ВСТУП

Продекларований в українській Конституції стратегічний курс країни на формування «громадянського суспільства», побудову «правової держави» схвально сприймається майже всім спектром її політичних сил і соціальних прошарків. Тобто пріоритет загальнолюдських цінностей як універсальних соціально справедливих потреб та інтересів індивіда, що визначаються сенсом його суспільного та біологічного існування через окрему особистість, громадянство своєї держави і належність до світової спільноти, нарешті і в нас набуває аксіоматичного характеру.

Отже, необхідність суспільного та державного реформування сприймається як вимога часу. Але ж запропоновані шляхи досягнення українським соціумом проголошених конституційних віх на сьогодні ще не знайшли не лише одностайності, а й значного превалювання тієї чи іншої точки зору. Така ситуація не може сприяти успішному розвитку держави. Історія доводить, що демократично-парламентські методи здійснення докорінних реформ у так звані «перехідні періоди» не мали вагомих позитивних результатів, – для цього була необхідна чітка та сильна вертикаль виконавчої влади.

Протягом століть під час соціальної напруженості в суспільстві за республіканської форми правління завжди використовувались ті ж самі «ліки» – концентрація владних повноважень у руках щонайменшої кількості посадових осіб. При всій умовності порівнянь згадаємо еллінський інститут автократора чи римський – диктатора, англійський протекторат Олівера Кромвеля, зрештою американський «новий курс» президента Франкліна Рузвельта. На порозі третього тисячоліття продовжуються дискусії про доцільність використання у кризових ситуаціях авторитарних методів правління. Науковці по-різному встановлюють межі авторитарних і тоталітарних державно-політичних режимів. Серед політологів зустрічаються як негативні, так і позитивні судження про правління Піночета у Чилі, Ро Де У у Південній Кореї, Сухарто в Індонезії, Туджмана у Хорватії.

Українська історія в особі генерала П. Скоропадського теж слугувала подібним прикладом. Вже тоді ним було оголошено політичний курс на побудову «правової держави». Але ж форму Української Держави так і не вдалося привести у відповідність до змісту, яким зараз людство намагається визначити правову державність. Гетьманат як форма правління, федерація з небільшовицькою Росією як державний устрій, авторитаризм як політичний режим виявилися в остаточному підсумку нежиттєздатними. Протиставлення громадянського суспільства і національної ідеї в Україні, на геополітичних вимірах якої завжди відбивався дихотомічний цивілізаційний злам «захід-схід», набуло особливої гостроти.

Чи можливо зараз запобігти такому? Які чинники мають стати консолідуючим ґрунтом для забезпечення суспільної злагоди сьогодні? Певною мірою відповіді на ці питання може дати вивчення тогочасного досвіду державотворення. З огляду ж на те, що П. Ско­ро­падський і прийшов до влади, і позбувся її не шляхом всенародного волевиявлення, певної уваги для сучасної історико-правової науки набуває висвітлення особливостей утворення і функціонування гетьманської державної охоронної системи.

Важливість і нагальність таких наукових пошуків визначається необхідністю вдосконалення шляхів вирішення охоронних завдань сучасної держави. Зокрема, вони викладені у Концепції (основах державної політики) національної безпеки України, ухваленій постановою Верховної Ради 16 січня 1997 р. Підкреслимо, що в цьому документі розуміння національної безпеки України визначається «як стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від внутрішніх і зовнішніх загроз», що визнається «необхідною умовою збереження та примноження духовних і матеріальних цінностей». Таким чином, до сфери національної безпеки України залучено три головні об’єкти: «громадянин – його права і свободи; суспільство – його духовні та матеріальні цінності; держава – її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність кордонів» 1*.

У світлі положень сучасної Концепції варто пояснити й логіку вибору назви монографії. Використаний нами термін «охоронний апарат Української Держави» визначає об’єкт дослідження. Його застосування саме у такому виразі, вважаємо, доцільним: по-перше, з точки зору можливості розгляду всіх органів, що за функціональним призначенням покликані захищати, наразі й примусовими засобами, недоторканність суспільних відносин, які складаються, зокрема, під впливом держави і права; по-друге, у зв’язку з можливістю при такому означенні запобігти упереджених підходів щодо оцінок гетьманських силових структур як «репресивних», «карально-примусових» чи, навпаки, «правоохоронних» або «правозахисних».

На наш погляд, смислове навантаження, яким мають керуватися науковці при виборі того чи іншого терміна, повинно залежати насамперед від врахування засобів здійснення функцій з охорони державної і громадської безпеки. Тобто слід брати до уваги правомірність і адекватність застосування відповідними органами покарання до правопорушників при запезбеченні дотримання членами суспільства діючих у державі законів.

У зв’язку з цим мета нашого дослідження полягає у висвітленні історико-правових аспектів функціонування в українській гетьманській державі 1918 р. поліції, армії, внутрішніх і прикордонних військ, національної гвардії, добровольчих формувань, розвідки, служби безпеки, митної служби, податкової адміністрації, лісової охорони, суду, прокуратури, тюрем для використання тогочасного позитивного досвіду їхньої діяльності, а також запобігання викритим негативним явищам у сучасному державотворенні.

