§ 6. Наука кримінально-виконавчого права

Наука кримінально-виконавчого права є тією галуззю знань, що грунтується на фундаментальних теоретичних розробках теорії виконання покарань із дослідженням сутності кримінально-виконавчої діяльності та заглибленням в об'єкт дослідження, характеристикою основного й другорядних напрямків діяльності органів та установ виконання покарань. Кримінально-виконавче право як галузева наукова теорія є результатом проведених досліджень і відповідає необхідним для цього критеріям, а саме: а) має свій, якісно виокремлений власний предмет дослідження, яким є кримінально-виконавча діяльність; б) наявні публікації з кримінально-виконавчого права дають цілісне уявлення про сутність і зміст виконання покарань, розкривають закономірності ре-

12

алізації кари, через що ці наукові розробки можуть бути інтерпретовані як з'ясоване поняття сутності виконання покарання; в) дана наука є відбиттям досягнутих знань про кримінально-виконавче право як галузь права і про діяльність органів та установ виконання покарань у специфічних правових категоріях і поняттях; г) правові категорії, що створюють специфічну логічну структуру кримінально-виконавчого права, певним чином уже скомпоновані; ґ) кримінально-виконавче право відбиває об'єктивний процес виконання-відбування покарання, його закономірності; д) зміст науки кримінально-виконавчого права вже об'єктивований в десятках публікацій.

Розділі

Кримінально-виконавче законодавство

України

Під кримінально-виконавчим законодавством у широкому значенні розуміється система нормативно-правових актів, що містять норми кримінально-виконавчого права. Це нормативно-правові акти органів влади і управління (джерела), які регулюють весь комплекс суспільних відносин, що виникають з приводу та у процесі виконання й відбування кримінальних покарань та застосування до засуджених засобів виправлення і ресоціалізації.

Базовим джерелом і юридичною основою розвитку законодавства, у тому числі і кримінально-виконавчого, є Конституція України. Наприклад, ст. 92 Конституції України встановлює, що виключно законами України визначаються організація й діяльність органів і установ виконання покарань, тільки законом оголошується амністія. Згідно із ст. 106 Конституції України до компетенції Президента України відноситься здійснення помилування. Більшість прав, свобод та обов'язків людини й громадянина, які передбачені розділом II Конституції України, повною мірою поширюються і на засуджених. Зокрема, ч. З ст. 63 Конституції України встановлює, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду. На підставі, наприклад, ст. 64 Конституції України у 1998 р. Конституційний Суд України визнав неконституційними норми Закону України «Про вибори народних депутатів України» щодо обмеження виборчого права для осіб, які за вироком суду перебувають у місцях позбавлення волі, на час перебування в цих місцях.

Основним законом, що регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань, є Кримінально-виконавчий кодекс України, який був прийнятий Верховною Радою України 11 липня 2003 р. та набув чинності з 1 січня 2004 р.

До прийняття КВК в Україні діяв Виправно-трудовий кодекс, який був прийнятий 23 грудня 1970 р. і набрав чинності з 1 червня 1971 р. Тривалий час (до 2001 р.) цей кодекс регулював порядок і умови виконання та відбування тільки двох видів кримінальних покарань: позбавлення волі та виправних робіт. Порядок і умови виконання та відбування інших видів кримінальних покарань регулювалися низкою інших підза-конних нормативно-правових актів. КВК України регулює порядок і умови виконання та відбування усіх видів кримінальних покарань, які

14

передбачені у ст. 51 нового КК України. Крім цього, КВК України містить низку нових положень, яких не було у Виправно-трудовому кодексі, по-новому чи більш детально регулює окремі питання виконання та відбування кримінальних покарань.

КВК України складається із Загальної частини, Особливої частини та Прикінцевих положень. Загальна та Особлива частини поділені на п'ять розділів, які складаються з 26 глав, що містять 166 статей. Розділ перший містить норми, які визначають загальні положення кримінально-виконавчого законодавства, правовий статус засуджених, систему органів і установ виконання покарань, регулює питання нагляду й контролю за виконанням покарань і участі громадськості у виправленні і ресоціалізації засуджених. Розділ другий регулює питання виконання покарань, не пов'язаних із позбавленням волі, розділ третій — виконання покарання у виді позбавлення волі, розділ четвертий — виконання покарання у виді довічного позбавлення волі. Розділ п'ятий присвячений питанням звільнення від відбування покарання, допомоги особам, які звільнені від відбування покарання, контролю і нагляду за ними. Прикінцеві положення регулюють питання введення в дію КВК України.

