Гетьманство України: Богдан Хмельницький
Богдан-Зиновій Хмельницький, який провів глибоку межу поміж добами історії України, поклав початок Української Козацької Держави, був найбільшим державним мужем, що його будь-коли мала Україна, — так характеризував його один з найвидатніших дослідників тієї доби, В. Липинський.
Проте, хоч порівняно не так багато років відділюють нас від Б. Хмельницького, ми знаємо про нього дуже мало, а саме життя його овіяне легендами. Невідомо навіть точно, де й коли саме він народився. Не підлягає сумніву, що походив Богдан Хмельницький з шляхетської родини, бо користався гербом «Абданк», але з котрої частини України походив — невідомо. З усіх гіпотез найбільше заслуговують на довір'я дві: за одною — рід Хмельницьких походив з Галичини, з Хмельника на Перемищині, бо в Галичині вже з XVI ст. зустрічаються Хмельницькі; за другою гіпотезою — рід його походив з Переяславщини; один із сучасників — князь Заславський — називав його «переяславським козаком». Богдан Хмельницький дійсно мав зв'язки з Переяславом: мав там власний двір, одружений був з переяславською мешканкою, Ганною Сомківною, брат якої пізніше був полковником Переяславським; там Хмельницький тримав до хрищення майбутнього гетьмана Павла Тетерю. З Переяславом зв'язані видатні події: 1649 року Богдан приймав там польських послів, а 1654 року відбулася там рада з московськими послами.
Рід Хмельницьких був незаможний. Батько майбутнього гетьмана, Михайло, служив у коронного гетьмана Жолкевського в Жовкві, потім у зятя Жолкевського, Яна Даниловича, на Львівщині, і переїхав з ним, коли його призначили старостою Корсунським та Чигиринським. Михайло Хмельницький був осадчим Чигирина та Лисянки. У Чигиринському повіті він був податковим писарем і згодом — підстаростою. Під Чигирином мав хутір Суботів. 1620 року Михайло Хмельницький із сином Богданом-Зиновієм брав участь в поході на Молдавію і був забитий під Цецорою, Його вдова одружилася вдруге з польським шляхтичем Ставецьким.
Можливо, що під час служби батька в Жовкві народився Богдан-Зиновій. Це було десь коло 1595 року. Вчився він спочатку в українській школі, потім в єзуїтській «латинській», треба гадати, у Львові, де викладав доктор теології Андрей Гонцель-Мокрський, відомий письменник та проповідник. З тієї школи виніс молодий Хмельницький добре знання латини. Наука закінчилася 1620 року, коли під Цецорою турки взяли його в полон і два роки продержали у Царгороді в тяжкій неволі. Викупила його мати. Після того Хмельницький служив, мабуть, у Чигиринському полку, одружився з Ганною Сомківною і господарював на хуторі Суботові.
Про життя Богдана Хмельницького в наступних роках нічого невідомо. Очевидно, він здобув авторитет й зайняв поважне місце в козацькій громаді. 1637 року він був військовим писарем: підпис його є на акті капітуляції під Боровицею — 24 грудня 1637 року. Наступного року він їздив, як член делегації, до короля, а на підставі ординації 1638 року втратив уряд писаря і став звичайним сотником Чигиринського полку.
1644 року французький уряд закликав на військову службу українських козаків. Посол де-Брежі писав 21 вересня 1644 року кардиналові Мазаріні, що козаки мають дуже здібного полководця Хмельницького, якого поважають при дворі короля: «це людина освічена, розумна, добре знає латинську мову.. він готовий допомогти нам». У 1645—1646 роках понад 2.000 козаків перевезено до Франції, і вони брали участь в облозі Дюнкерхену. Треба гадати, що серед ких був і Хмельницький." Всі ці факти свідчать про ту пошану, якою користався Хмельницький, не зважаючи на свою невисоку рангу.