При роботі над монографією автор застосовував конкретно-історичний та системно-структурний методи аналізу інформації, що дозволило вирішувати такі завдання: вивчити історичні передумови й нормативно-правові засади створення охоронного апарату Української Держави; визначити сутність гетьманської охоронної концепції; висвітлити організаційний устрій, функції, особливості комплектування особового складу і його матеріального забезпечення та головні напрями діяльності охоронних органів; проаналізувати роль і місце військового контингенту Центральних держав в українській охоронній системі; з’ясувати основні причини невідповідності охоронних планів до реальної дійсності, що призвели до загибелі гетьманату П. Скоропадського.

Історіографічну базу дослідження автор вважає доцільним умовно поділити на два масиви: по-перше, це загальноісторичні та історико-правові твори, які містять концептуальні визначення щодо гетьманської державності в Україні 1918 р.; по-друге, це спеціальні роботи, предмет дослідження яких певною мірою межує з нашим.

Аналіз літератури, віднесеної нами до першого масиву, проводять майже всі науковці, розглядаючи цей історичний період у дисертаційних дослідженнях чи монографічних публікаціях. Уже традиційно поза увагою авторів не залишаються праці В. Винниченка, Т. Гунчака, Д. Дорошенка, С. Доленги, В. Липинського, І. Мазепи, Р. Млиновець­кого, І. Нагаєвського, Н. Полонської-Василенко, О. Субтельного, П. Христюка, М. Шаповала, С. Шелухіна, які стосуються цього періоду української державності 2. Сучасні історіографічні огляди різняться за ступенем докладності, а автори цих екзильних творів в них характеризуються або як апологети гетьманату, або як його опоненти. Їм також властива сталість у визначенні радянських шаблонів щодо гетьмана як «маріонетки німецького імперіалізму». Тому ми не бачимо сенсу в окремому історіографічному аналізі в нашій роботі літератури 20-80-х рр., яка висвітлює загальні аспекти гетьманського державотворення і була досить докладно охарактеризована у дослідженнях сучасних вітчизняних науковців. Разом з тим стало помітним, що в 90-і роки дослідники в оцінках гетьманату П. Скоропадського також не завжди дотримуються напівтонів.

Після руйнації табірного розподілу світу з насталою прозорістю кордонів між колишніми умовними соціальними системами людина має можливість особисто, а не переважно на слух доходити висновків про доречність тих чи інших здобутків сучасної цивілізації. Але для багатьох мешканців так званого «пострадянського простору» ця дійсність стала нелегким випробуванням. Крах комуністичного ладу з його ідеологічним диктатом, відсутність чітко окресленої червоними прапорами стежки руху суспільства залишили тут особу на самоті з проблемою вибору нових життєвих ідеалів та поведінкових стереотипів. Тягар колишніх заідеологізованих оцінок та історичних штампів ще й досі здійснює тиск не лише на пересічних громадян, а й на вітчизняних науковців. З іншого боку, очевидні сьогодні прорахунки соціалістичного укладу господарювання прихильники ринкової орієнтації гетьмана П. Скоропадського використовують для більш рішучого обґрунтування своїх поглядів. Загалом наукові пристрасті, що вирують нині серед дослідників Української Держави, від цього не вщухають.

Так, відверті симпатії до гетьманської моделі держави пролунали серед більшості доповідей на Міжнародній науково-прак­тичній конференції в 1993 р. у Києві, проведеній з нагоди 120-ї річниці з дня народження П. Скоропадського і 75-ї річниці проголошення Української Держави 1918 р. 3. Позитивну оцінку державної діяльності гетьмана дає В. Бокань, автор вступної статті до брошури О. Білодіда і В. Панченка, який зауважив, що «сім з половиною місяців П. Скоропадський утримував у розбурханому морі революції Україну у відносному соціальному і громадському спокої, а це говорить на його користь як виваженого політика» 4.

Апогеєм державотворчого процесу в Україні 1917-1918 рр. визнають гетьманську державу у своїй монографії Ю. Павленко і Ю.Храмов 5. Близькою до їхньої є оцінка гетьманату М.Держалю­ком, який вважає що «гетьманська держава Павла Скоропадського – це кращий витвір української визвольної боротьби. Така форма влади авторитарного режиму з великими елементами демократизму була продиктована історичною необхідністю і доцільністю» 6.