До інших законів, які містять норми кримінально-виконавчого права, слід віднести:

Закон України від 2 березня 2000 р. «Про загальну структуру і чи

сельність кримінально-виконавчої системи України»;

Закон України від 1 жовтня 1996 р. «Про застосування амністії в

Україні»;

Закон України від 1 грудня 1994 р. «Про адміністративний нагляд

за особами, звільненими з місць позбавлення волі»;

Закон України від 10 липня 2003 р. «Про соціальну адаптацію осіб,

які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на

певний строк»;

Закон України від ЗО липня 1993 р. «Про попереднє ув'язнення»

таін.

Низка норм кримінально-виконавчого права міститься і в Указах Президента України. Зокрема, на підставі Указів Президента України від 22 квітня 1998 р. №344/98, від 12 березня 1999 р. №248/99, від 12 червня 2000 р. №786/2000 був створений Державний департамент України з питань виконання покарань та визначено його спеціальний статус як центрального органу виконавчої влади, який безпосередньо реалізовує єдину державну політику у сфері виконання кримінальних покарань. Указом Президента України від 31 липня 1998 р. №827/98 було затверджене Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань, Указом Президента України від 12 квітня 2000 р. №588/ 2000 було затверджене Положення про порядок здійснення помилування, Указом Президента від 5 квітня 1994 р. №139/94 було затверджене

15

Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України тощо.

Окремі питання діяльності кримінально-виконавчої системи регулюються також і постановами Кабінету Міністрів України. Наприклад, постановою від 20 червня 2000 р. №986 затверджена Програма зміцнення матеріальної бази органів та установ кримінально-виконавчої системи на 2000-2004 роки, постановою від 15 лютого 2002 р. № 167 затверджена Програма подальшого реформування та державної підтримки кримінально-виконавчої системи на 2002-2005 роки, постановою від 1 квітня 2004 р. №429 затверджені Положення про спостережні комісії та Положення про піклувальні ради при спеціальних виховних установах, постановою від 1 березня 1999 р. №286 визначена структура центрального апарату Державного департаменту України з питань виконання покарань та гранична чисельність працівників центрального апарату тощо.

Більш детальна регламентація порядку й умов виконання та відбування кримінальних покарань, інших питань діяльності кримінально-виконавчої системи відображена у низці відомчих нормативно-правових актів. Умовно їх можна розділити на три групи:

1) нормативно-правові акти Державного департаменту України з питань виконання покарань.

До них, в першу чергу, слід віднести Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, які затверджені наказом від 25 грудня 2003 р. №275. Вони, базуючись і розвиваючи положення Кримінально-виконавчого кодексу України, більш чітко регламентують умови виконання кримінальних покарань в установах виконання покарань; порядок прийняття засуджених до установ виконання покарань; придбання засудженими продуктів харчування, предметів першої потреби, отримання ними посилок, передач, бандеролей; листування засуджених, направлення грошових переказів, побачення з родичами та іншими особами, зустрічі з адвокатами; питання праці, організації соціально-виховної роботи, матеріально-побутового забезпечення та медичного обслуговування засуджених; особливості зміни умов тримання засуджених до позбавлення волі; застосування до засуджених заходів заохочення та стягнення, фізичного впливу, спеціальних засобів та зброї. Правила встановлюють також особливості тримання засуджених до арешту та довічного позбавлення волі, регулюють питання обладнання установ виконання покарань тощо.

