносин виникають, змінюються або припиняються на підставі юридичних фактів. Цивільно-правові відносини складаються з трьох основних елементів: суб'єктів, об'єктів і змісту. Суб'єктами цивільно-правових відносин можуть бути фізичні та юридичні особи. Правові відносини між фізичними особами вини­кають здебільшого з приводу матеріальних, духов­них та інших потреб. З урахуванням зазначеного об'єктами цивільно-правових відносин можуть бути: речі, дії, продукти творчої діяльності, особисті немайнові блага. Змістом цивільно-правових відносин є цивільні права та обов'язки суб'єктів таких відносин. Цивільно-правові відносини поділяються на такі види: за змістом: майнові спрямовані на задоволення майнових інтересів немайнові задоволення особистих інтересів за зв'язком учасників відносин: абсолютні, суб'єктові протистоїть як зобов'язаний суб'єкт невизначене коло осіб. відносні суб'єктові протис­тоїть конкретно визначена особа залежно від об'єкта правових відносин: речові, об'єктом яких є речі (наприклад, відносини володіння та користування майном) зобов'язальні, тобто правовідносини, об'єк­том яких є виконання відповідних зобов'язань залежно від структури: прості за яких одній стороні належить тільки право, а іншій — тільки обов'язок складні за яких дві сторони мають як права, так і обов'язки за характером нормативного спрямування: ре­гулятивні в основу яких покладено дію " норм, спря­мованих на регулювання відносин між їх учасниками; охоронні ци, що виникають унаслідок порушення цивільних прав одного з суб'єктів і спрямовані на їх відновлення. Цивільно-правові відносини виникають, змінюю­ться або припиняються на підставі юридичних фак­тів, тобто обставин, які мають юридичне значення і породжують певні правові наслідки. Цивільний кодекс України (ст. 4) передбачає, що цивільні права та обов'язки виникають унаслідок: угод; адміністративних актів; відкриттів, винаходів, раціоналізаторських пропозицій, створення творів науки, літератури і мистецтва; заподіяння шкоди ін­шій особі; придбання або збереження майна коштом іншої особи без достатніх підстав; інших дій грома­дян та організацій.

Поняття та ознаки юридичних осіб

Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть набувати майно­вих та особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачем і відповідачем у судових органах. Правовими ознаками юридичної особи є: організаційна єдність; наявність відокремленого майна; можливість виступати в цивільному обороті від власного імені; здатність самостійно нести майнову відпові­дальність. Юридична особа повинна мати: свій статут; пра­воздатність; назву; органи; місцезнаходження (фі­ліали, представництва). Юридичні особи наділені цивільною право-суб'єктністю, тобто цивільною правоздатністю та ци­вільною дієздатністю, які виникають водночас із мо­менту їх державної реєстрації. Цивільна правоздатність юридичної особи ви­значається характером і змістом діяльності юридич­ної особи, що передбачена статутом організації. Ци­вільна дієздатність здійснюється відповідними ор­ганами юридичної особи, які можуть бути як єдиноначальними, так і колегіальними (чи в поєд­нанні між собою). Для юридичної особи правосуб'єктність виникає: з моменту затвердження статуту або положення; з моменту видання компетентним органом по­станови про утворення організації; з моменту реєстрації статуту, якщо він підлягає реєстрації. Залежно від характеру власності розрізняють такі види юридичних осіб: державні; колективні; оренд­ні; акціонерні; спільні, за участю закордонних суб'­єктів; приватні; сімейні; релігійні та ін. Крім того, за характером діяльності юридичні особи поділяються на: підприємства, що виробляють продукцію; установи, котрі надають послуги насе­ленню; колгоспи — колективні виробничі сільсько­господарські підприємства; комерційні та інші орга­нізації (торгівлі, харчування, будівництва і т. д.). Юридична особа утворюється і припиняється в порядку, визначеному чинним законодавством. Правосуб'єктність юридичної особи припиняється: з моменту її ліквідації; з моменту реорганізації (злиття, поділу, приєд­нання).

Реорганізація юридичних осіб

Юридическое лицо прекращает свою деятельность при реорганизации, когда его дело и имущест­во переходят к другому юридическому лицу в поряд­ке общей правопреемственности. Сама реорганизация осуществляется в различных формах: а) путем слияния; б) присоединения; в) деления; г) отделения; д) преобразования лица в порядке об­щей правопреемственности. Слияние происходит тогда, когда два или более юри­дических лица объединяются в одно новое. Присоединение — одно юридическое лицо вклю­чается в состав другого юридического лица, продол­жающего существовать далее. Присоединенная орга­низация прекращает свое существование. Деление — одно юридическое лицо разделяют на два или больше новых юридических лица, а первое прекращает свое существование. Отделение — из состава одного юридического ли­ца отделяется какое-то подразделение, которому пре­доставляются права юридического лица. Преобразование — на основе одного юридическо­го лица образовывается новая организация с другим профилем, целью деятельности, структурой. Новая структура принимает на себя все права и обязанности своего предшественника.

Обмеження цивільної дієздатності

Цивільна дієздатність — це здатність громадя­нина своїми діями набувати цивільних прав і ство­рювати для себе цивільні обов'язки, тобто його здат­ність розпоряджатися власними правами і нести від­повідальність за свої дії. Обсяг цивільної дієздатності залежить од віку та психічного здоров'я фізичної особи. Виходячи з цього, цивільна дієздатність поділяється на такі види: повна дієздатність; часткова дієздатність; мінімальна дієздатність; обмежена дієздатність; визнання громадянина недієздатним. Повна дієздатність настає з досягненням повно­ліття — 18 років. Згідно з чинним законодавством у разі одруження особи до досягнення повноліття пов­на дієздатність у неї настає з моменту одруження. Часткову дієздатність мають фізичні особи у ві­ці від 15 до 18 років. Вони мають право укладати угоди за згодою їхніх батьків (усиновителів) чи пік­лувальників. Крім того, вони можуть самостійно здійснювати дрібні побутові угоди; розпоряджатися своєю заробітною платнею чи стипендією; реалізову­вати свої авторські та винахідницькі права; робити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ни­ми; володіти, користуватись і розпоряджатися май­ном трудового або селянського господарства, якщо неповнолітні є членами зазначених господарств; бу­ти членами громадських організацій; нести відпові­дальність за заподіяну ними шкоду іншим особам. Мінімальна дієздатність характерна для осіб ві­ком до 15 років, які мають право здійснювати тільки дрібні побутові угоди та робити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними. Якщо ж вклад було зроблено на ім'я неповнолітнього іншою особою, то розпоряджатися ним до виповнення неповнолітньо­му 15 років будуть батьки чи інші його представни­ки (всиновителі чи опікуни). Обмежена дієздатність може бути визначена су­дом громадянам, які зловживають спиртними на­поями або наркотичними засобами. Вони можуть ук­ладати угоди щодо розпорядження майном, а також отримувати заробітну платню, пенсію чи інші види доходів та розпоряджатися ними лише за згодою піклувальника, за винятком дрібних побутових угод. Громадянин, який через душевну хворобу чи не­доумство не здатний розуміти значення своїх дій чи керувати ними, може бути визнаний судом недієздатним, а відтак над ним установлюється опіка, що приводить до втрати ним можливості щодо укладан­ня угод. Односторонні угоди (наприклад, заповіт, видача доручення і т. ін.), що були укладені до ви­знання особи недієздатною, втрачають чинність, у разі одужання чи значного покращання здоров'я громадянина, якого визнано недієздатним, суд по­новлює його в дієздатності.

Визнання громадян недієздатними

Признание гражданина недееспособным может иметь место только по решению суда, если гражда­нин вследствие душевной болезни или безумия не мо­жет осознавать значения своих действий или руково­дить ими. Дела о признании гражданина недееспособным мо­гут быть возбуждены только по заявлению лиц, пре­дусмотренных в Гражданско-процессуальном кодек­се Украины. При проведении досудовой подготовки судья дол­жен вытребовать данные о психической болезни, сла­боумии лица. Это могут быть: справка о состоянии здоровья, выписка из истории болезни, выданная ле­чебно-профилактическим заведением. Судья при наличии достаточных данных о психи­ческой болезни или слабоумии гражданина назнача­ет для определения его психологического состояния судебно-психиатрическую экспертизу. В постановле­нии о назначении экспертизы на разрешение экспер­тов должны быть поставлены такие вопросы: 1. Болеет ли лицо психической болезнью? 2. Понимает ли оно значение своих действий и мо­жет ли разумно руководить ими? В исключительных случаях, когда лицо явно ук­лоняется от прохождения экспертизы, суд в судебном дознании при участии прокурора и психиатра может вынести постановление о принудительном направле­нии гражданина на судебно-психиатрическую экспер­тизу, согласно Гражданско-процессуальному кодексу Украины. Постановление об исполнении ылается органам внутренних дел по месту проживания. В резолютивной части решения необходимо отме­тить вывод суда о признании лица недееспособным или об отказе в удовлетворении этих требований. Гражданин считается недееспособным со времени вступления решения суда о признании его недееспо­собным в законную силу. Суд должен послать копию решения органу опеки и попечительства для назначения опекуна над недее­способным. Следовательно, признание гражданина недееспособ­ным влечет за собой определенные правовые послед­ствия: над ним устанавливается опекунство, он не мо­жет совершать правовые поступки. Их заключает его опекун. Заключенные ранее односторонние правовые поступки (выдача поручения, завещание) прекраща­ют свое действие.

Поняття та зміст права власності

Власність — економічна категорія, що є од­ним із проявів суспільних відносин із приводу при­власнення матеріальних благ. Право власності — сукупність правових норм, які регулюють і закріплюють суспільні відносини, що виникають із присвоєнням матеріальних благ громадянами, юридичними особами та державою, які надають названим суб'єктам рівні права та обов'язки з володіння, користування і розпоряджен­ня майном. Право власності розглядають як в об'єктивному, так і в суб'єктивному аспектах. В об'єктивному аспекті право власності — су­купність правових норм, що регулюють суспільні відносини з володіння, користування і розпоряджен­ня майном. Правовою основою закріплення права власності в Україні є Конституція України, Цивільний кодекс України, Закон України "Про власність" та інші законодавчі й нормативні акти. У суб'єктивному аспекті право власності являє собою сукупність повноважень власника з володін­ня, користування і розпорядження майном. Володіння — фактична наявність речі в господар­стві власника та його можливість впливати на неї безпосередньо. Володіння може бути законним (на­приклад, наявність в особи речі за правом власності) та незаконним (скажімо, володіння майном, добу­тим злочинними діями, привласнення знахідки). Незаконне володіння поділяється на добросовісне (коли особа не знала і не могла знати про те, що во­лодіє чужим майном) і недобросовісне (коли особа знала чи повинна була знати про те, що володіння незаконне). Користування — право вилучати з речей їхні ко­рисні властивості (наприклад, обробляти землю та отримувати врожай, вживати продукти харчування, носити одяг і взуття). Розпорядження — право визначати юридичну або фактичну долю майна (наприклад, продавати, дару­вати, обмінювати, переробляти, заповідати тощо). Сукупність зазначених повноважень в особи дають підстави вважати її власником відповідного майна.