Року 1646 король Владислав IV заходився був творити коаліцію держав для боротьби проти Туреччини, але зустрів опозицію збоку польської шляхти. Тоді разом з канцлером Юрієм Оссолінським вирішив спровокувати Туреччину на воєнні дії нападом на них козаків. Для цього закликано до Варшави на таємну нараду 4-ох козацьких представників: осаулів — Барабаша та Караїмовича і сотників — Нестеренка та Богдана Хмельницького. Король видав їм гроші, прапор і грамоту, якою дозволялося збільшити реєстр козаків до 12.000. З цього плану нічого не вийшло, хоч зібрано тоді 16.000 найманого війська. Сам канцлер зрадив таємницю, і сойм у жовтні 1646 року зажадав розпустити військо. Однак, для наступних подій ця таємна нарада відіграла не абияку ролю: вістки про неї поширилися серед козацтва і стали ґрунтом для леґенди, що король дивиться на козаків, як на своїх спільників у боротьбі з польськими магнатами.
До 1647 року бачимо Богдана Хмельницького, як цілком лояльного сотника, який користувався пошаною не лише на Україні, але й у Варшаві.
Раптом усе життя Хмельницького було зламане так, як то часто траплялося в Речі Посполитій, де українці були «унтерменшами». Можливо, якраз пошана, якою користувався Хмельницький при дворі Владислава IV, викликала ненависть до нього родини магнатів Конецпольських, вороже наставлених до українців. Олександер Конецпольський, з 1632 року Корсунський та Чигиринський староста, син коронного гетьмана Станіслава Конецпольського, вирішив усунути нелюбого йому сотника. Тож, підстароста Чигиринський, Чаплинський, учинивши «ґвалтовний заїзд» на Суботів під час відсутности Хмельницького, зруйнував його, пограбував майно, забрав його другу жінку, а сина досмерти забив канчуками. Легальні заходи Хмельницького не дали жадних наслідків, а Конецпольський навіть дав наказ арештувати його і стратити. Лише приятель і кум Хмельницького, Станіслав-Михайло Кричевський, допоміг йому втекти з-під варти. З невеликим загоном козаків Хмельницький виїхав на Запоріжжя.
Ці нещастя, ця сваволя магнатів переродили Богдана Хмельницького: зі статечного, спокійного сотника він, позбавлений родини, маєтку, переслідуваний місцевою адміністрацією, став бунтівником, месником за власні образи.
Перша доба повстання Богдана Хмельницького. (1648-й рік)
На Запоріжжі Богдан Хмельницький незабаром здобув загальну пошану і його обрали гетьманом. На його бік перейшла залога реєстрових козаків, що стояла на Запоріжжі, а татарський хан вислав йому на допомогу своє військо.
Чутки про рух, що його підняв Хмельницький, занепокоїли польський уряд. Коронний гетьман Микола Потоцький вирушив на Запоріжжя, щоб здавити повстання в самому початку. Реєстрових козаків і загін німецької піхоти він вислав Дніпром, щоб вони біля Кодака з'єдналися з 4-мя тисячами польського війська і реєстрових козаків, що йшли під проводом гетьманового сина, Стефана Потоцького. За ними йшло 6.000 війська під проводом гетьманів — Миколи Потоцького та Мартина Калиновського.
Реєстрові козаки, що пливли човнами, збунтувалися, перебили всіх старшин, крім Михайла Кричевського, і перейшли на бік Хмельницького. Біля балки Жовті Води Хмельницький напав на польський авангард, що був під проводом Стефана Потоцького. Реєстрові козаки з війська Стефана Потоцького також приєдналися до нього. Військо Стефана Потоцького було знищене, а сам він тяжко поранений, потрапив у полон до татар і помер. Живим залишився один лише челядник, який сповістив гетьманів про поразку. Вони почали відступати, але Хмельницький наздогнав їх 26 травня 1648 р. біля Корсуня і розгромив. Поразка поляків була повна. Обидва гетьмани опинилися в татарському полоні.
