Тема 1

Конституційне  право

як галузь права

                України

Конституційне право як галузь права в будь-якій державі є провідною складовою її національної правової системи. Ця га­лузь права, як і інші, являє собою сукупність правових норм, що встановлюються й охороняються державою. Проте консти­туційне право відрізняється від інших галузей права особли­востями тієї сфери суспільних відносин, на регулювання якої спрямовані його норми.

Конституційно-правові норми регулюють основні принци­пи соціально-економічного, політичного й територіального устрою держави, порядок її відносин з інститутами грома­дянського суспільства, здійснення основних прав і свобод лю­дини та громадянина, визначають систему органів державної влади тощо.

Конституційне право — це багатопланова категорія, що роз­глядається в трьох аспектах: як галузь права в національній правовій системі, тобто як сукупність конституційно-право­вих норм, що діють на території певної країни; як наука, що вивчає конституційно-правові норми та правовідносини й інститути, які формуються на їх основі; як навчальна дисцип­ліна, що базується на досягненнях і даних науки.

Особливе місце в загальній теорії конституційного права посідають питання конституційно-правової відповідальності.

Конституційне право України — це система правових норм, що регулюють відносини народовладдя, через які забезпе­чується організаційна й функціональна єдність українського суспільства як цілісної соціальної системи. Конституційне право закріплює основи конституційного ладу України й пра­вового статусу людини та громадянина, територіальний устрій,

систему державних органів і головні засади та принципи ор­ганізації місцевого самоврядування в Україні.

До кваліфікаційних ознак конституційного права, які в су­купності дають змогу виокремити цю галузь права як таку, належать предмет і метод правового регулювання, соціальне призначення, роль і принципи конституційного права, його завдання та функції, наявність конституційної (конституцій­но-правової) відповідальності.

Для характеристики будь-якої галузі права найважливішим є визначення сфери регульованих нею суспільних відносин, тобто предмета правового регулювання. Для цього слід розгля­нути сутність і зміст суспільних відносин, охоплюваних даною галуззю; якісну відмінність і специфічні ознаки таких відно­син; роль і значення цих відносин у життєдіяльності суспіль­ства тощо.

Основним предметом правового регулювання конституцій­ного права України є суспільні відносини, які виникають і діють у процесі здійснення влади народом України. Такі від­носини регулюються правовими нормами, які складають зміст найважливіших джерел конституційного права — Конституції України, Декларації про державний суверенітет України, за­конів України тощо.

Предмет конституційного права охоплює чотири групи сус­пільних відносин, які:

є засадами народовладдя, суверенітету народу;

визначають устрій держави як організації влади народу та

для народу;

є засадами функціонування держави;

визначають характер зв'язків між державою та конкрет­

ною особою.

Розглянемо ці групи суспільних відносин.

1. Суверенітет народу — це його природне право бути вер­ховним і повновладним на своїй території. Розрізняють по­тенційний і реальний суверенітет народу. Потенційний суве­ренітет має практично будь-який етнос незалежно від існу­вання своєї державності, а також від того, чи сформувався він в історичну спільність "народ", визнаний іншими державами й націями, чи ні. Реальний суверенітет — це втілення в життя

6

суверенних прав народу, його волі йти таким шляхом, який він вважає найкращим.

Сутність повновладдя народу України виявляється в таких визначальних засадах народовладдя:

організаційно-політичних (концентрованим виразом на­

родовладдя в цьому аспекті є політичний плюралізм —

багатопартійність, різноманітність форм волевиявлення

тощо);

економічних (економічний плюралізм є основою розвит­

ку матеріального стану суспільства; він передбачає сво­

боду підприємництва, різноманітність форм власності);

соціальних (їх характер і зміст визначаються економічни­

ми умовами існування суспільства; вони знаходять пред­

метне втілення в поділі суспільства на класи, суспільні

групи відповідно до місця, яке вони займають. Гуманна

організація суспільства — це справа самих людей; вона

ґрунтується на усталених принципах, визначальним з

яких є пріоритет загальнолюдських цінностей);

ідеологічних (сукупності таких уявлень, світоглядних ду­

мок, ідей, які визначаються умовами життєдіяльності

суспільства та становлять духовні цінності народу);

морально-етичних (суспільна влада має духовне, вольове,

інтелектуальне наповнення);

соціально-психологічних (зумовлені характером психіки та

свідомості людини).