Також до цієї групи слід віднести:

Правила тримання осіб, взятих під варту, і засуджених у слідчих

ізоляторах Державного департаменту України з питань виконання по

карань та Правила поведінки в слідчих ізоляторах осіб, узятих під вар

ту, і засуджених, які затверджені наказом від 20 вересня 2000 р. №192;

Положення про відділення соціально-психологічної служби уста

нови виконання покарань, Положення про методично-виховну раду

16

установи виконання покарань, Положення про відділення карантину діагностики та розподілу засуджених установи виконання покарань, Положення про психологічну службу установи виконання покарань, які затверджені наказом від 17 березня 2000 p.;

Положення про дільницю слідчого ізолятора на території виправ

ної колонії, яке затверджене наказом від 21 травня 2003 р. №73;

Положення про педагогічну раду виховної колонії та Типове по

ложення про батьківський комітет при виховній колонії, які затверджені

наказом від 28 січня 2004 р. №20;

Положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд у

кримінально-виконавчій системі, Положення про державну санітарно-

епідеміологічну службу Державного департаменту України з питань ви

конання покарань, які затверджені наказом від 1 грудня 2003 р. №224;

Інструкцію про порядок розподілу, направлення та переведення

для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, Поло

ження про комісію з питань розподілу, направлення та переведення для

відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, Положен

ня про Апеляційну комісію з питань розподілу, направлення та переве

дення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі,

які затверджені наказом від 16 грудня 2003 р. №261;

Інструкцію про порядок подання матеріалів за клопотаннями

про помилування засуджених та виконання указів Президента Ук

раїни з питання помилування, яка затверджена наказом від 12 черв

ня 2002 p.;

Інструкцію про порядок інформування органами й установами

виконання покарань стосовно взятих під варту і засуджених іноземців,

яка затверджена наказом від 27 травня 2002 р. №135;

Інструкцію про умови тримання і порядок примусового годуван

ня в установах кримінально-виконавчої системи осіб, які відмовляються

від уживання їжі, яка затверджена наказом від 16 червня 2000 р. № 127;

Інструкцію про роботу лікувально-трудових профілакторіїв Дер

жавного департаменту України з питань виконання покарань, яка за

тверджена наказом від 17 квітня 1999 р. №24;

Інструкцію з організації перегляду кореспонденції осіб, які утри

муються в установах кримінально-виконавчої системи, яка затвердже

на наказом від ЗО серпня 2002 р. №193;

Інструкцію про порядок розгляду звернень громадян, їх особис

того прийому в органах і установах виконання покарань, яка затверд

жена наказом від 4 травня 2002 р. № 111, та ін.

2) спільні нормативно-правові акти Державного департаменту України з питань виконання покарань та інших відомств. Це, наприклад:

—            Інструкція про порядок виконання покарань, не пов'язаних з поз

бавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до та-

17

ких покарань, яка затверджена наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства внутрішніх справ України від 19 грудня 2003 р. №270/1560 і яка регулює виконання покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських робіт, виправних робіт, порядок здійснення контролю за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, та звільнених від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років;

Інструкція про організацію здійснення адміністративного нагля

ду за особами, звільненими з місць позбавлення волі, яка затверджена

наказом Міністерства внутрішніх справ України та Державного депар

таменту України з питань виконання покарань від 4 листопада 2003 p.;

Положення про умови навчання та отримання базової та повної

загальної середньої освіти особами, засудженими до позбавлення волі,

у загальноосвітніх навчальних закладах при установах кримінально-

виконавчої системи, яке затверджене наказом Міністерства освіти і на

уки України та Державного департаменту України з питань виконання

покарань від 1 березня 2002 р. №154/55;

Положення про навчальний центр при установі виконання пока

рань, яке затверджене наказом Міністерства освіти і науки України та

Державного департаменту України з питань виконання покарань від 12

березня 2004 р. №153/32;

наказ Державного департаменту України з питань виконання по

карань та Міністерства охорони здоров'я України від 18 січня 2000 р.

№3/6 «Про затвердження нормативно-правових актів з питань медико-

санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та

установах виконання покарань Державного департаменту України з

питань виконання покарань», яким затверджені Порядок медико-

санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та

установах виконання покарань, Інструкцію з проведення диспансери

зації хворих, які перебувають в установах виконання покарань, Типові

правила внутрішнього розпорядку для хворих, які перебувають в лікарні,

Перелік захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про

звільнення засуджених від дальшого відбування покарання, Положен

ня про лікарсько-трудову комісію та низка інших нормативно-право

вих актів щодо санітарно-протиепідемічного і лікувально-профілактич

ного забезпечення осіб, узятих під варту, та засуджених;

наказ Державного департаменту України з питань виконання по

карань, Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства праці та

соціальної політики України від 12 грудня 2003 р. №250/1562/342 «Про

порядок взаємодії органів і установ виконання покарань, територіаль

них органів внутрішніх справ та центрів зайнятості населення щодо

надання особам, які звільнені від відбування покарання, допомоги в

трудовому і побутовому працевлаштуванні, соціальній адаптації» та ін.