Багато прихильників державної політики гетьмана П. Скоро­падського з’явилося серед здобувачів, які захистили дисертації з загальноісторичної тематики в останні роки. Зокрема, це С. Мяко­та, яка зазначає, що «найбільші досягнення в розбудові економічних підвалин незалежності припадають на час існування Української Держави гетьмана Павла Скоропадського»; Ф. Прода­нюк, який вважає, що «встановлення гетьманського режиму було необхідним актом для наведення порядку на Україні. Це була спроба загасити полум’я революції, покласти край радикальним соціально-економічним реформам Центральної Ради й врятувати елементи української державності»; В. Клименко-Мудрий, котрий вказує на гетьманат П. Скоропадського як на «найвищий ступінь розвитку української державності доби визвольних змагань», спробу консервативних політичних сил «покласти край радикальним соціалістичним настроям, силою державної влади та поміркованих реформ спрямувати державне життя в річище правових норм, забезпечити право приватної власності, обстояти інтереси усіх соціальних верств» 7.

Чимало позитивних підсумків про українську державотворчість за гетьманського часу було зроблено науковцями й на Міжнародній конференції 1998 р. у Києві, присвяченій 125-річчю з дня народження П. Скоропадського і 80-річчю проголошення Української Держави. Доречно деякі з них навести. Так, професор О. Григоренко зазначив, що «в умовах окупації, свавілля поміщиків, спротиву старих урядових структур, кадрового голоду, шаленої антигетьманської пропаганди соціалістичних партій, російських шовіністів і їх організацій в Україні, в огні різноманітних народних повстань, змов та диверсій, власних помилок гетьмана влада зробила досить багато для становлення України як держави». Інший дослідник, Р. Вась­ковський, поставив під сумнів доречність повстання Директорії проти гетьмана, «яке принесло руйнацію державного апарату, подальшу анархізацію суспільно-політичного життя в Україні, прихід до влади українських соціалістів, котрі так і не змогли подолати внутрішній розбрат та сконсолідуватися перед новою загрозою більшовицької інтервенції з Півночі». А доповідач про консервативну політичну думку стосовно гетьманату П. Скоропадського С. Гелей висловився так: «І все ж, незважаючи на поразку, тогочасна Українська Держава – це не лише яскрава сторінка визвольних змагань українського народу, а й об’єктивно необхідний етап у розвитку української нації» 8.

Натомість у низці статей, що вийшли з-під пера професора О. Мироненка і надруковані в енциклопедичному словнику «Історико-політичні уроки української державності», гетьманат П. Ско­ро­падського оцінюється вкрай негативно. Так, стосовно перевороту 29 квітня 1918 р. автор зазначає, що з ним «спроби демократично настроєних лідерів українського національного визвольного руху створити демократичну Українську Народну Республіку на першому етапі спіткала невдача. Ініціативу державотворення за вказівкою і безпосередньою допомогою окупантів перехопили консерватори-монархісти. Демократичний процес становлення самостійної України був перерваний майже на 8 місяців». Взагалі ж гетьманська держава професором О. Мироненком визначається як «український різновид маріократії», він зауважує, що «коли Україна була під Росією, Скоропадський ставав росіянином, коли під німцями – німцем, якби була під Туреччиною – то вважав би себе турком, а під Китаєм – китайцем» 9.

Крайні негативні позиції щодо гетьманату П. Скоропадського займає і професор В. Солдатенко. Всі дослідники, які схвально ставляться до гетьмана, в його фундаментальній «Українській революції» підлягають нищівній критиці. Автор безапеляційно стверджує, що «вагомих аргументів на користь режиму знайти не можливо, якщо керуватися науковою методологією, високофахово її застосовувати і в результаті одержувати аргументовані, виважені, об’єктивні, а не кон’юнктурні оцінки і висновки» 10.

Залишивши у часі з’ясування крайніх поглядів, зосередимо увагу на творах авторів, які намагаються врахувати передусім і сильні, і слабкі сторони гетьманського державотворення.

Введення до наукового обігу нових історичних документів, плідна робота науково-дослідних установ і вищих закладів освіти України з вивчення гетьманату П. Скоропадського призвели до того, що кількість учених, які стоять на так званих «центристських» позиціях щодо Української Держави 1918 р., постійно зростає. Примітним є те, що їхні лави поповнюються як загальними істориками, так і істориками права. До перших належать відомі вчені – вітчизняні професори В. Верстюк, С. Кульчицький, Ф. Турченко 11, канадський історик В. Верига, російський дослідник В. Федюк, американський професор історії В. Дмитришин 12.

Серед інших варто назвати дослідницю Ж. Дзейко, яка в 1996 р. визначила форму правління Української Держави «як автократичну, точніше – як одноособову автократію-монократію» 13. Майже відразу після її статті побачила світ монографія О.Л. Копиленка і М.Л. Копиленка «Держава і право України. 1917–1920», яка фактично стала першою спробою узагальнити тогочасний досвід національного державотворення з позицій фахівця-юриста. Авторські висновки яскраво відбивають рушійні тенденції, що відбулися у стані сучасної історико-правової думки щодо гетьманської законодавчої спадщини. Зокрема, в них зазначено: «Звичайно, з позицій сьогодення важко дати однозначну оцінку законодавства Української держави, особливо тих актів, що стосувалися соціально-економічної політики Скоропадського. Зрозуміло, що й сьогодні, коли наше суспільство все ще не виробило єдиного погляду на проблеми власності, закони Української держави в цій сфері все одно лишатимуться предметом дискусій» 14.

