§ 3. Право спільної сумісної власності подружжя

Право спільної сумісної власності подружжя займає центральне місце у системі майнових відносин між ними. Визначальним тут є принцип спільності нажитого у період шлюбу майна. Юридичне закріплення цей принцип дістав ще у Сімейному кодексі УРСР 1926 p. (повна назва — Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського

стану Української РСР)', зберіг свою життєздатність і в чинному законодавстві. Однак детально майнові відносини подружжя були врегульовані лише Основами законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб і сім'ю, прийнятими 27 червня 1968 p., і прийнятим на їх розвиток шлюбно-сімейним законодавством союзних республік. З цього моменту більшість правових норм щодо власності подружжя не зазнавала суттєвих змін, що свідчить про вдалість вибраного правового механізму її регламентації.

Майнові відносини між подружжям нині врегульовані переважно Кодексом про шлюб і сім'ю Української РСР, який набрав чинності 1 січня 1970 p. (з наступними змінами). У разі потреби можливе субсидіарне застосування норм цивільного законодавства, що визначають зміст прав громадян, порядок укладення угод та ін.

Кодексом про шлюб і сім'ю (ст. 22) встановлено принцип спільності придбаного в період шлюбу майна. Майно, — зазначається у цій статті, — нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною власністю". Отже, режим спільності не поширюється на майно, придбане до шлюбу або після його припинення. При цьому юридичну силу має шлюб, укладений у державних органах реєстрації актів громадянського стану (РАГСу). Нерідко чоловік і жінка з певних причин не реєструють шлюб, перебуваючи у так званих фактичних шлюбних відносинах. На майнові відносини такого фактичного подружжя відповідні норми шлюбно-сімейного законодавства про спільність майна не поширюються. Спори щодо майна, набутого чоловіком і жінкою в період фактичних шлюбних відносин, мають вирішуватися відповідно до норм цивільного законодавства про спільну власність. Водночас "радянському сімейному праву" відомий період, коли на набуте фактичним подружжям майно поширювався режим спільності, встановлений сімейним законодавством. Такий порядок регулювання майнових відносин між фактичним подружжям існував до 8 липня 1944 p. Однак у зв'язку і соціально-демографічними змінами у суспільстві, спричиненими війною, широким розповсюдженням фактичних шлюбів, збільшенням народжува-

Перший Сімейний кодекс УРСР 1918 р. у зв'язку з воєнними подіями не було введено в дію. До 1926 р. у країні в сімейних відносинах діяв принцип роздільності майна подружжя.

ності позашлюбних дітей, 8 липня 1944 p. було прийнято Указ Президії Верховної Ради СРСР, п. 9 якого встановлював, що лише зареєстрований шлюб породжує права та обов'язки подружжя, передбачені шлюбно-сімейним законодавством*.

Іноді і після прийняття зазначеного Указу пропонувалося поширювати на майно, придбане фактичним подружжям, норми про спільну сумісну власність2. На наш погляд, немає особливої потреби встановлювати однаковий правовий режим спільної сумісної власності на майно, що набувається подружжям, яке перебуває в зареєстрованому шлюбі, та фактичним подружжям, яке уникає такої реєстрації. Чоловік і жінка, які не бажають реєструвати шлюбні відносини, мають можливість врегулювати свої майнові відносини шляхом укладення відповідної угоди. При цьому в такій угоді за новим законодавством про власність вони мають право передбачати щодо спільно набутого майна правовий режим спільної часткової або спільної сумісної власності. Не можна виключати також допустимість визнання фактичного подружжя членами сім'ї, що може дати підстави для застосування ч. 1 ст. 17 Закону України "Про власність", за якою майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, ^ є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У своїй первісній редакції КпШС УРСР (як і сімейні кодекси інших колишніх союзних республік) не передбачав можливості зміни принципу спільності за угодою між подружжям. Вважалося, що майно, придбане подружжям у період шлюбу надходить у спільну сумісну власність незалежно від їх волі, тобто автоматично. Однак Законом України від 23 червня 1992 p. КпШС України було доповнено ст. 27' такого змісту: "Особи, які беруть шлюб, мають право за власним бажанням укладати угоду щодо вирішення питань життя сім'ї (шлюбний контракт), в якій передбачити майнові права та обов'язки подружжя.

Умови шлюбного контракту не можуть погіршувати становище будь-кого з подружжя порівняно з законодавством України.

Ведомости Верховного Совета СССР. — 1944. — № 37. Ерошенко А. А. Личная собственность в гражданском праве. — С. 66.

Порядок укладення шлюбного контракту визначається Кабінетом Міністрів України"'.

Аналіз структури та змісту наведеної статті дає підстави вважати, що запровадивши її, законодавці допустили кілька недоречностей. По-перше, не досить логічним є розміщення ст. 27' у главі 6, адже майнові права та обов'язки подружжя не обмежуються відносинами права спільної сумісної власності. По-друге, у ній закладено явну внутрішню суперечність, оскільки, з одного боку, майбутньому подружжю дозволяється на власний розсуд визначати майнові права та обов'язки, а з іншого — не допустити погіршення становища будь-кого з подружжя порівняно з законом, що породжує сумнів з приводу допустимості зміни майбутнім подружжям режиму спільності майна. Ситуація стає ще заплутанішою, якщо звернутися до ст. 31 КпШС, яку Законом України від 23 червня 1992 p. доповнено ч. 4, згідно з якою правила статей 22, 24, 25 і 26 застосовуються у тому разі, якщо шлюбним контрактом не встановлено інші положення. Тобто тут знову ж таки допускається можливість зміни принципу спільності подружнього майна. Звертає на себе увагу й інша недоречність, допущена законодавцем, — зазначена ч. 4 міститься у ст. 31 КпШС, яка регулює порядок звернення стягнення на майно подружжя. Залишилося невирішеним також питання про допустимість укладення шлюбного контракту неповнолітніми особами, які мають права за законом вступати в шлюб. На наш погляд, вони не мають права укладати шлюбний контракт.

