Культура Київської Русі.
1. Вступ.
2. Кирило та Мефодій – просвітники слов'ян.
3. Володимир Великий у культурному розвитку.
4. Ярослав Мудрий і культурний розвиток Київської Русі.
5. Розвиток писемності. Освіта.
6. Наука, література, книг описання.
7. Архітектура та образотворче мистецтво.
8. Розвиток медичних знань.
9. Художня культура Київської Русі.
10. Характерні особливості рукописної книги Київської Русі.
11. Літературні пам'ятки Київської Русі.
12. Музичне мистецтво Київської Русі.
13. Театральне мистецтво. Музика. Танок.
14. Образотворче мистецтво: іконопис, фреска, мозаїка, книжкова мініатюра.
15. Ткацтво, килимарство та вишивка.
16. Внесок Київської Русі у розвиток культури.
17. Список лiтератури.
. Вступ.
Київська Русь — одна з могутніх держав Європи IX—XII ст. Вона відіграла велику роль в історії східних слов'ян та інших слов'янських народів. Давньоруська держава сприяла їх суспільно-політичному, економічному та культурному розвитку.
Древня Русь впливала на міжнародне життя Європи, підтримувала і розвивала торговельні, політичні й культурні зв'язки з багатьма країнами Заходу і Сходу. Вона тісно співпрацювала з Візантією, Німеччиною, Францією, Угорщиною, скандинавськими країнами, а також зі східнослов'янськими — Польщею і Чехією. Активно розвивалися культурні відносини з південними слов'янами, особливо з Болгарією; як відомо, південнослов'янська писемність справила вплив на писемність Русі, а з XI—XII ст. починається зворотний вплив Русі на південнослов'янську писемність. Це ще раз підтверджує спільність походження, мовну спорідненість східних, західних і південних слов'ян, близькість їхніх культур та історичної долі.
Руські купці торгували в державах Поволжжя, Волзькій Булгарії, Хозарії, доходили в Середню Азію до Багдада. Не залишалися поза увагою також народи Кавказу і Закавказзя.
Діти київських князів були пошлюблені з більшістю царських родин Європи, що також зайвий раз підтверджує впливовість Київської Русі на політичне життя своїх сусідів.
Спільність мови, території, духовної та матеріальної культури, спільна світоглядна позиція, державно-політичне життя, правові відносини ("Руська Правда"), спільна боротьба з ворогами сприяли формуванню в народів Київської Русі свідомого ставлення щодо об'єднання руських земель в одну державу.
2. Кирило та Мефодій – просвітники слов'ян.
Святі рівноапостольні просвітники слов'ян, брати Кирило та Мефодій народилися в грецькому місті Солуні. Мефодій як воїн, напевно, був правителем Болгарського князівства. Згодом, прийнявши чернечий сан, оселився в одному з монастирів на горі Олімп.
Константин (у чернецтві Кирило) здобув освіту у кращих учителів Константинополя, зокрема у Фотія, майбутнього патріарха. За обдарованість та різнобічні знання сучасники назвали Кирила Мудрим. Згодом він перебрався зі столиці Візантії до монастиря, де вже жив Мефодій. Брати взяли на себе важкий послух — нести слово істини людям. Якось тримаючи шлях до хозар, Кирило та Мефодій зупинились у Корсуні, де в "чудесний спосіб" сподобили мощі священномученика Климента, а Константин знайшов Євангеліє та Псалтир, писані "руськими письменами", а також зустрів русина, який говорив мовою руською, і від нього перейняв її.
Почувши про освіченість і мудрість братів, моравський князь Ростислав запросив їх пропагувати слово Боже мовою слов'ян. Вони дали згоду.
Разом із братом святим Мефодієм та учнями Гораздом, Климентом, Саввою, Наумом і Ангаляром святий Константин уклав слов'янську абетку, переклав 863року Євангеліє, Апостола, Псалтир та вибрані Божі книги.
3. Володимир Великий у культурному розвитку.
По смерті Ярополка Володимир (980— 1015) стає повновладним господарем держави, до якої входило майже 20 різних земель — слов'янських, фінських, тюркських. Спільною для них була княжа влада.
У цих землях постійно спалахували повстання, які Володимир придушував, але військова сила не забезпечувала спокою. Тоді Володимир вирішив змінити внутрішню політику, насамперед щодо війська: відмовився від найманців і сформував власне воїнство, з яким був у приязних стосунках.
Із цього середовища створюється власний кабінет. Історичні хроніки зберегли імена Володимирових соратників: Добрині, Вовчого Хвоста, Блуда та ін. Цю політичну акцію відзначають і билини, де знову зустрічаються Добриня, Альоша Попович, Ілля Муромець, Дюк Степанович. Володимир ліквідував кабінет місцевих "ясних князів" і роздав землі своїм дванадцятьом синам. Отже, він створив найбільшу в Європі державу, основою якої стала централізована влада, із сильною економікою, зі сталими торговельними і дипломатичними зв'язками.
Проте ця могутня імперія не мала єдиної ідеології. Якщо говорити термінами сьогодення, у ній функціонувала неорганізована багатопартійна система. Володимир, силою здобувши золотий стіл і розширивши державу, розумів, що утримати її можна лише з допомогою консолідуючої сили, якою на той час була релігія. Прораховувались усі варіанти — політичний і світоглядний — як самим князем, так і його радниками. Потрібна була програма, що задовольнила б і народ, і владу, і сильного сусіда. Язичництво не влаштовувало. Після довгих вагань та аналізу всіх чинників зупинилися на православному християнстві як найближчому для слов'янської Русі.
Християнство не було чимось невідомим для русичів, їм імпонували позиції православ'я, які не мали подвійних трактувань і були досить гуманними порівняно з католицизмом, особливо у викладі Блаженного Августина, де людині відводилася пасивна роль, заздалегідь визначена вищою силою.
Після хрещення Русі Володимир закладає школи, куди набирає дітей із сімей як свого оточення, так і жителів міста з наказом: державі потрібні освічені люди. Вірогідно, одночасно з освітніми школами засновувалися школи для підготовки священиків. Розпочалося зведення успенської церкви, відомої як Десятинна — першого православного храму Київської Русі.
Прийнявши християнство, Володимир заснував школи, в яких готувалися власні кадри, перейняв кращі зразки містобудівництва та архітектури, живопису, науки, філософії, книгописання. Він увів Київську Русь у коло високорозвинених країн Європи.
4. Ярослав Мудрий і культурний розвиток Київської Русі.
Після тривалої міжусобної боротьби на Київський стіл сідає Ярослав (1019— 1054), прозваний Мудрим, який єдино-владно правив 18 років. Великою мірою він упроваджував усе краще, чого досяг Володимир: розширював кордони держави, зміцнював економічні й дипломатичні зв'язки із західноєвропейськими володарями. Зокрема, він пошлюбив своїх дітей з багатьма королівськими дворами — Польщі, Німеччини, Саксонії, Франції, Скандинавії, Норвегії, Швеції. Про це розповідають скандинавські саги, німецькі хроніки та інші історичні джерела. Скрізь, куди приходили дочки Ярослава, вони несли із собою багатий посаг, міцні моральні засади та високий рівень культури. Історичні хроніки розповідають про шлюб Анни Ярославни з королем Франції Генріхом І. Ще за життя чоловіка вона стала співправительницею Франції. Це підтверджують багато актів погоджувальними записами: "За згодою дружини моєї ..." або "... у присутності королеви Анни". Після смерті Генріха І Анна була регентшею і досить успішно управляла королівством. Із собою вона привезла слов'янське Євангеліє, на якому присягали всі наступні правителі під час коронування. На терени Франції Анна принесла найвищі досягнення культури України-Руси і гідно їх продовжила.
За Ярослава засновуються монастирі Св. Юрія та Св. Ірини, започатковується чернецтво в Печерах за селом Берестовим, де невдовзі побудований Печорський монастир — майбутній осередок культури. Серед ченців було багато освічених людей, які навчали грамоти, малювання, мозаїчної справи, переписування книжок, співу. У той час на Русі вже існували нотний спів і нотне (крюкове) письмо.
Ярослав організував світську школу, де близько 300 дітей навчалися грамоти та іноземних мов. При Святій Софії працювали переписувачі та перекладачі книжок, про що літописець говорить: Ярослав многи книги списав, положив церкви Святой Софии", зібрав першу в Україні бібліотеку.
Ярослав зібрав навколо себе освічених людей — Никона, Нестора літописця, митрополита Іларіона та ін. Було укладено перший літописний звід, розвивалися писемність та оригінальна література, сформувались елітні та інтелектуальні династії, наприклад Свенельд, його син Малк-Мстиша, внук Добриня, правнук Костянтин, посадник Новгорода, його син Остромир, для якого переписано відоме Євангеліє, син Остромира воєвода Вишата, син його Ян, діяч часів синів Ярослава — 7 поколінь.
Зібрані Ярославом висококультурні люди, за твердженням М. Грушевського, були першою академією наук України-Руси. Вони уклали "Руську правду", літописи, літературні зводи, які й сьогодні мають велику цінність.
Ярослав був визначним будівничим. За його правління розпочалося кам'яне будівництво, зокрема Софії Київської. Київ істотно розширився, обнесений валами, що були складними інженерними спорудами; при цьому було зведено чотири в'їзні брами: Лядську, Жидівську, Угорську та Золоту (пізніше Золоті ворота). Активно розвивалося цивільне будівництво: зводилися дво і триповерхові будинки з балконами та галереями. На Подолі розміщувалися торговий центр, пристань і 8 ринків. Про це розповідає німецький воїн Тітмар Марзебурзький, що був у Києві 1018 року.