2. Влада — необхідний спосіб організації суспільства, про­цесів, що відбуваються в ньому. Найбільш універсальною ор­ганізацією влади в суспільстві є держава. Ось чому об'єктом конституційного регулювання є формування держави, її функ­ціонування, розвиток, а також відносини, що опосередкову­ють ці процеси та пов'язані з такими аспектами:

формою державного правління;

формою державного устрою (тим, як організована дер­

жава, які зв'язки існують між центром та іншими управ­

лінськими, зокрема самоврядними, структурами);

політичним режимом, під яким звичайно розуміють спо­

сіб здійснення державної влади (від нього залежить, чи є

держава демократичною, правовою);

встановленням і використанням символів держави —

прапора, герба, гімну, столиці;

територіальною організацією.

Основними засадами функціонування держави є гуманізм,

демократія, розподіл влад, котрий виражається в механізмі

противаг, взаємного контролю гілок влади, їх урівноваженості.

Характер зв'язків між державою та конкретною особою

визначають такі відносини:

громадянства, під якими зазвичай розуміють постійний

правовий зв'язок між особою та державою, що надає

людині відповідні права й покладає на неї певні обов'яз­

ки;

фундаментальних прав громадян України: економічних,

політичних, соціальних, культурних, екологічних;

гарантій реалізації прав і свобод;

що випливають із факту відповідальності держави перед

особою та навпаки.

Таким чином, конституційне право України є одним із найважливіших засобів забезпечення повновладдя народу Ук­раїни в політичній, економічній і соціально-культурній сфе­рах його життєдіяльності. Жодна інша галузь права не закріп­лює суспільних відносин, що складають основи повновладдя народу України. Це виняткова прерогатива конституційного права.

Характеристика конституційного права не вичерпується його предметом. Велике значення має метод правового регулю­вання — система прийомів і способів, за допомогою яких нор­ми галузі права впливають на конкретні суспільні відносини, упорядковують їх щодо цілей і завдань правового регулювання.

Сутність, структурні та функціональні особливості методу конституційного регулювання визначаються характером і спе­цифікою предмета регулювання.

За допомогою методу конституційного регулювання за­

кріплюються не всі, а найголовніші, кардинальні принципи й

положення, які визначають зміст і основні напрями розвитку

суспільства.

Характерна особливість цього методу — максимально

високий юридичний рівень. Відносини, що виникають і діють

у процесі здійснення основ повновладдя народу України, на найвищому законодавчому рівні закріплюються Конституцією України. Безпосереднє закріплення — визначальний спосіб у галузі конституційного права України.

Після способу безпосереднього конституційного нормоза-кріплення найбільшого поширення в конституційному праві набули й такі способи правового регулювання, як позитивні зобов'язання, дозвіл, заборона, регламентування структури тощо.

У конституційному праві переважають прийоми імпера­

тивного, централізованого регулювання, за якого відносини

між суб'єктами права ґрунтуються на засадах субординації,

тобто підпорядкування одного суб'єкта іншому. Тому пове­

дінка суб'єктів конституційного права строго програмується,

а їхні права чітко й однозначно визначені.

Однією з особливостей методу конституційного регулю­

вання є його установчий характер. У суспільстві є багато від­

носин, які потребують первинного правового впливу, тобто

регулюються "вперше".

Метод конституційного регулювання має універсальний

характер. Його дія в більшості випадків поширюється на всі

сфери життєдіяльності, у той час як норми інших галузей рег­

ламентують конкретні сторони суспільного життя. Конститу­

ційне регулювання впливає на всі галузі національної правової

системи.

Специфічною рисою методу є поєднання безпосеред­

нього, прямого регулювання суспільних відносин нормами

конституційного права з непрямою (опосередкованою) дією

всієї Конституції, її інститутів і окремих норм.

Поєднання стабільності й динамізму — одна зі специфіч­

них ознак методу конституційного регулювання.

З одного боку, конституція — це надзвичайно постійний, стійкий політико-правовий документ, з іншого — вона не може не враховувати розвиток суспільних відносин. Має бути раціональне співвідношення між стабільністю та динамізмом конституції.

Таким чином, конституційний метод правового регулюван­ня є однією з найважливіших кваліфікаційних ознак, які ви-

окремлюють конституційне право в самостійну ланку право­вої системи України.

Розглянемо поняття системи конституційного права. У за­гальному вигляді її можна уявити як своєрідне утворення, що складається з трьох відносно самостійних, але надзвичайно тісно пов'язаних блоків: принципів конституційного права, його інститутів і норм.

Принципи конституційного права — це фундаментальні заса­ди, в яких утілюються сутність і політико-правове призначен­ня цієї галузі права та її основного джерела — Конституції Ук­раїни. Це своєрідний каркас, який складає основу конститу­ційного права, об'єднує його в єдине ціле, визначає його характер і динамічну спрямованість.

