Право власності юридичних осіб
Вступ “Походження поняття “власність” в історії права”.
Розділ 1. Поняття власності на сучасному етапі.
1.1. Власність як економічна категорія.
1.2. Юридичне поняття власності.
1.2.1. Право власності в об’єктивному значенні
1.2.2. Право власності у суб’єктивному розумінні
1.3. Поняття власності за Конституцією України, Цивільним кодексом України та Законом України “Про власність”.
Розділ 2. Право власності юридичних осіб
2.1. Форми власності. Загальні положення власності юридичних осіб.
2.2. Право власності господарських товариств.
2.3. Право власності господарських об’єднань.
2.4. Власність кооперативів.
2.5. Власність громадських організацій.
2.6. Власність релігійних організацій.
2.7. Право інтелектуальної власності юридичних осіб.
Висновки і пропозиції.
Вступ “Походження поняття “власність” в історії права”.
Поняття власності завжди було центральним в історії права. Становлення сучасного права тісно пов’язане з іменем видатного англійського мислителя, теоретика права Джона Локка, який велику увагу в своїх дослідженнях приділяв власності. В працях “Два трактати про правління”, “Про власність”, “Досвід про людський розум” і інших він пише, що від народження людина має три природних права: право на життя; право на свободу; право на власність. Ці права невід’ємні від людини і закон повинен обов’язково враховувати ці права. На думку Джона Локка власність людини отримується шляхом вільно виявленої праці, власність – це той початковий вимір людської свободи, з якої повинна брати початок уся система природного права. Власність утверджується шляхом договору і угоди. Власність у Локка – це є природний стан, який передує взаємодії людей. Люди, переходячи від природного до громадянського стану, не повинні відмовлятися від своїх природних невід’ємних прав і зафіксувати їх в законі.
В своїй праці “Філософія права” Гегель стверджує, що поняття власності – це перше поняття, яке виникає в історії права. Він пише: “Щоб не залишитися абстрактною, вільна воля повинна насамперед дати собі наявне буття.... Цей перший вид свободи є той, який ми визнаємо як власність.”1
Створюючи свою філософію власності, Гегель стверджує, що власність виникла першою по тій простій причині, що вона пов’язана із зовнішніми предметами, із зовнішнім неодухотвореним світом, що протистоїть волі (суб’єкту) і найближчим до нього. “Власність – це є втілення волі в річ”, і тим самим особа дає собі “зовнішню сферу своєї свободи”. До такого “втілення” річ знаходиться поза розумною діяльністю людини, поза правом.
Далі Гегель розмежовує володіння і власність. Володіння розглядається як зовнішній акт, необхідний для реалізації власності (втілення своєї волі в річ). Заволодіння передбачає, що річ нікому не належала. “Користування річчю при безпосередньому її захопленні є для себе одиничним вступом у володіння”2. В користуванні виявляються якості речі, в тому числі вартість (у Гегеля - цінність).
Гегель підкреслює важливість договору у становленні права власності. Договір передбачає, що ті, хто вступає в нього, визнають один одного особами і власниками. В договорі власність виявляє себе як повна і безспірна, оскільки договір – це форма власності.
Гегель виділяє право власності, як перше, першочергове, оскільки власність є найбільш повним втілення особистості в речі.
Нажаль, всі ці ідеї були забуті в юридичній науці радянських часів, коли повністю перемогли марксистські погляди на власність, в центрі яких було заперечення приватної власності.
Ще не так давно сама постановка питання про власність, її відносини, можливість її еволюційного розвитку вважалася помилковою. В правовій та економічній літературі панівною була точка зору, що якісні зміни у визначальній структурі економічної системи суспільства – відносинах власності – можливі лише на революційній основі, методом експропріації. Так було під час революції 1917 року в Росії, коли відносини власності було змінено силою, приватна власність була знищена. На її основі було утворено загальнодержавну власність.
Нині все більш очевидним стає недостатня коректність такого підходу. Власність розвивається за власними законами.
Сучасний етап розвитку відносин власності пов’язаний з утвердженням думки, що власність, як суспільне явище має еволюційний розвиток і вирішити всі проблеми, пов’язані з нею можна лише з врахуванням загальної спрямованості цивілізаційного прогресу, який підпорядкований інтересам людини.
Все це свідчить про велику актуальність обраної мною теми, оскільки нова соціальна реальність в Україні вимагає досконалих законів і досконалішого регулювання відносин власності.
1. Поняття власності на сучасному етапі.
Перш ніж розкривати поняття “право власності” потрібно згадати, що існують дві категорії цього поняття: це економічна категорія власності - як матеріальна основа будь-якого суспільства і юридична категорія власності - правове врегулювання економічних відносин власності, яке і породжує утворення самого поняття “права власності”.
1.1. Власність як економічна категорія.
Право власності закріплює матеріальну основу будь-якого суспільства - економічні відносини власності. Тому відносини власності і право власності - взаємопов’язані категорії. Право власності є юридичним вираженням, формою закріплення економічних відносин власності. Тому, необхідно вияснити, що таке власність в економічному значенні і які правові форми її реалізації.
Власність це ставлення певних осіб до матеріальних благ як до своїх, як до тих, що належать їм. Відповідно всі інші особи відносяться до цих благ як до чужих, до тих, що їм не належать. Можна сказати, що власність це відносини між людьми з приводу матеріальних благ, які полягають в приналежності цих благ одним особам (чи їх колективам) і у відчуженні від них всіх інших осіб. Приналежність чи привласнення матеріальних благ є сутністю відносин власності, що складаються з їх приводу між людьми.
Привласнення - двоєдиний процес, який полягає насамперед в тому, що суспільство відвойовує у природи певні блага і перетворює їх на свою користь. Однак акт привласнення цим не закінчується. Його продовженням служить розподіл відвойованих у природи благ між членами суспільства, причому цей процес здійснюється одночасно.
Виробництво матеріальних благ є змістом процесу і завжди носить суспільний характер. Без виробництва не може бути привласнення так як не можливо привласнити те, що не вироблено, чого не існує в природі.
Привласнення включає в себе наступний після виробництва розподіл добутих суспільством матеріальних благ між окремими особами, групами осіб, класами чи всім суспільством. Проходить він як в формі безпосереднього розподілу, так і в формі обміну продукцією і товарами між виробниками і споживачами.
Привласнення продукту закінчується в процесі виробничого чи особистого його вжитку, а тому привласнення - це цілий процес, який включає виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ. Взаємодія всіх цих елементів названого процесу утворює історично визначену форму привласнення, сукупність відносин власності, а точніше, форми реалізації відносин власності в діяльності людей.
