Боротьба Василя Стуса

Боротьба Василя Стуса.

У найближчих друзів Василя Стуса склалося враження, що він у свій внутрішній світ нікого не пускав і що його ніхто так і не зрозумів.
Видається, що люди, які досить близько знали Стуса, змирилися з його незбагненністю. Натомість літературні критики не схильні з цим погоджуватися. Вони намагаються витлумачити принаймні важкоприступність Стусової поезії, дошукуються причини свого нерозуміння, нездатності знайти ключик до Стуса. Розгублені дослідники творчості пояснюють це ускладненою образною системою, тематичною обмеженістю, незвичною лексикою. Рятівну думку Юрія Шевельова, що «героїчна біографія Стуса сьогодні стоїть на перешкоді розумінню його як поета», підхопили усі стусознавці. Дослідники вбачають в його творчості «великий світопояснювальний міт про кінець світу», знаходять в його світогляді низку суперечностей (між «кшталтуванням» своєї душі і покірністю долі, у ставленні до християнства, у розумінні ролі поета), пояснюють його бунт дитячими психічними травмами, проекцією особистих проблем на соціум тощо.
Стусові вірші здавалися мені зовсім незрозумілими. Спочатку я вважав їх адресованими не розумові, а почуванням. Пізніше, зіставивши події його життя з поетичними образами, помітив, що він, як азійський акин, співає те, що бачить. Кидається в очі і вражає «безперечна біографічна цінність раннього рукописного доробку. За словом — поетично перевтілені життєві факти. [...] Та головне – біографія душі: настроєві реалії, спонтанні реакції, дозрівання – емоційне, світоглядне, мистецьке, етичне." (М. Коцюбинська «Поет»)
Вкотре перечитуючи спогади про В. Стуса, я звернув увагу на його поведінку, коли він з якоїсь причини втрачав самовладання і те, що було у нього на душі, вихлюпувалось назовні. Таких свідчень дуже мало.
І. Дзюба згадав єдиний випадок, коли Стус не контролював себе. «Була якась цікава виставка в музеї Українського мистецтва. Якесь нове явище відкривалося. Дмитро Горбачов запросив мене і, очевидно, також і Василя, тому що коли я прийшов, там був Василь. Він, видно, сильно був п’яний, втратив контроль над собою, трошки аж хитався і трошки чіплявся до інших людей, до оточення. Я не пригадую, як це конкретно було, але пригадую, що трошки чіплявся, трохи так різко реагував. І навіть трохи, що мене здивувало, з мовним моментом це було пов'язане. Хтось по-російському відповідав і він різко реагував на це. Це мене дуже здивувало, бо нормально він дуже толерантно до цього ставився».
Очевидно, десь глибоко в душі у Стуса відбувалися якісь потужні нурти, пов'язані з «мовним моментом»
Якщо простежити за поведінкою Стуса, пов'язаною «мовним моментом», який так здивував Дзюбу, то виявиться інший цікавий «момент» — світоглядний.
В родині Стуси користувалися українською мовою, яку вони привезли в Донецьк з вінницького села. Цю подільську говірку зберегла його мама Їлина Яківна. Вона знала багато українських народних пісень. Батьки Василя не проводили жодної спеціальної «мовної політики», на відміну від інших, які, опинившись в такому ж становищі, наполягали на зросійщенні своїх дітей. Наприклад, батько Олега Орача (Комара), директор сільської школи, напосідав, щоб його син навіть удома старався розмовляти російською. Мати іншого Василевого товариша Івана Калиниченка постійно вихваляла радянську владу, бо дуже любила свого сина і боялася, щоб та влада його не знищила як усю її родину.
В. Стус пішов до школи в шість років. Школа була російською. Про те, що можуть існувати українські школи він, мабуть, не здогадувався, хоча недалеко ще животіла українська школа, але вона вважалася гіршою і непрестижною. Василь з охотою ходив до школи, гарно вчився, був улюбленим учнем усіх вчителів, його посилали на літературні та математичні олімпіади. На канікулах їздив у піонерський табір.
Його старша сестра Марія згадує, що Василь «любив виступати на зльотах юних піонерів. Виступи йому не писали, він сам їх придумував. Ще й ручку піднімав і кричав: «За Ленина! За Сталина!» Люди дивувалися:
— Это, наверно, сын какого-то райкомовца или обкомовца?
— Да нет, — відповідала вчителька, — отец у него простой слесарь, а мать домохозяйка.
Грав у футбол. Любив історію. Багато читав. Грав на гітарі.
Разом з однокласником Ніколаєм Галкіним випускав шкільну стінну газету. Той хлопчик гарно малював, а Василь придумував віршовані підписи. Не побоявся написати віршик навіть про сина директора школи:
У нашего Лени неприятность — опять двойку получил,
потому что и сегодня он химию не выучил.
И немецкий язык знает он узко,
потому что он привык говорить по-русски.
В. Стус закінчив школу з срібною медаллю. Він ішов на золоту, але комісії видалося, що в творі з російської літератури Василь замість літери «о» написав «а».
Медаль дозволила йому вступити без іспитів до Сталінського педінституту на українську філологію. Чому він поступив саме на українську філологію? Раціональної відповіді на це запитання нема. Пояснень треба шукати в тих самих підсвідомих нуртах. Очевидно , цей «мовний момент» уже давався взнаки. Слід зауважити, що мовна стихія мала міцні корені в родині Стусів. Це можна прілюструвати конкретними випадками. Наприклад, сестра В. Стуса Марія розповіла, що вона живе в російськомовному оточенні і українською мовою розмовляє лише з найріднішими людьми — своєю матір'ю Їлиною Яківною та дочкою Тетяною. «З Танею я ніяк не можу російською розмовляти. Хоч вона з чоловіком і дітьми російською розмовляє. Колись вона в лікарні лежала. Я думаю, в лікарні буду російською розмовляти. А треба було по телефону говорити, бо в неї була інфекційна хвороба. Я з нею розмовляю російською по телефону, а вона каже: «Мамо, чому ти зі мною так говориш, що, ти мені не рідна?» І ми почали українською. А всі ж дивляться, коли українською говорити.»
Стус закінчив інститут з відзнакою і тому мав можливість отримати роботу в рідному місті, але він за власним бажанням поїхав на роботу в село. Чому? А тому, що в Сталіно він почував себе чужим, не міг там «прижитися», не знаходив «ґрунту». Саме життя його «вигнало зі Сталіно, як селюка, може, як занадто холерика, і — може — як безнадійного романтика» (з листа до В. Дідківського, вересень 1959).
Може, йому був потрібен «мовний грунт»?