Доба Ярослава відома також великим піднесенням мистецтва. Храм Софії був своєрідним музеєм, що стояв у ряду кращих пам'яток Європи XI ст. Впливи романського, вірменського та візантійського мистецтв злилися в один потік, який дав ту неповторну єдність і своєрідність, чим і нині пишається український народ. Зведення як храмів, так і світських споруд завдяки старанням Ярослава поширилося в усій Україні.
5. Розвиток писемності. Освіта.
На етапі завершення формування державності Київської Русі серед слов'ян поширюється писемність. Археологічні та інші джерела дають можливість визначити час опанування неупорядкованим письмом — IX ст. Так, раннє ознайомлення, на Русі з писемністю засвідчує літописне повідомлення про знахідку першовчителем Кирилом у Корсуні (Херсонесі) Євангелія і Псалтиря, написаних "руськими письменами". Також дослідження показали, що договір Олега з Візантією написаний болгарською мовою, але справлений у Києві, а договір Ігоря — тодішньою праукраїнською мовою.
Особливий інтерес становить так звана софійська абетка, виявлена С. О. Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору у Києві. На думку вченого, "софійська" азбука відображає один з перехідних етапів східнослов'янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви для передачі фонетичних особливостей слов'янської мови. Не виключено, що це алфавіт, яким користувалися ще за часів Аскольда і Діра.
Пізніше слов'яни мали дві азбуки — глаголицю і кирилицю. Кирилиця була створена грецькими ченцями Кирилом і Мефодієм, які поширювали християнство серед слов'ян. Саме кирилицею написані всі відомі твори XI ст. і наступних століть: "Остромирове євангеліє", "Ізборники Святослава" 1073, 1076 рр., "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, "Мстиславове євангеліє", "Повість временних літ" та ін.
Із уведенням християнства піклування про освіту взяли на себе держава і церква. За князювання Володимира в Києві вже існувала державна школа, в якій навчалися діти з найближчого оточення князя. Школа для підготовки освіченого духівництва була відкрита Ярославом у Новгороді, котрий "зібрав від старостів і попових дітей триста учити з книг". Це було свого роду обов'язкове навчання для молоді з вищих станів, що мала займати вищі світські та духовні посади. У 1086 р., згідно з повідомленням літопису, дочка Всеволода Ярославича Янка (Анна) заснувала при Андріївському монастирі школу для дівчат. Крім державних та церковних шкіл, існувало й приватне навчання. Так, Феодосій Печорський здобував освіту в невеликому місті Курську, де він вчився в "єдиного вчителя" — літописця Нестора.
Про існування школи в Софіївському соборі свідчать численні написи, зроблені її учнями в різних частинах будівлі.
Пізніші князі не вели вже такої широкої культурної акції, і школа перейшла під опіку церкви. Школи існували при єпископських катедрах, великих церквах, монастирях; учителями виступали священики і дяки. Головною метою школи визначалося вміння навчити читати і писати, за підручники правили богослужбові книги, найчастіше Псалтир. Знання про природу давали підручники, перекладені з грецької, — "Шестиднев" і "Фізіолог". "Шестиднев" пояснював за 6 днів створення світу, а "Фізіолог" — книга популярної зоології. Навчання світських людей звичайно закінчувалося на нижчій школі. Хто бажав здобути собі ширші знання, доходив до цього самотужки. При вищій освіті потрібне було знання грецької мови, її вчили в деяких школах, а живі зв'язки з Візантією цю науку полегшували. У західних землях знали також латинську мову. Верхом науки вважалося знання стилю і риторики за візантійськими зразками. Освіта в Україні глибоко проникла у вищі верстви; це видно з частих згадок про князів, що залюбки зачитувалися книгами і цікавилися науковими питаннями, наприклад, Ярослав, його син Всеволод, Володимир Мономах, волинський князь Володимир Василькович.
Високоосвіченими були жінки князівського роду: княгиня Ольга, Анна Ярославна, Анна Всеволодівна, Євпраксія—Зоя та інші, які залишили по собі замітний слід на ниві української культури.
6. Наука, література, книг описання.
Давня наука характеризувалася тим, що мало провадилося реальних дослідів, зате надзвичайне зацікавлення будили теоретичні міркування, які називалися філософією. За тих часів згадуються такі "філософи", як митрополит Клим Смолятич або волинський князь Володимир Василькович, котрий "... був книжник великий і філософ, якого не було в усій землі і по ньому не буде...". Але важко вважати їх за творців якихось нових філософських систем — це були люди з більшою освітою, що цікавилися деякими загальними питаннями, і їм були відомі також фрагменти з праць Платона і Арістотеля, що ввійшли до писань Івана Дамаскіна.
Надзвичайно обмежені відомості з географії доповнював найбільш відомий підручник Козьми Індикоплова ("Топографія"), александрійського купця VI ст., що здійснив подорож до Африки та Арабії, але відкидав теорію Птолемея (земля є кулею) і намагався довести, що земля — це площина чотирикутної форми, замкнена стінами. Окремі звістки про різні землі і згодом народи побутували серед візантійських письменників і перейшли від них до наших літописів. З українських описовогеографічних творів найбільшої популярності набули "Ходіння" Данила Мниха, чернігівця, який здійснив подорож у Палестину до Святої землі.
Знання математики обмежувалися до простих чотирьох дій, дробів і обчислювання проценту — все для практичних потреб. Вище стояла історіографія. В Україні знали відомі візантійські хроніки, дещо з болгарських літописів і деякі західні історичні оповідання. За цими зразками розвинулось і українське літописання. Академік Б. Рибаков та інші вчені відносять першопочатки історичної писемності до часів київського князя Аскольда, а саме до 60—80 рр. IX ст. Виділяється так званий Літопис Оскольда, сліди якого збереглися в Никонівському літописному зводі XVI ст. За часів Ярослава перший літопис відомий в 1039 р., мабуть, при дворі київського митрополита. В 70—80 рр. XI ст. літописання переноситься до Десятинної церкви, а також Печерського монастиря, в якому літописну працю вели ченці Никон Великий, Нестор, ігумен Сильвестр з Видубицького монастиря. Інші монастирі також мали свої літописи. На початку XII ст. в Києво-Печерській лаврі створюється літописний звід, названий автором "Повість временних літ". Цей твір, доведений літописцем Нестором до 1113р., найкраще зберігся у двох літописних списках — Лаврентіїв-ському (XIV ст.) та Іпатіївському (XV ст.). Іпатіївський звід — найбільша збірка літописів, яка збереглася у п'ятьох списках, починаючи з XV ст. Іпатіївський збірник М.Гру-шевський характеризує як правдивий архів нашого письменства, у якому збереглися майже єдині рештки нашої історіографії. В ньому відбито історичні події XI—XIII ст.
Найдавнішу частину збірника становить вже згадуваний літопис "Повість временних літ. Откуда єсть пошла русская земля", який пройнятий ідеєю величі княжої держави, ідеєю єдності руської землі та її політичної незалежності. Другу частину Іпатіївського збірника складає "Київський літопис", основним змістом якого є відображення боротьби Русі з половцями і міжусобних війн руських князів від смерті Володимира Мономаха до кінця XIII ст. Закінчується цей літопис 1200-м роком та закликом до подальшої борні з кочівниками. Одним з найвизначніших князівських літописів є Галицько-Волинський, який укладено при дворі Данила Галицького і його наступників. Літопис займає третю частину "Іпатіївського збірника". Його авторами були високоосвічені особи, добре обізнані з грецькими та західноєвропейськими джерелами. В ньому відображені найголовніші події часів утворення, розквіту й занепаду Галицько-Волинського князівства. Це особливий літературний збірник історичних оповідань, що поділяється на дві частини — Галицький літопис і Волинський літопис, які належать різним авторам, котрі є ідейними виразниками інтересів княжої влади. Галицько-Волинський літопис пройнятий духом щирого патріотизму й відданості своїй Батьківщині. В літопис вміщено гарну, виховного змісту оповідь про "Євшан-зілля".
Література Київської Русі взяла початок з творів, які були перекладені з грецької мови. Напевне, більшість таких книг були церковними. Необхідність у них пов'язана із запровадженням на Русі християнства. Але поряд з церковною перекладалася, безперечно, і світська література — історичні, природничі, філософські твори, юридичні трактати, белетристика. Найпопулярнішими були романи фантастичної тематики: "Александрія" —- опис завоювань Александра Македонського, "Повість про індійське царство", "Троянська війна", "Слово про премудрого Акіра", "Стефаніт і Іхнілат" — "звіриний" епос та ін. Всі ці теми свідчать про живу зацікавленість таємничими країнами Сходу. Вся перекладна література знаходила місце в різнорідних збірниках під назвами "Пчола", "Золотий ціп" та ін.
З оригінальних літературних творів найшвидше з'явилися проповіді українського духовенства. Перше місце серед проповідників по праву належить Іларіонові, першому митрополиту українського походження, який написав сповнений гуманістичних Ідей твір "Слово про закон і благодать". З поширенням християнства складалися описи життів святих — Ольги, Володимира, Бориса і Гліба, а врешті — "Печерський патерик" — збірка оповідань про київських угодників. Серед церковної літератури виділяється "Чтение о жизни й погублений ... Бориса і Гліба" Нестора Печерського. Своєрідною відповіддю на запити давньоруського життя другої половини XI ст. були "Ізборники Святослава" 1073, 1076 рр. Видатним публіцистом вважають князя Володимира Мономаха, перу якого належить відоме "Повчання ..." дітям.
