1.1. Вступ до теми

Олександр Солженіцин невдовзі після вигнання його з краї­ни казав таке: "войовничий атеїзм – це не дрібниця, не периферія, не побічний наслідок комуністичної політики, але головний гвинт її. Для її диявольських цілей треба панувати над населенням безрелігійним та безнаціональним (ви­окремлено нами. — О.Я.), знищити й віру, й націю"¹. Пара­доксальність того, що відбувалося, полягала в тому, що така політика здійснювалася за доби, коли безліч народів світу піднеслася до національного життя й здобувала його. Та і з цілим людством відбувалися такі метаморфози, які природ­ним чином висували національно-етнічну проблематику на перший план.

Сьогодні ми бачимо, що все-таки "життя бере своє", й на територіях колишнього СРСР відбувається те, що для позос­талого світу вже давно стало звичним. І ось коли національно-етнічна проблематика з дедалі більшою визначеністю пересувається у центр подій поточної історії, своєрідний "ви­бух" інтересу до неї з боку великої кількості вчених-фахівців, котрі вивчають багатоманітність буття людини й суспільства, є цілком зрозумілим. Зрозуміле також і усвідомлене тяжіння всієї цієї сукупності вчених до спілкування, взаємодії, спів­робітництва, організаційного єднання.

Проте для того, щоб ці взаємодія й співробітництво стали можливими, а в перспективі – й ефективними, необхідно виробити загальнозрозумілу наукову мову, тобто єдиний ка-тегоріально-поняттєвий апарат та єдину методологію теоретико-етнічного пізнання.

Отже, сьогодні увага народознавців багатьох напрямків, передусім — носіїв теоретичного змісту етнічної свідомості, не випадково звертається перш за все саме на відсутність єдиної загальноприйнятної термінології та єдиних методоло­гічних засад народознавства. При цьому висловлюється дум­ка, шо наукою, яка має заповнити "білі плями", повинна стати етнологія². Але поки що такої науки фактично не існує. Отже, виникає питання, чи справді вона потрібна? Чи, може, треба зберігати той реально існуючий "плюралізм" дослід­ницьких підходів до такого предмета, як етнос? Негативна відповідь природно зумовлюється дедалі значнішою роллю, що її почав відігравати у житті як окремого індивіда, так і великих груп людей феномен етнічного. А це змушує дослідників уже не обмежуватися лише поверховими порівнян­нями та констатаціями. Феномен етнічного потребує настільки ж глибокого вивчення, наскільки він проник у всі найважливіші царини людського життя. Тобто він має ося­гатися на досить високому теоретичному рівні. 

Й якщо цей рівень народознавчих досліджень забезпечуватиме теорія етносу, то емпіричне народознавство, мабуть, охоплюватиметься історією етносу. А як же тоді бути з усім зигалом наук, назва яких починається з "етно-": етносоціо-логія, етнопсихологія, етнопедагогіка, етнополітика, етно­культура тощо? Куди їх "притулити"? На нашу думку, весь загал цілком нікуди "тулити" не треба, бо кожна з позначе­ного шерегу наук, з одного боку, користуватиметься методо­логічними й теоретико-методичними розробками, що їх здій­снюватимуть і теорія, і історія етносу, а з іншого — й сама "працюватиме" на підвищення відповідного рівня останніх. Що ж стосується теоретичних зв'язків з "материнськими" науками (соціологією, психологією, педагогікою тощо), то вони, зрозуміло, теж мають зберігатися. 

¹ Солженицын А. Темплтоновская лекиия // Новий мир. — 1992  — № 2  — С.І81.

² Ще понад двадцять років тому Ю.В.Бромлей звернув увагу на те, що "якщо у нас етнографія традиційно об'єднує описовий та теоретичний рівні досліджень, то у західній науці заведено проводити їх термінологічне розме-жування, називаючи перший — етнографією, другий — етнологією" (Бромлей Ю.В. Предисловие // Этнологические исследования за рубежом. Кри-тические очеркн. — М., 1973. — С.З). Ми вважаємо таке розмежування народознавчих досліджень цілком правомірним. У пропонованому посібнику береться їх теоретичний, тобто етнологічний аспект. Проте оскільки назва "етнологія" ще повноправно не увійшла в Україні у науковий обіг, обме­жимося поки що непретензійною назвою "теорія етносу". 

Але, здійснюючи зазначені теоретичні зв'язки й узагалі звертаючися до вже існуючих розробок з питань теорії етносу, ми намагатимемося максимально прикладати до них цілком слушне зауваження М.М.Бахтіна про те, що "дуже часто ме­тодика витлумачення та пояснення зводигься до... розкриття повторюваного, до впізнавання вже знайомого, а нове якщо й схоплюється, то виключно у вкрай збідненій та абстрактній формі... Все повторюване та впізнане цілком розчинюється й асимілюється свідомістю одного, хто розуміє: у чужій свідо­мості він здатен побачити й зрозуміти тільки свою власну свідомість. Він нічим не збагачується. В чужому він впізнає тільки своє"¹.

