§ 5. Докази і доказування в цивільному процесі іноземних держав

Доказове право іноземних держав — це сукупність норм, які встановлюють правила і положення, що визначають предмет доказування і обов'язок по доказуванню; види доказування; докази і їх належність; засоби доказування і їх допустимість; оцінку доказів тощо. Такі правила і положення мають загальні риси і відмінності в національному правовому регулюванні в окремо взятих державах.

В країнах СНД інституту доказового права в оновленому регулюванню у порівнянні з нормами ЦПК України властиві в основному спільні положення при наявності окремих особливостей. Так, в ЦПК Азербайджанської Республіки передбачені такі новели: застереження про те, що не допускається використання доказів, одержаних з порушенням закону (ст. 76.3); правило про те, що при розгляді спорів про визнання недійсними актів державних й інших органів, обов'язок доказування обставин, які слугували підставою для прийняття зазначених актів, покладається на орган, який прийняв такий акт (ст. 77.2); правило про оформлення судового доручення районних судів, адресованого до судів іншої держави (ст. 84.4); положення про те, що забезпечення доказів до виникнення справи в суді може бути проведено особами, які виконують нотаріальні дії, в тому числі і посадовими особами консульських установ (ст. 85.2); положення про те, що письмові докази, одержані за допомогою факсимільного, електронного чи іншого способу можуть бути визнані судом такими, якщо є можливість установити достовірність документа (ст. 89.2), а особи, які подають звуко- чи відеоза-пис, зобов'язані зазначити коли, хто і на яких умовах здійснював запис (ст. 96); правило про те, що коли сторона ухиляється в проведенні експертизи або чинить перешкоду в її проведенні, а без участі такої сторони провести експертизу неможливо, суд має право визнати факт, для з'ясування якого експертиза була призначена, встановленим або спростованим і обгрунтувати на цьому факті всі правові наслідки (ст. 97.5); положення з приводу того хто не підлягає допиту як свідок, а також, які особи мають право відмовитися від дачі свідоцьких показань (ст. 104); про те, що суд може вважати встановленими обставини, що мають значення для справи, на підставі даних, повідомлених стороною, якщо друга сторона утримує в себе доказ і не подає його на вимогу суду (ст. 106.2).

ЦПК Республіки Білорусь (прийнятий 11 січня 1999 р.) правове становище свідків, експертів спеціалістів визначено в окремій главі (12) «Учасники цивільного судочинства, які не мають юридичної заінтересованості в наслідках справи». Ст. 92 ЦПК забороняє бути свідком також священнослужителям щодо обставин, відомості про які вони одержали під час сповідання (п. 3). Спеціаліст залучається, коли використання його знань необхідне для забезпечення ефективності огляду чи іншої процесуальної дії, а також з'ясування іноземного права. Визначаються процесуальний порядок залучення спеціаліста та його процесуальні права і обов'язки (ст. 99-101).

Правове регулювання доказів і доказування проведено в розділі V, до якого включено 64 статті (статті 177-241), новелами в яких виступають: визначення предмета доказування (ст. 177); включенні до засобів доказування додатково «інші носії інформації, якщо з їх допомогою можна одержати дані про факти, які мають значення для правильного вирішення справи», і зроблені застереження про те, що одержані докази з порушенням закону не мають юридичної сили (ст. 178). До них відносяться: звукозапис, відеозапис, кіно і відеофільми, висновки державних органів та ін. (ст. 229-231); встановлений правовий порядок проведення очної ставки (ст. 191), доказування підробленості письмових доказів (ст. 199); проведення освідчування (ст. 209), опізнання (ст. 211), судового експеримента (ст. 215), комісійної і комплексної експертизи (ст. 218, ст. 219) і застосування технічних засобів закріплення доказів (ст. 239).

ЦПК Республіки Казахстан (прийнятий 13 липня 1999 р.) у правовому регулюванні «Доказів і доказування (гл. 7)» має слідуючі новели: положення про те, що фактичні дані повинні бути визнані судом недопустимими як докази, якщо вони одержані з порушенням вимог закону і вплинули на достовірність одержаних фактичних даних (ст. 69); визначення, які докази є достовірними (ст. 70); правило про те, що обставини вважаються також встановленими без доказів, якщо в рамках належної правової процедури не буде доказано зворотнє (п. 5 ст. 71); визначення переліку осіб, які не підлягають допиту як свідки і які можуть відмовитися від дачі показання (ст. 79); положення про використання науково-технічних засобів у процесі доказування (ст. 90); правила про призначення і порядок проведення експертизи одноособової, комісійної, комплексної, додаткової і повторної (ст. 91-98); про участь спеціаліста в процесуальних діях, його права і обов'язки (ст. 99).

Доказування в цивільному процесі Болгарії, Угорщини, Польщі розглядається як сумісна діяльність суду, сторін й інших учасників процесу, спрямована на встановлення обставин, необхідних для вирішення спору (§ 163 ЦПК Угорщини, статті 127,129 ЦПК Болгарії, статті 227-233 ЦПК Польщі).

Предмет доказування складають факти (обставини), які мають істотне значення для вирішення спору, тобто юридичні факти, що визначаються нормою матеріального права, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин сторін. Ними є дії і події, визначені в часі, просторі, котрі мали місце в минулому або існують в сучасності. Доказуванню підлягають і доказові факти.

На кожну із сторін покладений обов'язок доказати ті обставини, на яких вона обґрунтовує свої вимоги або заперечення. Обставини, необхідні для вирішення спору, повинна, як правило, доказувати та сторона, яка заінтересована в тому, щоб суд визнав їх істинними (§ 164 ч. 1 ЦПК Угорщини). Але не підлягають доказуванню загальновідомі факти і обставини, офіційно відомі суду, про які він повинен повідомити сторін. А також не підлягають доказуванню: факти, стосовно яких існує встановлена в законі презумпція, спростування якої допускається у всіх випадках, за винятком, коли це заборонено законом (ст. 128 ЦПК Болгарії, ст. 234 ЦПК Польщі); факти, визнані протилежною стороною під час провадження, якщо таке визнання не викликає сумніву у його відповідності дійсному положенню (ст. 229 ЦПК Польщі); факти, які протилежна сторона не оспорює (ст. 230 ЦПК Польщі, § 163 ч. 2 ЦПК Угорщини). Не підлягають доказуванню джерела права і їх правові норми.

У справах, у яких застосовується іноземне право, предметом доказування сторони можуть бути правові норми, що діють в іноземній державі, якщо вони не відомі суду і останній не має можливості їх встановити (ст. 132 ЦПК Болгарії). Суд за власною ініціативою одержує інформацію про невідоме йому іноземне право і про взаємини, які існують з іноземною державою, але може використати також докази, подані стороною. Інформацію про іноземне право і про взаємини надає за запитом суду міністр юстиції (§ 200 ЦПК Угорщини).

В юридичній (процесуальній) літературі Болгарії провадиться класифікація доказування на види: залежно від мети, що ставиться — на повне (яке створює однозначне переконання в істинності або неістинності відповідного фактичного твердження) і неповне (створює лише вірогідність існування фактичних обставин); за змістом — головне (предметом є факти, стосовно яких сторона має обов'язок по їх доказуванню), зустрічне (доказування протилежної сторони, спрямоване проти головного доказування), зворотнє (спрямоване на спростування законної презумпції або законної сили офіційних посвідчуючих документів); за характером факту, що підлягає доказуванню, — на пряме (предметом якого є факт правового значення) і побічне (предметом є доказовий факт).

В цивільному процесі Угорщини виділяється три етапи доказування: встановлення судом доказів і допущення їх в процес; дослідження (перевірка) доказів в судовому засіданні з дотриманням принципу безпосередності; оцінка судом доказів. Відповідно до § 201 ч. 1 ЦПК суд, який розглядає справу, провадить судове доказування, як правило, в судовому засіданні. Якщо це пов'язано з великими труднощами і значними судовими витратами, то суд дає доручення іншому суду, в районі якого проживають особи, які підлягають допиту, або де можна найбільш доцільно провести доказування. Суд, який діє за дорученням, застосовує відповідні правила, які є керівними для суду, що розглядає справу, і користується повноваженнями останнього та складає протокол про проведення доказування (§§ 201-205 ЦПК)

В законодавстві й процесуальній літературі зазначених держав Східної Європи також відсутнє чітке розмежування визначення доказів від засобів доказування.