Вчителював Стус в селі Таужні Гайворонського району на Кіровоградщині. Там він також «ґрунту» для себе не знайшов. Ось рядки з листів (до В. Дідківського та А. Лазоренка за серпень-вересень 1959):
«Влаштувався на квартирі непогано, та і народ тут щиро-добрий, словом, «здесь русский дух, здесь Русью пахнет.» Мова, як на Вінничині, багата і співочо-яскрава. Рай і ад.»
«Прогулянки з першими знайомими не рятують од нудьги, бо вони дуже тупі і дуже доброчесні».
«Часто нападає «хандра», як говорить М. Рильський. Від того, що я далеко од дому, більше — од того — що умови для праці несприятливі, ще більше — од того, що я, зробивши вилазку в село, якимось бар'єром, а чи відгороджуюсь од людей, а чи вони від мене».
«Так, ми там, в Сталіно, вели немудрощедре життя, як зв'язок, що тримався словесною тиною, павутинням словесним. А ґрунту — не шукали. Не шукаю його і зараз, бо наперед знаю – даремно».
Стус не пропрацював там навіть одного навчального року, але колеги-вчителі до сьогодні згадують його з теплотою. Спогади самого Василя трохи інші. Ось, наприклад, які враження залишились у нього від шкільного туристичного походу до околиць Гайворона, на берег Південного Бугу:
Аж і Гайворон!
Темніє поруч синього,
пахне меливом, олією, селом.
Спали табором,
співали про Росію
і міщанський берегли апломб.
Дітлахи, тугі, як головастики,
піонервожаті, як кроти,
а в наметах — червонясті ластівки
і пухкі вгодовані коти.
Тут пожий, коли й земля не крутиться.
У патріархальнім барлозі,
все тут спить!
Такий «патріархальний барліг» з «тупими й доброчесними» «кротами», «котами», «червонястими ластівками», що співають про Росію, не є тим ґрунтом, який шукав Стус.
Навесні Василь отримав повістку до армії. Колектив школи влаштував гарні проводи і подарував книжку з написом: «В день проводу в армію...»
Стус не мав великого бажання служити в Радянській армії. Щоб уникнути служби, він намагався влаштуватися інструктором в Гайворонський райком комсомолу. «Одержав я повістку в військкомат, в райкомі ж захотіли взяти до себе інструктором. Приїхав я пізно в Гайворон. Якби на 2-3 дні раніше, то, можливо б, і не служив. А так — в райкомі пройшло бюро, а в військкоматі теж якась єрунда: коли ви, мовляв, уже розрахувались, то йдіть служити.» (з листа до В. Дідківського, 19. 11. 1959).
В армії Стус зайнятий переживанням свого першого кохання. Ось вірш з фрейдівськими еротичними образами, в якому ліричний герой
самотній - на обидві земні півкулі,
як холодна колодочка караульного ножа,
коли ти така далека-далека.
Та як тільки його кохана скаже «люблю»,
Одне-єдине, кругле, вологе, со-
ковите, як плід біля вишневої кісточки
червоне слово
холодна зброя відреагує ерекцією, і він розглядатиме
набряклу колодочку
караульного ножа.
Але це кохання виявилось нещасливим.
В армії наприкінці 1960 року Стус пережив дві втрати: після нещасного випадку йому ампутували дві фаланги на лівій руці і від нього пішла його кохана дівчина.
"Недавно одержав запрошення на весілля, бо моя дівчина виходить заміж. Їй-бо, згадуєш Шекспіра і його славетне:
Будь самой горькой из моих потерь,
Но только не последней каплей горя »
(в листі до В. Дідківського від 5. 10. 1960).
В наступному листі (до В. Дідківського, 4. 11. 1960):
«...палець мені був зіпсував настрій тільки при перев'язках... (...) Інший удар був трохи сильнішим, і він вирвав мене з тихої гавані, куди я приходив частенько стомленим і покірним і люблячим, усе забуваючи і так само усе прощаючи. Тої гавані нині нема, згадок нема, але це не розпач і не крик, просто стало трохи важче там, де так хотілося мати щось полегше».
В армії Стус пише менше віршів, зате більше спостерігає і думає.
Погортаємо його армійські листи до В. Дідківського за 1960 рік.
«Зі мною кілька литовців. [...]. Для 3 млн. литовців виходить література 20-тисячними тиражами. Од цієї звістки мені ставало соромно за себе і приємно — за цей інтересний і свідомий народ».
«Востаннє я був вражений даними статистики, котрі вміщені в «Правді» за 4-5 лютого. 12,4% українців вже вивітрились, далі — сама цифра — 37 млн. — мене ввела в розпач. А які ми малі, їй-богу! Продивившись проценти для різних народів — білоруси, українці поруч з євреями можуть похвалитися найбільшим вивітренням. Це, звичайно, робить нам честь.
Але — це не повинно обезнадіювати. Адже це питання за своєю хоча б складністю потребує не самовирішення, а роботи».
Після служби в армії Василь Стус влаштувався викладати українську мову та літературу в середній школі № 23 міста Горлівки. Зайве казати, що й там його любили учні і поважали вчителі. Учні за те, що він ніколи їх не ображав і не ставив двійок, а колегам по роботі імпонувала його незалежна постава стосовно начальства та офіційної ідеології.
В Горлівці Стус пережив ще одне велике кохання. Він зустрічався там з дівчиною, яка працювала на Новогорлівському азотнотуковому заводі. Василь написав про неї вірш і помістив його у збірці «Зимові дерева».
Я знаю -
ми будем іще не раз бродити з тобою,
слухати ліс притихлий,
старих і мудрих сорок,
вирізняти гудки азотнотукового заводу,
чути постріли на мовчазному полігоні,
і, лячна, наслухатиме нас земля.
Розгублена між роботою і дозвіллям -
вечірньою школою, чергами, перукарнею,
дощовою погодою і театром,
комсомольськими зборами, подругами з гуртожитку,
ти прийдеш до мене, самотня, настрашена і чужа,
розграбована на всі свої сто шістдесят сантиметрів зросту.
І разом з тобою ми заходимося визбирувати
роздаровані уста, очі, пам'яті,
погляди, губи, плечі,
розшукаємо все - до найменшого панігтя,
щоб, затиснена в себе як в кулачок,
ти ставала цільною і неушкодженою,
реставрована для мого охриплого
горлового шепоту щастя.
Поки ж тебе немає,
ти виповнюєшся на мене самого.
Чекання, вибираючи мене,
обростає гудками, пострілами, криками,
заким не стане тобою,
лишивши мені велике нащулене вухо -
відчути визубрені
твої підбори самотні.