Власність в економічному значенні і є історично визначена суспільна форма привласнення матеріальних благ і насамперед засобів виробництва.
Зміст економічних відносин власності як стану привласнення приналежності матеріальних благ певним особам полягає в їх можливості використати таке майно незалежно від будь-чиєї волі, виключно за своїм бажанням, усуваючи від нього всіх інших осіб, чи допускаючи їх до власних матеріальних благ знову-таки за своїм бажанням. Можна сказати, що мова йде про встановлення власником повного господарського відання над майном, яке йому належить.
Правові форми реалізації відносин власності. Правове оформлення чи регулювання відносин власності складається з таких норм, які, по-перше, встановлюють саму можливість (чи неможливість) приналежності матеріальних благ певним особам, юридично закріплюючи економічний (фактичний) стан їх привласнення. До них, наприклад, відносяться конституційні (державно-правові) правила про форми власності, які визначаються і охороняються державою, а також адміністративно-правові і цивільно-правові норми про способи набуття і припинення прав на майно. По-друге, правила, які встановлюють характер і межі поведінки власників майна, які охороняються законом, тобто їх повноваження, які оформлюють конкретні можливості господарчого відання над майном. Це цивільно-правові норми про повноваження власників і інших власників майна.
І по-третє, правові способи захисту власників матеріальних благ від посягань інших осіб на привласнене ними майно (норм цивільного, адміністративного, кримінального права про захист відносин власності).
Усі перераховані правила - різногалузеві, оскільки економічні відносини власності регулюються нормами різних галузей права, хоча провідна роль належить цивільно-правовим нормам.
1.2. Юридичне поняття власності.
Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення права власності, за допомогою якого стверджується панування власника над не належним йому майном та його повноваження з володіння, користування та розпорядження.
В юридичній науці термін “право власності” вживається в об’єктивному і суб’єктивному значеннях.
1.2.1. Право власності в об’єктивному значенні - це сукупність правових норм які регулюють відносини власності у тій чи іншій правовій системі. Об’єктивне право складається з норм, які закріплюють володіння, користування і розпорядження майном, а також норми, які охороняють і захищають права власності від протиправних дій третіх осіб.
Отже, право власності в об’єктивному розумінні є одним з найважливіших правових інститутів цивільного права. З допомогою правових норм, що входять до його складу, не лише закріплюються матеріальні блага за конкретним суб’єктом, а й регулюється порядок набуття і припинення права власності, здійснення володіння, користування і розпорядження майном, а також захист законних прав власника.
Природа цього інституту має комплексний характер, оскільки поряд з нормами цивільного права, які займають центральне місце і за змістом, і за обсягом, до його складу входять норми інших галузей права: державного, кримінального, адміністративного, фінансового тощо.
1.2.2. Право власності у суб’єктивному розумінні - це закріплення у відповідних нормах права можливості конкретного власника (індивіда чи колективу) володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд у межах, передбачених законом.
Отже, право власності у суб’єктивному розумінні - це суб’єктивне цивільне право абсолютного характеру, яке існує у межах конкретного правовідношення власності і може належати суб’єктам, окремому громадянину (фізичній особі), колективу громадян (юридичній особі) або державі в цілому.
Абсолютний характер права власності означає, що правомочному суб’єкту (громадянину, юридичній особі, державі) протистоїть необмежена кількість зобов’язальних суб’єктів, які не повинні своїми діями порушувати це право. Суть суб’єктивного права власності полягає в тому, що воно забезпечує власнику відповідну поведінку з боку оточуючих осіб і тим самим надає змогу володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном. Всі інші особи - не власники - мають утримуватися від вчинення будь-яких дій, які перешкоджають власнику здійснювати належне йому суб’єктивне право за своїм розсудом і в своїх інтересах.
Коло суб’єктів права власності практично необмежене. Власниками відповідно до Закону України ”Про власність” станом на 19.09.2000р. можуть бути окремі громадяни, колективні утворення: кооперативи, орендні і колективні утворення, орендні і колективні підприємства, господарські колективи, асоціації ін. Також визнаються суб’єктами права власності різноманітні громадські організації (політичні, науково-освітні, культурно-виховні, екологічні), щодо майна, яке вони можуть мати у власності відповідно до характеру їхньої діяльності та статутних завдань. (ст.28)
У цьому ж Законі визначено такий суб’єкт права власності, як релігійні організації (ст.29), що мають право власності на майно, придбане, побудоване, створене і вироблене ними за рахунок власних коштів, пожертвувань віруючих, коштів, наданих державою чи іншими особами, або придбане на інших підставах, передбачених законом.
Суб’єктами права власності виступають суверенні держави, автономні республіки та інші національно-державні утворення (автономні області, автономні округи), а також територіальні одиниці (краї, області, райони міста).
Закон України “Про власність” серед суб’єктів права власності визнає народ України, який здійснює належне йому право власності через Верховну Раду України, а також через місцеві Ради народних депутатів (ст.3,10).
У нашій країні власниками визнаються не лише громадяни України і юридичні особи. Право власності на території України можуть набувати також і спільні підприємства, створенні за участю українських та іноземних юридичних осіб, іноземні громадяни і особи без громадянства (і не тільки для задоволення особистих потреб, але і для здійснення господарської діяльності) у випадках і в порядку, встановленому законодавством. Це правило поширюється і на іноземні організації. Міжнародні організації, а також іноземні держави можуть володіти на праві власності майном, необхідним для здійснення дипломатичних, консульських та інших міжнародних відносин відповідно до міжнародних домовленостей.
Об’єктом права власності може бути майно, але тільки індивідуально визначене або індивідуалізоване, інакше власник не зможе ставитися до нього як до свого.
Відповідно до ст.1 Закону України “Про власність” власністю можуть бути земля, її надра, ліси, води, тваринний світ, природні багатства континентального шельфу, будови, споруди, цінні папери та інше майно, в тому числі підприємства, інші майнові комплекси, які мають економічну або соціальну цінність як цілісні системи.
Відповідно до ст.9 Закону України “Про власність” земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони є об’єктами права виключної власності народу України3.
Отже, суб’єктивне право власності - це елемент абсолютного правовідношення, тобто власник як правомочний суб’єкт перебуває у правовідношенні з усіма третіми особами, має суб’єктивне право за своїм розсудом володіти, користуватися, розпоряджатися належним йому майном, здійснювати своєю владою управління ним і вчиняти щодо цього майна будь-які дії, що не суперечать закону.