З аналізу ст. 127 ЦПК Болгарії можна зробити висновок, що доказами є обставини (факти), на яких сторона обґрунтовує свої вимоги і заперечення. В літературі до них відносяться засоби доказування: пояснення сторін, письмові докази, показання свідків, експертиза і пов'язаний з нею огляд. Але, оскільки сторона не попереджається і не несе кримінальної відповідальності за достовірність своїх показань, то її допит не визнається доказовим засобом, за винятком, коли нею зроблене визнання.

ЦПК Угорщини до засобів доказування відносить показання свідків, висновки експертів, огляди, документи та інші речові докази. В цивільній справі принесення присяги не допускається (§ 166).

Правило § 113 ЦПК про те, що суд може викликати сторону до судового розгляду, щоб заслухати її пояснення або витребувати її письмове пояснення, а також правила § 285 і § 302 ЦПК про те, що суд зобов'язаний заслухати пояснення сторони у справах про зміну правового статусу, свідчать, що пояснення сторін відносяться до засобів доказування, хоч пряма вказівка про це в нормі (§ 166) відсутня.

Зі змісту статей 227-231, 305-308 ЦПК Польщі вбачається, що докази і засоби доказування ототожнюються. До них відносяться як істотні для справи факти, так і джерела, в яких вони відображені. До доказів відносяться: письмові докази (документи), показання свідків, висновки експертів, огляди, допит сторін, речові докази, прибори, які передають зображення або звук.

В цивільному процесі Румунії до доказів відносяться факти, які підтверджують наявність або відсутність спірного правовідношення сторін і сприяють вирішенню справи. Засобами доказування і одночасно доказами визнаються письмові докази, пояснення свідків, презумпції і визнання сторін, огляд на місці і експертиза.

В процесуальному законодавстві зазначених країн має місце широка диференціація в правовому регулюванні використання і дослідження доказів.

В цивільному процесі Болгарії пояснення сторін про обставини справи не є обов'язковими. Але суд може вимагати особисту явку сторін для опиту їх про обставини справи (ст. 114 ЦПК). Разом з тим, в першому судовому засіданні, в якому провадиться попередня підготовка справи до розгляду, кожна із сторін повинна викласти і обґрунтувати всі свої вимоги й заперечення, навести докази. Суд ставить кожній із сторін питання за показаннями другої сторони про фактичні обставини і може вказати на те, що ними не наведені докази про окремі обставини, які мають значення для справи (ст. 109 ЦПК).

Показання свідків допускаються у всіх випадках, за окремими винятками, встановленими законом для підтвердження: обставин, дійсність яких має бути підтверджена письмовим документом; погашення встановленого письмовим актом грошового боргу; письмової угоди, її зміни чи скасування; спростування документа, який виходить від сторони, яка намагається його спростувати та ін. (ст. 133 ЦПК Болгарії). У випадках, в яких закон вимагає подання письмового документа, показання свідків допускаються, якщо буде доведено, що документ загублений або знищений не з вини сторони, а також остання бажає довести, що виражена в документі згода дана лише для вигляду, та в інших випадках (ст. 134 ЦПК).

Свідками не можуть бути особи, від яких через фізичні чи розумові вади не можна одержати правдиві показання, особи з питань державної, службової чи виробничої таємниці (§ 169 ЦПК Угорщини), законні представники сторін, особи, які можуть бути допитані стороною як органи юридичної особи, неподільні співучасники (ст. 259 ЦПК Польщі).

Показання свідків — громадський обов'язок. Ніхто не має права відмовитися від дачі свідоцьких показань, крім: родичів сторони по прямій лінії, подружжя, братів, сестер та інших; осіб, які могли б своїми показаннями завдати собі або своїм родичам шкоду, створити для них загрозу обвинувачення в скоєнні злочину; адвоката, лікаря або іншої особи, зобов'язаної в силу роду своїх занять зберігати таємницю, за винятком, коли особа звільнена від такого обов'язку (ст. 135 ЦПК Болгарії, § 170 ЦПК Угорщини); духовних осіб стосовно фактів, які стали відомі їм на сповіданні (ст. 261 ЦПК Польщі).

Свідки, які не з'явилися на виклик суду, можуть бути піддані штрафу, примусовому приведенню і арешту (ст. 276 ЦПК Польщі).

Перед допитом свідка суд встановлює його особу і попереджає про кримінальну відповідальність за неправдиві показання. Свідок урочисто присягається давати правдиві показання (ст. 138 ЦПК Болгарії, § 173 ЦПК Угорщини).

Кожний свідок допитується в судовому засіданні усно і окремо в присутності сторін, може бути повторно допитаний в тому чи іншому засіданні за його вимогою, за заявою сторони і за ініціативою суду. При наявності розбіжностей в показаннях свідка суд може призначити йому очну ставку (статті 140,141 ЦПК Болгарії, § 173 ЦПК Угорщини). Свідок, який не може прибути в судове засідання через хворобу, фізичні вади й з інших поважних причин, допитується вдома або за місцем свого знаходження (§ 176 ЦПК Угорщини).

Після допиту свідка йому зачитуються показання, занесені в протокол, за винятком, коли він або сторона цього не бажають. Він може доповнити або уточнити показання, що також заноситься в протокол. Свідки мають право на відшкодування понесених ними витрат, пов'язаних з викликом їх в суд.

Письмові докази (статті 142-156 ЦПК Болгарії), документи (§§ 190-199 ЦПК Угорщини, статті 244, 245 ЦПК Польщі) широко використовуються в цивільному процесі цих країн.

В нормативному порядку вони поділяються на офіційні й неофіційні (приватні). Офіційний видається посадовою особою в межах кола її службових обов'язків, за встановленою формою і в установленому порядку, і є доказом зроблених в його присутності заяв і вчинення ним або в його присутності дій. Ним матеріалізується не цивільна, а державно-правова компетенція органу державної влади.

Документ, оформлений належним чином судом, державним нотаріусом або іншим органом влади в межах їх компетенції як офіційний документ, повністю доказує зазначені в ньому розпорядження або рішення, а також істинність даних і фактів, що підтверджуються документом, і те, що заява, оформлена в ньому, була дійсно зроблена і дійсно в зазначений час й зазначеним способом. Аналогічну оригіналу доказову силу мають належно завірені з нього копії (фотокопії). Спростування доказу, який підтверджується офіційним документом, можливе, якщо воно не обмежено законом.

Неофіційний (приватний) — документ, який не має ознак офіційного. Підписаний особою, яка його видала, він є доказом того, що зазначені в ньому заяви зроблені цією особою — громадянином чи юридичною особою. Приватний документ матеріалізує цивільні волевиявлення (угоду, заповіт, боргове зобов'язання тощо)і має повну доказову силу за наявності однієї з умов, передбачених, зокрема, § 196 ЦПК Угорщини: особа, яка видала, повинна написати і підписати його власноручно; два свідки своїми підписами в ньому мають підтвердити, що особа, яка його видала, в їх присутності підписала документ, який не був нею підписаний, або в їх присутності визнала підпис на документі своїм, при цьому адреса свідків має бути зазначена в документі; наявні в ньому підпис або знак руки особи, яка видала документ, засвідчені судом чи нотаріусом; документ, виданий юридичною особою в межах її діяльності, підписаний належним чином.

Виходячи з аналізу вищезазначеної норми ЦПК повна доказова сила приватного документа полягає в тому, що до того часу, коли не буде доведене протилежне, він повністю підтверджує, що зазначене в документі волевиявлення було зроблене, прийняте або визнане обов'язковим особою, яка його видала.