Звідси випливас необхідність, по-перше, рішучого зламу застарілих наукових стереотипів, по-друге, більш широкого користування даними конкретних соціологічних досліджень, щоб відшукувати й вбачати нове в живих емпіричних реаліях, у доволі відчутній, а не тільки "вкрай збідненій та абстрактній формі". Так що читач має бути готовим зустрітися у цій книзі з відмінним від традиційного тлумаченням низки етнічних понять та явиш. Тому, до речі, ця лекція й має назву "Теоретичний зміст етнічної свідомості".

Тут ми маємо увійти до царини теоретичної свідомості народознавства, підступитися до вивчення головних тенден­цій і закономірностей розвитку етносів. У такому своєму значенні теорія етносу перебирає на себе функції методоло­гічного обгрунтування всіх наук, що зосереджуються на дослідженні тих або тих боків етнічних процесів та їхніх наслідків. Значення цієї теорії зростає разом з підвищенням вагомості й цінності кожної окремої людини, її життя, її духовно-культурпого мікрокосму, групової специфічності й неповторності якому надає етнос.

Етнос, на нашу думку, — це культурно-духовна спільність людей, споріднених між собою походженням, мовою, тепе­рішньою або колишньою територією (іноді й державністю), ментально-архетипними та іншими ознаками.

Всі сьогоднішні етноси, що складають людство, хоч би на якому рівні перебував той чи той з них, є результатом етно­генези. Отож зупинимося на розгляді цього процесу-явища більш-менш докладно.

1.2. Етногенеза: суб'єкти та результати

Крім загальновживаних, теорія етносу використовує, зро-зуміло, й суто специфічні поняття. Одним з центральних серед них є поняття етногенези. Етногенеза ("етнос" - як правило, "народ"; "генеза" — "походження") — це сукупність соціально-історичних та духовно-культурних процесів, що приводять до виникнення етнічного як явища й зу­мовлюють його подальший розвиток. У більш широкому аспекті — цс сукупність змін, що відбуваються внаслідок взаємодії та взаємозв'язків різних етнічних спільностей. Як моментові соціогенези, етногенезі притаманні зростаючі прискореність у часі та поширеність у просторі.

Етногенеза — внутрішньо досить складний та зовнішньо Неоднозначне спрямований процес. Йому відомі як зникнен­ня цілої низки етносів (через їх фізичне знищення або штучну чи природну асиміляцію іншими етносами), так і виникнення етносів зовсім нових (шляхом або відпадання від існуючих етносів за різних історичних умов невеликих груп і поступо­вого набуття ними ознак окремого етносу: або злиття двох чи більше етносів в один новий, якісно відмінний від етносів, що зливаються).

Сьогоднішньому етапу етногенези як всесвітньо-історич­ного процесу, з одного боку, притаманне зростаюче зменшен­ня напруженості у відносинах між етносами, що вже доволі тривалий час мають свою державність (тобто — між націями). Це стає необхідністю під тиском техніко-економічних, науко­во-інформаційних та інших зв'язків. Сама ж така необхідність уможливлюється завдяки діяльності Організації Об'єднаних Націй та інших міжнародних організацій. Нормою стають етнічна взаємоповага й усвідомлення неперебутної цінності кожної етнічної культури для змістового буття людства як цілого. 

¹Бахтин М.М. Иа записей 1970 - 1971 годов // Бахтин М.М. Эстетика словесного творчєства. — М., 1986. — С.367

З іншого боку, стає неможливим подальше існування таких етнічних конгломератів, як колишні держави СРСР, Чехосло-ваччина або Югославія. Етногенеза має тут як свою суттєву ознаку прагнення етносів, що стали вільними, до націо­нального буття. Є всі підстави вважати, що у своїй етногенезі людство мас перетворитися у майбутньому на поліетнічну цілокуппість.

Поряд з тими відмінностями між людьми, що їх створила етногенеза, існують відмінності й несоціогенного походжен­ня, які, проте, ніяк не можна відокремити від етнічних про­цесів. Це — расові відмінності.

Раси людини (франц. гасе, від Італ. гаzzа\ першоджерело, напевне, араб, "рас" - "голова, походження") - це групи людей, що склалися історично й з'єднані спільністю по­ходження, яка виявляється у спільності другорядних що­до сутності людини зовнішніх спадкових фізичних ознак (колір шкіри, густота та особливості волосяного покриву, міра виступання вилиць, носа, товщина губ, проріз очей тощо). За цими ознаками виокремлюють три фізичних типи, що най­більш відрізняються один від одного: негроїдний, європео­їдний та монголоїдний.

При характеристиці рас учені звертають увагу на кілька моментів. По-перше, все людство являє собою єдиний біоло­гічний вид. Доказом цього є те, що життєво важливі ознаки -структура мозку, особливості, пов'язані з прямоходінням, бу­дова руки, устрій голосових зв'язок, зоровий та слуховий апарати тощо -- не виявляють расових відмінностей. По-друге, власне ці відмінності ніяк не є шаблями еволюції, а сформувалися внаслідок пристосування до різних умов гео­графічного середовища. Отже, всі раси однаково здатні до культурного розвитку. По-третє, із зростанням культури роль біологічного пристосування безперервно падає. Тому сучасне розселення рас відбиває вже не умови того середовища, в якому вони живуть, а історію народів. По-четверте, поділ людей на раси загалом не збігається з поділом за етнічними та мовними ознаками. Як правило, представники однієї раси зустрічаються серед різних націй, етносів, мовних сімей І, навпаки, до складу певної нації, етносу, мовної сім'ї можуть входити представники різних рас.

