1.1. Поняття та структура правової системи суспільства

Поняття правової системи є самостійним поняттям, одним із основних у сучасній юридичній науці та суспільствознавстві. Його поява стала можливою внаслідок комплексного підходу в дослідженні правових явищ шляхом поєднання формально-юридичного, порівняльно-правового та соціологічного методів пізнання. Становлення цього поняття пов’язане з розвитком наукового праворозуміння, так як термін "праворозуміння" включає не лише поняття "право", але й ряд інших загальнотеоретичних правових категорій та понять, які охоплюють усю систему правових явищ, а також філософських і соціологічних категорій, що виражають зв’язки опосередкування права та інших соціальних явищ.

У даний час існують різноманітні підходи щодо дослідження правової системи, є досить велика кількість аспектів такого наукового процесу, накопичений об’ємний науковий матеріал, проте, і до тепер відсутня єдність поглядів на поняття правової системи, його гносеологічну та методологічну цінність, генезис.

Термін "правова система" використовувався ще в XIX ст., однак як синонім права або законодавства. Утворення та функціонування національних правових систем посилювали інтерес до дослідження іноземного права. Розвиток юридичної науки кінця XIX – початку XX ст. досяг рівня становлення такого напряму дослідження як порівняльне правознавство, яке пізніше формується як самостійна галузь. Саме порівняльне правознавство протягом минулого століття найбільш детально досліджувало правові системи.

У порівняльному правознавстві термін "правова система" використовувався у трьох значеннях: 1) у розумінні типу права; 2) як тотожні поняття з правом або законодавством; 3) у розумінні груп правових систем ("правової сім’ї). Сучасна ж компаративістика розрізняє широке і вузьке розуміння правової системи. У широкому розумінні – це сукупність національних правових систем, які об’єднує спільність походження джерел права, основних правових понять, методів та способів розвитку. У вузькому – національна правова система.

Ж.-Ж. Карбоньє відзначав, що юридична соціологія запозичила поняття "правова система" у порівняльного права. Але таке запозичення не відігравало суттєвої ролі у розвитку поняття правової системи суспільства, так як людне із трактувань порівняльного права не мало самостійного змісту. Розвиток вчення про право створив основу для більш широкого підходу до поняття "правова система". Ще у 20-ті роки XX ст. у радянській юридичній літературі правова система трактувалася досить широко (як правова реальність), і виводилось дане поняття не із юридичних норм, а із соціальних функцій як елементів структури права, правової ідеології, правовідносин. Так, Пашуканіс Є.Б. відзначав, що "правова форма на вищій стадії розвитку характеризується появою системи загальних понять, що теоретично відображають правову систему як завершене ціле". Проте ці положення не отримали подальшого розвитку.

В 30-х роках XX ст. у радянській юридичній науці утвердилося вузьконормативне розуміння права. Основна увага приділялася вивченню системи права та системи законодавства, фактично витіснивши дослідження правової системи. Можливо, тому правову систему доволі часто ототожнювали з системою права.

У західній літературі ряд вчених трактували правову систему як систему права, зокрема, Г. Кельзен у "Загальній теорії права та держави" (1946), Дж. Рац y роботі "Концепція правової системи" (1970), А. Ватсон у "Природі закону" та інші.

Поряд з цим у літературі з’являються наукові праці, автори яких намагаються трактувати поняття "правова система" більш широко. Так, Б.Л. Назаров до правової системи відносив не тільки юридичні норми, але і правовідносини, які розглядалися в їх єдності. Ця позиція, що базувалася на концепції права як правових норм та правовідносин, отримала поширення ще у 50-60 pp.

Водночас поняття правової системи все більше стало використовуватися для пояснення складних правових процесів, а вузьке визначення правової системи все менше використовувалося у юридичній літературі.

Важливу роль у розвитку поняття "правова система суспільства" відіграв системний аналіз.

Об’ємний матеріал щодо дослідження правової системи містять роботи з правової кібернетики, а також ті роботи, які висвітлюють логіку застосування поняття "система" до права, законодавства та інших правових явищ і процесів.

З часом юридичною наукою почали досліджуватися багатоманітні аспекти правової системи: аналіз структури правової системи; проблем співвідношення понять "правова система", "правова надбудова", "механізм правового регулювання"; співвідношення понять "право" та "правова система", "право" та "правова культура"; закономірності розвитку правової системи суспільства; змістовних її аспектів та функційних; а також інформаційних, управлінських та інші.

Така багатоманітність у підходах до дослідження даного явища підтверджує те, що правова система є складним, багатофункційним явищем і відноситься, як і всі підсистеми соціальної системи, до складноорганізованих (надскладних) систем.

Водночас аналіз тих чи інших сторін цього явища повинен здійснюватися на основі поняття "правова система", яке є першочерговим у такого роду дослідженнях. Вже більше двох десятків років дане поняття інтенсивно досліджується як зарубіжною, так і вітчизняною юридичною наукою.

Так, у вітчизняній літературі правову систему визначають як: комплекс взаємозв’язаних та узгоджених юридичних засобів, які призначені для регулювання суспільних відносин, а також юридичних явищ, що виникають внаслідок такого регулювання (правові норми, правові принципи, правосвідомість, законодавство, правові відносини, юридичні установи, юридична техніка, правова культура, стан законності та її деформації, правопорядок та ін); об’єктивне, історично закономірне правове явище, яке включає в себе взаємозв’язані, взаємообумовлені і взаємодіючі компоненти: право і втілююче його законодавство, юридичні установи і юридичну практику, суб’єктивні права і обов’язки, правовідносини, правову ідеологію та ін.; формалізований комплекс нормативних, організаційних, контрольних, ідеологічних складових права, що існують на національному, регіональному та міжнародному рівнях; система всіх юридичних явищ, які існують у певній державі або групі однотипних держав; єдина, стійка, динамічна сукупність, конституціональність явищ правового характеру, і насамперед системи права, правосвідомості й правової діяльності, що відображають певний ступінь узагальнення юридичної дійсності; цілісне багаторівневе утворення, яке відображає сукупність взаємозв’язаних юридичних засобів (явищ) і як елементи включає правові явища, котрі забезпечують єдність соціальних і правових якостей. Або ж дається визначення національної правової системи як зумовленої об’єктивними закономірностями (у тому числі, культурними, історичними та географічними особливостями) розвитку певного об’єднання людей (громади, суспільства, держави, етносу) цілісної сукупності взаємно пов’язаних норм правових інституцій та юридичних явищ, що постійно відтворюються та використовуються людьми у процесі співжиття в рамках локальної цивілізації.

Проте ряд спірних питань не знайшли свого вирішення і на нинішній час, зокрема, немає однозначності у визначенні поняття правової системи, її структури, типів, взаємозв’язків з іншими підсистемами соціальної системи. Вважається, що категорія "правова система" до даного часу недостатньо розроблена.

Найчастіше становлення поняття "правова система" пов’язують із дискусіями щодо поняття права. Так, Ю.А. Тіхоміров вважає, що саме дослідження права як єдиного цілого викликало необхідність розробки поняття правової системи.

Інші автори особливого значення в розвитку поняття "правова система" надають утвердженню в юридичній науці широкого підходу до права.

Дещо відмінна позиція стосовно генезису цього поняття простежується у поглядах Л.Б. Тіунової, яка пов’язує появу поняття "правова система" з інтеграцією юридичних знань.

Близькими до позицій Л.Б. Тіунової є і погляди В.М. Протасова, який вважає, що поняття правової системи може бути лише результатом практичного втілення у життя уже розробленої теоретичної моделі системи.

Існує думка, що поняття "правова система" є компромісом між "вузьким" та "широким" підходами до права, так як і позиція, стосовно якої це поняття покликане об’єднати у цілісному баченні всі підходи до праворозуміння.

Нині ж Ю.А. Тіхоміров відмічає, що поняття "правова система" є теоретико-методологічною основою для розвитку уявлень про правові явища і є родовим поняттям для таких видових понять як "система законодавства", "закони", "система права" тощо.

Це поняття, на думку низки авторів, з динамічним, функціонуючим правом і є відмінним поняттям від системи права. Зокрема, цю точку зору поділяють: С.С. Алєксєєв, В.К. Бабаєв, A.M. Васільєв, В.М. Карташов,р. З. Лівшиц, Є.А. Лукашова, М.І. Матузов, Л.Б. Тіунова, Л.С. Явіч та інші. У західній науці такий підхід пов’язується з іменами К.р. Ньютона ("Основні принципи права", 1977) і М.П. Голдінга ("Філософія права", 1975), Дж. Тернера ("Соціологія права: соціально-структурні напрямки", 1980) та інших вчених.

І при всіх існуючих розбіжностях, названі позиції, по суті стосуються гносеологічних аспектів формування даного юридичного поняття. І найважливіші передумови його формування знаходяться у галузі юридичного знання: його якості, методології, процесах, що відбуваються у юридичній науці.