Щодо суб’єктивних обов’язків, то всі особи, які не є власниками даного майна, а тому розглядаються як зобов’язані суб’єкти повинні забезпечувати з свого боку поведінку, яка б не перешкоджала власнику здійснювати його суб’єктивне право.
1.3. Поняття власності за Конституцією України, Цивільним кодексом України та Законом України “Про власність”.
Відповідно до ст.41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі і порядку встановлених законом.
Використання власності не може завдавати шкоди правам і свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
У Цивільному кодексі України та Законі України “Про власність” сказано, що:
1. Право власності - це врегулюванні законом суспільні відносини, щодо володіння, користування і розпорядження майном.
2. Право власності в Україні охороняється законом. Держава забезпечує стабільність правовідносин власності.
3. Кожен громадянин в Україні має право володіти, користуватися і розпоряджатися майном особисто або спільно з іншими.
4. Власність в Україні виступає у таких формах: приватна, колективна, державна. Всі форми власності є рівноправними.
2. Право власності юридичних осіб
2.1. Форми власності. Загальні положення власності юридичних осіб.
Перед тим, як перейти до розкриття власності юридичних осіб, слід згадати, що у прийнятому Законі України “Про власність” зазначається, що власність в Україні виступає у формі приватної власності громадян, колективної і державної власності.
Власність громадян створюється і примножується за рахунок іхніх доходів від участі в суспільному виробництві, від ведення власного господарства і доходів від коштів, що вкладені в кредитні установи, акції та інші цінні папери, надбання майна при успадкуванні та на інших засадах, передбачених в законі. Ця власність заснована на свободі особи в розпорядженні своїми здібностями до виробничої і творчої праці, виборі її форм і засобів звернення цих результатів на задоволення суспільних і особистих потреб.
Приватна власність виникає не тільки тоді, коли майно належить одному громадянину, але й тоді, коли йдеться про власність трудового або селянського господарства. Оскільки ні трудове, ні селянське господарство не має статусу юридичної особи, то в цьому випадку не виникає колективної власності.
До колективної власності належить власність орендних підприємств, виробничих та інших кооперативів, акціонерних та інших господарських товариств, господарських асоціацій та інших об’єднань, що мають статус юридичної особи.
Поряд з приватною і колективною власністю зберігається і державна власність, яка класифікується на загальнодержавну власність, власність автономних утворень, комунальну (муніципальну) власність.
Взагалі, повертаючись і зупиняючись конкретніше на праві власності юридичних осіб, слід зазначити, що поняття та основні ознаки юридичної особи розкриваються в статті 23 Цивільного кодексу України: юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав, нести обов’язки, бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражному суді або третейському суді.
За визначенням Я.М.Шевченко юридична особа є “певним структурним утворенням, спеціально розрахованим на те, щоб володіти, користуватися і розпоряджатися майном, вступати в угоди в цивільному обороті і мати своє обличчя у цьому обороті”4.
За чинним Цивільним кодексом України та Законом України “Про власність” суб’єктами відносин власності виступають недержавні юридичні особи (господарські товариства, кооперативи, громадські та релігійні організації, політичні партії, об’єднання). Дещо інші правомочності встановлені для державних юридичних осіб, за якими майно закріплюється на праві повного господарського відання (пункт 1 статті 37 Закону України “Про власність”) чи на праві оперативного управління (пункт 1 статті 39 Закону України “Про власність”).
Всі види власності недержавних юридичних осіб віднесені згідно із Законом України “Про власність” до колективної форми власності.
Перелік майнових об’єктів, джерела формування власності юридичних осіб передбачені в Законах України “Про власність”, “Про господарські товариства”, “Про споживчу кооперацію”, “Про сільськогосподарську кооперацію” “Про об’єднання громадян” та інших.
2.2. Право власності господарських товариств.
Господарські товариства створюються і діють на підставі Закону України “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 року, який визначає поняття, види, порядок утворення і діяльності товариств, а також права і обов’язки їх засновників та учасників.
До господарських товариств належать:
- акціонерні товариства;
- товариства з обмеженою відповідальністю;
- товариства з додатковою відповідальністю;
- повні товариства;
- командитні товариства.
Господарські товариства згідно зі статтею 1 Закону України “Про господарські товариства “ визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку.
Господарські товариства є юридичними особами і одноосібними власниками майна, переданого їм учасниками, а також майна, отриманого в результаті господарської діяльності і на інших законних підставах. Отже, суб’єктом права власності господарських товариств виступають господарські товариства як юридичні особи, а не їх засновники чи учасники. Учасники набувають лише зобов’язальне право вимагати виплати частини доходу, яка їм належить, а також претендувати на частку в майні, що залишається після ліквідації товариства ( ліквідаційну квоту ).
Основною особливістю, за якою товариство відрізняється від інших суб’єктів права власності є можливість добровільного об’єднання майна та зусиль учасників для створення ними нового суб’єкта господарської діяльності.
Таким чином, для господарських товариств характерні деякі спільні ознаки:
1) договір учасників як підстава виникнення;
2) наявність у товариства прав юридичної особи, тобто створення нової,
самостійної організації;
3) виникнення права власності товариства в цілому ( при збереженні прав учасників зобов’язального характеру ) на майно, передане учасниками або одержане в результаті власної господарської діяльності;
4) наявність комерційної мети діяльності ( отримання прибутків );
5) необхідність особистої участі члена товариства в діяльності даної організації.
Об’єктом права власності господарського товариства відповідно до ст. 26 Закону України “Про власність” і ст. 12 Закону України “Про господарські товариства” є:
- грошові та майнові внески його членів, передані йому у власність;
- виготовлена продукція;
- доходи, одержані від господарської діяльності;
- майно, набуте на підставах не заборонених законом.
Вкладами учасників і засновників товариства можуть бути будинки,
споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, грошові кошти, в тому числі в іноземній валюті.
Закони України “Про власність” і “Про господарські товариства” надають право учасникам цих товариств вносити в якості вкладу майнові права, а саме: право користування землею, водою, спорудами тощо. В цьому випадку право власності на майно товариству не передається. У товариства виникає лише право користування чужою річчю. Розмір вкладу учасника, який передав у вигляді вкладу майнове право (право користування), оцінюється учасниками товариства, виходячи із загальноприйнятої плати за користування аналогічним майном.
Вкладом також можуть бути об’єкти інтелектуальної власності, які також підлягають оцінці учасниками товариства.