На виконання вимог ст. 27' КпШС України Постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1993 p. було затверджено Порядок укладання шлюбного контракту, з якого, од-нак, чітко не вбачаються межі можливої свободи в майновій сфері майбутнього подружжя2. Водночас це не завадило складачам постанови додати зразок шлюбного контракту, в п. 1 якого сформульовано положення, яким фактично подружжю надано право встановлювати розміри часток майна, яке буде набуте ними в період шлюбу (чоловікові — 2/3, дружині — І/З)3. Тим самим було враховано зміст ч. 4 ст. 31 і проігноровано вимоги ст. 271

Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 36. — Ст. 528. 2 Право України. - 1994. - № 7-8. - С. 7, 45. 3 Там само.

На наш погляд, у зазначеній постанові та доданому зразку шлюбного контракту дано розширене тлумачення ст. 271 КпШС. Встановлення шлюбним контрактом нерівних часток у майні, що набувається подружжям у період шлюбу, буде саме тією умовою, яка погіршуватиме становище того з них, кому встановлюється менша частка в спільному майні, адже на підставі статей 22 і 28 КпШС кожний з них має право на рівну частку в спільно нажитому майні. Звичайно, найпростішим виходом з цієї скрутної ситуації могло б бути внесення відповідних змін до КпШС, прямо передбачивши в ньому право майбутнього подружжя в шлюбному контракті змінювати режим спільності майна, відступати від принципу рівності їхніх часток тощо. Однак, на наш погляд, запровадження такого положення поки що є передчасним з таких міркувань.

Немає єдиного підходу до вирішення цього питання і у світовій практиці. Так, у більшості країн світу можливий договірний (контрактний) і легальний (законний) режим регулювання майнових відносин подружжя. Тобто, якщо подружжя не уклало шлюбний контракт, то майнові відносини між ними регулюються законом.

Легальний режим може бути трьох видів. Так, у Франції, Швейцарії та деяких штатах США закон встановлює режим спільності набутого у період шлюбу майна. В Англії, Німеччині та у переважній частині штатів США діє режим роздільності майна, а у Швейцарії, Норвегії та Данії — режим відкладеної спільності (в період шлюбу подружжя розпоряджається набутим майном як роздільним, а при розірванні шлюбу все наявне майно ділиться між ними в рівних частках'. При цьому більша частина населення розвинутих країн при вступі в шлюб не укладає шлюбних контрактів, надаючи перевагу легальному правовому режиму. Як правило, шлюбні контракти поширені в заможних сім'ях.

Звичайно, в сучасних умовах в Україні принцип роздільності майна подружжя є неприйнятним. Навпаки, у світовій практиці спостерігається тенденція до розширення сфери дії принципу спільності у регулюванні майнових відносин між подружжям, що є, зокрема, результатом жіночого руху за рів-

Гражданское и торговое право капиталистических государств. — М., 1993. - С. 520-527.

ні права з чоловіками. Принцип спільності краще захищає інтереси особливо тих жінок, які займаються домашнім господарством, вихованням дітей тощо.

Варто згадати, що ще першим Сімейним кодексом РРФСР від 16 вересня 1918 p., положення якого були сприйняті в українському законодавстві, передбачалася роздільність майна подружжя, придбаного в період шлюбу'. Однак цей принцип не витримав випробування часом, оскільки досить часто ставив у скрутне становище непрацюючих з об'єктивних причин жінок, а тому згодом у Сімейному кодексі РРФСР 1926 р і Сімейному кодексі УРСР 1926 p. був закріплений принцип';

спільності, який діє й досі.

Враховуючи, що нині українське суспільство лише адаптується до ринкових відносин, що переважна більшість насе-лення перебуває у скрутному матеріальному становищі, яке поглиблюватиметься внаслідок збільшення кількості безробітних, особливо серед жінок, введення повної свободи у визначенні умов шлюбного контракту з наданням тим, хто вступає у шлюб, права на зміну чи скасування принципу

спільності є передчасною акцією. З настанням соціальне-

економічної стабілізації у країні, підвищенням матеріального добробуту населення можна було б надати тим, хто вступає у шлюб, право змінювати контрактом принцип спільності, збе-рігши за кожним із подружжя у будь-якому разі право на певну частку в спільно набутому майні, наприклад не менше 1/3, від цього майна.

Не припиняє дію принципу спільності майна, встановле-ного шлюбно-сімейним законодавством, тимчасове роздільне проживання подружжя, зумовлене відрядженням, відпуст-кою, перебуванням на лікуванні, проходженням військової служби тощо2.