Тим часом Владислав IV помер і поляків охопила паніка: ні короля, ні гетьманів, ні війська. Паніку підсилило повстання селян на Київщині, які почали бити панів, жидів, палити польські маєтки, Повстання перекинулося на Полтавщину, на Вишневеччину. Сам князь Єремія Вишневецький ледве втік до Польщі.
Згідно з конституцією, під час міжкоролів'я канцлер мусів подаватися на демісію, але, зважаючи на тяжкий стан країни, канцлер Оссолінський почав правити нею сам. Спішно скликано соймики, асигновано кошти на 70.000 найманого війська. Обрано нових гетьманів: князя Домініка Заславського, Миколу Остророга та Олександра Консцпольського.
Хмельницький дійшов до Білої Церкви. Вдаючи, що не знає про смерть короля, він вислав до нього листа, в якому вимагав збільшити реєстр козаків до 12.000, повернути православним церкви і виплатити козакам платню за 5 років. Такі скромні умови запропонував був Хмельницький після перемог при Жовтих Водах та Корсуні. Ці умови конвокаційний сойм прийняв, і оголошено було перемир'я.
Богдан Хмельницький тоді ще й сам не розумів грандіозних форм того повстання, що він підняв, щоб помститися за власні образи. Його лякали селянські повстання, і він намагався втихомирити їх. Однак, повстання ширилося по всій Україні — на Поділлі, Волині. Ватажком їх став Максим Кривоніс, шотляндець з походження. З польського боку виступив Єремія Вишневецький, який мордував повстанців, вбивав їх на палі і тим ще більше розпалював ненависть.
Тим часом військо Хмельницького збільшувалося спольщеними українськими шляхтичами, які переходили на його бік після поразки під Жовтими Водами та Корсунем, серед них були — майбутній військовий писар та вірний співробітник Хмельницького Іван Виговський, С. Мрозовицький-Морозенко, брати Іван та Данило
Нечай, Іван Богун, Кричевський. Деякі з цих людей мали освіту, яку здобули в закордонних університетах, мали державний досвід. Вони зайняли високі посади у війську, поруч з старими полковниками, здебільшого з Запоріжжя, як Джеджалій, Бурлій, Вишняк, Гиря, Нестеренко, Топига та інші.
Селянські повстання і терор, що його вносив Вишневецький, примусили Хмельницького поновити рух, бо тільки таким способом міг він тримати в руках повстанців. Знову закликав він татар, 3-го липня 1648 року поновилися воєнні дії.
Сили противників були майже однакові: бл. 100.000 чоловіка і 100 гармат мали поляки, бл. 118.000 мав Хмельницький, але в тім числі було коло 40.000 слабо озброєних повстанців-селян, які часто тільки заважали діям. Слабістю польського війська був його величезний обоз: до 100.000 возів з винами, припасами, посудом, одягом панів. На кордоні Поділля та Волині, під Пилявцями, 23 вересня 1648 року польське військо було розбите, 80 гармат і десятки тисяч возів забрали козаки. Цю здобич оцінювано на декілька десятків мільйонів злотих.
Польське військо тікало на захід. За ним ішли козаки. Вони здобули Збараж, Вишневець, Броди і 8 жовтня підступили під Львів.
Богдан Хмельницький обложив Львів, але задовольнився окупом у 200.000 червінців та крамом на півмільйона червінців і рушив на Варшаву. Рух Хмельницького викликав великі селянські повстання в Галичині й на Волині. Селяни палили замки, палаци, вбивали шляхту.
Чекаючи на відповідь, Хмельницький зупинився в Замосгі, де й дістав вісті обрання на короля Яна-Казіміра. Причину, яка спинила рух Хмельницького на Польщу, тлумачиться по-різному. Насамперед — військо було втомлене, серед нього ширилися хвороби, стояла вже пізня осінь, і похід серед ворожого польського населення був дуже небезпечний; полковники відрадили Хмельницькому йти далі. З другого боку шанси Польщі значно піднялися, бо в жовтні 1648 року підписано в Мюнстері мир, який закінчив ЗО-літню війну, і Австрія, союзниця Польщі, могла діяти по її боці. Але головним було те, що Хмельницький ще не мав на меті нищити Польщу, він хотів лише встановити там уряд, який виконав би домагання козаків. Полковник Силуян Мужиловський писав, що король Ян-Казімір до обрання обіцяв Богданові «бути руським королем» і підтвердити все, що козаки «через шаблю узяли».