Поезія стверджує, що Василева дівчина була комсомолкою, навчалась у вечірній школі, жила у гуртожитку, мала 160 см зросту. Змовчав Василь про те, що звали її Ольгою і на заводі вона працювала старшою лаборанткою. Жодне мило не могло знищити стійкого запаху хімреактивів, який ішов від її тіла. Вона грала на гітарі і гарно співала. У неї було російське прізвище і була вона людиною російськомовною, може, росіянкою. Мабуть, вона справді кохала Василя, бо дуже непокоїлась його незрозумілою прив'язаністю до українства.
Рідну мову мою
Ти мені пробачала, немов дивацтво...
Ти, напевно, мене любила,
Бо тільки морщилась,
Коли я говорив про любов,
Яку мої предки назвали коханням.
А я вірив —
Серцю не треба слів,
Серце ж саме
Навчає нас розмовляти...
Так, ти, напевне, любила мене,
Коли якось промовила:
— Навіть мову твою,
Здається, змогла б полюбити...
Усім подобалось,
Коли ти доплітала вкраїнський гумор,
Жертвеннице!
... А потім
Ти сказала, що жертви були
Зовсім даремні.
Я ж не бачив, сліпий, доброти
І не бачив пожертви твоєї.
Ти пробачиш мені сліпоту?
Мені важко за неї, важко,
Я не можу забути про неї,
хоч ти
мені вже
пробач.
Здавалося, В. Стус повністю інтегрувався в радянське суспільство, став звичайним його членом. Та несподівано в Горлівці з ним трапилась подія, також пов'язана з «мовним моментом», яка його дослівно шокувала, поставила на межу вибору, заставила його сумління працювати і реагувати на виклик.
Восьмого грудня 1962 Василь Стус із вчителем тієї ж школи Василем Шиманським після уроків зайшли пообідати до робітничої їдальні № 20, яка містилася на території шахти недалеко від школи. Стали в чергу. Стус був високого зросту, а Шиманський – невеликий. В школі з них по-дружньому кепкували, прозиваючи Штепселем і Тарапунькою. Коли підійшла їхня черга до віконця роздачі, Шиманський замовив:
— Будь ласка, на перше борщ, на друге — шніцель з картопляним пюре.
За ними в черзі стояли шахтарі, не зовсім тверезі, бо якраз в той день їм видали аванс. Раптом один з них зробив дуже нечемне зауваження:
— Ты что, падло, по-нашему говорить не умеешь? Ты почему говоришь «на першэ»? Ты что, не можешь по-человечески сказать «дайте нам на первое»? А ты говоришь «на першэ, на друге»?
Власне, те ж саме говорила Василеві його кохана дівчина Ольга, але, звісна річ, в набагато приязнішій формі.
Жінка, яка видавала страви, спробувала отямити шахтарів:
— Как вам не стыдно, это ж учителя нашей школы.
— А нам плевать, что они учителя. Это бандеровцы. Мы их в сорок пятом не добили, мы их сейчас добъем.
Мало сказати, що ці слова Стуса обурили. Він втратив над собою контроль, нестямився, на якийсь час скинув із себе «кольчугу». (Василь Стус обмовився якось, що йому дуже заважає те, що він завжди повинен перебувати в кольчузі). Він взяв того нещасного шахтаря за барки і почав ним трясти. Тут підскочили інші шахтарі і відборонили свого товариша-«інтернаціоналіста».
Василь спочатку списав усе на нетверезий стан шахтарів і вирішив не відвідувати шахтарську їдальню восьмого та двадцять четвертого числа, в дні, коли шахтарям виплачували гроші.
Та це його не заспокоїло. Прийшовши додому, Стус почав писати лист до свого хрещеного літературного батька Андрія Малишка. Народжувався текст у великих муках. Завершивши роботу, Василь відіслав лист 12 грудня 1962 року.
Процитуємо кілька цікавих моментів:
«У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а «хуторянським» народом ми довго не проживем, пам'ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації».
«Як же можна миритись з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства».
Андрій Самійлович отримав цей зойк враженої душі, але відповіді не дав.
Стус не розумів, що з ним діється. Якщо подумати, то ця затія з листом до Малишка була абсурдним вчинком і в ньому виявилась не сила і мужність, а слабкість і розгубленість, бо шукав він розради і захисту. Чому він звертався до Малишка, зрозуміло — більше не було до кого. Нам зараз ясно, що Малишко нічого відповісти не міг, та й запитання були риторичні. Через два місяці це розумів і Стус, бо 16. 02. 1963 написав Малишкові таке: «Шановний Андріє Самійловичу! Зо два місяці тому я надіслав вам лист, в якому, виливши весь свій біль з приводу багатьох жорстоких «чому», я прохав Вас зарадити чим-небудь. Ваше мовчання стало мені за сувору відповідь. Пробачте.»
Можна стверджувати, що в грудні 1962 року закінчився перший етап творчості, чи період «щедрого белькотання душі» (В.Стус «Феномен доби»), і розпочався новий, коли автор віч-на-віч при повній притомності зіткнувся з твердим реальним фізичним світом. І він виявився аж ніяк не матеріальною копією того духовного, що був у його душі. «Поет увіходить у незбагненний для себе світ» (В.Стус «Феномен доби»).
Неначе в сні було моє дитинство,
неначе в казці я пройшов цей вік,
і мій вінок, де квітло двадцять весен,
уже пожовк, осипався, опав.
Викладати українську мову в горлівській школі на тлі загину «цілої одиниці людства» було «недоумством». Василь Стус аж ніяк не був «недоумком», він добре розумів ситуацію і почував себе зобов'язаним її виправити. Стус переїхав до Києва і вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Він уже облишив пошуки «ґрунту», бо впевнився, що його нема. Поселився в аспірантському гуртожитку в Академмістечку і відчув себе дуже самотнім в цьому світі
Емігрантом. Їй Богу. Ліжко.
І на ковдрі — од вікон грати.
Він відчував себе елементом українського етнічного організму, клітинкою «духовної одиниці людства» (з листа А. Малишкові). Але він був один.
О кара земле, окрай гри,
бери мене, бери.
Або в іншому вірші:
Виглядаю долю довгождану,
а не діжду — вибуду із гри.
Показовим є часте вживання слова «гра». Гра є винятково людським видом діяльності. Вважають, що тільки в процесі гри відбувається творення соціальних структур.
До того ж відбувся розрив з коханою людиною:
Не відповідаєш? Мовчиш? Заціпило?
Не можеш вибачити? Клянеш?
Не можеш вивіритись розлуці?
Серцю — довіритися?
Мовчиш, як покинута вагітна?
Поетичним чуттям, інтуїтивно Стус відчув, що він інший, що він не може стати гвинтиком радянського суспільства, елементом чужої, протиприродної йому структури.