Неоціненним надбанням стала складена на основі норм українського звичаєвого права законодавча пам'ятка — "Руська правда". Ця збірка законів князя Ярослава і його наступників лягла в основу Литовського статуту і законодавства гетьманської доби.
Широкою популярністю на Русі користувалися твори Кирила Туровського. Його "Притча про людську душу і тіло" засвідчує опозицію автора до діянь Андрія Боголюбського. У "Слові про царя" автор закидає сильним світу, що вони піклуються лише про своє тіло, але не про душу.
Наприкінці XII ст. було написано "Слово о полку Ігоревім" — перлину давньоруської художньої літератури. Знайдено цей твір у рукописному збірнику кінця XV — початку XVI ст. в одному з монастирів Росії. Збірник був переписаний у 1800 р. і надрукований, а сам рукопис згорів під час пожежі Москви у 1812 р. Дослідники виявили, що "Слово" написане в 1187 р., а темою його є трагічний у наслідках похід 1185 р. проти половців новгород-сіверського князя Ігоря Святославича. Провідна думка твору — слава і честь руської княжої держави, яку нерозважливі князі наражають на небезпеку і занепад. Цей епос сповнений мистецькими описами природи, самого походу, відваги й мужності князів, фольклорними образами; всі картини сповнені чару високої поезії.
"Слово" як тема мало надзвичайний вплив на українську та інші слов'янські літератури, породило багато наслідувачів і перекладачів; українською мовою окремі частини "Слова" перекладали Т.Шевченко, М.Шашкевич, І.Франко, Панас Мирний та ін.
Першою ілюстрованою книгою, яка дійшла до нас, є "Остромирове євангеліє", виготовлене у 1056 — 1057 рр. для новгородського посадника Остромира. Чудовою пам'яткою книжного мистецтва став "Радзивилівський літопис", оздоблений 618-кольоровими мініатюрами, виготовленими у XV ст. з давньоруських оригіналів.
Природну основу тодішньої літератури становила усна народна творчість: пісні, перекази, легенди, заговори і заклинання. Особливе місце посідали пісні-билини. Відомі билини Київського і Новгородського циклів.
Продовженню і поглибленню освіти сприяли бібліотеки, які створювалися при монастирях та церквах. На Русі існувало багато книгозбірень, але перша і найбільша, заснована у 1037р. при Софії Київській. Любителями книг вважалися: Ярослав Мудрий, його син Святослав; князь Миколай Святоша витрачав на книги всю свою казну і дарував їх Печерському монастирю. Великим книжником літописи називають волинського князя Володимира Васильковича (XIII ст.). Власні книжкові зібрання налічувалися також у деяких освічених ченців. Багато книг мав один із учнів Феодосія Печерського — Григорій.
Настійна потреба в книгах сприяла виникненню на Русі своєрідної галузі ремесла, до якої було залучено багато людей. Крім книгописців і палітурників, над книгою трудилися редактори, перекладачі, художники, майстри пергаменту, ювеліри. Книга на Русі, як і в усій середньовічній Європі, коштувала досить дорого. Як свідчать візантійські джерела, за одну книгу в XI—XIII ст. можна було купити великий міський будинок або 12 га землі. Волинський князь Володимир Василькович придбав для спорудженої в м. Любомлі церкви молитовник за 8 гривен кун. Цих грошей вистачило б для купівлі отари овець у 40 голів. За підрахунками вчених, книжковий фонд Київської Русі складав щонайменше 1 ЗОНО тис. томів. Крім Києва, центрами переписування книг були Новгород, Галич, Чернігів, Володимир-Волинський, Переяслав та інші давньоруські міста.
Прикладом високого книжного письма є "Ізборники" (1073, 1076 рр.), створені для великих київських князів Ізяслава та Святослава Ярославичів. В них, крім фрагментів Св.Письма і писань отців Церкви, теж знаходяться деякі історичні відомості і показник "ложних" і "праведних" книг. Книга відкривається розворотом, на лівому аркуші якого зображений князь Святослав з сім'єю, на правому — Спас на престолі. На третьому аркуші — зображення орнаментованого триглавого храму, далі — чотири портретні мініатюри. На берегах книги — знаки зодіаку. Чудовими пам'ятками книжкового мистецтва були вже згадувані нами "Остромирове євангеліє", "Радзивилівський літопис", "Юрієве євангеліє" та ін.
Історичну роль у розвитку освіти, книгописання відігравали монастирі. За підрахунками істориків, за княжої доби в Києві діяло 17 монастирів, Галичі — 5, Чернігові — 3, Переяславі — 2, у Володимирі-Волинському — 1. Монахи свій час проводили в молитвах та праці і не тільки виробляли самі собі одежу чи займались хліборобством, городництвом, але й були між ними переписувачі книг, малярі (Алімпій), лікарі (Агапіт, Дем'ян Пресвітер), визначні вчені (літописець Нестор) та ін. Вони ж були першими вчителями монастирських шкіл, активними носіями книжного слова, сподвижниками на ниві культури.
7. Архітектура та образотворче мистецтво.
Архітектура міст і сіл Київської Русі представлена насамперед дерев'яними спорудами. Археологічні дослідження виявили численні залишки зрубних будівель. Окремі з них — справжні шедеври народної архітектури. Такими, вочевидь, були будинки заможних верств населення, згадувані в писемних джерелах під назвою "хороми". У великих містах князівсько-боярські і купецькі "хороми" мали два і більше поверхи. Житло бідноти — однокамерні будинки площею до 20 м2. Із дерева зводились укріплення давньоруських міст — кліті, заборола, башти, а також церкви, храми. Свідчення літопису про 600 київських храмів, знищених пожежею 1124 р., підтверджують це. Контакти з візантійською культурою обумовили виникнення монументальної кам'яної архітектури. Довгий час вважалося, що першою кам'яною спорудою була Десятинна церква (989—996 рр.). Проте аналіз даних про палаци княгині Ольги, а також відкриття монументальної ротондоподібної будівлі в центрі найдавнішого київського дитинця, що старша за Десятинну церкву, принаймні, на 50 років, суттєво коригує цю думку. Перші кам'яні будівлі на Русі з'явилися під орудою візантійських майстрів. Так, Десятинна церква належала до хрестово-купольних візантійського типу храмів. Після завершення будівництва церкву прикрашали іконами, дорогоцінним посудом, хрестами, які Володимир вивіз із Херсонеса і успадкував як посаг за принцесою Анною. Підлога була викладена майоліковими плитами та мозаїкою, стіни розписані фресками і прикрашені мозаїчними панно. В оздобу Десятинної церкви покладено багато мармуру, що дало підстави сучасникам називати її "Мраморяною". Перший кам'яний храм Київської Русі став останнім оплотом героїчних захисників Києва від ординців у грудневі дні 1240 р. Літописець повідомив, що через велику кількість киян, які зібралися на хорах, обвалилося склепіння, поховавши усіх, хто шукав порятунку від татаро-монголів.
Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі репрезентують будівлі "міста Ярослава" у Києві. На цю добу давньоруське зодчество набуває чітких національних рис. Це засвідчує такий шедевр архітектури, як Софіївський собор (1037 р.). В архітектурно-художньому ансамблі Софії особливу роль відігравало внутрішнє опорядження. Розмаїття мозаїк, фресок, стовпи, арки, відкоси віконних пройм — все це вражало пишнотою. За прикладом Софії Київської зводились одноіменні собори (1045—1050 рр.) у Полоцьку і Новгороді. У Чернігові за велінням брата Ярослава Мудрого Мстислава було споруджено Спаський собор, який мав схожість з Десятинною церквою.
У другій половині XI ст. культове будівництво набуває поширення в багатьох давньоруських містах. У цей час засновуються монастирі й саме в них зводяться нові кам'яні храми. У Києві — це собори Дмитрівського, Михайлівського, Видубицького, Печерського, Кловського монастирів. Першим взірцем монастирського храму був Успенський храм Печерського монастиря (1078), будували його грецькі майстри. Володимир Мономах побудував схожий храм у Ростові. У Києві близький до Успенського був Михайлівський Золотоверхий храм (1108р.).
У Північній Русі в XII ст. набули значного розвитку Київська, Чернігівська і Переяславська архітектурні школи. Характерними пам'ятками цього періоду є храм Федорівського монастиря (1131 р.), церква Богородиці Пирогощі (1132 р.) на Подолі, Кирилівська (1146 р.), Васильківська (1183 р.) церкви у Києві; Юріївська (1144р.) у Каневі; Борисоглібський (1128 р.) і Успенський (40-ві роки XII ст.) храми у Чернігові. Близькою до архітектури Києва і Чернігова була архітектура Володимира-Волинського з відомим Успенським (Мстиславовим) собором 1160р. Також центром архітектури княжої Русі був древній Галич.
Монументальні споруди Галичини зведені зі світло-сірого вапняку. За Ярослава Осмомисла формується князівський двір, до якого входив білокамінний Успенський собор (1157р.). Під час розкопок у Галичі знайдено рештки 10 церков, а єдина, що збереглася до наших днів, церква св. Пантелеймона (1200р.), і на ній бачимо впливи романської архітектури сусідніх країн (Польщі, Моравії і Угорщини). Літопис свідчить, що в Холмі місцевим зодчим і різьбярем Авдієм була зведена церква св. Іоанна. її фасади прикрашали скульптурні маски, кольоровий розпис, позолота, вставлені вітражі.
Крім Холма, традиції галицької білокам'яної архітектури розвинулися у Львові, де в кінці XIII ст. і на початку XIV ст. було збудовано церкви св. Онуфрія, св. П'ятниць і св. Миколая.
Наприкінці XII — поч. XIII ст. монументальна архітектура Русі збагатилась ускладненням зовнішніх форм.