Набагато більшу значущість має зіставлення поняття етно­су з поняттями народу та нації. Так, народ (від укр. "рід, родина, народити") – це культурно-історична спільність людей, узята на будь-якому етапі етногенези. Термін "на­род" може бути синонімом корінного етносу певної країни, або синонімом розпорошеного по світі етносу (наприклад, "єврейський народ", "вірменський народ" тощо). В широкому розумінні слова народ — це все населення певної країни або держави. Нарешті, у повсякденному вживанні цього тер­міна під народом мають на увазі людські маси, що соціаль­но відокремлені від пануючих або керуючих верств та груп суспільства.

У теорії етносу в науковий обіг найбільш доцільно вводити термін "народ" в його широкому розумінні. Бо якщо з народом ототожнювати корінний етнос будь-якої країни або держави, то тоді представники всіх інших етносів (як поодинокі, так і такі, що живуть компактними групами) мають розглядатися як "не народ", або ж про їх існування треба "забути" й розглядати їх як уже розчинених у корінному етносі. Обидва підходи, зрозуміло, є неправомірними. До того ж народ тієї чи тієї країни не завжди складається тільки з одного корінного етносу (Швейцарія, Бельгія тощо). Не потребує спеціальних доказів і те, що термін "народ" у розумінні керованої, залеж­ної, підлеглої частки населення не може бути застосований ні в теорії, ні в історії етносу.

Народ складається на основі одного або кількох етносів, а також, як правило, багатьох етнодисперсних та етнокомпактних груп. Це американський народ, французький народ, бель­гійський народ, швейцарський народ, український народ, ро­сійський народ, китайський народ тощо. Народ з'єднують спільність історичної долі, толерантне ставлення кожного з його суб'єктів до етнічних особливостей всіх інших сукупних суб'єктів, які утворюють це людське угруповання. Кожному народоутворюючому суб'єкту притаманний щонайменше білінг­візм (крім, зрозуміло, великих компактних мас того з цих етно-суб'єктів, який складає значно переважаючу більшість народу).

Важливим є питання про назву народу. У Старому Світі ця назва часто походить від самоназви корінного етносу (Алба­нія, Бєларусь, Данія, Угорщина, Україна, Фінляндія тощо), але не завжди. Так, не існує етнічних швейцарців, бельгійців та представників інших поліетнічних народів. Що стосується Нового Світу, то тут назви народів уже завжди не мають ніяких етнічних коренів або джерел. Немає етнічних канадців, американців, панамців, болівійців, аргентинців тощо. Зага­лом слід визнати, шо незалежно від того, як утворилася назва тієї чи тієї країни або держави, говорячи про ЇЇ народ, завжди мають на увазі не моно-, а поліетнічне утворення. Отже, абсолютно "чистих" в етнічному відношенні народів не існує. Й ми обов'язково матимемо на увазі поліетнічне утворення й тоді, коли говоритимемо, зокрема, "народ України" або "український народ".

Народ відрізняється від нації не своїми складникам -утво­рювачами й не їх кількістю. Це дві назви того самого суб'єк­та — суспільства. Населення (частіше за все — поліетнічне) певної країни, шо не обіймається власною державною тери­торією, є просто народ; але коли це ж саме населення ство­рило власну державу, воно вже є народ-нація (або формується як таке утворення).

Отож, нація за етимологічним походженням означає "на­род" (від лат. паіїо — "народ"), але в сучасній практиці між­народних відносин під нацією розуміють не будь-який на­род, а лише такий, що має власну державність і суверен­ність і може виступати як самодостатній суб'єкт зовніш­ніх стосунків. Організація Об'єднаних Націй є співтоварист­вом саме таких народів. Отже, народ, що має державність, а відтак — політичні кордони, митні установи, армію, службу безпеки, власну конституцію, власну грошову одиницю тощо, й є нацією. Найважливіші ознаки нації — це єдність недотор­каної території, а також єдність економічного й політичного життя. Народ консолідується в націю опосередкованою дією й тиском перш за все зовнішніх щодо себе чинників.

Якщо етнос є утворенням переважно культурно-духовним, народ — соціально-історичним, то нація є утворенням пере­важно соціально-економічним та політико-правовим. До того ж нація, як і народ, є утворенням поліетнічним- Але народ, що склався на основі одного етносу й вміщує в собі певну кількість етноменшинних груп, може впродовж деякого істо­ричного часу існувати як складова якоїсь держави (Україна або Вірменія у межах СРСР; Словаччина у межах Чехословаччини; Словенія у межах Югославії) й лише за сприятливим збігом обставин почати створювати націю-державу. Такий же народ, що склався з кількох відносно рівновеликих етносів (бельгійський, швейцарський тощо), міг формуватися як ці­лісність, як один народ лише за умов створення власної дер­жавності, тобто водночас конституюючися й як нація. Разом з нацією виникає таке явище, як державна мова. Причому нація може мати й не одну державну мову.