Стус шукає виходу з допомогою розуму, логіки:
Погляньмо, що він пише в дослідженні «Дещо з думок наших попередників про національне питання на Україні та про її сьогоднішнє буття»:
«...за переписом населення 1959 року маємо близько 4,5 мільйона українців в СРСР, що відмовилися від материнської мови на користь російської, бачимо, що тут уже йдеться не просто про проблеми, а про щось фатальніше, про життя і смерть української нації».
«Сільське українське населення, колгоспники не мають фактично доступу до міста, не можуть вливатися в міське населення і виносити за межі села українську мову».
«...міське населення в українських містах рекрутується в основному за рахунок наїжджих росіян».
«...видно при простих арифметичних підрахунках, що (...) тільки через росіян 4.227.769 українців не мають змоги жити в українських містах. Коли ж добавити сюди ще й євреїв, які майже всі живуть у містах і користуються російською мовою, то серед міського населення буде вже понад 31% неукраїнців (тобто некорінного населення республіки). Отже, понад 5 мільйонів українців не можуть зайняти свого законного місця в містах, не можуть користуватися всіма отими перевагами, які дає життя у місті в порівнянні з помешканням на селі, не можуть брати найактивнішу участь у творенні самої культури української нації. Скільки серед тих понад п'яти мільйонів гине щодня, щогодини безслідно Шевченків, Франків, Бортнянських, Кошиців, Лисенків, Драгоманових, Грушевських, Яворницьких!»
«...понад одна чверть [...] співвітчизників, замість того, щоб посісти місце спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою в народному господарстві республіки, продовжують немудрацьке діло Хоми Ґудзя, тобто "живуть на гною, довбаються в гною, їдять на гною і вмирають на гною", аби угноїти собою землю для тих, хто їх вище гною ніколи й не ставив у своїх «генеральних, перспективних планах розвитку народного господарства».
Про це ж Стус пише і до першого секретаря компартії України П. Ю.Шелеста вже після першого арешту:
«Внаслідок багатьох причин соціально-політичного і культурного характеру національна приналежність українця стає мало не предметом його сорому. Це калічить людину, травмує її морально. Все її рідне минуле стає непотрібним тягарем, більше того — гріхом і мало не тавром. [...] ...населення самостійної Української радянської соціалістичної держави саме відмовляється від своєї мови» (лист до Шелеста 1972)
Василя  Стуса добре розумів, як не дивно, лауреат Нобелівської премії Генріх Белль, який виступав на його захист. На запитання кореспондента радіо Західної Німеччини, в чому полягає злочин Стуса, пан Белль відповів:
«Його так званий злочин полягає в тому, що він пише свої поезії по-українськи, а це інтерпретують як антирадянську діяльність. Існують давні суперечності між українцями і росіянами, що виявляються також у питаннях мови. Стус пише свідомо по-українськи. Це єдиний закид, що мені відомий. Навіть не закид у націоналізмі, що також дуже легко застосовують, а виключно на підставі української творчості, що трактують як антирадянську діяльність».
Та це було уже в 1985 році, за кілька місяців до загибелі поета. А в другій половині 1960-х років, як вважають упорядники багатотомного видання творів В. Стуса, в його зошиті з’явився цікавий документ під назвою «Пам'ятка для українського борця за волю». Це поради борцям за вільну Українську національну державу:
«Треба мати тверде переконання, що твоя Правда за тобою. Тому пам'ятай: з тобою можуть учинити фізичну розправу, але моральна перемога — за тобою. Ті, що переслідують тебе, тримають Україну в колоніальному ярмі шляхом страшного терору, геноциду, нищення найкращих синів України. На твоєму ж прапорі — вільна Україна з вільними громадянами, держава, в якій не буде соціального визиску і національного гніту».
Далі Стус радить, як переховувати підпільну літературу, підбирати нових людей, як поводитись при арештах тощо.
Цей документ зберігався в архівах КДБ і був повернений родині Стуса в 1991 році. Він, здається, не фігурував в матеріалах обвинувачення на жодному суді над Стусом.
Якось в розмові Стуса з мистецтвознавцем Дмитром Горбачовим зайшла мова про письменника Миколу Лєскова з приводу того, що Лєсков — українізований російський письменник. Новиною було те, що не тільки українці стають росіянами, а й росіяни можуть стати українцями. Стус тоді силувався українізувати свого сусіда по аспірантському гуртожитку Владислава Табєлєва, який приїхав із Свердловської області. Владислав Дмитрович згадує: «На меня лично произвело впечатление, что он говорил всегда только по-украински. Мне было неудобно не пытаться разговаривать с ним по-украински. Он меня часто поправлял, заставлял повторять несколько раз определённые трудные для меня украинские слова. Но я на него нисколько не обижался, хотя я был в те времена несколько гордый. [...] Он пытался сделать так, чтобы я тоже говорил по-украински. Другие смеялись надо мной, потому что я не всё мог мог выговорить. Но Василь никогда надо мной не смеялся. Он всегда меня поправлял. Я уже тогда читал по-украински. Много слов не понимал и спрашивал, не стесняясь. Но стеснялся говорить. Не стеснялся говорить с Василём по-украински, зная, что он надо мной никогда не посмеётся». Дружина В. Табєлєва Вікторія Казимирівна, українка, вдячна В. Стусові за виховання чоловіка: «Мені на початках нашого знайомства приходилось на політичні теми воювати з своїм чоловіком. Перше моє відвідання його кімнати почалось з того, що я зірвала портрет Петра першого, який висів у нього на стіні, і сказала, що якщо він буде висіти, то я до тебе не прийду. Він спершу образився, але потім він зрозумів мене. В плані навіть не політичного становлення чи дозрівання, а хоча б розуміння української проблеми, Василь зробив дуже багато для мого чоловіка. І зараз він розуміє наші події,наші біди, наші проблеми більше, ніж багато хто з українців».
Про те, що Стус бачив принципову різницю між українським і російським етносами, свідчить, наприклад, присутність в його блокноті вірша, запис якого датують 1970-72 рр.
Утро серое в тумане — я раскрыл окно,
баба серет за дровами, серет уж давно,
полупьяненький солдатик девку еть ведёт,
прислонившись у забора мужичёк блюёт,
вижу лужу, в луже тёлка тихо-тихо ссыт,
вот вам русская сторонка, деревенский быт.
(В. Стус, «Твори у чотирьох томах», том 3, книга друга, ст.448)
Тоді ж Стус написав у передмові до збірки «Зимові дерева»: «Ненавиджу слово «поет». Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі, як на мене, путящі. І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється од неї, як од скверни. Поет — це людина. Насамперед. А людина — це насамперед добродій.»