Підстави виникнення та припинення права власності

Право собственности возникает на основании норм права и при наличии оснований приобретения этого права. Их регулирование в праве отражает стремле­ние облегчить всем частным владельцам доказыва­ние и защиту своего права в хозяйственном обраще­нии. Правовому регулированию подвергается широкий круг юридических оснований приобретения собствен­ности, разделяемые на первоначальные и производ­ные средства. Под первоначальными имеются в виду такие спо­собы, при которых право собственности возникает впервые, поскольку объект не находился раньше в чьи-либо собственности К таким юридическим способам относятся про­изводство вещи, переработка ве­щей, приобретение плодов владельцами присвоение бесхозных вещей, приобретательная давность владения. Под производными имеют в виду такие способы, при которых право собственности приобретателя возника­ет в силу его перехода от предыдущего владельца, т.е. в порядке правопреемственности. Этот переход права осуществляется в большинстве случаев по воле пре­дыдущего владельца. Произодными способами приобретения собствен­ности по воле правопредшественника являются договор и односторонние соглашения. К способам приобрете­ния собственности, осуществляемым вопреки воли правопредшественника относятся национализация, конфискация и реквизиция. Эти последние способы, а также присвоение бесхозного имущества определя­ются только за государством. Классификация способов приобретения права соб­ственности на первичные и производные имеет важ­ное юридическое и экономическое содержание. Ее юридическое значение состоит в том, что при первич­ных способах, право собственности возникает в полном объ­еме. При производных же способах право собственности. Переходит к лицу в том объеме, который имел и предыдущий владелец. Из первоначальных средств приобретения права собственности решающее значе­ние имеет материальное производство — образование права собственности на вещь, полученную вследствие переработки чужих материалов, когда тот, кто пере­рабатывает, совершает соответствующие действия без согласования с владельцем материала. Вопрос о пра­ве собственности в этом случае решается на основа­нии измерения стоимости материала и работы Под приобретением плодов имеется в виду право владельца плодоносящей вещи на ее «плоды», к ко­торым относят приносимые вещью естественные про­дукты, например, приплод скота, урожай сельскохо­зяйственных культур и др., или приносимые вещью вследствие ее использования юридические плоды — прибыль, как, например, арендная плата и др. результаты строительства, насажде­ния и других работ, совершенных на участке владельца и неразрывно связанных с ним, считаются «соединен­ными» с землей, т.е. принадлежащими владельцу зем­ли впредь до доказательства противного. Наиболее частым случаем соединения движимо­сти с недвижимостью является строительство здания или сооружения владельцем участка из чужих мате­риалов или строительство здания или сооружения на чужом участке владельцем материала Здание рассматривает­ся тогда как часть земельного участка и поступает в собственность ее владельца. При соединении подвижных вещей владельцем ста­новится лицо, которое является владельцем главной из соединяемых частей.

Право державної власності

Государственная собственность, составляет основу экономики Украины. Даже после проведения приватизации ее удель­ный вес будет достаточно значительным. К государственной собственности в Украине при­надлежат общегосударственная (республиканская) соб­ственность и собственность административно-терри­ториальных единиц (коммунальная собственность). Субъектом права общегосударственной собственности является государство в лице Верховной Рады Украины. Субъектами права коммунальной собственности яв­ляются административно-территориальные единицы в лице территориальных общин сел, поселков и горо­дов, а также объекты их совместной собственности, пребывающей в управлении районных и областных Советов. Управление государственным имуществом от име­ни народа; осуществляют, соответственно, Верхов­ная Рада Украины и местные органы самоуправле­ния, а также органы исполнительной власти. Согласно действующему законодательству полно­мочия по управлению государственным имуществом, находящимся в общегосударственной собственности, возложены на правительство — Кабинет Министров Украины. Кабинет Министров Украины возложил осуществление функции по управлению обо­значенным имуществом на министерства и другие подведомственные Кабинету Министров Украины ор­ганы государственной исполнительной власти. Государственные органы уполномочены управлять государственным имуществом, решают вопросы соз­дания предприятий и определения целей их деятель­ности, реорганизации и ликвидации, осуществляют контроль за эффективностью использования и со­хранностью доверенного им государственного иму­щества и другие правомочия в соответствии с зако­нодательными актами Украины. Общегосударствен­ную собственность составляют: Земля; имущество, оборонные объекты; энергетическая система; системы транспорта общего пользования, связи и ин­формации средства республиканского бюд­жета; республиканский национальный банк республиканские резервные, страховые и другие фон­ды; имущество высших и средних специальных за­ведений; имущество государственных предприятий; или. Другое имущество, составляющее материальную основу су­веренитета Украины и обеспечивающие ее экономи­ческое и социальное развитие. Объектами права коммунальной собственности является имущество, обеспечивающее деятельность со­ответствующих Советов и образовываемых ими орга­нов; средства местных бюджетов, государственный жи­лищный фонд, объекты жилищно-коммунального хо­зяйства; имущество заведений народного образования, культуры, здравоохранения, торговли, бытового обслу­живания; имущество предприятий; местные энерге­тические системы, транспорт, системы связи и инфор­мации Государство и его административно-территориальные единицы не отвечают по обязательствам друг друга.

Право приватної власності

Собственность, принадлежащая физическим лицам, представляет собой частную собственность. Частная собственность — это одна из основных форм собст­венности, непосредственно связанная с правами чело­века и существует в Украине наряду с государствен­ной и другими формами собственности. Право част­ной собственности решается в Основном Законе сквозь призму прав человека. Право частной собственности — это совокупность правовых норм, закрепляющих право человека вла­деть, пользоваться и распоряжаться принадлежащим ему имуществом, другими материальными благами и результатами интеллектуальной деятельности. Субъектом права частной собственности может быть «каждый», что обозначает каждый человек, фи­зическое лицо, к которому относятся граждане Ук­раины, граждане иностранного государства, лица без гражданства, а также созданное гражданами юриди­ческое лицо. Объектом права собственности выступают иму­щество (вещи), природные ресурсы, которые могут быть в гражданском обращении, а также результаты ин­теллектуальной, творческой деятельности, в том чис­ле произведения науки, литературы и искусства, изо­бретения, другие результаты интеллектуальной, твор­ческой деятельности. Для удовлетворения своих потребностей граждане могут пользоваться объектами права государственной и коммунальной собственности в соответствии с зако­ном, Конституция Украины, другое законодательство обеспечивают гарантию права частной собственности, которое провозглашается нерушимым. Никто не мо­жет быть противоправно лишен права собственности граждан и созданных ими негосударственных юри­дических лиц. Важной гарантией права частной собственности является конституционное закрепление, когда «при­нудительное отчуждение объектов частной собствен­ности может быть применено только как исключе­ние по мотивам общественной необходимости Случаи принудительного отчуждения предусматриваются законом, в частности, Граждан­ским кодексом, Законом Украины «О собственно­сти», а порядок — Гражданско-процессуальным ко­дексом Украины. К таким случаям относится изъятие имущества у владельца по решению суда при: обращении взыска­ния на имущество по обязательствам владельца; от­чуждении имущества, которое в силу закона не может принадлежать гражданам; отчуждении недвижимости в связи с изъятием земельного участка для общест­венных потребностей; выкупе памятников истории и культуры, которые непосредственно содержатся вла­дельцем; изъятии имущества в интере­сах общества в условиях военного или чрезвычайного положения, в частности, в случаях стихийного бедст­вия, аварий, эпидемий, эпизоотии, с последующей пол­ной выплатой владельцу стоимости имущества. Владелец имеет право совершать относительно сво­его имущества любые действия, не противоречащие закону. Всем владельцам обеспечиваются равные ус­ловия осуществления своих прав. Но, осуществляя свои права, владелец обязан не нарушать права, свобо­ды, достоинство и охраняемые законом интересы об­щества, не ухудшать природное качество земли, воды, других объектов природы. При осуществлении своих прав и выполнении обязанностей собственник обязан соблюдать моральные устои общества.

Інтелектуальна власність

Исходя из особенностей потребительских свойств некоторых объектов собственности, источников их происхождения (преимущественно умственный труд человека), назначения и использования, законодатель выделяет отдельно право интеллектуальной собст­венности. Термин «интеллектуальная собственность» пришел в правовую литературу из французского права и полу­чил широкое международное признание в связи с принятием Конвенции, учредившей Всемирную организацию ин­теллектуальной собственности. интеллектуальная собственность — это все права, возникающие в связи с результатами творческой деятельности человека, а объекты правоотношений — конкретные результа­ты этой деятельности. объектами права интеллектуальной собственности являются: 1. Литературные, художественные произведения и научные труды. 2. Исполнительная деятельность артистов, фоно­граммы и радиоперадачи. 3. Изобретения во всех сферах человеческой дея­тельности. 4. Научные открытия. 5. Промышленные образцы.6. Товарные знаки, знаки обслуживания, коммер­ческие наименования и отметки. Субъекты этого права — граждане, юридические лица и государство. В последнее время в Украине в сфере этих правоотношений Верховная Рада Украи­ны приняла законы: «Об охране прав на изобретения и полезные модели», «Об охране прав на промышлен­ные образцы», «Об охране прав на знаки для товаров и услуг», «Об авторских и смежных правах», которые не только определяют содержание использованных в законах сроков, понятий, но и всесторонне регулиру­ют правовой режим отмеченных объектов промыш­ленной собственности. В то же время подтверждает­ся общая норма, в соответствии с которой, если меж­дународным договором Украины установлены другие правила чем те, что предусмотрены законодательст­вом Украины об изобретениях (полезные модели), то применяются правила международного договора. К изобретению следует отно­сить результаты творческой деятельности человека в любой отрасли технологии, к промышленному образцу — результат творческой деятельности человека в отрасли художественного конструирования. Субъектами права собственности на изобретение, по­лезную модель, промышленный образец, другие объ­екты, относящиеся к категории промышленной соб­ственности, являются не только граждане Украины, но и иностранные лица и лица без гражданства. Объектом изобретения может быть продукт (уст­ройство), вещество, культура клетки растения и жи­вотного, а также способ их создания. Объектом по­лезной модели — конструктивное выполнение уст­ройства, объектом промышленного образца — форма, рисунок или раскраска или их сочетание, определяю­щее внешний вид промышленного изделия и предна­значенное для удовлетворения эстетических и эрго­номичных потребностей потребителей. Правовая охрана изобретения, полезной модели и промышленного образца предоставляется в том слу­чае, когда они не противоречат общественным интере­сам, принципам гуманности и морали и отвечают ус­ловиям патентной состоятельности. Если речь идет об изобретении, то оно будет «признано патентно-со­стоятельным, если будет отвечать трем условиям (бу­дет новым, будет иметь изобретательский уровень и будет промышленно пригодным), тогда как для при­знания патентной состоятельности полезной модели и промышленного образца достаточно двух условий — новизны и промышленной пригодности. Право собственности на изобретение, полезную мо­дель и промышленный образец должно быть засви­детельствовано патентом, который выдается специа­лизированным государственным ведомством — Го­сударственным комитетом Украины по вопросам интеллектуальной собственности (Госпатентом Ук­раины).