У Києві та на Київщині були зведені храми — Трьохсвятительський (1189р.), св. Василія (1190р.) в Овручі, Апостолів (1197 р.) у Білгороді. Деякі з них, на думку дослідників, побудував київський архітектор Петро Милоніг. Новий архітектурний стиль найвиразніше проявився у П'ятницькій церкві (поч. XIII ст.), що в Чернігові.
У мистецтві Київської Русі, поряд з архітектурою, значного розквіту набуває монументально-декоративний живопис. Живописні зображення в храмах були своєрідною Біблією для тих, хто не знав грамоти. Візантійський живопис поширився у Київській Русі в X ст. у формі монументальних стінних розписів (фресок) і мозаїк. Оздоблення Десятинної церкви започатковує київську мистецьку школу. Мозаїки Десятинної церкви не збереглися, а від фресок залишилися лише уламки.
Мозаїки і фрески Софіївського собору в Києві належать до найвизначніших пам'яток українського і світового мистецтва. Вціліла лише третина всього живопису (260 м2 мозаїк і близько 3000 м2 фресок). Мозаїчна палітра нараховує 177 відтінків. Фрески мали як релігійний сюжет, так і цілком світський зміст.
З середини XII ст. в самостійних князівствах — Київському, Чернігівському, Переяславському, Галицькому та Волинському — створюються місцеві самобутні художні школи. Фресковий розпис повністю замінює настінну мозаїку.
Поряд з монументальним живописом на Русі розвивається іконопис. Наприкінці XI ст. склалася київська школа іконопису. Видатним іконописцем Київської Русі був Алімпій Печерський. Серед ікон XII ст. привертає увагу ікона "Ярославська оранта" — одна із найдавніших, присвячених Діві Марії. Дослідники відносять її до київської школи. У XII ст. у зв'язку із постійною зовнішньою загрозою навали кочовиків особливо близькими живопису були ідеали військової доблесті. Поширення набули ікони "Георгія-воїна", "Дмитра Солунського", "Архангела", або "Ангела-Золоте Волосся". У цей період з'являються ікони із зображенням перших руських святих — Бориса і Гліба. Традиції Києва поширюються на іконописні школи Галицько-Волинського князівства та інших руських земель. Прикладом може бути ікона "Волинської Богоматері" (ХІП ст.), виявлена на Волині в Покровській церкві м. Луцька.
Розвиток живопису підтверджують і портретні мініатюри, що прикрашали "Ізборник" 1073 р., "Трірський псалтир" (1078—1087 рр.). На думку дослідників, мініатюри "Трірського псалтиря" виконано у Володимирі-Волинському. На них зображені князь Ярополк та його дружина Ірина, а також мати Ярополка, Гертруда. Високою майстерністю відзначаються мініатюри "Різдва Христового", "Розп'яття", "Христос на троні", "Богоматір на троні".
Великою славою користувалися київські ювеліри за своє витончене карбування, золочення, гравірування, техніку емалі та зерні. Це знамениті київські "зміївники", лунниці, колти, оздоблені зерню або емаллю, вироби художнього ремесла Русі, шо у значній кількості вивозилися за кордон. Речі, виготовлені у Києві, Галичі, Чернігові та в інших містах, трапляються під час розкопок в усіх європейських країнах.
8. Розвиток медичних знань.
Наприкінці XI ст. у бібліотеці Ярослава Мудрого нагромадилося уже багато творів, серед яких були книги медично-біологічного змісту, що описували цілий ряд лікувальних рослин, метали, опій, перебіг захворювань, будову людського тіла, тодішні уявлення про фізіологію людини.
Досить добре на ті часи в Русі була зорганізована опіка над хворими і каліками. "Церковний Устав" князя Володимира доручав церквам і монастирям організацію різних доброчинних установ (шпиталів, притулків для старих, сліпих, калік). На утримання хворих та інвалідів Володимир встановив великий податок.
У статуті про церковні суди вже згадується про лікарів як про окрему групу людей та про існування лікарень.
У різних державних актах того часу зустрічаємо рекомендації гігієни і накази добре ставитися до хворих. Наприклад, у "Повчанні..." Володимир Мономах пише: "Куди підете чи де зупинитеся — напоїте і нагодуйте жебрака і подорожнього і хворого відвідайте, покійника проводіте, бо ми всі смертні". У "Руській правді" вказано право потерпілого вимагати від винуватця гроші на лікування.
У той час лікуванням хворих переважно займалися монахи. Наприклад, "Печорський патерик" згадує про лікарів св. Антонія Печерського, св. Алімпія, св. Пимена, св. Козьму, св. Агапія, Дем'яна Пресвітера та ін.
Але були на Русі і лікарі-чужинці: греки, вірмени та ін. Князь Володимир Великий посилав свого лікаря (Івана Смеру) в Грецію для поповнення знань.
У XII ст. відомим був лікар Петро Сиріянин. Лікуванням займались і народні медики: знахарі, відуни, лечці, знавці зел та ін.
Велику роль у лікувальних справах посіли жінки з вищих верств тогочасного суспільства. За історичними даними, дочка чернігівського князя Єфросинія була знайома з медичною літературою того часу. Княгиня Анна Всеволодівна, яка заснувала першу світську (жіночу) школу, — сприяла викладанню медицини в цій школі.
Але на той час у всій Європі медицина знаходилася на стадії первісного розвитку.
Наприклад, перші лікарні у Візантії були організовані у IV ст.; у Франції й Англії — у VII—VIII ст., а в Москві перша лікарня-притулок — у XVII ст. За історичними джерелами, перший шпиталь для лікування хворих та перебування інвалідів побудував на Русі в 1070 р. св. Феодосій Печерський.
Першим відомим нам в історії вченим-медиком була княгиня Євпраксія — Зоя. Онучка Володимира Мономаха, вона народилася в 1108 р., одержала добру освіту, цікавилася народною медициною. В юному віці з успіхом почала лікувати хворих, за що в народі одержала назву "Добродії". В 1122 р. виходить заміж за візантійського царя Іоана Комнена, прийнявши під час коронації ім'я Зоя. Переїзд до Візантії дав можливість Євпраксії—Зої доповнювати та поглиблювати свої знання в галузі медицини. З давніх часів у Візантії працювало немало видатних лікарів.
Саме у Візантії були закладені перші лікарні при монастирях і запроваджена систематична наука медицини в школах, причому також викладалися анатомія, фізіологія, фармація, токсикологія, загальна патологія, терапія, акушерство, гінекологія на рівні тогочасних пізнань.
Поєднавши набуті знання з власним досвідом лікування хворих, Євпраксія написала грецькою мовою трактат "Алімма" (Мазі). Трактат служив своєрідною енциклопедією медичних знань. Написана ця праця у 30-х роках XII ст. Вона знаходиться в бібліотеці Лоренцо Медічі у Флоренції. Цей великий рукопис складається з 5 частин та 29 розділів. У перших трьох частинах книги висвітлюються питання загальної патології, загальної діагностики, загальної гігієни, гігієни жінки та дитини, а дві останні присвячені лікуванню різних хвороб.
Феномен незвичайного злету культури України-Руси пояснюється тісними зв'язками з Візантією, країнами Європи, Хозарією. Хоча їхній вплив був вагомим, але не вирішальним. Щоб досягти значних успіхів у мистецтві, архітектурі, літературі, щоб зерна інших культур могли зростати в новому середовищі, вони мали лягти в добрий грунт, яким був духовний та матеріальний світ східних слов'ян.
У той же час високий рівень культури України-Руси впливав на розвиток культур сусідніх народів. Так, описання давньоруських літописів і сам процес літописання простежуються у хроніках Матвея Паризького, польських та литовських хроністів. Величезним був вплив київського фрескового живопису на розпис храмів Польщі, Чехії, Готланду. Культура Русі в усіх її проявах показала свою яскраву самобутність, заклала підвалини для подальшого розвитку культури України пізнього середньовіччя.
9. Художня культура Київської Русі.
Культура Київської Русі постала на ґрунті матеріальних і духовних здобутків тих народів, що протягом попередніх тисячоліть заселяли нашу землю. Часті міграції населення, які відбувалися у стародавні часи на її теренах, сприяли жвавому культурному обміну між народами. Але водночас вони призводили й до значної руйнації окремих культурних утворень, які інколи й зовсім зникали внаслідок асиміляції або знищення.
У мистецтві Київської Русі значного розквіту набуває монументально-декоративний живопис.
З культовою архітектурою Київської Русі пов'язані такі види мистецтва, як живопис, художня мозаїка, майоліка. Першими художниками на Русі були греки та місцеві "книжники" - майстри мініатюри, далі - творці фресок та мозаїк. Жанри, що їх розвивали майстри, - це біблійні, алегоричні образи, портрет, побутові сцени з князівського життя.
Ще до запровадження християнства на Русі існувала певна традиція живопису, а з християнізацією вона розвивається і стає важливим елементом культури середньовічної держави. Невід'ємною частиною споруд київської держави Х-ХІІІ ст. були розкішні прикраси, зокрема в церквах. Візантійська церква, а за нею і українська прагнули викликати у віруючих сильні емоції, переживання. І тому зовнішня архітектура і внутрішня декоративність, прикраси і увесь молитовно-літургійний обряд мали служити цій меті. Ідеолоіія візантійського православ'я була втілена найяскравіше у храмовому розписі в його двох найголовніших формах І його двох найголовніших формах: іконописанні та стінописів.
Живописні зображення в храмах були своєрідною Біблією для тих, хто не знав грамоти. Візантійський живопис поширився у Київській Русі в X ст. у формі монументальних стінних розписів (фресок) і мозаїк. Оздоблення Десятинної церкви започатковує київську мистецьку школу. Мозаїки Десятинної церкви не збереглися, а від фресок залишилися лише уламки.