Інститут права — це сукупність норм права, які регулюють певне коло однорідних, однопорядкових суспільних відносин і утворюють однорідну групу. Це стосується й інституту кон­ституційного права, норми якого відзначаються певною авто­номністю, відносною самостійністю правового регулювання. Розрізняють галузеві та міжгалузеві інститути права. Так, галу­зевими інститутами конституційного права є інститути пред­ставницьких органів, громадянства, територіального устрою, місцевого самоврядування тощо, міжгалузевим — інститут влас­ності.

Інститути конституційного права розрізняють за змістом, структурою, методами й завданнями правового регулювання. Серед них є надінститути, які охоплюють значне коло сус­пільних відносин і включають до свого складу ряд інших ін­ститутів (підінститутів), котрі, у свою чергу, можуть мати дрібніші структурні підрозділи. Такими надінститутами мож­на вважати інститути влади народу, державного суверенітету, державної влади тощо.

Таким чином, інститут конституційного права — це функ­ціонально відокремлена, внутрішньо стабільна підсистема взаємопов'язаних правових норм. Це — головний підрозділ конституційної галузі права, що є системою інститутів права й охоплює декілька різновидів правовідносин, однорідних за змістом і методами правового впливу.

Інститути конституційного права у сукупності утворюють чітку систему, яка є основою Конституції України. Вони роз-

10

ташовані в певному порядку й усі включені до тексту Консти­туції. Загальне уявлення про систему цих інститутів дає зміст Конституції, де відбито інститути загальних засад конститу­ційного ладу, прав і свобод людини та громадянина, прямого народовладдя, законодавчої, виконавчої та судової влад, тери­торіального устрою, місцевого самоврядування, а також інсти­тут, що визначає порядок змін і доповнень до Конституції.

Можна запропонувати й іншу класифікацію інститутів кон­ституційного права залежно від відносин, які вони закріплю­ють у джерелах конституційного права.

І.  Інститут народовладдя:

безпосереднє народовладдя (пряма демократія);

представницьке народовладдя (через обраних пред­

ставників народу);

місцеве самоврядування.

II.  Інститут конституційного оформлення народовладдя:

конституційний лад;

юридична конституція;

конституційні закони;

конституційна законність;

конституційні звичаї, традиції.

III.           Інститут правового статусу людини та громадянина:

громадянство (постійний зв'язок особи й держави);

система основних прав і свобод людини та громадя­

нина;

гарантії основних прав і свобод.

IV.           Інститут державного будівництва:

форма держави;

територіальна організація України;

механізм держави.

Конституційно-правові норми — це загальнообов'язкові пра­вила поведінки, установлені чи санкціоновані державою з ме­тою охорони та регулювання певних суспільних відносин, які становлять предмет галузі конституційного права. Ці норми є особливим різновидом норм національної правової системи. їм властиві риси, притаманні всім правовим нормам. Разом з тим конституційно-правові норми мають ряд специфічних яко­стей і ознак, які дають змогу виділити конституційне право в

11

окрему галузь. Від інших видів правових норм вони відрізня­ються:

змістом, оскільки регулюють особливе коло суспільних

відносин — відносини народовладдя;

установчим характером,  оскільки вони встановлюють

порядок створення правових норм,  обов'язковий для

всіх інших галузей права;

вищою юридичною силою щодо інших правових норм;

особливостями структури (для них, як правило, не ха­

рактерна тричленна структура — гіпотеза, диспозиція та

санкція). Деякі конституційно-правові норми,  а саме

норми-принципи, норми-декларації, норми-цілі, взагалі

мають лише диспозицію, інші мають і диспозицію, і гі­

потезу.   Санкція  міститься  в   конституційно-правових

нормах лише в окремих випадках.

До характерних ознак конституційно-правових норм не­обхідно віднести такі:

найбільшу стабільність у порівнянні з нормами інших

галузей права;

підвищений рівень охорони з боку держави;

прямий характер їх дії;

—            особливий механізм реалізації.

Конституційно-правовим нормам властивий також полі­тичний характер, оскільки основним предметом цієї галузі права є державно-політичні відносини влади, тобто політичні відносини, що виникають і здійснюються у сфері функціону­вання держави. Однак характеризувати такі норми як суто політичні немає підстав.

Серед конституційно-правових норм значне місце займа­ють нетипові нормативні положення, в яких безпосередньо не визначаються права та обов'язки суб'єктів. їх завдання в іншо­му: вони є сполучною ланкою між нормами різних галузей права, інтегруючим фактором, що забезпечує єдність і стабільність правової системи. Це нормативні приписи, які визначають загальні принципи конституційного права, нор­ми, які гарантують певні права, установчі норми, юридичні конструкції, норми-дефініції тощо.

Багато конституційно-правових норм не мають гіпотези й санкції (наприклад, статті 1, 2, 3, 5, 7, 15, 20 та ін. Конституції

12

України). Гіпотези містяться в статтях 27, 82, 87, 111 та ін. Вка­зівки на санкцію є, зокрема, в статтях 56, 60, 62, 81 тощо.