Деякі досягнення в юриспруденції мали вирішальне значення для формування поняття "правова система". Зокрема, відбулися зміни у поглядах на генезис та зміст багатьох правових явищ (норма права, правовідносини тощо), відмова від позиції, що всі правові явища є похідними від норм права. Велике значення мав розвиток методології юридичної науки: застосування системно-цілісного підходу до правових явищ, розвиток порівняльного правознавства, ствердження діяльнісного підходу; методологічний плюралізм.

Не абсолютизуючи жодної з передумов, необхідно відзначити, що навіть з утвердженням в науці системного підходу "правова система" довго не мала статусу самостійного юридичного поняття. Його поява стала можливою, як відзначено вище, внаслідок комплексного підходу шляхом поєднання формально-юридичного, порівняльно-правового та соціологічного методів пізнання.

Комплексність в даному випадку означає підхід до права, до інших правових явищ з позицій диференціації знання. Хоча, в теоретико-методологічному плані така диференціація є не менш необхідною, ніж інтеграція. А тому ряд авторів враховують роль обох об’єктивних процесів у генезисі поняття "правова система".

Це поняття, на відміну від поняття права, є необхідним для дослідження проблем буття права, а не його сутності. Категорія "правова система" є основною для системного вивчення правової дійсності.

Так, недавно виникла потреба у розвитку поняття правової системи на основі широкого соціокультурного підходу.

Розгляд генезису поняття "правова система" дає можливість виявляти цільову спрямованість процесу інтеграції юридичного знання у цій галузі, встановити мету, призначення і цінність цього поняття.

З наведених вище позицій можна зробити висновок, що поняття "правова система" пов’язується, як правило, з розв’язанням таких завдань у вітчизняному правознавстві, як: 1) вирішення суперечок щодо поняття права; 2) вирішення проблем, що виникають у методології наукового дослідження (забезпечення синтезу знань про правові явища, широке застосування системного підходу у вивченні правової дійсності, розгляд генетичного аспекту правової системи); 3) розвиток загальних уявлень про різні правові явища, понятійного апарату юридичної науки.

Необхідним є це поняття і для типологізації національних правових систем світу, проведення порівняльно-правових досліджень, для яких воно є базовим.

Крім цього, значимість поняття "правова система" (яка є об’єднуючим, динамічним, просторово-часовим та системно-організаційним зрізом існування права) полягає у можливості дослідження правових явищ у їх єдності, як частини цілого; проведенні аналізу внутрішньої організації правової дійсності конкретного суспільства у певний час, а також взаємодії структурних частин в процесі здійснення функцій системи.

Дане поняття має певну практичну значимість: орієнтує на правильне здійснення системного аналізу при визначенні проблем, які потребують практичного вирішення чи встановлення шляхів їх вирішення; дозволяє встановити реальні правові механізми їх розв’язання (врегулювання поведінки особи, усунення прогалин або розв’язання колізій у законодавстві тощо).

На базі даного поняття відбувається теоретичне моделювання правової системи, що дозволяє у подальшому проектувати її на реальні правові явища, не тільки для науково-пізнавальних цілей, а й для вирішення практичних завдань. На даному етапі розвитку юридичної науки "широке" розуміння правової системи не викликає сумніву, як і самостійний статус цього поняття. Але навіть у межах цього розуміння відсутня єдність поглядів на дане поняття.

Ряд авторів розглядає правову систему як сукупність юридичних засобів; інші – як сукупність всіх правових явищ, а деякі – як механізм забезпечення законності та правопорядку.

В юридичній енциклопедії правова система (англ. Legal system) визначається в широкому розумінні як сукупність внутрішньо узгоджених, взаємопов’язаних, соціально однорідних юридичних явищ (засобів), за допомогою яких офіційна влада здійснює регулятивно-організаційний та стабілізуючий вплив на суспільні відносини, поведінку людей.

Водночас Алексєєв С.С. визначає правову систему як все позитивне право, що розглядається в єдності з іншими активними елементами правової дійсності – правовою ідеологією та судовою юридичною практикою.

Аналіз існуючих в юридичній літературі точок зору щодо поняття "правова система" (які містять в тій чи іншій мірі об’єктивні знання про дане явище) дає підставу стверджувати, що при його дослідженні досить часто довільно використовуються основні категорії системного аналізу.

При цьому порушується важлива засада системного підходу, а саме та, що серед багатоманіття властивостей правової системи необхідно виділяти основні, незмінні. Поряд з цим важливо не змішувати їх з ознаками елементів системи, а також не можна їх зводити до всезагальних властивостей права, так як втрачається зв’язок юриспруденції з практикою.

Серед ознак правової системи виділяються соціальні (загальні) як такі, що корисні та значимі для людини і суспільства та характеризують її як підсистему соціальної системи, а також юридичні (спеціальні), які характеризують її як самостійне явище.

Крім того, у дослідженнях не завжди задіюється весь понятійний апарат, принципи, способи системного підходу, що викликає складності при характеристиці правової системи.

В принципі, ніхто з авторів не заперечує, що правова система – це сукупність певних правових явищ. Проте, відносячи до правової системи ті чи інші явища, автори доволі часто не розмежовують понять її складу та структури. Але для характеристики правової системи як цілісного явища необхідним є саме її структура, в якій (на відміну від складу) існують лише такі елементи, котрі своєю взаємодією забезпечують її інтегративні властивості та належне функціонування. А це, в свою чергу, потребує визначення критеріїв "входження" елементів до структури правової системи.

На жаль, у юридичній літературі не часто аналізується це поняття. Так, В.М. Протасов під структурою правової системи розуміє "доцільні зв’язки між елементами, які проявляють себе через певну взаємодію". Правда, він включає у правову систему структуру поряд із складом, називаючи їх двома її сторонами. Елементами правової системи він вважає все те, що є необхідним для процесу правового регулювання, а критерієм їх відбору – безпосередня мета: правове регулювання поведінки. Стратегічними цілями правової системи, на його думку, є цілі самої правомірної поведінки.

Але видається, що позиція цього автора базується на бажанні переглянути поняття механізму правового регулювання, а також його місце в системі наукового юридичного знання.

Звичайно, цільова характеристика правової системи та її елементів має право на існування, так як соціальна система пов’язана зі свідомою діяльністю людей та є її продуктом. А мета є однією із складових частин свідомості, а тому й свідомо-раціональної діяльності. З одного боку, вона передує результатові, на досягнення якого направляється дія; з іншого – мета є об’єктивним відношенням, що спрямовує причини на виникнення певного наслідку. Крім цього, вона лежить в основі доцільності, значимість якої в існуванні та функціонуванні правової системи не викликає сумнівів. Тому визначення мети правової системи дозволяє вирішувати багато наукових проблем: встановлювати напрямки її активності, фіксувати в її структурі причинні зв’язки, напрями взаємодії елементів, характеризувати прямі та зворотні зв’язки, межі її функціонування тощо.

Але посилання на мету як критерій відбору елементів не є безспірним і потребує уточнення. Перш за все, це пов’язано з тим, що позиція В.М. Протасова орієнтована на нормативні, а не дескриптивні системні дослідження (пов’язані з вивченням елементного складу уже існуючої системи). Тому в цьому випадку функційні зв’язки правових явищ беруться без урахування їх генетичних зв’язків. У позиції В.М. Протасова ціль аналізується на рівні її практичної реалізації, тому в правову систему включаються тільки ті правові явища, які спрямовані на досягнення мети (норми права, правові відносини, юридичні факти, правові акти, законність, правосвідомість, правова культура, правосуб’єктність, засоби правового примусу тощо). Але й сама постановка мети потребує правових засобів.

Крім цього, сам цей процес неможливий без суб’єкта – носія мети. Правова система суспільства як складне соціальне утворення має кілька цілей, але серед них є одна визначальна, основна – досягнення правопорядку.

Як ми вже відзначали, в юридичній літературі є й така позиція, що метою правової системи є правове регулювання, тобто здійснення всією системою юридичних засобів впливу на суспільні відносини з метою їх упорядкування, визначення певних меж поведінки людей. При такому підході правова система суспільства зводиться до системи правового регулювання, а за обсягом – до механізму правового регулювання. Так, Л.Б. Тіунова відзначає, що механізм правового регулювання є правовою системою, що розглядається з точки зору функціонування, тобто у динамічному, функційному аспекті. Проте це не дозволяє визначити елементний склад правової системи, бо механізм правового регулювання – не єдине утворення, що характеризує функціонування правової системи; процес же правового регулювання важко віднести до мети правової системи, якщо не знати, до якого результату – негативного чи позитивного – він може призвести.