У 1998 р. успішно захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук В. Румянцев. В ній розглядаються альтернативні аспекти національно-демократичної і радянської державності на Україні 1917-1922 рр. Окремий розділ роботи присвячено «розгляду легітимності гетьманського режиму, організації вищих владних структур Української Держави, основним проблемам, успіхам і прорахункам державотворення». Зокрема, дисертант дійшов висновків, що «запозичення форми держави з другої половини XVII ст. у 1918 р. було лише декорацією, але ніяк не реальною державотворчою традицією». Тому форма правління Української Держави була «авторитарною з одночасною наявністю в ній республіканських рис». Водночас В. Румянцев, на наш погляд, цілком справедливо вважає, що «існування парламентської республіки з фактичною децентралізацією влади об’єктивно вело б до загибелі української державності взагалі. І тільки міцна виконавча влада на чолі з гетьманом, який би мав широкі повноваження, мала історичний шанс зберегти українську державність і уникнути жахливих наслідків російської революції» 15.

Отже, огляд літератури, присвяченої висвітленню загальних державних і правових засад гетьманату П. Скоропадського, свідчить як про певні наукові здобутки у вивченні цього періоду української історії, так і про відсутність одностайності у концептуальних підходах вітчизняної історичної та історико-правової науки. Цікавим з цього приводу є висновок авторів 10-го тому 15-томного видання «Україна крізь віки» О.С. Рубльова і О.Д. Реєнта, який, на нашу думку, досить яскраво відбиває загальний стан наукової розробки проблем останнього гетьманату. «Найімовірніше, режим гетьмана П. Скоропадського, – зазначають автори, – був приречений на невдачу вкрай складним і несприятливим збігом зовнішніх і внутрішніх обставин, які стали вирішальними для його долі» 16. Така оцінка Української Держави, що з погляду сьогодення більше красиво і правильно задекларувала, ніж встигла зробити для покращання соціально-економічних умов життя її мешканців, є відбитком сучасної невпевненості українського соціуму у швидких і позитивних результатах очікуваних реформ.

Характеризуючи другий масив історіографії проблеми, визначений автором як «спеціальна література», слід зазначити, що її список є раритетним. Серед творів, використаних при написанні цієї монографії, переважна більшість незнайома широкому читачеві через заборону у радянському часі і просторі взагалі об’єктивно досліджувати тему так званих «антирадянських державних установ» в Україні 1917–1921 рр. Ті ж репринтні видання екзильної літератури і сучасні нові дослідження, які побачили світ за останнє десятиріччя, мають невеликі наклади і ще не в змозі повністю задовольнити попит здебільшого неосвіченої в цій галузі вітчизняної аудиторії. Отже, проаналізуємо ці нечисленні твори у часі.

З остаточною збройною поразкою національної державності і формуванням української політичної та військової еміграції здійснюється загальне розмежування радянської та української еміграційної історіографії. Звичайно, чи не головною темою як для одного, так і для іншого табору стає осмислення кожним зі своїх ідеологічних позицій результатів українських визвольних змагань. Тому з радянського боку гетьманські силові структури привертають увагу у зв’язку з висвітленням теми боротьби за радянську владу в Україні. Саме під таким кутом зору в радянських творах містяться окремі звістки про засоби діяльності Державної варти, комендантських сотень Військового міністерства, «хліборобських» загонів самооборони у придушенні збройних виступів проти гетьманської влади 17, приборканні страйкового руху 18.

Однією з провідних у радянській історіографії була тема викриття загарбницької сутності німецько-австрійського військового контингенту. За нею успішно здійснювалися дисертаційні захисти 19, великими накладами видавалися монографії 20. Побічно інформація з цих робіт послугувалася при порівняльному аналізі з архівними документами.

Зі всіх цих творів, які, звичайно, не могли не ґрунтуватися на засадах «войовничого матеріалізму», найбільш щільно автором використовувалася монографія професора П.І. Гарчева 21, яка є узагальнюючим дослідженням з історії української червоної гвардії. Її матеріал дозволив вивчити історичні передумови створення гетьманської охоронної системи.

Ті ж питання також з’ясовувались автором за допомогою брошури професора А.Й. Рогожина, перший параграф першого розділу якої належить перу О.Н. Ярмиша і висвітлює особливості зламу «карального апарату царату і Тимчасового уряду» 22. Слід зазначити, що висновки, яких дослідник дійшов з позицій початку 80-х р., майже не застаріли у часі. Сьогодні, коли комуністична мета вже не в змозі виправдати надзвичайні засоби діяльності «правоохо–ронних» органів перших радянських державних утворень в Україні, цілком зрозумілим стає їхнє провідне місце в системі тоталітарного більшовицького режиму. На цьому тлі у монографії було зроблено порівняння щодо діяльності гетьманських охоронних органів.