Елементи конституційно-правової норми часто перепліта­ються між собою, і на практиці досить непросто виокремити їх "у чистому вигляді".

Санкції конституційного права мають особливості, що ви­значаються характером суспільних відносин. Найважливіша з них — профілактичне, організуюче та виховне призначення санкцій.

Специфічним є коло суб'єктів, які вповноважені застосо­вувати конституційно-правові санкції. Це насамперед народ, територіальні громади (населення адміністративно-територі­альних одиниць), органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Засобом забезпечення реалізації конституційно-правових приписів можуть бути санкції (точніше кажучи, норми, які передбачають певні санкції) інших галузей права (це стосуєть­ся статей 34, 47, 50, 52-56, 80, 81, 105, 111 Конституції Украї­ни, охорона й реалізація яких забезпечується "спорідненими" нормами кримінального та адміністративного права).

Конституційно-правові норми класифікують за різними ознаками. Найпоширенішою є класифікація конституційно-правових норм за їх змістом, який розкривається перш за все через предмет правового регулювання, уявлення про який дає система (зміст) Конституції України. У відповідності до цього всі норми можна поділити на декілька груп, які:

визначають основні засади конституційного ладу України;

закріплюють основні конституційні права та свободи

людини та громадянина;

закріплюють народне волевиявлення (вибори, референ­

думи) та інші форми безпосередньої демократії;

закріплюють організацію державної влади: законодавчої,

виконавчої та судової, влади Президента України, само­

врядування тощо;

закріплюють територіальний устрій України,  зокрема

його визначальні принципи, систему адміністративно-

територіального поділу, статус Автономної Республіки

Крим, міст Києва та Севастополя.

13

Залежно від змісту конституційно-правові норми поділяють на матеріальні та процесуальні.

Матеріальні норми права виражають зміст діяльності дер­жавних органів, визначаючи їх правовий статус, а процесу­альні норми закріплюють порядок, способи, методи здійснен­ня цієї діяльності шляхом встановлення конкретних організа­ційно-правових (процесуальних) форм реалізації матеріальних норм права. Матеріальні норми відповідають на запитання "що робити?", а процесуальні — "як робити?"; взаємозв'язок між ними — це зв'язок змісту та форми.

Процесуальні норми є складовою практично всіх інститутів конституційного права України. їх функціональне призначен­ня — обслуговувати інститут, забезпечувати реалізацію його норм. Особливо це характерно для таких інститутів, як вибор­че право, парламентське право (законодавча влада), зокрема законодавчий процес, місцеве самоврядування тощо.

Процесуальні норми відіграють особливу роль у конститу­ційному праві. Без них неможливе втілення в життя конститу­ційних інститутів і норм. Ними визначається порядок діяль­ності державних органів, прийняття рішень з питань їхньої компетенції, а також реалізація таких рішень. Вони мають особливе, виняткове значення для юрисдикційної діяльності Конституційного Суду України, яка має чітко визначений процедурно-процесуальний характер, дотримання якого є не­одмінною умовою ефективного функціонування суду.

Конституційне право особливим чином поєднує в собі еле­менти матеріальних та процесуальних норм; воно є, так би мо­вити, матеріально-процесуальним. Нині не існує достатніх підстав для виокремлення з конституційного права його кон­ституційно-процесуальної галузі. До того ж у багатьох випад­ках практично неможливо поділити конституційно-правові норми на матеріальні та процесуальні й зосередити останні в одному процесуальному акті, тобто є проблеми кодифікації таких норм.

Розрізняють регулятивні та охоронні конституційно-пра­вові норми. Регулятивні норми можуть бути зобов'язальними (які встановлюють обов'язок особи вчинити певні позитивні дії), заборонними (які зобов'язують утримуватися від учинення

14

тих чи інших дій) та вповноважувальними (які дають права на здійснення тих чи інших позитивних дій).

За мірою визначеності конституційно-правові норми бувають:

абсолютно визначеними, імперативними, які передбача­

ють лише такий і тільки такий варіант поведінки (при­

міром, обрання Президента України народом України на

основі загального, рівного та прямого виборчого права

шляхом таємного голосування строком на 5 років);

відносно визначеними, які передбачають певну свободу

вибору.

Відносно визначені норми поділяють на ситуаційні, фа­культативні, диспозитивні. Ситуаційні норми дають можли­вість вирішувати питання залежно від конкретних ситуацій, що складаються в процесі здійснення влади народом України. Факультативні норми поряд з основним варіантом передбача­ють факультативний. Диспозитивні норми надають право об­рання варіанта поведінки на власний розсуд, якщо на це в за­коні немає конкретної заборони.