Захист права власності

Захист права власності здійснюється всією право­вою системою держави. Чинне законодавство визна­чає основні способи захисту права власності, до яких належать такі: відшкодування збитків, учинених порушенням права власності; усунення порушень права власності, що не пов'язані з утратою володіння; витребування майна з чужого незаконного воло­діння. Держава покликана забезпечувати всім власни­кам рівні умови захисту права власності, що здій­снюється в позовному порядку судом, арбітражним судом, третейським судом, а у випадках, передбаче­них законодавством, — також товариськими суда­ми, професійними спілками та іншими громадськи­ми об'єднаннями Для захисту права власності застосовуються май­ново-правові та зобов'язально-правові позови. До майново-правових відносять: віндикаційний позов, тобто витребування майна; негаторний позов, тобто повернення або відшко­дування всіх доходів, що були або могли бути здобуті за час незаконного володіння майном. Що ж до зобов'язально-правових способів захисту права власності, то вони, здебільшого, засновані на договорах, але можуть бути пов'язані і з позадого­вірними зобов'язаннями. До них відносять позови: про відшкодування збитків; про повернення речей, відданих у користування за договором, і т. ін. Власник не може бути позбавлений права влас­ності на його майно, крім випадків, передбачених чинним законодавством. Зокрема, власник може бу­ти позбавлений права власності в таких випадках: у разі звернення стягнення на майно власниказа зобов'язаннями, передбаченими законодав­ством; у разі настання надзвичайних обставин (стихій­ного лиха, епідемій, епізоотій, аварій тощо) за рішенням органів державної влади в інтересах суспільства у власника може бути вилучено майно в порядку і за умов, установлених зако­нодавством України з виплатою його вартості; в інших випадках, передбачених чинним зако­нодавством України, майно може бути вилучене у власника за рішенням чи вироком суду як санкція за вчинення право­порушення. Якщо право власності примусово припинене зако­нодавчим актом України, держава відшкодовує власникові завдані збитки в повному обсязі відповід­но до реальної вартості майна на момент припинен­ня права власності, в тому числі нестримані доходи. Власник може вимагати усунення будь-яких по­рушень його права і повернення його майна з чужого незаконного володіння протягом трирічної позовної давності.

Поняття та види цивільно-правових угод

Угода є основною підставою виникнення зобов'язань; вона установлює певні суб'єктивні права і суб'єктивні обов'язки для сторін, що її уклали. Угоду можна визначити як договір двох або де­кількох осіб, спрямовану на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин. Предметом угоди завжди є певна дія, але ця дія може бути тільки правомірною. Якщо предметом буде неправомірна дія, тобто незаконна, то така угода визнається недійсною. Угода вважається дійсною за дотримання таких умов: законності дії; волевиявлення сторін; дотри­мання встановленої законом форми угоди; право­та дієздатності сторін. Головним елементом кожної угоди є воля сто­рін, спрямована на досягнення певної мети, яка не суперечить законові. Змістом будь-якої угоди є права та обов'язки сторін, установлені ним. Зміст будь-якої угоди характеризується її умовами. Прийнято розрізня­ти істотні, звичайні та випадкові умови угоди. Істотними є ті умови угоди, що ви­знані такими за законом або необхідні для договорів цього виду, а також усі ті умови, щодо яких за зая­вою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди До звичайних умов відносять ті, які самі по собі передбачаються, скажімо, місце виконання догово­ру. Ці умови не обов'язково повинні бути включені до угоди. Випадковими визначаються такі умови угоди, які зазвичай у угодах такого виду не передбачаю­ться, але можуть бути встановлені договіром сторін. У угоді може бути зафіксовано волю однієї, двох чи кількох осіб. Угоди, що базуються на волевиявленні однієї особи, називаються односторонніми (приміром, за­повіт, відмова від прийняття спадщини. Угоди, в яких виявлено волю двох осіб, нази­ваються двосторонніми (наприклад, договір купівлі-продажу, оренди і т. ін.). Угоди, в яких беруть участь більш як дві осо­би, називаються багатосторонніми до­говір про сумісну діяльність із спорудження житла, будівництва шляхів, шкіл і под.). Розрізняють угоди реальні й консенсуальні. Реальні угоди вважаються укладеними, тобто набувають юридичного значення лише з моменту фактичного здійснення певних дій (скажімо, договір позики слід уважати укладеним, коли по­зикодавець передав позичальникові певну суму грошей). Консенсуальні угоди вважаються укладеними і набувають юридичного значення з моменту досяг­нення угоди з основних умов договору (наприклад, купівля-продаж, найом, підряд тощо). За формою угоди можуть бути усними й письмовими. Письмові, своєю чергою, поділяються на прості й нотаріально засвідчені. У процесі укладення угоди розрізняють дві стадії: пропозицію укласти угоду і прий­няття пропозиції. Часто сторони самі визначають момент набрання угоди юридичної сили, тобто момент, із якого угода уважається укладеною, про що прямо зазна­чають в угоді — угода набирає чинності з тако­го-то дня місяця і року. В інших випадках момент укладення угоди визначає закон. Момент набрання угоди чинності має важли­ве значення, оскільки з цим моментом пов'язані певні юридичні наслідки — перехід права власності до покупця, ризик випадкової загибелі речі та ін.

Підстави визначення угод недісними

Недействительными соглашениями являются дей­ствия граждан и организаций хо­тя и направленные на приобретение, изменение или прекращение гражданских прав и обязанностей, но не создающие для них этих юридических последст­вий, как явно противоречащие действующим граж­данским законам. Недействительным является соглашение, не отве­чающее требованиям закона. К соглашениям, которые определяются недействи­тельными в связи с нарушением требований закона, принадлежат: соглашения, направленные на ограни­чение правоспособности или дееспособности; креди­тование одной организации другой в натуральной или денежной форме; доверенность, в которой не обозна­чена дата ее составления; соглашения сторон об из­менении сроков исковой давности и порядка их ис­числения. Недействительным является соглашение, заклю­ченное юридическим лицом, противоречащее устав­ным целям ее деятельности. Такие соглашения на­зываются противоуставными. В соответствии с Гражданским кодексом недейст­вительным является соглашение, заключенное граж­данином, признанным недееспособным по душевной болезни или слабоумию. Гражданин, признанный су­дом недееспособным, не может сам заключать согла­шение, ибо для его действительности необходимо соз­нательное волеизъявление сторон. Соглашение, заключенное вследствие мошенниче­ства, насилия, угрозы, злоумышленного соглашения представителя одной стороны со второй стороной, а также соглашение, которое гражданин был вынуж­ден заключить на очень невыгодных для себя усло­виях вследствие стечения тяжелых обстоятельств, мо­жет быть признано недействительным по иску пострадавшего или по иску государственной или об­щественной организации. Мошенничеством считается сознательное сообще­ние недостоверных фактов или умалчивание об ис­тинных фактах. Насилие — это такое физическое воздействие на гражданина, которое принуждает заключить опреде­ленное соглашение. Оно заключается в нанесении уда­ров и побоев, причинении телесных повреждении. Угроза заключается в психическом влиянии на лицо с целью заставить его заключить определенное соглашение под страхом применения насилия. Стечение тяжких обстоятельств — это наличие крайнего материального затруднения, вызванного раз­личными причинами. Согласно Гражданскому кодексу недействитель­ным является соглашение, заключенное без намере­ния создать юридические последствия. Сомнительное соглашение заключается без реаль­ного экономического содержания, не отвечает дейст­вительности и существует только на бумаге. Гражданское законодательство Украины также пре­дусматривает соглашения, которые имеют такой при­знак, как степень недействительности. Соответствен­но различают соглашения: абсолютно недействительные, или ничтожные; от­носительно недействительные, или оспоримые. Ничтожные соглашения бывают следующих видов: а)заключенные с нарушением обязательной нота­риальной или простой письменной формы; б)заключенные несовершеннолетними, не достиг­шими 15 лет; в)заключенные гражданами, признанными недее­способными; г)заключенные с целью, противоречащей интере­сам государства и общества; д)соглашения юридических лиц, противоречащие их целям; е)сомнительные и притворные соглашения. К оспаримым принадлежат соглашения, заключенные: а)несовершеннолетними от 15 до 18 лет; б)гражданами, ограниченными в дееспособности вследствие злоупотребления спиртными напитками или наркотическими веществами; в)гражданами, не способными понимать значение своих действий; г)вследствие ошибки; д)вследствие мошенничества, насилия, угрозы, зло­умышленного соглашения представителя одной сто­роны со второй

Поняття та елементи зобов’язань

Зобов'язання являє собою таке правовідношення, згідно з яким одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а креди­тор має право вимагати від боржника виконання йо­го обов'язку. Зобов'язання складається з суб'єктів, об'єктів і змісту. Суб'єктами зобов'язання є кредитор, тобто особа, якій належить право вимоги, і боржник-особа, яка не­се обов'язок, що відповідає праву вимоги кредитора. Об'єкти зобов'язань — відповідні дії, на реаліза­цію яких спрямовано права та обов'язки суб'єктів (скажімо, передача майна, виконання роботи, спла­та грошей тощо). Зміст зобов'язання становлять права, вимоги кредитора та обов'язки боржника. При цьому зо­бов'язання спрямовані на: передачу майна виконання ро­біт на підставі договорів підряду, побутового замов­лення, підряду на капітальне будівництво, договорів про сумісну діяльність; надання послуг на підставі договорів перевезень покриття шкоди Зобов'язання виникають із таких підстав: за договорами, передбаченими законодавством; за договорами, непередбаченими законом, але такими, що не протирічать йому; за адміністративними актами; внаслідок заподіяння шкоди іншій особі через інші дії громадян та організацій; через події, з настанням яких закон пов'язує ви­никнення цивільно-правових наслідків.