Закон надає подружжю рівні права на спільно набуте майно під час шлюбу. Це стосується і тих випадків, коли заробітна плата чи інші доходи подружжя не однакові за розміром.. Більше того, чоловік і жінка мають рівні права на майно навіть тоді, коли один з них займався веденням домашнього

Рясенцев В. А. Семейное право. — М., 1967. — С. 35—40.

2

Мослов В. Ф., Подопригора 3. А., Пушкин А. А. Действующее законодательство о браке и семье. — Харьков, 1974. — С. 60.

господарства, доглядом дітей або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку (ст. 22 КпШС).

Сімейне законодавство не дає спеціального переліку майна яке може бути спільною сумісною власністю подружжя. І в цьому, на перший погляд, начебто немає потреби, оскільки подружжя як і всі інші громадяни є суб'єктами цивільних правовідносин, а відтак вони мають право мати у спільній власності все те майно, яке взагалі може становити об'єкти права власності окремих громадян. Щоб усунути можливі сумніви щодо об'єктного складу спільної сумісної власності подружжя, Пленум Верховного Суду України у Постанові "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" від 12 червня 1998 p. роз'яснив, що такою власністю є майно, нажите подружжям під час шлюбу і яке може бути об'єктом права приватної власності, а також належні подружжю грошові суми та майно за зобов'язальними правовідносинами'.

Безумовно, наведений перелік об'єктів спільної сумісної власності не є вичерпним2. В умовах ринкової економіки їх коло може бути значно ширшим. Спільною сумісною власністю подружжя можуть бути акції, облігації та інші цінні папери, придбані за спільні кошти, їх вклади у статутних фондах господарських товариств, дивіденди та інші доходи, одержувані від такого майна, а також виграші від придбаних на спільні кошти лотерейних квитків. Режим спільності має поширюватися і на авторську винагороду, авторський гонорар, право на одержання яких виникло під час шлюбу.

У ряді випадків певне майно підлягає спеціальному оформленню або реєстрації (вклади в кредитних установах, нерухомість, автомобілі та ін.), що здійснюється, як правило, на ім'я одного з подружжя. Незважаючи на це, обсяг прав на таке майно у другого з них не зменшується.

Окремо законодавець виділяє серед спільного майна речі професійних занять подружжя (музичні інструменти, лікарське обладнання, комп'ютер тощо). Вони також є сумісною власністю подружжя, але при поділі майна суд може взяти цю обставину до уваги, залишивши їх тому, хто використовує їх

Постанови Пленуму Верховного Суду України в цивільних справах. — К., 1999. - С. 223-224.

2

Жилимюва И. В. Право собственное™ супругов. — Харьков, 1997. — С. 37.

у своїй діяльності, а другому присудити відповідну грошову компенсацію (ст. 26 КпШС).

У законодавстві передбачено випадки, коли дошлюбне або інше особисте майно одного з подружжя може стати їхньою спільною сумісною власністю. Такі наслідки настають за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особисте майно одного з подружжя у період шлюбу істотно збільшилося у цінності внаслідок трудових чи грошових витрат другого з подружжя або їх обох (ст. 25 КпШС). Проте одного лише факту проведення подружжям, наприклад, капітального чи іншого ремонту жилого будинку, придбаного до шлюбу, ще недостатньо для визнання його спільною власністю. Обов'язково необхідно встановити, що цінність такого майна істотно збільшилася'.

Окремої уваги заслуговує питання про момент виникнення права спільної сумісної власності у подружжя, оскільки ні цивільне, ні шлюбно-сімейне законодавство не дають на нього відповіді. Тому в юридичній літературі радянського періоду точилася тривала дискусія, яка набула особливої гостроти щодо одержуваної подружжям заробітної плати та інших доходів. Так, одні автори виникнення режиму спільності майна приурочували до моменту виникнення у одного з подружжя (працівника) права на одержання винагороди2, другі — до моменту доставки її в сім'ю3, треті — до моменту фактичного одержання заробітної плати чи інших доходів одним з по-* дружжя (працівником)4.

* Постанова Президії Вінницького обласного суду від ЗО серпня 1991 p. // Практика судів України у цивільних справах. — К., 1995. — № 3. — С. 88—89.

Червоный-Ю- С. Общее имущество супругов по советскому праву: Авто* реф. дис. ... канд. юрид. наук. — Харьков, 1952. — С. 10; Бошко В. И. Очерки семейного права. — К., 1952. — С. 154; Иоффе О. С. Советское гражданское право. — ЛГУ, 1965. — Ч. 3. — С. 226—227; Дзыба Р. А. Равноправие супругов

— основной принцип советского семейного права. — Казань, 1972. — С. 48— 49; Караханян Г. А. Право общей совместной собственности в СССР: Автореф. дис.... канд. юрид. наук. — Ереван, 1969. — С. 17.

3 Рясенцев В. А. Указ. соч. — С. 85; Пергамент А. И. Основы законодательства о браке и семье. — М., 1969. — С. 21; Маслов В. Ф. Имущественные отношения в семье. — Харьков, 1972. — С. 20—21.

4 Халфина Р. О. Право личной собственности граждан СССР. — М., 1955.

— С. 87; Тархов В. ^.Советское семейное право. — Саратов, 1963. — С. 48;

Граве К. А. Имущественные отношения супругов. — М., 1960. — С. 42; Ромов-ская 3. В. Защита в советском семейном праве. — К., 1985. — С. 168—169.