Мета правової системи обумовлюється соціальною системою, тому правове регулювання слід розглядати як функцію правової системи. Метою правової системи є передбачуваний, бажаний результат, який повністю чи частково можна досягати внаслідок функціонування цієї системи, тобто – правовий порядок, який є необхідним для досягнення мети соціальної системи.

Однак встановлення елементів правової системи на базі тільки такого критерію є недостатнім. Деякі автори в якості критеріїв виділяють не мету, а функції правової системи. Але оскільки функції є результатом взаємодії елементів правової системи, кожна з них, як правило, здійснюється декількома елементами. Тому використання функції як критерію виділення елемента теж є проблематичним.

Інші автори стверджують, що структура правової системи складається з декількох компонентів, які розрізняються за цілями, функціями та змістом.

Існує й така точка зору, що до елементів правової системи можна віднести такі правові явища, які, по-перше, володіють соціальними якостями та спрямовані на забезпечення збереження соціальних зв’язків; по-друге, відображають єдність соціальних і правових властивостей та виступають їх носіями; по-третє, є самостійними в здійсненні функцій правової системи; по-четверте, є мінімальними носіями вищевказаних властивостей правової системи; по-п’яте, самі мають складну побудову та є системами. Автор цієї позиції Т.В. Кухарук відносить до складу правової системи суб’єктів права, юридичні норми, правовідносини, а також правосвідомість.

Вищесказане дає підставу стверджувати, що при дослідженні правової реальності на підставі системного аналізу необхідно виходити, перш за все, з поняття структури правової системи. Для системного аналізу це є більш важлива категорія, ніж склад елементів, а тому питання про критерії виділення елементів правової системи треба розглядати в єдності з поняттям структури цієї системи.

Зазвичай під структурою розуміють спосіб, характер, закон взаємозв’язків між елементами системи. Зв’язки бувають різноманітними за своїм характером: внутрішньосистемними та міжсистемними, прямими та зворотніми, безпосередніми й опосередкованими, функціональними і структурними, субординаційними і координаційними тощо, але зв’язки – це не єдине, що характеризує структуру; її якісними показниками є, крім наявності зв’язків, також: 1) повторюваність; 2) постійність; 3) чіткість; 4) внутрішня впорядкованість, що надає системі, при всій її динамічності, стійкого характеру.

Так як правова система суспільства може досліджуватись і в статиці, і в динаміці, то прослідковуються також і утворення, що мають стійкі структурні та функційні зв’язки її елементів, спрямовані на вирішення певних завдань. Але, як було підкреслено у першому підрозділі роботи, структура є стійкою єдністю елементів та їх зв’язків, що утворюють цілісну систему; структура системи може визначатись як стійке поєднання функційних внутрішньосистемних пар, які в свою чергу є стійкими як всередині системи, так і назовні (в поєднанні з іншими парами).

Таким чином, до структури правової системи, як і будь-якої підсистеми суспільства, відноситься сукупність елементів і зв’язків між ними. Основним елементом соціальної системи є людина, і в цьому плані правова система не є винятком. Оскільки правова система, на відміну від інших підсистем, має специфічну мету і виконує свої специфічні функції у соціальній системі, то й, елементи її набувають певної особливості. І такими елементами можуть бути суб’єкти права, так як саме вони мають необхідні властивості щодо забезпечення мети функціонування правової системи, а також реалізації специфічних для неї функцій.

В юридичній літературі висловлюються різні точки зору щодо елементів, які входять до складу правової системи. Так, М.І. Матузов вбачає такі елементи, як: погляди, відносини, установи, стани, інститути, режими, процеси, статуси; К. Мольнау та Ч. Варга поряд із системою права до складу правової системи суспільства включають систему законодавства, реальні можливості та функції правових приписів; С.С. Алєксєєв елементами правової системи називає об’єктивне (позитивне) право, правову ідеологію (правосвідомість), судову (юридичну) практику. Подібною до останньої точки зору є й позиція А.І. Коваленка.

Деякі автори до складу правової системи відносять систему права, систему законодавства, правові інститути та установи, правові поняття, принципи, символіку, правову політику, ідеологію, культуру, юридичну практику.

Американський вчений Л. Фрідмен виділяє три групи правових явищ: 1) "структура", яка включає принципи правової системи та правові установи; 2) "сутність", яка включає норми та зразки поведінки людей, які фіксуються у рішеннях та інших актах (інструкціях); 3) "правова культура" – відношення людей до права та правової системи, ідеали тощо.

Проф. П. Рабінович до складу правової системи відносить: 1) різноманітні правові акти і діяльність відповідних суб’єктів із створення таких актів; 2) різноманітні види і прояви правосвідомості; 3) стан законності та його деформації.

Н. Оніщенко вважає, що елементами правової системи є: право як сукупність норм, що створені й охороняються державою; законодавство як форма вираження цих норм (нормативні акти); правові принципи; правові установи, які здійснюють правову політику держави; судова та інша юридична практика; механізм правового регулювання; правореалізаційний процес (включаючи акти застосування і тлумачення); права, свободи і обов’язки громадян (право в суб’єктивному значенні); правова діяльність; система сформованих у суспільстві правовідносин; законність і правопорядок; правова ідеологія (правосвідомість, юридичні доктрини, теорії, правова культура тощо); суб’єкти права (індивідуальні і колективні); системні зв’язки, які забезпечують єдність, цілісність та стабільність системи; інші правові явища (юридична відповідальність, правосуб’єктність, правовий статус, режим, гарантії, законні інтереси тощо), які утворюють "інфраструктуру" правової системи.

Згідно з точкою зору В.Д. Попкова слід не просто визначити необхідні компоненти, але й розглянути їх у зв’язку зі структурою даного явища. Він вважає, що в роботах російських вчених структура правової системи характеризується трьома групами правових явищ: 1) юридичними нормами, принципами та інститутами, які утворюють.нормативну сторону; 2) сукупністю правових установ, які складають організаційну сторону; 3) сукупністю правових поглядів, уявлень, ідей, які охоплюються соціально-культурною стороною.

О.А. Гаврилов до складу правової системи відносить такі елементи: право (як центр правової системи), правотворчість, правосвідомість, правореалізаційну діяльність, правову ідеологію. У складі елементів він виділяє також правовідносини та суб’єктів права.

На жаль, більшість авторів не аргументують вибір тих чи інших елементів, які включаються ними до складу правової системи. Цей недолік простежується і в позиціях Н.В. Вітрука та В.В. Лазарєва, які критикуючи авторів книги "Правовая система социализма" за відсутність єдиного розуміння правової системи та її елементів, в той же час відносять до неї правові процеси та стани, матеріальні та процесуальні правові відносини, матеріально-правові акти та акти процедурно-процесуального характеру. Називаючи ці елементи, вказані автори знову ж не обґрунтовують свій вибір, не пояснюють, чи утворюють вони (елементи) структуру системи.

Ще одне бачення сутності та структури правової системи пропонує В.П. Синюков. Він визначає правову систему як соціальну організацію, яка містить основні компоненти національної правової культури. До елементів при такому підході щодо поняття включаються: регіональна та місцева правова інфраструктура, системи та підсистеми нагляду, контролю, профілактики правопорушень, правового інформування та правових комунікацій, юридичної освіти, підготовки та перепідготовки кадрів, відтворення та зберігання правової ідеології (НДІ, центри, фонди, культурні спільності тощо).

І.В. Петеліна, посилаючись на існуючі в юридичній літературі позиції, виділяє такі елементи правової системи: 1) право (система норм); 2) законодавство (як форма виразу норм); 3) правові установи, що здійснюють правову політику держави; 4) судова та інша юридична практика; 5) механізм правового регулювання; 6) правореалізаційний процес (та акти застосування й тлумачення права); 7) права, свободи та обов’язки громадян (суб’єктивне право); 8) систему правовідносин; 9) законність та правопорядок; 10) правову ідеологію (правосвідомість, юридичні доктрини, правова культура); 11) суб’єктів права (індивідуальні та колективні); 12) систематизуючі зв’язки; 13) інші правові явища (юридична відповідальність, правовий статус тощо), що утворюють "інфраструктуру" правової системи.

Вона вважає, що такий широкий підхід є найбільш доцільним, бо досить повно окреслює обсяг поняття і характеризує правову систему як складне, цілісне структурне утворення в єдності його складових частин.

Проте, тут доречно було б згадати позицію Л.С. Явіча, який є противником віднесення до складу правової системи всіх без винятку юридичних категорій.

Ю.О. Тіхоміров до правової системи відносив такі елементи: 1) цілі та принципи правового регулювання; 2) основні види правових актів та їх об’єднання; 3) системоутворюючі зв’язки, що забезпечують взаємодію всіх елементів та цілісність системи. Пізніше він пропонував розділяти два явища – 1) правову систему, що склалася історично, та 2) систему законодавства, що є продуктом національної діяльності, форм, виразу нормативного матеріалу.