Повну доказову силу в цивільному процесі мають документи іноземного походження. Відповідно до ст. 142 ЦПК Болгарії сила письмових доказів (офіційних і приватних) визначається у відповідності з законом, який діяв у час і місці їх здійснення (видання). За § 195 ч. 5 ЦПК Угорщини правові положення щодо національного офіційного документа застосовуються до іноземного документа за умови його легалізації угорським дипломатичним представництвом, компетентним за місцем оформлення, якщо інше не встановлено міжнародною угодою, укладеною Угорщиною.

Кожна сторона може вимагати від другої сторони або від особи, яка не є учасником процесу, подання наявного у нього документа. Остання особа допитується як свідок і зобов'язана подати документ в суд (§ 190 ЦПК Угорщини; статті 152, 153 ЦПК Болгарії).

Приватні документи бувають аутентичними (виходять від особи, яка їх видала) і неаутентичними (волевиявлення було зроблено не особою, яка його видала, тобто підроблений документ).

Заінтересована сторона може оспорити дійсність приватного документа, і суд призначає перевірку його дійсності, якщо друга сторона заявить, що вона бажає використати його в процесі як доказ. За наслідками перевірки суд виносить реалу. У разі визнання документа підробленим суд виключає його з числа доказів (ст. 156 ЦПК Болгарії) і надсилає прокурору разом зі своєю ухвалою.

Висновки експертів. Суд призначає експертизу, якщо для встановлення або оцінки фактів або інших обставин, які мають значення для справи і потребують спеціальних знань в галузі науки, ремесла, мистецтва тощо, якими суд не володіє (статті 157-161 ЦПК Болгарії, §§ 177-183 ЦПК Угорщини). Проведення експертизи доручається, як правило, одному експерту, при складності предмета досліджень — декільком.

При призначенні експертизи у разі необхідності суд має заслухати думку сторін і по можливості врахувати їх пропозиції. Для забезпечення ефективності проведення експертизи функції експерта не можуть виконувати: подружжя і родичі сторін, інші заінтересовані особи; представники сторін, які беруть і брали участь в справі раніше; особа, яка допитувалася в цій справі свідком; особи, від яких не можна чекати об'єктивного підходу до справи, з інших причин.

Про відвід зобов'язаний заявити суду сам експерт, а також сторона. Якщо відвід був заявлений після подання експертного висновку, то суд з урахуванням такого висновку вирішує питання про призначення іншого експерта. Призначення і відвід останнього вирішує суд, який розглядає справу. Він може доручити також іншому суду призначення і допит експерта.

Особа, призначена експертом, зобов'язана з'явитися на виклик суду і дати висновок. За невиконання цього обов'язку без поважних причин суд може стягнути з нього спричинені витрати і накласти штраф (§ 185 ЦПК Угорщини). Але призначена експертом особа звільняється від дачі висновку в зв'язку з захворюванням або відсутністю належної компетенції та з підстав, передбачених для відмови від дачі показань свідкам (ст. 159 ЦПК Болгарії).

Питання, на які експерт має дати висновок, ставить перед ним суд, а також можуть пропонувати сторони. Суд може запропонувати йому дати письмовий висновок без виклику в суд. Він попереджає експерта про відповідальність за дачу неправдивого або упередженого висновку, а експерт обіцяє суду, що дасть неупереджений висновок.

Суд надає експерту всі дані, необхідні для проведення експертизи. Для цього експерт може знайомитися з матеріалами справи, може бути присутнім при її розгляді в судовому засіданні, ставити питання сторонам, свідкам, іншим експертам, подавати пропозиції про проведення іншого дослідження, якщо це необхідно для здійснення експертизи (§ 131 ч. 1 ЦПК Угорщини).

Якщо експерт не може негайно зробити висновок, суд призначає для цього нове судове засідання або пропонує йому подати свій висновок у встановлений строк у письмовій формі, може зобов'язати з'явитися особисто для доповнення або більш детального викладення свого висновку.

У разі, коли дані експертизи або висновок неясні, неповні, суперечать один одному, даним, встановленим іншим експертом, або доказаним фактам, або якщо їх правильність викликає обґрунтованій сумнів, то суд може зобов'язати експерта надати необхідні роз'яснення, а якщо це не дасть результатів, призначити іншого експерта (§ 182 ЦПК Угорщини)

За наявності розбіжностей між експертами кожний з них висловлює свою думку. Якщо суд не може зробити з них певний висновок, він вимагає додаткового експертного дослідження або призначає інших експертів (ст. 161 ЦПК Болгарії).

За проведення експертного дослідження експерт має право на винагороду, розмір якої встановлює суд, що розглядає справу.

Огляд провадиться в тих випадках, коли для встановлення або з'ясування істотної обставини необхідне безпосереднє спостерігання або огляд особи, речі, факту або місця.

Володар речі на вимогу суду зобов'язаний пред'явити таку річ, надати в розпорядження суду або зробити можливим її огляд. В разі необхідності суд може провести огляд за допомогою поліції. Володар предмета огляду може вимагати відшкодування витрат або збитків, які виникли в нього у зв'язку з оглядом (§§ 188, 189 ЦПК Угорщини).

Суд може за заявою сторін або за своєю ініціативою призначити огляд рухомих і нерухомих речей або обстеження осіб з участю чи без участі спеціалістів. Огляд і обстеження допускаються не тільки для перевірки інших доказів, а й як самостійний доказ. При цьому суд має зробити так, щоб не образити особисту гідність особи, яка підлягає обстеженню: суддя може бути не присутнім при цьому, а доручити його проведення відповідним спеціалістам (статті 162-164 ЦПК Болгарії).

В цивільному процесі Польщі огляд має на меті безпосереднє дослідження судовим органом будь-якого предмета для визначення його властивостей в присутності експерта або свідка. Таким предметом можуть бути рухомі й нерухомі речі, а також фізична особа, огляд якої може бути здійснений тільки за її згодою (статті 292, 299 ЦПК).

В цивільному процесі Румунії огляд на місці судом здійснюється з викликом сторін; тут не можуть бути заслухані свідки або експерти у справі. За наслідками огляду складається відповідний акт, який додається до справи. Питання, яке не може бути вирішене на місці, розглядається в суді, де наслідки огляду виносяться на обговорення сторін.

Оцінка наслідків доказування здійснюється на основі принципу вільної оцінки доказів.

В цивільному процесі Болгарії суд оцінює всі докази у справі й доводи сторін за своїм переконанням. Він обґрунтовує своє рішення на обставинах справи, визнаних ним встановленими, і на законі (ст. 138 ЦПК)

Відповідно до § 206 ЦП К Угорщини суд встановлює обставини справи на підставі зіставлення заяв сторін і доказів, наведених під час судового доказування, та оцінює докази в їх сукупності й має про них судження на основі свого переконання. Враховуючи всі обставини справи, суд оцінює за своїм переконанням і те, яке значення надається неявці сторони, яка викликалася в суд для особистого пояснення, невиконанні стороною або її представником будь-якого виклику суду, їх відмову дати відповідь на поставлене запитання або заяву про те, що вони не мають даних про істинність будь-якого факту або не пам'ятають його.

Суд визначає за своїм переконанням з урахуванням всіх обставин суму відшкодування збитків або іншої вимоги, якщо вона не може бути встановлена на підставі висновку експерта чи іншого доказу.

Принцип вільної оцінки доказів закріплено також в ЦПК Польщі (ст. 233). Суд оцінює достовірність на підставі доказів і на основі всебічного розгляду зібраного у справі матеріалу. Він визначає також своє ставлення до відмови подати докази, особливо документ чи предмет спору, та до перешкод, які вчиняє сторона при проведенні доказування, всупереч постанові суду.

