§ 2. Захист честі, гідності та ділової репутації

Згідно зі ст. 7 ЦК України громадянин або організація мають право вимагати за судом спростування відомостей, що не відповідають дійсності або викладені не1 правдиво, порочать їх честь і гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди їх інтересам, якщо той, хто поширює такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності.

Вирішуючи цивільні справи про захист честі і гідності та ділової репутації, суди керуються постановою Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій" від 28 вересня 1990 р. № 7'.

Зміст цивільно-правового захисту честі, гідності та ділової репутації становлять правовідносини, в яких морально потерпіла сторона наділяється правом вимагати за судом спросту-

Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. — К., 1995. Ч. 1.-С. 37-45.

вання відомостей, які порочать її честь, гідність та ділову репутацію, а друга сторона, яка такі відомості поширила, зобов'язана дати спростування, якщо не доведе, що відомості відповідають дійсності.

До правомочних суб'єктів даних правовідносин належать громадяни або організації — юридичні особи, щодо яких були поширені неправдиві відомості, які порочать їх честь, гідність чи ділову репутацію. В суді ці особи, як правило, виступають як позивачі.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 5 ЦПК України позов про спростування відомостей, що порочать честь і гідність, може бути пред'явлено особою, про яку поширено такі відомості, а так само близькими родичами цієї особи, коли відомості прямо чи посередньо їх порочать. Заінтересована особа має право на судовий захист у зазначеному порядку також у разі поширення таких відомостей щодо члена її родини або іншого родича, який помер.

Така можливість базується на положеннях ч. 4 ст. 32 Конституції України, відповідно до яких кожен має право вимагати в судовому порядку спростування недостовірної інформації, що порочить честь і гідність членів його сім'ї.

У тому разі якщо ці відомості поширені щодо неповнолітніх осіб або осіб, визнаних у судовому порядку недієздатними, позов на захист їх честі і гідності може бути пред'явлено законним представником, який не є членом їхньої сім'ї (батьками, усиновителями, опікунами, піклувальниками), а також прокурором за ст. 118 ЦПК.

У разі поширення відомостей, що принижують репутацію організації, остання, якщо вона є юридичною особою, має право звернутися до суду з вимогою про їх спростування, незалежно від того, якою особою (фізичною чи юридичною) поширено ці відомості.

Зобов'язаними суб'єктами зазначених правовідносин є особи, які незалежно від наявності їхньої вини, поширили відомості, що не відповідають дійсності або виклали їх неправдиво, які порочать честь і гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди інтересам громадян або організацій.

Таким чином, відповідачем у справі про захист честі і гідності може бути фізична або юридична особа, яка поширила відомості, що порочать позивача.

Якщо такі відомості опубліковано у пресі або поширено іншими засобами масової інформації (по радіо, телебаченню), суд притягує як відповідачів автора та відповідний орган масової інформації, а саме — редакцію, агентство, інший орган, що здійснив випуск інформації.

Суд у ряді випадків може встановити, що автор використав у публікації відомості, одержані з офіційного джерела. Тоді слід обговорити питання про притягнення до участі у справі як відповідача організацію або службову особу, які надали оспорювані позивачем відомості.

При опублікуванні таких відомостей без зазначення автора (наприклад, у редакційній статті) відповідачем у справі виступає орган, що здійснив випуск масової інформації, а у позовах про спростування відомостей, викладених у характеристиках, довідках та інших документах, відповідачами визнаються особи, які їх підписали, та підприємства, установи, організації, від імені яких видано документ. За умови, якщо автор дасть згоду на розкриття свого імені, він притягується до участі у справі як співвідповідач.

Так, 20 березня 1995 p. Б. звернувся до суду з позовом до Д. про захист честі і гідності та відшкодування моральної шкоди. Позивач зазначав, що у квітні 1994 p. напередодні повторного голосування на виборах народного депутата України по П'ятихатському виборчому округу № 104 у м. Жовті Води та у П'ятихатському районі була розповсюджена масовим тиражем незареєстрована газета "Вибір-94. Спеціальний випуск" (редактор Д.), яка містила ряд статей, що не відповідали дійсності, ганьбили честь і гідність Б. та заподіяли йому велику моральну шкоду під час виборів.