Це викликало заперечення М.І. Матузова, який вважав, що для визначення внутрішньої будови права або законодавства є традиційні категорії: "система права", "система законодавства", а тому немає потреби вводити нове поняття.

Цікавою видається думка В.Д. Пєрєвалова, згідно з якою системний підхід дозволяє виділяти п’ять рівнів правової системи з відповідним елементним складом: 1) суб’єктно-сутнісний (суб’єкти права); 2) інтелектуально-психологічний (правосвідомість); 3) нормативно-регулятивний (норми права); 4) організаційно-діяльнісний (відносини, діяльність); 5) соціально-регулятивний (законність, правопорядок, правова культура).

Труднощі у визначенні елементного складу правової системи не є випадковими. Це пояснюється тим, що елементи правової системи не завжди можуть розглядатися як структурно виокремлені утворення, що пов’язані внутрішньою організаційною залежністю. Тому вирішуючи завдання виокремлення елементів, необхідно виходити із знань про відмінні ознаки "елемента системи", про те, що кожний елемент є носієм мінімальних атрибутивних властивостей системи і не містить тих, що зберігають субстанційні якості цілого.

Як вже відзначалося раніше, із багатоманіття властивостей правової системи важливим є виокремлення тих, які є основними, незмінними (субстанційними).

Правова система суспільства як важлива частина соціальної системи є цілісним утворенням, в якому поєднуються соціальні, системні та правові властивості, серед яких системні є субстанційними. Це означає, що правова система суспільства є не тільки результатом життєдіяльності людей, але й формою організації соціальних зв’язків, а тому характеризується соціальною спрямованістю.

В.П. Кузьмин вказує, що в цілому соціальні властивості можуть визначатися як властивості, що корисні для людини і суспільства.

Правова система суспільства, маючи соціальні властивості, виконує функції, що необхідні та значимі для людей та їх об’єднань.

Головне призначення такої системи полягає в тому, щоб визначити та закріпити статус суб’єктів відповідно до ролі, яку вони відіграють у суспільстві; забезпечити соціальну взаємодію суб’єктів – людей; встановити соціальні зв’язки, які зумовлюють діяльність, необхідну для досягнення цілей; закріпити і відтворити суспільні відносини; відрегулювати їх шляхом створення моделей поведінки.

Соціальні властивості притаманні й елементам правової системи, які є корисними для суспільства (є цінністю для нього) та спрямовані на збереження, відтворення, узгодження, регулювання і розвиток суспільних відносин, що є субстанцією будь-якої соціальної системи та її частин. Саме на основі соціальних відносин в "суб’єкт-суб’єктних" зв’язках виникають правові властивості, які в такому плані будуть похідними від соціальних.

Правові властивості соціальних явищ не є чимось зовнішнім по відношенню до суб’єктів та їх взаємодії, до суспільних відношень, а формуються і проявляються у них. І виникають вони, реагуючи на ускладнення соціальної структури, формування такої соціально-політичної організації як держава (що має свої відмінні від суспільства інтереси) появу автономності суб’єктів тощо. Все це потребувало встановлення відповідної форми (способу) організації та впорядкування суспільних відносин, чим власне і є право. Особливість даної форми проявляється через такі властивості права, як нормативність, загальнообов’язковість, формальна визначеність, системність, примусовість.

І якщо по відношенню до суспільних відносин право є специфічним способом їх впорядкування, організації, то відносно правової системи та її складових воно є явищем, що забезпечує правову єдність, автономність в оточуючому соціальному середовищі. Правові властивості фіксують сутнісну сторону залежності суб’єктів, їх правовий статус, що проявляється в стійких координаційних та субординаційних зв’язках.

Що ж стосується системних властивостей правової системи суспільства, то їх як правило, виокремлюють у дві основні групи: 1) функційні властивості, що зумовлені соціальною природою даної системи; 2) загальносистемні властивості, що характеризують специфіку, особливості будь-якої правової системи.

На підставі вищевикладеного можна зробити висновок, що не всі правові явища можуть бути елементами правової системи. Кожний із елементів є не тільки носієм мінімальних властивостей правової системи, але й відрізняється від інших елементів. Реальними елементами правової системи є суб’єкти права (фізичні та юридичні особи, держава, соціальні спільності). Вони є носіями прав та обов’язків, мають визначені правові статуси у суспільстві, що базуються на їх фактичних соціальних статусах. Їх самостійність у даній системі визначається наявністю фактичної можливості бути носієм прав та обов’язків завдяки зовнішній виокремленості, персоніфікованості та волевиявній здатності, а також завдяки набутим властивостям суб’єктів права на основі правових норм. Останнє не зменшує значимості суб’єктів права як самостійних елементів системи, так як генетично первинною є можливість бути фактичним носієм прав і обов’язків.

У вченні про суб’єкта права й до сьогодні найбільш вразливим є його трактування як юридично-діяльнісного феномена. Найчастіше юридично-діяльнісному суб’єкту відводиться роль пасивного відтворювача змісту позитивного права, тобто усвідомлювана діяльність суб’єкта є ніби другорядною щодо об’єктивного права.

Особа як носій правової діяльності ніби зникає, коли юридична теорія формує поняття "правоздатність", "юридична особа", "правовідносини" тощо. І лише в порівняно невеликій кількості випадків із-за об’єктивного права "проглядає" особа, яка є носієм правосвідомості та правової діяльності. Це стосується таких юридичних понять, як "дієздатність", "юридичний акт", "помилка (обман)", "вияв волі за допомогою інших осіб", "представництво", "правопорушення" тощо. Тому необхідною умовою правильного трактування поняття суб’єкта права як елемента правової системи є розвиток теорії особи в юриспруденції, особи як носія юридичної діяльності.

Отже, суб’єкт права (юридично діяльнісна особа) буде визнаватися елементом правової системи тоді, коли буде наділений правосвідомістю та здатністю до юридичної діяльності. Належний рівень правосвідомості суб’єкта є запорукою ефективного функціонування правової системи.

Правосвідомість є складним за змістом явищем. У юридичній літературі під правовою свідомістю, як правило, розуміють систему почуттів, поглядів, уявлень, понять, оцінок та установок з приводу чинного або бажаного права.

Правосвідомість суб’єкта права забезпечує відображення, оцінку, передачу правової (і соціальної в цілому) інформації та її перетворення.

За своєю природою правосвідомість як певна система є складною структурою розумових, емоційних та вольових процесів як на індивідуальному, так і на суспільному рівнях, тісно взаємопов’язаних між собою і таких, що забезпечують рух правової інформації.

Правосвідомість є важливою характеристикою суб’єктів у їх правовій взаємодії, вона суттєво впливає на вибір ними того чи іншого варіанту поведінки.

Правова свідомість є такою властивістю суб’єкта права, яка характеризує його інтелектуально-психологічний стан, що дозволяє особі сприймати, оцінювати правову реальність та формувати відношення до неї і мотиви правової поведінки. Ці характеристики є необхідними ланками психологічного механізму дії права, завдяки якому правова система може впливати і на свідомість людей. Вольовий момент правосвідомості виражає активну спрямованість суб’єкта і переводить вольові стимули у реальну людську діяльність

Отже, правосвідомість є характерною властивістю суб’єкта права (з позицій системного аналізу правової системи суспільства). Вона не відповідає тим ознакам елемента системи, про які йшлося вище (не є носієм "суб’єкт-суб’єктних" зв’язків, не є відособленою від такого елемента, як суб’єкт права тощо). Таким чином, правосвідомість не може розглядатися як елемент правової системи суспільства. Водночас вона є важливою властивістю суб’єкта права, який і виступає елементом правової системи. Це стосується й інших правових явищ, які характеризують ті чи інші аспекти правової системи, але не можуть розглядатися як її елементи, так як у них відсутні ознаки останніх.

Суб’єкти права утворюють інституційну частину правової системи, що зумовлено необхідністю внутрішнього її впорядкування.

Поняття "частина" означає момент, фрагмент цілісності, що виражає її специфічність". У цьому розумінні елементи можуть утворювати частини системи, проте з цього не виходить, що всі частини правової системи складаються з елементів, вони можуть складатися з інших компонентів, що не є носіями мінімальних властивостей правової системи, хоча і можуть самостійно здійснювати ряд функцій правової системи.

Інституційна частина є детермінуючою основою причинно-наслідкових зв’язків у правовій системі, а відтак і двох інших частин: функційної та нормативної. У взаємодії ці три частини утворюють структурну організацію правової системи, яка і є системоутворюючим фактором. Але питання про детермінуюче значення інституційної частини не повинно підмінятися питанням про так звані головні частини – всі вони є рівнозначними, необхідними з точки зору доцільної внутрішньої будови (структури) правової системи, їх значимості. Разом з тим, головні системоутворюючі зв’язки формуються лише суб’єктами права (бо вони є елементами системи). А тому не можна погодитися з позиціями деяких авторів щодо визначення "центру", центрального місця для того чи іншого правового явища у правовій системі суспільства. Так, Ю.О. Тіхоміров таким центром вважав конституцію держави, а Л.М. Бельсон, В.П. Сальніков, Л.Б. Тіунова, В.І. Екімов – саму державу. Інші ж автори центром системи вважають її нормативну основу – право.

