2. Юридичне право як засіб конкретно-історичної інтерпретації та реалізації прав людини

Конкретно-історичне походження тих можли­востей людини, що становлять її основні права, —-навіть на всесвітньому, глобальному рівні — ви­значає, безперечно, неоднаковість їх конкретного змісту й обсягу у різних умовах і в різні часи існу­вання людства. Вже тому уявлення про реальне здійснення права не можуть бути змістовно (а не номінально) універсальними і незмінними. Інша ж причина різночитань у витлумаченні основних прав людини коріниться в тому, що їх розуміння не може не залежати і від своєрідних, специфіч­них інтересів різних народів, націй, класів і чис­ленних соціальних утворень. А серед таких інте­ресів є вже не тільки загальнолюдські, всесвітні, але й особливі, так би мовити, часткові.

Звідси стає ясним, що для закріплення і здій­снення за допомогою об'єктивного юридичного права — внутрішньодержавного (національного) законодавства — основних прав людини набуває надзвичайного методологічного значення розв'я­зання проблеми їх розуміння (осмислювання) відповідними органами держави та іншими суб'єк­тами даного суспільства. Вирішення цієї проблеми має досягатися з урахуванням сучасних положень загальної теорії розуміння (інтерпретації), тобто комплексної галузі знань, яка зветься, за тради­цією, герменевтикою. Спираючись на цю науку, можливо, зокрема, пояснювати (та й передбачати), чому законодавство певної держави, яке фіксує її конкретно-історичне розуміння основних прав лю­дини, досить часто не збігається (причому не стіль­ки термінологічне, скільки у соціально-змістовно­му плані) із закріпленими у міжнародних норма­тивних документах «стандартами» таких прав, а ще більшою мірою — із законами інших держав з цих же питань.

Наслідком такої, так би мовити, герменевтико-

76

юридичної ситуації стає те, що цінності, які у міжнародних документах декларуються, вважа­ються як загальнолюдські (зокрема, основні, не­від'ємні права людини) є такими насамперед за їх назвами, найменуваннями, термінами; проте, при їх реальному здійсненні, втіленні у життя вони на­повнюються цілком конкретним, здебільшого неод­нозначним змістом, а отже, у дійсності функціону­ють не як загально-, а як окремо- (особливо-) людські. Чого варті загальнолюдські назви прав лю­дини — це насправді виявляється лише тоді, коли вони використовуються для розв'язання реальних життєвих проблем конкретних осіб у конкретно-історичних умовах.

Найбільш виразно, рельєфно така ситуація про­являється тоді, коли в процесі державно-правового (юридичного) регулювання неминуче постає про­блема меж (обмежування) прав людини. Практич­не розв'язання цієї проблеми, як засвідчує практи­ка, ніде і ніколи не було універсальним, однова-ріантним, « нерухомим ».

Саме законодавство з питань прав людини ос­мислюється (інтерпретується, витлумачується) — наразі як при його створенні, встановленні, так і при застосуванні, втіленні в життя — у такий спо­сіб, аби воно могло стати дієвим засобом, інстру­ментом для досягнення соціально-змістовних цілей тих суб'єктів суспільного життя (соціальних утво­рень, спільностей, формувань, груп, їх індивіду­альних чи колективних представників — як дер­жавних, так і недержавних), котрі є учасниками відносин, що регулюються цим законодавством.

Викладене, проте, не означає, що колізії у внут­рішньодержавному чи міждержавному (міжнарод­ному) правовому регулюванні прав людини (роз­біжності в їх законодавчій регламентації, а також у тлумаченні, застосуванні та реалізації відповідних законів) не піддаються практичному подоланню. Такі колізії розв'язуються, зокрема, шляхом виз­нання і здійснення владної юрисдикції певних ор­ганів, спеціально уповноважених давати обов'яз­кові для зацікавлених суб'єктів роз'яснення відпо-

77

відних приписів об'єктивного юридичного права — внутрішньодержавного законодавства (скажімо, висновки конституційних судів, інших аналогічних органів державного конституційного судочинства чи нагляду) або ж настанов міжнародно-правових документів (наприклад, рішення Європейського су­ду з прав людини).

Втім, і акти таких органів неминуче відбивають конкретно-історичну правосвідомість тих осіб, що входять до їх складу (принаймні більшості членів цих органів, якщо питання вирішується шляхом голосування, а не на засадах консенсусу). Тому і з даному випадку висловлена ними інтерпретація ос­новних прав людини, якій погодились або змушені підпорядкувати свою діяльність відповідні адресати (суб'єкти), становитиме результати узгодження певних соціально зумовлених ідеологій, світогляд­них позицій, правосвідомості декількох людей — членів цих органів.