Посилаючись на зазначені обставини, Б. просив визнати перелічені у позові відомості (19 епізодів) такими, що не відповідають дійсності, зобов'язати відповідача спростувати їх і публічно вибачитися, а також стягнути 90 млн крб. на відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Жовтоводського міського суду від 22 вересня 1995 p. позов задоволене частково. Суд ухвалив визнати такими, що не відповідають дійсності та принижують честь, гідність і ділову репутацію Б., відомості, поширені в статті "В інтересах третього стану", зобов'язав газету "Жовтоводські вісті" протягом місяця із часу набрання рішенням законної сили надрукувати спростування, а також стягнув з Д. на користь Б.

14 млн крб. на відшкодування моральної шкоди. У касаційному порядку справа не розглядалася.

Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті питання про скасування судового рішення. Президія Дніпропетровського обласного суду визнала, що протест підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно зі ст. 47 Закону України "Про інформацію" відповідальність за порушення законодавства про інформацію несуть особи, винні, зокрема, у поширені недостовірної інформації, яка ганьбить честь і гідність особи. У зв'язку з тим, що згідно з вимогами ст. 20 закону згадане разове видання є засобом масової інформації, особи, причетні до поширення відомостей, які не відповідають дійсності і ганьблять честь і гідність особи, повинні нести відповідальність на підставі положень статей 47 —49 закону, ст. 7 ЦК України.

Відповідно до роз'яснень, викладених у п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій" від 28 вересня 1990 р. № 7, відповідачем у справі може бути фізична або юридична особа, яка поширила відомості, що ганьблять позивача.

Якщо пред'явлено позов про спростування відомостей, опублікованих у пресі, як відповідачі притягуються автор та орган масової інформації (редакція, агентство, інший орган, що здійснив випуск інформації). При публікації або іншому поширенні відомостей без зазначення автора орган масової інформації на вимогу суду зобов'язаний назвати особу, яка надала відомості, про спростування яких пред'явлено позов. При опублікуванні цих відомостей без зазначення автора відповідачем у справі має бути орган, який здійснив випуск засобу масової інформації.

Засіб масової інформації "Вибір-94. Спеціальний випуск" вмістив п'ять статей, інформація яких, на думку позивача, принижує його честь і гідність. Одні статті опубліковані без зазначення авторів, інші — із зазначенням прізвищ. На порушення вищезгаданих норм закону та роз'яснень Пленуму Верховного Суду України суд не притягнув до участі в справі як відповідачів названих авторів статей (Г., ЦІ., X.,), а також їих, прізвища яких не зазначено.

Суд першої інстанції не з'ясував повно і всебічно всіх обставин, які мають значення у справі, не розглянув усіх заявлених позивачем вимог (за п'ятьма статтями), тобто ухвалив судове рішення з порушенням статей 15, ЗО і 62 ЦПК.

Враховуючи наведене, президія Дніпропетровського обласного суду задовольнила протест заступника Голови Верховного Суду України, рішення Жовтоводського міського суду скасувала, а справу направила на новий розгляд до суду першої інстанції.

Таким чином, разові друковані видання з визначеним тиражем вважаються друкованими засобами масової інформації і згідно зі ст. 47 Закону України "Про інформацію" несуть відповідальність за поширення недостовірної інформації, яка ганьбить честь і гідність особи.

При пред'явленні позову про спростування опублікованих друкованим засобом масової інформації відомостей до участі в справі як відповідачі, крім зазначеного засобу масової інформації, притягуються й автори публікацій як позначені, так і не позначені в публікації1.

Суди враховують, що згідно з ч. 2 ст. 124 Конституції України вимоги громадян або організацій про спростування опублікованих засобами масової інформації відомостей, що не відповідають дійсності та порочать честь і гідність особи, розглядаються судами й у тому разі, коли ця особа попередньо не зверталася до органів масової інформації щодо спростування зазначених відомостей.