На бажання короля Хмельницький залишив Замостя і рушив до Києва.
Від повстання до визвольної війни.
На Різдво 1649-го року Богдан Хмельницький тріумфально в'їхав до Києва. Його зустрічали, як героя-визволителя України з польської неволі, як нового Мойсея. Єрусалимський патріярх Паїсій, митрополит Київський Сильвестер Косів, духовенство, професори Києво-Могилянської Колегії, спудеї влаштовували пишні акти, виголошували панегірики. В Києві чекали посли Молдавського та Волоського господарів і Семигородського князя.
Перебування в Києві відіграло велику роль в формуванні психології Богдана Хмельницького, Розмови з патріярхом і київською елітою відкрили йому очі на те, що сталося в Україні. Він збагнув, що то було не повстання селян проти панів, не помста магнатам за сваволю та утиски народу, а велика війна за незалежність України, за створення держави. Перемоги під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, переможний похід до Замостя створили нову ідеологію українців: вони зрозуміли свою вагу, свою силу. До війська Хмельницького, як згадано вище, переходило багато спольщених українців-шляхтичів, людей з широкою освітою, які сприяли створенню державницької ідеології Богдана.
Повстання перетворилося на революцію.
У лютому 1649 року, коли Хмельницький був у Переяславі, приїхали до нього посли від короля Яна-Казіміра. Хмельницький розмовляв з послами не як ватажок повстанців, а як володар України.
«Виб'ю з лядської неволі руський народ увесь! — казав він. — Перше я за свою шкоду і кривду воював, тепер буду воювати за нашу православну віру... Поможе мені в тому чернь уся — по Люблин, по Краків, і я її не відступлю, бо це права рука наша, щоб ви (польські пани), знищивши хлопів, і на козаків не вдарили. Буду мати тисяч 200, 300 своїх, орду при тім... За границю війною не піду, шаблі на турків і татар не підійму. Досить маю в Україні, Поділлі і Волині тепер... у князівстві моїм по Львів, по Холм і Галич».
Перед Хмельницьким стояло тяжке завдання. Боротися з Польщею своїми лише силами Україна не могла, бо Польща не тільки мала великі власні військові сили, але й була багатою державою, що могла користатися найманим військом. Татари виявили себе як ненадійні союзники, які грабували населення і виводили ясир. Отже треба було шукати інших союзників.
У перших же місяцях повстання 1648 року Хмельницький мусів звернути увагу на Московщину. З 1647 року між Москвою і Польщею існував оборонний союз, спрямований проти Криму, але поскільки татари стали союзником Хмельницького, московсько-польський союз міг обернутися проти України. Богдан Хмельницький щоб не допустити спільного виступу Польщі та Московщини проти України, ще в 1648 році радив цареві Олексієві, скориставши з нагоди, зайняти Смоленськ і заявити претенсію на польський престіл." Ідею союзу з «одновірною» Москвою підтримував і патріярх Паїсій. Ще гостріше стало питання про цей союз у 1649 році, коли Хмельницький готувався до нової війни з Польщею. Силуян Мужиловський, український посол до Москви, пропонував цареві на початку того року окупувати Сіверщину, щоб забезпечити Україну з півночі, просив хоч би дипломатичної інтервенції для захисту прав Православної Церкви в Речі Посполитій, але Москва не допомогла Україні.
Шукання союзу привело Хмельницького до першої коаліції україно-турецько-татарської, яку створив він тоді, коли не вдалося зреалізувати союзу з Молдавією та Семигородом.
Війна була неминуча, її диктували настрої селян: «вся чернь зброїться, смакуючи собі свободу від робіт та податків, і навіки не хоче мати панів, — писав сучасник. — Так чернь роз'ярилася, що або знищити шляхту, або сама згинути хоче». З другого боку Польщу лякали чутки, що Богдан Хмельницький творить «вільне князівство козацьке», «відокремлену державу»."
