Ознаки закону:

1.       Акт точно визначених, вищих за статусом суб'єктів влади в державі, як правило, вищого представницького органу країни (в Україні – Верховна Рада) або громадянського суспільства (безпо­середньо народу, референдум);

2.       Акт, що може бути лише нормативним за змістом (на від­міну від акта застосування норм права і акта тлумачення норм права);

3.       Завжди письмовий акт-документ, який закріплює норми права, що вводяться, або їх зміни, містить первинні, засадні норми права, яких раніше в правовій системі не було, до того ж – норми з ключових, основних питань життя, встановлює правові обов'язки громадян;

4.       Акт, що ухвалений у суворій відповідності з конституцією і раніше ухваленими законами і не потребує додаткового затверд­ження;

5.       Акт, що може бути замінений, як правило, лише законом і перевірений на відповідність конституції лише Конституційним Судом;

6.       Акт, що має вищу юридичну чинність, тобто акт найвищого юридичного «рангу»; всі інші акти повинні відповідати закону, ні в чому йому не суперечити;

7.       Акт, ухвалений із дотриманням особливої законодавчої про­цедури, яка зветься законодавчим процесом.

Закони, як нормативно-правові акти за строком дії бувають:

1.     Постійні, тобто ті, що діють без обмеження строку.

2.     Тимчасові – ті, що діють з обмеженням строку дії (наприклад, закони „Про оподаткування”, „Про бюджет на 2006 рік”).

Основні нормативно-правові акти за галузями законодавства іменуються галузевими кодексами (Цивільний кодекс, Кримі­нальний кодекс, Адміністративний кодекс, Кримінально-проце­суальний кодекс, Адміністративно-процесуальний кодекс та ін.).

Конституція України має найвищу юридичну силу (ч.2 ст.8). На думку Рабиновича П.М., найвища юридична сила Конституції щодо всіх законів та інших нормативно-правових актів зумовлюється тим, що вона за своєю соціально-правовою природою є установчим нормативно-правовим актом держави. З цього випливають такі її властивості: первинність, «першопочатковість», пріоритетність у встановленні визначальних засад суспільного і державного устрою, становище людини в суспільстві; універсальність (конституція врегульовує всі основні ділянки суспільного і державного життя, всі основні відносини людини з державою); винятковість, унікальність у регулюванні основних засад держави і суспільства; підвищена юридична стабільність (зокрема, внаслідок специфічного, ускладненого порядку її зміни). Найвища юридична сила Конституції знаходить свій прояв у таких її ознаках:

-       верховенство, підпорядкованість, субординованість, відповідність їй (конституційність) усіх інших законів та підзаконних нормативних актів;

-       беззаперечність, безсумнівність, «недоторканість» Конституції для всіх суб’єктів державного і суспільного життя, можливість вносити до неї зміни тільки за рішенням того органу, який її прийняв;

-       абсолютна, всезагальна обов’язковість: в Україні немає суб’єктів, котрим дозволялося б не дотримуватись її положень.

Заслуговує на увагу й точка зору іншого науковця щодо місця Конституції в системі нормативно-правових актів. Проф. Ю.Тодика характеризує Конституцію, по-перше, як нормативно-правовий акт, що наділений вищою юридичною силою і визначає демократичну спрямованість розвитку держави і суспільства, правової і політичної систем; по-друге, як документ, в якому знайшли втілення принципи світового конституціоналізму; по-третє, як акт, що встановлює межі втручання держави в особисте і асоційоване життя громадян (обмежувальна функція Конституції); по-четверте, як інформаційна цінність, оскільки знайомлячись з текстом Конституції України, громадяни, іноземці, особи без громадянства дістають інформацію про конституційний лад країни; по-п’яте, як інструмент забезпечення балансу інтересів різних соціальних груп і прошарків населення; по-шосте, як документ, що консолідує суспільство на відповідному етапі його розвитку; по-сьоме, в Конституції України містяться програмні положення, які визначають демократичний вектор розвитку українського суспільства.

Вища юридична сила конституційних приписів дає можливість створити умови, за яких існує єдиний правовий порядок на всій території держави. Конституційні норми, будучи, як правило, нормами узагальнюючого характеру, деталізуються у поточному галузевому законодавстві. Формальна визначеність норм Конституції має суттєве значення для розкриття регулятивного потенціалу Основного Закону. Вони загальнообов’язкові для виконання на всій території держави. [8, стор.10]

Частина 2 ст. 8 Конституції визначає, що Закони України та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Це означає, що нормативно-правові акти повинні: 1) бути розвитком конституційних норм, або ж 2) визначати їх здійснення, або ж 3) встановлювати юридичну відповідальність за порушення Основного Закону.

Частина 3 цієї ж статті визначає, що норми Конституції є нормами прямої дії. Це означає, що ті норми Основного Закону, які не потребують конкретизації, деталізації іншими нормативно-правовими актами, мають пряму юридичну силу. Крім того, в випадку, коли нормативно-правовий акт, що конкретизує норму Конституції, вступає у суперечність з її положеннями, застосовується норма Конституції.