Відповідно до ст. 7 ЦК України обов'язок позивача у цивільній справі — довести лише сам факт поширення відповідачем відомостей, що його порочать, особою, до якої пред'явлено позов. Крім того, позивач має право подати докази невідповідності дійсності таких відомостей.

Позовна заява має містити дані про те, які саме відомості, що порочать особу, поширені відповідачем, із зазначенням часу, способу й осіб, яким такі відомості повідомлені, посилання на докази, що стверджують зазначені обставини, а також прохання про спростування відомостей.

' Рішення Верховного Суду України: Офіційне видання /За заг. ред. Голови Верховного Суду України В. Ф. Бойка. — К., 1998. — С. 18.

Таким чином, обов'язок доведения того, що поширені відомості відповідають дійсності, покладається на відповідача.

У червні І993 р. В. С. пред'явив позов до Д. М., Б. І., "М. І. та Б. В. про захист честі і гідності. На обгрунтування позовних вимог він посилався на те, що РБУ-3, працівниками якого є відповідачі, неякісне виконало роботи з реконструкції належного йому будинку, а коли він почав писати на них скарги, відповідачі Д. М., Б. І. та М. І. 18 червня 1990 р. надіслали на адресу ректора Львівського державного університету лист наклепницького характеру. В ньому вони звинувачували В. С. у написанні безпідставних скарг, а також стверджували, що він, аби примусити робітника Б. В. працювати понадурочне, запевнив останнього, що сприятиме вступу його дочки до університету. Посилаючись на те, що викладене в листі не відповідає дійсності, порочить його честь і гідність, позивач просив ухвалити рішення, яке б спростувало ці відомості, та стягнути з відповідачів 60 млн крб. на відшкодування завданої йому моральної шкоди.

Цей позов було об'єднано з аналогічним позовом В. С. до Д. М. та П. М. і всі вимоги розглянуто в одному провадженні. Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 17 листопада 1993 р. в позові В. С. було відмовлено.

Ухвалою судової колегії в цивільних справах Львівського обласного суду від 27 грудня 1993 р. рішення районного суду було залишено без зміни, а постановою президії цього суду від 2 серпня 1996 р. відхилено протест заступника Генерального прокурора України на ці судові рішення.

Заступник Генерального прокурора України порушив у протесті питання про скасування судових рішень у частині відмови в позові, пов'язаному з листом колективу РБУ-3 до університету і заявою Б. В. з приводу обіцянки В. С. влаштувати дочку заявника до університету за надані ним послуги з будівництва другого поверху будинку. Судова колегія у цивільних справах Верховного Суду України визнала, що протест підлягає задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи в позові, суд виходив з того, що викладені в листі колективу РБУ-3 на ім'я ректора університету відомості не належать до таких, які порочать честь і гідність позивача, та що цим зверненням колектив намагався запобігти подальшому поширенню В. С. у своїх скаргах недостовірних відомостей, які порочать репутацію РБУ-3. Що стосується відо-

мостей щодо обіцянки В. С. посприяти за відповідні кошти вступові до університету дочки Б. В., повідомлених останнім у своїх заявах на ім'я начальника РБУ-3 і до прокуратури, то суд визнав ці факти достовірними, оскільки їх підтвердив відповідач у судовому засіданні.

З такими висновками районного суду погодилися судова колегія та президія обласного суду, які залишили рішення без змін.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у п. З постанови "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій" від 28 вересня 1990 р. № 7, при розгляді цивільних справ, порушених у порядку ст. 7 ЦК України, суди повинні з'ясовувати, чи було поширено відомості, про спростування яких пред'явлено позов, чи порочать вони честь, гідність і ділову репутацію позивача та чи відповідають вони дійсності.

Відповідно до ст. 7 ЦК України відповідач повинен довести, що поширені ним відомості відповідають дійсності. На позивача покладається обов'язок довести лише факт поширення відомостей, які його порочать, особою, до якої пред'явлено позов. Позивач також має право подати докази невідповідності таких відомостей дійсності. Громадянин або організація, щодо яких поширено відомості, які не відповідають дійсності й завдають шкоди їхнім інтересам, честі, гідності або діловій репутації, мають право вимагати відшкодування майнової і моральної (немайнової) шкоди, завданої поширенням таких відомостей.