Говорячи про націю як про здебільшого поліетнічне утво­рення, є сенс разом з тим говорити й про поліетнічну державу, тобто таку, на території якої водночас проживають кілька етносів. У вузькому, тобто спеціальному розумінні цьо-го  терміна йдеться про державу, створену двома або більшою кількістю етносів за умов, або коли ЦІ етноси рівноправні (Швейцарія, Бельгія), або коли один з етносів має панівне становище в державі (колишні Російська, Австро-Угорська та Британська імперії). У більш широкому розумінні цього тер­міна поліетнічним  є фактично всі сучасні держави (за винят­ком, можливо, держав-карликів типу Монако, Андорри, Сан-Марино тощо), бо в кожній з них можна нарахувати щонай­менше кілька (а частіше за все велику кількість) етнодис-персних та етнокомпактних груп.

Слід зазначити, що коли етнічна мозаїка держави утво­рюється переважно чисельно домінуючим корінним етносом вкупі з незначною кількістю етнічних меншин, є сенс гово­рити не про поліетнічну державу, а про державу з поліетніч­ним складом населення.

З позиції другого, тобто більш широкого розуміння поліетнічності держав правомірно говорити про перманентно оновлювану поліетнічність. Це так тому, що, з одного боку, цілком природною є поступова асиміляція, розчинення єтно-дисперсиих груп у корінному етносі, але, з іншого боку, дедалі більша відкритість держав сучасного світу полегшує (а певною мірою й стимулює) міграційні процеси, завдяки чому в ба­гатьох державах виникають або нові етнодисперсні групи, або оновлені генерації колишніх.

Сьогоднішня динаміка економічного й політичного життя народів, а також зростаюче усвідомлення цінності етнічної культури дають підстави вважати, що у майбутньому все люд­ство перетвориться на поліетнічну цілісність. Але, мабуть, І тоді не втратить своєї цінності для людства таке явище, як пам'ять кожного етносу про свою історію.

1.3. Етнічна історія та її носії

Етнічна історія — це, по-перше, реальний процес змін та подій, яких зазнав певний етнос від часів свого ви­никнення до сьогодення, в усій їх багатоманітності й повноті; по-друге, це наука, що вивчає цей процес у сукупності його найбільш значних подій та зрушень, які збереглися у народній пам'яті, а також знайшли відбиття у різних письмових джерелах. На відміну від історії нації, яка є невідривною від історії відповідної держави, реальний процес етнічної історії охоплює не тільки ту частку етносу (до речі, не завжди більшу), яка живе на автохтонній території, а й ту, яка утворює діаспору. Щоправда, перетворитися на ді­аспору може й таке автохтонне населення, яке нікуди не мігрувало з місць свого розселення (наприклад, українці ро­сійської частини Слобожанщини). Історія етносу не скла­дається тільки із соціальних подій; вона у своїй самодії втілю­ється також у пам'ятки матеріальної та духовної культурної творчості етносу.

Що стосується етнічної історії як науки, то вона лишень умовно може бути одношереговою з реальною етнічною істо­рією, бо в дійсності є часткою останньої — як феномен са­мосвідомості етносу, як елемент його духовної культури. З іншого боку, як наука етнічна історія не може обмежуватися суто дескриптивними функціями: вона здійснює вивчення й нагромадження фактів, їх систематизацію та аналіз з метою такого опанування минулого, щоб стало зрозумілим сучасне етносу, а відтак — шляхи його розвитку в майбутньому. Тому ця наука вивчає факти реальної етнічної історії в їх взаємо­зв'язку та спадкоємності, в їх каузальній зумовленості. А це, у свою чергу, змушує звертатися й до фактів історії сусідніх етносів, народів та націй. Нарешті, сьогоденну етнічну історію ніяк не можна збагнути в усій її сутності, не враховуючи досить відчутних впливів на неї сучасного світового істо­ричного процесу.

Однією з найважливіших цінностей духовного життя кож­ного етносу є його мова. Власне кажучи, мову можна вважати живою історією народу.

Етнічна мова — це та мова, якою говорить певний ет­нос. Причому етнічна мова великого етносу може подрібню­ватися на діалекти, носіями яких частіше за все бувають пред­ставники етнографічних груп цього етносу (для українського етносу це лемки, бойки, гуцули тощо). У такому разі як за-гальноетнічна (а відтак і літературна) мова використовується один з діалектів (в Укра'їні це київське-полтавський діалект).

Етнічна мова не обов'язково збігається з поняттям "рідна мова". Так, скажімо, людина може жити в Росії, вважати рідною мовою російську, але ідентифікувати себе з українським етносом. Етнічна мова — явище неповторне. Вона несе в собі духовно-інтелектуальні та культурні надбання етносу за багато сторіч його існування. Вона є скарбницею часто дуже унікальних знань про форми самовияву соціальних якостей. Тому зникнення будь-якої етнічної мови — вели­чезна втрата для людства.

Своєрідною живою історією народу є також етнічна мо­раль. Щоправда, вона, на відміну від етнічної мови, концен­трує не весь, а лише суто соціальний досвід етносу.