За сферою дії ці норми бувають загальні та локальні; за три­валістю дії — постійні та тимчасові. їх можна класифікувати також за органами, що видають нормативні акти. Розрізняють норми, видані Верховною Радою України, Президентом Ук­раїни, органами місцевого самоврядування.

Конституційно-правові норми можна поділяти також за їх юридичною силою.

Одним із найважливіших у теорії конституційного права є питання конституційних відносин. Виявлення характеру таких відносин, їх змісту та особливостей дає змогу відмежувати конституційне право від інших галузей права, розкрити його функціональне призначення.

Конституційні відносини є результатом дії конституційно-правових норм, хоча це зовсім не означає, що такі відносини виникають безпосередньо з цих норм: основою їх виникнен­ня є безпосередня практична діяльність суб'єктів конститу­ційного права.

Конституційно-правовими називають суспільні відносини, урегульовані конституційно-правовими нормами. Суб'єкти таких відносин наділяються взаємними правами та обов'язка­ми згідно з приписом конституційно-правової норми.

15

Найхарактернішими ознаками конституційно-правових від­носин є такі:

це найбільш суттєві суспільні відносини, які виникають

у сфері здійснення влади народом України (решта сус­

пільних відносин підпорядковані конституційним);

це   різновид   політико-правових   відносин;   основним

предметом їх регулювання є політика, тобто та сфера

життєдіяльності суспільства, яка пов'язана з державною

владою, з боротьбою різних політичних партій і соціаль­

них груп за завоювання та здійснення влади. Звідси їх

особливий імперативний характер, провідна роль у сис­

темі правових відносин. Вони визначають зміст інших

відносин, функціональне призначення яких — забезпе­

чити суверенітет народу України;

їм властиве особливе коло суб'єктів, головною ознакою

яких є реалізація державно-владних повноважень в ос­

новному шляхом нав'язування своєї волі. Це, однак, не

виключає можливості існування суб'єктів, які діють на

паритетних, рівноправних засадах;

для них характерний особливий спосіб реалізації прав і

обов'язків учасників відносин. В одних випадках такі

права та обов'язки реалізуються безпосередньо в даному

відношенні, в інших — через норми інших галузей пра­

ва, які їх конкретизують. Такі норми характерні як для

Конституції України, так і для інших джерел конститу­

ційного права;

вони виникають і реалізуються у сфері власне державної

діяльності як такої. Така діяльність є основною формою

вияву повновладдя народу України, що органічно по­

єднує в собі інститути безпосередньої демократії та ді­

яльності представницьких органів влади.

Конституційно-правові відносини найчастіше класифіку­ють за їх суб'єктами. Розрізняють суб'єкти конституційного права та суб'єкти конституційно-правових відносин.

Суб'єкт конституційного права — це встановлений консти­туційно-правовими нормами адресат (носій), який може мати юридичні права та нести відповідні обов'язки. Він має кон­ституційно-правову правоздатність або дієздатність.

16

Правоздатність — це здатність фізичної (юридичної) особи бути носієм громадянських прав і обов'язків, які допускають­ся правом даної країни. Дієздатність громадянина (юридичної особи) — це його здатність своїми діями набувати та здійсню­вати громадянські права, створювати для себе громадянські обов'язки й виконувати їх.

Суб'єкт конституційно-правових відносин реалізує в них свою конституційно-правову правоздатність. У конституційно-право­вих відносинах беруть участь різні суб'єкти; це обумовлено ба­гатством змісту таких відносин. Вони мають багато спільного із суб'єктами інших відносин: певний статус, відповідну право-дієздатність, механізм реалізації своїх повноважень тощо. Разом з тим їм притаманний ряд специфічних ознак, які виокрем­люють їх із системи інших суб'єктів, визначають їх місце та роль у сфері суспільних відносин. Це обумовлено змістом і значенням таких відносин: вони є відносинами влади, тому їх суб'єкти займають особливе місце з огляду на те, що вони здійснюють таку владу, наділені винятковими повноваження­ми, їх дії та вчинки в переважній більшості мають владно-імперативний характер.

Специфіка деяких суб'єктів цих відносин полягає в тому, що вони є учасниками лише конституційно-правових відно­син і не можуть бути суб'єктами інших правових відносин (це стосується, наприклад, територіальних утворень). Переважна ж більшість суб'єктів є учасниками як конституційно-правових, так і інших відносин, причому стрижнем статусу цих суб'єктів є конституційно-правовий статус.