Серед відповідної літератури з емігрантського табору маємо також видання, що підсумовують досвід боротьби за владу в 1918 р. і таким чином окремо характеризують організації і діяльність гетьманського охоронного апарату 23. З них варто виокремити працю І. На­гаєвсь­­кого, яка, крім висвітлення загальних державних засад гетьманату, про що вже зазначалося, багато уваги приділяє розвідувальній діяльності ворогів Української Держави, підпільній підготовці антигетьманського повстання. У зв’язку з цією інформацією у нашій монографії розкрито деякі аспекти освідомчої діяльності Державної варти у питаннях взаємодії з командуванням союзних держав.

Пильної уваги з нашого боку вимагають також книги з історії українських військових формувань того часу, які побачили світ в українській діаспорі за кордоном у 30-і роки і були перевидані вже в наші дні 24. Вони стали важливими чинниками для з’ясування питань, пов’язаних із місцем армії в охоронній системі гетьманату.

Отже, аналіз літератури 20-х – 80-х рр. свідчить, що окремого напряму в дослідженні зазначеної нами проблеми не існувало. Наукові пошуки у цій галузі носили фрагментарний і безсистемний характер.

Нові можливості для дослідників з’явилися внаслідок розвалу Радянського Союзу, коли, по-перше, виникла необхідність у висвітленні історії національних силових структур 1917-1921 рр. у зв’язку з їх створенням у незалежній Україні; по-друге, з’явилася можливість для вивчення великого комплексу архівних документів, на ознайомлення з якими за радянських часів для науковців існувало табу.

У поле зору дослідників з початку 90-х р. регулярно почали потрапляти передусім проблеми національного військового будівництва періоду визвольних змагань, в тому числі й гетьманату П. Скоропадського 25. Але, як зазначив у авторефераті свого дисертаційного дослідження Г.І. Гаврилюк, «аналізуючи сучасний стан розвитку історичної науки, мусимо визнати, що, незважаючи на певні досягнення останнім часом, військова історія України і її складова – дослідження військового аспекту національно-визвольної боротьби 1917–1921 років – перебувають лише в зародковому стані» 26. Найменш висвітленою тут поки що залишається історія спеціальних військових підрозділів, зокрема періоду гетьманату. В цій галузі – лише перші наукові розвідки 27.

Одним з останніх є дисертаційне дослідження Л.В. Бородича «Внутрішні й прикордонні війська в Україні у 1917-1941 рр. (історико-правовий аспект)», в першому розділі якого дисертант зробив спробу розглянути ці військові утворення, зокрема й в 1918 р. Він справедливо визнав, що «основними силами військово-охоронних структур Української держави П. Скоропадського були Державна варта, особливий відділ, особиста охорона, варта гетьмана, Особливий корпус, повітові охоронні комендантські сотні». Разом з тим в дисертації зроблено висновок, з яким ми не можемо погодитись. Зокрема про те, що особливому відділу гетьманського Штабу «були підпорядковані всі інші силові структури» 28. У монографії наводитимуться аргументи, які спростовують такий висновок.

Взагалі ж маємо зазначити, що військово-історичний напрям досліджень 1917-1921 рр. із започаткуванням наукової школи, очолюваної завідуючим відділом Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України професором В.Ф. Солдатенком, має позитивні перспективи.

Примітним є те, що за часів незалежної України виникають й інші наукові школи, які займаються вивченням історії національних силових структур, чільне місце у наукових розробках яких посідає період гетьманату П. Скоропадського. Так, під проводом ректора Національної академії Служби безпеки України започатковано дослідження історії національних спецслужб. Доктор історичних наук В.С. Сідак став піонером у розробці основних засад наукових підходів до цієї галузі вітчизняної історії 29. Серед низки його творів найбільшого значення для написання монографії мали ті, що безпосередньо збігаються з її хронологічними межами. Це передусім брошура «Контррозвідка останнього гетьмана». В ній розглядаються освідомчі відділи Державної варти під кутом зору їх контррозвідувальної діяльності у політичній галузі 30. Крім того, окремий розділ «Спеціальні служби Української Держави гетьмана П. Скоро­падсь­кого» нової монографії В.С. Сідака охоплює також інші охоронні органи гетьманату. Зокрема, це підрозділи військової розвідки та контррозвідки Штабу гетьмана, які складають об’єкт і нашого дослідження 31.

За часів незалежної України виникла також наукова школа із вивчення історії національних правоохоронних органів. Дослідженнями у цій галузі сьогодні активно займається група вчених під проводом першого проректора Університету внутрішніх справ МВС України професора О.Н. Ярмиша. За останні роки з’явилися праці, що висвітлюють організаційно-правові засади і особливості діяльності органів, які на той час виконували функції боротьби з кримінальною злочинністю 32. Проте мусимо зазначити, що стосовно періоду гетьманату П. Скоропадського ще є доволі білих плям, які потребують відповідного висвітлення.