Деякі автори вважають, що у сучасних умовах відбуваються принципові зміни у багатьох демократичних правових системах світу (напрям на побудову правової держави, забезпечення прав людини), а тому центром правової системи має бути людина, її права та інтереси.

Проте жодна з цих позицій не є прийнятною, бо якщо правова дійсність аналізується на засадах системного підходу, жоден суб’єкт права чи будь-які інші компоненти не можуть претендувати на головну роль. Адже це може призвести до порушення закономірностей розвитку правової системи (в якій всі елементи розміщуються за певними "системними" законами і є рівнозначними). Всі інші компоненти, що входять до системи, виконують функції, спрямовані на існування системи як єдиного цілого. Люди та їх об’єднання були, є і будуть завжди елементами соціальної системи, а отже, і правової. Але поряд з ними існують і інші елементи, в т.ч. держава. Остання є складноорганізованим суб’єктом, який покликаний виражати інтереси всього суспільства в цілому. Реалізація правового статусу держави здійснюється через створювані нею органи: правотворчі, правозастосовчі, правотлумачувальні. Недержавним організаціям держава створює умови для здійснення ними своїх юридичних функцій. Інші суб’єкти мають відповідний правовий статус як самостійні елементи правової системи. Ця самостійність визначається згаданими вище властивостями.

Поряд з цим, структура правової системи включає не тільки суб’єктів права (елементів правової системи), але й зв’язки між ними. Насамперед це стосується причинно-наслідкових та функційних зв’язків, які є виразом системно-структурного зрізу. Як відзначалося у попередніх підрозділах, причинно-наслідкові зв’язки виражають відносини між елементами, що пов’язані внутрішньою необхідністю. Таким чином, з інституційною частиною тісно пов’язана функційна частина.

Відповідно до сучасного понятійно-термінологічного апарату соціології зв’язок розуміється як більш загальне, родове поняття, яке покладено в основу суспільного відношення. Суспільні відносини трактуються як зв’язки між людьми, форма їх взаємодії, спосіб здійснення людської діяльності тощо. Вони утворюють систему зв’язків суспільства, його внутрішню структуру. Процес їх розвитку здійснюється самими суб’єктами (людьми та їх організаціями) від суспільних зв’язків до фактичних відносин і через них – до суспільних відносин. Останні є найбільш розвинутою елементарною формою соціальної взаємодії, найбільш розвинутим видом зв’язку, частиною соціальної системи суспільства. У цьому полягає соціальна цінність та сутність суспільних відносин. Це у свою чергу визначає і підхід до правових відносин, які є особливою формою та різновидом суспільних відносин.

В сучасному правознавстві існує безліч підходів до визначення поняття правового відношення. Воно трактується як вид суспільних відносин, врегульованих правом; специфічний зв’язок (співвідношення) між суб’єктивним правом та юридичним обов’язком; як форму соціальної взаємодії суб’єктів права.

Ткаченко Ю.Г. вважає, що правових у власному розумінні відносин не існує, а є лише правовий спосіб регулювання суспільних відносин.

Найбільш важливим підсумком у розвитку понятійного апарату теорії права є розуміння правовідносин як форми соціальної взаємодії суб’єктів права, оскільки воно (розуміння) висвітлює роль цих суб’єктів у виникненні та здійсненні правових відносин. Правові відносини залежать від ініціативи та поведінки людей (суб’єктів) – сторін цих відносин, тому вони є завжди результатом дії (взаємодії) його сторін. Це є суттєвою ознакою правовідносин, і при її відсутності виключається будь-яка можливість виникнення останніх.

Правові відносини, як вид суспільних відносин, мають ряд ознак самостійності: 1) наявність прав та обов’язків у суб’єктів цих відносин; 2) наявність у них правосуб’єктності (правоздатності та дієздатності); 3) їх виникнення спричиняє юридичний факт.

Важливим видається і питання про зв’язок правового відношення та юридичної норми. В юридичній літературі, як відзначалось вище, пріоритет закріплювався, як правило, за юридичною нормою, все зводилось до зв’язку юридичної норми та правових відносин як причини та наслідку з прямим перенесенням характеристики юридичної норми на правове відношення.

Хоча існували й інші погляди. Так, Бурлай Є.В. юридичну норму називав лише моделлю суспільних відносин (зафіксованим зразком діяльності) та визначенням останнього похідним від першого. С.Ф. Кечекьян вважав, що не завжди норми законодавства можуть охопити всі сторони юридичного життя суспільства, його соціально-економічну практику. Фактичні відносини, які можуть переводитися у статус юридичних, наприклад, судовим рішенням, утворюють основу, з якої потім формується юридична норма.

Якщо ж правові відносини розуміти як спосіб реалізації властивостей суб’єкта (а ми вказували раніше, що до таких його властивостей відносяться права та обов’язки), тоді юридичну норму можна характеризувати як засіб, в якому визначаються умови виникнення таких відносин.

При аналізі правових відносин як відповідних структурних зв’язків правової системи необхідно звернути увагу на предметні, функційні та генетичні зв’язки.

Як згадувалося раніше, суспільні відносини є системоутворюючими зв’язками, так як входять до структури суспільства. Існуючий в юриспруденції поділ на фактичні та правові відносини виражає, перш за все, їх генетичний зв’язок.

Процес опосередкування суспільних відносин юридичною формою у результаті визнання їх державою виражає і предметний зв’язок. Гносеологічно він проявляється у тому, що фактичні відносини є предметом правових. Гносеологічний зв’язок фактичного та правового відношення – це зв’язок змісту та форми, первинного та вторинного. В онтологічному аспекті правове відношення є офіційною моделлю фактичного відношення (що закріплена у правовій нормі). Воно має ті ж предметні та системні атрибути, тобто є взаємозв’язком соціальних суб’єктів. Специфіка полягає лише у тому, що суб’єкти правовідносин повинні бути правосуб’єктними.

У реальному житті правовідносини здійснюються суб’єктами лише у межах моделі, зафіксованої у правовій нормі. Таким чином, здійснюється перехід із реальної системи у нормативну і навпаки (але тільки в межах нормативної моделі).

Те, що стосується функційних (динамічних) зв’язків, полягає у наданні юридичної форми суспільним відносинам шляхом закріплення за суб’єктами прав та обов’язків. Правове відношення ніби стає, таким чином, універсальною формою або засобом впорядкування суспільних відносин, що сприяє утворенню та функціонуванню соціальної системи суспільства. Правові відносини, які вже виникли, опосередковують інші види суспільних відносин, виступаючи системним фактором для утворення цілісної соціальної системи суспільства. Саме через правові відносини (модельовані суспільні зв’язки, що накладаються на поведінку людей), суспільство утворює соціальну систему як цілісне явище, розвивається та вдосконалюється. В результаті і правова система, що відповідає рівню розвитку суспільних відносин, соціальній системі суспільства, стимулює її розвиток, забезпечує цілісність. А в разі невідповідності – поглиблює соціальні дефекти, розриває системоутворюючі зв’язки, дестабілізує суспільство. Правові відносини у правовій системі, як і у соціальній системі суспільства в цілому, відіграють структуруючу роль. Вони сприяють забезпеченню цілісності системи, правопорядку і суспільному порядку в цілому. Сам процес структурування системи є цілеспрямованим.

Правові відносини опосередковуються через правову діяльність. Зв’язки між елементами системи виникають на підставі діяльності суб’єктів права і знаходять свій вияв у правових відносинах.

У науковій літературі діяльність трактується по-різному: і як спосіб існування людей; і як інформаційно-спрямована активність живих систем тощо. Це ж стосується і її структури.

У соціальній системі діяльність є сутнісною ланкою, вона виступає також передумовою появи нової властивості соціальної організації (інтегративної якості, що є властивою тільки для системи в цілому) – формування суспільства, що складається з людей. Тому саме людська діяльність є головною сутнісною ознакою цілісного явища, вона може бути основою для розуміння суспільства як системи взаємодії людей.

Самостійним видом соціальної діяльності є правова діяльність.

Існують різні підходи до поняття останньої. Як правило, під правовою діяльністю розуміється сукупність дій держави, інших організацій, громадян у зв’язку зі створенням та реалізацією юридичних норм, використання інших засобів для вирішення певних соціальних завдань. Визначальною ознакою правової діяльності Б.І. Пугінський назвав "внесення організованості в іншу регульовану діяльність".

