15.1. Поняття кримінального покарання

Реалізація завдань, які стоять перед Кримінальним кодексом (ст. 1 КК), неможлива без наявності відповідного апарату примусу, який застосовується до осіб, що не підкоряються кримінально-правовим вимогам. Таким апаратом є інститут кримінального покарання.

Покарання виникає одночасно із виникненням злочину і пов'язане з ним нерозривними зв'язками, які обумовлюють практичну неможливість існування одного без іншого.

Тривалий час домінувала думка (зауважимо, що вона продовжує бути доволі популярною в суспільстві і сьогодні) про необмежені можливості покарання в боротьбі зі злочинністю. При цьому абсолютно ігноруються демократичні підходи до застосування покарання, вироблені гуманістами середньовіччя (Беккаріа, Монтеск'є), які визначали, що попередження злочинності є напрямом і більш ефективним і більш дієвим для досягнення завдань, що стоять перед кримінальним законом, ніж застосування покарання.

Прикладом може бути неадекватна оцінка можливостей смертної кари для вирішення завдань боротьби з найбільш тяжкими видами злочинних діянь. Для об'єктивності слід зауважити, що це притаманне не тільки нашому суспільству. Така точка зору існувала й існує в багатьох країнах світу. Про ЇЇ невідповідність реаліям свідчить статистика злочинності. Приміром, після скасування в Україні смертної кари не відбулось збільшення кількості злочинів, за які раніше передбачалася можливість її застосування, що, до речі, відбувалось і в інших країнах, які скасовували цей вид покарання.

Історія вітчизняного кримінального права повною мірою підтверджує цю тезу. Навіть не заглиблюючись у далеку історію, а аналізуючи КК 1960 p., можна сказати, що невиправдана його жорсткість жодним чином не вплинула не тільки на зниження рівня злочинності, але і не стабілізувала його. Для прикладу досить згадати запровадження в 60-ті роки виключної міри покарання — смертної кари за вчинення економічних злочинів (напр., ст. 86і КК, яка встановлювала відповідальність за розкрадання соціалістичної та колгоспно-кооперативної власності в особливо великих розмірах). Цей «драконівський» захід жодним чином не вплинув на

293

рівень розкрадань, який в СРСР у 60-90-ті роки мав стабільну тенденцію до зростання.

Жорсткої позиції в питаннях застосування покарання дотримувалась і судова практика - близько 60% засуджених призначалось покарання у виді позбавлення волі (для порівняння - у 1934 р. за загальнокримінальні злочини до позбавлення волі засуджувалось приблизно 35% винних). Однак жорсткість законодавства і практики не тільки не вплинули на зменшення рівня злочинності, а, навпаки, відповідним чином зумовили ЇЇ зростання, яке об'єктивно було притаманне радянському суспільству в останні десятиріччя його існування.

Наукова думка давно, ще на початку 80-х років, зауважила хибність таких підходів і ставила питання про зміну кримінальної політики у сфері нормативного визначення розмірів та практики застосування кримінального покарання. Однак ці позиції залишались без уваги.

Коріння такого антинаукового, антидемократично негуманного підходу до визначення та застосування кримінального покарання лежать у перших кримінально-правових актах радянської влади та багаторічній практиці терору, який здійснювався в Радянському Союзі протягом багатьох десятиріч.293

Зі здобуттям незалежності практика призначення покарання судами України, незважаючи на продовження існування старої радянської системи покарання, почала розвиватись у напрямку гуманізації. Про це свідчать дані судової статистики, за якими просліджу-ється суттєве зменшення відсотка засуджених до позбавлення волі в загальній кількісті засуджених. Станом на 2001 p., він становив 37,2%. Незважаючи на деяке зростання абсолютних показників частка засуджених до цього виду покарання неухильно продовжує зменшуватись - за період 1999-2001 pp. вона зменшилась на 26,9%.294

29j Слід зауважити, що у законодавстві 20-50-х років взагалі вживався не термін «покарання», а термін «заходи соціального захисту», притаманний соціологічній школі кримінального права. Цей термін більше відповідав поглядам провідників політики диктатури пролетаріату на покарання як, насамперед, інструменту захисту встановленого ними режиму. У 2002 р. ця тенденція продовжувала зберігатись - до позбавлення волі на певний строк було засуджено 31,4% від загальної кількісті засуджених // Вісник Верховного Суду України 2003.- № 4.- С. 36. У першому півріччі 2003 р. це й показник залишався практично стабільним // Вісник Верховного Суду України.-2003.-№5.-С.31.

294 Вісник Верховного Суду України // 2002.- № 4.- С. 20.

294

Система кримінального покарання яка існувала в Україні з 1960 р. не відповідала розвитку суспільства, що викликало потребу в її реформуванні яке і було здійснено КК України 2001 р.

Новому кримінальному законодавству в питаннях визначення основних параметрів застосування покарання притаманні такі характеристики:

S змінена система покарання - вона орієнтує на застосування, при дотриманні всіх умов призначення покарання, насамперед більш м'яких, гуманних його видів. При цьому за цим самим принципом будуються і санкції статей Особливої частини КК;

S встановлено нові види кримінального покарання, які дають можливості для більш широкого маневру в питаннях застосування покарання з урахуванням конкретних характеристик злочинного діяння та особи винного;

S знижені санкції норм, які передбачають відповідальність за значну кількість злочинів;

S здійснений крок у напрямі гуманізації покарань - підтверджено скасування смертної кари, замість якї впроваджено довічне позбавлення волі за вчинення обмеженого кола особливо тяжких злочинів проти життя;

^ здійснена орієнтація на застосування за злочини невеликої й середньої тяжкості насамперед покарань не пов'язаних із позбавленням волі.

Все це, звичайно, із часом, приведе до докорінної зміни практики застосування покарання, яке повинно бути орієнтовано на гуманне ставлення до осіб, що вперше вчинили злочини невеликої або середньої тяжкості, усвідомили ступінь своєї провини, щиро розкаялись у вчиненому, що дає підстави для призначення мінімального покарання і навіть до звільнення від нього. Паралельно повинно здійснюватись застосування суворих, жорстких видів покарання до осіб, які вчинили тяжкі і особливо тяжкі злочини та рецидивістів.

Визначення цього кримінально-правового інституту закріплено в ст. 50 ч. 1 КК України, яка встановлює: «1. Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого».

Слід наголосити, що сам термін «покарання» притаманний виключно кримінальному праву, тоді як інші галузі системи права для визначення санкцій, які застосовуються за порушення приписів норм використовують інші терміни.

295

Що стосується ознак цього інституту кримінального права, то в науці немає єдності щодо визначення їх кола. Переважно вони зводяться до:

^ покарання є примусом, що застосовується до особи, яка порушила кримінально-правові приписи. Це означає, що воно є, передовсім, карою, відплатою за злочинну поведінку особи, що проявляється у відповідному обмеженні її прав і свобод;

S покарання носить публічний характер, воно призначається від імені держави обвинувальним вироком суду;

S покарання носить особистий характер, воно призначається лише особі, яка визнана винною у вчиненні злочину. Покарання є наслідком визнання вини особи в інкримінованому діянні, воно відбувається особисто засудженим і тягне для нього довготривалі правові наслідки у виді судимості.

Ці ознаки відмежовують кримінальне покарання від інших видів реакції, що може мати місце при порушенні особою правових приписів, які передбачені нормами інших галузей системи права.