Судовим доказам, їх дослідженню в цивільному процесі Франції, Англії, США належить визначальна роль у встановленні суті, напрямів і характеру судочинства. Вони є процесуальними засобами встановлення судом наявності чи відсутності фактичних обставин у справі, необхідних для постановлення рішення. Доказове право Англії і США врегульовано окремими законодавчими актами. В Англії діють Закони про докази у цивільних справах 1968 р. і 1972 p.; Закон про докази (в судочинстві інших судів) 1975 p.; Закон про цивільне судочинство 1997 p.; Правила цивільного судочинства 1998 р. В США діють Федеральні Правила про докази для судів США і магістратів від 01.07.1975 р. в новій редакції від 01.12.1996 p.; Правила Верховного Суду США, які діють з 01.01.1990 рА

В цивільному процесі Англії і США поняттям доказів об'єднується їх зміст (фактичні обставини) і джерела, в яких вміщені такі обставини, тобто засоби доказування.

Для розкриття характерних особливостей доказів вони класифікуються за видами: по їх відношенню до фактів, які підлягають встановленню, — на безпосередні (первісні) і похідні; за способом або засобом одержання фактичних даних — на письмові докази, показання свідків і за цією ознакою на речові й особисті. Але в кожній державі класифікація доказів має свої особливості. Так, експертиза у Франції є самостійним видом доказів, тоді як в Англії вона є різновидністю показання свідків.

В цивільному процесі Франції за способом і засобом розкриття змісту доказів передбачені такі їх види: показання свідків, письмові докази, визнання, огляд на місці, експертиза, присяга, постанови про презумпції (статті 1315-1369 ЦК, статті 252-336 ЦПК).

В цивільному процесі Англії виділяються прямі й побічні докази, первісні й похідні, неспростовані, усні й документальні (письмові).

В США докази класифікуються на прямі й побічні, особисті й речові; ті, що стосуються і не стосуються справи; відповідають суті питання, переконливі та інші.

У всіх державах широко використовуються показання свідків — повідомлення у встановленому порядку про фактичні обставини справи особами, які не беруть участі у ній.

В Англії для підтвердження оригіналу письмового документа і фактичних обставин, що мали місце при його виготовленні, обов'язково викликаються свідками в суд особи, які виготовляли його або є авторами. Але показання свідків не допускається для оспорювання змісту договору, укладеного в письмовій формі. Проте його незаконність, обман, фактичні й юридичні помилки та інші підстави для визнання укладеного договору недійсним можуть підтверджуватися показаннями свідків. Вони можуть бути використані для підтвердження усної угоди сторін, якою скасовується або змінюється письмовий договір, а також з питань, які договором не врегульовані, але не суперечать йому. Допустимість показань свідка можлива для роз'яснення змісту письмового договору, окремих слів і виразів.

За правилами допустимості в Англії не мають ознак доказів передача чуток або даних, одержаних від інших осіб. Тому свідками в цивільному процесі можуть бути тільки особи, які бачили, чули, сприймали все те, про що вони повідомляють суд в своїх показаннях, особисто.

В цивільному процесі США не допускаються показання свідків як доказ для підтвердження змін чи доповнень до умов письмового договору, укладеного між сторонами. Але з цього правила, як і в Англії, передбачені аналогічні винятки.

Обмеження у використанні показань свідків передбачені також в цивільному процесі Франції. В ст. 1341 ЦК (в редакції Закону від 12 липня 1980 р.) встановлено, що про все те (існування зобов'язання і проведення платежу), що перевищує суму або вартість, визначену декретом (15 липня 1980 р. — 500 фр.), навіть добровільне внесення на зберігання, має бути складено акт перед нотаріусом або приватний акт. Не виступають як докази показання свідків ні про обставини, які спрямовані проти або за межі змісту актів, ні посилання на те, що було сказано до, під час або після вчинення актів, навіть якщо йшлося про меншу суму або вартість.

Все це не усуває того, що передбачено в законах стосовно торгівлі. Стаття 109 Торгового кодексу Франції встановлює, що стосовно комерсантів торгові угоди можуть доказуватися всіма засобами, якщо інше не передбачено законом. Із зазначених правил ст. 1341 ЦК зроблені винятки, які допускають використання показань свідків, коли існує начало письмового доказу, яким є будь-який письмовий акт, що виходить від особи, якій пред'явлена вимога, або від її представника; акт, що робить вірогідним факт, на який робиться посилання (ст. 1347 ЦК).

Правило ст. 1341 ЦК не застосовується, якщо зобов'язання виникло начебто із договору, делікту або начебто з делікту, або якщо одна із сторін або не має матеріальної чи моральної можливості придбати собі письмовий доказ юридичної дії, або втратила договір, який був її письмовим підтвердженням, внаслідок випадку чи непоборної сили (ст. 1348 ЦК).

В цивільному процесі Франції, Англії і США свідком може бути будь-яка особа. Як свідки в процесі можуть бути також допитані сторони. Наявність юридичної заінтересованості в справі не є підставою для відводу свідка в процесі.

Обмеження для виконання функції свідка поширюється на неповнолітніх і хворих, а у Франції — на осіб, обмежених в правах за вироком суду, родичів по прямій лінії, а також свояків, подружжя і осіб, інтереси який пов'язані з однією із сторін в процесі (ст. 283 ЦПК).

Для допиту свідки викликаються в суд за його наказом чи постановою. В Англії і США свідок допитується у відкритому судовому засіданні усно. Для забезпечення державної безпеки й інтересів правосуддя свідки дають показання в закритому засіданні.

Усні показання свідка можуть бути замінені поданням письмового показання, підписаного ним під присягою, із звільненням свідка від явки в суд для допиту. Протилежна сторона може вимагати явку свідка в суд для допиту.

Виходячи з принципу змагальності кожна сторона за своїм розсудом визначає свідків у справі. Суд не може вимагати від них викликати свідком особу, яку вони не бажають. При відсутності їх. заперечення суд може викликати таку особу свідком.

Перед допитом свідки приводяться до присяги, яка може бути замінена обіцянкою дати правдиві показання. Показання повинні мати характер прямих судових доказів, виключаючи передачу чуток або даних, одержаних від інших осіб. Але в своїх показаннях свідок може висловлювати свої міркування. Свідки зобов'язані дати відповідь на поставлені їм запитання, за винятком тих осіб, які користуються привілеєю (перебувають під забороною розкриття обставин в державних чи особистих інтересах).

Як свідки можуть давати показання в суді сторони, до показань свідків відносяться також висновки експертів.

В судовому засіданні свідків допитують адвокати (баристери) сторін. Можливий допит свідків первісний (допитує сторона, якою був викликаний свідок), перехресний (допитується адвокатом другої сторони), повторний (стосовно питань, які входили до перехресного допиту). При дачі показань свідок може користуватися записами, написаними ним чи іншою особою стосовно відомих йому обставин у справі.

Після допиту свідка адвокатами питання їм можуть ставити судді. Після закінчення допиту, коли свідок покинув місце, відведене в суді для дачі показань, його повторний виклик для допиту можливий з дозволу суду.

Правове регулювання показань свідків в цивільному процесі СІЛА подібне до Англії, їх використання можливе в усіх випадках; допит провадиться у відкритому судовому засіданні, перед допитом вони складають присягу, яка може бути замінена урочистою обіцянкою свідка бути правдивим у своїх показаннях (ст. 43 Федеральних правил). Викликається в суд свідок судовим виконавцем, його неявка без поважних причин вважається неповагою до суду, за що він притягається до відповідальності.

Свідки можуть бути піддані первісному, перехресному і повторному допиту. При дачі показань вони можуть користуватися своїми записами стосовно фактичних обставин, які є предметом показань. На вимогу однієї сторони в судове засідання може бути викликана друга сторона і піддана допиту як свідок. До показань свідків відноситься також висновок експертів.

Допит свідків і сторін може бути проведений за ініціативою кожної із сторін до судового засідання стосовно будь-яких істотних обставин справи (ст. 26 Федеральних правил), але за умови дотримання вимог належності доказів і правового статусу даних, що користуються привілеєю (забороною розголошення)

В нормативному регулюванні допиту свідків в цивільному процесі Франції встановлено загальний і спрощений порядок дачі ними показань.