У літературі існують різні підходи і щодо видів юридичної діяльності. Так, Байтін М.Й., Самощенко І.С. вважають, що є три основні типи юридичної діяльності: правотворча, правовиконавча (оперативно-виконавча) та правоохоронна. Міцкевич А.В виділяє ще й контрольно-наглядну діяльність компетентних органів. Горшеньов В.М. розрізняв правотворчу, правозастосовчу, установчу, контрольну діяльність.

Карташов В.Н. вважав, що існують такі типи юридичної діяльності: правотворча, правозастосовча, інтерпретаційна, контрольна, координаційна, систематизаційна. Поряд з цим, він відзначає, що виникнення та існування кожного типу юридичної діяльності об’єктивно зумовлено необхідністю задоволення конкретних суспільних потреб та вирішення соціальних завдань. Кожний з цих видів діяльності має визначену специфіку в складі суб’єктів, характері дій, засобах та способах їх реалізації, отриманих результатах, внутрішніх та зовнішніх формах, функціях, психологічних аспектах тощо.

У змістовному плані правова діяльність поділяється на правотворчу, правозастосовчу, правотлумачну та правореалізаційну. Особливе місце серед них належить правотворчій діяльності, за допомогою якої здійснюється конструювання юридичних моделей соціальної поведінки (тобто, організації соціальних зв’язків).

Поза правовою діяльністю, поза активністю суб’єктів (людей та їх організацій) немає ні генезису, ні розвитку, ні цілісності, ні функціонування правової системи. Саме через людську діяльність, через дії суб’єктів право стає соціальною реальністю.

Правова діяльність відображає динамічний аспект, структурованість, зв’язок прав та обов’язків суб’єктів, забезпечує функціонування правової системи.

Оцінюючи діяльність людини чи іншого суб’єкта у правовій сфері як із соціальної, так і з юридичної позицій можна говорити про правомірну чи неправомірну поведінку (відповідно до правових приписів). Переважна більшість суб’єктів правової системи вчиняють правомірну поведінку.

Правомірна поведінка є зв’язуючою ланкою між правовою нормою і соціальним ефектом, на досягнення якого ця норма розрахована. Сукупність всіх правомірних дій – це, по суті, є втілення правопорядку у суспільстві. Через правомірну поведінку суб’єктів здійснюється управління суспільством, функціонує вся правова система, реалізуються особами права та обов’язки. Основна маса правовідносин, що існують у соціальній, зокрема, правовій системі засновані на правомірній поведінці.

Соціальним та юридичним антиподом правомірної поведінки є правопорушення, тобто неправомірна поведінка.

Правопорушення є юридичним фактом, на підставі якого виникає охоронне правовідношення, це суспільне відношення між суб’єктом та державою, суспільством, яке забезпечує охорону, захист, а в разі необхідності відновлення порушених правових зв’язків, взаємодій між суб’єктами права.

Застосовуючи заходи державного примусу до правопорушника, суспільство забезпечує нормальне функціонування як правової системи, так і соціальної системи в цілому.

У силу формальної визначеності права, правові норми фіксують ознаки та відношення держави, суспільства до неправомірної, небажаної поведінки суб’єктів, так і вказівку на заходи її попередження або припинення. Коли правопорушення як юридичний факт породжує охоронне правовідношення (в межах якого реалізується юридична відповідальність, тоді ж починає здійснюватися і правозастосовча діяльність компетентного органа, який є однією із сторін таких відносин.

Вищезгадане дає підставу вважати, що неправомірна поведінка (зокрема, правопорушення) порушує правові зв’язки між суб’єктами правової системи, що загрожує її належному функціонуванню. А тому суспільство вживає через відповідних суб’єктів заходів, щодо попередження таких порушень, використовуючи різні засоби, до яких відноситься і юридична відповідальність. Фіксуючи ці заходи у правовій нормі і реалізуючи через діяльність судових, правоохоронних та інших органів, держава забезпечує досягнення належного правопорядку, функціонування правової системи. Адже ця система, як і соціальна система в цілому, функціонує належно завдяки стабільним правовим зв’язкам між елементами – суб’єктами (які назовні виражені через правовідносини). А стале порушення правових зв’язків між суб’єктами може сприяти руйнуванню, або, в кращому варіанті, деформаціям системи.

У соціальній системі завжди функціонують відповідні заходи, які запобігають її руйнуванню. Якщо мова йде про сучасну розвинуту соціальну систему, основна роль по формуванню таких засобів відводиться такій її підсистемі як правова. Саме на правову систему покладається головне завдання – формування належного правопорядку у суспільстві, забезпечення регулюючої ролі права, здійснення прав та обов’язків суб’єктами права, виникнення необхідних для людини та суспільства правовідносин. Тому вона не включає явища, що хоча й мають соціальну природу, але спрямовані на руйнування соціального та правового цілого (наприклад, правопорушення). Асоціальні та антисоціальні явища не входять до правової системи, яка відображає стійкі зв’язки між елементами; вони (явища) існують поза цими зв’язками і спрямовані на їх порушення, руйнування.

У межах стабільно-функціонуючої правової системи створюється модель взаємодії суб’єктів права (форма майбутніх правовідносин), яка фіксується у юридичній нормі та виражається назовні через певне джерело (зовнішню форму) права. Ця норма і виступає посередником у виникненні правових відносин.

Таким чином, інституційна та функційна частини тісно взаємодіють з нормативною частиною правової системи, яка забезпечує виникнення зв’язків між суб’єктами права.

На думку Д. Ллойда "Право – це одна із могутніх рушійних сил цивілізації у людському суспільстві. Розвиток же цивілізації в свою чергу повсюдно супроводжувався поступовим розвитком системи правових норм та одночасним створенням механізму для їх регулярного та ефективного застосування".

Тому право покликане виконувати ті соціальні функції, які чекає від нього суспільство, а його вдосконалення повинно сприяти тому, щоб воно завжди відображало соціальну реальність сучасного світу.

Система юридичних норм як формалізоване, інституційне та об’єктивоване утворення забезпечує у суспільстві врегулювання відносин та досягнення такої мети як правопорядок.

Юридичні норми у правовій системі є засобом регулювання людської поведінки. І саме визнання їх такими засобами є найбільш поширеним у юридичній літературі.

Водночас це є різновид соціальної норми, який мaє суттєві особливості та відмінні ознаки: по-перше, норма права є загальнообов’язковою; по-друге, встановлюється, санкціонується і забезпечується державою; по-третє, є формально визначеною; по-четверте, потребує письмової форми; по-п’яте, може утворювати систему норм (яка є єдиною у суспільстві).

Поряд з цим, важливою видається і розмежованість норми права та нормативного припису як і з точки зору внутрішньої їх будови, так і з позицій встановлення їх місця та ролі у системі права та системі законодавства. І якщо норма права є правилом поведінки, то припис – це логічно та граматично завершене судження, яке фіксується у відповідних зовнішніх формах (джерелах) права.

Так, професор Алексеев називає нормативний припис логічно завершеним та формально закріпленим державно-владним велінням.

І саме об’єктивація його у нормативно-правових актах та інших джерелах права надає йому загальної обов’язковості.

За допомогою нормативних приписів формуються юридичні норми. Проте такі приписи, на відміну від норм права, які складаються з трьох елементів, мають два елементи (гіпотеза-диспозиція; гіпотеза-санкція). Крім того існують приписи, які не приймають участі у формуванні норм права. Це приписи, що містять визначення понять, принципи, цілі правового регулювання тощо.

Види нормативних приписів в основному збігаються з видами норм права. Поряд з цим вони мають і інші види.

Так, за характером регулювання нормативно-правові приписи є приписами прямого регулювання та опосередкованого регулювання. У свою чергу приписи опосередкованого регулювання можуть бути дефінітивними (містити визначення понять), декларативними (містити вказівку стосовно завдань, цілей, принципів тощо), оперативними (приписи, що визначають порядок набрання чинності нормативно-правовим актом). Можна виділяти і інші види нормативно-правових приписів: за способом викладу, за формою виразу, за функціями у правовому регулюванні тощо.

Реально норма виражається назовні лише через нормативний припис відповідного джерела права.

В той же час, норма права є моделлю відповідного правила поведінки суб’єкта. Юридична норма моделює не тільки правило поведінки, але і стан суспільних відносин, їх особливості об’єктивний та суб’єктивний склад. Закріплені через нормативний припис у джерелі права, ці моделі суспільних відносин, поведінки суб’єктів дають досить цілісну картину соціальної дійсності, що опосередкована правом.

Завдяки цій інформації та особливому характеру моделювання суспільних відносин юридична норма (через припис) набуває регулятивних можливостей.

Все це дає підставу визнати правову норму первинним елементом системи права, а нормативно-правовий припис — системи зовнішніх форм (джерел) права, зокрема системи законодавства. І система права, і система законодавства є самостійними правовими явищами, і в той же час входять до правової системи суспільства.