Мозаїки і фрески Софіївського собору в Києві належать до найвизначніших пам'яток українського і світового мистецтва. Вціліла лише третина всього живопису (260 м2 мозаїк і близько 3000 м2 фресок). Мозаїчна палітра нараховує 177 відтінків. Фрески мали як релігійний сюжет, так і цілком світський зміст.
Мозаїки Софіївського собору відзначаються високою технікою виконання. Прикраси собору доповнюють фрески, а серед них окремо вирізняються портрети членів Ярославової князівської родини. Це були перші зразки світського малярства у давньоруському мистецтві.
З середини XII ст. в самостійних князівствах — Київському, Чернігівському, Переяславському, Галицькому та Волинському — створюються місцеві самобутні художні школи. Фресковий розпис повністю замінює настінну мозаїку. Усі вони були об'єднані єдиним стильовим напрямом, але мали і свої особливості. Характерними пам'ятками цього періоду є храми Богородиці Пирогощі (1132 р.), Кирилівський (1146 р.), Василівський (1183 р.), Борисо-Глібський (1128 р.) і Успенський в Чернігові (40-і роки XII ст.).
Серед усіх видів образотворчого мистецтва чи не найбільше вражають мозаїки Софії Київської, Михайлівського Золотоверхого монастиря та ін. Настінні мозаїки використовувались у спорудах Київської Русі з кінця X до початку XII століття: ними прикрашали інтер'єри князівських палаців і майже усіх храмів за часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого.
Це мистецтво вимагало великої майстерності. На основу наносили шар тиньку, швидко покривали зображення фарбами і втискували кубики різноколірної смальти. З найменших кубиків (4x7 мм) викладали обличчя, руки, з більших - одяг, фон, предмети.
Вражає виняткова насиченість кольору софіївських мозаїк, що досягалася використанням величезної кількості відтінків смальт (усього 177 відтінків). Найбільш вживаними кольорами були золотий, зелений, коричневий, синій, жовтий, червоний, пурпуровий, срібний та ін. Кубики втискувалися під різними кутами, завдяки чому зображення переливалося у світлі сонця і лампад. До X ст. у візантійському мистецтві склалися певні правила і порядок викладання мозаїк, але на Русі вони мали свою специфіку. І сьогодні, як і багато віків тому, милують око справжні шедеври мистецтва: образи "Пантократора", "Оранти", "Деісуса", "Благовіщення" Київської Софії та інших соборів.
Проте основним видом давньоруського образотворчого мистецтва був фресковий живопис. Специфіка його полягає в тому, що він робиться на вологому тиньку, а завершується і підправляється згодом. Художній ефект від фрескового живопису надзвичайний, тому не дивно, що у XII ст. він витіснив мозаїку. У Київській Русі впродовж X-XI ст. поширювалася техніка живопису візантійських художніх шкіл. Однак, місцеві майстри вносили нове, і з кожним десятиліттям давньоруський фресковий живопис набуває самобутніших національних рис. Кольорова гама фресок здебільшого стримана. Домінують оливкові, рожеві, блакитні, зелені та коричневі тони. Це можна простежити на прикладі софіївських "Воскресіння", "Зішестя в пекло" та ін.
Поряд з монументальним живописом на Русі розвивається іконопис. Наприкінці XI ст. склалася київська школа іконопису.
За християнською легендою, першим іконописцем вважають євангеліста Луку. Відомості про ікони містять давньоруські літописні джерела Х ст. Творів давньоруського іконопису збереглося дуже мало. Найвідомішою іконописною майстернею XI-XII ст. була Печерська, де працював Алімпій зі своїми учнями. В кінці XI ст. склалася київська іконописна школа. З нею пов’язані такі шедеври іконопису, як «Ярославська Оранта» (XII ст.), «Устюзьке Благовіщення» (XII ст.), які зберігаються у Третяковській галереї, ікона «Борис і Гліб» (XIII ст.), що експонується у Київському музеї російського мистецтва. З іменем Алімпія окремі дослідники пов’язують ікону «Печерської Богородиці».
Видатним іконописцем Київської Русі був Алімпій Печерський. Серед ікон XII ст. привертає увагу ікона "Ярославська оранта" — одна із найдавніших, присвячених Діві Марії. Дослідники відносять її до київської школи. У XII ст. у зв'язку із постійною зовнішньою загрозою навали кочовиків особливо близькими живопису були ідеали військової доблесті. Поширення набули ікони "Георгія-воїна", "Дмитра Солунського", "Архангела", або "Ангела-Золоте Волосся". У цей період з'являються ікони із зображенням перших руських святих — Бориса і Гліба. Традиції Києва поширюються на іконописні школи Галицько-Волинського князівства та інших руських земель. Прикладом може бути ікона "Волинської Богоматері" (ХІП ст.), виявлена на Волині в Покровській церкві м. Луцька.
Розвиток живопису підтверджують і портретні мініатюри, що прикрашали "Ізборник" 1073 р., "Трірський псалтир" (1078—1087 рр.). На думку дослідників, мініатюри "Трірського псалтиря" виконано у Володимирі-Волинському. На них зображені князь Ярополк та його дружина Ірина, а також мати Ярополка, Гертруда. Високою майстерністю відзначаються мініатюри "Різдва Христового", "Розп'яття", "Христос на троні", "Богоматір на троні".
Великою славою користувалися київські ювеліри за своє витончене карбування, золочення, гравірування, техніку емалі та зерні. Це знамениті київські "зміївники", лунниці, колти, оздоблені зерню або емаллю, вироби художнього ремесла Русі, що у значній кількості вивозилися за кордон. Речі, виготовлені у Києві, Галичі, Чернігові та в інших містах, трапляються під час розкопок в усіх європейських країнах.
Запровадження християнства на Русі справило мало великий вплив на розвиток кам’яної архітектури. Зводяться Десятинна церква, Софійський собор, церкви Кирилівська, Спаса на Берестові, монастирі Видубицький та Лаврський у Києві, Спасо-Преображенський, Борисоглібський собори та церква П’ятниці на торгу в Чернігові. Ще одним відомим храмом Київської Русі є Михайлівська церква Видубицького монастиря. Її було закладено в 1070 р. на березі Дніпра. Головною спорудою ансамблю Києво-Печерського монастиря був Успенський собор. Його було зведено в 1073-1075р.р., а зруйновано під час другої світової війни. У наш час його відновлено. На Володимирській гірці у 1108-1113 р.р. було зведено Михайлівський собор (зруйновано у 1934-1935р.р. для будівництва урядового центру, який теж відновлений у наш час. На першому місці - Софійський собор. За розмірами собор перевищував візантійські храми. На стінах собору було багато фресок зі сценами мирського життя: полювання на диких звірів, народні ігри, гуляння і т.д.
Унікальною пам’яткою скульптури є саркофаг Ярослава Мудрого (Х-ХІ ст., зберігається у Київському Софійському соборі) з білого мармуру, вкритий чудовим рослинним орнаментом з християнською символікою. Центральний мотив саркофагу – це три хрести із різноманітною символікою, що втілюють образ Св.Трійці, основного об’єкта новоприйнятого християнства. Численні скульптурні мармурові елементи прикрашали Десятинну церкву - одну із величних храмів княжої України-Руси. Значну кількість рельєфних орнаментальних прикрас має собор Софії Київської .
До нашого часу збереглися фрагменти кам’яних скульптур, якими прикрашались фасади Борисоглібського собору в Чернігові (1120-1123). Йдеться про шість досконалих кам’яних капітелей, знайдених під час розкопок в оточенні собору. Найбільш відомою є капітель із зображенням дракона й орла.
Київська Русь, засвоївши кращі досягнення народів східних слов’ян, протягом ІХ-ХІІ с. відбудувала самобутню і високу культуру, яка посіла визначне місце серед культур країн Європи та Азії.
Щодо скульптури, то православна церква засуджувала статуарну скульптуру. Тому з прийняттям християнства у 988 р. було знищено значну кількість язичницьких скульптур. На сьогодні найвідомішою з них є статуя Святовида (знайдена у 1848 р. на р. Збруч Тернопільська обл..), яка нині зберігається в Польщі. Та все ж скульптура була важливим елементом християнських церков: це рельєфи, огорожі хорів, капітелі колон, рельєфи антаблементів тощо. Основним матеріалом був мармур та рожевий шифр.
Цікавою пам'яткою давньоруської дрібної пластики є барельєф, на якому зображена Богоматір-Одигітрія з дитям. Його знайшли в руїнах Десятинної церкви. Як вважають дослідники, він був виготовлений місцевими майстрами для оздоблення фасаду церкви.
Збереглися шиферні плити в Спаському соборі Чернігова, Михайлівському Золотоверхому монастирі та в Киево-Печерській лаврі. Рельєфи на плитах виконані з великою майстерністю, що свідчить про високий рівень розвитку різьбярства. Визначним досягненням київських різьбярів на камені є невеличкі іконки. Найчастіше на них зображені перші руські святі Борис і Гліб, а також Дмитрій Солунський, Богородиця, Спас та ін.
Високого рівня розвитку досягло на Русі І декоративно-ужиткове мистецтво. У ньому виявилися риси давньоруської естетики, а також багатовікові традиції східних слов'ян. Особливістю давньоруського прикладного мистецтва було співіснування елементів язичницької та християнської ідеології.