Правові основи законодавчого процесу закладені в Конституції України. Зокрема, ст. 75 встановлює, що єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України; пункт третій ст. 85 відносить до повноважень Верховної Ради державну законодавчу функцію прийняття законів.

Конституція України як учасникам процесу законотворення надала Президентові України і Кабінету Міністрів як колегіальному органу лише право законодавчої ініціативи у Верховній Раді. Право ж прийняття законів статтею 91 Конституції передбачено за Верховною Радою, яка приймає закони більшістю голосів від свого конституційного складу шляхом чітко окресленої процедури, яка визначена Регламентом Верховної Ради України.

Розробляти законопроекти, пропозиції щодо чинного законодавства в ініціативному порядку мають право всі громадяни України та юридичні особи. Однак вносяться вони на розгляд Верховної Ради лише від імені осіб або органів, які мають право законодавчої ініціативи. Коло суб'єктів законодавчої ініціативи визначене в ст. 93 Конституції України: це Президент України, народні депутати України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України.

Звичайні закони приймаються більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради (226), конституційні – двома третинами голосів народних депутатів (300 голосів). Ті положення законопроектів чи окремі законопроекти, остаточне рішення по яких можливе лише за результатами всеукраїнського референдуму, визначаються як референдумні законопроекти.

Попередній розгляд законопроектів здійснюють Комітети Верховної Ради які подають на розгляд Ради висновки про доцільність їх прийняття. Одночасно розглядаються альтернативні законодавчі пропозиції.

Механізм прийняття законів складається з етапів, кожен з яких має свою процедуру та наслідки:

1)    перше читання;

2)    друге читання;

3)    третє читання;

4)    внесення змін та доповнень до законів;

5)    скасування закону;

6)    опублікування і введення в дію законів (промульгація).

Ст. 94 Конституції визначає, що закон підписує Голова Верховної Ради і невідкладно направляє його Президентові України. Відповідно до п. 29 і 30 ст. 106 Конституції Глава держави підписує закон, прийнятий Верховною Радою, або має право відкладального вето щодо прийнятих законів з наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради разом з формульованими і мотивованими пропозиціями щодо законів в цілому і до окремих статей. Для підписання або повернення закону на повторний розгляд для Президента визначено 15-ти денний термін. Якщо в зазначений термін Президент не скористався своїм правом вето закон вважається прийнятим, має бути підписаний та офіційно оприлюднений.[5, стор.26-29]

Основний Закон, на жаль, не зафіксував, яким нормативно-правовим актом може оформлятися таке повернення закону главою держави на повторний розгляд. Практика застосування президентського вето показує, що як організаційно-правова форма останнього виступають листи-рекомендації Президента Верховній Раді з обґрунтуванням необхідності зміни тих чи інших положень закону. [6. стор.17]

Вето Президента скасовує результати голосування за закон в цілому. Повторний розгляд закону є невідкладним. Верховна Рада може погодитись з пропозиціями Президента та прийняти їх простою більшістю голосів від конституційного складу парламенту (226). Якщо аргументи не знайшли підтримки в парламенті, вони повинні бути подолані шляхом голосування не менш як двома третинами голосів (300). В такому разі Президент зобов’язаний промульгувати цей закон.[5, стор.30]

Особливою формою законодавчої діяльності є прийняття за­кону всеукраїнським референдумом. Всеукраїнським референду­мом може бути прийнятий будь-який конституційний або звичай­ний закон, крім законів з питань податків, бюджету та амністії. Закони, прийняті референдумом, не потребують затвердження державними органами, вони змінюються лише іншим всеукраїн­ським референдумом. Конституційні закони, затверджені або прийняті всеукраїнським референдумом, мають більш високу юридичну силу, ніж звичайні закони. Проведення загальноукраїнського та місцевих референдумів передбачено Конституцією України та Законом України «"Про всеукраїнський та місцеві референдуми". Щоправда Закон був прийнятий ще до прийняття нової Конституції 1996 року і окремі його положення суперечать положенням Основного Закону. Тому є нагальна потреба в приведенні закону про порядок проведення референдумів у відповідність до Конституції.

Тлумачення законів є однією із стадій законодавчого процесу, яке фактично започатковує втілення правової норми в життя. До прийняття Конституції України 1996 р. питання контролю за відповідністю законів Конституції та їх офіційного тлумачення були прерогативою Верховної Ради. Але з точки зору теорії і практики правової держави і практичного втілення принципу розподілу влад, залишати право тлумачити закони за органом, який їх приймає, є досить сумнівним стосовно легітимності таких правових актів. Цим обумовлюється необхідність утворення компетентного і авторитетного органу, який би функціонував самостійно та незалежно від будь-яких владних структур і надійно відстоював принципи правової держави.