При загальному порядку свідки допитуються в закритому судовому засіданні за участю сторін і їх адвокатів. Допит провадить один із суддів складу суду або інший суддя цього чи іншого суду в порядку доручення (ст. 255 ЦПК).

Свідок дає присягу, допитується усно і не може користуватися підготовленими раніше записами своїх показань (ст. 271 ЦПК). Показання його заносяться секретарем суду за формулюванням судці до протоколу, який після оголошення підписується свідком.

Допит свідка провадиться за заявою сторони або за ініціативою суду, про що виноситься ухвала.

При позитивному вирішенні питання про допит свідка суддя, який буде його допитувати, визначає день і час допиту, а сторона, яка залучає свідка, має повідомити про це другу сторону і зазначити прізвище й адресу такого свідка або свідків.

При допиті свідок звільняється від дачі показань з питань, які становлять професійну таємницю.

Після допиту свідків протокол про це подається суду, який розглядає справу, а його копія надсилається другій стороні у справі. Занесені до протоколу показання свідка при розгляді справи в судовому засіданні зачитуються, і сторони можуть використовувати їх в своїх поясненнях.

При порушенні порядку допиту свідків, якщо вони завдають шкоду другій стороні в процесі, допит свідків може бути визнаний недійсним (статті 292, 293 ЦПК). В цивільному процесі Франції до показань свідків не відносяться висновки експертизи і виклик сторін в суд для допиту.

Спрощений порядок допиту свідків характеризується тим, що провадиться він у відкритому засіданні безпосередньо в суді, який розглядає справу, але, як виняток, може бути доручений іншому суду (ст. 412 ЦПК). Протокол допиту свідка складається тільки тоді, коли на рішення у справі може бути подана апеляційна скарга, що надає можливість апеляційному суду знайомитися зі змістом показань свідків за протоколом, не викликаючи їх на допит в судове засідання (статті 411, 432 ЦПК).

Протокол обов'язково складається при допиті свідка суддею цивільного трибуналу, який наглядає за процесом, і здійснюється за його рішенням (ст. 81 ЦПК).

Письмові докази — виконані в письмовій формі різні документи, акти, листування тощо, в яких відображені факти, події, пригоди, договори і угоди, зобов'язання, інші істотні у справі обставини.

В цивільному процесі Франції в складі письмових доказів виділяються: «акти, складені перед нотаріусом» (тобто офіційні), і «приватний акт» (ст. 1341 ЦК), а також «начала письмових доказів». Згідно з ч. 2 ст. 1347 ЦК началом письмового доказу називається будь-який письмовий акт, що виходить від особи, до якої пред'явлена вимога, або від її представника, акт, який робить вірогідним факт, на який робиться посилання. Такий акт робить факт правдоподібним, але не може повністю переконати суддю, оскільки для його підтвердження допускаються показання свідків і застосування припущень (презумпцій).

В складі письмових доказів виділяють різні бухгалтерські документи, в яких зафіксовано облік операцій стосовно майна — факти торговельної діяльності між комерсантами (статті 8-17 Торгового кодексу — в редакції Закону від ЗО квітня 1983 p.).

Письмові докази подають в суд сторони, при цьому він за клопотанням однієї зі сторін може зобов'язати другу сторону подати наявні в неї письмові докази. Листування конфіденційного характеру може бути подане за наявності згоди обох сторін такого листування. Це правило не діє стосовно ділового листування, коли одержувач листа посилається на нього як на доказ, що спрямований на захист його інтересів.

ЦПК Франції передбачає можливість оспорювання справжності (автентичності) поданих до суду документів шляхом застосування однієї з двох процедур: а) перевірки справжності документа (статті 193-213 ЦПК), яка розпочинається за ініціативою сторони, котра надала його. Перевірка провадиться шляхом використання інших документів, допиту свідків, проведення експертизи, іншим способом і не може бути застосована щодо офіційних документів; б) провадження по спору про підробку (статті 214-251 ЦПК), яке може застосовуватися щодо простих, приватних та офіційних документів, а також до тих, до яких застосовувалося провадження по перевірці їх справжності.

Провадження по спору про підробку може бути розпочате лише за наявності порушеної в цивільному процесі справи і тільки в цивільному трибуналі або апеляційному суді, при цьому обов'язок доказування несе сторона, яка заявила такий спір

Розгляд спору про підробку документа проходить три стадії. Порушується провадження в зв'язку з тим, що сторона, яка подала документ, відмовляється вилучити його з матеріалів справи. Суд може визнати документ справжнім або підробленим і вилучити його із справи (перша стадія). Якщо у суду виникає сумнів з приводу дійсності чи підробки документа, він може тимчасово заборонити його використання. Також суд може визнати заявлений спір про підробку документа, безпідставним і оштрафувати сторону, яка порушила про це провадження. Одночасно суд визначає засоби перевірки для остаточного розв'язання спору про підробку документа, зокрема, допитати свідків, провести експертизу, тощо (друга стадія). Застосувавши ці засоби, суд остаточно вирішує спір про підробку документа (третя стадія).

При відхиленні прохання визнати документ підробленим суд накладає штраф на сторону, яка порушила спір про підробку. При визнанні документа підробленим він втрачає властивість судового доказу і можливість використання в цивільному процесі у справі.

До письмових доказів в цивільному процесі Англії відносяться публічно-правові й приватно правові документи.

Публічно-правовими будуть документи, які стосуються питань публічного характеру, повинні бути видані службовими особами в межах виконання ними своїх обов'язків і бути доступними для широкого ознайомлення з їх змістом. Ними є: законодавчі, адміністративні, судові акти, посвідчення дипломатичного представника, книги банківських установ про їх операції та інші. Зміст публічно-правових документів може бути встановленій за допомогою первісних і похідних доказів, але не допускаються докази, які є переданими чутками або даними, одержаними від інших осіб. До суду подаються, як правило, не оригінали публічно-правових документів, а їх копії.

Приватно правовими документами є всі інші документи, які не відносяться до публічно-правових. Для встановлення їх змісту можуть бути використані, як правило, тільки первісні докази. Для визнання документа приватно правовим і встановлення його змісту необхідно, щоб особу, якій належать заява або твердження, вміщені в документі, стосувалися фактичних обставин справи, і вона могла бути викликана в суд як свідок і дати показання. Законом про докази суду дозволено приймати приватно-правовий документ як доказ без виклику особи, яка підписала, або від імені якої він виданий у випадках неможливості її викликати (за станом здоров'я, перебування за межами Англії тощо) та в інших випадках. Суд може також відхилити будь-який письмовий доказ, якщо його прийняття було б недоцільним в інтересах правосуддя.

В цивільному процесі Англії не можуть бути використані письмові документи публічно-правового і приватного характеру, які користуються приві-леєю з метою охорони державних і особистих інтересів. До них відносяться урядові та інші офіційні й приватні документи, в яких вміщені дані, що становлять державну таємницю. Наділені привілеєю документи, складені сторонами, їх адвокатами для ведення цивільного процесу у справі (листи, довідки, висновки баристерів).

За незначними винятками подібний правовий режим встановлено стосовно використання письмових доказів в цивільному процесі СІЛА. Письмові заяви і твердження визнаються доказами, якщо їх авторами є сторони або особи, викликані в суд свідками.

До письмових доказів відносяться записи, зроблені в торгових книгах та інших аналогічних документах, як сторонами, так й іншими особами. У Федеральних правилах цивільного процесу перелік документів, які користуються привілеєю, відсутній, а встановлене правило, за яким визнання документа привілейованим в державних інтересах, вирішується судом в кожному конкретному випадку. Доказами, що користуються привілеєю в особистих інтересах, визнаються ті, які розкривають взаємовідносини між сторонами і адвокатами, лікарями і пацієнтами, а також одержані священиками під час сповідання.