Етнічна мораль – це сукупність традиційно закріп­лених духовних цінностей, норм, правил, вимог, істо­рично вироблених певним етносом і призначених регу­лювати вчинки, дії та діяльність як окремих етнофорів, так і їх груп. Етнічна мораль великою мірою зумовлена кон­кретними природно-кліматичними обставинами, характером провідних різновидів виробничої діяльності етносу, перебігом головних подій його історичного шляху, пануючою релігією тощо. Наслідком цього є іноді досить відчутні відмінності між змістовним наповненням моралі різних етносів, особливо та­ких, що віддалені один від одного значними географічними просторами. Етнічна мораль не є абсолютно незмінною: вона втрачає одні риси й набуває інших залежно від тих соціаль­но-економічних та духовно-культурних зрушень, які відбува­ються в житті самого етносу. Тому ті етноси, які дещо за­трималися у своєму розвитку, можуть демонструвати певну архаїчність своїх моральних систем.

Через етнічну мораль існує мораль загальнолюдська, до якої належать поважання права кожної людини на життя та щастя, виконання батьківських обов'язків, повага до стар­ших, милосердя, засудження злодійства, пияцтва, розпусти тощо. Але було б хибним звужувати етнічну мораль до цих простих норм людського спілкування, бо вона несе в собі не тільки вимогу гарантованості права на життя та щастя. Вона також як найважливіша складова духовної культури етносу надихає життя людини сенсом внутрішнього ментального ви­промінювання. Вона, підсвідомо прищеплюючи етнічні архе-типи, етнічні образи й символи, є дороговказом туди, де душа кожного зможе пройнятися теплом душі всієї етнічної спіль­ності. Тобто етнічна мораль тісно пов'язана з етнічною са­мосвідомістю.

Етнічна самосвідомість розрізняється за своїми носіями як етнічна самосвідомість окремого представника етносу, або етнофора, та як етнічна самосвідомість усього етносу загалом, тобто як індивідуальна та колективна.

Індивідуальна етнічна самосвідомість як духовне пород­ження являє собою здатність ідентифікувати себе з певним етносом, відокремлюючися водночас від усіх інших етносів, усвідомлювати своє етнічне "Я" як неповторне, унікальне явище. Етнічна самосвідомість вважається у сучасній етнографії найбільш вагомою серед ознак етнічної приналежності (до яких відносяться також знання етнічної мови, фольклору, звичаїв, символіки, історії етносу, його літературних, мис­тецьких пам'яток тощо). Етнічна самосвідомість може мати досить високий рівень (тверда, непохитна самоідентифікація людини зі своїм етносом); може бути перехідного типу (не­впевненість, вагання індивіда щодо питання прихильності до свого етносу; частіше за все у такому стані перебувають етно-маргінали); нарешті, вона може стати "нульовою" внаслідок повної асиміляції (за походженням індивід належить до пев­ного етносу, але не вважає себе його представником). Етнічна самосвідомість може бути подвійною або навіть потрійною (коли, скажімо, індивід походить від різноетнічного шлюбу, а живе, як І його батьки, у третьому етнічному середовищі).

Колективна етнічна самосвідомість, або сукупне "Я" ет­носу, найбільш адекватно віддзеркалюється й найповніше охоплюється у своїх суттєвих рисах терміном "етнічна ментальність", який, проте, не поглинає всього розмаїття проя­вів колективної етнічної самосвідомості.

Якщо етнічна історія звертає народ до його минулого, відтворюючи й зберігаючи цінності етнічної моралі, багатство етнічної мови, надихаючи етнічну самосвідомість менталь­ними та архетипними змістами, то етнічна ідеологія націлює етнос у майбутнє.

1.4. Етнічна ідеологія та її головні поняття

Етнічна ідеологія — це сукупність теоретичних концеп­цій, доктрин, програм, платформ тощо, в яких під пев­ним кутом зору подається історія етносу, тлумачаться особливості його характеру й свідомості, пропонується ставлення до інших етносів, обґрунтовуються завдання, найімовірніші та бажані шляхи й напрямки розвитку ет­носу.

Створює етнічну ідеологію найбільш свідома, культурно й політично активна частина етносу — його інтелігенція.

Найбільш виразних і загострених форм етнічна ідеологія набирає тоді, коли зростає напруженість у відносинах або принаймні (у межах однієї держави) між двома етносами, один з яких є пануючим, або між етносами двох держав, одна з яких має експансіоністські наміри щодо другої. Коли ж міжетнічне напруження відсутнє, не виникає (або зникає) й етнічна ідеологія, тобто у самосвідомості етносу не домінують політичні аспекти. Етнічна ідеологія є одним із засобів приве-дення етносу в рухомий стан, і коли об'єктивний розвиток подій досягає апогею, достатньо появи індивідуального (най­частіше харизматичного) або колективного дійового лідера, озброєного етнічною ідеологією, щоб почався широкомасш-табний етнічний рух. Можливість етнічного руху зумонлю-ється як змістом міжетнічних відносин, так і активністю ет­нічної ідеології, яка, у свою чергу, є відображенням згаданих відносин. Безпосереднім же втіленням цього відображення постають відповідні етнічні почуття, принципи, позиції, погляди. Зупинимося на деяких з них.

Мабуть, ніяка етнічна ідеологія неможлива без використан­ня такого поняття, як етнічна батьківщина.