Ст.147 Конституції України визначає, що питання про відповідність законів та інших правових актів Основному Закону та офіційного тлумачення Конституції і законів України вирішує Конституційний Суд України, який є єдиним органом конституційної юрисдикції в державі. Порядок функціонування Конституційного Суду, розгляду питань та винесення рішень визначений Законом України «Про Конституційний Суд України».

Конституційний Суд на підставі конституційних подань, звернень або за власною ініціативою розглядає питання щодо конституційності того чи іншого нормативного акту, дає тлумачення норм Конституції та законів. В разі, якщо Конституційний Суд дійде висновку про неконституційність нормативного акту повністю або в окремій його частині правові норми оголошуються нечинними і втрачають чинність від дня прийняття Конституційним Судом відповідного рішення.[5, стор.30-31]

Кожний нормативний акт зобов’язаний мати своїх авторів. Безіменних норм права бути не повинно.[7, стор.122].

III. Класифікація та загальна характеристика підзаконних

нормативно-правових актів.

В системі писаного права, крім законів, можуть існувати і інші нормативно-правові акти.

Підзаконний нормативно-правовий акт – це письмовий офі­ційний юридичний документ, який видається окремими державними органами в межах їх компетенції на підставі закону (в межах закону і на його виконання), має державно-владний за­гальнообов'язковий характер для громадян і посадових осіб, конкретизує юридичні права і обов'язки суб'єктів правовідно­син, охороняється державною владою від порушень і направ­лений на регулювання і охорону правовідносин і соціальних цінностей.

Підзаконних нормативно-правових актів дуже багато і їх мож­на класифікувати за суб'єктами видання і юридичною силою:

1)                Постанови та розпорядження Верховної Ради України;

2)                Укази та розпорядження Президента України;

3)                Постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України;

4)                Накази, інструкції і положення міністерств і держкомітетів;

5)                Накази та розпорядження держадміністрації області, району, міста;

6)                Акти колишнього Президента СРСР, Ради Міністрів СРСР (Кабінету Міністрів), укази та постанови Верховної Ради СРСР, з питань, які не врегульовані законодавством України і не супе­речать законодавству України;

7)                Підзаконні норма­тивно-правові акти Автономної Республіки Крим (рішення, постанови ВР АРК,  РМ АРК);

8)                Міжнародні договори, укладені Україною і ратифіковані Верховною Радою України згідно із Законами «Про дію міжна­родних договорів на території України» від 10.12.1991 р., «Про міжнародні договори України» від 22.12.1993 р., «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 р.;

9)                інші підзаконні нормативні акти:

-                     акти всеукраїнського і місцевих (локальних) референдумів;

-                     акти органів місцевого самоврядування;

-                     акти окремих громадських об'єднань, уповноважених дер­жавою видавати такі акти (т.зв. делеговане законодавство);

-                     локальні нормативно-правові акти – накази керівників підприємств і організацій, які стосуються всіх членів колективу, рішення загальних зборів і ради трудового колективу, колективний трудовий договір тощо;

-                     нормативно-правові акти Прокуратури України, Верховно­го Суду, Вищого Арбітражного суду і інших правоохоронних органів.

         Всі підзаконні нормативно-правові акти повинні відповідати Конституції, вимогам і принципам права. Вони повинні мати всі реквізити: назву, хто видав, дату видання, причини видання, підпис уповноваженої особи і печатку.

         Існування підзаконних нормативних актів у правовій системі обумовлене багаторівневою структурою самих суспільних відно­син, які потребують як законодавчого, так і підзаконного (в тому числі локального) нормативного регулювання; необхідністю опе­ративного, компетентного і професійного вирішення питань у відповідних сферах життєдіяльності суспільства. Акти цієї групи утворюють складну ієрархічну систему, згідно з [3], їх можна класифікувати за такими критеріями:

1)  за суб'єктами видання – нормативні акти глави держави, уряду, центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів і посадових осіб місцевого самоврядування та ін.;

2) за компетенцією правотворчого органу і сферою дії акта – загальні (нормативні акти Президента, уряду, іноді центральних органів виконавчої влади, які обов'язкові для виконання на всій території держави); відомчі (нормативні акти органів спеціальної компетенції – міністерств, відомств, які поширюються тільки на організації і осіб даного відомства); локальні (нормативні акти органів місцевого самоврядування і місцевої виконавчої влади, сфера дії яких обмежена відповідною територією, і нормативні акти підприємств, установ, організацій, які діють тільки в межах цих організацій);

3)  за зовнішньою формою акта – укази, постанови, накази, розпорядження, рішення, статути, правила і т. ін.;

4) за часом дії – постійні і тимчасові;

5)  за характером правотворчої компетенції (наприклад, нор­мативні акти глави держави) і прийняті в порядку реалізації деле­гованих повноважень (наприклад, нормативні акти органів місце­вого самоврядування);

6)  за порядком прийняття – видані особисто (наприклад, керівником    відомства    або главою місцевої державної адміністрації) і прийняті колегіально (наприклад, Кабінетом Міністрів на його засіданні, місцевою Радою на її сесії).