Речовими доказами, які використовуються в цивільному процесі Англії і США, є документи, речі, що можуть підтвердити наявні у справі обставини. Але у Федеральних судах незаконно відібрані речі й предмети при своєчасному зверненні з клопотанням можуть бути виключені з числа доказів.

У Франції до судових доказів відноситься огляд на місці, який поєднується з поданням речових доказів на огляд в судове засідання. Разом з оглядом суд може заслухати висновки експертів і провести допит свідків (статті 295-301 ЦК). Огляд провадиться одним із судців або складом суду за заявою сторони (сторін) або за ініціативою суду. За дорученням суду, який розглядає справу, огляд може бути проведений іншим судом за місцем знаходження нерухомого майна (ст. 1035 ЦК).

При призначенні огляду на місці суд виносить ухвалу, про що сторона, на клопотання якої була постановлена ухвала, повідомляє другу сторону, яка може взяти участь в огляді. Про проведений огляд складається протокол. Огляд речових доказів в суді може бути проведений у відкритому судовому засіданні або в нарадчій кімнаті.

Судова експертиза у Франції (статті 302-323 ЦПК) є самостійним видом доказів в цивільному процесі і полягає в тому, що суд, який розглядає справу, доручає компетентним особам провести дослідження з питань, що мають істотне значення для справи і потребують спеціальних знань.

Призначення експертизи можливе за заявою сторони (сторін) і за ініціативою суду, про що останній виносить ухвалу, якою доручає її проведення одному чи кільком експертам, яких добирає він особисто чи за пропозицією сторони (сторін). В ухвалі зазначаються також питання, що виносяться на експертизу, і встановлюється строк її проведення (ст. 304 ЦПК).

Експерт підлягає відводу за наявності підстав, встановлених для відводу свідків, про що виноситься ухвала, яка набирає силу, незалежно від її оскарження в апеляційному порядку (ст. 312 ЦПК). Цією ж ухвалою має бути призначений інший експерт (ст. 313 ЦПК).

Якщо особа, призначена експертом, відмовляється від виконання його обов'язків, не з'являється на виклик суду для проведення експертизи або у встановлений строк не подає письмову формулу своєї присяги, вона може бути замінена іншим експертом членом суду, який наглядає за процесом (статті 316, 308 ЦПК).

Експертні дослідження провадяться з викликом сторін. На клопотання сторін і експерта або при необхідності зазначений член суду може допитати свідків. При проведенні експертизи сторони вправі подавати заяви і клопотання, які мають бути відмічені у висновку експерта. Якщо експертиза провадиться декількома експертами, вони складають загальний висновок, що приймається більшістю голосів (ст. 313 ЦПК). Оригінал його подається в канцелярію суду і про нього офіційно повідомляється друга сторона. Суд може частково використати висновок (ст. 323 ЦПК) і призначити нову експертизу у разі, якщо раніше проведена експертиза не дала повної й чіткої відповіді на поставлене питання (ст. 322 ЦПК).

Суд при постановленні ним рішення незалежний від висновків експертизи, однак сторони, укладеною між ними угодою, можуть взяти на себе обов'язок підкоритися таким висновкам, у зв'язку з чим суд при винесенні рішення керується ними.

До самостійного виду доказів в цивільному процесі Франції відноситься визнання сторін, предметом якого можуть бути пред'явлені позовні вимоги, істотні для справи фактичні обставини і спірні правовідносини сторін. Правове регулювання визнання встановлене Цивільним кодексом (статті 1354-1356) і Цивільно-процесуальним кодексом (статті 119, 324—326, 428). Визнання є судовим, якщо воно (зроблене під час провадження у справі шляхом письмового звернення в суд чи в усній формі перед судом стороною чи належно уповноваженим нею представником.

Зроблене стороною визнання має для неї повну силу, не може бути взяте назад, але обмежується тільки процесом у справі, в якому воно мало місце (ст. 1358 ЦК).

Визнання можливе при реалізації процедури особистої явки в суд і опитування сторін з метою з'ясування питань, що виникають у справі.

Опитування провадиться у відкритому судовому засіданні або в нарадчій кімнаті кожної із сторін окремо або в присутності їх адвокатів. Адвокати можуть з дозволу суду ставити сторонам запитання стосовно обставин справи, відповіді на які заносяться до протоколу, який підписується сторонами (статті 329-331 ЦПК). При неможливості явки в суд сторона може бути допитана за місцем проживання призначеним для цього членом суду, який розглядає справу, а якщо місце проживання знаходиться на території діяльності іншого суду, то цим судом за дорученням суду, який розглядає справу (статті 332, 333 ЦПК). У своїх відповідях і заявах сторони можуть робити визнання позовних вимог і обставин у справі, які враховуються при постановленні рішення.

При неявці сторони в суд, відмові її відповідати на поставлені запитання суд може допустити показання свідків з підстав наявності «начала письмового доказу» (статті 1347 ЦК, 336 ЦПК).

В Англії при визнанні сторона не доказує будь-яку обставину в підготовчій стадії цивільного процесу чи в судовому засіданні по розгляду справи. Визнання вважається формальним, якщо сторона не заперечує істотних фактів справи. Для одержання визнання фактичних обставин чи документів одна із сторін може звернутися до другої з повідомленням про визнання фактів, зазначених у ньому. Якщо сторона відмовилася від визнання, а такі факти будуть доказані в суді, на неї покладаються всі витрати, пов'язані з доказуванням. Визнання може бути зроблене при опитуванні сторони у її письмовій відповіді на поставлені другою стороною питання в підготовчій стадії процесу або в наданні за наказом суду другій стороні можливості ознайомитися з документами, що знаходяться в її розпорядженні

Неформальне визнання не має на меті його наступне використання в цивільному процесі у справі, від нього можна відмовитися. Його юридична сила визначається судом в кожному конкретному випадку.

Визнання фактичних обставин в цивільному процесі США звільняє сторону від їх доказування. Визнання класифікується на судове — формальне і неформальне — та позасудове.

Визнання фактичних обставин справи, зроблене стороною в процесі або її адвокатами в поданих в суд процесуальних паперах чи усно у відкритому судовому засіданні, називається судовим формальним визнанням. Визнання, зроблене в суді у іншій справі, буде судовим неформальним.

Позасудове визнання може бути виражене в письмових і усних заявах, в діях і поведінці сторін, які свідчать про визнання достовірності фактичних обставин чи дійсність належних у справі документів.

Відповідно до Федеральних Правил сторона у справі в цивільному процесі США може звернутися з пропозицією до другої сторони визнати правдивість документів чи фактичних обставин і дати у встановлений строк відповідь. Якщо така відповідь не буде зроблена, то документи чи фактичні обставини вважаються визнаними такою стороною. При відмові у визнанні і у разі встановлення їх дійсності на таку сторону покладаються всі витрати, пов'язані з поданням і дослідженням доказів.

До судових доказів у Франції відноситься також присяга (статті 1357-1369 ЦК), її значення полягає в тому, що принесення присяги однією зі сторін на пропозицію другої сторони у випадках, коли вона має вирішальне значення, є підставою для винесення судом рішення на користь сторони, яка дала присягу. Суд не може дозволити оспорювання зроблених під присягою тверджень чи подання доказів про їх невідповідність дійсності (ст. 1363 ЦК). Від зробленого під присягою твердження сторона не може відмовитися.

В цивільному процесі можливе принесення присяги для доповнення інших наявних у справі доказів (ст. 1366 ЦК). Така присяга не позбавляє суд можливості визначати її значення при винесенні рішення.

Доказування фактичних обставин у справі покладено на сторону. Проте не потребують доказування загальновідомі факти і презумпції.

Загальновідомими визнаються факти, які відомі широкому колу осіб, в тому числі і суддям. В Англії до них відносяться факти: юридичного характеру (закони, звичаї, судові рішення тощо); конституційного характеру (державний устрій, діяльність парламенту тощо); ті, що стосуються суддівської обізнаності.

Не є загальновідомими, однак не потребують доказування безспірні факти, з приводу яких відсутній спір між сторонами.