Зобов’язання, виникаючи із заподіяння шкоди

Одним из оснований возникновения обязатепьств, в соответствии со ст. 440 ГК Украины, принесение щерба другому лицу. Этот вид обязательств возникает с неправомерных актов, т.е. противоправное, виновное принесение ущерба делектно-способным лицом. Обязательства причинения ущерба называют делектными. Причинение ущерба другому лицу не всегда порождает депектноспособное обязательство. Оно возникает, где приминитель ущерба и потерпевший не были между собой а обязательных отношениях или ущерб возник независимо от существующих между сторонами обязательных отношений. Делектное обязательство обязательство, в котором лицо, которое виновно причинило ущерб личности гражданина или его собственности или неправдивых организации. Субъектами делектных обязательств могут быть какие-либо участники гражданских отношении Их называют кредитором и должником Кредитор - лицо, которое причинило -ущерб (потерпевший). ДОЛЖНИК- лицо которое отвечает за причиненный ущерб. Содержание делектного обязательства доставляют право кредитора и обязанность должника. Во многих случаях основанием возникновения обя­зательства служат неправомерные действия физиче­ских и юридических лиц, с которыми закон связывает наступление обязательственно-правовых последствий. Примером таких действий могут быть уничтожение, повреждение или присвоение чужого имущества, при­чинение ущерба здоровью гражданина, повлекшее за собой негативные имущественные последствия для по­страдавшего, завладение находкой, безосновательное приобретение или сохранение имущества. В силу этих неправомерных действий лицо, их со­вершившее, обязано возместить причиненные убыт­ки, возвратить присвоенное чужое имущество. Здесь факт причинения ущерба является основа­нием возникновения внедоговорного (независимо и кроме договора) обязательства. Оно называется обя­зательством, возникающим вследствие причинения ущерба в соответствии с Гражданским Кодексом Ук­раины.

Припинення зобов’язань

Згідно з Цивільним кодексом України зобов'язан­ня припиняються: виконанням; зарахуванням; як­що боржник і кредитор — одна особа; за угодою сто­рін; унаслідок зміни плану; за неможливістю вико­нання; зі смертю громадянина або з ліквідацією юридичної особи. Зобов'язання припиняється виконанням, прове­деним як належить. Якщо боржник видав кредито­рові в посвідчення зобов'язання борговий документ, то кредитор, приймаючи виконання, мусить повер­нути цей документ, а в разі неможливості повернен­ня — зазначити про це в розписці, що ним видаєть­ся. Розписка може бути замінена написом на борго­вому документі, що повертається. Знаходження боргового документа у боржника посвідчує припи­нення зобов'язання, поки не доведено іншого. За відмови кредитора видати розписку, повернути бор­говий документ або зазначити в розписці неможли­вість його повернення боржник має право затримати виконання. У цьому випадку кредитор вважається таким, що прострочив. Зобов'язання припиняється зарахуванням зуст­річної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування досить заяви однієї сторони. Не допускається зарахування вимог: • стосовно яких минув строк позовної давності; про покриття шкоди, викликаної ушкодженням здоров'я або заподіянням смерті; про довічне утримання; в інших випадках, передбачених законом. Зобов'язання припиняється, якщо боржник і кре­дитор — одна особа. Якщо згодом цей збіг припиняє­ться, зобов'язання виникає знову. Зобов'язання припиняється за угодою сторін, зок­рема за угодою про заміну одного зобов'язання ін­шим між тими самими особами. Зобов'язання між організаціями підлягає припи­ненню або зміні сторонами в установленому поряд­ку, якщо підстави, на яких зобов'язання основане, змінені розпорядженням, обов'язковим для обох сторін. Зобов'язання припиняється за неможливістю ви­конання, якщо вона спричинена обставинами, за якими боржник не відповідає. Зобов'язання припиняється зі смертю боржника, якщо виконання не може бути проведено без особис­тої участі боржника. Зобов'язання припиняється зі смертю кредитора, якщо виконання провадиться особисто для кредитора. Зобов'язання припиняється з ліквідацією юри­дичної особи (боржника або кредитора). Законодав­ством України виконання зобов'язання ліквідованої юридичної особи може бути покладено на іншу юри­дичну особу.

Неустойка та її види

Неустойкой (штрафом, пеней) признается определенная законом или договором (денежная сумма, которую должник обязан уплатить кредитору в случае неисполнения или ненадлежащего исполнения обязательства. Неустойка - наиболее распространенный способ обеспечения исполнения обязательств, возникающих между юридическими лицами Гражданское право различает 3 формы неустойки: 1.Собственно неустойка взыскиваемая с должника денежная сумма, которая определяется в процентном отношении к сумме неисполненного или I ненадлежащие исполненного обязательства. 2.Штраф - определенная законом или договором денежная сумма, которую должник обязан уплатить кредитору в заранее установленном размере 3.Пеня установленная законом или договором на случай просрочки I исполнения должником обязательства денежная сумма, которую должник обязан уплатить кредитору а процентном отношении. Виды неустойки классифицируются зависимости от оснований их подразделения. По способам установления неустойки, т.е от того, каким образом зозникает обязательство по уплате неустойки, различают неустойку законную и договорную. По степени определенности неустойки в законе может быть разделена на абсолютно определенную и относительно определенную. По соотношению с убытками неустойка делится на 4 вида: - зачетная неустойка, которая является основным видом и применяется во всех случаях исключительная неустойка, когда допускается взыскание только неустойки, но не убытка. штрафная неустойка, тогда убытки могут быть взысканы в полкой мере сверх неустойки. альтернативная неустойка , когда по выбору кредитора могут быть взысканы либо неустойка, либо убытки. Неустойкою (штрафом, пенею) визнається визна­чена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові в разі неви­конання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема в разі прострочення виконання. Неустой­кою (штрафом, пенею) може забезпечуватися лише дійсна вимога. Кредитор не може вимагати сплати неустойки (штрафу, пені), якщо боржник не несе відповідальності за невиконання або неналежне ви­конання зобов'язання. Якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлено неустойку (штраф, пеню), то збитки відшкодовуються в частині, не покритій неустойкою (штрафом, пенею). При цьому цивіль­ним законодавством або договором можуть бути пе­редбачені випадки: коли допускається стягнення тільки неустойки (штрафу, пені), але не збитків; ко­ли збитки можуть бути стягнуті в повній сумі понад неустойку (штраф, пеню); коли за вибором кредито­ра можуть бути стягнуті або неустойка (штраф, пе­ня), або збитки. Коли ж належна до сплати неустой­ка (штраф, пеня) надміру велика порівняно зі збит­ками кредитора, суд може зменшити неустойку (штраф, пеню). Сплата неустойки (штрафу, пені), встановленої на випадок прострочення чи іншого неналежного виконання зобов'язання, і відшкодування збитків, завда­них неналежним виконанням, не звільняють борж­ника від виконання зобов'язання в натурі, крім ви­падків, коли планове завдання, на якому основане зобов'язання між організаціями, втратило силу.

Поняття та види застави

Залог - один из наиболее эффективных способов обеспечения исполнения обязательств. Залогом называется правоотно­шение, а силу которого кредитор (залогодержатель) имеет право, в случае невыполнения должником обеспеченного залогом обязательства, получить удовлетворение от стоимости заложенного иму­щества преимущественно перед другими кредиторами. Сущность залога состоит в обособлении должником конкретного имущества в целях обеспечения первоочередного удовлетворения его возможных требова­ний

Различают 6 разновидностей залога: 1)ипотеку 2)залог товаров в обороте или в переработке 3)залог имущественных прав 4)заклад 5)залог ценных бумаг. Предметом ипотеки может быть имущество, связанное с землей строение. сооружение, квартира. Предметом залога товаров а обороте или переработке могут быть сырье, полу­фабрикаты. Сторонами договора залога (залогодателем и залогодержателем) могут быть физические, юридические лица и государ­ство (ст. 11 Закона " О залоге")На випадок застави кредитор (заставоутримувач) має право в разі невиконання боржником (заставо­давцем) забезпеченого заставою зобов'язання одер­жати задоволення з вартості заставленого майна пе­реважно перед іншими кредиторами. Застава вини­кає завдяки договорові чи законові. Заставою може бути забезпечена дійсна вимога. Застава може мати місце також щодо вимог, які можуть виникнути в майбутньому, за умови, що є угода сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог.

Гарантія та порука – як засіб забезпечення зобов’язань

По договору поручительства поручитель обязывается перед кредитором другого лица отвечать за исполнение последним своего обязательства в полном объеме или в части. Перед кредитором в равной степени отвечают как главный должник, так и поручитель, т.е кредитор фактически получает еще одного должника. Для обязательства, обеспеченного поручительством характерно наличие как минимум 3-х участников: кредитора, должника и поручителя. Возможны обязательства, в которых в качестве поручителя выступает не одно лицо. Лица, совместно давшие поручительство отвечают перед кредитором солидарно, если иное не установлено договором поручительства. По договору гарантия одна организация (гарант) принимает на себя обязанность нести имущественную ответственность I перед кредитором другой в обеспечение погашения задолженности. Гарантия имеет черты сходства с поручительством. Как и в поручительстве, здесь участвуют 3 лица: кредитор, должник и гарант, который обязуется погасить за счет своих средств денежный долг вместо должника перед кредитором в случае отсутствия у должника собственных средств. Но в отличии от поручительства при гарантии наступает субсидиарная, я не солидарная ответственность гаранта. Как особый способ обеспечения исполнения обязательств гарантия может иметь место лишь во взаимоотношениях между организациями. За договором поруки поручник зобов'язується пе­ред кредитором іншої особи відповідати за виконан­ня нею свого зобов'язання в повному обсязі або в частині. Порука може забезпечувати лише дійсну вимогу. Договір поруки має бути укладений у пись­мовій формі. Недодержання письмової форми тягне недійсність договору поруки. Порука припиняється з припиненням забезпече­ного нею зобов'язання, а також коли кредитор про­тягом трьох місяців од дня настання строку зобов'я­зання не пред'явить позову до поручника. Якщо строк виконання зобов'язання не зазначено або ви­значено моментом вимоги, то за відсутності іншої угоди відповідальність поручника припиняється піс­ля закінчення одного року від дня укладення догово­ру поруки. Коли зобов'язання виникають щодо погашення заборгованості між організаціями, способом забезпе­чення виконання зобов'язання може виступати га­рантія, що видається іншими організаціями стосов­но забезпечення його виконання. При цьому на га­рантію поширюються правила щодо встановлення та припинення поруки, якщо інше не встановлено за­конодавством.