Маловивченою частиною охоронної системи Української Держави на сьогодні є митна служба. Із створенням в Україні провідного закладу освіти з підготовки фахівців для митних підрозділів – Академії митної служби України – тут було започатковано відповідну наукову історичну школу під проводом проректора академії доктора політичних наук Й.Л. Рисіча. Але поки що період гетьманату П. Скоропадського не привернув увагу дослідників української історії митних органів, – вітчизняна історіографія робить тут лише перші кроки 33.

Майже повністю поза увагою дослідників ще залишаються лісоохоронні органи гетьманату. Серед цієї, без перебільшення, наукової цілини існує поки що лише одна наукова публікація 34.

Натомість відносно науково вивченим вітчизняними істориками права на сьогодні є апарат юстиції Української Держави. Найбільше пильності дослідників у цій галузі було зосереджено на судовій системі гетьманату, висвітленню якої присвячені праці відомих фахівців-юристів О. Мироненка, О. Копиленка 35 та інших науковців 36. Менш дослідженими залишаються органи прокуратури, установи Міністерства юстиції, пенітенціарна система гетьманату 37.

Разом з тим, незважаючи на досить пильну увагу вітчизняних науковців до гетьманського судового відомства, у цій галузі теж доцільне подальше неупереджене продовження наукових пошуків. Така необхідність диктується, зокрема, у зв’язку з тим, що нові історичні джерела дають підстави для деяких інших визначень, ніж зроблені на початку 90-х років.

Так, у 1994 р. було захищено дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук здобувачем О.П. Беньком за темою: «Державно-правові аспекти політичного терору в Україні 1917-1953 рр.». Визначивши за об’єкт дослідження «органи, які у юридичній літературі відносяться до правоохоронних (каральних) – суд, прокуратура, адвокатура, органи державної безпеки, охорони громадського правопорядку, пенітенціарні установи», дисертант дійшов висновків про те, що «диктаторський режим П. Скоро­падського взяв під свій повний контроль судову систему і судочинство, слідство і прокуратуру, зробив майже безмежною виключну підсудність, запровадив розгляд багатьох справ без судового слідства, без оборонців, без застосування кримінально-процесуальних правил, без права оскарження дій суду і його рішень… Поліцейські і жандармські функції режим застосовував у руках Державної варти, головним завданням якої вважалася ліквідація політичних противників, придушення заколотів, політичний розшук. Особливо лютували карно-розвідувальні та освідомчі відділи Державної варти. На місцях спостерігалася жахлива картина небувалого адміністративного самоуправства» 38.

Незрозуміло, якими ж джерелами міг користуватися дослідник, щоб дійти таких висновків? На наш погляд, для цього слід зібрати відповідний статистичний матеріал, який підтвердив би таку кровожерливість гетьманського «карального млина». Проте у процесі нашого дослідження підтвердження цьому знайдено не було, а тому подібні висновки здаються досить сумнівними.

Отже, аналіз наявного історіографічного комплексу із зазначеної тематики неспростовно засвідчує потребу його подальшого розширення на підставі опублікованих і нововиявлених архівних документів, публікацій преси, спогадів сучасників тих подій. Ці чотири основні групи матеріалів складають джерельну й, зокрема, нормативну базу дослідження.

Серед збірників документів, якими користувався автор, працюючи над монографією, найбільше радянських видань. Це зрозуміло, оскільки тривалий час саме КПРС, точніше, її керівна верхівка, була монополістом вирішення, що друкувати про події «революції і громадянської війни» для масового народного «травлення» із тої великої документальної спадщини, яка залишилася на території, де перемогла радянська влада. Незважаючи на певну тенденційність радянських документальних підбірок, що, безперечно, мали виконувати ідеологічне замовлення вождістської ланки СРСР, нині ми маємо можливість розглядати їх зовсім з інших позицій. Їхні укладачі, які формували документи у певній послідовності для акцентування уваги читачів виключно на негативних рисах ворогів радянської влади, зі щаблів сьогодення насправді виконали протилежну роль. Тому для автора важливе значення мало насамперед перечитання відомих радянських збірників документів, які, на жаль, поступово зникають з полиць деяких бібліотек 39.

З’ясуванню ролі німецько-австрійського військового контингенту в охоронній системі гетьманату допомогли спеціальні документальні збірки, укладені ще в 30-ті роки 40.

Із публікацій документів, що з’явилися за часів незалежної України, автор використовував ті, в яких розглядаються питання створення охоронних осередків Тимчасового уряду, Центральної Ради та надзвичайних органів більшовицьких «південних» республік 41. Саме вони склали об’єкт дослідження у першому розділі монографії.

Важливе значення для підготовки монографії мали документи, що висвітлюють процес створення органів по боротьбі з кримінальною злочинністю до гетьманату і за його часів. Їх публікації нами було використано із додатків до монографії А.С. Чайковсь­кого і М.Г. Щербака 42, а також із «Історії міліції України» укладачів П.П. Михайленка і Я.Ю. Кондратьєва 43.