Нам не здається достатньо обгрунтованою думка про можливість виникнення права спільної власності або просто режиму спільності (якщо неодержану зарплату розглядати лише як об'єкт майнового права) в момент виникнення у одного з подружжя права на їх одержання. Справа в тому, що нарахована, але не одержана громадянином зарплата взагалі не є об'єктом права власності. Працівник у такому разі набуває лише право вимагати передачі йому зарплати у власність відповідно до трудового законодавства, а відтак може бути також об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Загальновідомо також, що неодержана зарплата, авторська винагорода та інші прирівняні до них виплати у разі смерті уповноваженої щодо них особи входять до спадкового майна і спад-куються у встановленому законом порядку. В ухвалі судової колегії у цивільних справах Верховного Суду України від 17 грудня 1975 p. зазначалося, що заробітна плата, премія, компенсація за невикористану відпустку, нараховані одному з подружжя, які не одержані і не надійшли в бюджет сім'ї, не вважаються сумісною власністю подружжя*.

Не змінюють суті справи пропозиції визначати не момент виникнення права спільної сумісної власності, а момент виникнення режиму спільності майна, оскільки це суперечило б трудовому законодавству, за яким праця має індивідуальний характер. Це означає, що заробітна плата повинна бути нарахована і видана особі, яка виконала відповідну роботу за трудовим договором, тобто вона має вважатися належною уповноваженому працівникові. Поширивши ж режим спільності на зарплату з моменту виникнення у працівника права на її одержання, ми зобов'язані б були водночас визнати за не-уповноваженим одним з подружжя право вимагати виплати належної другому з подружжя зарплати. Між тим, як відомо, один з подружжя може одержати зарплату іншого на загальних підставах — на підставі доручення, як і будь-який інший громадянин.

Спірною є і друга позиція, згідно з якою заробітна плата одного з подружжя стає спільною сумісною власністю з моменту передачі її в бюджет сім'ї. Насамперед така позиція є неприйнятною тому, що її втілення призводило б до утворення спільної сумісної власності за бажанням одного з подруж-

Радянське право. — 1976. — № 6. — С. 103.

жя і всупереч волі другою з них, чим ігнорувалася б імперативна норма ст. 22 КпШС про дію принципу спільного майна, придбаного подружжям під час шлюбу незалежно від їхньої волі, що в принципі не заперечують і самі прихильники такої позиції1. У цьому разі могла б мати місце неузгодженість зі ст. 385 ЦК України, за якою вклад, внесений одним із подружжя у період шлюбу в кредитну установу, вважається їх спільним майном незалежно від способу внесення грошових сум у кредитну установу (чи спершу вносились у бюджет сім'ї, чи безпосередньо за місцем роботи перераховувалися дружиною-працівником у кредитну установу). Нарешті, розглянута точка зору неприйнятна й тому, що її реалізація на практиці породжувала б ситуації, у яких спільна власність подружжя могла б взагалі не виникати.

Отже, є значно більше підстав приєднатися до тих авторів, які вважають, що право спільної сумісної власності на заробітну плату та інші доходи має виникати лише з моменту їх передачі уповноваженому дружині-працівникові. Це повністю узгоджується із шлюбно-сімейним законодавством, а також краще захищає майнові інтереси кожного з подружжя (особливо непрацюючого у зв'язку із захворюванням чи з інших поважних причин) та їхніх неповнолітніх дітей.

Один з подружжя може одноособове набувати за спільні кошти майно на підставі цивільно-правових угод. У цьому разі момент виникнення права спільної власності на придбане за угодою майно збігатиметься з моментом виникнення права власності у того з подружжя, який був набувачем такого майна.

Крім спільного майна, подружжя можуть мати особисте майно, що належить кожному з них окремо. У законодавстві воно визначається як роздільне. Так, роздільною власністю подружжя є майно, яке належало кожному з них до одруження, а також отримане під час шлюбу у дар або у порядку спадкування (ст. 24 КпШС).

Визначення правового становища дошлюбного майна на практиці, як правило, не викликає особливих ускладнень. Значно складніше становище з майном, одержаним подружжям удар. До нього належать речі, передані подружжю за ци-

' Мослов В. Ф. Имущественные отношения в семье. — С. 9—10; Оридоро-га М. Т. Брачное правоотношение. — К., 1971. — С. 64.

вільно-правовим договором дарування, одноразові грошові премії (якщо вони не входять у систему оплати праці, наприклад, у зв'язку з ювілеєм, виходом на пенсію тощо), різні державні та міжнародні премії, іменні речі за особливі заслуги і т. п. Такий підхід давно знайшов підтримку серед учених'.

У цьому разі важливо встановити, кому з подружжя здійснювалося дарування, оскільки якщо майно дарувалося одночасно чоловіку і дружині, то воно буде їхньою спільною, а не роздільною власністю. При цьому має певне значення також характер події, у зв'язку з якою здійснювалося дарування. Так, майно, подароване з приводу дня народження, має вважатися власністю того, у кого був день народження. При даруванні грошей або іншого майна з приводу весілля, спільного ювілею необхідно вважати, що воно належить спільно подружжю, якщо інше не було застережено дарувальником.

Нерідко майно дарується подружжю не у зв'язку з якоюсь визначною подією. Так, М. пред'явила позов до Н. про поділ майна. Позивачка просила виділити їй із спільної власності частину придбаного в період шлюбу майна. Рішенням Черкаського обласного суду позов було задоволене. На рішення обласного суду Н. подав касаційну скаргу, в якій, зокрема, посилався на те, що суд при поділі не врахував факту дарування йому батьком 500 крб. для придбання автомобіля.

Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України з цього приводу вказала, що посилання відповідача на цю обставину не може бути підставою для зміни рішення обласного суду, оскільки, як свідчать матеріали справи, гроші було дано не для особистих потреб відповідача2.

Отже, у даному випадку вирішальною обставиною для визнання подарованих грошей спільним майном став факт їх передачі для придбання речей, необхідних для задоволення потреб усієї сім'ї. Такий висновок став можливим, очевидно, і тому, що відповідач не подав доказів, які б стверджували дарування лише йому.

До роздільного майна подружжя належать також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо) незалежно від того, що вони могли бути придбані у період шлюбу на спільні кошти, за винятком коштовностей і предметів розкоші (ст. 24

Мослов В. Ф., Подопригора 3. А., Пушкин А. А. Указ. соч. — С. 62. Радянське право. — 1972. — № 2. — С. 104—105.

КпШС). Такі речі належать тому з подружжя, який використовує їх для своїх особистих потреб. При цьому коло речей індивідуального користування не підлягає розширеному тлумаченню.

Чинне законодавство не дає переліку речей, які слід відносити до коштовностей і предметів розкоші. Під ними слід розуміти особливо цінні речі, використання яких не зумовлено необхідністю задоволення звичних потреб громадян. Це мо--жуть бути ювелірні вироби з коштовних металів, каменів, антикварні чи інші унікальні речі, вироби надзвичайно високої вартості. Безумовно, склад предметів розкоші постійно змінюватиметься. Однак, цінності і предмети розкоші, використовувані одним з подружжя, можуть бути і його роздільною власністю, якщо вони були подаровані йому другим з подружжя чи іншими особами або придбані на особисті кошти.

Закон надає чоловікові і дружині рівні права на їхнє спільне майно. Розпоряджаються вони ним за спільною згодою. Чоловік і жінка, як співвласники, мають право здійснювати різні цивільно-правові угоди щодо, спільного майна. При цьому учасникам таких угод слід додержуватися, крім норм цивільного законодавства про правила укладення угод, також спеціальних вимог, передбачених сімейним законодавством. Так, відповідно до ч. 2 ст. 23 КпШС при здійсненні угод одним із подружжя щодо спільного майна вважається, що він діє за згодою другого, тобто діє презумпція згоди другого і подружжя, яка може бути спростована відповідними доказами. Проте при укладенні угод з відчуження спільного майна, які вимагають обов'язкового нотаріального посвідчення^ згода другого з подружжя має бути висловлена у письмовій формі. ;

Порушення подружжям правил про укладення угод можб призвести до визнання їх недійсними. Так, якщо на укладен1 ня таких угод навіть була формальна взаємна згода, вони можуть бути визнані недійсними за загальними правилами цивільного законодавства. Такі наслідки можуть, зокрема, настати, якщо угоду було укладено внаслідок помилки, обману, насильства, погрози (статті 56 і 57 ЦК України). В усіх випадках є недійсними угоди щодо спільного майна, які вимагають обов'язкового нотаріального посвідчення, за відсутності письмової згоди того з подружжя, який не виступає безпосередньо учасником угоди.

Щодо інших угод, для яких не потрібна письмова згода другого з подружжя, оскільки вона презюмується, сімейне законодавство не визначає правових наслідків за фактичної відсутності взаємної згоди подружжя на їх укладення. Тому при вирішенні подібних спорів у судовій практиці застосовується ст. 145 ЦК України, якою встановлено умови витребування майна власником (у даному разі співвласником) від добросовісного (недобросовісного) набувача.

Перебування спільного майна у той чи інший конкретний момент у одного з подружжя має вважатися законним (титульним) без спеціальної на це згоди другого з них, за винятком майна, що потребує спеціальної реєстрації (наприклад, автомобілів). Подружжя, як співвласники спільного майна, делегують один одному здійснення прав володіння, користування і розпорядження ним, якщо інше не було обумовлено між ними угодою. При цьому вони несуть певний ризик свого взаємного довір'я у разі самовільного відчуження спільного майна одним з них. У практиці досить часто виникають спори, пов'язані з таким самовільним відчуженням спільного подружнього майна та встановленням відповідно правомірності такого відчуження. Вирішення цих спорів не становить особливих труднощів, якщо буде встановлено, що один з подружжя уклав угоду про відчуження спільного майна, ввівши другого з них в оману, застосував погрозу, насильство або набувач був недобросовісним. У такому разі той з подружжя, права якого порушені, може витребувати неправомірно відчужене майно, належну частку) від набувача за правилами ст. 145 ЦК України (віндикаційний позов). У літературі висловлювалася думка про можливість визнання такої угоди недійсною без подання віндикаційного позову1. Такий підхід до захисту майнових прав подружжя, хоч і не є ідеальним, але у юристів заперечень не викликав.

Дещо складнішими є ситуації, у яких один з подружжя здійснює відчуження спільного майна третім особам без згоди другого з подружжя, оскільки постає питання, чи можна розглядати таке відчуження, як вибуття майна, "поза волею" останнього. У практиці та юридичній літературі сформувалася позиція про те, що така угода не може оспорюватися, якщо

) Рясенцев В. А. Указ. соч. — С. 94—97.