У юридичній літературі утвердилась думка, що система права це структура права, що виражає внутрішню узгодженість та єдність юридичних норм, розподіл їх на галузі та інститути.

Основна мета цього поняття полягає у системній характеристиці позитивного права через пояснення одночасного інтегрування юридичних норм та їх диференціації на галузі та інститути.

Первинним елементом системи права є норма права, тобто встановлене державою загальнообов’язкове правило поведінки. Норми, що подібні предметно-функційними ознаками і регулюють видові суспільні відносини, утворюють правовий інститут. Правові інститути, що регулюють певну сферу суспільних відносин, утворюють галузь права.

Таким чином, основними структурними частинами системи права є інститут та галузь права, які об’єднують такі елементи як норми права.

Основними критеріями класифікації галузей та інститутів права у юридичній літературі визнаються предмет та метод правового регулювання, які містять свої структурні компоненти. Так, предмет правового регулювання включає: 1) коло суб’єктів; 2) об’єкти регулювання; 3) соціальні факти, з якими пов’язують виникнення відповідних суспільних відносин. А метод правового регулювання містить такі структурні компоненти, як: 1) встановлення право- та дієздатності суб’єктів; 2) визначення їх правового статуcу; 3) визначення процедури реалізації прав та обов’язків; 4) встановлення меж правового регулювання; 5) визначення міри відповідальності у разі вчинення правопорушення. В цілому метод правового регулювання – це ті юридичні засоби впливу на вольову поведінку учасників суспільних відносин, за допомогою яких їм задається бажаний для людини і суспільства напрям розвитку.

Такими є імперативний та диспозитивний методи. Хоча поряд з ними використовуються і методи заохочення, рекомендацій тощо.

Процеси (інтеграції та диференціації), які відбуваються у системі права, розширення або звуження сфери правової регламентації (тобто її зміна) ведуть до виникнення системоутворюючих зв’язків. Будь-яка система є результатом появи системоутворюючих зв’язків, а після її виникнення з’являються нові системонабуті (функційні) зв’язки (тобто зв’язки між її структурними елементами та підрозділами).

Подібні зв’язки є властивими і для системи законодавства. Вона співвідноситься із системою права як форма і зміст. Якщо система права за змістом є внутрішньою структурою права, то система законодавства є сукупністю нормативно-правових приписів, що містяться у нормативно-правових актах, в яких об’єктивуються як внутрішні змістовні, так і структурні характеристики права. Така система є зовнішнім виразом системи права.

Система права є важливим фактором побудови та розвитку системи законодавства, так як її формування пов’язано, насамперед, з процесом відображення об’єктивних закономірностей суспільного розвитку.

Система права та система законодавства знаходяться у тісних гносеологічних та функційних зв’язках і співпадають за рядом ознак. І в той же час, вони мають суттєві відмінності, зокрема: 1) первинним елементом системи права є норма права, а системи законодавства – нормативно-правовий припис, що міститься у нормативно-правовому акті; 2) система законодавства за обсягом є більш широкою ніж система права; 3) критерії поділу системи законодаства не завжди співпадають з критеріями поділу системи права (крім предметного критерію, тут використовується: юридична сила нормативно-правових актів, а також у ряді випадків державний устрій); 4) на відміну від системи права, яка має об’єктивний характер, на систему законодавства більш вагомо впливає суб’єктивний фактор (воля законодавця); 5) якщо система права має лише горизонтальну структуру, то система законодавства має як горизонтальну, так і вертикальну структуру.

Отже ці дві системи є відносно самостійним явище, але водночас вони є підсистемами (частинами) більш об’ємного явища – правової системи суспільства. У цьому проявляється така ознака права, як системність, тобто всі частини системи як цілого можуть утворювати підсистеми (мікросистеми).

Крім нормативно-правового акту (що є частиною системи законодавства), об’єктивація юридичних норм здійснюється і в інших джерелах (зовнішніх формах). В юриспруденції є різні підходи стосовно поняття "джерело права" чи "форма права", але, як правило, трактується як спосіб виразу правової норми назовні та надання йому загальнообов’язковості (тобто як зовнішня форма (джерело) права.

Норми права як соціальні регулятори, посередники у виникненні правових зв’язків між суб’єктами можуть фіксуватися, виражатися назовні у різноманітних формах. Зовнішня форма виразу буде відповідати тому чи іншому аспекту, змісту права; буде здатною зробити правовий зміст діючим. Процес створення тих чи інших форм виразу правових норм є частиною процесу функціонування будь-якої правової системи.

Відмінності у зазначених формах (джерелах права) зумовлені різними факторами: історичними, політичними, економічними, культурними тощо. Але сутність процесу створення різних форм об’єктивації норм права полягає у фіксації їх через приписи нормативного характеру, тобто формалізації. І від вибору певної зовнішньої форми, від способу формалізації залежить зміст нормативного припису (через який передається зміст правової норми чи права в цілому). Ця форма дає можливість відмежувати норму права від інших соціальних регуляторів, які є посередниками інших, неправових зв’язків у соціальній системі.

Різні способи формалізації правової норми шляхом створення нормативних приписів і фіксації їх у тій чи іншій зовнішній формі породжує різноманітні джерела (форми) права.

До основних джерел права, як правило, відносять: нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір, правовий прецедент та правовий звичай.

Таким чином, структура правової системи містить три частини: інституційну, функційну, нормативну. Всі вони є необхідними для характеристики структурної організації.

І як вказував І.І. Шмальгаузен: "ціле розвивається водночас з виокремленням частин в міру прогресивного ускладнення організації. Тобто – це система, підпорядкований складний взаємозв’язок частин, наслідком якого у його суперечливих тенденціях, безперервному русі є вища єдність – організація, що розвивається".

Хоча цю роль структура відіграє в поєднанні з функціями. Мета зумовлює функції, а через них і структуру. Водночас і функційну самостійність, виокремленість елементів правової системи можна виявити лише у процесі здійснення ними необхідних для неї функцій.

Існування будь-якої соціальної системи, зокрема правової, передбачає її функціонування для досягнення соціальної мети і назовні проявляється у функціях, отже, і призначення та сутність правової системи проявляється через її функції. У юридичній літературі є різні підходи щодо класифікації функцій правової системи і навіть спроби визначення поняття "функції правової системи".

Проте, як правило, вони не розмежовуються на внутрішні і зовнішні, що є важливим з точки зору системного аналізу. В цілях нашого дослідження, не вдаючись до окремого дослідження даної проблеми, виокремимо лише ті функції, які необхідні для існування правової системи як цілісного явища. Насамперед, оговоривши, що категорія "функція" у співвідношенні з категорією "система" є засобом досягнення мети, що грунтується на доцільних властивостях системи. Будь-яка система як єдність функцій та структури, які є взаємопов’язані, є виразом єдиної суті – цілого. Структура по відношенню до функцій є внутрішньою основою, визначає процедуру реалізації функцій системи.

Таким чином, до зовнішніх функцій правової системи суспільства можна віднести: 1) адаптаційну (способи, що забезпечують збереження системи, співвідношення з іншими підсистемами соціальної системи); 2) оптимізаційну (яка сприяє вдосконаленню системи); 3) інтегративну (яка забезпечує існування системи як цілого). До функцій внутрішніх можна віднести: 1) цільову, яка полягає у спрямуванні функціонування всіх частин на досягнення мети; 2) регулятивну (розпорядчу), яка полягає у встановленні моделей поведінки та забезпеченні виникнення і реалізації зв’язків між елементами; 3) організаційну (яка має дві підфункції: субординаційну та координаційну, що сприяють доцільному розміщенню зв’язків у системі); 4) контрольну (охоронну), яка спрямована на здійснення соціального контролю за поведінкою суб’єктів; 5) захисну, яка спрямована на встановлення порушених прав суб’єктів.

Отже, вказані функції сприяють як виявленню внутрішньої будови правової системи суспільства, так і її ролі та місця у соціальній системі.

На підставі вищевикладеного, у цьому підрозділі можна зробити такі висновки.

Під структурою правової системи слід розуміти стійку єдність суб’єктів права (елементів) та постійних зв’язків між ними, що спрямовані на утворення правової цілісності.

Мінімальною одиницею (внутрішнім компонентом) правової системи, яка у взаємодії з іншими компонентами утворює систему як ціле, є суб’єкт права. Він розглядається як елемент правової системи при наявності наступних ознак: 1) здатності бути носієм мінімальних властивостей правової системи (фіксація цих властивостей у правовому статусі суб’єктів); 2) правосуб’єктності (наявності право- та дієздатності); 3) визначеності властивостей суб’єкта в юридичних нормах; 4) наявності відповідного рівня правосвідомості; 5) персоніфікованості та зовнішньої виокремленості.