Надзвичайною декоративністю відзначалися вироби художнього ремесла. Відливали безліч предметів - від ґудзиків до дзвонів. Відомими прикладами художнього литва є мідний хорос, знайдений на Подолі у Києві. Також значного поширення набрало кування та карбування міді, срібла, золота. До бронзових та залізних виробів застосовували техніку інкрустації золотом, сріблом. Особливо тонкою була техніка скані, яка використовувалася при виготовленні жіночих прикрас, окладів книг тощо.
Техніка емалей прийшла на Русь з Візантії. Процес виготовлення перегород частих емалей - один із найскладніших, і київські майстри досягли в цьому значних успіхів. Характерним для давньоруських виробів з емалі є синій, червоний, зелений і білий кольори Технікою перегород частої емалі прикрашали коштовні золоті вироби - діадеми, барми, колти, гривни, рясни та Ін. Найвідомішими творами ювелірного мистецтва Русі вважають дві діадеми князівського парадного вбрання.
Давньоруські майстри добре володіти технікою склоробства, майолікове кераміки. Цьому сприяло будівництво кам'яних храмів, для внутрішнього декору яких використовували смальту, керамічні плитки. Ними викладали підлоги в храмах і палацах Києва, Білгорода та інших міст. У галицьких монументальних будівлях широко використовували рельєфні плитки із зображеннями грифонів, орлів, соколів.
Склороби, крім смальт, виготовляли різноколірні браслети, намиста, персні, кубки, чари, інші предмети побутового призначення Головним центром їх виробництва був Київ. Як вважають дослідники, давньоруські майстри знали секрет виготовлення кришталю.
Поширеним видом ремесла на території Русі були також різьба по дереву і кості. Різьбярі по дереву прикрашали фасади зрубних будівель, речі домашнього вжитку, човни, сани тощо. Різьба по кості, особливо північних регіонів Київської держави, здобула визнання не тільки у себе в країні, але й міжнародне.
Таким чином, культурний розвиток Русі ІХ-ХПІ ст. перебував на високому європейському рівні. Про це свідчить розвиток оригінальної місцевої літератури, певний рівень освіти та наукових знань. Вироби декоративно-прикладного мистецтва, що вийшли з руських майстерень, дивували технікою виконання та художньою досконалістю. На жаль, несприятливі зовнішньополітичні чинники наступних століть перервали яскравий і неповторний культурний процес Київської держави.
10. Характерні особливості рукописної книги Київської Русі.
Рукописна книга Київської Русі має певні, притаманні тільки їй особливості. Уже майстрів перших відомих нам книг характеризували високий рівень художньої культури, довершений смак. Перше, що варто зазначити, це різноманітні формати та обсяги книг залежно від змісту та призначення: або великий фоліант близько тисячі сторінок пергаменту чи паперу, або невеличка книжка кишенькового розміру. Вони виконані й скомпоновані гармонійно, а їх обсяг відповідає формату. Це свідчить про високий рівень майстерності переписувача та художника, які робили книгу.
У рукописній книзі провідне значення має шрифт — устав та напівустав, скоропис використовувався дуже рідко. Устав та напівустав давали можливість зробити красиву, ритмічно насичену сторінку. Як правило, текст писали у два кольори: чорним і червоним. Червоним •— перші рядки, звідси вираз "червоний рядок", а також окремі слова або речення, на які читач повинен був звернути особливу увагу. У рукописах великого формату текст компонувався у два стовпчики. У книжках малого розміру на кінцевих сторінках за наявності вільного місця текст закінчувався фігурним трикутником.
Перед писанням сторінки розлініювали писалом з рогу, без барвника, при цьому визначали також поля. Лівий бік завжди ідеально рівний, а рядки праворуч під це правило не підпадали. Порожні місця заповнювали різними позначками: крапками, рисочками тощо; часто їх виконували кіновар'ю. Допоміжний апарат — колонтитули, колонцифри — також писали червоним кольором — це робило книгу ошатною і святковою.
В оформленні староруської книги широко використовували декоративний елемент — в'язь. Це специфічний вид написання літер, коли назва або слово відігравали роль орнаменту, їх писали червоною фарбою, а в престижних виданнях — золотом.
Рукописна книга була насичена ініціалами, що виконували декоративні й символічні функції. Вражає їх розмаїтість: геометричні, каліграфічні, рослинні, сюжетні та змішані мотиви. Нерідко зустрічаються зображення сценок повсякденного життя, фігурки рибалок, сіячів, орачів, воїнів тощо. Ініціали-гіганти, що характерні для європейської рукописної книги, у руській майже не зустрічаються або зустрічаються дуже рідко, причому за кольором дуже барвисті: червоні, сині, жовті, зелені та золоті.
Широко і зі смаком на сторінці компонувалися заставки, їх завдання — привернути увагу читача до початку розділу. В одній книзі могло бути від 3 до 6 заставок, але відомі рукописи, де їх набагато більше. У композиції окремих заставок вводилися зображення святих. Слід наголосити, що орнаменти будувалися на традиційних елементах та колористичних рішеннях української народної творчості. В окремих випадках використовували кінцівки, ще рідше — рамки і таблиці.
Важливою частиною художнього оформлення рукописної книги були мініатюри. Вони поділяються на вихідні, або лицеві, й ті, що власне "відкривають" текст. Зображення займало цілу сторінку. Ілюстрації "розсипані" по всьому тексту: чверть- та півсторінкові, оборкові, на полях. Характерна особливість цього періоду — велика кількість ілюстрацій, що становили цикли по два-три, а то й більше зображень. Окрім функції оздоблення мініатюри допомагали глибше засвоювати зміст. Рукописи з великою кількістю ілюстрацій прийнято називати лицевими. Це прекрасні, високохудожні твори.
Усі рукописні книги "одягалися" в оправи для захисту та надання ошатного вигляду. Для виготовлення оправи використовувалися добре висушені й оброблені дошки, які надійно скріплялися з блоком, їх покривали шкірою, а подекуди й коштовними тканинами, металевими прикрасами — жуковинами та середниками, які були багато орнаментовані. Жуковини прикрашали золотою сканню, філігранню, зерню, фініфтю, а на середниках малювали сюжетні сцени зі святого письма або житія. Такі оправи називались окладними. Обов'язковим елементом були орнаментовані застібки, відлиті з металу, найчастіше з бронзи.
За окремим замовленням обріз рукописної книги оброблявся спеціальним інструментом по кольоровому або золотому тлу. Ця техніка називалася басменням. Відтак книга була схожа на коштовну річ або ювелірний виріб. Більшість майстрів рукописної книги невідома, лише зрідка ми подибуємо згадки про імена, але вони не достовірні. Напевно можна говорити про школу або спрямування в оформленні книги, характерні лише для певного регіону, де активно використовувалися місцеві особливості декоративного мистецтва та кращі досягнення рукописання в Європі. Рукописні книги стали цінним надбанням нашої культури.
11. Літературні пам'ятки Київської Русі.
Високий розвиток культури Київської Русі мав міцне підґрунтя, створене попередниками: розвинену писемність, образне бачення явищ, уміння трансформувати в мистецькі образи історичні події та персонали". Усе це зумовило формування унікального явища — літератури періоду Київської Русі.
У літописах поряд із дещо сухувато викладеними фактами, укладеними в хронологічному порядку, знаходимо безцінні творіння високого поетичного слова. Це, зокрема, "Повчання Володимира Мономаха дітям", яке зберіг для нас суздальський монах Лаврентій. У ньому князь Володимир закликає своїх дітей невтомно працювати, вчитися, бо це єдина можливість бути господарем і утримувати державу. Коли клят-вовідступництво і сваволя були майже нормою співжиття, він учив бути вірними слову, не давати сильним губити людину, стверджуючи те, що сам не кривдив: "ані бідного смерда, ані бідну вдову". Перед нами постає мудрий державець, освічена, відважна людина, яка не знала спокою і віддавала всі сили на зміцнення і розбудову країни. Такий заповіт міг з'явитися тільки в середовищі, де культура посідала чільне місце в житті держави.
Літературні традиції гідно розвивав митрополит Іларіон у "Слові про закон і благодать", Іларіон працював разом з Ярославом Мудрим, що засвідчується уставом князя: "се яз князь Великий Ярослав, син Володимерь... сгадал есьм с митрополитом Ларионом..." Геніальність його незаперечна, адже він був перший, хто на такому високому рівні, з такою духовною віддачею написав твір, який пізніше став взірцем для наслідування. До речі, "Слово..." Іларіона на півтора століття старше за "Слово о полку Ігоревім".
Вражають пластична ясність і конструктивна цілісність "Слова...". Тричастинна композиція дає змогу розвинути основну тему, проспівати славу землі руській, її "каганам", Володимиру та князю Ярославу. Усі частини взаємопов'язані й логічно входять одна в одну. Тема розвивається від цілого до часткового, від загальнолюдського до національного, пов'язуючи все з долею народу руського.
У першій частині йдеться про взаємозв'язок двох заповітів: старого — "закону" — і нового — "благодаті". Взаємозв'язки подаються в усталених символічних схемах того часу. Через світову історію прославляється Русь. Наголошується, що для нової віри потрібні нові люди. У другій частині розповідається про руське християнство. Третя частина — похвальне слово Володимиру та землі руській, яка посідає гідне місце серед країн світу, утвердження рівності всіх народів, хвала за одержану можливість уведення в обіг на Русі набутків християнства. Богословська думка і політична ідея, єдність народів становлять жанрову своєрідність "Слова..." Іларіона.
Вершина поетичної творчості київської доби — "Слово о полку Ігоревім". Його автор палко любить свій край і співвітчизників, досконало володіє літературною формою, вміло поєднує епос із лірикою. Скрізь у тексті відчувається його присутність і вболівання за події, про які йдеться. Такий твір міг бути написаний лише в суспільстві, яке мало значні культурні, зокрема літературні, традиції.