На початку літа 1649 року 200-тисячне польське військо посунуло на Україну. Хмельницький, мавши лише коло 70.000 козаків, не рахуючи селянських повстанців, та стільки ж татар, обложив у Збаражі польську армію і тримав її в облозі півтора місяця.
Тим часом з півночі на Україну виступив Литовський гетьман Радзівілл. Під Лоєвом полковник Станіслав-Михайло Кричевський дав йому відсіч, але сам загинув у бою.
На допомогу польській армії прийшов король з новими силами. Хмельницький оточив королівське військо під Зборовом, але канцлер Оссолінський підкупив хана Іслам-ґерея, і той поставив вимогу Хмельницькому: замиритися з королем, або татари перейдуть на бік поляків. Хмельницький примушений був погодитися.
Підписаний 18 серпня 1649 року Зборівський договір мав такі пункти: В межах Польської держави утворюється автономна область, до якої входять воєвідства: Київське, Брацлавське та Чернігівське — від Случі до Дністра, частини Волині, Поділля. Унія касується. Єзуїтські школи в Києві ліквідується.
Так — замість визволення українського народу з-під польської влади та створення власної держави — здобутки кривавої боротьби обмежилися національно-територіяльною автономією для козацької верстви.
Зборівський договір проголошений як «Деклярація ласки короля, даної на пункти прохання Війська Запорозького», був паперовий: ні в Польщі, ні в Україні його не зреалізовано. Особливо викликав протест пункт 6-ий про зрівняння православних з католиками. Остаточне рішення було відкладене до наступного сойму, на якому мав бути присутній і православний митрополит. Однак, на засідання сойму католицькі єпископи митрополита не допустили, також не допустили його до сенату. Українська Уніятська Церква звернулася до папи Інокентія X, який в листі до короля просив захисту для уніягів, але не знайшов підтримки. 8 січня 1650 року сойм ратифікував Зборівську угоду."
Відчуваючи неминучість війни, Хмельницький старався забезпечити себе союзами з сусідами. Насамперед примусив він до союзу Молдавського господаря Василя Лупула, з дочкою якого, Роксандою, мав одружитися його син Тиміш. Наприкінці 1651 р. уклав союз з Туреччиною, і султан дозволив Кримському ханові допомагати козакам. Султан Магомет IV назвав Богдана «славою князів християнського народу» і обіцяв свою опіку. Це ще більше дратувало Польщу. Навесні 1651 року поляки напали на містечко Красне на Поділлі, і в бою з ними згинув один із найкращих українських полководців Данило Нечай. Але від Вінниці поляків відбив видатний козачий стратег — Іван Богун"
Рішальна битва відбулася 28-30 червня 1651 року коло містечка Берестечка, над р. Стирем. Там у болотяній долині зустрілися два війська: Хмельницький -— бл. 100.000 козаків разом із повстанцями та 50.000 татар, і поляків — 80.000 та стільки ж озброєної челяді. На самому початку бою татари раптом почали тікати. Хмельницький і Виговський поїхали мобілізувати нові сили, залишивши командувачем І. Богуна, який відбиваючи наступ поляків, почав виводити козаків з бою. Але серед повстанців зчинилася паніка, вони кинулися тікати і понад 30.000 їх втопилося в річці. Загинув і митрополит Коринтський Йоасаф, що привіз Хмельницькому меч, освячений на Гробі Господнім.
4-го серпня 1651 року Литовський гетьман Радзівілл узяв Чернігів та Київ. Міщани спалили Поділ, щоб не дати його литовцям. Митрополит Сильвестер Косів, піддавшись паніці, вітав переможців.