набувач діяв добросовісно*. Іншу позицію зайняла 3. В. Ро-мовська, яка вважає, що відчуження одним із подружжя спільного майна без згоди другого можна розглядати як вибуття майна без волі останнього, що буде підставою для витребування спільного майна за правилами ст. 145 ЦК2. За такого підходу краще захищаються майнові інтереси подружжя, але водночас ним створюються умови для довільного оспорювання будь-якої угоди з відчуження спільного майна. Однак в обох випадках необхідно законодавче уточнення поняття "вибуття майна із володіння власника поза його волею".

Стаття 27 КпШС надає подружжю право укладати між собою всі майнові угоди, які не суперечать чинному законодавству.

Якщо ж угода одного з них спрямована на обмеження майнових прав другого або дітей, вона має визнаватися не* дійсною. Так, незаконною буде угода про звільнення чоловіка від сплати на дитину аліментів за умови його відмови від частки в майні. Недійсною буде угода між подружжям про передачу у власність одного з них майна, що набуватиметься у майбутньому. Разом з тим один з подружжя має право подарувати або іншим шляхом передати вже набуту конкретну частину свого спільного або роздільного, майна. Більше того, кожен з них має право взагалі відмовитися на користь другого від усього належного йому майна, оформивши це відповідним чином. :

Укладені між подружжям угоди мають відповідати усім передбаченим законом вимогам. Однак сімейне законодавстві України не містить норм про порядок і форму укладення та^ ких угод. Тому є допустимим застосування відповідних норм цивільного законодавства. Взагалі ж подружжя досить рідко звертаються до послуг нотаріуса. Не оформляють вони, ЯК. правило, свої договірні відносини і в простій письмовій формі. Безумовно, до виникнення спору з приводу спільного майна подружжя додержується угоди незалежно від форми ЇЇ укладення, вважаючи її законною. Проте при розгляді спору між подружжям про поділ майна суд може дати іншу оцінку

Орлова Н. В. Правовое регулирование брака в СССР. — М., 1971. — С. 63;

Чиквашвили Ш. Д. Имущественные отношения в семье. — М., 1976. — С. 32.

2

Ромовская 3. В. Указ. соч. — С. 61.

посиланням одного з них чи обох про вчинення дарування тієї чи іншої речі. Наприклад, у позовній заяві дружина просить виключити зі складу спільного майна, що підлягає поділові, комп'ютер, посилаючись на те, що він був подарований їй чоловіком, який заперечує факт дарування. Угоду не було належно оформлено. За таких обставин суд має право визнати комп'ютер спільною власністю подружжя, яка підлягає поділові.

Необов'язковість додержання форми угод між подружжям не сприяла б захисту їхніх прав. Крім того, це не забезпечувало б виконання судових рішень про відшкодування збитків, заподіяних подружжям, і вироків про конфіскацію майна, оскільки подружжя-боржник або один з подружжя, що скоїв злочин, завжди могли б стверджувати, що належне їм майно раніше вже було подаровано другому з них, а насправді ж могло б і надалі належати їм на праві спільної або роздільної власності. У юридичній літературі були спроби обгрунтувати недоцільність оформлення угод між подружжям та іншими близькими особами (батьками і дітьми тощо)1. Тому в сімейному законодавстві України бажано було б передбачити норму такого змісту: майнові угоди між подружжям, у тому числі про поділ спільного майна, укладаються з додержанням відповідних вимог цивільного законодавства.

Припинення спільної власності подружжя здійснюється, зокрема, шляхом її поділу між співвласниками. Поділ скасовує режим спільності на набуте подружжям майно і, як правило, є наслідком, припинення шлюбу. Поділ спільного майна можливий і під час шлюбу (за ініціативою подружжя або у примусовому порядку у зв'язку із зверненням стягнення на майно дружини-боржника).

При поділі спільного майна подружжя їхні частки визнаються рівними і лише у виняткових випадках суд може відступити від принципу рівності часток, враховуючи інтереси одного з подружжя або інтереси неповнолітніх дітей (ст. 28 КпШС). Таким чином, суд не може збільшити частку у спільному майні за підставами, не передбаченими законом. Відступаючи від принципу рівності, суд обов'язково у своєму рішенні повинен вказати, які саме інтереси одного з подружжя

Иоффе О. С. Обязательственное право. — М., 1975. — С. 399.

або неповнолітніх дітей були для цього підставою. Закон не визначає коло інтересів неповнолітніх дітей, за наявності яких можна збільшити частку того з подружжя, при якому вони залишаються на вихованні. Тут можуть бути враховані ступінь забезпеченості конкретної сім'ї, хвороба дітей, потреба у використанні ними певних речей і т. д. Однак лише факту проживання неповнолітніх дітей при одному з подружжя недостатньо для збільшення його частки в майні.

Визначаючи розмір частки одного з подружжя у спільному майні, нажитому під час шлюбу, суд має враховувати, що майно, одержане ним у дар або в порядку спадкування, є його роздільною власністю, і якщо за рахунок цього майна зроблені вкладення для придбання спільного майна, частка цього з подружжя має бути відповідно збільшена*.

При добровільному поділі спільного майна подружжя може встановити за взаємною згодою частки у будь-якому співвідношенні. Водночас відповідно до змін, внесених до ст. 28 КпШС Законом від 28 січня 1991 р., суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.

Поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, здійснює суд за правилами ст. 29 КпШС. Якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може винести рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їхньої вартості та частки кожного з подружжя у спільному майні; про присудження, майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому його частку грішми. При цьому враховуються інтереси неповнолітніх дітей або одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

Таким чином, насамперед вирішується питання про можливість поділу майна в натурі. Це здійснюється тоді, коли до складу майна входять речі, які подружжя може використовувати в майбутньому за призначенням. Наприклад, підлягають

Постанова Президії Херсонського обласного суду від 11 листопада 1994 p. // Практика судів України в цивільних справах. — К., 1995. — № 3. — С. 110-111.

поділу картини одного або різних художників, книги, які за змістом не входять до певної колекції.

Іншим способом поділу майна в натурі є розподіл різних за призначенням речей (наприклад, телевізора, магнітофона, радіоприймача, швейної машини, холодильника). У цьому разі кожному з подружжя виділяється у власність певна річ.

Часто кожен з подружжя заінтересований у виділенні йому майна в натурі. Тоді суд встановлює, кому з подружжя більш необхідні ті чи інші речі. Особливі труднощі виникають при поділі речей, які підлягають спеціальній реєстрації, зокрема автомашини. Як уже зазначалося, реєстрація майна на ім'я одного з подружжя не зменшує обсяг прав на нього у другого. Тому суд має право, враховуючи інтереси дружини або дітей, присудити їй автомашину, зареєстровану в органах державто-інспекції на ім'я чоловіка. Останньому ж присуджуються інші речі або грошова компенсація.

При розподілі спільного майна беруть до уваги також особливості предметів (подільні чи неподільні), необхідність використання у професійній діяльності, стан здоров'я подружжя та інші обставини.

У судовій практиці не включаються до складу спільного майна, що підлягає поділові, дитячі речі (одяг, іграшки і т. п.). Вони належать особисто дітям.

При поділі враховується те майно подружжя, яке було в наявності на момент поділу, а якщо воно є наслідком розлучення — на момент припинення шлюбних відносин. Коли ж певне майно перед поділом реалізував один з подружжя в особистих інтересах або приховав від опису, ця обставина має бути врахована при визначенні часток у спільному майні.

Трапляються випадки, коли право на майно виникає в період шлюбу, а одержується подружжям після його припинення. Визнання такого майна спільним не суперечитиме сімейному законодавству, згідно з яким у їхню власність надходить майно, нажите ними в період шлюбу. Тому спільними слід вважати не отримані на момент розірвання шлюбу суми, належні за грошово-речовими лотереями, облігаціями, акціями, грошові суми, належні подружжю за борговими зобов'язаннями.

При вирішенні питання про можливість поділу трудових прибутків подружжя, не одержаних на момент розлучення, мають враховуватися правила трудового законодавства, згідно

з якими праця має винятково індивідуальний характер. Тому заробітна плата нараховується і видається лише особі, яка працює. Іншим особам, а також одному із подружжя, заробітна плата видається лише на підставі доручення працівника. Стягнення на неї накладаються лише у випадках, прямо передбачених законом. З цих міркувань не отримані заробітна плата, авторська винагорода, авторський гонорар та інші види трудових прибутків не підлягають поділові. Цю обставину може врахувати суд при визначенні часток подружжя лише тоді, коли один із них ухилявся від отримання їх у період шлюбу.

Проте у житті подружжя не завжди при розлученні вирішують питання про поділ спільного майна. Нерідко вони продовжують безперешкодно спільно користуватися сумісним майном, наприклад жилим будинком. Важливо, що законодавство не зобов'язує подружжя ділити майно добровільно або в судовому порядку. Все залежить від їх бажання. Разом з тим у ст. 29 КлШС є норма, згідно з якою поділ має бути проведений у межах певного строку. Так, до вимог про поділ спільного майна між розлученим подружжям застосовується трирічний строк позовної давності. Однак це не значить, що подружжя завжди повинні ділити майно в межах трьох років з моменту розірвання шлюбу.

Початок вказаного строку визначається за правилами цивільного законодавства, згідно з яким право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права (ст. 76 ЦК).

Подружжя дізнаються про порушення своїх прав щодо майна найчастіше у момент розірвання шлюбу або після, коли вони чинять один одному перешкоди щодо здійснення прав співвласників. Так, у березні 1978 p. подружжя М. і Й. розірвали шлюб, не поділивши спільне майно. До складу майна входила автомашина, зареєстрована на ім'я дружини. Н. користувався автомашиною на підставі виданої дружиною довіреності. У березні 1979 p. минув час дії довіреності, а нову М. відмовилася видати. У квітні 1983 р. Н. звернувся з позовом до суду про поділ автомашини. За таких обставин суд відмовив у задоволенні позову у зв'язку з закінченням трирічного строку позовної давності.

За певних обставин суд може визнати шлюб недійсним: у разі реєстрації шлюбу без наміру створити сім'ю (фіктивний

шлюб), вступу в шлюб осіб, одна з яких вже перебуває в іншому шлюбі та в інших випадках, передбачених сімейним законодавством (ст. 45 КпШС). У цьому разі майно між такими особами підлягає поділові за правилами цивільного законодавства про спільну часткову власність. Проте з наведеного правила є виняток. Так, за особою, яка не знала і не повинна була знати про перешкоди до укладення шлюбу (добросовісна особа), суд може визнати право на майно, нажите за час недійсного шлюбу, за правилами сімейного законодавства (ст. 49 КпШС).