Як встановив суд, В. С. довів той факт, що 18 червня 1990 p. працівники РБУ-3 Д. М., Б. І. та М. І. підписали й надіслали на ім'я ректора Львівського державного університету лист, в якому давалася негативна оцінка особистих якостей позивача і бралися під сумнів рівень його професійних знань і спроможність займатися викладацькою діяльністю. Поширення цих відомостей підтверджується доказами, які є в матеріалах справи і не оспорювалися відповідачами в судовому засіданні. Водночас суд не взяв до уваги вимоги ст. 7 ЦК України про те, що саме відповідач має довести відповідність дійсності поширених відомостей, а позивач — лише факт поширення їх даною особою.

Всупереч ст. 203 ЦПК суд не зазначив у рішенні, саме на підставі яких доказів він дійшов висновку про те, що поширені відомості не завдають шкоди інтересам, честі, гідності та діловій репутації позивача як викладача університету. Суду слід було з'ясувати ці питання, оскільки вони мають істотне значення для правильного вирішення справи.

Матеріали справи свідчать, що відповідач Б. В. у листі на ім'я начальника РБУ-3 написав: "За виконану роботу В. С. обіцяв мені влаштувати дочку в університет, оскільки має великий блат і знайомих". У судовому засіданні Б. В. продовжував стверджувати, що позивач обіцяв йому влаштувати дочку в університет, для чого треба було віддати 15 "кусків". Проте суд на порушення вимог статей 1, ЗО і 40 ЦПК доводи відповідача ретельно не перевірив, зокрема не обговорив питання про виклик у судове засідання і допит свідків, на яких той посилався. Не дослідив суд і матеріали прокурорської перевірки, яка проводилася у зв'язку зі зверненням відповідача, хоч ці обставини мають істотне значення для правильного вирішення справи.

Судова колегія та президія обласного суду не звернули уваги на зазначені недоліки й залишили рішення без зміни.

Оскільки за таких обставин постановлені у справі судові рішення залишатися в силі не можуть, судова колегія Верховного Суду України скасувала їх і направила справу на новий розгляд.

Таким чином, у справах про захист честі, гідності та ділової репутації суди мають виходити з того, що позивач повинен довести факт поширення відомостей, які порочать його честь, гідність або ділову репутацію, саме відповідачем, а той зобов'язаний довести, що ці відомості відповідають дійсності*.

Підставою правовідносин, що розглядаються, є протиправна дія, а саме: поширення відомостей, які порочать честь і гідність чи ділову репутацію громадянина або організації і не відповідають дійсності або викладені неправдиво.

Судова практика тлумачить цей юридичний факт таким чином.

Рішення Верховного Суду України: Офіційне видання/За заг. ред. Голови Верховного Суду України В. Ф. Бойка. — К., 1997. — С. 14.

При розгляді цивільних справ, порушених за ст. 7 ЦК України, суди повинні з'ясовувати, чи поширені відомості, про спростування яких пред'явлений позов, чи порочать вони честь, гідність та ділову репутацію позивача та чи відповідають дійсності.

Під поширенням відомостей слід розуміти опублікування 'in у пресі, передачу по радіо, телебаченню, використання інших засобів масової інформації, викладення у характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам, повідомлення у публічних виступах, а також в іншій формі невизначеному числу осіб або хоч би одній людині, що вказує на те, що поширення відомостей може відбуватися в будь-якій формі.

Поширенням відомостей також є вивішування (демонстрація) у громадських місцях плакатів, лозунгів, Інших творів, а так само розповсюдження серед людей листівок, що за своїм змістом або формою порочать честь і гідність громадянина або організації. Якщо такі відомості повідомлено лише особі, якої вони стосуються, то це поширенням не визнається. У такому разі, якщо для цього є підстави, особа має право ставити питання про притягнення винного до кримінальної відповідальності за образу та наклеп або подати заяву до товариського суду.