Хмельницький зібрав нові полки, побудував укріплення біля Білої Церкви, спинив польський похід і погодився на переговори. Згідно з Білоцерківським миром, за козаками залишено лише Київське восвідство, реєстр козаків зменшено до 20.000, польська шляхта мала право повернутися до своїх маєтків, заборонялося вести закордонні переговори" В Україні почалися знову повстання, збільшилася втеча населення за московський кордон — на Слобожанщину.
Білоцерківський договір також не був реалізований: на соймі один із шляхтичів наклав «вето», і договірне затверджено. Богдан Хмельницький поновив переговори з Молдавією, Кримом, Туреччиною, Москвою. Тому, що Лупул відмовився виконати угоду — видати Роксанду за Тимоша, Хмельницький вирядив під його командою військо до Молдавії. По дорозі під Батогом Тиміш зустрів 20-тисячне військо гетьмана Калиновського. Поляки зазнали нищівної поразки, а сам гетьман був забитий, взято 57 польських гармат. Тиміш вступив до Молдавії і одружився з Роксандою. В 1653 р. він загинув під час облоги Сучави, яку захопив волоський князь Матвій Басараб.
Катастрофа балканської політики була страшним ударом для плану Богдана Хмельницького: він хотів посадити на пресгіл Молдавії Тимоша, Лупулеві дати Волощину і тим забезпечити Україні надійний західній кордон.
Нове лихо чекало далі: обложене козаками в Жванці у грудні 1653 року польське військо з королем Яном-Казіміром вже готове було капітулювати, але поляків знову врятували татари, уклавши з ними сепаратний мир. Татарам дозволено грабувати українське населення та брати ясир по Барське староство.
Становище України було тяжке. Війна, татарські напади, тотальна мобілізація, нарешті посухи, неврожай, пошесті, знищення промислових закладів, головно рудень, ізоляція від ринків Західньої Европи — все це руйнувало господарство. Внаслідок цього населення в щораз більшій кількості переселюється на схід, на південний схід, на Слобожанщину, Донеччину.
З 1648 року Богдан Хмельницький час від часу звертався до Москви з проханням допомогти в боротьбі з Польщею. Він загрожував навіть війною, якщо вона не дасть допомоги проти Польщі. Значну роль в справі союзу України з Москвою відіграло східне духовенство, вищі представники якого брали на себе посередництво між Богданом Хмельницьким і царем: Паїсій, патріярх Єрусалимський, що зустрічав Хмельницького у Києві в 1648 році й вітав, як нового Мойсея; Йоасаф, митроп. Коринтський, що загинув під Берестечком у 1651 році; Гавриїл, митрополит Назаретський, що був у гетьмана після берестейської поразки.
Усі звернення до Москви в справі допомоги були марні. Моковський уряд відмовляв або відповідав загальними заявами, висилав хліб і сіль, але вичікував, не бажаючи розривати миру з Польщею
У Москві добре врахували і другий бік питання. Союз з Україною був конче потрібний для Москви з різних поглядів: він відкривав шлях до Чорного моря і на захід, забезпечував їй панування на сході, а головне — трагічне становище України загрожувало Москві або захопленням її Польщею, або союзом ЇЇ з Туреччиною, чим не раз лякав Москву Хмельницький. Союз з Україною був дуже бажаний для Москви тим, що забезпечував її мілітарні інтереси. Україна мала 300.000 випробуваного, досвідченого, найкращого на Сході Европи війська. Всі ці умови робили союз з Україною конче потрібним для Москви.
1-го жовтня 1653 року Земський Собор у Москві ухвалив прийняти Україну «під високу руку царя», а 1 листопада московське посольство вже було на кордоні України. Цей поспіх, невластивий московському урядові, свідчить, яка велика була заінтересованість Москви. На чолі посольства стояв боярин Василь Бутурлін, намісник Тверський. З ними їхало духовенство з іконами, корогвами, хрестами, з образом Спаса — дар царя Хмельницькому — та великий почет.