         Про підзаконний характер актів Президента свідчить формулювання в Основному Законі, що Президент видає свої укази та розпорядження на основі та на виконання Конституції і законів України. Як різновид підзаконних нормативних актів укази Президента, наприклад, мають більш високу юридичну силу, ніж постанови і розпорядження уряду, оскільки ч.3 ст. 113 Основного Закону передбачає, що Кабінет Міністрів у своїй діяльності керується Конституцією, законами України, актами Президента України. [6, стор.15]

         Оскільки нормативно-правових актів дуже багато і вони видаються різними державними органами і в різний період, то іноді ними буває важко корис­туватись та взагалі їх знайти. В зв'язку з цим проводиться їх систе­матизація, тобто впорядкування нормативно-правових актів з метою зручності в користуванні, внесення коректив в них і пристосування до змін, які відбулись в економічному, політич­ному і моральному житті суспільства, заміни застарілих норма­тивних актів новими, комп'ютеризація їх.

         Від нормативно-правових актів слід відрізняти офіційні юридичні документи, які не містять норм права і не вно­сять безпосередньо змін у законодавство. Наприклад, акти затвердження положень, правил, статутів чи акти, які складаються з декларацій, відозв, закликів. Практичне значення має розрізнення нормативно-правових актів і актів застосування норм права, тому що останні містять не правила загального характеру, а індивідуальні приписи, адресовані певним суб'єктам і призначені для вирішення конкретних юридичних справ, засвідчення тих чи інших фактів [2, с. 165].

IV. Дія нормативно-правових актів у часі, просторі й за колом осіб.

Закон, як і будь-який нормативно-правовий акт, має межі своєї дії в трьох «вимірах»:

1)   у часі, тобто обмежений періодом дії, коли закон має юри­дичну чинність;

2)   у просторі, на який поширюється дія закону;

3)   за колом осіб, які підпадають під вплив закону: на основі закону у них виникають юридичні права і обов'язки.

Дія нормативного акту в часі тісно пов'язана з поняттям юридичної сили (законної сили) нормативного акту. Цій дії властиві два основні моменти:

·        вступ акту у силу;

·        втрата актом сили.

Дію нормативного акта у часі характеризують чотири показники:

1) момент набуття актом чинності, тобто початку його дії;

2) напрям темпоральної дії нормативного акта;

3) момент зупинення дії нормативного акта;

4) момент припинення (скасування) дії нормативного акта.

Початковим і кінцевим моментами дії закону в часі є вступ закону в дію і припинення дії закону.

Набрання законом чинності означає, що з цього моменту всі організації, посадові особи і громадяни повинні керуватися ним, виконувати і дотри­муватись його. Відомо, що порядок і терміни набрання законами чинності встановлюються в кожній державі особливими актами. В Україні ці правила сформульовані насамперед у ч.2 ст. 57 Конституції України, згідно з якими «закони та інші нормативно-правові ак­ти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути дове­дені до відома населення в порядку, встановленому законом». Згідно ч.3 ст.57 Конституції України, «закони і інші нормативно-правові акти, які визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення в порядку, встановленому законом, є нечинними». [3],[4]

Опублікування і введення в дію законів (промульгація) містить такі основні моменти: а) підписання закону Президентом; б) прийняття його до виконання; в) офіційне опублікування; г) набрання законом чинності.[5, стор.29]

Слід відрізняти момент (день) вступу закону в дію від моменту (дня) набуття ним юри­дичної сили. Закон набуває юридичної сили у день його ухва­лення, тобто підписання закону.  Тоді як чинності нормативно-правові акти набувають:

а)  або з моменту їх ухвалення (наприклад, Конституція або акти, які не визначають права та обов’язки громадян);

б)  або з моменту їх обнародування (офіційної публікації);

в)  або з моменту настання терміну, вказаного в самому нормативному акті або в спеціальному акті про введення його в дію;

г)  або після закінчення певного терміну після обнародування (офіційної публікації) нормативного акту (термін вступу у силу не вказаний в самому нормативному акті, але визначений для такого випадку законодавством);

д) або з моменту їх отримання адресатом (якщо акти відповідно до законодавства не публікуються, а розсилаються).[4]

В Україні терміни вступу в силу актів парламенту, глави держави, уряду визначають п.5 ст.94 Конституції України, Указ Президента України від 10 червня 1997г. №503/97 (зміни: Укази Президента України №1327 від 04.12 97г., №1235 від 10.11.98г.).

Початок дії закону, як правило, визна­чається у спеціальній постанові Верховної Ради про порядок його введення в дію: із дня опублікування або з моменту настання застереженої в постанові певної умови (ухвалення іншого закону та ін.).

