Ялтинская конференция и ее место в развитии международной дипломатии
Костенко Р. О.
Переяслав-Хм. ДПІ ім. Г. С. Сковороди
На початку 1945 р. між США, Великобританією та СРСР назріла необхідність вирішити спірні питання щодо післявоєнного світового устрою. Оскільки воєнні дії не дозволяли Сталіну залишити СРСР, Гопкінс (спеціальний помічник президента Рузвельта) висловив думку, що конференція може відбутися в Криму, і росіяни запропонували Ялту.
Конференція в Криму проходила з 4 по 11 лютого 1945 р. Які ж основні цілі переслідувала кожна з сторін?
Найбільш політично незахищеною до конференції підійшла Великобританія. Радянський вплив у Східній Європі був настільки сильним, що Черчілль вирішив напряму зі Сталіним розділити Європу на сфери впливу. Перебуваючи у Москві у жовтні 1944 р., Черчілль вручив Сталіну проект домовленості, за яким Великобританія отримувала 90% сфер впливу в Греції, СРСР -- 90% в Румунії і 75% в Болгарії, Угорщина і Югославія були розділені за принципом "50:50". Сталін прийняв цей проект, а Молотов під час діалогу з Іденом спромігся зменшити британські і збільшити радянські відсотки у кожній із східноєвропейських країн, окрім Угорщини. Це була слабка спроба Великобританії якось посилити своє політичне становище, адже вже до початку Ялтинської конференції від цієї згоди нічого не залишилося. Червона Армія СРСР починає втручатися в питання внутрішнього устрою окупованих країн [4. -- С. 371-372].
Ще однією важливою ціллю Великобританії було створення "сильної" Франції. Повернення Франції статусу великої держави, обмеження радянських вимог відносно репарацій -- всі ці другорядні цілі переслідували одну: зменшення східноєвропейського впливу СРСР. Заради цього Черчілль мав намір протистояти Сталіну при обговоренні кожного пункту переговорів.
Позицію США висловив Рузвельт у посланні Сталіну, яке отримане 5 жовтня 1944 р., з приводу прибуття до Москви Черчілля. Він висловлює побажання про підготовчий характер зустрічі Черчілля зі Сталіним; і що питання, які розглядаються у ході зустрічі, можуть бути остаточно вирішені ним за участю США: "Вы понимаете, я уверен, что в нынешней всемирной войне буквально нет ни одного вопроса, будь то военный или политический, в котором не были бы заинтересованы Соединенные Штаты" [6. -- Т. 2, с. 170-171].
Основними завданнями США у Ялті було вирішено питання вступу СРСР у війну з Японією, заради чого Рузвельт з легкістю йшов на компроміси з інших питань, та створення міжнародної організації (ООН), яка б забезпечувала стабільність у світі після війни.
Основною метою СРСР на конференції було зберегти та узаконити свій політичний вплив на східноєвропейські країни, домогтися прийняття союзних республік до ООН та отримати більшу частину репарацій з Німеччини.
Загальною ж метою усіх країн-учасниць було "знищення німецького мілітаризму та нацизму й створення гарантій того, що Німеччина ніколи бівльше не спроможеться порушити мир в усьому світі" [7. -- С. 195].
В історію міжнародних відносин Ялтинська конференція увійшла під назвою "Аргонавт" -- цю кодовану назву запропонував Черчілль. Американська та британська делегації нараховували близько 700 осіб. Це була друга зустріч усіх трьох керівників союзних держав, і вперше з ними в нараді брали участь всі три міністри закордонних справ.
Американська делегація розмістилася в Лівадійському палаці, англійська -- у Воронцовському (в Алушті), радянська -- в Юсуповському (в Кореїзі).
Усі пленарні засідання голів держав проводилися в Лівадійському палаці, починалися вони о 16.00 і закінчувалися о 20.00 або навіть пізніше. Наради міністрів закордонних справ розпочиналися о 12.00 і велися почергово у місці розташування кожної делегації.