Гетьман був зайнятий війною з Польщею та похороном Тиміша і прибув до Переяслава лише 6 січня 1954 року. Він уникав будь-яких урочистих прийнять і ні разу не запросив московських послів до себе. Можливо, для того обрав для переговорів не Київ, чого добивалися посли, а тихий козацький Переяслав. Не було прийняття і в полковника Переяславського Тетері. 8-го січня відбулась Рада Старшин та поспіхом скликана Загальна Рада мешканців Переяслава. Після вислухання царської грамоти, гетьман, посли та старшини поїхали до Успенського собору. Там стався інцидент, не передбачений у Москві. Коли духовенство хотіло було привести до присяги гетьмана та старшину Хмельницький зажадав від послів, щоб вони перші принесли присягу від імени царя. Цим Хмельницький вимагав урочистого, формального ствердження україно-московського союзу і запевнення оборони України та її прав. В цьому виявилася рівноправність сторін і — недовір'я щодо дійсних намірів Москви."
Боярин Бутурлін рішуче відмовився приносити присягу за царя.Гетьман і старшина пішли на нараду. Посли довгий час стояли в соборі, чекаючи. З'явились два полковники — Тетеря та Лісницький (Миргородський) — і почали переконувати послів скласти присягу, і знову вони відмовилися. Вся ця історія з присягою була публічним скандалом для московського посольства. Воно кілька годин чекало на гетьмана, і двічі підтверджена Бутурліним обіцянка, що цар охоронятиме всі права України, була фактичною присягою.
Далі — протягом двох днів Хмельницький з Виговським та посли обговорювали деталі угоди, в тому числі — бажання гетьмана, щоб на Україну, власне до Києва, прийшло московське військо. Це було важливе для України не як оборона, бо що могли зробити навіть 3.000 московського війська, коли йшлося про 60.000 реестрових козаків та 350-тисячну армію, що стояла під Жванцем. Але це було конче потрібне для України, як доказ, що не існувало вже й тіні залежности від Польщі, — це було найголовнішим на той момент.
На тому закінчилися переговори гетьмана з посольством царя. З Переяслава поїхали московські посли по Україні. приводити до присяги людність. Справа ця виявилася складною. В Києві митрополит Сильвестер Косів заборонив усім підлеглим йому людям присягати. Відмовилися присягати полковник Богун, Кропив'янський, Полтавський, Уманський, Брацлавський полки, Чорнобиль тощо.
Ратифікація договору в Москві.
У березні 1654 року посольство від України в складі військового судді Самуїла Зарудного та полковника Павла Тетері з почетом прибуло до Москви. У Москві бажали, щоб приїхав сам Богдан Хмельницький, але він не поїхав. Посли везли акредитивні грамоти від гетьмана, «Статті» (т. зв. 23 статті), текст Зборівського договору та низку листів У грамоті гетьман виступає, як репрезентант «Руської Держави», і це виразно підкреслює, що вона не перестала існувати й після Переяславської угоди. «Статті» дійшли до наших часів у зіпсованому вигляді і, очевидно, були переставлені. Не зважаючи на це, видно, що основна їх ідея — встановлення таких міждержавних відносин між Україною і Москвою, при яких за Україною застерігається державна самостійність — зовнішня і внутрішня.
На грамоту гетьмана та «23 статті», що їх А. Яковлів вважав за проект договору, цар дав послам відповідь, яка була ратифікацією договору. Таким чином, статті проекту, царські резолюції й жалувана грамота «становлять повний текст договору 1654 року.Тож по сутті це був не Переяславський, а Московський договір, укладений на підставі Переяславського.
Сучасники вважали, що це був договір, який жадною мірою не порушував суверенних прав України. Першими зрозуміли це в Москві, для якої Україна була окремою державою. В «Статейному списку» Бутурліна протиставляться — «Московское государство й Войска Запорожского Украйна». Заява московського уряду про те, що Ян-Казімір «клятву свою на чем присягал, переступил, а подданых своих, вас... тем от подданства учинил свободными», потверджує, що московський уряд визнавав Україну в момент укладення договору вільною державою."