Основна тема твору — єднання в ім'я утвердження державності, збереження культурних набутків, гуртування кращих сил для того, щоб уникнути уже зроблених помилок.
На особливу увагу заслуговує літературна пам'ятка "Слово о погибели русской земли", написана приблизно в 40-ві роки XIII ст. у зв'язку з татаро-монгольським нашестям. Вона становить науковий інтерес як сама по собі, так і у зв'язку зі "Словом о полку Ігоревім". Обидва твори характеризують високий патріотизм, ліричне сприйняття природи, досконалість художньої форми, своєрідні деталі поетичної фразеології. Ці світські твори поєднують елементи уславлення і плачу, головний герой у них — земля руська, обидва написані після поразок. Пам'ятку знайдено у Псково-Печорському монастирі; уперше опубліковано 1892 р. у "Памятниках древней письменності".
12. Музичне мистецтво Київської Русі.
Музичне мистецтво східних слов'ян доби Київської Русі досягло високого рівня. Про це свідчать фольклорна спадщина, давньоруський культовий спів, музика княжого двору, ратна (військова) музика.
В усній народній традиції продовжують розвиватись ігри, календарні та родинно-побутові пісні, похоронні плачі й голосіння, їх найдавніші зразки збереглися в невеликій кількості.
Плин часу зумовлював нові народнопісенні жанри. Серед них найзначніший — билинний епос, що активно розвивався у Х—XI ст. У билинах у художньо-поетичній формі відбивалася боротьба народу за незалежність, втілювалися патріотичні ідеї, уявлення про героїв-богатирів, наділених мудрістю, силою, красою. Такими є билинні герої Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, Микула Селянинович. Історія зберегла також імена народних співців билин — Бояна, Митуси, Ора, згадки про яких зустрічаються у "Слові о полку Ігоревім", Іпатїївському літописі та ін.
Носіями народного мистецтва були скоморохи. Ці обдаровані виконавці-імпровізатори поєднували якості актора, танцюриста, співака, музиканта-інструменталіста, акробата. Вони були постійними учасниками народних розваг, свят, урочистих подій; нерідко їх запрошували до боярських та княжих дворів. Лише церква негативно ставилася до цих "веселих молодців", як їх називали в ті часи.
Великий інтерес становить музика княжого двору. За свідченням істориків, починаючи з середини Х ст. прийоми іноземних послів проходили під музичний супровід. Цей звичай запровадила княгиня Ольга, яка під час свого перебування у Константинополі 945 р. була вражена грою на різних інструментах, зокрема органі. Імовірно, саме з того часу орган поширюється на Русі.
На думку дослідників музичної культури Київської Русі, князі утримували при дворі професійних музикантів-інструменталістів, співаків, танцюристів. Учасниками князівських розваг, свят у княжих палатах були співці — сказителі билин, скоморохи.
Музика супроводжувала ратні походи княжих бойових дружин. Головну роль тут відігравали духові та ударні інструменти.
Багатство і різноманітність інструментарію свідчать про високий рівень музичного мистецтва доби Київської Русі.
Якими ж були музичні інструменти? Це струнні смичкові — гудок, смик; щипкові — лютня, гуслі, псалтир; духові — роги, труби, сурми, свистки, сопілки, дудки, жалійки, волинки, органи; ударні — бубни, тарілки, дзвіночки, брязкальця. Важливу роль відігравали церковні дзвони, які сповіщали про наступ ворога, пожежу, скликали людей на віче.
Унікальні відомості про інструментарій Київської Русі дають фрески Софійського собору. На них, зокрема, зображено музик, які грають на духових та струнно-щипкових інструментах.
У культурно-мистецькій спадщині Київської Русі чільне місце посідає церковний спів.
Давньоруські одноголосні церковні наспіви називалися знаменним розспівом (від давньослов'янського "знам'я" — знак). Відповідно і східнослов'янська нотація знаменного розспіву називалася знаменною, або крюковою. Запозичений з Візантії, знаменний розспів збагатився народнопісенними традиціями східних слов'ян. Так, в інтонуванні текстів помітний вплив давньоруського епосу, величальних пісень та похоронних плачів.
Основою знаменного розспіву стали "гласи" — хорові монодії, мелодія наближалася до речитації. Знаменний розспів був чисто вокальний, без супроводу. Його краса і самобутність викликали захоплення у багатьох іноземних мандрівників.
У Київській Русі з'явилися центри навчання співу. Це, зокрема, великий хор та школа при Десятинній церкві, двір деместиків — співаків-солістів, що були одночасно диригентами й учителями співу. Важливу роль у формуванні й поширенні музичної традиції відігравала Києво-Печерська Лавра. Серед відомих майстрів церковного співу слід назвати деместика та піснетворця Стефана.
Багата й різноманітна спадщина часів Київської Русі стала міцним підґрунтям для формування професійної музичної культури українського народу.
13. Театральне мистецтво. Музика. Танок.
У добу Київської Русі театральне мистецтво найповніше втілювалося в народному і так званому княжому, дружинному театрі. Народний театр здобув найширше вираження у весільній народній обрядовості, про що вже йшлося. Княжий театр спирався на лицарську пісню, маючи за основу два елементи: речитатив та величання.
узичне мистецтво в добу держави Київська Русь розподілялося на три групи: музика народна, княжих салонів і церковна.
Народна музика Русі складалася з вокзальних та інструментальних мелодій, що споконвіку творилися в усній традиції народу. Пісні з давніх часів були постійними супутниками наших далеких предків у їх праці, побуті та звичаях. Веселі й сумні пісенні мотиви виконувалися не лише голосом, а й за допомогою музичних інструментів. Щонайперше, це обрядова народна пісенність (колядки й щедрівки, гаївки, й веснянки, купальські й обжинкові, весільні й хрестильні пісні, похоронні голосіння). Стилістично народна пісенність ділиться на дві основні групи: 1) вільний речитативний стиль; 2) стиль із чітким ритмом та формою. Твори першої групи мали несиметричний вільний ритм і по суті становили монотонне повторювання одного й того ж мотиву в різних варіантах, скорочення і поширення, залежно від довготи речень імпровізованого тексту. Таку форму рецитації мали похоронні голосіння, що виконувалися монодично, без інструментального супроводу (як правило, професійними плакальницями). Друга (основна група) обіймала всю решту пісенних жанрів, тобто мелодій з чітким ритмом і виразним синтаксичним укладом фраз. Така упорядкованість музичних елементів переносилась і на тексти пісень, витворюючи в них правильні цезури і постійну кількість складів. Зразки найдавнішої музики цього типу зустрічаємо в архаїчних обрядових піснях, особливо між колядками, щедрівками й веснянками.
Про музику князівських салонів можемо судити тільки на підставі згадок у тогочасній літературі, описів інструментів та тогочасних фресок, головним чином Софійського собору. Репертуар цієї музики напевне був дуже різноманітний – танковий, ліричний, побутовий, жартівливий та ін.
З інструментів вживалися свої, споконвічні: гуслі, дерев’яні труби, роги, бубни і різні свирілі, пищалі та сопілки.
Церковна музика прийшла до нас із Візантії.
З княжої доби збереглося чимало нотних книг, писаних без лінійною нотацією (невмовою), що мала дві особливості. Кондакарна нотація вживалася в кондакарях, де були здебільшого вміщені кондаки на цілий рік (кондак – коротка церковна пісня, що славить Бога, Богородиця або святих). Знаменною нотацією (знамя – нота) нотовані всі інші богослужбові книги, як мінеї, ірмолої, тріоді, стихірарі тощо. Нот описи ще не досліджені як слід, отже і співів цих сьогодні докладно ще не відновлено.
Особливого розвитку на Русі набула музика дзвонів, яка виконувалася обов’язково по нотах зі знанням справи. Дзвони супроводжували будь-яке християнське свято, збирали людей на віче та інші зібрання з нагоди вирішення важливих державних справ. Перегук церковних дзвонів – це невеличкий музичний концерт. Під час християнських свят (особливо великих – Різдво Христове, Великдень тощо) виконувалися по кілька десятків таких творів дзвонової музики. Тепер, у зв’язку з боротьбою проти міських шумів, кількість творів дзвонової музики, що їх виконують під час святкових християнських урочистостей, зведена всього до кількох. А шкода !.. Навіть нині, коли весь світ відзначав роковини найсумнішої дати сьогодення – Чорнобильської трагедії 26 квітня, о 12-й годині дня християнські храми усіх країн світу одночасно вдарили в дзвони, а переважна частина наших храмів мовчала, бо в них немає дзвонів. Вийшло так, що вся планета через повноголосий перегук дзвонів сумувала, а наш сум виявився невисловленим..., хоч біда – наша.
Народний танок на Русі – “пляс”. Назва означала групові ігри з піснями. Назву “танець” ми перейняли від народів Західної Європи. Танець – композиція ритмічних кроків і рухів, частіше до музики, ніж до співу. Танці доби Київської Русі виконувалися в супроводі співу, музики (гуслі, сопілки, труби, бубни) та плескання в долоні. Літописець оповідає, що народ сходився на майдані або на вулиці для загальної розваги. Загальнонародні танці відбувалися під час бенкетів, весіль, вечорниць, на свята русалій, тобто вночі під Івана Купала. До професійних танцюристів на Русі відносимо скоморохів. Вони здебільшого жили при княжих дворах і своїми мімічними танцями розважали гостей на бенкетах, родинних святах та при обрядових церемоніях.