Перше пленарне засідання розпочалося з того, що 4 лютого Рузвельт за пропозицією Сталіна відкрив конференцію. Після цього заступник голови Генерального штабу Червоної Арміїі генерал армії Антонов сповістив про результати січневого наступу радянських військ і висловив побажання, щоб англо-американські війська на Західному фронті прискорили перехід в наступ, а союзницька авіація ударами по комунікаціях перешкоджала німцям передислоковувати свої війська із Західного фронту, із Норвегії та Італії на Схід [6. С. 367].
Після того, як Сталін та Антонов відповіли на питання, Черчілль запропонував генералу Маршалу доповісти про операції на Західному фронті.
В кінці засідання начальниками штабів трьох держав було вказано зустрітися наступного ранку і скоординувати військові плани "Великої трійки" на заключному етапі війни.
На другому пленарному засіданні основним питанням було питання окупації Німеччини.
За підписаною угодою про зони операції, СРСР отримував зону на захід від р. Одер, Великобританія -- Північно-Західну Німеччину, США -- Південно-Західну Німеччину [3. -- C. 332].
Спірним було питання виділення окупаційної зони Франції. Сталін і Рузвельт спочатку були проти, але Черчілль з Іденом активно на цьому наполягали, а з американського боку їх підтримував Гопкінс, який вважав, що "стабільність у Європі неможлива без сильної та впливової Франції" [2. -- C. 353]. В результаті переговорів Франції була виділена зона окупації із британської та американської зон. Таким чином, Франція мала увійти разом із США, Великобританією та СРСР до Контрольної ради, що вирішувала б питання, які стосувалися Німеччини в цілому.
За угодою про контрольний механізм, верховна влада здійснювалася головнокомандуючими Збройних сил СРСР, США і Великобританії -- кожним у своїй зоні. "Великий Берлін" входив до радянської зони окупації, але як місце перебування Контрольної ради підлягав окупації трьох держав. При цьому в угоді ніяких прав для США, Великобританії і Франції щодо допущення їхніх військ у Берлін не передбачалося. Правління "Великим Берліном" мало здійснюватися міжсоюзницькою комендатурою.
На цьому ж пленарному засіданні США та Великобританія висунули плани про розчленування Німеччини. США притримувалися "плану Моргентоу":
- Німеччина ділиться на дві незалежні аграрні країни;
- створюється міжнародна зона під керівництвом міжнародного органу, в яку б входили Рур, Кільський канал та всі німецькі землі на північ від каналу.
У Великобританії був дещо схожий план:
- Німеччина розділяється на 2 частини -- Прусію і Баварію (пізніше на пленарному засіданні у Ялті Черчілль висловив думку, що непогано було б створити "ще одну німецьку країну зі столицею у Відні" [5. -- c. 369]);
- Рур, Вестфалія і Саар повинні підлягати міжнародному контролю.
Розчленування Німеччини переслідувало дві мети:
1) позбавити її можливості розпочати нову війну;
2) вивести її зі складу конкурентів на світовому ринку.
Рузвельт запропонував дати на вивчення це питання міністрам закордонних справ. На засіданні 7 лютого Сталін, Рузвельт і Черчілль ухвалили рішення про створення комісії для вивчення пропозицій про розчленування Німеччини.
Коли комісія в складі міністра закордонних справ Британії А. Ідена, посла США Вайнанта і посла СРСР Ф. Гусєва приступила до роботи у Лондоні, представник СРСР Ф. Гусєв 26 березня 1945 р. направив голові комісії листа: "Радянське правління розуміє рішення Кримської конференції про розчленування Німеччини не як обов`язковий план, а як можливу перспективу для тиску на Німеччину з метою зробити її безпечною у випадку, якщо інші засоби виявляться недостатніми". Після цього питання про розчленування Німеччини було зняте з розгляду комісії.
Спірним було питання про репарації. Запропонована СРСР сума репарацій в 20 млрд. доларів, з яких 50% -- Радянському Союзу, була ухвалена американською делегацією. Але британська сторона вимагала зменшення суми. Все ж таки сторони дійшли згоди і було вирішено стягувати репарації у трьох формах:
1) одночасне вилучення промислового обладнання, транспорту тощо протягом двох років після капітуляції;
2) щорічні товарні поставки поточної продукції;
3) використання праці військовополонених [7. -- c. 196].