У вересні 1996 p. Б. А. та Б. В. пред'явили позов до Л. Н. про захист честі, гідності та відшкодування моральної шкоди в сумі 1 тис. грн. Позивачі зазначали, що в березні 1995 p. відповідачка поширила відомості про крадіжку ними з її господарства п'яти мішків цукру. Посилаючись на те, що поширені відомості не відповідають дійсності, порочать честь і гідність їхньої сім'ї та завдають їм моральної шкоди, позивачі просили задовольнити їхні вимоги.

Рішенням Немирівського районного суду Вінницької області від ЗО вересня 1996 p. позов задоволене частково. Ухвалено визнати поширені відповідачкою відомості такими, що не відповідають дійсності, та стягнути з неї на користь позивачів 500 грн. на відшкодування моральної шкоди.

Ухвалою судової колегії Вінницького обласного суду від 12 листопада 1996 p. рішення суду змінено і на користь кожного з позивачів стягнуто по 250 грн. на відшкодування моральної шкоди, в іншій частині рішення залишено без змін.

Протест прокурора Вінницької області на зазначені рішення постановою президії Вінницького обласного суду від 6 березня 1997 р. та протест заступника Генерального прокурора України ухвалою судовою колегії в цивільних справах Верховного Суду України від 23 липня 1997 p. залишено без задоволення, а ухвалені рішення — без зміни.

Заступник Генерального прокурора України порушив у протесті питання про скасування всіх судових рішень як таких, що не відповідають вимогам матеріального закону. Пленум Верховного Суду України визнав, що протест піддягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з роз'ясненнями, даними у п. З постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій" від 28 вересня 1990 р. № 7 (зі змінами, внесеними до цього пункту постановою від 4 червня 1993 p. №3), при розгляді справ, порушених за ст. 7 ЦК України, суди повинні з'ясовувати, чи поширено відомості, про спростування яких пред'явлений позов, чи порочать вони честь, гідність та ділову репутацію позивача та чи відповідають дійсності.

Суд встановив, що 28 березня 1995 р. Л. В., чоловік відповідачки, звернувся до Немирівського РВВС Вінницької області із заявою про викрадення з його господарства невідомими особами п'яти мішків цукру. 29 березня 1995 p. відповідачку Л. Н. допитав слідчий як свідка. Серед інших відомостей, які стосувалися вчиненого злочину, вона висловила припущення про можливість вчинення крадіжки Б. В., на підставі чого у господарстві сім'ї Б-х було проведено обшук. Викладене підтверджується матеріалами кримінальної справи, порушеної Немирівським РВВС, щодо факту крадіжки цукру, поясненнями самих позивачів та іншими матеріалами, долученими до справи як докази.

Проте, оцінюючи ці факти, суд дійшов неправильного висновку, що в даному випадку мало місце поширення неправдивих відомостей, про спростування яких був пред'явлений позов, оскільки за ст. 7 ЦК України та виходячи з вищезазначених роз'яснень Пленуму Верховного Суду України звернення громадянина до правоохоронних органів про захист своїх прав від неправомірних дій інших осіб, у тому числі показання свідка під час попереднього слідства, не може вва-

жатися поширенням неправдивих відомостей. Тому, враховуючи й те, що доказів, які б свідчили про поширення відповідачкою відомостей серед інших осіб, не встановлено, суд першої інстанції не мав достатніх підстав для задоволення позову, а в суди касаційної і наглядової інстанцій — погодитися з таким рішенням.

Оскільки судом першої інстанції обставини справи встановлено повно і правильно, у збиранні або додатковій превір-ці доказів потреби немає, однак було допущено помилку в застосуванні матеріального права. Пленум Верховного Суду України скасував усі ухвалені в справі судові рішення і в задоволенні позову подружжя Б-х до Л — в про захист честі, гідності та відшкодування моральної шкоди відмовив.

Таким чином, за змістом ст. 7 ЦК України та згідно з роз'ясненнями, даними у п. З постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій" від 28 вересня 1990 р. № 7, звернення громадянина до правоохоронних органів про захист своїх прав від неправомірних дій інших осіб, у тому числі показання свідка під час попереднього слідства, не може вважатися поширенням неправдивих відомостей1.