Акціонерне товариство
Акціонерне товариство має певні особливості, а тому законодавець окремо врегулював питання щодо об’єктів його права власності.
Відповідно до ст. 25 Закону України “Про власність” об’єктом права власності акціонерного товариства є майно, придбане за рахунок продажу акцій, одержане в результаті його господарської діяльності, а також інше майно, набуте на підставах, незаборонених законом.
Акціонерне товариство згідно зі ст. 24 Закону України “Про господарські товариства” є товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості. Акції, які випускаються акціонерними товариствами, розповсюджуються шляхом або відкритої підписки та купівлі-продажу на біржі (відкрите акціонерне товариство), або тільки між засновниками(закрите акціонерне товариство).
Держателями акцій можуть бути підприємства, установи, організації, державні органи, працівники даного товариства, а також громадяни, якщо інше не передбачено законодавчими актами України або статутом товариства.
Акціонерне товариство визнається власником майна, яке засновники і учасники згідно з установчим договором передають йому у власність. Це майно називається вкладом.
Крім вкладів, товариство виступає власником іншого майна. Це виготовлена у процесі господарювання продукція, доходи від продажу облігацій, інших цінних паперів, це також кредити банків, надходження від продажу акцій, пожертвування тощо.
В акціонерному товаристві засновники вносять свої вклади згідно з установчим договором, інші акціонери – на умовах договору купівлі-продажу акцій.
Але майно товариства виникає не тільки внаслідок об’єднання майна засновників і учасників, а ще й в результаті власної господарської діяльності інших дій, не заборонених законом.
Товариство стає власником майна на підставі цивільно-правових договорів (купівлі-продажу, кредитних та інше).
Особливості порядку створення відкритих акціонерних товариств у процесі корпоратизації та приватизації, полягають у тому, що засновником таких товариств виступає лише одна особа - орган, уповноважений управляти державним (комунальним) майном – за корпоратизації чи орган приватизації (орган місцевого самоврядування – щодо відчуження комунального майна) – за приватизації. Ініціатором створення таких товариств є, як правило, держава чи територіальна громада в особі уповноважених ними органів.
Єдиним установчим документом такого товариства є статут.
Майно, що перебуває у власності господарського товариства, поділене на фонди. В обов’язковому порядку створюється статутний і резервний (страховий) фонди. Для акціонерного товариства, крім того, обов’язковим є фонд сплати дивідендів, який формується з чистого прибутку.
Інші фонди створюються, якщо це передбачено законодавством України або установчими документами товариства.
Статутний фонд являє собою виражену у грошах сукупність вкладів учасників у майно при створенні товариства для забезпечення його діяльності в розмірах, визначених установчими документами.
Для окремих видів господарських товариств законодавець встановив визначені розміри і порядок створення статутного капіталу.
Так, мінімальний розмір статутного фонду для акціонерних товариств становить суму еквівалентну 1250 мінімальним заробітним платам, а для товариств з обмеженою відповідальністю - 100 мінімальним заробітним платам (ст.ст.24 і 52 Закону України “Про господарські товариства).
Крім мінімального розміру статутного фонду, законодавством (частини 3 і 4 ст.13 Закону України “Про господарські товариства”) встановлюються певні обмеження щодо коштів, за рахунок яких може формуватися статутний фонд (забороняється для цього використовувати бюджетні кошти, кошти одержані в кредит і під заставу), та гарантії щодо підтвердження платоспроможності юридичних осіб – засновників відкритих акціонерних товариств (АТ) (їх фінансовий стан щодо спроможності здійснити відповідні внески до статутного фонду має бути перевірений аудитором (аудиторська фірма).
Розмір резервного фонду встановлюється установчими документами, але згідно зі ст.14 Закону України “Про господарські товариства” він не може бути меншим 25% статутного фонду. Формується резервний фонд за рахунок щорічних відрахувань, але не менше 5% суми чистого прибутку і використовується для покриття непередбачених витрат і збитків.
Статутний фонд формується при створенні товариства, і його учасники зобов’язані внести вклади в порядку, розмірах, способами і в терміни, які передбачені статутними документами.
Статутний фонд поділяється на частки учасників і відповідно розподіляються прибутки і збитки товариства.
Такі частки можуть у встановленому законом і статутом порядку передаватися іншим учасникам товариства, третім особам, а також самому товариству.
При виході з товариства учаснику виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному фонді, а також належна йому частка прибутку, одержаного товариством у даному році до моменту виходу.
На вимогу учасника та за згодою товариства вклад може бути повернутий повністю або частково в натуральній формі. Майно, передане учасником товариству тільки в користування повертаються в натуральній формі без винагороди..5.
Частки учасників у статутному фонді товариства з обмеженою відповідальністю переходять до спадкоємців (у зв’язку зі смертю) і до правонаступників юридичних осіб (у разі реорганізації). При відмові правонаступника (спадкоємця) вступити до товариства або відмові товариства прийняти до нього правонаступника (спадкоємця), йому видаються у грошовій чи натуральній формі частка у майні, яка належала реорганізованій або ліквідованій юридичній особі (спадкодавцю), вартість якої визначається на день реорганізації або ліквідації (смерті) учасника. У цьому разі розмір статутного фонду товариства підлягає зменшенню.6
У період функціонування товариства залежно від результатів його діяльності можлива зміна (збільшення або зменшення) його статутного фонду.
Збільшення статутного фонду може бути здійснено лише після внесення повністю всіма членами своїх вкладів (оплати акцій). Акціонерне товариство має право збільшувати статутний фонд, якщо всі раніше випущені акції повністю оплачені за вартістю, не нижчою за номінальною. Збільшення статутного фонду здійснюється в порядку, встановленому Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, шляхом випуску нових акцій, обміну облігацій на акції або збільшення номінальної вартості акцій.
Але майно товариства виникає не тільки внаслідок об’єднання майна засновників і учасників, а ще й в результаті власної господарської діяльності інших дій, не заборонених законом.
Акціонерне товариство не має права випускати акції для покриття збитків, пов’язаних з його господарською діяльністю.
Зменшення статутного фонду здійснюється шляхом зменшення номінальної вартості акцій або зменшення кількості акцій шляхом випуску частини акцій у їх власників з метою анулювання цих акцій.
Рішенням акціонерного товариства про зменшення розміру статутного фонду акції, не подані до анулювання, визнаються недійсними, але не раніше як через 6 місяців після доведення до відома про це всіх акціонерів передбаченим статутом способом.
Акціонерне товариство відшкодовує власникові акцій збитки, пов’язані із змінами статутного фонду.