Особливе місце серед документальних публікацій має «Свод Законов Российской империи», шістнадцятитомне видання якого увібрало в себе майже всі фундаментальні нормативні чинники російського царату 44. З огляду на сприймання гетьманом Української Держави загальних підвалин російського законодавства для регламентації правових відносин у всіх галузях суспільного життя країни, це видання склало левову частину нормативної бази монографії. До історико-правового аналізу органів гетьманського охоронного апарату широко залучалися відповідні положення і статті «Учреждения министерств», «Общего учреждения губернского», «Устава лесного», «Устава таможенного», «Устава об акцизных сборах», «Уложения о наказаниях уголовных и исправительных», «Уголовного уложения», «Устава уголовного судопроизводства», «Свода учреждений и уставов о содержании под стражей», «Устава о ссыльных» тощо.

Разом з тим слід зазначити, що після Лютневої революції 1917 р. відбулися певні зміни в російському імперському законодавстві. Деякі із законодавчих актів Тимчасового уряду, а згодом і гетьмана потрапили до двох збірників, які теж не залишилися поза нашою увагою при підготовці монографії. Вони використані як її нормативна база 45.

Проте більшу частину нормативної бази дослідження складає друга група джерел – архівні матеріали, серед яких виявлено чимало гетьманських нормативних актів, які до цього часу не знаходили висвітлення ні в документальних збірках, ні в науковій літературі. Основну кількість документів за нашою тематикою містять фонди Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України. Законодавчий процес в Українській Державі передбачав перед затвердженням закону гетьманом обов’язкове його ухвалення урядом. Тому в фонді «Рада Міністрів Української Держави» нами знайдено майже всі закони, що стосуються охоронної галузі, видані за часів гетьманату. Цікавим є те, що у фондах містяться справи, в яких йдеться про листування державних установ, що передувало прийняттю закону. Надзвичайно важливими для нашої роботи виявилися й інші підзаконні акти, зосереджені в матеріалах цього фонду, як: постанови Ради Міністрів, накази та обіжні листи прем’єра й окремих міністрів, а також журнальні записи і протоколи урядових засідань, чернетки пропозицій міністрів з реформування системи державного управління.

Із фондів окремих міністерств – земельних справ; військових справ; судових справ; фінансів; шляхів; закордонних справ – залучено відомчі накази, інструкції міністрів та їхніх товаришів своїм підлеглим щодо порядку урядової діяльності, штатні розписи міністерських підрозділів і місцевих установ, фінансово-звітні документи, норми матеріального забезпечення службовців і встановлення пільг їхнім окремим категоріям, інструкції про характер відносин українських урядовців з німецько-австрійською владою. Кожний з цих різновидів документів має свою специфіку, залежно від галузі міністерського спрямування. Але загалом у дослідженні документи із міністерських фондів визначалися саме за такою систематикою, що дозволило висвітлювати організаційну структуру та службову діяльність охоронного апарату гетьмана за певним планом.

Найґрунтовніше автору монографії довелося попрацювати зі справами фонду «Міністерство внутрішніх справ Української Держави». Серед використаних матеріалів – циркулярне листування департаменту Державної варти з міністром внутрішніх справ, губернськими старостами і міськими отаманами, підлеглими підрозділами варти; кошториси витрат на оперативну та господарчу роботу; інструкції та положення про службу; документи з обліку особового складу.

Крім зазначених, велику зацікавленість для роботи мали й інші фонди ЦДАВО України. Зокрема, це фонд «Головне управління Генерального штабу Української Держави», справи якого дозволили з’ясувати оперативну обстановку, що склалася на певних ділянках діяльності силових відомств; фонд «Освідомчий відділ при пол­тавському губернському старості», де містяться відомості про форми і засоби діяльності освідомчої варти; фонд «Особистий фонд Сергія Павловича Шелухіна», матеріали якого допомогли висвітлити питання, пов’язані з діяльністю органів із захисту кордонів Української Держави.

Джерелом інформації для роботи послугували й матеріали Центрального державного історичного архіву України в м. Києві. Зокрема, вони належать до фондів «Київська судова палата» та «Одеська судова палата». У їхніх справах знаходяться матеріали прокурорських перевірок діяльності вартових органів і тюремних установ Української Держави, апеляційні розгляди судових проваджень у перших інстанціях, подання судових слідчих до прокурорів про результати розслідування кримінальних справ за участю службовців Державної варти.

У фондах Центрального державного архіву громадських об’єднань України («Колекція документів з історії Комуністичної партії України», «Комісія з історії громадянської війни при ЦК КП(б)У») містяться таємні доповіді агентів освідомчих відділів Державної варти, зведення начальника особливого відділу при Штабі гетьмана, доповіді більшовиків про відрядження на Україну для підпільної роботи проти гетьманської влади, звіти про виступи селян проти вартових, спогади німецьких офіцерів про участь у хлібозаготівлях та інші матеріали.