Закони, у яких не вказаний час набрання чинності і щодо яких не було постанови про порядок введення в дію, вступають у силу по всій території України одночасно після закінчення 10-денного строку з дня офіційного опублікування. Закони ма­ють бути опубліковані не пізніше ніж через 5 днів після їх під­писання і ухвалення до виконання Президентом України;

«Закони, інші рішення, прийняті референдумом, обнародуються у встановленому законодавством України порядку опублікування правових актів Верховної Ради України та місцевих Рад народних депутатів і вводяться в дію з моменту їх опублікування, якщо у самому законі, рішенні не визначено інший строк. Датою прийняття закону, рішення вважається день проведення референдуму». [ст.44 ЗУ «Про всеукраїнський та місцеві референдуми»]

За всіх умов закон вступає в дію не раніше дати опублікування.

В Конституції порядок набрання чинності норма­тивними актами викладено лише в загальних рисах. Більше того, в Конституції є пряма вказівка на необхідність прийняття з цього питання спеціального закону. На сьогоднішній день в Україні такого закону все ще немає. У січні 2000 р. Верховна Рада України схвалила Закон України “Про нормативно-правові акти”, який визначав види і юридичну силу нормативно-правових актів; встановлював засади їх підготовки, прийняття та набрання чинності; їх тлумачення, обліку і систематизації; регулював порядок усунення та подолання прогалин і суперечностей. Однак на цей Закон Президентом України було накладено вето, отже, питання законодавчого врегулювання системи нормативно-правових актів залишається відкритим. Зараз з цього питання діє Указ Президента України від 10 червня 1997 року № 503/97 «Про порядок офіційного обнародування нормативно-правових актів і набрання ними чинності» (далі — Указ № 503).

Стаття 1 Указу № 503 визнає офіційними друкованими видан­нями «Офіційний вісник України», «Відомості Верховної Ради України», «Урядовий кур'єр», «Голос України». Указ також передбачає можливість набрання чинності нормативно-правовим актом після опублікування його в газеті «Президентський вісник». Крім того зазначено, що акти Верховної Ради, Президента України, Кабінету Міністрів України можуть бути в окремих випадках офіційно оприлюднені через телебачення і радіо.

В Указі зазначено, що нормативно-правові акти можуть бути опубліковані в інших друкованих виданнях лише після їх офіційного оприлюднення відповідно до статті 1 цього Указу. Але нормативно-правові акти, опубліковані в інших друкованих виданнях, мають інформаційний характер і не можуть бути використані для офіційного застосування.[9]

Різні нормативні акти набувають чинності у різні строки:

1.     Згідно з ч. 5 ст. 94 Конституції та Указом № 503 нормативні акти Верховної Ради України і Президента України набирають чинності через 10 днів з дня їх офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим нормативним актом, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні.

2.     Нормативні акти Кабінету Міністрів України, що визнача­ють права та обов'язки громадян, набирають чинності не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях. Решта – з моменту їх прийняття, якщо пізніший термін не передбачений у самих актах.

3.     Порядок набуття чинності нормативними актами міністерств і відомств встановлено в Указі Президента України від 3 жовтня 1992 року № 493/92 «Про державну реєстрацію нормативно-пра­вових актів міністерств та інших органів виконавчої влади». Згідно зі ст. 1 Указу з 1 січня 1993 року нормативні акти, що вида­ються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, орга­нами господарського управління та контролю і стосуються прав, свобод та законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації в Міністерстві юстиції України. Такі нормативні акти набувають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізніший термін набрання чинності. Нормативний акт включається до Єдиного державного реєстру нормативних актів і публікується в «Офіцій­ному віснику України».

4.     Рішення органів місцевого самоврядування згідно з п. 5 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» набува­ють чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо відповідною радою не встановлено пізніший термін введення цих рішень у дію.

5.     Згідно зі ст. 41 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» нормативно-правові акти місцевих державних адміністрацій підлягають державній реєстрації у відповідних ор­ганах юстиції і набирають чинності з моменту їх реєстрації, якщо самими актами не встановлено пізніший термін введення їх у дію. У той же час акти, які стосуються прав та обов'язків громадян або мають загальний характер, набирають чинності з моменту їх оприлюднення, якщо самими актами не встановлено пізніший термін введення їх у дію.

Способи припинення дії (втрати сили) нормативних актів[4]:

·    після закінчення строку, на який вони були ухвалені;

·    у разі зміни обставин, на які вони були розраховані;

·    у разі прямого скасування (призупинення дії) нормативно-правового акту іншим актом або спеціально призначеним актом (в Украї­ні будь-який акт може бути скасований рішенням Конституційного Суду у разі визнання його невідповідності Конституції України);

·    фактична заміна даного акту іншим актом, прийнятим з тих же питань (фактична відміна).

Як правило, рішення про припинення дії нормативно-правового акту приймає той самий орган, який прийняв цей акт.

Другою найважливішою характеристикою дії закону в часі є напрям темпоральної дії, що визначається як дія закону стосов­но фактів, які виникли вже після набуття ним чинності (нових фактів), а також тих, які виникли ще до цього (старих фактів) і тривають після набуття актом чинності [3, с. 310].