Чому Стус не вважає себе поетом? Він же пише вірші і, навіть, «путящі». Чому йому навіть слово «поет» ненависне? Відповідь міститься у вищенаведеному уривку. Тому, що поет — «це насамперед добродій», який звільнюється від «почуття зненависті». Стус відмежовується від таких поетів-добродіїв. Він не може відмовитися від «природного почуття зненависті»
Його самоцезура не дозволяє виповісти це прямо. Та й, крім того, Стуса ніхто не зрозумів би, бо тоді найрадикальніші інтелігенти мали смертельних ворогів свого етносу за найщиріших братів. Тому після вбивства Алли Горської Стус дозволить собі тільки сказати:
Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
Лише в період заслання, «убивши цензора в собі» і не зважаючи на те, як його зрозуміють (бо розуміти вже не було кому), він напише:
Боже, розплати шаленої,
Боже, шаленої мсти,
лютості всенаученої
нам на всечас відпусти.
У відсутності «гніву пречистого» Стус звинувачував православ'я, «пасеїстичний дух» якого «тяжким каменем упав на молоду невизрілу душу народу [...]. Може, це одна з причин нашої національної трагедії».
Либонь, Стус до своєї боротьби не зміг зрекрутувати жодного бійця. Таких людей в Україні вже не було. Побутував лише «патріотизм», про який Стус був дуже невисокої думки: «чесноти на гидкому ґрунті, квітка, виросла з учорашніх нужників. І цей педерастизм, ця чеснота навпаки, ця гангрена болю видається за патріотизм».

Горде тіло моє нецензурне!
Що мені з тобою робити?
Куди податися?
Як узаконити тебе?
Щоб узвичаєне предками,
круглим моїм дитинством,
гострою молодістю моєю
назвати своїм!
Тіло моє!
Четвертоване ерою.
Заборонене, та моє,
що мені з тобою робити?
Відпадають руки мої.
Відпадають ноги мої,
голова моя відпадає.
Як багряний кавалок —
моє серце диміюче.
Горде тіло моє нецензурне!
Я тебе, як молитву беріг,
а ти якесь дивне:
не пристосоване до життя,
В цьому вірші Стус говорить одночасно і про свою власну духовну структуру, і про тіло свого народу.
Говорячи про дитинство і юність Стус має на увазі ранні періоди етногенезу. «Кругле дитинство» асоціюється з давньою керамікою, солярними знаками чи з круглолицими камінними бабами. «Гостра молодість» — це період княжої доби і козацької держави. «Гостра» вона тому, що зіткнулася з жорстоким зовнішнім світом. Австралійський дослідник Марко Павлишин розрлумачив нам, що у Стуса коло завжди символізує природність, органічність, святість,
бо надто кругле небо краю,
і кругла саду ліпота,
бо мати дивиться свята,
(«Посоловів од співу сад»),
а «гострота» означає страждання, насильство, зло:
Квадратура
таємних бід і ромби самоти,
і прямокутники старих напастей,
і лінії спадні усепокори.
Пізніше розвиток етнічного організму було жорстоко припинено і він, не досягши зрілості, почав розкладатися.
Тепер стають зрозумілими інші Стусові образи. Прочитаймо наприклад, такий вірш зі збірки «Веселий цвинтар»:
Цей біль — як алкоголь агоній
як вимерзлий до хрусту жаль.
Передруковуйте прокльони
і переписуйте печаль.
Давно забуто, що є жити,
і що є світ, і що є ти.
У власне тіло увійти
дано лише несамовитим.
А ти ще довго сатаній,
а ти ще сатаній, допоки
помреш, відчувши власні кроки
на сивій голові своїй.
В. Стус «пригадав», що є життя, що є світ і що є він. Він увійшов у тіло власного народу, як жива клітина входить у тіло біологічного організму. Василевим тілом є тіло його народу. І він з жахом усвідомлює, що його людське тіло зможе проіснувати довше, ніж тіло його народу. Такий результат його не влаштовує, і він має намір померти, коли відчує, що він живий, а народне тіло уже скінчило тернистий шлях («помреш, відчувши власні кроки на сивій голові своїй»).
Таке його світобачення підтверджується спогадом його друга зі студентських часів Віктора Дідківського: «Ставлення Стуса до національного питання випливало з його філософії життя. Своє філософсько-національне кредо Василь обґрунтував мені у 1978 році, коли приїздив на похорон батька у Донецьк. Нація — це спосіб існування людства. Інакше, як у формі нації, людство існувати не може. І тому порушення прав нації, а тим більше політика знищення націй (лінгвоцид, етноцид, екоцид) є брутальне порушення прав людини, злочин проти людства. Тому збереження прав нації на існування, захист і боротьба за її нормальне буття (збереження культури, мови, звичаїв) — це є боротьба за збереження людства». («Василь Стус у своїх листах», «Вітчизна», 1995, № 7-8).
Невідомо, чи Стус захоплювався ідеями Освальда Шпенглера, Арнольда Тойнбі чи Лева Гумільова, але образи поета відчутно перегукуються з їхніми уявленнями.
В 1965 році Василь Стус познайомився з поетом старшого покоління Миколою Омеляновичем Самійленком, який тоді працював майстром будівельної бригади дослідного господарства Українського науково-дослідного інституту садівництва. Знайомі попросили Миколу Самійловича взяти на роботу Василя Стуса, який після звільнення з аспірантури не міг працевлаштуватися. Стус працював спочатку в будівельній бригаді, а потім в котельні. Іноді Василь залишався у Миколи Омеляновича на ніч і між ними відбувалися довгі розмови. Самійленко згадує: «Настрій у нього був розбитий. Це я зразу помітив. Він більше скаржився. Я його, в перші дні особливо, спиняв. Кажу: «Василю, відімкнися! Не закаламучуй розум усяким злом чи ненавистю». М. Самійленко ділився зі Стусом своїм невільницьким досвідом. Він провів десять років у таборах за участь в УПА. У Карлазі Микола Омелянович чотири з половиною місяці спав на одних нарах з Левом Гумільовим. Вони багато розмовляли сам-на-сам. «То була справді Божа милість наді мною. Я забув, що находжусь в концтаборі». М. Самійленко розповідав Стусові про те, що Гумільов порівнював етноси з живими організмами.
Пізніше М. Самійленко через свого колишнього однокурсника, заступника міністра будматеріалів, влаштував В. Стуса на роботу у відділ реклами та інформації, де він працював до першого арешту.
З уявленням про національний організм пов'язані образи, взяті Стусом із статевої сфери. В листі до Б. Гориня, характеризуючи українську інтелігенцію, Стус пише: «нічні полюції замість діянь — це наше», а трохи нижче: «всякий (навіть український) інтелігент: без рук, без яєць, без учинків».
Ці ж образи присутні в розмові, яка відбулася між В. Стусом і Р. Корогодським в день, коли стало відомо про трагічну загибель сина В. Коротича. (Син Віталія Коротича Андрійко впав у трансформаторну будку і згорів.)