Суб'єктами конституційно-правових відносин є:

український народ як сукупність громадян різних націо­

нальностей, якому належить уся повнота влади на тери­

торії держави, корінні народи й національні меншини;

громадяни України, особи без громадянства, біженці;

Українська держава (Україна як держава);

органи державної влади України;

народні депутати та посадові й службові особи;

політичні партії та громадські організації;

територіальні громади, органи та інші суб'єкти місцево­

го самоврядування;

17

адміністративно-територіальні одиниці, передбачені Конс­

титуцією й законами України;

державні та інші підприємства, установи й організації,

навчальні й інші державні, комерційні та приватні зак­

лади.

Суб'єктами конституційно-правових відносин можна вва­жати також виборчі комісії, загальні збори громадян за місцем проживання, постійні комісії місцевих рад, асоціації депутатів.

Суб'єкти конституційно-правових відносин у відповідності до наданих їм юридичних прав і обов'язків виконують певні дії, завдяки яким виникають відповідні конституційно-пра­вові відносини, тобто об'єкти таких правовідносин. Це певні дії, особисті, соціальні чи державні блага, які безпосередньо задовольняють інтереси й потреби суб'єктів цих відносин і з приводу яких їх учасники вступають у ці відносини та здійснюють свої суб'єктивні конституційні права й обов'язки. Згадані об'єкти можуть бути матеріальними та нематеріальними.

Матеріальними об'єктами конституційно-правових відно­син є:

політичні блага — конституційний лад, суверенітет, вла­

да народу, державна влада, громадянство, депутатський

мандат, посада, територіальна цілісність тощо;

дії вповноваженого суб'єкта (парламенту,  Президента

України, народного депутата тощо);

дії зобов'язаних суб'єктів (підпорядкованих органів дер­

жавної влади, суб'єктів правовідносин, щодо яких прий­

няте   відповідне  рішення   Конституційного   Суду  Ук­

раїни);

речі та інші майнові й духовні блага (власність, засоби

виробництва, предмети споживання, гроші, цінні папе­

ри, податки, збори, інтелектуальна власність, наукові й

літературні твори, образотворче мистецтво тощо);

поведінка суб'єктів конституційно-правових відносин;

результати поведінки суб'єктів таких відносин;

природні об'єкти.

Нематеріальними об'єктами конституційно-правових від­носин є:

—            особисті нематеріальні блага людини та громадянина

(життя, здоров'я, честь, гідність);

18

певні соціальні властивості й риси об'єднань, спільнот;

духовні цінності.

У більшості випадків підставою для виникнення, зміни та припинення конституційно-правових відносин є дії чи акти як результат таких дій.

Серед матеріальних об'єктів конституційно-правових від­носин провідна роль належить загальнонародним і загально­державним об'єктам.

У конституційному праві часто вживається поняття юри­дичного факту — таких життєвих обставин, з якими норми права пов'язують виникнення, зміну чи припинення право­вих відносин. Особливості конституційно-правових фактів обумовлені тими суспільними відносинами, які потрапляють у сферу дії конституційно-правових норм. Такі факти спри­чиняють виникнення, зміну чи призупинення правовідносин, що існують у процесі реалізації повновладдя народу України.

Відомо, що кожна наука має певну сукупність джерел. Дже­рела права — це форма існування правових норм, яка перетво­рює право в об'єктивовану реальність.

Світова практика знає чимало джерел права. Це акти, доку­менти, традиції, правові (у тому числі конституційні) звичаї, правові прецеденти. У більшості випадків вони складають сис­тему джерел права (галузі права).

Україна також має глибинні історичні джерела конститу­ційного права, але їхні генезис і особливості науковці оціню­ють по-різному [91].

Джерела конституційного права закріплюють найважливішу сферу політико-правових відносин, які виникають у процесі здійснення народовладдя. Це обумовлює багатство змісту та­ких джерел, оскільки народовладдя надзвичайно складний комплекс економічних, політичних, соціальних, соціально-психологічних та інших відносин.

Одна з особливостей джерел конституційного права поля­гає в тому, що значна їх частина має політичний характер, бо це найбільш політизована галузь національної правової сис­теми.

Важливою ознакою джерел конституційного права є їх во­льовий характер. Державна воля, яка матеріалізується у пра­вових актах, — надзвичайно складне суспільне явище. Тут

19

переплітаються матеріальні, ідеологічні, соціально-психоло­гічні та інші фактори.

Що значить втілити волю в закон? У загальному вигляді це означає надати конкретній волі загальнообов'язкового харак­теру, втілити її в правовому акті, який, у разі потреби, охоро­няється силою держави.

Джерела конституційного права є результатом правотвор-чості державних органів і безпосереднього творення права са­мим народом, причому така правотворчість має особливий ха­рактер, оскільки вона закріплює найважливіші відносини — відносини влади.