Рішення товариства про зміни розміру статутного фонду набирає чинності з дня внесення змін до державного реєстру.
Відповідно до ст.41 ЗУ “Про господарські товариства” нині вищим органом акціонерного товариства є загальні збори.
Виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює керівництво його поточною діяльністю є правління або інший орган, передбачений статутом. Правління підзвітне загальним зборам і спостережній раді та організовує виконання їх рішень.7
Контроль фінансово-господарської діяльності правління здійснює ревізійна комісія . Відкритим акціонерним товариством може створюватись рада акціонерного товариства (спостережна рада), що здійснює контрольні функції.
Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є збори учасників. Також, створюються виконавчий орган – колегіальний (дирекція) або одноособовий (директор).
Контроль за діяльністю виконавчого органу товариства з обмеженою відповідальністю здійснює ревізійна комісія, що утворюється зборами учасників з їх числа в кількості не менше 3 осіб.
Ведення справ повного товариства може здійснюватися або всіма учасниками, або одним чи кількома з них, які виступають від імені товариства.8
Управління справами командитного товариства здійснюється тільки учасниками з повною відповідальністю.
Якщо в товаристві є тільки один учасник, управління справами він здійснює самостійно. Вкладники не мають права перешкоджати діям повних товариств з управління справами товариства.9
2.3. Право власності господарських об’єднань.
Закон України “Про підприємства в Україні” (ст.3) надає підприємствам право об’єднувати на добровільних засадах виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України.
Підприємства можуть об’єднуватись в асоціації, корпорації, консорціуми, концерни та інші об’єднання за галузевим, територіальним та іншими принципами.
Об’єднання діють на підставі договору або статуту, що його затверджують їх засновники або власники. Членами об’єднання можуть бути лише підприємства, які при входженні до об’єднання зберігають права юридичної особи.
Об’єднання є юридичною особою, може мати самостійний і зведений баланси, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням.10
Отже, господарське об’єднання являє собою складну організацію, яка створена на основі поєднання матеріальних інтересів підприємств-учасників, діє на підставі установчого договору або статуту і реєструється як юридична особа.
Будучи юридичною особою, господарське об’єднання є власником майна, яке юридично відокремлене від майна його членів. Власність господарських об’єднань виникає на основі власності їх членів. Об’єднання стає власником частини майна своїх членів, добровільно переданої у його власність.
Право власності господарського об’єднання закріплює належність майна, добровільно переданого юридичній особі його засновниками – іншими юридичними особами.
Отже, суб’єктами права власності виступають господарські об’єднання як новостворені юридичні особи.
Об’єктом права власності об’єднання є майно, добровільно передане йому підприємствами і організаціями, а також набуте в результаті господарської діяльності та на інших підприємствах, не заборонених законом.11 Оскільки підприємства, які входять до складу об’єднань, зберігають права юридичної особи, їх майно не входить до складу об’єктів права власності господарського об’єднання.
Щодо відповідальності, то об’єднання не відповідає за зобов’язаннями своїх членів, а члени не відповідають за зобов’язаннями об’єднання і один одного.
Договором (статутом, положенням) можуть бути передбачені винятки з цього правила.
За рахунок майна засновників, отриманих доходів об’єднання може не тільки набувати майно, а й створювати нові організації з правами юридичної особи. Ці підприємства можуть входити або не входити в об’єднання залежно від установчих документів об’єднання і самого підприємства. Власником таких підприємств (їх майна) є об’єднання.
Об’єднання здійснює право володіння, користування, розпорядження, закріпленим за ним майном, яке складається із основних фондів, оборотних коштів, інших матеріальних цінностей, відповідно до мети своєї діяльності і призначення майна.
Після припинення діяльності об’єднання, майно, яке залишається, розподіляється між підприємствами та організаціями, що входили до нього.12
2.4. Власність кооперативів.
Кооперативом визнається заснована на членстві громадян організація для спільного ведення господарської та іншої діяльності шляхом особистої трудової участі та об’єднання майна його членів.
Кооператив, як первинне об’єднання громадян, виступає суб’єктом виробничих відносин, які складаються між конкретним кооперативом і державними організаціями, а також між кооперативом і його членами з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання відповідних матеріальних благ і послуг.
Врегульовані нормами права ці відносини набувають форми правових. Кооператив виступає власником певних матеріально-фінансових ресурсів (засобів виробництва, обміну або предметів споживання), які становлять економічну основу його діяльності.
Майно, що оформлене, придбане за рахунок внесків громадян, тобто за рахунок приватної власності, належить на праві власності кооперативу як юридичній особі. Отже, власність кооперативу як юридичної особи - це власність приватна.
Суб’єктом права власності в цьому разі виступає не громадянин, не пайовик, за рахунок майна яких оформлена власність кооперативу, а кооператив, товариство в цілому, які в товарно-грошових відносинах чи інших цивільно-правових відносинах виступають від свого імені як від юридичної особи.
Як єдиний власник належного йому майна, кооператив самостійно відповідає за зобов’язаннями всім належним йому майном. Він не несе відповідальності за зобов’язаннями своїх членів, а члени кооперативу не несуть відповідальності за його боргами, якщо інше не передбачено законодавством або статутом кооперативу.
Отже, право власності кооперативів є одним із видів права приватної власності і розглядається як право юридичних осіб (кооперативу, товариства та їх об’єднань, спілок та створених ними підприємств, організацій) володіти, користуватися, розпоряджатися належним їм майном. Суб’єктами права власності в системі кооперації можуть бути кооперативи, об’єднання, кооперативів (спілки), а також створенні ними підприємства, організації, що є юридичними особами.
Відповідно до п.1 ст.9 Закону України “Про споживчу кооперацію” від 10.04.1992р.13 власність споживчої кооперації складається з власності споживчих товариств, спілок, підпорядкованих їм підприємств і організацій та їх спільної власності. Взаємовідносини між споживчими товариствами та їх спілками базуються на засадах членства і договорів.
Члени кооперативу, передаючи у його власність частку майна у вигляді паю, стають суб’єктами майнових прав, зокрема суб’єктами права на майновий пай. Майнові відносини на засадах членства в кооперативі здійснюється за правилами зобов’язального права, яке означає що член кооперативу має право вимагати частку (пай) у майні кооперативу в разі виходу з нього, а кооператив зобов’язаний компенсувати йому цю частку грішми або ж видати на розмір паю частину майна в натурі. Після того, як частку конкретного майна буде передано членові кооперативу він стає її власником або власником конкретної суми грошей14. Об’єктами права власності кооперативу відповідно до ст.24 Закону України “Про власність” є будівлі, споруди, грошові та інші майнові внески його членів, виготовлена ним продукція, доходи, одержані від її реалізації та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу та інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом15.