Визнання факту загальновідомим вирішується судом. Він може одержати інформацію про такий факт з довідкової літератури, а також зобов'язати сторону, яка посилається на загальновідомий факт, подати про нього письмовий або усний висновок.

В цивільному процесі США питання про загальновідомі факти одержало аналогічне вирішення. В судовій практиці Франції їх застосування не має широкого характеру, але в силу загальновідомості доказова діяльність сторін на їх встановлення не провадиться.

До доказів, які не підлягають доказуванню, в цивільному процесі Франції віднесені презумпції, передбачені законом (статті 1350-1352 ЦК), і законом не передбачені (ст. 1353 ЦК). Законні презумпції — передбачені правом положення, за якими за певних умов факти, що підлягають доказуванню у справі, вважаються встановленими. Не передбачені законом презумпції — це висновки з фактів, встановлених стосовно фактів, які підлягають доказуванню.

Презумпції поділяються ще на неспростовні (рішення суду, що набуло законної сили) і ті, які можуть бути спростованими.

Особа, на користь якої встановлена презумпція, звільняється від її доказування.

Законні презумпції можуть носити абсолютний і відносний характер. Абсолютні презумпції застосовуються щодо будь-якої особи, відносні — стосовно певних осіб.

Фактичні презумпції мають застосовуватися лише тоді, коли вони збігаються з випадками, які допускають показання свідків.

В цивільному процесі Англії і США презумпції поділяються на юридичні й фактичні. Юридичні презумпції бувають матеріально-правового і процесуально-правового характеру і поділяються на спростовані й неспростовані. В США неспростованість юридичних презумпцій полягає в тому, що перевірка фактичних обставин з метою оспорювання презумпцій забороняється.

Юридичні презумпції мають бути прийняті судом, поки вони не будуть оспорені, а фактичні — якщо суд вважає за потрібне, можуть бути прийняті ним

В ФРН доказовому праву присвячені численні норми ЦПК Німеччини (від ЗО січня 1877 р., в редакції від 12 вересня 1950 р. станом на 25 червня 1998 p.), а саме: §§ 284-294 розділу «Провадження в суді першої інстанції», §§ 355-370 гл. 5 «Загальні положення про збирання і оцінку доказів»; §§ 372, 372а гл. 6 «Судовий огляд як доказ»; §§ 375-400 гл. 7 «Показання свідків»; §§ 400-414 гл. 8 «Висновок експерта»; §§ 415-444 гл. 9 «Документальні докази»; §§ 445-484 гл. 10 «Допит сторін»; §§ 493-495а гл. 11 «Самостійне провадження по доказах»22.

В ЦПК відсутнє нормативне визначення доказів і доказування. В теорії цивільного процесу доказами називаються фактичні обставини, на яких основується судове рішення, а доказранням — діяльність сторін і суду, спрямована на подання, збирання, дослідження і оцінку доказів. При цьому виділяється доказування у вузькому і процесуальному розумінні, у вузькому — практична діяльність суду, на підставі якої в нього формується переконання в правдивості (неправдивості) поданих по справі доводів, міркувань, заперечень. Доказування в процесуальному розумінні поділяється на строге і вільне. Перше провадиться тільки на підставі точного застосування доказів, передбачених ЦПК. Вільне доказування розповсюджується на іноземне право і провадиться без дотримання процесуальної форми.

Доказування структурно складається із двох частин: подання доказів при допомозі певних засобів доказування; збирання, дослідження і оцінка доказів. Обов'язок подання доказів покладений на сторін, але суд може без наявності клопотання сторони (сторін) і без урахування обов'язку по доказуванню винести ухвалу про допит сторін (§ 448 ЦПК), витребувати необхідні докази за своїм розсудом, призначити огляд чи експертизу (§ 144 ЦПК), витребувати від сторін документальні докази (§ 142 ЦПК). Доказування розпочинається тільки за розпорядженням суду (ухвалою) про допуск і перевірку доказів, визначених ним для встановлення істини у справі та провадиться в суді, котрий її розглядає (§ 361 ЦПК). За його дорученням збирання і дослідження доказів провадиться іншим судом (§ 362-356 ЦПК).

Предметом доказування виступають: факти, які обґрунтовуються і оспорюються сторонами; норми іноземного права; дослідні положення або положення життєвого досвіду. Отже, доказуванню підлягають факти, які мають вирішальне значення для справи, але доказуванню не підлягають: визнані факти (§ 288 ЦПК), безспірні факти (§ 138 ЦПК), законні презумпцї (§ 292 ЦПК), положення досвіду, основані на загальних положеннях з життя.

Факти, які мають вирішальне значення для справи, для правильного вирішення правового спору й складають основу судового рішення є належними обставинами (доказами) по справі. Допустимими засобами доказування є ті, які визначені ЦПК, зокрема: огляд, показання свідка, допит сторони, висновок експерта, документальні докази. При встановленні іноземного права, звичаєвого права, законів суд має право використати інші джерела (§ 292 ЦПК).

ЦПК закріплює принцип вільної оцінки доказів, за яким відповідно до § 286 суд зобов'язаний, враховуючи зміст всіх засідань і наслідки збирання доказів, якщо таке провадилось, за своїм внутрішнім переконанням визначити чи потрібно вважати фактичні обставини (твердження) істинними чи ні, тобто суд вільний в оцінці достовірності наявних у справі доказів.

У правовому регулюванні окремих видів доказів у ФРН є окремі істотні особливості. Так, судовий огляд має своїм об'єктом: речі, які оспорюються; речі, які перебувають у володінні; сторона власною особою, інші особи — другий подружжя сторін, діти; особа і речі третіх осіб, які виступають законними представниками сторін, або їх речі, які були передані сторонам, звукозаписи і грампластинки (§§ 272, 272а ЦПК). Отже, можливий огляд речей, фізичних осіб і території. Огляд провадиться судом, який розглядає справу, або одним із членів судової колегії чи суддею, який виконує доручення іншого суду.

Свідок викликається для викладення того, що йому відомо про предмет спору (§ 396 п. 1 ЦПК) сторін. Допит свідка можливий в суді, який розглядає справу, за місцем перебування свідка та ін. (§ 375 ЦПК). Федеральний президент допитується на своїй квартирі. Допит як свідків суддів, чиновників, інших осіб, які перебувають на державній службі, на яких розповсюджується обов'язок дотримуватися службової таємниці, провадиться з врахуванням норм чиновницького права (§ 376 ЦПК). Члени Федерального уряду, уряду земель, депутати Бундестагу, Бундесрату, ландтагів допитуються за місцем знаходження резиденції, а члени Федерального уряду і уряду земель — також за місцем їх пребування (§ 382 ЦПК).

В ЦПК визначено коло осіб, які мають право відмовитися дати показання свідків, зокрема: наречений чи наречена однієї з сторін, священики та ін. При цьому суд зобов'язаний роз'яснити таким особам право на відмову дати показання (§ 383, § 384 ЦПК). Але у встановлених § 385 ЦПК випадках, при наявності права на відмову, свідок не може відмовитися від показання про вкладення і зміст угоди, при укладені якої він брав участь як свідок, а також про випадки народження, шлюбу, смерті членів сім'ї; про факти майнового характеру з сімейних правовідносин. За відмову від показань без зазначення причини або визнання її судом неповажною, на свідка, накладаються витрати, зумовлені відмовою, і одночасно на нього накладається штраф. На випадок неможливості його стягнення суд ухвалює про утримання свідка під вартою, іноді до закінчення процесу в суді першої інстанції (§ 390 ЦПК). При необхідності забезпечення правдивого показання дієздатний свідок приводиться до присяги, у разі, коли сторони не відмовляються від неї (§§ 391, 393 ЦПК). Кожний свідок допитується окремо при відсутності свідків, які повинні допитуватися пізніше. У розходженні в показаннях свідків може бути призначена очна ставка (§ 394 ЦПК).