Пряма, зворотна та переживаюча дія нормативно-правових актів

Вступ закону в дію відбувається відповідно до трьох принципів [1, с.330] :

1)           пряма (негайна) дія — коли закон із дня вступу в дію поширюється на усі випад­ки лише «уперед»; усе, що передувало дню вступу закону в дію, під нього не підпадає;

2)           зворотна дія (зворотна сила) закону – коли закон поширюється на всі випадки і «уперед» і «на­зад», тобто і на випадки, що відбувалися раніш, у минулому, до введення закону в дію.

3)          переживання закону – коли закон, що втратив юридичну чинність, за спеціаль­ною вказівкою нового акта (закону) повинен продовжувати дія­ти з окремих питань.

Нормативні акти в правовій державі в основному діють лише «вперед» і не мають зворотної дії, тобто приводять до виникнен­ня юридичних наслідків тільки у зв'язку з тими фактами, що ви­никли після набрання ними чинності. Традиційно відзначається, що, виходячи з практики, загальний принцип, який визначає на­прям дії нормативних актів, може бути визначений як принцип прямої (негайної) дії. Це пояснюється тим, що держава, як правило, зацікавлена в найбільш швидкій заміні старих відносин новими, старої норми новою нормою.

Що таке принцип прямої (негайної) дії нормативного акта? За образ­ним висловом С.Алексєєва, новий нормативний акт ніби розти­нає триваючі відносини. Усі ті юридичні наслідки, які відповідно до фактів, що відбулися в минулому, вже настали, як правило, зберігають свою силу. Але й новий нормативний акт діє негайно; згідно з цим усі факти, що виникли після набрання чинності но­вим актом, підпадають під його дію [3, с. 311].

Зворотна сила закону полягає в тому, що новий закон поши­рюється на факти, які виникли ще при старому законі. Тому наслідки, що були законно зроблені при старому законі, визна­ються неправильними і підлягають зміні відповідно до норм ново­го закону.

Загальним є правило: закон зворотної сили не має. Це правило надає визначеності і стабільності суспільним відносинам. Грома­дяни у своїх вчинках орієнтуються на чинні закони. Вони можуть розраховувати на майбутні закони в конкретних вчинках сього­днішнього дня. Тому нові закони не повинні поширюватися на старі життєві ситуації: це викликало б хаос у суспільстві.

Винятки з цього правила рідкісні і допускаються:

а) за наявності вказівки в законі про надання йому (або окремим статтям) зворотної сили;

б) у загальному правилі про неодмінне надання зворотної сили кримінальному закону, який скасовує або пом'як­шує кримінальну відповідальність.

Це правило має гуманістичну спрямованість. Воно зафіксо­ване в Міжнародному пакті про громадянські та політичні пра­ва, ухваленому Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р. Воно повинне бути відтворене в кримінальних кодексах країн, які підписали цей міжнародний документ. У ст. 15 цього пакту, зокрема, говориться: «...не може призначатися важче покаран­ня, ніж те, що підлягало застосуванню в момент вчинення кри­мінального злочину. Якщо після вчинення злочину законом вста­новлюється легше покарання, дія цього закону поширюється на даного злочинця».

Відповідно до Міжнародного пакту 1966 р. у ст. 58 Конститу­ції України 1996 р. закріплено: «Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ні­хто не може відповідати за діяння, які на момент їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення»;

Принцип незворотності дії в часі поширюється також на Конституцію, яка є Основним Законом держави (Преамбула Конституції України).

Для фізичних і юридичних осіб діють різні правила, які визна­чають можливість зворотної дії закону.

Стосовно фізичних осіб закони не мають зворотної дії. Разом з тим ст. 58 Конституції передбачає виняток для тих законів, що пом'якшують або скасовують відпові­дальність фізичної особи. Оскільки закони, що пом'якшують і скасовують відповідаль­ність, для фізичних осіб завжди мають зворотну силу, то для за­стосування цього правила не потрібна спеціальна вказівка про це в тексті закону — воно діє автоматично.

Стосовно юридичних осіб закони за загальним правилом теж не мають зворотної сили. Але і тут як виняток зворотна сила все-таки є можливою. Щоправда, на відміну від фізичних осіб, правило про зворотну силу не діє автоматично в тих випадках, коли за­кон пом'якшує або скасовує відповідальність юридичної особи. Як указав Конституційний Суд України, надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачене шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.