Згідно з п.2 ст.9 Закону України “Про споживчу кооперацію” власністю споживчих товариств є засоби виробництва, вироблена продукція та інше майно, що належать їм і необхідні для здійснення статутних завдань. Споживчим товариствам та їх спілками можуть належати будинки, споруди, устаткування, транспортні засоби, машини, товари, кошти та інше майно відповідно до цілей їх діяльності. У Законі України “Про сільськогосподарську кооперацію” (ст.20) перелічені ті самі об’єкти права власності кооперативу що і в Законі України “Про власність”.
Об’єднання сільськогосподарських кооперативів (п.6 ст.26 Закону України “Про сільськогосподарську кооперацію”) є власником майна, добровільно переданого йому членами об’єднання, а також набутого внаслідок своєї діяльності та на інших підставах, не заборонених законом. До складу об’єктів права власності об’єднання не належить майно членів об’єднання. Власністю об’єднання є також майно створених ним підприємств, які не мають права вийти зі складу об’єднання без його згоди. Об’єкти права власності споживчої кооперації відповідно до п.5 ст.9 Закону України “Про споживчу кооперацію” можуть перебувати у спільному володінні споживчих товариств та спілок. Їх частка у власності визначається взаємними угодами.
Основними джерелами утворення кооперативної власності є доходи від виробничої діяльності. Кооператив - самоокупне підприємство. Він не може існувати, якщо його робота буде збитковою або нерентабельною. Закон встановив для кооперативів досить сприятливі господарські умови: відсутність жорсткого планування, застосування, як правило, договірних цін, відсутність обмежень з оплати праці, право виходу на зовнішні економічні зв’язки та інше. Це дає можливість успішно реалізовувати завдання, поставлені перед кооперацією в цілому.
Самостійним джерелом утворення власності кооперативу є грошові та інші майнові внески кооперативних і державних підприємств та організацій, а також громадян, які не є членами кооперативу, але працюють у ньому за трудовим договором.
Майно кооперативу, до якого у вартісному вираженні входять основні і оборотні фонди в період його створення, становить статутний фонд кооперативу. У процесі кооперативної діяльності статутний фонд може збільшуватися або зменшуватися залежно від збільшення чи зменшення обсягів діяльності. Особливістю правового режиму майна кооперативів та їх об’єднань є те, що в ньому визначається пайовий фонд, який формується за рахунок пайових внесків членів кооперативу. Пайові внески - це грошові кошти та матеріальні ресурси у вартісному вираженні, що їх вносять громадяни та юридичні особи для створення і діяльності кооперативів та їх об’єднань, які створюються на засадах членства.
Обов’язкові розміри паю встановлюють загальні збори членів-засновників кооперативу. Розмір паю для вступників у кооператив у процесі його функціонування визначається статутом кооперативу16. Член кооперативу має право на пай, тобто на частку в майні кооперативу у вартісному вираженні. Член кооперативу не є суб’єктом права власності на конкретне майно кооперативу чи на його частку, оскільки власником виступає кооператив як юридична особа.
В разі виходу з кооперативу пайовик має право вимагати повернення йому пайового внеску і сплати всіх кооперативних виплат, нарахованих на розмір паю. У деяких випадках пай може повертатися не тільки грішми, цінними паперами, а й натурою, майном на розмір паю. Термін та інші умови отримання паю встановлює статут кооперативу. Право власності членів кооперативу - фізичних осіб на пай - є спадковим (ст.25 Закону України “Про сільськогосподарську кооперацію”).
Відповідно до п.2 і 3 ст.21 Закону України “Про сільськогосподарську кооперацію” майно кооперативу поділяється на пайовий і неподільний фонди.
Неподільний фонд утворюється за рахунок вступних внесків та майна кооперативу. Пайові внески членів кооперативу до нього не включаються.
Порядок формування та розміри неподільного фонду встановлюються статутом. Особливістю неподільного фонду кооперативу є те, що в разі ліквідації кооперативу майно цього фонду за рішенням загальних зборів членів кооперативу направляються на здійснення основних цілей кооперативної системи.
Резервні фонди створюються для забезпечення відновлення зношених основних фондів або для поповнення оборотних фондів і забезпечення коштів на розвиток виробництва.
В кооперативах за рішенням уповноважених органів утворюються страхові та інші фонди. На рівні об’єднань кооперативів за рішенням повноважних органів управління відповідно до їх статутів, утворюються централізовані фонди.
Джерелом формування централізованих фондів є внески споживчих товариств, внески фондів спілок нижчого до фондів вищого рівня, а також доходи від власної діяльності та від діяльності створених спілками підприємств.
Зміст права кооперативної власності, як і будь-якого іншого права власності, становить перед усім тріада правомочностей: володіння, користування і розпорядження майном у межах, встановлених законом (ст.86 Цивільного кодексу України). Право володіння передбачає закріплену в законі можливість фактичного утримання майна у сфері господарювання кооперативу. Право користування означає закріплену у законі можливість добувати від майна його корисні споживчі якості. Право розпорядження - це заснована на законі можливість визначати фактично та юридично долю майна - продати, передати у тимчасове користування іншим особам, переробити або просто знищити його. Розпорядження, як правило, здійснюється власником шляхом укладення угод: цивільно-правових договорів купівлі-продажу, підряду, поставки, майнового найму (оренди) тощо.
Оскільки суб’єктами права власності в кооперації є кооператив (товариство) чи об’єднання кооперативів (їх спілки), то кожний з цих суб’єктів як юридична особа має право вчиняти щодо майна, яке йому належить на праві власності, будь-які дії, що не суперечать закону.
Згідно Закону України “Про споживчу кооперацію” споживчі товариства, спілки використовують належне їм майно на цілі, передбачені у ст.1, тобто для ведення господарської діяльності з метою поліпшення свого економічного та соціального стану.
Відповідно до ст.10 цього закону майно споживчих товариств та їх спілок може бути продане, передане, здане в оренду, надане в позику і безплатне тимчасове користування членами споживчих товариств державним, кооперативним та іншим організаціям, трудовим колективам, окремим громадянам тільки за рішенням загальних зборів, конференцій та з’їздів відповідних спілок або уповноважених ними органів.
2.5. Власність громадських організацій.