Церемонні танці на Русі поділялися на три групи. Перша і найпоширеніша група – хороводи. Це народні ігри з переважанням у них танцювальних ритмів. Хороводи ілюстрували зміст пісні рухами. Хоч це були й масові танці, та в них виділялися провідні особи та провідні солісти.
Друга група – народний танець (група виконавців поділялася на пари). Їх зміст – залицяння й пантомімічне визнання кохання. Жіночі кроки здебільшого були іншими, ніж чоловічі, їх об’єднував лише спільний ритм.
Третя група – сольні танці. За характером це танці-змагання у різнорідності кроків і жестів.
Могутньою основою формування і розвитку самобутності давньоукраїнської культури був багатий культурний спадок українців. Русь як держава формувалась і розвивалась на полі етнічній основі, до її складу входили й неслов’янські племена.
Проте культура Київської Русі не стала простим продовженням культури попереднього часу. Глибокі зміни в суспільному житті українців (виникнення держави, формування давньоукраїнської народності тощо) призвели до якісних зрушень у розвиткові їх культури, в результаті чого вона за порівняно короткий історичний проміжок часу досягла високого рівня і посіла гідне місце у світовій середньовічній культурі.
14. Образотворче мистецтво: іконопис, фреска, мозаїка, книжкова мініатюра.
У Софії Київській чудово збереглися мозаїки і фрески, створені в 30-40 роках ХІ ст. грецькими майстрами й їхніми місцевими учнями. Як матеріал (золото, кубики кольорового скла і смальти), так і стиль живопису мали навіювати людині, яка молиться, думку, що світ, до якого вона потрапила, абсолютно реальний та істинний. Такому враженню сприяє насичена і різнобарвна палітра фарб, особлива щільність кладки кубиків смальти, непохитність могутніх форм, твердість глибинних складок, статурна монументальність поз і жестів, жива, майже портретна вірогідність облич апостолів, святителів, мучеників, погляди яких спрямовані безпосередньо у простір храму.
Наступне новаторство – сполучення фресок та мозаїк у розписах інтер’єру. Для візантійських храмів типовим було сполучення мармурового облицювання стін з мозаїками.
Особливе місце у системі розписів посідають фрески на світську тематику, до яких належить композиція “Сім’я Ярослава Мудрого”, а також розписи в північній і південній вежах. Зображення родини князя вміщено навпроти вівтаря, на стінах хорів, де вона перебувала під час богослужіння.
Осібним видом мистецтва Київського Русі була книжкова мініатюра. Книгу на Русі любили й шанували. Рукописні книги були дуже дорогими, їх переплітали в міцні оправи з металевими замками, прикрашали численними ініціалами, заставками, мініатюрами. Якщо ікони можна було привозити з Візантії, то книги треба було або перекладати, або писати місцевою мовою. Книжкова мініатюра (хоч вона часто мала перед собою візантійський оригінал) виконувалася й ілюструвалася руськими писцями і художниками.
Найпоширенішим видом мистецтва Київської Русі було декоративно-ужиткове мистецтво. Воно охоплювало всі верстви населення і тому увібрало в себе і місцеві багатовікові традиції, і народні риси, і стилістичні тенденції світового художнього процесу, оскільки Київська Русь вела широкий торговельний та культурний обмін з іншими народами.
З художніх ремесел найвідоміша метало пластика, інші ж – кісткорізьбляне, деревообробне, ткацьке – відомі менше. Майстри працювали на замовлення князів та бояр, а часом і широкого загалу, створюючи коштовні й високохудожні вироби.
Майстерність давньоруських ювелірів віртуозна, особливо у практиці виготовлення витончених предметів із золота та срібла. Так, наприклад, на площині у вісім квадратних сантиметрів ювелір розміщував багато коштовних квіток на тонких золотих стеблинках.
Одним з найпоширеніших видів металообробного ремесла на Русі було художнє ливарство. Давньоруські майстри відливали безліч різноманітних предметів – від малесеньких ґудзиків до великих панікадил-хоросів і церковних дзвонів.
Ювеліри широко застосовували техніку скані (орнаменти з найтоншого дроту), штампування і тиснення.
Вершиною ювелірної техніки Київської Русі були вироби з перегородчастої емалі – золоті княжі діадеми. Широко відома, наприклад, діадема з с.Сахнівки на Черкащині. Золоті пластинки діадеми прикрашені різнобарвним рослинним орнаментом, що був символом життєдайної сили, та перлинами; на середній пластинці зображено Олександра Македонського, що злітає на небо, - мотив, у якому вбачають не тільки ілюстрацію до середньовічної легенди, а й образ Дажбога – захисника й покровителя Русі.
Отже, якщо у часи Володимира і Ярослава нова культура, активно утверджуючи себе, прагнула промовляти мовою монументальних архітектурних образотворчих форм, то в останню третину ХІ – на початку ХІІ ст. образотворча мова стає більш динамічною, здатною виражати багату асоціаціями думку. Утверджується смак до вишуканих рафінованих форм.
15. Ткацтво, килимарство та вишивка.
На Русі був дуже розвинений ткацький промисел, передусім – виробництво з льону й конопель.
Найстаріша літописна згадка про килими на Русі походить з 997 р. Це опис смерті й похорону древлянського князя Олега в Овручі.
Можна пов’язувати початки килимарства на Русі з тривалим перебуванням тут кочових народів (печеніги, половці, тюрки, берендеї, чорні клобуки), що як пастуші племена вівчарювали і, ймовірно, виробляли з вовни тканини, але ці впливи не доведені. А історичні джерела стверджують довіз до Києва тканин (наволок) і шовкових матерій з Візантії, зі Сходу, але вже тоді на Русі міг витворитися й власний килимарський досвід.
Вибійки – окрема галузь виробництва тканин (нейстра, мальованки, димки) – відбивання, чи точніше, відтискування на білому полотні орнаменту за допомогою дерев’яних кліше плоскої або вальцевої форми.
З інших різновидів народного ткацтва поширеними на Русі були полотняні скатертини, обруси, верети, рядна, частини жіночого одягу: запаски, крайки, пере мітки, плахти, а також рушники, паси, наліжники, наволочки, доріжки, коци (грубе вовняне однотонне вкривало з насічками, або ж ворсовий пристрижений однобічний килим).
Відомі на Русі з давніх-давен і вишивки.
16. Внесок Київської Русі у розвиток культури.
Київська Русь, освоївши кращі досягнення народів східних слов'ян, протягом IX—XII ст. вибудувала самобутню і високу культуру, яка посіла визначне місце серед культур країн Європи та Азії. Численні археологічні знахідки та писемні джерела свідчать про їх самобутність і спростовують тези окремих науковців про іноземні впливи, які особливо були популярними серед вчених в XIX і на початку XX ст.
Високий освітній рівень києворусичів підтверджується великою кількістю писемних пам'яток і написів на пряслицях, холодній зброї, берестяних грамотах, графіті у Софії Київській та Новгородській. За Володимира і Ярослава працювали школи. Народилася і утвердилася любов до книги, утворюються скрипторії, майстерні для переписування та оздоблення книги. Утворюються бібліотеки — перша з них була при Софійському соборі у Києві. Київські князі були високоосвіченими людьми — "книголюбцями". Так, Ярослав Мудрий, за свідченням літописця, "почитая часто в день й в нощи", був палким прихильником книги. На основі багатої фольклорної традиції розвивається оригінальна література. На жаль, до наших днів дійшло мало світських творів, але "Слово про Ігорів похід" серед них посідає чільне місце. Один із найвизначніших світських творів періоду Київської Русі — це "Поучение" дітям Володимира Мономаха, в якому він закликає їх до миру і злагоди та подає ідеалізований образ політика, державного діяча, воїна.
Істотного розвитку дістала усна народна творчість, що відбиває специфіку мислення і мову народу. Найяскравіше це помітно у билинах: тут образи богатирів — це уособлення патріотизму і мужності, героїки і безмежної відданості Батьківщині.
Із прийняттям християнства витісняється традиційна дерев'яна архітектура, на зміну їй приходить мурована, візантійського типу, яка частково увібрала в себе традиції будівничих Русі. Зводяться Десятинна церква. Софійський собор, церкви Кирилівська, Спаса на Берестові, монастирі Видубицький та Лаврський у Києві, Спасо-Преображенський, Борисоглібський собори та церква П'ятниці на торгу в Чернігові, а також собори у Новгороді, Пскові, Полоцьку та інших містах.
Високого рівня розвитку досягло декоративно-прикладне, ужиткове та ювелірне мистецтво. Вироби майстрів Київської Русі були популярними не тільки на батьківщині, а й за її межами. Це переважно вироби із золота: намисто, колти, ланцюжки, сережки, діадеми, браслети, фібули, персні та ін.
Культурі Київської Русі притаманні також спільні риси в різних галузях духовної і матеріальної культури — житті, одязі, речах побуту, декоративно-прикладному мистецтві, обрядовості, усній народній творчості, що на сьогодні являє для нас єдину спільність — культуру Київської Русі.
Використана література.
1. Бокань В.А., Польовий Л.П. Історія культури України: Навч. посібник. – К.: МАУП, 1998. – С. 232.
2. Бокань В., Польовий Л. Історія культури України. - К., 2001.
3. Історія світової та української культури. – К., 2000.
4. Культура українського народу. – К., 1994.
5. Крип’якевич І. Історія української культури. – К., 1999.
6. Лосєв І.В. Історія і теорія світової культури: Європейський контекст. – К., 1995.
7. Нарис української культури. – Хмельницький, 1992.
8. Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу. – К., 1992.
9. Семчишин М. Тисяча років української культури. - К., 1992.
10. Українська культура: Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. – К., 1993.
11. Українська культура: історія і сучасність. – Л., 1994.