Позовна давність

Исковая давность — это сроки, предоставленные правомочному лицу для обращения к компетентным государственным учреждениям с требованием о при­нудительном осуществлении и защите своего права. Следовательно, согласно гражданскому законода­тельству Украины исковая давность определяется как срок для защиты права по иску лица, право которого нарушено. Название этого срока указывает на то, что защита осуществляется путем подачи иска в суд или арбитражный суд. Полная форма является основной формой защиты гражданских прав граждан в суде, арбитражном и третейском судах. Нормы об исковой давности распространяются на гражданские правоотношения, в том числе и на возни­кающие с участием государства, как субъекта граж­данских прав. Но есть исключения в соответствии с гражданским законодательством Украины, когда исковая давность не распространяется: 1.На требования вкладчиков о выдаче вкладов, вне­сенных в сберегательный банк. 2.На требования, вытекающие из нарушения лич­ных неимущественных прав. 3.На требования о возмещении ущерба причинен­ного жизни или здоровью гражданина. Однако требо­вания удовлетворяются не более чем за три года, пред­шествующих предъявлению иска. Отсутствие сроков давности является гарантией для потерпевших. Ин­ститут исковой давности должен содействовать лик­видации неустойчивости (непостоянства), неопределен­ности в отношениях между участниками гражданского оборота. Исковая давность в определенной степени облегчает рассматривание спора в суде, арбитраже и третейском суде. Исковая давность способствует укреплению дого­ворной дисциплины, поскольку вынуждает участни­ков гражданского оборота своевременно осуществлять принадлежащие им гражданские права и вынуждать своих контрагентов к своевременному выполнению своих обязательств.

Договір купівлі-продажц

Договір купівлі-продажу є одним із найпо­ширеніших договорів, що укладаються як фізични­ми, так і юридичними особами. Договір купівлі-продажу — це угода, за якою про­давець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Двосторонній характер купівлі-продажу обумов­лює взаємне виникнення у кожної зі сторін прав та обов'язків. Зокрема, укладаючи такий договір, про­давець бере на себе обов'язок передати покупцеві певну річ і водночас набуває права вимагати її опла­ти, а покупець, зобов'язаний здійсни­ти оплату придбаної речі та водночас набуває права вимагати від покупця її передачі. Згідно з цивільним законодавством сторонами в договорі купівлі-продажу виступають продавець і покупець. Істотними умовами цього договору є умови про предмет і ціну. Доки сторони не дійдуть згоди щодо цих умов, договір не може вважатися укладеним, Предметом договору купівлі-продажу можуть бу­ти окремі речі або їх сукупність, а також певні зо­бов'язальні права, пов'язані з можливістю реалізації зафіксованих у них повноважень на можливе отри­мання майнових вигод предметом цього дого­вору не можуть бути боргові зобов'язання, авторські права. Відповідно до цивільного законодавства форма до­говору купівлі-продажу визначається характером і вартістю товару, а також часом виконання договору. Договори, що виконуються в момент їх укладення, можуть бути укладені і в усній формі. Якщо договір виконуватиметься після його укладення, то його на­лежить укласти в письмовій формі, а окремі догово­ри потребують нотаріального посвідчення. Якщо продавець на порушення договору не пере­дає покупцеві продану річ, покупець має право ви­магати передачі йому проданої речі та відшкодуван­ня збитків або ж відмовитись од виконання договору і вимагати від­шкодування збитків. У разі відмови покупця на порушення договору прийняти куплену річ або заплатити за неї встанов­лену ціну продавець має право вимагати прийняття речі покупцем і оплати ціни, відшкодування збит­ків або ж відмовитися від договору та вимагати відшкодування збитків. Якість проданої речі має відповідати умовам дого­вору, а за відсутності вказівок у договорі — вимо­гам, що звичайно ставляться. Покупець, якому продано річ неналежної якості, якщо її вади не було застережено продавцем, має право вимагати: заміни речі на­лежної якості; відповідного зменшення купівельної ціни; безоплатного усунення вад речі продавцем чи відшкодування витрат покупця на їх виправлення; заміни на такий самий товар іншої моделі з відповід­ним перерахуванням купівельної ціни; розірвання договору з відшкодуванням покупцеві збитків. Якщо для речей, що продаються через роздрібні торговельні організації, встановлено гарантійні строки, ці строки обчислюються від дня роздрібного продажу. Покупець протягом гарантійного строку може пред'явити продавцеві претензію з приводу проданої речі, що перешкоджають її нормально­му використанню.

Поняття та джерела земельного права

Земельне право — галузь права, що регулює земельні відносини з метою забезпечення раціональ­ного використання земель, створення умов для під­вищення їхньої ефективності, охорони прав організа­цій та громадян як землевласників і землекористу­вачів. Отже, предметом правового регулювання земельного права є відносини з володіння, користу­вання та розпорядження земельними ресурсами, а та­кож із їх охорони і раціонального використання Зе­мельне право — комплексна галузь права України, адже її основу складають норми цивільного права, ор­ганічно пов'язані з нормами адміністративного та екологічного права. Головними джерелами земельно­го права слід визнати Конституцію України, Земель­ний і Цивільний кодекси. Земля, є об'єктами права власності Українського народу. Стаття 14. Земля є основним національним багат­ством, що перебуває під особливою охороною держави. Загальна характеристика Земельного кодексу - було прийнято 13 березня 1992 р. Він установлює, що завданням земельного за­конодавства є регулювання земельних відносин із ме­тою створення умов для раціонального використання та охорони земель, рівноправного розвитку всіх форм власності на землю і господарювання, збереження та відтворення родючості грунтів, поліпшення природного середовища, охорони прав громадян, підпри­ємств, установ та організацій на землю.

Оренда землі

У тимчасове користування на умовах оренди земля надається: громадянам України; підприєм­ствам, установам та організаціям; громадським об'єд­нанням і релігійним організаціям; спільним підпри­ємствам; міжнародним об'єднанням та організаціям за участю українських та іноземних юридичних осіб і громадян; підприємствам, що повністю належать іно­земним інвесторам; іноземним державам; міжнарод­ним організаціям; іноземним юридичним особам та особам без громадянства. Орендодавцями землі є сільські, селищні, міські, районні ради народних де­путатів і власники землі. Земля може надаватися в оренду в короткострокове користування до 3 років (для випасання худоби, сінокосіння, городництва, державних і громадських потреб) та довгострокове — до 50 років. Умови використання землі, строки її ви­користання, плата за оренду землі визначаються за угодою сторін та обумовлюються в договорі. Після за­кінчення строку оренди землі орендатор має пере­важне право на відновлення договору. А ще орендарі земельних ділянок сільськогосподарського призна­чення мають переважне право на одержання орендо­ваних земельних ділянок у приватну власність. Громадяни, які мають земельні ділянки у влас­ності, мають право надавати їх в оренду без зміни цільового призначення на строк до трьох років, а в разі тимчасової непрацездатності, призову на дійсну військову службу до Збройних Сил України, вступу до навчального закладу — до п'яти років. У разі успадкування земельної ділянки неповнолітніми допускається надання цих ділянок в оренду під контролем місцевих рад народних депутатів на строк до досягнення неповнолітнім спадкоємцем повноліття.

Поняття та джерела трудового парва

Життя людини в суспільстві тісно пов'язане з її трудовою діяльністю, спрямованою загалом на от­римання й використання матеріальних благ. трудове право — окрема галузь права Ук­раїни, яка регулює відносини, що виникають у про­цесі реалізації особою права на працю. Трудове право являє собою внутрішньо єдину, цілісну систему за­гальнообов'язкових правил поведінки, що регулю­ють трудові, а також деякі інші, тісно зв'язані з тру­довими, відносини найманих працівників. Трудове право є стабільною, давно сформованою галуззю права зі своєю величезною нормативною ба­зою, яка й визначає основне джерело трудового пра­ва — нормативно-правові акти. До них відносять Конституцію України, Закони України "Про зайня­тість населення", "Про колективні договори і уго­ди", "Про охорону праці", , Кодекс законів про працю, "Про відпустки", "Про встановлення величини вар­тості межі малозабезпеченості та розміру мінімаль­ної заробітної плати", "Про порядок вирішення ко­лективних трудових спорів (конфліктів)" та інші, Особливим джерелом трудового права є міжнарод­ні договори. Перелік джерел трудового права цими актами не закінчується. У трудових колективах також здій­снюється нормотворча робота — прийняття локаль­них норм, до яких можна віднести Правила внут­рішнього трудового розпорядку, Положення про преміювання, колективні договори, накази. Найвищою формою систематизації законодавства вважається кодифікація. Норми трудового права мають таку форму систематизації — Кодекс законів про працю Він є найзмістовнішим норма­тивно-правовим актом, що регулює трудові відноси­ни працівників. Кодекс містить норми, що регулюють завдання, права та обов'язки учасників трудових правовідносин; особливості регулювання праці деяких категорій працівників; закріплює норми про порядок укладання, зміст, форму колективних договорів між профспілковим комітетом від іме­ні трудового колективу та власником або уповнова­женим ним органом та ін.

Зміст та порядок заключеня колективного договору

Порядок укладання колективних договорів І визначається Законом України "Про колективні до­говори і угоди" колективний договір як договір, локальний нормативний акт, що регулює ви­робничі, трудові й соціально-економічні відносини на підприємстві, в установі, організації. Колектив­ний договір укладається на підприємствах, в установ незалежно від форм власності й господарювання, які використовують найману пра­цю і мають право юридичної особи. Колективний договір укладається між власником чи уповноваженим ним органом, з однієї сторони, та однією чи кількома профспілковими колективом органами, а за відсутності таких органів — представниками трудящих. Положення колективного договору поширюються на всіх працівників незалежно від того, чи є вони членами профспілки. Колективний договір набирають чинності від дня їх підписання представниками сторін або від дня, зазначеного в колективному договорі . Во­ни зберігають чинність у разі зміни складу, структу­ри, найменування уповноваженого власником орга­ну, від імені якого укладено договір.У колективному договорі встановлюються взаємні зобов'язання сторін щодо: змін в організації виробництва і праці: забезпечення продуктивної зайнятості; нормування та оплати праці; встановлення гарантій, компенсацій, пільг; режиму роботи, умов та охорони праці; умов регулювання фондів оплати праці.