Загальні положення про власність громадських організацій містяться у ст.8 Закону України “Про власність”, Закону України “Про об’єднання громадян” та спеціальних нормативних актах, що регулюють окремі види діяльності громадських організацій.
Громадські організації (у тому числі благодійні й інші фонди) відповідно до ст.21 Закону України “Про об’єднання громадян” можуть мати у власності кошти та інше майно, передане їм засновниками, членами (учасниками) або державою, набуте від вступних та членських внесків, пожертвуване громадянами, підприємствами, установами та організаціями, а також майно, придбане за рахунок власних коштів чи на інших підставах, не заборонених законом.
Майно громадських організацій призначене для здійснення невиробничої діяльності, спрямованої на задоволення соціальних потреб членів громадських організацій. Господарча діяльність громадських організацій допускається лише тоді, коли вона безпосередньо випливає із статутних завдань і має підпорядкований щодо цих завдань характер.
Основними джерелами утворення власності громадських організацій є вступні й членські внески, добровільні внески державних, кооперативних та інших громадських організацій. Політичні партії мають право на майно, придбане від продажу суспільно-політичної літератури, інших агітаційно-пропагандиських матеріалів, виробів з власною символікою, проведення фестивалів, свят, виставок, лекцій, інших політичних заходів.
Громадські організації також мають право на майно та кошти, придбані в результаті господарської та іншої комерційної діяльності створених ними госпрозрахункових установ та організацій, заснованих підприємств.
Суб’єктом права власності громадських організацій виступає сама громадська організація. У науці цивільного права деякий час домінувала думка про багатосуб’єктність права власності громадських організацій, відповідно до якої це право водночас належить кільком суб’єктам. Так, профспілки є багатоланковою системою, яка складається з багатьох організацій різних рівнів, що мають право юридичної особи.
Якщо організація утворює багатоланкову систему, де первинні ланки (юридичні особи) об’єднуються з ланками (також юридичними особами) вищих рівнів, то суб’єктом права власності на майно таких організацій визнається громадська організація як ціле (спілка композиторів, дитячий фонд), а не окремі її ланки (первинні, обласні, республіканські), хоч вони й наділені правами юридичної особи. Чи не має тут суперечності? Названі ланки громадських організацій, визнані юридичними особами і суб’єктами цивільно-правових відносин, мають майно (відокремлене від майна інших організацій), яким вони можуть володіти, користуватись, розпоряджатись у межах, визначених статутом, але наявність вказаних правомочностей не означає, що їм належить право власності на це майно. Власником цього майна у цілому є громадська організація як система у складі своїх підрозділів, які мають лише право оперативного управління або право повного господарського віддання з приводу наданого їм майна.
Якщо громадська організація є одноланковою, тобто єдиною юридичною особою, а не системою юридичних осіб, то саме вона й буде суб’єктом права власності (наприклад коло взаємодопомоги).
Об’єктом права власності громадських організацій виступає майно необхідне для здійснення статутних завдань організацій, споруди з відповідним устаткуванням, санаторії, будинки відпочинку, клуби, будинки культури, стадіони, піонерські табори, інше майно.
Відповідно до характеру діяльності громадських організацій об’єктами її власності можуть бути підприємства.
Одним з різновидів об’єктів права власності громадських організацій виступають майнові фонди цих організацій. У статутах або відповідних положеннях, як правило, не здійснюється диференціація майна за фондами. Але специфіка правового режиму окремих видів майна громадських організацій дає змогу провести узагальнену його класифікацію, поділивши його на грошові кошти і майно у натурально-речовому визначенні.
У юридичній літературі немає єдиного погляду щодо класифікації об’єктів права власності громадських організацій. Є думка, що об’єкти права власності поділяються на основні виробничі фонди, основні фонди невиробничого призначення, оборотні фонди. Критерій для такої класифікації - цільове призначення і використання об’єктів.
На думку Ю.К. Толстого, який, зважаючи на те, що громадські організації, як правило, не займаються господарською діяльністю, визначив, що їх майно поділяється на основні засоби та інші матеріальні цінності.
До основних засобів належать споруди, устаткування, культурний, спортивний, господарський інвентар, книги у бібліотеках, майно та інвентар піонерських таборів. До інших матеріальних цінностей - бланки членських квитків, господарські, будівельні матеріали, паливо, малоцінний і швидко зношуваний інвентар, спецодяг, а також інші матеріали, які перебувають на складах або у дорозі.
Щодо грошових коштів, то це окрема група об’єктів, і розподіляються вони за цільовим призначенням (адміністративно-господарські витрати, капітальний ремонт, матеріальна допомога членам організації).
Відповідно до ст.24 Закону України “Про об’єднання громадян” об’єднання громадян (громадські організації, політичні організації) з метою виконання статутних завдань і цілей можуть здійснювати необхідну господарську та іншу комерційну діяльність.
Джерелами формування об’єктів власності громадських об’єднань є вступні і членські внески, якщо їх сплата передбачена статутами, добровільні внески і пожертвування, надходження від проведення передбачених статутом лекцій, виставок, спортивних та інших заходів, лотерей, доходів від виробничої, господарської, видавничої діяльності, інші надходження, не заборонені законом.
Щодо політичних партій і масових громадських рухів, які мають політичні цілі, то вони не можуть одержувати фінансову підтримку або іншу матеріальну допомогу від іноземних держав, організацій і громадян.
Зміст суб’єктивного права власності громадських організацій полягає у тому, що профспілкові та інші громадські організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, що належить їм на праві власності, відповідно до їх статутів (положень).
Право власності об’єднань громадян (громадських організацій, фондів, політичних партій) реалізують їх вищі статутні органи управління (загальні збори, конференції, з’їзди тощо) у порядку, передбаченому законодавством України та статутним документом.
Щодо майна профспілкових організацій, то джерела, порядок формування і використання коштів профспілкового бюджету визначається статутами профспілок.
Фінансова діяльність профспілок, що здійснюється відповідно до їх статутів, за винятком комерційної діяльності, держава не контролює.
Джерела доходів підприємств і організацій, що належать профспілкам, розміри одержаних ними коштів і сплату податків контролюють державні фінансові органи та податкові інспекції.
Кошти та інше майно об’єднань громадян, у тому числі тих, що ліквідуються, не можуть перерозподілятись між їх членами і використовуватись для виконання статутних завдань або на благодійні цілі, а відповідно до ст.21 Закону України “Про об’єднання громадян” за рішенням суду спрямовуватись в дохід держави.
2.6. Власність релігійних організацій.