18

3) нормативно-правові акти інших відомств. Це, наприклад:

Інструкція про порядок і умови відбування арешту засудженими

військовослужбовцями, яка затверджена наказом Міністра оборони

України від 26 лютого 2002 р. №81;

Інструкція про проведення виконавчих дій, яка затверджена на

казом Міністра юстиції України від 15 грудня 1999 р. №74/5 і яка регу

лює порядок виконання таких видів кримінальних покарань, як штраф

та конфіскація майна, та ін.

Стаття 2 КВК України встановлює також, що кримінально-виконавче законодавство України складається також і з чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. У даному випадку згідно із Законом України «Про міжнародні договори України» йдеться про будь-який міжнародний договір (міждержавний, міжурядовий, міжвідомчий) незалежно від форми й найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол), але він повинен бути укладений і належним чином ратифікований. Стаття 9 Закону вказує, що ратифікації підлягають міжнародні договори, які стосуються прав, свобод та обов'язків людини й громадянина. З цього, безумовно, випливає, що всі міжнародні договори стосовно поводження з засудженими (як з громадянами України, так і з громадянами інших держав чи осіб без громадянства) повинні бути ратифіковані.

Стаття 19 Закону встановлює, що чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, визначеному для норм національного законодавства. Якщо ж міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Розділ

Правовий статус засуджених

Правовий статус — це юридично закріплене положення особи в державі й суспільстві. В правовій доктрині виділяється декілька видів правового статусу: 1) загальний, або конституційний, статус людини і громадянина; 2) спеціальний, або родовий, статус окремих категорій громадян; 3) індивідуальний статус громадянина; 4) статус іноземців, осіб без громадянства, осіб із подвійним громадянством; 5) галузеві правові статуси особи (кримінально-процесуальний та ін.). Правовий статус засуджених являє собою різновид спеціального статусу, який, у свою чергу, поділяється на правові статуси осіб, які відбувають різні види кримінальних покарань (громадські роботи, виправні роботи, арешт, позбавлення волі та ін.).

У найбільш загальному вигляді правовий статус засуджених можна визначити як засновану на загальному статусі громадян України і закріплену в нормативно-правових актах різних галузей права сукупність їх прав, законних інтересів і обов'язків, що залежать від призначеного виду кримінального покарання та поведінки в період його відбування. Зокрема, в ч. 4 ст. 7 КВК України встановлено, що правовий статус засуджених визначається законами України, а також КВК України, виходячи з порядку і умов виконання та відбування конкретного виду покарання. Правовий статус засуджених іноземців і осіб без громадянства визначається законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ч. З ст. 7 КВК України). В цілому КВК України приділяє значну увагу регламентації правового статусу засуджених на відміну від Виправно-трудового кодексу України, де цьому питанню була присвячена лише одна стаття, що містила загальні норми щодо правового положення осіб, які відбували покарання у виді позбавлення волі та виправних робіт. КВК України містить окрему главу «Правовий статус засуджених» (статті 7-Ю), яка, які розділ Конституції України про права, свободи та обов'язки людини і громадянина, розміщена на другому місці в Загальній частині кодексу і в якій закріплені основи правового статусу засуджених (ст. 7), основні права засуджених (ст. 8) та основні обов'язки засуджених (ст. 9). В окремій статті (ст. 10) закріплено право засуджених на особисту безпеку. Положення цих статей стосуються всіх засуджених незалежно від виду призначеного судом покарання. Додатково в главах Особливої частини розміщені ще й норми, які більш детально визначають правовий статус засуджених до окремих видів кримінальних покарань.

20

Зміст правового статусу, як окремі елементи, складають: 1) суб'єктивні права, 2) законні інтереси та 3) обов'язки засуджених.