Переживаюча дія старого акта – це явище, за своїм характе­ром протилежне зворотній силі. Тут старий нормативний акт, скасований новим, якоюсь мірою продовжує діяти і після втрати ним юридичної сили. Він ніби «переживає» відведений йому тер­мін. «Переживання» закону можливе тільки у триваючих відно­синах. Воно застосовується, як правило, у разі, коли необхідно враховувати інтереси осіб, що вступили в правовідносини до видання нового нормативного акта [3, с. 311].  Переживаюча дія припускає часткову дію відміненого акту разом з новим актом. Наприклад, після розпаду СРСР Верхов­ною Радою України 12 вересня 1991 ухвалена постанова про по­рядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР, якщо відповідні питання не врегу­льовані законодавством України, за умови, що ці загальносоюз­ні акти не суперечать Конституції і законам України. Інший приклад, в п.3 постанови Верховної Ради України від 15.11.1996г. «Про порядок введення в дію Закону України «Про відпустки» вказано, що до приведення законодавства у відповідність із Законом України «Про відпустки» застосовуються закони і інші нормативно-правові акти в частині, що не суперечить цьому закону.

Зворотна або переживаюча дія нормативного акту може бути обумовлена тільки законодавцем.[4]

Один з основних параметрів, яким визначається дія нормативного акта в часі, – момент припинення його дії. Припинення чинності зако­ну означає і остаточну втрату ним юридичної сили. Проте, як відзначає С.Алексєєв, при оцінці правомірності фактів і ситуацій, що відбувалися в минулому, суду, іншому юрисдикційному орга­ну необхідно керуватися законом, що діяв у той час, коли відбу­валися відповідні події. А в ситуації з законом, що має переживаючу силу, скасованим законом слід керуватися і при оцінці сьо­годнішніх подій.

Дія нормативно-правових актів у просторі.

Просторова (територіальна) дія нормативних актів ґрунтується на двох принципах: територіальний і екстериторіальний.

Територіальний принцип припускає дію нормативного акту даного суб'єкта правотворчості в межах державних або адміністративних кордонів даної держави. Іншими словами, нормативний акт діє або на всій території держави, або на певній її частині.

Поняття «територія держави» визначається нормами міжнародного і внутрідержавного права. Згідно Закону України «Про державний кордон України» та міжнародних договорів до складу територій України відносяться:

a)     суходіл, в тому числі природні острови у відкритому морі, що належать Україні;

b)    внутрішні води;

c)     територіальне море (прилеглий морський пояс) – смуга прибережних вод завширшки 12 морських миль, відлічуваних від лінії найбільшого відливу як на материку, так і на островах, що належать Україні;

d)    континентальний шельф України (дно і надра під територіальним морем), у т.ч. континентальний шельф островів, що належать Україні;

e)     повітряний простір над суходолом і водним простором, в т.ч. над територіальними водами;

f)      надра в межах кордонів, у т.ч. надра під територіальним морем.

     Крім того, до території України прирівнюються певні об’єкти, що перебувають під її суверенітетом:

a)     військові кораблі незалежно від того, знаходяться вони у відкритому морі, в територіальних водах іншої держави чи іноземному порту;

b)    військові повітряні об’єкти, які знаходяться в будь-якому місці за межами повітряного простору України;

c)     невійськові кораблі та повітряні об’єкти, які знаходяться у відкритому морі або повітряному просторі (тобто за межами території України або території інших держав).

В межах перелічених територіальних просторів закони України розповсюджуються на всіх осіб, незалежно від громадянства та від того, чи є вони, наприклад, членами екіпажу корабля чи повітряного судна.

Окремі міжнародні акти можуть вносити певні уточнення у ці правила. Тобто у деяких випадках, за певних обставин юрисдикція України може поширюватись на невійськові кораблі та невійськові повітряні об’єкти, зареєстровані в Україні, що знаходяться в територіальних водах або повітряному просторі інших держав.

Дещо специфічною є ситуація стосовно території дипломатичних представництв за кордоном. Деякі автори розглядають території диппредставництв України як території держави Україна. Інші автори вважають, і ця точка зору більше збігається зі змістом Закону України «Про державний кордон України», що території українських дипломатичних представництв та консульських установ, автомашини дипломатів під українським прапором не знаходяться під суверенітетом України, але на вказаній території діє принцип імунітету, який означає заборону здійснення на цій території слідчих дій без дозволу керівника представництва (екстериторіальний принцип).

Екстериторіальний принцип також припускає дію нормативного акту даного суб'єкта правотворчості за межами території його юрисдикції. Наприклад, допускається використовування іноземного законодавства по деяких справах про спадщину, при судовому розгляді суперечок, що витікають з певних зовнішньоторговельних контрактів (арбітражна обумовленість яких передбачає саме такий порядок судового розгляду).[4]

У відповідності до територіального принципу дії нормативних актів в унітарній державі, якою є Україна, існують нормативні акти, дія яких розповсюджується або на всю територію країни (Конституція, закони, укази, постанови), або на територію адміністративно-територіальних одиниць чи територіальних автономій (наприклад, укази про введення в окремих місцевостях надзвичайного стану, оголошення зонами стихійного лиха тощо [6,стор.16]). Акти органів місцевого самоврядування, місцевих державних адміністрацій діють тільки в межах відповідних адміністративних кордонів (областей, міст, районів).

Дія нормативно-правових актів за колом осіб.