До відомостей, що порочать особу, слід віднести ті з них, які принижують честь і гідність громадянина або організації у громадській думці чи думці окремих громадян з точки зору додержання законів, загальновизнаних правил співжиття та принципів людської моралі.

Відповідно до ст. 7 ЦК України громадянин або організація, відносно яких поширено відомості, що не відповідають дійсності і завдають шкоди їхнім інтересам, честі, гідності або діловій репутації, мають право поряд із спростуванням цих відомостей вимагати відшкодування майнової і моральної (не-майнової) шкоди, завданої їх поширенням. Строк позовної давності щодо вимог про спростування цих відомостей та компенсацію моральної шкоди — один рік. Цей строк у разі його пропуску з поважних причин може бути поновлено судом.

Рішення Верховного Суду України: Офіційне видання / За заг. ред. Голови Верховного Суду України В. Ф. Бойка, — К., 1998. — С. 19.

В одному провадженні в цивільній справі про спростування відомостей, які порочать честь і гідність громадянина'або організації, можуть розглядатися вимоги позивача про відшкодування матеріальної шкоди, завданої вказаними діями, і суд вирішує такі вимоги відповідно до статей 440 і 441 ЦК України, виходячи з принципу відшкодування винним шкоди у повному обсязі.

Відомості, які порочать честь, гідність чи ділову репутацію повинні містити інформацію щодо конкретних фактів поведінки певної особи або конкретних обставин її життя; стосуватися певної сфери життя чи діяльності громадянина або організації, а саме інтимної сфери, професійної діяльності; містити загальну оцінку поведінки особи або конкретних обставин такої поведінки.

Важливо підкреслити, що в цивільному праві захист честі і гідності та ділової репутації не залежить від вини особи, яка поширила відомості, що їх порочать, на відміну від кримінального права, в якому відповідальність настає за навмисні дії винного — за образу та наклеп. Оскільки вибір способу захисту честі і гідності належить громадянинові, суд, приймаючи заяву або скаргу, зобов'язаний з'ясувати, чи просить заявник спростувати поширені відомості у порядку цивільного судочинства, чи його вимоги полягають у притягненні особи до кримінальної відповідальності за наклеп або образу. При цьому враховується, що не можуть розглядатися у порядку цивільного судочинства позови про спростування відомостей, які містяться у вироках та інших судових рішеннях, а також у постановах слідчих та інших відповідних органів, для оскарження яких законом встановлено інший порядок.

31 липня 1997 р. Д. звернулася із позовом до Жовтневого районного суду м. Одеси про захист честі і гідності та відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що в ухвалі зазначеного суду від 1 липня 1997 p. вказано, що заява про забезпечення позову від 9 червня 1997 p. є надуманою і задоволенню не підлягає. Вважаючи, що даний вислів є образливим, не відповідає дійсності, порочить її честь і гідність, позивачка просила задовольнити її вимоги.

Ухвалою судді Одеського обласного суду від 7 серпня 1997 р. у прийнятті позовної заяви Д. відмовлено на підставі п. 1 ст. 136 ЦПК.

10 9-321

Д. подала скаргу, в якій просить ухвалу судді скасувати, матеріали скарги направити в той самий суд на розгляд по суті іншим суддею, а також визнати, що порушено її конституційне право, і вирішити спір на підставі Конституції, статті якої є нормами прямої дії.

Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України визнала, що скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Відмовляючи у прийнятті позовної заяви, суд обгрунтовано виходив із вимог п. 1 ст. 13 ЦПК, оскільки в порядку цивільного судочинства не можуть розглядатися позови про спростування відомостей, що містяться в судових рішеннях, для оскарження яких законом встановлено інший порядок.

Д. могла оскаржити ухвалу щодо забезпечення позову в порядку, передбаченому ст. 157 ЦПК, не заявляючи позову. За таких обставин ухвала судді відповідає вимогам п. 1 ст. 136 ЦПК. Підстав для її зміни або скасування не встановлено.