Висновок експерта як процесуальний засіб доказування застосовується для з'ясування необхідних обставин по справі з питань, науки, мистецтва або промислу (§ 407 ЦПК). Вибір експертів та їх кількість провадиться судом, який розглядає справу. Він може, вимагати від сторін, щоб вони визначили осіб, які можуть бути експертами і врахувати наявну між ними угоду про це (§ 404 ЦПК).

Суд керує діяльністю експерта, може давати йому вказівки стосовно обсягу його діяльності, проінструктувати його про завдання, роз'яснити доручення, визначити на яких фактах повинна ґрунтуватися експертиза, в якому обсязі він має право контактувати із сторонами і коли він повинен допускати їх до участі в своїх діях (§ 404а).

Суд, який розглядає справу, може уповноважити суддю, якому доручено збирання доказів, призначити експерта. Експерт підлягає відводу з тих підстав, що і суддя, але допит його свідком не є підставою для відводу (§ 406 ЦПК). Особа, призначена експертом, зобов'язана прийняти це призначення і негайно перевірити чи відповідає доручення його спеціальності і чи може вона його виконати без залучення інших експертів та проінформувати про це суд (§ 407а ЦПК). Експерт має право відмовитися від дачі висновку з тих же підстав, що і свідок від дачі показань. Суд може звільнити експерта від обов'язку проведення експертизи також за іншими підставами (§ 408 ЦПК). На експерта, який не з'явився до суду, відмовився від проведення експертизи, не видав документи чи інші матеріали по справі покладається виплата витрат, нанесених такою поведінкою, і накладається штраф (§ 409 ЦПК). Експерт дає присягу до або після подачі висновку. На вимогу суду експерт подає підписаний ним письмовий висновок до канцелярії суду. За неподання висновку у встановлений строк експерт може бути оштрафований (§§ 410, 411 ЦПК). Суд може визнати висновок експерта незадовільним і вимагати подання нового експертного висновку від нього чи призначити іншого експерта (§ 414 ЦПК). В цивільному судочинстві ФРН бере участь також така процесуальна особа як спеціаліст-свідок. Якщо для доказування обставин, що мали місце в минулому і для відтворення яких необхідні спеціальні знання, то допитуються особи, які мають такі спеціальні знання (спеціалісти-свідки) за правилами, що врегульовують показання свідків (§ 414 ЦПК).

Документальні докази поділяються на офіційні і приватні. Офіційними визнаються документи, оформлені в установленому порядку офіційним органом в межах його компетенції або особою, наділеною публічним довір'ям в межах визначеної для неї компетенції і є, якщо вони стосуються пояснення, поданого відповідним органом або особою, повним доказом події, посвідченої відповідним органом чи особою. Офіційні документи, що оформлені офіційним органом і вміщують офіційні приписи, розпорядження або рішення є повними доказами, а офіційні документи, що мають інший зміст є повними доказами, посвідчених у них фактів. Приватні документи, посвідчені їх складачами або посвідчені нотаріально, є повними доказами того, що вміщені в них пояснення зроблені їх складачами (§§ 415-418 ЦПК). Допускається доказування неправильності посвідчених подій і фактів. До офіційних документів застосовується презумпція їх справжності, але суд може вимагати посвідчення їх автентичності. Не визнана справжність приватного документа підлягає доказуванню. Документи подає сторона, яка доказує певні обставини. Документ, що знаходиться в другої сторони, може бути від неї витребуваний. Доказування справжності документа може провадиться шляхом порівняння почерків. Рішення про наслідки порівняння почерків виноситься судом за внутрішнім переконанням при необхідності, після заслуховування експертів. Якщо сторона мала намір не допустити використання документа другою стороною, усунула або зробила його непридатним для використання, то твердження такої другої сторони про характер і зміст документа, може вважатися доказаними (§ 444 ЦПК).

Допит сторін допускається при відсутності або недостатності інших доказів і можливий на клопотання однієї з них або за ініціативою суду. Якщо сторона відмовилася від допиту або не подала пояснення, якого вимагав суд, то він може вважати факт, покладений в обґрунтування вимоги, доказаним (§ 446 ЦПК). На допит сторін розповсюджується порядок допиту свідків (§ 451 ЦПК), вони можуть бути приведені до присяги (§ 452 ЦПК). Допускається допит недієздатних осіб, що досягли шістнадцяти років з присягою (§ 477 ЦПК). Федеральний президент присягає члену суду, що розглядає справу або члену іншого суду на своїй квартирі. Присяга можлива з релігійним підтвердженням і без нього. Якщо сторона не з'явилася на допит чи не прийняла присягу, справа може бути розглянута по суті (§ 454 ЦПК).

Посилання до глави 14

1. Курылев С. В. Основы теории доказывания в советском правосудии. — Минск, 1969.-С. 139.

2. Хутыз М. X. Общее положение гражданского процесса / Историко-правовое исследование. — М., 1979. — С. 85.

3. КлейнманА. ф. Советский гражданский процесс. — М., 1970. — С. 150.

4. Курылев С. В. Вказ. праця. — С. 177-179.

5. Клейман А. Ф. Вказ. праця. — С. 150.

6. Треушников М. К. Судебные доказательства. — М., 1982. — С. 28-31; Коваленко А Г. Исследование средств доказывания в гражданском судопроизводстве. — Саратов, 1989. — С. 6-9.

7. Курылев С. В. Вказ. праця. — С. 36-37; Матюшин Б. Т. Оценка доказательств судом первой инстанции по гражданским делам. — М., 1977. — С. 2; Треушников М. К. Вказ. праця. — С. 69-70.

8. Штутин Я. Л. Предмет доказывания в советском гражданском процессе. — М., 1963. — С. 8; фаткуллин ф. Н. Общие проблемы процессуального доказывания. — Казань, 1976. — С. 48, 55.

9. Треушников М. К. Вказ. праця. — С. 20.

10. КлейнманА. ф. Основные вопросы теории доказательств в советском гражданском процессе. — М., 1950. — С. 34.

11. Курылев С. В. Вказ. праця. — С. 47.

12. Штутин Я. Л. Вказ. праця. — С. 20.

13. Иванов С. В. Судебные доказательства в гражданском процессе. — Иркутск, 1974. — С. 49.

14. Коваленко А. Г. Исследование и оценка доказательств в судебном разбирательстве / Вопросы теории и практики судебного разбирательства гражданских дел. — Саратов, 1988. — С. 25.

15. Юдельсон. Проблемы доказывания в советском гражданском процессе. — М., 1951. —С. 207-208.

16. Чечина Н. А. Воспитательная функция советского гражданского процессуального права. — Ленинград, 1972. — С. 66-67.

17. Кейлин И. Д. Судоустройство и гражданский процесс капиталистических государств. — М., 1958. — Ч. 2. — С. 195, 211.

18. Коломыцев В. И. Письменные доказательства по гражданским делам. — М., 1978. — С. 10

19. ГріненкоА. Д., Шульженко О. О., Надгорний Г. М. Практика використання в цивільному судочинстві матеріалів судових експертиз // Вісник Верховного Суду України. — 1997. — № 3; ТриушникоВ М. К. Вказ. праця. — С. 144-152.

20. Штефан М. Й., Дрижчаная Е. Г, ГусєВ £ 6. Представительство граждан в суде. — К, 1991. — С. 77-79; Штефан М. Й. Підприємство і правосуддя. — К., 1992. —С. 76-93.

21. Решетникова И. В., Ярков В. В. Гражданское право и гражданский процесе в современной России. Е—М., 1999. — С. 163; Решетникова И. В. Доказательственное право Англии и США. — Екатеринбург, 1998. — С. 174-237; Шишнін В. I. Забезпечення прав людини в судочинстві США. — К., 2001. — С. 4, 7; Кудрявцева Е. В. Реформа английского гражданского судопроизводства // Законодательство. — 2000. — № 1. — С. 77-84.

22. Гражданский процесуальний кодекс Германии. Приложение 2. В кн.: Дав-тян А. Г. Гражданское процессуальное право Германии. — М., 2000. — С. 205-312