Джерела конституційного права мають комплексний харак­тер, оскільки об'єднують і матеріальні, і процесуальні норми. Конституційне право не має "паралельної" галузі, як це влас­тиво цивільному чи кримінальному праву. У конституційному праві матеріальні і процесуальні норми об'єднуються в одно­му акті, що обумовлено насамперед вимогами законодавчої техніки.

Множинність конституційних відносин і різноманітність їх об'єктів обумовлюють різні види правових приписів, а від­так — різноманітність видів джерел конституційного права.

Конституція України — основне джерело конституційно­

го права України, найважливіший політико-правовий доку­

мент України.

Закони в широкому розумінні — встановлені державою

загальнообов'язкові правила. У юридичному значенні закон —

це нормативно-правовий акт, прийнятий представницьким ор­

ганом законодавчої влади чи шляхом безпосереднього волеви­

явлення народу (референдумом), що регулює найважливіші сус­

пільні відносини й має найвищу юридичну силу в системі за­

конодавства України. Розрізняють конституційні (органічні)

закони і закони звичайні.

Конституційні закони — особливі нормативно-правові акти в системі українського законодавства, які за політико-правовим змістом, предметом правового регулювання та юри­дичною силою посідають особливе місце після Конституції, органічно розвивають і продовжують її. Вони є своєрідними супутниками Конституції та входять до системи конституцій­ного законодавства. їх спорідненість із Основним Законом по­лягає в тому, що в Конституції є безпосередня вказівка на не-

20

обхідність прийняти той чи інший закон, який має розвинути ту чи іншу статтю.

За порядком прийняття, структурою, формою та іншими ознаками конституційні закони в Україні нічим не відрізня­ються від звичайних.

Для конституційних законів характерна комплексність. Во­ни вбирають у себе норми багатьох галузей права. Типовим прикладом такого закону є закон про громадянство України, який містить норми конституційного, цивільного, сімейного, міжнародного права.

Регламент Верховної Ради України як процесуальний нор­

мативний акт фіксує правову регламентацію порядку діяль­

ності Верховної Ради України. Регламент — похідний від Кон­

ституції акт, який приймається на її основі, конкретизує її

положення, забезпечує перехід норм Конституції зі "статики"

в "динаміку". Конституція визначає основи організації й ді­

яльності парламенту, встановлює вихідні положення парла­

ментських процедур. Вона не може бути перевантажена про­

цедурними нормами, тому їх розміщують в регламенті, який

конкретизує конституційні приписи в певних межах.

Акти Всеукраїнських референдумів. Референдум — це без­

посереднє волевиявлення народу, спрямоване на встановлен­

ня, зміну чи скасування правових норм. Це спосіб прийняття

громадянами України шляхом голосування законів, інших рі­

шень з важливих питань загальнодержавного й місцевого зна­

чення. Референдум — особливий вид правотворчості, коли

верховним законодавцем, творцем права виступає народ, ми­

наючи представницькі та інші органи влади.

Акти Конституційного Суду України можуть містити кон­

ституційно-правові норми. Ідеться про ті рішення, які прий­

маються з питань невідповідності нормативно-правових актів,

що містять норми конституційного права, Конституції й за­

конам України та визнаним Україною міжнародним актам.

Акти реалізації делегованих повноважень.

Укази Президента України.

Акти Кабінету Міністрів України.

Однією з кваліфікаційних ознак конституційного права є інститут конституційної (державно-правової) відповідальності. Конституційна відповідальність — особливий вид соціаль­ної відповідальності. Вона має складний політико-правовий

21

характер і настає за конституційне правопорушення (делікт). Така відповідальність виражається в особливих негативних на­слідках для суб'єкта конституційного правопорушення. Су­б'єктами конституційної відповідальності можуть бути вищі посадові особи й органи державної влади. Формами (санкція­ми) конституційної відповідальності є відміна чи припинення антиконституційного акта, усунення від посади в порядку імпічменту, визнання виборів чи результатів референдуму не­дійсними, офіційне визнання роботи державних органів, ви­щих посадових осіб незадовільною (у тому числі й шляхом висловлення вотуму недовіри уряду), дострокове розформу­вання підзвітного органу.

Конституційне правопорушення (делікт) — винна поведінка суб'єкта конституційного права, яка порушує норми консти­туційного права й не являє собою при цьому ні кримінально­го, ні адміністративного, ні цивільного, ні дисциплінарного правопорушення. Делікт є підставою для настання конститу­ційної відповідальності.

За сучасних умов конституційна відповідальність набуває особливого значення, що зумовлено характером політичних, економічних та інших процесів у нашій країні. Широка полі-тизація мас, кардинальна перебудова всіх ешелонів влади, по­ворот до демократичних, прогресивних відносин і, нарешті, проголошення й розбудова державної незалежності України владно диктують необхідність створення нових механізмів за­безпечення реалізації повновладдя народу України. Одним із таких інститутів і є конституційна (державно-правова) відпо­відальність.