Під суб'єктивними правом засудженого у науці кримінально-виконавчого права традиційно розуміється закріплена законом і гарантована державою можливість певної поведінки засудженого або користування ним певними соціальними благами, що забезпечується юридичними обов'язками посадових осіб органів і установ виконання покарань, інших суб'єктів правовідносин, що виникають при цьому. Тобто зміст суб'єктивного права включає в себе: 1) можливість засудженого вільно користуватися соціальними благами у межах, встановлених правом; 2) можливість вимагати виконання кореспондуючих даному праву обов'язків адміністрацією органів і установ виконання покарань, іншими суб'єктами кримінально-виконавчих та інших правовідносин; 3) можливість звернутися за захистом свого суб'єктивного права.

Стаття 63 Конституції України встановлює, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду. Тобто на засуджених поширюються, як уже зазначалося, більшість прав, свобод та обов'язків людини й громадянина, які передбачені розділом II Конституції України. З цієї конституційної норми випливає і те, що права засуджених можуть обмежуватися тільки законами, а не іншими, у тому числі і відомчими, нормативно-правовими актами. В частині 1 ст. 7 КВК України додатково до положень Конституції України встановлюється, що держава поважає і охороняє права, свободи і законні інтереси засуджених, забезпечує необхідні умови для їх виправлення і ресоціалізації, соціальну і правову захищеність та їх особисту безпеку.

При цьому слід виходити з того, що покарання по суті є заходом примусу і для досягнення його цілей права й свободи засуджених повинні обмежуватися. Ступінь обмежень безумовно залежить від виду кримінального покарання, призначеного судом. Так, особи, засуджені до таких видів кримінальних покарань, як арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, більш обмежені в правах і наділені специфічними обов'язками, ніж засуджені, наприклад, до виправних чи громадських робіт. Наприклад, у ст.12 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» встановлено, що таке конституційне право, як свобода пересування, обмежується щодо осіб, які за вироком суду відбувають покарання у виді позбавлення чи обмеження волі. Засуджені, які перебувають в установах виконання покарань, прямо чи побічно обмежені і в таких конституційних правах, як право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31 Конституції України), право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації, участь у професійних спілках

21

(ст. 36 Конституції України), право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38 Конституції України), право проводити збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39 Конституції України), право на підприємницьку діяльність (ст. 42 Конституції України) та ін. Вони побічно обмежені й у низці загальногромадянських прав, які передбачені нормами цивільного, сімейного, житлового, трудового, фінансового та інших галузей права. Наприклад, не можуть брати участь у вихованні дітей, вільно користуватися більшою частиною своєї власності, розпоряджатися грошовими коштами, обирати місце роботи тощо.

Перелік всіх прав, так само як і їх, обмежень, визначити у законодавстві неможливо. Тому КВК України закріпив лише основні з них. Так, згідно із ст. 8 КВК засуджені мають право:

на отримання інформації про свої права й обов'язки, порядок і

умови виконання та відбування призначеного судом покарання;

на гуманне ставлення до себе і на повагу гідності, властивої

людській особистості;

звертатися відповідно до законодавства з пропозиціями, заявами

і скаргами до адміністрації органів і установ виконання покарань, їх

вищестоящих органів, а також до Уповноваженого Верховної Ради Ук

раїни з прав людини, суду, органів прокуратури, інших органів держав

ної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян.

При цьому відповідно до ч. 4 ст. 113 КВК України пропозиції, заяви і

скарги засуджених до позбавлення волі, адресовані Уповноваженому

Верховної Ради з прав людини та прокуророві, переглядові не підляга

ють і не пізніш як у добовий строк надсилаються за належністю;

давати пояснення і вести листування, а також звертатися з про

позиціями, заявами й скаргами рідною мовою. Відповіді засудженим да

ються мовою звернення. У разі відсутності можливості дати відповідь

мовою звернення вона дається українською мовою з перекладом відпо

віді на мову звернення, який забезпечується органом або установою

виконання покарань;

на охорону здоров'я. Охорона здоров'я забезпечується системою

медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних заходів, а також поєд

нанням безоплатних і платних форм медичної допомоги. Засуджені, які

мають розлади психіки та поведінки внаслідок вживання алкоголю,

наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи інших

одурманюючих засобів, можуть за їх письмовою згодою пройти курс

лікування від вказаних захворювань;

на соціальне забезпечення, у тому числі й на отримання пенсій,

відповідно до законів України.