Треба мати на увазі, що поняття «підданий» у XVII ст., не означало «підданого» в сучасному розумінні: так називали царів, володарів держав, що вступали в договірні відносини з Москвою, шукаючи у неї протекції. Піддані в сучасному значенні слова в XVII ст. називалися «холопами» до бояр та князів включно. За Петра І слово «холоп» замінено словом «раб», і лише Катерина II в 1786 році заступала його терміном «верньій подданньій»."
Московський уряд вважав, що договір з Україною був дійсний тільки за життя Богдана Хмельницького, і поновлював його з кожним наступним гетьманом, дещо змінюючи, але завжди називаючи акт 1654 року договором. Навіть Петро I писав у наказі 1722 року, утворюючи Малоросійську Колегію: « ... чинить ... как определено в помянутых Хмельницкого договорах». Якщо так розуміли акт 1654 року навіть у XVIII ст. — є логічним, коли стольник Хлопов писав у 1663 році: «в Малороссийском государстве»," а в далекому Пекіні року 1770 на нагробку українського ченця викарбувано: «родом из Королевства Малороссийского, полка Ниженского»."
В Україні твердо знали, що Переяславсько-Московський договір не позбавляв ії суверенних прав. Договір цей зафіксував союз з Московією на добровільних засадах, звільняв Україну від підлеглости Польщі.
Року 1655 Богдан Хмельницький казав польському послові, Станіславові Любовицькому: «Я став у ж е паном всієї Руси і не віддам її нікому». Тут характеристичний вираз «уже», себто після договору з Москвою. Доказом незалежности України були ті численні союзи, що їх укладала вона після 1654 року з різними державами.
Поняттю про Українську державу відповідали нові титули, з якими зверталися до Богдана Хмельницького: його називали — «Гетьман з Божої милости», «Государ», «Зверхній владця», «Зверхній властитель», «нашої землі Начальник і Повелитель» (так називав митрополит Сильвестер Косів.
Іван Виговський у розмові з московськими послами казав: «Як цар у своїй землі, так гетьман у своїм краю князь або король». Як належало дружині монарха, гетьманова Ганна Хмельницька мала свій двір; її штат складався із знатних жінок. Вона сама видавала універсали. її універсал Густинському манастиреві 22 липня 1655 року підписаний — «Гетьманова Анна Богданова Хмельницька» з печаткою та родовим гербом «Абданк»."
Традиція щодо характеру Переяславсько-Московського договору залишалася в Україні довгий час. Пилип Орлик у «Виводі прав України» дав блискучу характеристику Переяславської угоди: «Найсильнішим і найнепереможнішим аргументом і доказом суверенности України — урочистий союзний договір, заключений між царем Олексієм і «станами» України... Цей такий урочистий і докладний трактат, названий вічним, повинен був, здавалося, назавжди установити спокій, вольнос-гі й лад на Україні»."
Сучасники чужинці добре розуміли нове становище України. Вже 16 березня 1654 року польський шляхтич Павло Олекшич писав полковникові Богунові: «Хмельницький, бувший вашим товарищіїем, нині став вашим паном». Для Польщі козаки перестали бути «збунтованими рабами», і вона почала шукати шляхів для замирення з Україною. Року 1655 звернулася вона за підтримкою до Криму. Посол польський сказав ханові, що Богдан Хмельницький будує «осібну державу», яка буде могутньою та небезпечною сусідкою Криму. Року 1656 польські дипломати переконували Семигородського князя, що Богдан Хмельницький, «маючи владу над усіма руськими землями, стане монархом, що матиме 100-тисячну армію»."
Мілітарний союз, спрямований в першу чергу проти Польщі, мав деякі риси протекторату Москви. Такого ж типу були договори, що їх укладав Хмельницький з Кримом, Туреччиною. Григор Орлик писав: «Хмельницький прийняв опіку московського царя для краю й нації з усіма правами вільної нації. Але перфідія московського царя була причиною, що негайно після смерти Хмельницького права козацької нації почали порушатися москалями»..."
Література: Наталія Полонська-Василенко, “Історія України” у двох томах, 3-тє видання 1995 року. CD-ROM-версія.