Конституційній відповідальності властивий політичний ха­рактер. І це цілком закономірно, оскільки конституційні від­носини пов'язані з такими соціальними явищами, як влада, народ, держава, нація, політика. Це виразно спостерігається на рівні конституційного регулювання, у ході якого дуже вели­кою є ціна відповідальності, оскільки в ній реалізуються інте­реси суб'єктів конституційних відносин. Ось чому відпові­дальність депутата чи державних органів якісно відрізняється від "звичайної" юридичної відповідальності.

З іншими видами відповідальності конституційну відпові­дальність споріднюють такі ознаки, як санкції та можливість у необхідних випадках застосовувати такий спонукальний чин-

22

ник, як примус. Вказівки на можливість застосування в необ­хідних випадках таких санкцій містяться чи не в кожному дже­релі конституційного права.

Особливістю конституційної відповідальності є й те, що у багатьох випадках вона детально не конкретизується. Часом законодавець лише вказує на можливість такої відповідаль­ності.

Як засіб забезпечення приписів правових норм конститу­ційна відповідальність втілюється в життя двояко:

безпосередньо в межах конституційних правовідносин;

через норми інших галузей права.

Конституційна відповідальність буває двох видів:

ретроспективною, тобто відповідальністю за минуле;

позитивною — відповідальною поведінкою, відповідаль­

ним ставленням особи (органу) до своїх обов'язків, на­

лежним виконанням своїх обов'язків, підзвітністю, юри­

дичною компетентністю.

У сфері конституційних відносин домінує саме позитивна відповідальність, а ретроспективна відіграє роль допоміжної, хоча далеко не другорядної відповідальності.

Підставами відповідальності за конституційним правом є нормативні та фактичні умови. Нормативна умова передбачає лише можливість юридичної відповідальності, а фактичною вона стає за наявності юридичних фактів.

Підставами позитивної відповідальності є виконання су­б'єктом конституційних відносин певних функцій. Так, дер­жавний орган, посадова особа несуть відповідальність з огляду на те, що до цього зобов'язує їх статус. Підставами такої від­повідальності можуть бути бездіяльність посадової особи, не-досягнення поставлених цілей і завдань, неефективна робота певних органів тощо.

Ретроспективна відповідальність настає лише тоді, коли для цього є нормативна основа, тобто пряма вказівка в законі. Фактичною підставою відповідальності в ретроспективному плані є вчинення правопорушення.

Об'єктом правопорушення за конституційним правом є ті відносини, які регламентуються нормами цієї галузі права. Сутність даних відносин полягає в тому, що це найбільш важ­ливі, фундаментальні відносини, в основі яких лежать ідеї та практика повновладдя народу України. Ось чому об'єктом

23

правопорушення можуть бути владовідносини у сфері реалі­зації прав і свобод громадян, видання актів державних органів, виборчих прав громадян тощо.

У конституційному праві важливим є поняття конституцій­ного законодавства. Створення будь-якого нормативно-пра­вового акта — надзвичайно важлива ділянка роботи тих пра-вотворчих структур, що забезпечують реалізацію державної волі українського народу, у якій концентруються об'єктивні вимоги економічного, політичного та національного розвитку суспільства.

Правотворчість реалізується через відповідні демократичні принципи: широке залучення громадськості до розробки про­ектів правових актів, гласність, науковість, високий професій­ний рівень, законність (конституційність), обґрунтованість, узгодженість, наступність.

Результатом правотворчості є різноманітні правові акти, у тому числі такі, які є джерелами конституційного права. Про­цедура їх розробки й прийняття далеко не однакова.

Зупинимося на короткій характеристиці процедури підго­товки та прийняття основних джерел конституційного пра­ва — законів.

Законотворчість є засобом реалізації повноважень відповід­них суб'єктів конституційно-правових відносин. Вона перед­бачає комплекс різноманітних дій: визначення основних пи­тань, що потребують законодавчого закріплення; установлен­ня мети правового регулювання; вибір форми правових актів, їх облік; створення умов для їх реалізації тощо.

Законодавчий процес — це така послідовність стадій, при проходженні яких народжується законодавчий акт. Це такі стадії:

законодавчої ініціативи;

офіційної підготовки проекту;

обговорення законопроекту;

прийняття закону;

оприлюднення закону.

Право законодавчої ініціативи — це право суб'єктів кон­ституційно-правових відносин виносити законопроект на розгляд Верховної Ради згідно з передбаченою процедурою або пропозиції щодо прийняття законів.

24