Враховуючи наведене, судова колегія у цивільних справах Верховного Суду України ухвалу судді Одеського обласного суду залишила без зміни, а скаргу Д. — без задоволення.

Таким чином, особа, яка вважає, що зміст ухвали суду в цивільній справі принижує її честь і гідність, може оскаржити цю ухвалу в порядку, встановленому ЦПК, а не за правилами ст. 7 ЦК України про захист честі, гідності та ділової репутації'.

Слід зазначити, що поширення відомостей, які не відповідають дійсності або неправдиво викладені і які порочать честь і гідність громадянина визнається у відповідних випадках кримінальним правопорушенням, а не цивільним, і потерпілий має право звернутися до суду із заявою про притягнення винного до кримінальної відповідальності за статтями 125, 126 Кримінального кодексу України.

Виправдання підсудного в кримінальній справі про наклеп за відсутністю у його діях складу злочину не є перешкодою для потерпілого пред'явити позов у порядку, передбаченому ст. 7 ЦК України, оскільки вимоги про спростування відомостей, що ганьблять його честь і гідність, підлягають задово-

' Рішення Верховного Суду України: Офіційне видання / За заг. ред. Голови Верховного Суду України В. ф. Бойка. — К., 1998. — С. 19.

ленню і в разі їх помилковості. Суди, крім того, виходять із того, що виправдання підсудного за відсутністю події злочину або поширення відомостей, що відповідають дійсності, не дає потерпілому права вимагати спростування відомостей у порядку цивільного судочинства у зв'язку з тим, що у вироку дано оцінку зазначеним обставинам.

Засобом захисту честі і гідності та ділової репутації є спростування відомостей, які порочать честь і гідність чи ділову репутацію людини або організації.

Порядок спростування відомостей встановлюється законом або судом.

Відповідно до ч. 2 ст. 7 ЦК України, якщо відомості були поширені через засоби масової інформації (друкованої або аудіовізуальної), вони мають бути спростовані у тому самому друкованому виданні, аналогічній радіо- чи телепередачі або іншим адекватним способом. Якщо відомості, які не відповідають дійсності і завдають шкоди інтересам, честі, гідності або діловій репутації громадянина чи організації, містить документ, що виходить від організації, такий документ підлягає заміні або відкликається. Порядок спростування в інших випадках встановлює суд.

У рішенні суду при задоволенні позову за ст. 7 ЦК України зазначається, які саме відомості визнано такими, що не відповідають дійсності та порочать честь і гідність позивача, вказується на спосіб спростування та визначається строк, протягом якого воно має бути здійснене, тобто встановлюються конкретні засоби захисту: спростування у відповідному колективі відомостей, поширених на зборах; публічне вибачення позивачем; направлення письмових спростувань в організацію, в якій були повідомлені названі відомості.

В разі потреби суд може викласти текст спростування відомостей.

За загальним правилом, відомості, що порочать особу, мають спростовуватися у спосіб, найбільш близький до способу їх поширення (шляхом публікації у пресі, повідомлення по радіо, телебаченню, оголошення на сході громадян, зборах трудового колективу, заміни документа та ін.)

Суд може зобов'язати редакцію (видавництво) опублікувати спростування у спеціальній рубриці або на тій самій шпальті і тим самим шрифтом, що й спростовуване повідомлення: в газеті — не пізніше місяця з дня набрання рішенням Ю*

законної сили, в інших періодичних виданнях — у черговому

випуску.

При спростуванні відомостей по радіо чи телебаченню суд може зажадати від органу масової інформації, щоб резолютивна частина рішення була зачитана диктором у тій самій програмі або циклі передач і в той самий час — не пізніше місяця з дня набрання рішенням законної сили. Неприпустимим вважається вільне редагування органом масової інформації тексту рішення або коментар до нього, які за змістом є оспорюванням рішення.

Розгляд справ про захист честі і гідності надає широкі можливості в підвищенні культури спілкування між людьми, дає змогу глибше з'ясовувати причини поширення неправдивих вигадок та приниження людської гідності.

Розділ III. Право власності