Поняття та зміст трудового договору

Чинне законодавство також установлює особли­вий порядок підписання колективного договору, Наприклад, проект колективного договору обго­ворюється в трудовому колективі та виноситься на розгляд загальних зборів. Якщо збори відхилять проект колективного договору чи окремі його положення, сторони відновлюють пере­говори для пошуку необхідного рішення. Термін цих переговорів не повинен перевищувати 10 днів. Після цього проект у цілому виноситься на розгляд зборів. Після схвалення проекту колективного договору загальни­ми зборами він підписується уповноваженими представниками сто­рін не пізніш як через 5 днів од моменту його схва­лення, якщо інше не встановлено зборами. Законодавством також установлено відповідаль­ність за порушення і невиконання колективного договору. Чинне законодавство України визначає тру­довий договір як угоду між працівником і власником підприємства, за якою пра­цівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, зобов'язується випла­чувати працівникові заробітну платню і забезпечува­ти умови праці, необхідні для виконання роботи трудовий договір регулює трудові відносини окремого працівника і власника тобто має характер тоді як колективний договір. Укладати трудовий договір працівник може на одному або водночас на декількох підприємствах, в установах, організаціях учасником (або стороною) трудових право­відносин передовсім можуть бути фізичні особи. Іншою стороною виступає власник підприєм­ства. Можливість фізичних осіб брати участь у профе­сійній трудовій діяльності визначається їхньою правосуб'єктністю, себто здатністю мати й набувати певні права та нести юридичні зобов'язання. Визна­чальним для виникнення правосуб'єктності фізич­них осіб є вік. За загальним правилом, учасником трудових правовідносин може бути особа, яка досяг­ла 16-річного віку. Як виняток, за певних умов доз­воляється працювати особам із 15-річного та учням із 14-річного віку Укладаючи трудовий договір, сторони визначають свої права та обов'язки, тобто зміст трудового до­говору. Права та обов'язки сторін поділяються на: безпосередні, що визначаються сторонами; похідні, що передбачені в законодавстві, котрі, своєю чергою, поділяються на необхідні умови, бездосягнення домовленості, за якими договір не буде укладено та додаткові умови — випробування під час прийняття на роботу, суміщення професій, інші соціально-по­бутові пільги. Важливою умовою укладення трудового договору є визначення його форми і строків. Трудовий договір слід укладати в письмовій фор­мі, але дозволяється і в усній. Додержання письмо­вої форми обов'язкове у випадках: організованого набору працівників; укладення трудового договору про роботу в районах з особливими природними гео­графічними і геологічними умовами та умовами під­вищеного ризику для здоров'я; укладення контракту укладення трудового договору з неповнолітнім; укладення працівником договору з релігійною організацією; проходження громадянином альтернативної (невійськової) служ­би.

Переведення на іншу роботу та його види

При заключении трудового договора его сторонами определяется трудовая функция и место работы, кото­рые относятся к основным условиям трудового догово­ра и не могут изменяться в одностороннем порядке. Из­менение трудовой функции (специальности, квалифика­ции, должности) или места работы является переводом. Перевод на другую работу это предоставление работ­нику работы, не обусловленной трудовым договором с изменением рода работы (профессии, специальности, ква­лификации, должности) или места работы. Законодательство закрепляет определенные гаран­тии при переводе работника на другую работу: недо­пустимость перевода без согласия работника; недопус­тимость перевода в период временной нетрудоспособ­ности работника; запрет устанавливать испытание при переводе на другую работу; недопустимость перевода на другую работу, противопоказанную работнику по со­стоянию здоровья. Все переводы можно классифицировать: а)по месту работы: перевод на том же предприятии, учреждении организации, перевод на другое предпри­ятие в той же местности, перевод в другую местность; б)по срокам перевода: перевод на определенный срок (временный перевод), перевод на неопределенный срок (постоянный перевод); в)по источнику инициативы: перевод по инициати­ве собственника, перевод по инициативе работника, пе­ревод по инициативе третьих лиц, которые не являются стороной трудового договора. При всем многообразии переводы на другую работу обладают одной важной чертой — смещение с прежней работы. Перевод всегда предполагает смещение с преж­ней работы с одновременным переходом на другую ра­боту. Это означает, что работник продолжает трудить­ся, но либо по другой специальности либо по той же специальности но на другом предприятии. Не является переводом (а поэтому не требует согла­сия работника) изменение ведомственной подчиненно­сти предприятия, смена формы собственности или форм хозяйственной деятельности, если при этом сохранились характер выполняемой работы, размер оплаты труда и другие существенные условия труда. Перевод на другую работу на том же предприятии а также перевод на работу на другое предприятие, допускается только с согласия работника, за исключением временного перевода. Временный перевод работника на другую рабо­ту, не обусловленную трудовым договором, допускается только с его согласия. Собственник или уполномочен­ный им орган имеет право перевести работника сро­ком до одного месяца на другую работу, не обуслов­ленную трудовым договором, без его согласия, если она не противопоказана ему по состоянию здоровья, толь­ко для предотвращения и ликвидации последствий стихийного бедствия, эпидемий, производ­ственных аварий, а также других обстоятельств, кото­рые ставят или могут поставить под угрозу жизнь и нормальные жизненные условия людей, с оплатой за выполненную работу, но не ниже, чем средний зара­боток по предыдущей работе. При этом запрещается временный перевод беремен­ных женщин, женщин, имеющих ребенка-инвалида или ребенка в возрасте до шести лет, а также лиц в возрасте до восемнадцати лет без их согласия.

Підстави припинення трудового договору з ініціативи працівника

Припинення трудових відносин за ініціати­вою працівника ще називають звільненням за влас­ним бажанням. З метою належної організації праці підприємств законодавством передбачено письмове попередження працівником власника про звільнення за два тижні до припинення трудових відно­син, У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливіс­тю продовжувати роботу (переїзд на нове місце про­живання; переведення чоловіка або дружини на ро­боту в іншу місцевість; вступ до навчального закла­ду; неможливість проживання в даній місцевості, пітверджена медичним висновком; вагітність; до­гляд за дитиною до досягнення нею 14-річного віку або за дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалі­дом І групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник повинен ро­зірвати трудовий договір у строк, запропонований працівником. Працівник має право у визначений ним строк ро­зірвати трудовий договір за власним бажанням, як­що власник не вико­нує законодавства про охорону праці. Водночас для деякої категорії працівників зако­нодавством уведено обмеження щодо припинення трудового договору в певний період за власним ба­жанням. Такі обмеження поширюються на молодих спеціалістів протягом терміну, визначеного в на­правленні на роботу а також для осіб, засуджених до виправних робіт, розірвання молодим спеціалістом угоди можливе з поважних причин: установлення інвалідності І або II групи, установлення інвалідності І або II групи у дру­жини (чоловіка) випускника, одного з батьків випускника; якщо молодий спеціаліст — вагітна жінка; мати чи батько, які мають дитину у віці до трьох ро­ків, або дитину, яка згідно з медичним виснов­ком потребує догляду проходження чоловіком (дружиною) військової служби (крім строкової), вступу до вищих навчальних закладів III—IV рівнів акредитації для випускників вищих на­вчальних закладів І—II рівнів акредитації. Що ж стосується строкових трудових договорів, то відповідно до чинного законодавства вони не мо­жуть бути розірваними за ініціативою працівника, крім деяких випадків. Строковий трудовий договір з ініціативи праців­ника може бути розірвано достроково в разі хвороби працівника або його інвалідності, які перешкоджа­ють виконанню роботи за договором, порушення власником чи вповноваженим ним органом законо­давства про працю, колективного або трудового дого­вору та у випадках, на яких ми вже зупинялися, ко­ли за законодавством не потрібно попередження за два тижні про припинення дії трудового договору.

Підстава припинення трудового договору з ініціативи власника

Трудовий договір може бути розірваний власником або уповноваженим ним органом лише на загальних або спеціальних підставах. До загальних підстав відносять випадки: змін в організації виробництва і праці виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недос­татньої кваліфікації або стану здоров'я систематичного невиконання працівником без поважних причин обов'язків прогулу, нез'явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців поспіль внаслідок тимчасової не­працездатності поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу; появи на роботі в нетверезому стані, у стані нар­котичного або токсичного сп'яніння; вчинення за місцем роботи розкрадання Спеціальними підставами розірвання трудового договору вважаються: одноразове грубе порушення трудових обов'яз­ків керівником підприємства, скоєння винних дій працівника, який безпосе­редньо обслуговує грошові або товарні цінності, вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, несумісного з продовженням роботи; якщо працівника визнано таким, що не витри­мав випробування. Окрім указаних підстав, передбачених Кодексом законів про працю, правовідносини деяких катего­рій працівників можуть припинятися з інших під­став. Зокрема, Законом України "Про державну службу" (ст. 30) визначено, що державна служба припиняється в разі: порушення умов реалізації права на державну службу, недотримання пов'язаних із проходженням дер­жавної служби вимог, досягнення державним службовцем граничного віку проходження державної служби (60 років для чоловіків і 55 — для жінок); виявлення чи виникнення обставин, які пере­шкоджають перебуванню державного службов­ця на державній службі (визнання в установленому порядку службовця недієздатним; наяв­ність судимості, відмови державного службовця від прийняття присяги або її порушення; неподання або подання державним службовцем неправдивих відомостей щодо його доходів. Особливе значення в разі звільнення працівника за ініціативою власника чи уповноваженого ним ор­гану має процедура припинення трудових відносин. Порушення цієї процедури у більшості випадків є підставою для поновлення звільнених працівників на роботі.