Етнічна батьківщина — це природа загалом, тобто су­купність особливостей ландшафту, клімату, флори й фау­ни в їхній власній історії, які позначилися на формуванні певного етносу й на тлі яких відбувалися найважливіші доленосні події процесу цього формування в оболонці різноманітних соціально-економічних, духовно-культур­них, військово-політичних та інших внутрішніх і зовніш­ніх стосунків та відносин. Етнічна батьківщина — це явище соціально-екологічне. Якщо етнос доволі великий і посідає значні географічні простори, він може подрібнюватися на відносно самодостатні субкультурні угруповання (наприклад, український етнос - це лемки, бойки, гуцули, поліщуки, подоляни тощо). Тоді усвідомлення й відчуття етнічної бать­ківщини може мати подвійний прояв: і як приналежність до своєї етнографічної батьківщини, і як водночас спорідненість з усім тим  природним та соціальним простором, що його обіймає етнос.

У представників діаспорних груп почуття територіальної прив'язаності є ще складнішим, бо для них поняття етнічної батьківщини та країни, де вони впродовж тривалого часу живуть (або навіть і народилися), не збігаються. Причому в світі є етноси, більша частка яких являє собою саме діаспорні утворення (євреї, вірмени та інші), тобто живе за межами етнічної батьківщини. Дедалі більш зростаюча політична від­критість сучасного світу полегшує можливість для представ­ників будь-яких діаспорних груп задовольняти свої носталь­гічні потреби у спілкуванні зі своєю етнічною батьківщиною. Народ, у якого є батьківщина, але немає держави, пород­жує у своїх надрах таке явище, як націоналізм.

Націоналізм — це світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний переловим представникам (переду­сім інтелігенції) того народу, який виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне створити націю.

Націоналізм історично змінював своє змістонаповнення, а тому й якісні ознаки. Так, з кінця XVIII до початку XX сторіччя (йдеться, зрозуміло, про Західну Європу) націоналізм проходив свій перший етап і мав на меті створення націй як держав-територій. Тобто він на цей час може бути схарак­теризований як державно-територіальний націоналізм (різ­них формовиявів).

На своєму другому історичному етапі націоналізм набуває різких етноцентричних (а подекуди й расових) ознак з відвер­тою або ж ідеологічно (але ніяк не практично!) прихованою нетерпимістю до інших (особливо — так званих "нижчих" з іноваріантом "молодший брат") етносів (або рас). Це мало наслідком перетворення одного з етносів (скажімо, німець­кого, російського) не тільки на репресивне знаряддя правля­чої еліти у своїх державно-територіальних межах, а й на засіб реалізації експансіоністських устремлінь.

Так постав націонал-соціалізм у Німеччині та інтернаціо-нал-комунізм у СРСР. При чому другому етапові націоналізму притаманна наявність харизматичних лідерів на кшталт Мус-соліні, Гітлера, Леніна, Троцького. Отже, здійснювалися спроби створення етнонацій. Дух цієї доби просякнув навіть свідомість політичне активної інтелігенції тих етносів, які мріяли про звільнення від колоніальної залежності, про створення на власних етнічних землях своїх незалежних держав­націй. Це мали бути егнонації із сильними лідерами. При цьому набували широкого вжитку аргументи власної етнічної винятковості. Таким чином, цей націоналізм можна назвати етноцентричним.

Для XX сторіччя, особливо для його другої половини, на­ціоналізм — це широко розповсюджене явище, зумовлене крахом світової колоніальної системи. Після розпаду СРСР у серпні 1991 року націоналізм як один із способів розвитку світової співдружності народів увійшов у свій черговий, третій етап.

Головною в націоналізмі цього етапу залишається Ідея дер­жавності та незалежності, самостійності. Але держава тепер — уже не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного жиггя народу. Народ, у свою чергу, — вже не тільки головний, корінний етнос, а й усі етнічні меншини. І справжній (а не змішаний з шовінізмом з його намаганнями довести винят­ковість та зверхність "своєї" зростаючої етнонації) сьогоден­ний націоналізм обстоює право на спільну державність усіх (як корінних, так і некорїнних) етнічних угруповань певного народу. Цей націоналізм, на нашу думку, має називатися гуманістичним. Коли мета перетворення певного народу на націю-державу вже досягнена, націоналізм тим самим оста­точно виконує свою історично-конструктивну роль і від нього мас залишитися тільки патріотизм.

Часто вживаним інструментом етнічної ідеології є етнічна антипатія.

Етнічна антипатія — це негативне або неприязне став­лення до якогось одного, кількох або багатьох етносів. Тика психологічна позиція може бути притаманною представникам пригноблюваного етносу в їх ставленні до представ­ників етносу-пригноблювача, як, зрозуміло, й навпаки. Ет­нічна взаємоантипатія може бути наслідком тривалого істо­ричного протистояння етносів-сусідів. Етнічна антипатія мо­же бути притаманною також представникам етносу, що досяг високих щаблів цивілізацій ного розвитку, в 'їх ставленні до представників тих етносів, які стосовно цього значно відста­ють. (Ця позиція є близькою до етноцентризму.) Нарешті, етнопсихологічна антипатія може мати тимчасовий характер зумовлюватися погіршенням політичних стосунків між дерз усім тим  природним та соціальним простором, що його обіймає етнос.