Стус і Корогодський сиділи на лавці і журились з приводу цього жахливого трагічного випадку. Мимо них пройшов молодий поет Григорій Кириченко, який продався більшовикам — пішов служити в їхню пресу.
— Це великий поет, — сказав Стус, — Але зараз він мрець. І ніякий це вже не поет. […] Зрозумій, що від кожного з нас хочуть, щоб ми відмовилися від себе, від нашого спілкування між собою і від того, що ми робимо.
— Це ти дуже складно, — відповів Корогодський, — Я думаю, що все простіше. Ми, напевно, робимо не те, що в цьому суспільстві прийнято. Вони цього не хочуть. Це їм вороже.
— Ну, може, так. Ти надто спокійно про це говориш.
— Так. А чого нервувати?
— Та нервувати тому, — заводився Стус, — що нам варто тільки збочитись, тільки від себе відмовитись — і все! Тут от вирви! — він показав на свій пах, — Отут вирви! — він зробив жест, ніби відривав собі геніталії, — І вся чоловіча сила… Вже нема поета, вже нема людини, вже нічого немає! Вирви!
«Вирви» він повторив три чи чотири рази. На увесь голос. І ще й показував. Ще він казав, що вся історія працює на те, щоб ми зникали. Що ми практично позбулися своєї історії, і нам накинули іншу історію. І ми продукти не своєї історії. І люди наші не свої, не наші люди. І Гриць не наш.
— Я інакше сприймаю все це, — сказав Корогодський, — Ти якось як особисту образу.
— Так! Ти що, не вважаєш, що він нас зрадив?
— Ні, — відповів Корогодський, — я не вважаю. Він зробив свій вибір. Ти ж уже стільки начитався тої екзистенціальної філософії. Чому ти не хочеш визнати, що всі мають право на вибір. […] Кого він зрадив? Я думаю, що найбільше він зрадив самого себе. А ти вважаєш, що він нас зрадив. Я не вважаю, що він мене зрадив. Він мені сьогодні чужий.
— Ну, я не знаю. Може, ти й правий. Але я все одно відчуваю велику прикрість, велику втрату.
Стус порівнював чоловічу потенцію із здатністю бути повноцінною творчою людиною. Адже живий організм творять окремі клітини, які несуть однаковий генетичний код, певну інформацію. І якщо цю інформацію спотворити, то клітини уже не зможуть збудувати досконалий організм. А починається організм із статевих клітин, які містять спадкову інформацію.
Все одно милішої нема
за оцю утрачену й ледачу,
за байдужу, осоружну, за
землю цю, якою тільки значу
і якою барвиться сльоза.
Стус вважає вітчизну втраченою. Процес розпаду зайшов надто далеко. У листі до Богдана Гориня він писав: «... уяви собі предмет у русі. Предмет втрачено, скажімо, він згорів. Лишився тільки рух як пам'ять про предмет і туга предмета, грудний собачий щем перед місяцем. Ти пізнаєш у цьому нас?»
—Вы знаете, кто такой Стус? — казали друзям на співбесідах кагебісти, — он же эк-зи-стэн-циалист!
Життя і творчість Стуса дають багато підстав для того, щоб після втрати ним вітчизни зарахувати його до табору екзистенціалістів. Може навіть видатися, що він був найпослідовнішим практикуючим екзистенціалістом. Можна багато сперечатися про те, до якої з течій він належав, чи був екзистенціалістом у «вужчому» чи в «ширшому» розумінні.
Якщо екзистенційною вважати кожну вихідну ситуацію, коли людина починає мислити самостійно від початків, «самасобоюнаповнюватись», «прямостояти», то в цьому смислі Стус, безперечно, найпослідовніший екзистенціаліст.
У моменти найбільших душевних потрясінь до його віршів з максимальною прямотою прориваються незвично яскраві образи, навіяні такою настановою. Наприклад у вірші, присвяченому пам’яті Алли Горської, дорогої для нього людини, по звірячому вбитої:
А ти шукай — червону тінь калини
на чорних водах — тінь її шукай,
де жменька нас. Малесенька щопта
лише для молитов і сподівання.
Щоб ці рядки стали зрозумілішими випадає «взятися за вкрай невдячне завдання перекладати поезію прозою». Якщо наважитись здійснити таке « блюзнірство супроти поезії» (Шевельов), то ці поетичні образи прозовою мовою можна перекласти так:
«Якщо ти самотній в цьому чужому світі, намагайся знайти острівець, який є лише тінню твоєї далекої невідомої ідеальної батьківщини (образ М. Пруста, який пізніше підхопив М. Мамардашвілі). Червона тінь калини на чорних водах — це тінь вічності на плині часу. Ми, громадяни далекої невідомої батьківщини, зібралися тут, але нас дуже мало і можливості наші дуже обмежені.
Усім нам смерть судилася зарання
бо калинова кров — така ж крута,
вона така ж терпка, як кров у наших жилах.
Ми — громадяни далекої невідомої батьківщини, у наших жилах тече її кров. «Калинова кров» — ознака, образ спорідненості (як група крові, генетичний код, побратимство). Ми не зможемо довго прикидатись іншими, жити за чужими законами
вічно потерпаючи,
що світ тебе помітить і уб'є.
(«Між світом і душею виріс мур»)
Нас викриють і знищать».

Одних вбивали. Інші зрікалися своєї недавно віднайденої далекої невідомої батьківщини під тиском обставин. Комусь ціннішим здавалося власне життя і здоров’я, комусь — дорожчою любов до дружини, дехто не зміг залишити напризволяще дітей, а інші просто втомилися жити поза суспільством.
Вкотре перечитуючи літературознавчий твір В. Стуса «Феномен доби» про життя і творчість Тичини, я звернув увагу на докладний опис космогонії Тичини. Стус робить це, жодним словом не обмовившись, як він до цього дійшов. Він лише ілюструє свої міркування її тичинівськими текстами, які не дають достатніх підстав для далекосяжних умовиводів.
Загальновідомо, що проза суттєво відрізняється від поезії. В поезії автор пише те, що відчуває, що йому відкривається, а в прозі – тільки те, що знає. Тому в прозі при уважному читанні можна легко віднайти зв’язок між текстом і особою, що його написала. Тематичний матеріал і спосіб викладу визначаються конкретними біографічними характеристиками автора (соціальним походженням, освітою, професійним і особистим досвідом). Якщо в нас є «надлишкові знання» про автора і про те, що він пише, то в тексті можна "вирахувати" і його самого. Якщо ж автор пише не лише про те, що знає, а й для того, щоб щось прояснити для себе, то можна не сумніватися — пише він про свої власні переживання. Тому виникають серйозні підстави вважати, що Стус у «Феномені доби» проектує на Тичину своє власне світовідчуття.