Трудовий контракт та сфера його застосування

трудовий контракт є насампе­ред різновидом трудового договору між працівником і роботодавцем, за яким працівник зобов'язується виконувати роботу за певною спеціальністю, квалі­фікацією або на певній посаді з підпорядкуванням внутрішньому трудовому розпорядкові, а роботода­вець зобов'язується сплачувати працівникові заро­бітну платню і забезпечувати умови праці. Контракт — це строковий трудовий договір, що укладається в письмовій формі. Контракт є підста­вою для видання наказу або розпорядження про за­рахування на роботу. У контракті строк його дії, права, обов'язки сто­рін, обсяги роботи, вимоги щодо її якості, відпові­дальність сторін (у тому числі матеріальна, мораль­на), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови його розірвання, в тому числі дострокового, умови вирішення соціально-по-бутових проблем тощо можуть установлюватися уго­дою сторін, законодавством установлюються певні обмеження, передусім для роботодавця — у будь-якому випадку умови контракту не повинні погір­шувати становище працівника порівняно з законо­давством про працю. Якщо в контракті буде записа­но умови, що погіршують становище працівника, вони визнаються недійсними. Так, недійсними бу­дуть уважатися положення контракту щодо встанов­лення штрафних санкцій до працівника, який на­лежним чином не виконує своїх обов'язків, передба­чених контрактом. У деяких випадках законодавство визначає обов'язкове укладення контракту; зазвичай це сто­сується керівників підприємств, установ та організа­цій, Зокрема, обов'язково укладається контракт із керівником підприємства, закладу освіти, що пере­буває в загальнодержавній власності, керівником, науковим, творчим та іншим співробітником націо­нального закладу України, керівником об'єднань зв'язку працівниками залізничного транспорту за­гального користування. Особливістю контрактного виду трудового догово­ру є також умови його розірвання, тобто припинен­ня його дії. По-перше, поряд із загальними підставами при­пинення дії трудового договору, контракт може пе­редбачати й інші умови, наприклад, за недотримання умов конфіденційності службової інформації. По-друге, трудовий контракт, як зазначалося ра­ніше, є строковим трудовим договором, а тому він не може бути припиненим з ініціативи працівника. Ви­нятком із цього правила є такі підстави: коли заява працівника про звільнення з роботи за власним ба­жанням зумовлена неможливістю продовжувати ро­боту порушення власником або уповнова­женим ним органом законодавства про працю, ко­лективного чи трудового договору. В означених випадках власник або уповноваже­ний ним орган повинен розірвати трудовий контракт у строк, названий працівником. Цікавою особливістю контракту є й те, що за пев­них умов він може перетворитися зі строкового дого­вору на договір, укладений на невизначений строк.

Обмежена матеріальна відповідальність

Ограниченная материальная ответственность, то есть ответственность в пределах среднего месячного заработка работника наступает во всех случаях, если нет оснований привлечь работника, к полной материальной ответствен­ности. Некоторые случаи ограниченной материальной ответ­ственности работников предусмотрены в КЗоТ, в соответствии с которым работники несут огра­ниченную материальную ответственность в размере причиненного по их вине ущерба, но не свыше своего среднего месячного заработка за порчу или уничтоже­ние по небрежности материалов, полуфабрикатов, изделий, ин­струментов, измерительных приборов, специальной оде­жды и других предметов, выданных предприятием ра­ботнику в пользование. Следует отметить, что ограниченная материальная от­ветственность наступает лишь в тех случаях, когда ущерб причиняется работником по неосторожности. Если работник умышленно причиняет вред, то он несет полную материальную ответственность Поэтому в каждой конкрет­ной ситуации при привлечении работника к материаль­ной ответственности необходимо выяснить как пред­мет посягательства, так и форму вины работника — умысел или неосторожность руководители предприятий, - их заместители несут материальную ответ­ственность в размере причинённого по их вине ущерба, но не свыше своего среднего месячного заработка, если ущерб причи­нен излишними денежными выплатами, неправильной постановкой учета и хранения материальных или денеж­ных ценностей, непринятием необходимых мер к предотвращению простоев, выпуска недоброкачествен­ной продукции, уничтожения и порчи мате­риальных или денежных ценностей. Если должностное лицо допустило несколько случа­ев причинения ущерба по указанным выше основани­ям либо по одному из них, суд вправе взыскать в воз­мещение ущерба за каждый такой случай денежные сум­мы в пределах среднего месячного заработка виновного лица. Ограниченная материальная ответственность ст. 133 КЭоТ Украины наступает за ущерб, причинен­ный излишними денежными выплатами, независимо от того, какие виды выплат произведены и за какие нару­шения. Например, штраф, уплаченный за простой ваго­на, относится к излишним денежным выплатам.

Повна матеріальна відповідальність

Працівник, який завдав матеріальної шкоди підприємству, організації, установі, несе матеріальну відповідальність незалежно від того, чи був він при­тягнутий до дисциплінарної відповідальності за діян­ня, що ними спричинено цю шкоду. Підставою для застосування матеріальної відпові­дальності до працівника є наявність матеріальної шкоди, спричиненої втратою, пошкодженням, зни­щенням майна підприємства, установи, організації внаслідок протиправних діянь працівника, з яким укладено трудовий договір. Чинне законодавство встановлює два види мате­ріальної відповідальності: обмежену, яка не переви­щує середнього заробітку працівника, і повну. Ос­тання настає в таких випадках: письмового договору про взяття на себе працівником повної матері­альної відповідальності коли майно та інші цінності були одержані пра­цівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами (отримання пра­цівником майна в такий спосіб можливе лише за наявності згоди працівника); якщо шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки злочину; якщо шкоди завдано працівником, який був у нетверезому стані. коли шкоди завдано недостачею, умисним зни­щенням або умисним зіпсуттям матеріалів. якщо на працівника законодавством покладено повну матеріальну відповідальність; у разі завдання шкоди не під час виконання тру­дових обов'язків; якщо службова особа є винною в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу. Шкода, розмір якої перевищує середній заробіток працівника, може бути відшкодована працівником добровільно, а в разі відмови відшкодувати заподія­ну шкоду питання відшкодування вирішується су­дом, який, до речі, також розглядає трудові спори.

Трудова дисципліна та методи її забезпечення

Трудова дисципліна виступає необхідною умовою для належної організації будь-якої колектив­ної праці та являє собою сукупність не лише певних правил поведінки працівників, а й питань, пов'яза­них із необхідністю дотримання встановленого по­рядку, методів його забезпечення. Трудову дисципліну характеризують такі чинни­ки: чесна й сумлінна праця; своєчасне й точне вико­нання розпоряджень власника підвищення продуктивності праці; поліп­шення якості продукції; виконання технологічної дисципліни; додержання вимог охорони праці; до­тримання техніки безпеки та виробничої санітарії; Трудова дисципліна спирається на свідоме став­лення працівників до праці, що забезпечується мето­дами переконання, заохочення, а часом примусу. Головним є метод переконання, спрямований на виховання відповідних якостей пра­цівників, а також метод заохочення, тобто мораль­ного й матеріального стимулювання. Заохочення працівника є визнанням його професіоналізму та ви­раженням із боку власника поваги. Тому такий метод застосовується в разі досягнення високих тру­дових показників, поліпшення якості продукції, творчого підходу до трудової діяльності. Серед основних видів заохочень визначаються такі: подяка, премії, вручення цінних подарунків, нагородження грамотами, державними відзнаками й нагородами. Власником спільно з профкомом можуть бути встанов­лені будь-які інші види заохочень, перелік яких за­кріплюється в колективних договорах, Правилах внутрішнього трудового розпорядку (скажімо, вста­новлення додаткового часу відпустки, першочерговове надання квартир, санаторно-курортних путівок тощо). Всі заохочення оголошуються власником у наказі , доводяться до відома трудового ко­лективу і записуються до трудової книжки. Для забезпечення трудової дисципліни, нарівні з методами переконання й заохочення, можуть засто­совуватись і методи примусу, зокрема заходи дис­циплінарного характеру, матеріальної відповідаль­ності та громадського впливу.

Система господарських судів України

Згідно з Конституцією України правосуддя в господарських відносинах здійснюється арбітраж­ним судом. Арбітражний суд є незалежним органом у вирішенні всіх господарських спорів, що виникають між юридичними особами, державними та іншими органами, а також у розгляді справ про банкрутство. В Україні діють Вищий арбітражний суд Украї­ни, арбітражний суд Автономної Республіки Крим, арбітражні суди областей, міст Києва і Севастополя, які становлять єдину систему арбітражних судів. Підприємства, інші юри­дичні особи громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створен­ня юридичної особи і в установленому порядку набу­ли статусу суб'єкта підприємницької діяльності. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до арбітражного суду також мають право звертатися державні та інші органи, громадяни, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. Арбітражний суд порушує справи за позовними заявами: підприємств та організацій, які звертаються до арбітражного суду за захистом своїх прав державних та інших органів прокурорів та їхніх заступників, які звертають­ся до арбітражного суду в інтересах держави. Арбітражний суд порушує справи про банкрутст­во за письмовою заявою будь-якого з кредиторів, боржника, органів державної податкової служби чи державної контрольно-ревізійної служби. Арбітражним судам підвідомчі справи: у спорах, що виникають під час укладання, змі­ни, розірвання та виконання господарських договорів та з інших підстав про банкрутство; за заявами органів Антимонопольного комітету України з питань, віднесених законодавчими актами до їхньої компетенції. Арбітражні суди не розглядають справи зі спорів, що виникають під час погодження стандартів і тех­нічних умов; про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги. Арбітражний суд Автономної Республіки Крим, арбітражні суди областей, міст Києва та Севастополя розглядають усі підвідомчі арбітражним судам спра­ви, крім тих, що підсудні Вищому арбітражному судові. Вищий арбітражний суд розглядає справи у спорах: де однією зі сторін є вищий чи центральний ор­ган виконавчої влади. матеріали яких містять державну таємницю що прямо віднесені до його підсудності закона­ми України, міжнародними договорами Украї­ни. Судочинство в господарських справах здійснюєть­ся в порядку, передбаченому Арбітражним процесу­альним кодексом України Регламентує: порядок порушення справ в арбітражному суді, процедуру доарбітражного врегулювання госпо­дарських спорів питання підвідомчості справ арбітражним су­дам коло учасників арбітражного процесу, поняття, види і правила оцінки доказів; склад арбітражних витрат, їх розподіл між сто­ронами; порядок установлення, обчислення, зупинення і закінчення процесуальних строків форму і зміст позовної заяви, порядок прийняття позовної заяви та підстави для відмови в її прийнятті підстави, заходи та умови скасування забезпе­чення позову; процесуальні питання розгляду і вирішення гос­подарських спорів порядок перевірки рішень, ар­бітражних судів вищими судовими інстанціями.