Етнічна антипатія не є неминучим явищем. Вона поступо­во долається разом з тим, як етноси один за одним підніма­ються до вершин цивілізованого буття. Але хиби та вади етніч­ної ідеології можуть призводити до виникнення й такого яви­ща, як етноцентризм.

Етноцентризм — це світоглядний принцип, представ­ники якого вважають той етнос , до якого вони належать, таким, що має певні переваги перед усіма (або багатьма) іншими етносами. Цим обґрунтовується право свого етносу на виняткове становище й провідну роль серед сусідніх етно­сів, етносів певного народу або й у більш широкому вимірі. Етноцентризм може постати з ідеологічних намагань захис­тити свій етнос від політики його практичного знецінення з боку владних та ідеологічних структур інших (особливо дер­жавних) етносів. Але абсолютизація значення та ролі такого етносу, який, скажімо, є найбільшим або історично найак­тивнішим серед етносів певного народу, що не має своєї державності, може стати суттєвою перепоною на шляху до консолідації всіх цих етносів в єдину націю-державу. Етно-центризм може постати також і як ідеологічна форма широкої експансії  пануючого у певній поліетнічній держані етносу щодо всіх інших, "підпорядкованих" етносів. Тоді він фактично збігається з шовінізмом і являє собою чинник виник­нення та розпалювання міжетнічної ворожнечі та,  врешті-решт, розпаду такої держави.

Отже, той, для кого неприйнятною є ідея етноцентризму, неминуче стає прихильником етнічного плюралізму.

Етнічний плюралізм — це світоглядна мочити, сутніс-тю якої є визнання рівності й самоцінності кожного ет­носу, його права на збереження своєї самобутності, права на вільний та всебічний розвиток. Етнічний плюралізм постає на противагу етноцентризму, а також ніким явищам, як етнічне протистояння, конфронтація, а то й ворожнеча. Витоками етнічного плюралізму є гуманістичні ідеали людст­ва, загальнолюдські цінності. Філософськими засадами цієї світоглядної позиції є вчення про багатоманітність світу як закономірність його існування. Будь-яка одноманітність, у тому числі й етнічна, є не тільки небажаною, але й  неможливою, позаяк у живій природі вона тотожна фактичному змертвленню. Прагнучи збереження своєї етнічної багатома-нітності, людство тим самим бореться (сьогодні вже досить свідомо) за високий рівень своєї життєздатності. Етнічний Плюралізм уособлює в собі усвідомлення неподільності за- гальнолюдської культури; він дедалі більшою мірою стає орга­нічною часткою сучасного цивілізованого способу мислення.

Безперечно позитивний вплив на реалізацію ідей етнічного плюралізму може справляти розвиток інтернаціоналізму.

Інтернаціоналізм (від лат. inter — "між ", natio (nationis) — "народ") - це світоглядний принцип міжнаціонального єднання, що стверджує рівність та суверенність усіх на­родів світу, потребує визнання та поважання самобутнос­ті соціально-історичних та культурних надбань кожного з них. Реалізація цього принципу передбачає творення світо­вої співдружності націй на засадах взаємодопомоги та взаємо-сприяння всебічному прогресивному розвитку. Першим до­свідом такого єднання народів була Ліга націй, що існувала у період між першою та другою світовими війнами (1920 — 1939 рр.). Після другої світової війни (з 1945 року) ідеї світової співдружності націй продовжує розвивати й реалізовувати Організація Об'єднаних Націй. Значний наголос в її діяль­ності робиться па визнанні та відстоюванні прав людини. З розпадом у серпні 1991 року СРСР почався новий етап спів­праці народів світу.

У марксистсько-ленінській соціально-політичній науці важливу роль відігравала теорія пролетарського інтернаціона­лізму (на противагу теорії "буржуазного націоналізму"). Ця теорія обґрунтовувала розкол кожної розвиненої сучасної на­ції на два головних ворожих класи. Теорія пролетарського інтернаціоналізму фактично відстоювала ідею безнаціональ­ності як міжнародного пролетаріату, так і міжнародної бур­жуазії. Спроби практичного втілення цієї ідеї довели її без­підставність.

Нарешті, етнічна ідеологія, що має своїм завданням підго­товку й розгортання етнічного руху, не може, зрозуміло, обій­ти увагою таке явище, як космополітизм.

Космополітизм (від грец. космополіт -- "громадянин сві­ту") — це система поглядів на відносини між народами, в якій засадовою є ідея так званого світового громадян­ства. Перші свідчення появи цієї ідеї можна знайти вже у античних істориків та філософів. Ідеологія космополітизму впродовж багатьох сторіч використовувалася неодноразово й у різні часи відігравала історично неоднакову роль. Але, за незначним винятками, простежуються дві головні форми її використання. По-перше, космополітизм може використову­ватися як форма приховування етноцентризму та експансіо­ністських намірів, як засіб здійснення шовіністичної полі­тики. По-друге, він може поставати як теж приховане фак­тичне капітулянство деякої частини інтелігенції певного ет­носу перед ідейно-політичною, духовно-культурною та ін­шими формами тиску державницьких структур пануючого етносу. Іноді ідея світового громадянства бралася на озброєн­ня поборниками етнічної консолідації, пацифістами, борця­ми за права людини, представниками технологічного детер­мінізму тощо.