Особливу цінність для подружжя становить жилий будинок. Його поділ супроводжується значними труднощами, оскільки, як правило, кожен з подружжя бажає одержати певну частину жилого будинку в натурі. Можливість задоволення їх бажання залежить від розміру жилого будинку, кількості кімнат, взаємовідносин між подружжям, наявності дітей та інших обставин.

Відповідно до п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства, шо регулює право приватної власності громадян на жилий будинок" від 4 жовтня 1991 p. (з наступними змінами) при неможливості поділу будинку, що є спільною власністю подружжя, в натурі і відсутності згоди подружжя про спосіб поділу спільного майна, суд з урахуванням інтересів неповнолітніх дітей і заслуговуючих на увагу інтересів одного з подружжя, забезпеченості житлом в іншому місці другого з них може залишити будинок одному з подружжя, поклавши на нього обов'язок компенсувати право на частку будинку другого за рахунок іншого спільного майна або грішми.

Уже зазначалося, що грошові суми, внесені у вигляді вкладів до банків та інших кредитних установ одним з подружжя в період шлюбу, є їхнім спільним майном. Проте згідно існуючих правил вклад може оформлятися лише на ім'я однієї особи. Ця обставина не є перешкодою для поділу такого вкладу. Чинне законодавство прямо передбачає можливість винесення судом рішення про поділ вкладу, який є спільним майном подружжя (ст. 385 ЦК). Водночас закон не передбачає поділ вкладу, створеного за рахунок осіб, які не є вкладниками. Наприклад, батьки не мають права вимагати поділу вкладу, оформленого на ім'я дітей, навіть якщо він був створений за рахунок їх спільних коштів. Особи, які сприяли

створенню вкладу, можуть звертатися з позовом до вкладника лише на загальних цивільно-правових підставах про відшкодування витрат відповідно до змісту зобов'язання, що виникло між ними щодо грошових коштів. Існує також ряд особливостей поділу квартир, що перебувають у сумісній власності подружжя, паєнагромаджень у житлово-будівельних, гаражних кооперативах, цінних паперів, об'єктів підприємницької діяльності тощо.

При здійсненні подружжям прав на спільне і роздільне майно у них можуть виникнути певні боргові зобов'язання — особисті чи спільні. Особистими є всі борги, що виникли до шлюбу або у період шлюбу з угод, спрямованих на задоволення потреб одного з подружжя, а також ті, що виникли із зобов'язань, за невиконання яких відповідальність має нести особа, прямо передбачена законом (наприклад, аліментні зобов'язання). Закономірно, що за особисті борги кожен з подружжя несе самостійну відповідальність. Така відповідальність дружини-боржника настає у межах його роздільної власності і частки у спільній сумісній власності (ст. 31 КпШС). При відшкодуванні збитків, заподіяних злочином одного з подружжя, стягнення може бути звернено на все їхнє спільне сумісне майно, коли вироком суду встановлено, що це майно було придбано на кошти, здобуті злочинним шляхом.

Згідно з чинним законодавством може бути проведений опис майна громадян у порядку забезпечення позову, звернення стягнення на майно боржника, виконання вироку про конфіскацію майна та в деяких інших випадках. Не виключено, що до опису може бути включено спільне або роздільне майно того з подружжя, який не є боржником. У цьому разі він має право подати до суду позов про виключення належного йому майна з опису. Для правильного вирішення позову насамперед визначаються частки кожного з подружжя в спільному майні, причому з урахуванням всього спільно нажитого майна, в тому числі й того, на яке не може бути звернено стягнення або яке не піддягає конфіскації.

Іноді один з подружжя, який вчинив злочин, оформляє незаконно придбане майно на ім'я другого. За таких обставин позов про виключення майна з опису, безумовно, не підлягає задоволенню, оскільки така угода є недійсною.

По-іншому будується відповідальність подружжя за їхніми спільними боргами. До них належать тгі, що виникли за єдиними правовими підставами (наприклад, з угод, укладених подружжям спільно, із спільно заподіяної шкоди). Зрозуміло, що за таких обставин має наставати спільна відповідальність подружжя усім належним їм майном (як особистим, так і спільним). Однак на практиці угоди з придбання, відчуження, утримання спільного майна частіше укладає один з подружжя. Незважаючи на це, борги, що виникли у зв'язку з укладенням таких угод, за певних обставин можуть бути визнані спільними. Відповідно до ст. 31 КпШС стягнення може бути звернено на все майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, коли рішенням суду встановлено, що зобов'язання одного з подружжя було видано в інтересах усієї сім'ї і одержане за зобов'язанням використано на її потреби.

Під інтересами сім'ї закон має на увазі інтереси чоловіка і жінки. Разом з тим борг буде спільним і тоді, коли одержане одним із них майно було використано для потреб дітей, оскільки на кожному з них лежить обов'язок створення необхідних матеріально-побутових умов для дітей. Можливі випадки, коли одержане за зобов'язанням майно використовується на потреби або чоловіка, або дружини. Так, одержані чоловіком гроші за договором позики фактично були витрачені на лікування дружини, придбання санаторно-курортної путівки тощо. Незважаючи це, є підстави визнати такий борг спільним1.