Зробімо невеликий експеримент. Замінімо в тексті «Феномена доби» прізвище «Тичина» прізвищем «Стус», а тичинівські вірші — Стусовими. Читаймо:
«Його творчість припадає на той час, коли із безкрайої стихії тривалого національного потопу проглянула гора Арарат».
«Вийшовши із семінарійного мороку, Стус одержав кілька щасливих літ для перечування свого дитинства в дорослому віці (цьому сприяли ХХ з'їзд Партії, розвінчання культу особи Сталіна, хрущовська відлига. Б. П.). По суті, Стус одержав життя удруге. І в цьому другому житті було знайомство зі світом уперше, було нове дитинство і нова молодість» (цілком по-платонівськи — життя як пригадування, або по-стусівськи — відчитування первісного тексту із палімпсеста. Б. П.)».
«Перша публікація в «Літературній Україні» засвідчила психологічний стан людини, повної сподіваної радості, більше чутої, аніж осмисленої, радості перед звершенням. Це стан розкошування людської особистості на розгородженій території існування, особистості, вивільненої від старих канонів, особистості в час перетворення і особистості передовсім. Так дитина відкриває для себе світ — уперше. Це стан існування, як спалаху, існування невимірного ні в часі, ні в просторі — адже це існування поза звичкою, каноном, необхідністю, законом, примусом. В такому стані нема діла ні до минулого, ні до майбутнього: весь світ — ось перед очима. (…)
О болі радісні непізнаних бажань,
Тривожний крові шал і перші поривання,
Коли багрить чоло бадьора рань
Знання й незнання.
Власне, це радість у собі, довірлива радість сподівання світу, ще не відкритого очам. І тримається вона тільки на рівні щедрого белькотіння душі. »
Ходімо, друже мій, дивачний хлопчику,
ходімо вдаль.
Удвох шукатимем, чого нам хочеться,
ану ж, гайда!
«...внутрішній світ самого Стуса, сказати б точніше, його дух витає в просторі трьох, майже означених у собі сфер. Кожна з цих сфер — завтрашня гіпотетична авторова подоба.
Розглянемо їх по черзі.
Перша сфера — сфера прочування або й чекання самого себе і світу. Вона існує на нульовому рівні самоусвідомлення, так що важко й добрати, в якій мірі вона протистоїть (та й чи протистоїть узагалі) зовнішній, об'єктивній сфері. Часом ця перша сфера зливається із зовнішньою цілком, ототожнює себе з нею.
Назову авторські самоназви цієї сфери поетового духу: «тривога рання», «той край, де...», «висока рань», «день горішній, незайманий», «благісна земля».
Вірші цієї групи засвідчують рівень «сліпої» свідомості молодечих літ, пантеїстичний рівень самовизначення. Саме тут маємо сліди прочування, передчуття світу за закритими дверима людських діянь; це контактування зі світом на віддалі, до першого із ним знайомства (а знайомство виникне після чіткого розмежування себе і світу).
В системі Стусової космогонії це найвища духівна сфера — десь на рівні емпіреїв. Це найвище поетове небо, зовсім непідвладне законам гравітації».
«У віршах другої сфери схрещено золоті мечі двох поетових прагнень — неба і землі. Ця сфера постійно затінюється вищою сферою (так виникають підстави для журби) і проектується на землю (звідси нарікання на свою незавершеність, двоїстість туги — туга втрати і туга напівдороги).
Минає час моїх дитячих вір.
І я себе з тим часом проминаю.
І вже не віднайдусь. І вже не знаю,
А чи впізнав би на човні новім
Свій давній берег.
Десь на межі першої і другої сфер закінчилося поетове дитинство, і талант доходить свого змужніння.
Як запалить тебе,багаття,
у чорний день? У чорну ніч?
Як тишу притулить до віч
і ждати, ждати, ждати, й кланятись,
клонитись ранкові, що йде
під божеволіючим сонцем,
і кликать день, котрий бреде
у клекоті й клятьбі?
Як бачимо, автор уже не годен вигармоніювати своїм мажорним настроєм свій внутрішній світ: владно прохоплюються контури того твердого світу, якого містичні руки поета уже не сягають. Починаються перші сутички з цим твердим світом. Щоправда, поки що вони фіксуються дуже обережно:
Тоскний тріск у порожнім лісі,
і пташиний колючий свист.
Падолист.
Де ж метелику сісти?
Кілька разів повторюється слово «смерть»...
Вранішній світ емпіреїв облітає, мов мак. надходить сумовитий вечір, перша осінь молодості. Починається розповідь про загибель найпершої, найчистішої частки поетової душі. Сон буття закінчується. Поет увіходить у незбагненний для себе світ».
«Третя сфера – на рівні землі, або ж над самою землею. Це сфера виключного драматизму. Починаючи від «Веселого цвинтаря» і закінчуючи «Палімпсестами».
Золота година національного звільнення закінчилась, так по справжньому і не почавшись
Ти скажеш — день твій тільки-но почався.
А я скажу — опівдні впала тьма. І тьмуща...
Це було нищення найвищої поетової віри — його «гнилого інтелігентства», етичних уроків Сковороди, «чистоплюйських» ідей кирило-мефодійства і драгоманівства.
[…] Настала звична для нашої національної психології трагічна доба».
«Я не знаю Стуса більш стомленого і зневіреного, більш трагічного і людяного, ніж Стус — автор цієї збірки («Час творчості», ще не написаної на той час). Він весь у цьому страшному часі — самотній і високий, як біль. І тільки зрідка його зблідлих уст торкається сардонічна усмішка:
Отак живу: як мавпа серед мавп.
Але її тут же одміняє вираз владного трагізму:
Здрастуй, бідо моя чорна!
Здрастуй, страсна моя путь!
Здається поет став свідомим своєї тернистої долі, традиційної місії українського поета. Його розпач урівноважує виспокоєна віра в те, що і в цей страшний для його народу час він залишився гідним свого високого покликання людини і митця:
Що тебе клясти , моя недоле?
Не клену. Не кляв. Не проклену.
Хай життя — одне стернисте поле,
але перейти — не помину.
Дотягну до краю.»
На цьому ми припинимо це дослідження, бо у ньому неможливо досягнути потрібної чистоти експерименту. Дуже різняться текстотворчі фактори, є небезпека потрапити у пастки підмін і натяжок. Та все ж нам вдалося ще раз підтвердити вже відому думку, що кожен серйозний автор пише, щоб прояснити себе. Космогонія, яку В. Стус приписує Тичині, є в першу чергу світобаченням самого Стуса.