Засудженим гарантується також право на правову допомогу. Для одержання правової допомоги засуджені можуть користуватися послугами адвокатів або інших фахівців у галузі права, які за законом мають

22

право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

Засуджені іноземці мають право підтримувати зв'язок з дипломатичними представництвами і консульськими установами своїх держав, особи без громадянства, а також громадяни держав, що не мають дипломатичних представництв або консульських установ в Україні, — із дипломатичними представництвами держави, яка взяла на себе охорону їхніх інтересів, або міжнародними органами чи організаціями, які здійснюють їх захист.

До числа головних прав осіб, які відбувають покарання, кодекс відніс і право засуджених на особисту безпеку. Стаття 10 КВК встановлює, що у разі виникнення небезпеки життю і здоров'ю засуджених, які відбувають покарання у виді арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, вони мають право звернутися із заявою до будь-якої посадової особи органу чи установи виконання покарань із проханням про забезпечення особистої безпеки. У цьому разі посадова особа зобов'язана вжити невідкладних заходів щодо забезпечення особистої безпеки засудженого. У подальшому адміністрація установи виконання покарань повинна вжити заходів до переведення засудженого в безпечне місце, а також інших заходів до усунення небезпеки, вирішити питання про місце подальшого відбування ним покарання.

Якщо є наявність небезпеки для життя і здоров'я засуджених, до яких згідно із законом у зв'язку з їх участю у кримінальному судочинстві прийнято рішення про застосування заходів безпеки, адміністрація установи виконання покарань повинна вжити заходів щодо забезпечення безпеки таких осіб. Крім того, до зазначених осіб можуть бути застосовані такі заходи: 1) ізольоване тримання, 2) переведення в іншу установу виконання покарань.

Законні інтереси засуджених — це закріплені в правових нормах конкретної дії прагнення засуджених до володіння тими чи іншими благами, які задовольняються, як правило, за результатом оцінки посадовими особами органів виконання покарань чи адміністрацією установ виконання покарань, прокуратурою, судом поведінки засудженого під час відбування покарання.

Зміст законного інтересу включає три елементи:

1) прагнення отримати передбачене законом матеріальне чи духовне соціальне благо (отримання додаткових посилок чи передач, короткострокових чи тривалих побачень, дозволу на додаткову телефонну розмову, переведення до дільниці соціальної адаптації тощо). Такі блага вказуються у правових нормах у якості мети, для досягнення якої необхідні відповідні юридичні факти та позитивна оцінка поведінки засудженого суб'єктами чи учасниками кримінально-виконавчих відносин;

23

можливість клопотати перед посадовими особами органів виконан

ня покарань чи адміністрацією установ виконання покарань, прокурату

рою, судом про їх відповідні дії щодо реалізації законних інтересів;

можливість звертатися до компетентних органів за захистом за

конних інтересів. Таке звернення не означає автоматичного задоволен

ня клопотання, проте означає, що законні інтереси, як і суб'єктивні

права, гарантуються державою.

Законні інтереси засуджених можуть бути досить різними. Наприклад, тільки за соціально-політичним призначенням їх можна поділити на:

законні інтереси, направлені на отримання заохочення (напри

клад, заходів заохочення, що застосовуються до осіб, позбавлених волі,

передбачених ст. 1 ЗО КВК України, зміну умов тримання засуджених до

позбавлення волі на підставі ст. 100 КВК України);

законні інтереси, направлені на отримання пільг (наприклад, прид-

бавання засудженими до позбавлення волі продуктів харчування і предметів

першої потреби інвалідами, вагітними жінками, у випадках коли засуджені

не працюють із незалежних від них причин; одержання важкохворими за

судженими, вагітними жінками, жінками, які мають дітей у будинках ди

тини при виправних колоніях, інвалідами додаткових посилок (передач) і

бандеролей, лікарських засобів і виробів медичного призначення);

законні інтереси, направлені на отримання благ, які за своєю суттю

не є для засуджених ні заохоченнями, ні пільгами. В одних випадках

вони закріплені в законодавстві у вигляді законного інтересу з використан

ням таких формулювань, як «як правило», «як виняток», «за наявності

можливості» тощо. Наприклад, особи, засуджені до арешту, відбувають

покарання, як правило, за місцем засудження в арештних домах; началь

ник установи, як виняток, з метою виховного впливу може надати корот

кострокове побачення з родичами або телефонну розмову засудженим,

яких тримають у приміщеннях камерного типу (одиночних камерах), дис

циплінарному ізоляторі або карцері. В інших випадках законні інтереси

закріплюються в законодавстві у вигляді суб'єктивних прав, але в силу слаб

кості гарантій не реалізуються в повному обсязі. Це, наприклад, право осіб,

засуджених до позбавлення волі, на нормальне матеріально-побутове за

безпечення та працевлаштування, яке внаслідок соціально-економічних

умов у державі на сьогоднішній день не може бути гарантоване як суб'єк

тивне право і являє собою законний інтерес засудженого.