Релігійні організації, як і інші юридичні особи також можуть мати у власності певне майно. Відповідно до ст.7 Закону України від 23.04.1991р. “Про свободу совісті та релігійні організації” релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій17.
У власності організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об’єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності. Власність релігійних організацій формується внаслідок придбання або створення ними майна за рахунок власних коштів, за рахунок майна, пожертвуваного громадянами, організаціями, переданого державою, а також придбаного за іншими підставами, передбаченими законом (ст.18). Релігійним організаціям заборонено проводити примусове обкладання віруючих майновими зборами.
Релігійні організації у порядку встановленому чинним законодавством мають право для виконання своїх статутних завдань засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, а також добродійні заклади (притулки, інтернати, лікарні), яким надаються права юридичної особи (ст.19).
У разі припинення діяльності релігійної організації майнові питання вирішуються відповідно до її статуту і чинного законодавства, а майно, надане їм у користування державними, громадськими організаціями або громадянами, повертаються його колишньому власнику. На майно культового призначення, що належить релігійним організаціям, не може бути звернене стягнення за претензіями кредиторів. При відсутності правонаступників майно релігійної організації, що припинила свою діяльність, переходить у власність держави (ст.20).
2.7. Право інтелектуальної власності юридичних осіб.
За Законом України “Про власність” суб’єктами права інтелектуальної власності визнаються громадяни, юридичні особи та держава.
Об’єктами права інтелектуальної власності є твори науки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг, результати науково-дослідних робіт та інші результати інтелектуальної праці.
Відносини щодо створення і використання об’єктів права інтелектуальної власності регулюються Цивільним кодексом України та спеціальними законодавчими актами України:
1. Законом України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” (15.12.1993р.)
2. Законом України “Про охорону прав на промислові зразки” (15.12.1993р.)
3. Законом України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” (15.12.1993р.)
4. Законом України “Про авторське право і суміжні права” (23.12.1993р.)
Висновки і пропозиції.
Як бачимо, в Україні існує широка законодавча база для регулювання відносин власності. Вона враховує світовий досвід розвитку права.
В усьому світі власність є центральним поняттям в цивільному праві. Наприклад, Французький Цивільний кодекс так характеризує власність: власність – це право користуватися і розпоряджатися речами найбільш абсолютним чином з тим, щоб користування не було таким, яке заборонене законами або регламентами18.
Дуже часто власність характеризують, як абсолютне право на річ. Наприклад, в Японії право власності це є повне панування над річчю (лат. plena in re potestas). Німецькі юристи підкреслюють, що виробка визначень – це небезпечна справа для законодавця. Англійські юристи вважають, що історія права – це не логіка, а досвід і радять уникати узагальнень.
Все це говорить про складність створення законів про власність не лише в Україні, а й в усьому світі.
Ознайомившись з великою кількістю законів та літератури, яка коментує їх, я прийшла до висновку: вони мають окремі суттєві недоліки. Ця недосконалість вітчизняного законодавства негативно впливає на розвиток відносин власності, а особливо недержавних господарських структур. У цій ситуації увага юристів має бути зосереджена у вивченні прогалин у законодавстві, що регулюють відносини власності та удосконалення чинних правових норм.
Світовий досвід показує, що становлення законодавчої бази відносин власності відбувалось поступово і протягом тривалого часу й завершилось наприкінці дев’ятнадцятого століття. Воно супроводжувалось прийняттям певних законів та постійними вдосконаленнями старих. Подібний процес нині триває й в Україні. Вітчизняне законодавство перебуває на етапі становлення, який характеризується наявністю суперечностей у різних нормативно-правових актах, частими змінами і доповненнями до законів, нечітким викладом норм, значними прогалинами у праві, відсутністю досвіду, традицій врегулювання відносин власності.
Література.
Конституція України – К.: Преса України, 1997р.
Цивільний кодекс України К.: Юрінком Інтер, 1999р.
Закон України “Про власність” від 07.02.1991р. №697-XII
Закон України “Про підприємства в Україні” від 27.03.1991р. №887-XII
Закон України “Про господарські товариства” від 19.09.1991р. №1576-XII
Закон України “Про споживчу кооперацію” від 10.04.1992р. №2265-XII
Закон України “Про об’єднання громадян” від 16.06.1992р. №2460-XII
Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23.04.1991р. №987-XII
Локк Джон. «Два трактата о правлении» // Сочинения в трех томах. Том – 3. М. 1988г.
Гегель Г.В.Ф. «Философия права». М. 1990г.
Дзера О.В. «Розвиток права власності громадян в Україні». К.: Вентурі. 1996р.
Сергеев А.П. Толстой Ю.К. Учебник «Гражданское право». М. Проспект, 1997г.
Скловский Н.И. «Собственность в гражданском праве». Учебно-практическое пособие. М. Дело. 1999г.
Суханов Е.А. «Лекции о праве собственности». М. 1991г.
Л.Нецька «Про окремі недоліки Закону України “Про господарські товариства”» // Право України №4, 2000р. ст.77.
1 Гегель Г.В.Ф., Філософія права. М., 1990. с.94.
2 Гегель Г.В.Ф., Філософія права. М., 1990. с.94.
3 Закон України “Про власність” станом на 19.09.2000 Відомості Верховної Ради України 1991 №20
4 Шевченко Я.М. Правові проблеми колективної власності в Україні// Право України – 1996 - №1 – ст.6-7.
5 Закон України «Про господарські товариства», ст. 54 від 19.09.91.
6 Закон України «Про господарські товариства», ст. 55 від 19.09.91.
7 Закон України «Про господарські товариства», ст. 47 від 19.09.1991.
8 Закон України «Про господарські товариства», ст.68 від 19.09.1991.
9 Закон України «Про господарські товариства», ст.81 від 19.091991.
10 Закон України «Про підприємства в Україні», п.3, ст.3 від 27.03.1991р,, № 887-ХІІ
11 Закон України «Про власність», ст.27 станом на 19.09.2000р.
12 Закон України «Про власність», п.5 ст. 27 станом на 19.09.2000р.
13 Відомості Верховної Ради України – 1992 - №30 – с.414.
14 Кооперативне право / За редакцією В.І.Семчина К., 1998 – с 124 – 133.
15 Відомості Верховної Ради України – 1991 - №20 – с.249. Закон України “Про власність”
16 Відомості Верховної Ради України – 1991 - №20 – с.249. Закон України “Про споживчу кооперацію”
17 Відомості Верховної Ради України – 1991 - №25 – с.283.
18 стаття 544 Французького Цивільного кодексу.