Проте остаточне вирішення цього питання було покладено на Міжсоюзну контрольну комісію, яка мала збиратися у Москві [2. -- c. 353].
На третьому пленарному засіданні основним було польське питання: нові польські кордони і новий польський уряд. Щодо східних кордонів Польщі значних суперечок не було, хоча Рузвельт і мав намір приєднати до польської території Львів та деякі польські кордони, що виходили за межі "лінії Керзона". Але Сталін домігся того, що було вирішено провести східний кордон Польщі по "лінії Керзона" з відхиленням від неї в деяких районах на 5-8 км. на користь Польщі. Що ж до західних кордонів, то, за планом Сталіна, вони мали проходити по Одеру і Західній Нейсі з залишенням Штеттіна за Польщею. Цей проект викликав різке заперечення з боку голів американського та англійського урядів. Отже, з питання західних кордонів Польщі остаточного рішення прийнято не було, але Сталін, Рузвельт і Черчілль дійшли згоди, що "Польща повинна отримати значні прирощення території на півночі і на заході".
Ситуація з питанням польського уряду була дещо складніша. На момент проходження конференції існувало два польських уряди: у Любліні, який визнавав СРСР, і в Лондоні, який визнавали США і Великобританія. Черчілль висловив занепокоєння тим, що СРСР втручається у внутрішні справи Польщі: "Піднявши меч, щоб захистити Польщу, яка зазнала брутального нападу з боку Гітлера, ми ніколи не погодимося з ухвалою, яка не забезпечуватиме перетворення Польщі на вільну та суверенну державу" [2. -- c. 353-354].
США і Великобританія планували провести в Польщі демократичні вибори, без втручання інших держав, тим самим намагаючись залишити люблінський уряд Берута без підтримки СРСР. Радянський уряд не міг допустити втрати політичного впливу на таку стратегічно важливу державу, як Польща. Тому це питання не було вирішено остаточно, хоча союзники дійшли принципової згоди, що новий уряд матиме назву "Тимчасовий польський уряд національної єдності" і буде сформований на базі Тимчасового національного польського уряду з включенням деяких "лондонських" поляків. Заключні переговори з цього питання мали відбутися в Москві під керівництвом Молотова та послів Великобританії та США. Поступкою СРСР союзникам була "Декларація про звільнену Європу", яка передбачала проведення вільних виборів і формування демократичних урядів у Сх. Європі. Ця декларація мала стати гарантом розв`язання польської проблеми. Але це була формальна поступка Сталіна, оскільки на територіях, зайнятих Червоною Армією, реально міг бути проведений лише "радянський варіант" вільних виборів.
Невирішеним повністю перд початком конференції було питання створення ООН. Основи Статуту ООН були розроблені в Думбартон-Оксі у 1944 р. Але там не було вирішене питання про процедуру голосування в Раді Безпеки. На Ялтинській конференції було вирішено, що постанови Ради Безпеки з питань процедури вважаються прийнятими, якщо за них проголосувало 7 з 11 членів Ради. Питання підтримання миру та безпеки і інші важливі питання вважаються прийнятими, якщо за них проголосувало 7 членів Ради, включаючи співпадання голосів усіх постійних членів Ради -- СРСР, США, Великобританії, Франції і Китаю, причому сторона, що бере участь у суперечці, що не несе загрози миру та безпеці, утримується від голосування. Якщо ж до одного з 5 постійних членів Ради мають застосовуватися будь-які санкції, ця країна має "право вето".
Ще в Думбартон-Оксі Сталін ставив питання про представництво в ООН усіх 15 союзних респубілк. На конференції в Ялті радянською делегацією ставилася вимога про прийняття в ООН хоча б 2-3-х союзних республік. Аргументувалося це тим, що, наприклад, Україна і Білорусія переважають за кількістю населення і політичним значенням деякі держави, членство яких в ООН ніхто не заперечує. Рузвельт у листі до Сталіна від 10 лютого 1945 р. підтримував його позицію, але поставив голову радянської делегації перед фактом, що, можливо, Америка вимагатиме і для себе додаткових місць в ООН. У відповіді 11 лютого Сталін погоджувався з Рузвельтом [6. -- T.2. -- C. 202-203]. В кінцевому результаті голови трьох урядів вирішили скликати 25 квітня 1945 р. конференцію в Сан-Франциско для підготовки і прийняття Статуту ООН. США і Великобританія зобов`язалися підтримати на ній допуск Української та Білоруської РСР до першопочаткового членства в ООН.