Побічно нами використані й деякі фонди місцевих архівів. Так, із фондів Державного архіву при Раді Міністрів Автономної Республіки Крим, зокрема із фонду «Керченская портовая таможня», до наукового обігу залучено листування департаменту Митних зборів Міністерства фінансів Української Держави з регіональними установами, що дає уявлення про характер службової діяльності українських митників, із фонду «Управление земледелия и государственного имущества Таврической и Екатеринославской губерний» – листування місцевих лісових ревізорів про організацію лісоохоронної справи в Українській Державі.

Матеріали фонду «Киевская губернская тюремная инспекция» Державного архіву Київської області допомогли опрацювати питання організаційно-штатної структури тюремних установ, комплектування їх особовим складом, озброєння та матеріального забезпечення тюремних дозорців. Ці ж аспекти уточнювалися за справами фонду «Харковская губернская тюремная инспекция» Державного архіву Харківської області. Крім того, працюючи над монографією, автору довелося переглянути й справи фонду «Губернский распорядительный комитет» цього ж архіву, які стали корисними при висвітленні питань державного забезпечення помешканнями місцевих органів Державної варти та їхніх службовців.

Таким чином, у монографії використано документи понад 20 фондів центральних і місцевих державних архівів, що дозволило відповісти на численні запитання при визначенні завдань дослідження.

Ще однією складовою частиною нормативної бази монографії стали матеріали тогочасної преси, які в більш широкому значенні є й визначеним нами різновидом джерел дослідження. Насамперед це «Державний вістник»* – офіційний орган гетьманської влади, в якому мали публікуватися всі нормативно-правові акти – від законів до наказів урядових міністрів.

Насправді порівняння гетьманської архівної спадщини з підбіркою цієї газети, всі номери якої збереглися, свідчать, що деякі з нормативних актів за гетьманату не були офіційно опубліковані. Це переважно зумовлювалось надзвичайно великою їх кількістю, тому найменш значні з них не знаходили місця на газетних шпальтах. Але мусимо зазначити, що інколи це було наслідком таємної гетьманської законодавчої «дипломатії». Деякі закони не відповідали проголошеним правовим засадам Української Держави, що викликало необхідність приховання їх вибіркового застосування.

Серед інших друкованих органів, інформацію з яких використано в роботі, слід вказати насамперед на «Вістник Ради Народних Міністрів», де публікувались офіційні акти Центральної Ради. Крім того, автором переглянуто підбірки «Армії» – газети тогочасного Міністерства військових справ, суспільно-політичних та літературних газет м. Києва – «Новини дня», «Останні новини», м. Харкова – «Русская жизнь», м. Одеси – «Одесские новости», що містили цінну інформацію про стан кримінальної злочинності та окремі оперативно-розшукові акції Державної варти.

Характеризуючи останній з визначених нами різновидів джерел дослідження – мемуарну літературу, звичайно ж, зауважимо, що слід враховувати суб’єктивістський чинник при її використанні. Але через це відмовлятися від інформації, яку сповіщають нам у своїх спогадах сучасники подій, серйозному досліднику не можна. Отже, зазначимо насамперед велику роль для нащадків спогадів самого П. Скоропадського, які в 1995 р. видано у повному обсязі 46.

Уважне вивчення цього твору порівняно з іншими джерелами дозволяє дійти висновку, що абсолютна більшість викладеного в ньому матеріалу підтверджується документально. Тому, попри деякі звинувачення П. Скоропадського у намаганні відбілити своє державне фіаско 47, слід визнати його «Спогади» справжнім здобутком сучасного джерелознавства з історії української державності. У нашому дослідженні посилання на мемуари гетьмана допомогли краще проілюструвати документальний матеріал про особливості кадрової політики щодо комплектування його охоронного апарату, зрозуміти характер взаємовідносин з військовим командуванням німецько-австрійських союзників, усвідомити мету посилення карної спрямованості його законодавства, встановити причини впровадження ним військового стану в українських губерніях у жовтні та зміни загального політичного курсу країни в листопаді 1918 р.

Із мемуарної літератури також найбільше послугували нам спогади гетьманського міністра закордонних справ Д. Дорошенка, посла Української Держави у Відні В. Липинського, соратника П. Скоро­падського по берлінській еміграції професора З. Кузелі 48, «білого» генерала А. Денікіна та адвоката А. Гольденвейзера 49, «червоного» командувача В. Антонова-Овсієнка та керівників більшовицького підпілля на території Української Держави 50, відомого анархо-комуніста Н. Махна та його начальника штабу В. Білаша 51. Попри всю фрагментарність висвітлення в них питань, пов’язаних зі створенням і діяльністю охоронного апарату Української Держави, вони мають непересічні відомості, які дозволили заповнити ті прогалини в інформаційному просторі монографії, що залишалися через відсутність відповідних документів.

Зрозуміло, що не всі факти, які стосуються охоронної системи гетьманату П. Скоропадського, знайшли місце в книзі. Поза її змістом залишилося чимало питань, що потребують наразі наукового опрацювання. Автор не ставив за мету повне висвітлення теми, а пропонує читачеві один із поглядів на роль і місце охоронного апарату в суспільному житті взагалі й Української Держави 1918 р. зокрема.