Структурну організацію правової системи утворюють інституційна, функційна та нормативна частини, які необхідні для існування правової системи як цілісного явища, та зумовлені основними властивостями її внутрішньої будови. Інституційну частину складають суб’єкти права, що є елементами правової системи. Функційна частина – це сукупність зв’язків між суб’єктами права, які об’єктивуються через діяльність суб’єктів (у більшості випадків) у правові відносини. Під нормативною частиною правової системи слід розуміти таку сукупність нормативно-правових засобів (нормативних регуляторів), які є посередниками у виникненні та існуванні зв’язків між суб’єктами. При цьому інституційна частина є детермінуючою для нормативної та функційної.

Все це сприяє виявленню основних ознак (властивостей) правової системи. І погоджуючись з Д.А. Керімовим (який до останніх відносить: 1) цілісність (єдність) компонентів, пов’язаних сутнісно-змістовним характером; 2) інтегративність (взаємодію компонентів між собою); 3) ієрархічність, стійке функціонування, що забезпечується структурною впорядкованістю елементів; 4) відносну самостійність (можливість зміни елементів, створення нових, утворення підсистем, зв’язків із зовнішнім середовищем), необхідно відзначити, що ці ознаки можуть бути притаманні будь-якій системі, а не тільки правовій. Водночас правова система має характеризуватися, крім названих, і іншими ознаками, зокрема: 1) вона є підсистемою соціальної системи; 2) основним її елементом є суб’єкт права; 3) вона має цілісний характер, який проявляється у єдності елементів та зв’язків між ними, 4) посередниками у виникненні зв’язків між суб’єктами є норма (система) права; 5) метою її функціонування є досягнення правопорядку в суспільстві; 6) засобами досягнення мети є діяльність суб’єктів права; 7) така діяльність суб’єктів є способом виразу їх внутрішніх зв’язків через правовідносини; 8) досягнення правопорядку забезпечує функціонування і розвиток кожної з підсистем зокрема та соціальної системи в цілому.

Узагальнюючи наведене вище та використовуючи за основу поняття структури правової системи, можна дати таке визначенням поняття "правова система суспільства" – це цілісна структурно організована за допомогою юридичних норм стійка взаємодія суб’єктів права, що забезпечує досягнення належного правопорядку як необхідної умови функціонування соціальної системи.

І саме таке визначення поняття може мати як гносеологічну, так і методологічну цінність. Така його значимість більш рельєфно висвітлюється при вивченні співвідношення цього поняття з іншими правовими поняттями.

У цьому плані видається необхідним насамперед розмежування понять "правова система" та "правова реальність". У філософії термін "реальність" розуміється як "те, що має буття", "буття речей в зіставленні з небуттям, а також з іншими формами буття". Новий тлумачний словник української мови трактує "буття" як об’єктивну реальність, що існує незалежно від нашої свідомості, а термін "реальний" – як той, що існує в об’єктивній дійсності, дійсний. В цьому ж джерелі слово "дійсний" тлумачиться як "реальний, реально існуючий", а слово "дійсність" – як "те, що реально існує, існувало; реальність". У філософії ж дійсність розуміється як "реальність, що існує, розвивається".

Досить часто в юридичній літературі широке трактування правової системи призводить до ототожнення її з поняттям "правова реальність". Наприклад, М І. Матузов вказує, що правова система охоплює весь юридичний апарат, усю юридичну діяльність, що здійснюється в різних формах. Полєніна С.В. відзначає, що "правова система" включає всю сукупність правових феноменів, у т.ч. правореалізацію, правосвідомість, правову культуру тощо.

Видається, що хоча поняття "правова система" складається в результаті взаємодії всіх правових явищ і процесів, це не дає підстави розширювати його обсяг безмежно. Правова реальність існує об’єктивно, тобто не залежить від процесу пізнання і являє собою онтологію (буття) всіх правових явищ, у т.ч. – права і правової системи. В залежності від форми та визначеності останньої відбувається вплив цієї реальності на людей. Саме момент визначеності та передбачуваності й вносить у правову реальність правова система, однак визнання належності правової системи до правової реальності не означає їх тотожності з таких міркувань.

По-перше, правова реальність охоплює буття правових явищ безвідносно до конкретних умов їх існування, а правова система суспільства є такою стороною правової реальності, в якій остання знаходить свій вияв у конкретних зв’язках.

По-друге, правова реальність включає, поряд з іншим, конфлікти та правопорушення, які не включаються в правову систему.

На відміну від правової реальності правова дійсність фіксує не тільки сутність правових явищ, але й несуттєві сторони її буття, охоплює процеси їх становлення, руху, розвитку тощо.

Віднесення правової системи до правової дійсності дозволяє розглядати її з позицій дієвості та визначати деякі закономірності їх розвитку. Так, С.С.Алексєєв відзначає, що найбільш широке поняття, яке охоплює всі без винятку правові явища, – це "правова дійсність", а в цьому широкому понятті виділяються активні елементи, що мають відношення до позитивного права та тісно пов’язані між собою (правова система). Як сторона правової дійсності, правова система містить компонент дії, водночас на неї саму впливають закономірності розвитку правової дійсності.

Будь-яка правова дійсність є життєздатною тільки за наявності правової системи. Але правова система та правова дійсність повністю не співпадають. Правова система – це та сторона правової дійсності, в якій проявляються не випадкові, а необхідні властивості суб’єктів та зв’язки між ними, що сприяє стійкості та цілісності правової дійсності, незважаючи на багатоманітність правових явищ та динамічність процесів у ній.

В юридичній літературі поряд із категорією "правова дійсність" останнім часом використовується і категорія "правове життя". Автори, що оперують цією категорією, у загальному плані трактують її як форму руху правової матерії, посилаючись на багатозначність категорії "життя". Дійсно, поняття "життя" у філософських словниках трактується як найвища форма руху матерії, але застосування змісту цього поняття до правової дійсності видається не зовсім правильним, так як, по-перше, одним із варіантів філологічного значення слова "життя", крім "існування всього живого" – "те, що реально існує, дійсність", а по-друге, названі автори самі трактують поняття "правове життя" як форму руху правової матерії, що охоплює процеси, які відбуваються в правовій дійсності (зокрема, обмін правовою інформацією, взаємодія з оточуючим середовищем тощо). У зв’язку з цим видається, що поняття "правова дійсність" – це не тільки наявність певних правових явищ, але й процеси їх взаємодії, впливу, розвитку тощо, а тому не має підстав виділяти окрему категорію "правове життя" в сенсі процесів правової дійсності, так як вони є частиною останньої.

Правова система є тією стороною правової дійсності, яка є впорядкованим цілим, в межах якого правові явища закономірно зв’язані між собою і проявляють у цих зв’язках необхідні властивості. Правова реальність набуває в правовій системі конкретно-історичну та просторово-часову визначеність.

Поняття "правова система" відрізняється також від поняття "механізм правового регулювання", під яким в юридичній літературі розуміються взяті в єдності та взаємодії всі правові засоби, за допомогою яких здійснюється правове регулювання. Механізм правового регулювання – це певна модель процесу правового регулювання без другорядних, несуттєвих моментів. Якщо елементи механізму відповідають встановленим вимогам, то процес правового регулювання досягає мети. Основними елементами механізму правового регулювання є норми права, юридичні акти тощо; основними ж елементами правової системи є суб’єкти права, а досягнення правопорядку як мети правової системи забезпечується, зокрема, і механізмом правового регулювання.

Ряд авторів ототожнюють правову систему із системою правових, норм (системою права), інші вчені застерігають від змішування цих понять.

Необхідно також виявити співвідношення не тільки між поняттям "правова система" і "система права", але й "система законодавства". Ці поняття взаємопов’язані, зокрема, система права є об’єктивно первинною основою розвитку системи законодавства, однак за своєю структурою вони є різними (насамперед, за первинними елементами).

Поряд з цим і система права, і система законодавства за своїми властивостями є відносно самостійними правовими явищами, які у правовій системі покликані здійснювати свої відповідні функції.

Узагальнюючи вищесказане, слід відзначити, що поняття "правова система" не підмінює інші юридичні поняття, має самостійне наукове навантаження, яке тісно взаємопов’язане з поняттям "правова реальність", "правова дійсність", "механізм правового регулювання", "система права", "система законодавства". Воно сприяє розв’язанню ряду наукових та практичних завдань, про які вже згадувалося раніше.

Проте, зрозуміло, що поняття правової системи не в стані вирішити всі правознавчі проблеми (зокрема, проблеми праворозуміння), охопити всі сторони та взаємозв’язки правової дійсності, підмінити собою поняття права взагалі.

Але саме таке поняття дає можливість виявити не випадкові, а необхідні властивості суб’єктів права як елементів правової системи та зв’язків між ними, що забезпечують в кінцевому рахунку стійкість та цілісність соціальної дійсності.