Також на Кримській конференції було обумовлено вступ СРСР у війну з Японією.
Розуміючи потребу США у участі СРСР в цій війні, Сталін поставив максимально вигідні для СРСР умови. Рузвельт, не маючи іншого вибору, прийняв їх. Отже, 11 лютого було вирішено, що СРСР вступає у війну з Японією через 2-3 місяці після капітуляції Німеччини на умовах: СРСР передаються Курильські острови, південна частина острова Сахалін з супутними островами, контроль над портами Дайрен і Порт-Артур, спільна з Китаєм експлуатація Китайської Східної та Південної Манчжурської залізниць, збереження статус-кво Монголії.
Окрім вищезгаданих питань, на Ялтинській конференції було вирішено сприяти угоді між маршалом Тіто і прем`єр-міністром югославського емігрантського уряду (у Лондоні) і на її основі створити Тимчасовий об`єднаний уряд і Тимчасовий парламент.
Була прийнята декларація "Єдність в організації миру, як і у веденні війни", де голови трьох урядів підтвердили свої наміри загальними зусиллями довести війну до кінця та забезпечити в наступний мирний період співробітництво та взаєморозуміння між державами як умову миру в світі.
Під кінець конференції учасники вирішили утворити постійну нараду міністрів закордонних справ СРСР, США, і Великобританії, яка мала збиратися раз на 3-4 місяці для консультації і практичних рішень.
Отже, Ялтинська конференція стала прикладом того, як при необхідності країни з антагоністичними поглядами на світовий устрій можуть дійти згоди у найгостріших питаннях. Фактично в усіх питаннях, що розглядалися, хоча б одна зі сторін ішла на компроміс. Незважаючи на це, кожна сторона досягла основних цілей, які ставила перед собою до початку конференції: США домоглися вступу СРСР у війну з Японією, Великобританія створила необхідні умови протистояння СРСР в Європі, а Радянський Союз, окрім вигід у німецькому та японському питаннях, забезпечив собі можливість політичного впливу на країни Східної Європи.
Ця конференція стала опорним пунктом майбутніх дипломатичних відносин, адже саме на ній було вирішено основні питання створення ООН як гаранту стабільності у післявоєнному світі.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1. Баффа Дж. История Советского Союза. Т.2. От Отечественной войны до положения второй мировой державы. Сталин и Хрущев. 1941 -- 1964 гг.: Пер. с итал. -- 2-е изд. М., 1994. -- 632 с.
2. Дюрозель Жан-Батіст. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів / Пер. з фр. Є. Марічева, Л. Погорєлова, В. Чайковського. -- К., 1995. -- 903 с.
3. История международных отношений и внешней политики СССР: В 3-х томах: Т.1 / Под ред. И. А. Кирилина. -- М., 1986. -- 416 с.
4. Киссинджер Г. Дипломатия. Пер. с англ. В. В. Львова / Послесл. Г. А. Арбатова. -- М., 1997. -- 848 с.
5. От "Барбароссы" до "Терминала": Взгляд з Запада / Сост. Ю. И. Логинов: Перевод. -- М., 1988. -- 463 с.
6. Переписка Председателя Совета Министров СРСР з президентом США и премьер-министрами Великобритании во время Великой Отечественной войны. 1941 -- 1945 гг. В 2-х т. -- М., 1989.
7. Цвєтков Г. М. Міжнародні відносини і зовнішня політика в 1917-1945 рр.: Навч. посібник. -- 1997. -- 232 с.
8. Коппель О. А., Пархомчук О. С. Міжнародні відносини ХХ століття. -- К., 1999. -- 255 с.