Настав січень 1972 року. Почались арешти. Прийшов момент найвищого вибору: «Хіба й собі поцілувать пантофлю Папи», як зробив Тичина, чи залишитись собою. Піти служити більшовикам означає зрадити далеку невідому батьківщину. Тичина зрадив. Стус — ні. Можливо, що й завдяки Тичині, на прикладі якого він зміг змоделювати свою ситуацію і підготуватися до моменту вибору.
Цікаво, що на момент арештів можна було передбачити, яку долю оберуть собі люди. Генріх Дворко розповів такий епізод.
Після арештів 1972 року у професора Генріха Дворка зібралися дружини заарештованих Івана Світличного та Євгена Сверстюка, а також Михайлина Коцюбинська. Щоб поговорити, вийшли на вулицю. Обговорювали питання про те, хто з заарештованих може зламатися, піти на співпрацю з режимом. Всі стали на тому, що першим може зламатися Дзюба. Другим назвали Івана Світличного. Цікаво, що це сказала Леоніда, його дружина. Вона пояснила, що він учений, і тому може піти на розумний компроміс. Якщо буде розумний компроміс, то чому не піти на нього? Третій, кого вони назвали — Євген Сверстюк. А четвертий, і навряд чи це колись станеться, на їхню думку, був Василь Стус.
Для того, щоб стати повноцінним громадянином СРСР і уникнути переслідувань заарештованим треба було лише підписати документ про те, що вони зрікаються громадянства далекої невідомої батьківщини і зробити відповідні зміни на пергаменті своєї душі.
Стус дуже гостро і боляче переживав кожну втрату і обов’язково на кожну реагував або листом, або телеграмою, наприклад, такою: «Фе, як негарно».
«...той, кого я знав, — помер, — писав В. Стус до І. Дзюби. — Чому ти не хочеш глянути в вічі своїй найбільшій трагедії? Перед тобою стояв вибір: або податися з нами на схід, або врятуватися страшною ціною самознищення. Ти обрав останнє.»
Не пішовши на співпрацю з режимом, Стус зберіг себе (на відміну від тих, хто «самознищився»), і після арешту в слідчому ізоляторі на нього зійшло осяяння:
а все ж буття твоє — у леті,
і в ньому — порятунок твій.
Вся суть твоя — лише в поеті,
а решта — тільки перегній,
що живить корінь.
(«Блажен, хто тратити уміє»)
Воно було нагородою за те, що він зберіг здатність до «лету», не обтяживши себе звичним житєйським непотребом.
Стус набув здатності прямо контактувати з незримою «найвищою духівною сферою» буття. Поетичну збірку «Час творчості», написану тоді в ізоляторі КДБ, дослідники вважають вершиною Стусової творчості
Михайлина Коцюбинська так згадує спілкування зі слідчими: «Страшенно примітивні люди розмовляли з нами. Іноді навіть не злі, але примітивні неймовірно. Ми проходили під рубрикою «націоналісти». Це значить — ріж москаля, ні слова по-російськи — тільки по-українськи. Я пригадую, як страшенно здивувався один з тих, що зі мною вів бесіду. Він вийшов, а зі мною розмовляв слідчий у справі Леоніда Плюща. В нього на столі знайшли мою книжку про поетику Шевченка. Справа Плюща велася російською мовою. І той слідчий так обережно мені каже, що, поскільки у нас російською мовою ведеться справа, то може б ви... Я кажу, ну давайте, щоб швидше. І я почала з ним говорити. А цей мій слідчий заходить — і остовпів, вражений тим, що я сиджу і спокійно розмовляю по-російському. От на такому зоологічному рівні!
Роман Корогодський розповів, що в приміщенні КДБ один працівник запитав щось у нього російською, а той відповів по-українськи.
— Вот вы и попались! — закричав кагебіст, — я к вам обращаюсь по-русски, а вы мне как отвечаете?!!
При тому він так верещав, як різаний, ніби я йому не знати що зробив (мабуть, від радості, що нарешті побачив справжнього націоналіста. Б.П.). Я весь сполотнів, напевно. Але я сказав, що я в українському КДБ українською мовою розмовляю, це нормально.»
Здається, кадебісти краще знали, якими мають бути захисники України, ніж самі борці.
В очах кадебістів недолугими виглядали представники національної інтелігенції, які в ситуації смертельної загрози, коли їхній етнос пожирається чужим, протиставляють цьому якусь безпорадну писанину, а коли їх затримують, то вони, в більшості випадків, негайно зрікаються своєї боротьби і дбають лише про власні інтереси. А найбільше такі борці обурюються, коли кадебісти їм натякають, що, оскільки вони борються за існування своєї нації, то, очевидно, є націоналістами.
Насамкінець останній епізод з «мовним моментом».
Останнє побачення з рідними В. Стус мав навесні 1981 року. Наступне побачення дозволили в 1984-ому. До воріт Кучинського табору приїхали його дружина Валентина та сестра Марія. Побачення мало бути не «особисте», а «загальне». При такому побаченні розмовляють по телефону крізь скло, або через стіл, якщо телефон не працює. Розмовляти треба російською мовою.
Стус не вийшов побачитись з дружиною та сестрою. Він відмовився від побачення. Дружині та сестрі сказали, що Стус не захотів виконати звиклу формальність при виході з зони (назвати свої прізвище, ім'я, по-батькові, строк та статтю) та відмовився розмовляти з рідними російською мовою.
У вересні наступного року Василь Стус помер. Ми знаємо, що сталось далі. Він прочинив двері і ввійшов у « вертикальний склеп, куди живущим заказано ходити », рушив вгору «— аж до зірок у найпевнішу ніч, в ту геть залиту чорнотою вічність» і став перед Богом. Та зовсім не для того, щоб
Упасти Господові в ноги
і відмолити всі гріхи,
і попалити всі дороги,
і загубити всі шляхи.
Не діжде, проклятий, не діжде.
Я стану з Господом на прю!
Перечекаю ніч і вижду
чи вирву з посмерку зорю
і почеплю її на небо:
хай світить , бісова, як слід!
Бо тільки так, бо так і треба
людський виховувати рід.
Я на зорю не обернуся.
Я, може, завтра пропаду,
та, може, з правнуків діждуся —
хтось піде й піде по сліду,
і розпізнає серед снігу
серед глибокого мій хрест,
і, може зіб'є з нього кригу,
аби, померлий, я воскрес
і пробудився жити знову,
щоб стати з Господом на прю,
і не поранню — вечорову
чіпляв над обрієм зорю.
Зрозуміло, про яку зорю йдеться в цьому вірші, і чому вона має бути не «поранньою», а неодмінно «вечоровою». Вранішня зоря уже не раз сходила над нашою «ембріонною Україною», а «зорю вечорову», яка світить націям, що дійшли свого розвитку, Господь не поспішає почепити над нами.