Поняття та джерела кримінального права

Кримінальне право — одна з галузей права України, що охоплює два основні інститути: злочин і покарання» Поняття "кримінальне право" прийнято розгля­дати у двох його значеннях: по-перше, позитивне кримінальне право — це самостійна га­лузь законодавства, репрезентована самодостатнім законодавчим актом — Кримінальним кодексом; по-друге, кримінальне право — це галузь юридичної науки про чинний кримінальний закон і судову практику його застосування, про його історію й тео­рію, про кримінальні закони інших держав. Позитивне кримінальне право України характе­ризується тим, що: його норми встановлюються лише вищим орга­ном законодавчої влади — Верховною Радою України; воно проявляється у законах; метод реалізації кримінального закону є специ­фічним, притаманним лише цьому законові — це покарання особи за порушення нею кримі­нально-правової норми. Позитивне кримінальне право Украї­ни — сукупність юридичних норм, установлених ви­щим законодавчим органом державної влади — Верховною Радою України, що визначають, які суспіль­не небезпечні діяння є злочинними і які покарання належить застосувати до осіб, що їх скоїли. Кримі­нальне право України поділяється на дві частини — Загальну та Особливу. Загальна частина Кримінального кодексу містить визначальні норми загального значення; їхня дія по­ширюється на всі приписи Особливої частини Кодек­су. Ці норми визначають: завдання Кримінального кодексу; підстави кримінальної відповідальності; чинність Кримінального кодексу щодо діянь, учине­них на території України та за її межами; чинність кримінального закону в часі; поняття злочину; фор­ми вини; обставини, що містять суспільну небезпеч­ність або протиправність діяння; стадії вчинення злочину; співучасть у злочині; види покарань, за­гальні засади призначення покарання; погашення та зняття судимості тощо. Сутність і призначення норм Загальної частини кодексу виявляються лише в органічній єдності з положеннями його Особливої частини. Остання міс­тить конкретні норми, які забороняють вчиняти те чи те діяння. Порушення такої заборони тягне за со­бою відповідне покарання винної особи. При цьому більшість статей Особливої частини передбачають ді­яння одного виконавця злочину. Кримінальне право вивчає не лише норми кримі­нального закону, а й застосування цих норм право­охоронними органами та судом. Унаслідок дії кримінально-правової норми вини­кають відносини між державою та особою, яка вчи­нила злочин. Матеріальний зміст кримінально-правових відно­син складає сукупність прав та обов'язків суб'єктів цих відносин. Це положення передбачає, з одного боку, що до особи, яка вчинила злочин, слід ужити заходів державного впливу і вона має бути покара­ною, а з іншого — що держава наділяється правом переслідувати злочинця у кримінальному порядку, доводити його вину у скоєнні злочину і застосовува­ти до нього кримінально-правову санкцію. Предметом кримінального права є відноси­ни, що виникають у зв'язку з учиненням злочину і застосуванням відповідних покарань.

Кримінальна відповідальність

Кримінальна відповідальність — вид юри­дичної відповідальності, що встановлюється держа­вою в кримінальному законі, накладається судом на осіб, які винні у вчиненні злочину, та мають нести зобов'язання особистого, майнового чи організаційно­го характеру. Звідси, по-перше, кримінальна відповідальність — це вид юридичної відповідальності, що встановлю­ється державою в кримінальному законі. Отже, тіль­ки Кримінальний кодекс установлює кримінальні покарання, дає вичерпний перелік покарань, перед­бачає підстави, порядок, межі їх призначення. По-друге, кримінальна відповідальність застосо­вується лише судом і лише до особи, винної у вчи­ненні злочину. По-третє, кримінальна відповідальність — це обов'язки злочинця особистого (позбавлення волі), майнового (конфіскація майна) чи організаційного (позбавлення права мати певну посаду) характеру. кри­мінальну відповідальність і покарання несе тільки особа, винна у вчиненні злочину, тобто особа, яка умисно чи необережно вчинила діяння, що передба­чене кримінальним законом як суспільне небезпеч­не. Сукупність ознак, що визначають діяння як злочин, має назву "склад злочину". Тому часто стверджують, що єдиною підставою кримінальної відповідальності є наявність складу злочину

Кримінальне покарання та його види

Кримінальне покарання — засіб державного примусу, що застосовується судом із винесенням ви­року щодо особи, яка вчинила злочин. Метою покарання є: кара за вчинений злочин; виправлення та перевиховання засуджених; запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Покарання поділяються на три групи: основні, що призначаються тільки як головні; додаткові, що не призначаються самостій­но, а тільки як доповнення до основних; змішані, що можуть бути як основними, так і додатковими. Основні покарання: позбавлення волі на строк від 3 місяців до 10 років (в окремих випадках до 15 років); виправні роботи без позбавлення волі на строк від 2 місяців до 2 років; позбавлення права обіймати певні посади або на якийсь вид діяльності на строк до 5 років; штраф; громадська догана. До військовослужбовців строкової служби може застосовуватися покарання у вигляді направлення в дисциплінарний батальйон на строк від 3 місяців до З років. Додатковими покараннями визнаються: конфіскація майна; позбавлення військового або спеціального звання; позбавлення батьківських прав. Як виняткова міра покарання допускається за­стосування смертної кари - розстрілу за особливо тяжкі злочини Не можуть бути засуджені до смертної кари осо­би, які не досягли до вчинення злочину 18-річного віку, жінки, що були в стані вагітності під час вчи­нення злочину або на момент винесення вироку. Смертну кару не можна застосувати до жінки, яка перебуває в стані вагітності на момент виконання вироку

Органи які розглядають індивідуальні трудові спори

Індивідуальні трудові спори — непорозумін­ня між працівником і власником (уповноваженим ним органом), що виникли в трудових правовідноси­нах. Чинне трудове законодавство передбачає два органи, які мають право розглядати трудові спори. Це — комісії з трудових спорів (КТС) і районні (міські) суди. КТС обираються загальними зборами (конферен­цією) трудового колективу підприємства, установи, організації з кількістю працюючих не менш як 15 осіб. Порядок обрання, чисельність, склад і строк пов­новажень комісії визначаються загальними зборами (конференцією) трудового колективу підприємства, установи, організації. Кількість робітників у складі комісії з трудових спорів підприємства не може бути меншою від половини її складу. Чинним трудовим законодавством установлено перелік спорів, що можуть розглядатися в КТС і що розглядаються в судах. Наприклад, відповідно до Кодексу законів про працю КТС є обов'язко­вим первинним органом із розгляду трудових спорів, за винятком спорів, що безпосередньо розглядають­ся в судах в районних (міських) судах розглядаються трудові спори за заявами: працівника чи власника коли вони незгодні з рішенням КТС; прокурора, якщо він уважає, що рішення КТС суперечить чинному законодавству; працівника підприємства, установи, організації, де комісії з трудових спорів не обираються; працівника про поновлення на роботі керівника, головного бухгалтера підприємства, а також службових осіб мит­них органів і державних податкових адміністра­цій, яким присвоєно персональні звання, служ­бових осіб державної контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за ціна­ми; власника про від­шкодування працівниками матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації; працівників у питанні застосування законодав­ства про працю. працівників, запрошених на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації; молодих спеціалістів, які закінчили вищий на­вчальний заклад вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років або дитину-інваліда, а одиноких ма­терів — за наявності дитини віком до 14 років; виборних працівників після закінчення строку повноважень; працівників, яким надано право поворотного прийняття на роботу; інших осіб, з якими власник зобов'язаний укласти трудовий договір. Працівник може звернутися з заявою про вирі­шення трудового спору безпосередньо до районного (міського) суду в тримісячний строк од дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а в справах про звільнення — в місяч­ний строк од дня вручення копії наказу про звіль­нення або від дня видачі трудової книжки. Для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, уста­нові, організації, встановлюється строк в один рік од дня виявлення заподіяної працівником шкоди.

Злочини в сфері службової діяльності

Под должностными лицами понимаются лица, которые постоянно или временно совершают функции представителей власти. Виды должностных преступлений: существенный ущерб, если он лежит в совершении материальных убытков, считается такой ущерб, который более раз превышает не обложенный налогом минимум доходов граждан. Повторным в ст. 168-170 считается преступление, совершенное лицом, которое ранее совершила какое-либо из преступлений, вымогательство взятки определяется требованием должностного лица под угрозой совершения или несовершения, использованием власти или должностного положения, действий, которые могут причинить ущерб правам и законным интересам, злоупотребление властью или должностным положением является умышленное по корыстным мотивам, другой личной заинтересованности или в интересах третьих лиц. испсользование должностным лицом спорных интересов службы, превышение власти или властных полномочий. Превышение власти является умышленным совершением должностным Лицом действий, которые выходят за границы установленных законом прав и полномочий. халатность неисполнение должностным лицом своих служебных обязанностей.,должностной подлог является внесение должностным лицом к официальным документам заблаговременно неправдивых ведомостей, другая подделка документов, а также составление неправдивых документов.

Повноваження Верховного Суду України

Верховний Суд України є найвищим судовим орга­ном у системі судів загальної юрисдикції. До його скла­ду, відповідно до Концепції, входять Вищий цивільний суд, Вищий господарський суд, Вищий адміністративний суд, Вищий кримінальний суд, Вищий військовий суд. Пленум Верховного Суду судових справ не розглядає, а лише дає роз'яснення з питань застосу­вання судами чинного законодавства на основі узагаль­нення судової практики. Верховний Суд України діє в складі Пленуму Вер­ховного Суду, судової колегії в цивільних справах, судо­вої колегії в кримінальних справах, військової колегії; для розгляду організаційних питань роботи Верховного Суду утворюється Президія Верховного Суду України. Пленум Верховного Суду діє в складі Голови Верховного Суду, заступників Голови і членів Верховного Суду. Склад судової колегії в цивільних справах, судової ко­легії в кримінальних справах і військової колегії за­тверджується Пленумом Верховного Суду України з числа суддів Верховного Суду. Судові колегії Верховного Суду України розглядають у межах своїх повноважень справи як суди першої інстанції, у касаційному порядку, порядку нагляду і зв'язку з нововиявленими обставина­ми. Президія Верховного Суду розглядає питання організації роботи судових колегій і апарату Верховного Суду, а також подає допомогу судам нижчого рівня у правильному застосуванні законодавства. Верховний Суд України у межах своїх повноважень розглядає справи як суд першої інстанції, у касаційному порядку, порядку нагляду і в зв'язку з нововиявленими обставинами; вивчає й узагальнює судову практику, ана­лізує судову статистику і дає керівні роз'яснення судам у питаннях застосування законодавства, що виникають при розгляді судових справ, які є обов'язковими для судів, інших органів і службових осіб, що застосовують закон, по якому дано роз'яснення; здійснює контроль за виконанням судами керівних роз'яснень Пленуму Вер­ховного Суду України; вирішує в межах своїх повнова­жень питання, що випливають з міжнародних договорів України; здійснює інші повноваження, надані йому за­конодавством.

10