Юридичні обов'язки засуджених — це встановлена в зобов'язуючих і забороняючих нормах права міра необхідної поведінки засудженого під час відбування покарання, яка забезпечує досягнення цілей покарання, підтримання правопорядку під час його відбування, дотримання прав і законних інтересів як самого засудженого, так і інших осіб.

Зміст юридичних обов'язків складають два елементи: 1) необхідність вчинення певних дій (наприклад, обов'язок засуджених до громадських

24

робіт безоплатно відпрацювати певну кількість годин на суспільно корисних роботах; обов'язок засуджених до штрафу сплатити встановлений судом розмір штрафу у місячний строк після набрання вироком суду законної сили; обов'язок засуджених до обмеження волі самостійно з'явитися до місця відбування покарання тощо); 2) необхідність утримання від встановлених законом дій (наприклад, заборона засудженим до позбавлення волі придбавати, виготовляти, зберігати і використовувати гроші, цінності, предмети, речі, речовини і вироби, заборонені до використання в колонії; продавати, дарувати або відчужувати в інший спосіб на користь інших осіб предмети, вироби і речі, які перебувають в особистому користуванні; заборона засудженим до обмеження волі перебувати у вільний від роботи час поза гуртожитком без дозволу адміністрації виправного центру і т.ін.). Таким чином, юридичними обов'язками слід визнавати не тільки зобов'язуючі (позитивно зобов'язуючі) норми, а й забороняючі (негативно зобов'язуючі) норми. Заборони для засуджених повинні розглядатися як різновид обов'язків, а саме як обов'язок утримуватися від указаних у законі дій. Обов'язками є заборони, встановлені у статтях 37, 41,51, 59, 107 КВК України.

В першу чергу засуджені повинні виконувати свої конституційні обов'язки, а саме: додержуватися Конституції і законів України; шанувати державні символи України; не заподіювати шкоди природі і відшкодовувати завдані їй збитки; охороняти культурну спадщину; набувати повну загальну середню освіту; поважати честь і гідність людей, не посягати на їхні права і свободи; піклуватися про дітей та непрацездатних батьків; сплачувати податки і збори; захищати Вітчизну, незалежність і територіальну цілісність України. Останній обов'язок для засуджених має певні особливості. Так, ст. 15 Закону України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» встановлює, що у мирний час призову на строкову військову службу не підлягають громадяни, які були засуджені до позбавлення волі.

Крім конституційних, основні обов'язки засуджених установлені у ст. 9 КВК України. Це ті обов'язки, виконання яких повинно сприяти забезпеченню правопорядку під час відбування покарання чи створювати необхідні умови для діяльності органів і установ виконання покарань.

Зокрема, засуджені зобов'язані також:

виконувати встановлені законодавством обов'язки громадян Ук

раїни, неухильно додержуватися правил поведінки, які передбачені для

засуджених, не посягати на права й свободи, честь і гідність інших осіб;

виконувати законні вимоги адміністрації органів і установ вико

нання покарань;

ввічливо ставитися до персоналу, інших осіб, які відвідують уста

нови виконання покарань, а також до інших засуджених;

з'являтися за викликом адміністрації органів і установ виконан

ня покарань.

25

Це найбільш важливі й універсальні обов'язки засуджених до всіх без вийнятку видів кримінальних покарань. Додаткові обов'язки засуджених до різних видів кримінальних покарань встановлені у відповідних главах Особливої частини КВК України, які регулюють виконання того чи іншого виду кримінальних покарань.

Невиконання засудженими своїх обов'язків і законних вимог адміністрації органів і установ виконання покарань тягне за собою встановлену законом кримінальну, дисциплінарну і матеріальну відповідальність.