Дія нормативних актів за колом осіб тісно пов'язана з їх територіальною дією. За загальним правилом, нормативні акти розповсюджуються на всіх осіб, що знаходяться на території юрисдикції правотворчого органу. Прикладом виключення з цього правила є розповсюдження чинного кримінального законодавства України не тільки на осіб, що знаходяться на території Української держави, але і на громадян України, що знаходяться за межами держави, а також на осіб без громадянства, що постійно проживають в Україні: громадяни України, особи без громадянства, постійно проживаючі в Україні, що вчинили злочин за межами України, підлягають кримінальній відповідальності по кримінальному закону України, якщо вони притягнуті до кримінальної відповідальності або засуджені на території Української держави.

Деякі нормативні акти можуть бути адресовані тільки певній категорії осіб (пенсіонери, військовослужбовці і т.д.) і діють тільки відносно цих осіб. Серед нормативно-правових актів є такі, що стосуються виключно посадових осіб: розділ Кримінального Кодексу, укази, постанови, розпорядження, що доводять певні завдання до державних службовців тощо. Адресність дії нормативних актів також пов'язана з відмінністю особи юридичної та фізичної («людина»). Серед останніх розрізняють громадян України, осіб без громадянства, іноземців.

Серед іноземців, що знаходяться в країні перебування, офіційні представники іноземних держав (наприклад, дипломатичний персонал посольств) наділяються правом дипломатичного імунітету (екстериторіальності): питання про їх кримінальну, адміністративну відповідальність за відповідне діяння, скоєне на території країни перебування, вирішується дипломатичним шляхом. [4]

ВИСНОВКИ

Законодавчі, в цілому правові акти мають значну соціальну цінність. На думку С.Алєксєєва в аксеологічному плані стало можливим охарактеризувати місце і роль права в житті суспільства більш чітко і ґрунтовно. Основою розвитку державності, економіки, формування ринкових процесів, стабілізації суспільних процесів в Україні може бути лише професійне, конструктивне і стабільне право, адаптоване до Європейського законодавства.

Основну функцію серед правових актів виконує законодавство. Другий етап державотворення в Україні, розпочатий після прийняття Конституції 1996 року, означений прийняттям великої кількості кодексів та законів, що спрямовані на врегулювання багатьох питань економічного та соціального характеру.

На жаль, треба відзначити, що українське законодавство далеке ще від досконалості й не може на даному етапі повноцінно інтегруватися в законодавство Європейське. Підтвердженням цього може слугувати велика кількість законів, які прийняті на зміну або доповнення раніше прийнятих законів. Але й після цього окремі закони не втрачають своєї формальності, іноді недієздатності, декларативності. Це робить нестабільною всю систему нормативно-правових актів, не дає можливості громадянам адаптуватися в правовому сенсі в їх особистому житті та професійній (частіше – комерційній) діяльності. Це в цілому заважає підвищенню правової культури громадян, що є однією з умов побудови громадянського суспільства.

Серйозного вдосконалення потребує ще й сама процедура прийняття законів. В ідеалі треба прагнути створення системи прямої законодавчої дії, в якій закони займали б пріоритетне місце і знаходилися б на вершині правових норм. Одночасно треба намагатись мінімізувати кількість підзаконних актів. На це й мають бути направлені зусилля правознавців, державних юридичних установ, юридичних навчальних закладів.

Література:

1.     Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. – Харків: Консум, 2001. – 656 с.

2.     Загальна теорія держави і права / За ред. проф. Копєйчикова В. В. – К., 1996.

3.     Загальна теорія держави та права: Підручник / За ред. академіка М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришіна. – Харків: Право, 2002. – 432 с.

4.     Шульга А. М. Теория государства и права. – Харьков, 2000. – 131 с.

5.     Косинський В. Законодавчий процес та процедура, їх основні стадії та етапи// Право України –1999–№6.

6.     Головатенко В. Правові акти Президента України: юридична природа, статус, функції// Право України–2004–№3.

7.     Коростей В. Проблеми правотворчості в Україні//Право України–2004–№3.

8.     Тодика Ю. Конституція як соціальна цінність// Право України–2000–№12.

9.     Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності. Указ Президента України №503 від 10.06.97 (Із змінами, внесеними згідно з Указами Президента № 1327/97 від 04.12.97, № 1235/98 від 10.11.98, № 399/2004 від 08.04.2004, № 589/2004 від 28.05.2004, № 824/2005 від 19.05.2005).

10.                       Регламент Верховної Ради України//Відомості Верховної Ради України.–1994–№35.

11.                       Про міжнародні договори України. Закон України від 22.12.1993 р.// Відомості Верховної Ради України.–1994–№10.

12.                       Про місцеве самоврядування в Україні. Закон України від 21.05.1997 р.// Відомості Верховної Ради України.–1997–№24.

13.                       Про місцеві державні адміністрації. Закон України від 09.04.1999 р.// Урядовий кур’єр.–1999–№89.