Загалом космополітизм е різновидом утопічного світогля­ду, який несе на собі переважно негативне навантаження, позаяк відкидає ідею існування людства як поліетнічної та багатонаціональної цілісності, тобто стоїть на позиціях пере­творення його на щось невиразне й одноманітне. Мабуть, здебільшого слушною є та думка, що "консолідація суспіль­ства не може бути досягнута на ідеологічному грунті космо­політизму, комунізму"¹.

Як було відзначено, функцїювання та характер етнічної ідеології багато в чому залежать від змісту міжетнічних від­носин. 

1.5. Міжетнічні відносини та їхні наслідки 

Міжетнічні відносини — це поняття, що містить у собі узагальнені уявлення про розмаїття ціннісно наванта­жених (від позитивних та нейтральних до вкрай нега­тивних) специфічних людських міжгрупових стосунків. Їхнім змістом, з одного боку, е питання про вживання етніч­ної мови, збереження пам'яток матеріальної етнічної куль­тури та розвитку всіх напрямків етнічної культури взагалі, а також питання про володіння етнічною територією й навіть про фізичне виживання того чи того етносу. Розкриття цього боку міжетнічних відносин може бути здійснене через розгляд таких негативних явищ, як етнічна антипатія, етноцентризм, етнічна конгломерація, етнічна дискримінація, ет­нічна депортація, деетнізація, штучна асиміляція, етноцид.

Іншим напрямком розвитку міжетнічних відносин є позитивний, і для розкриття його змісту залучаються поняття ет­нічної симпатії, етнічного плюралізму, міжетнічної інтег­рації тощо.  Нарешті,  міжетнічні  відносини   містять у собі явища що не піддаються поляризованій оцінці, позаяк засадово є нейтральними. Це етнічна сепарація, природна аси­міляція, етнічна міксація, етнічний індиферентизм тощо.

Отже, розглянемо деякі з перелічених вище понять. 

¹Парахонський Б.О. Національні інтереси України (духовно-інтелекту­альний аспект). - Київ, 1993. — С.ІО. 

Етнічна дискримінація — це утиски та утиснення, які здійснює панівний етнос щодо нєпанівного етносу (або  певної кількості таких етносів). Вона дається взнаки при наймі на роботу та звільненні з роботи; при виплаті заробітної  плати та встановленні окладу; при розв'язанні питань під-вищення кваліфікації та висунення на більш високу посаду; при наданні прав громадянства та здійсненні судочинства; при реалізації прав на соціальний захист та прав людини взагалі тощо. Етнічна дискримінація має свої економічні, історичні та психологічні корені. Так, бажання отримувати додатковий прибуток підштовхує переважну більшість найма­чів-роботодавці в використовувати для цього й такий засіб, як етнічна дискримінація, якщо, зрозуміло, це не заборонено законом. З боку найманих робітників — представників не-дискримінованих етносів — такий засіб може знаходити розу­міння й навіть підтримку. Соціальне це може пояснюватися бажанням бодай у такий спосіб піднятися над таким, як сам. Крім того, ці, а також будь-які інші "неекономічні" прояви етнічної дискримінації є реалізацією психологічної установки багатьох людей на протистояння "ми — вони". Ця установка, у свою чергу, історично зумовлена дуже довгими сторіччями ставлення до етносів-чужинців як до ворогів.

Із зростанням у сучасному світі значущості прав людини, загальнолюдських цінностей, взаєморозуміння та взаємодії між народами етнічна дискримінація стає дедалі непопулярнішою.

Якщо етнічна дискримінація потребує цілком однозначної оцінки, то стосовно етнічної асиміляції така однозначність не може бути прийнятною.

Етнічна асиміляція – це процес поступового розчи­нення певної етнодисперсної групи або й цілого неве­ликого за чисельністю етносу серед іншого великого ет­носу або групи етносів. Цей процес є закономірним, і коли він не зазнає спеціальних втручань, локалізоване етнічне жит­тя згасає майже непомітно. Але частіше за все трапляється так, що найбільш свідома частка цього етносу, а нерідко й передова громадськість оточуючих етносів звертають увагу на необхідність уповільнити процеси такого згасання, а то й припинити їх. Людство від цього значно виграє, бо для нього тим самим суттєво поліпшуються можливості збагатитися ду­ховно-культурними надбаннями зникаючого етносу. Поряд із зазначеними існують і інші форми втручання в етнічні асимі­ляційні процеси. Наприклад, штучне їх прискорення шляхом створення всіляких перепон для нормального функціювання етносу та задоволення етнофорами своїх етнічних потреб. Тоді така асиміляція починає наближатися за своїм змістом до деетнізації.

Закономірність асиміляційних змін є такою, що. по-перше, зникають ознаки етнічності у царині матеріальної культури й лише потім — у царині культури духовної. Найбільш стійка риса етнічності — етнічна самосвідомість.

Що стосується деетнізації, то вона засадово є штучно-насильницьким процесом поступового й планомірного позбавлення певного етносу його найважливіших рис. Деетнізація, на відміну від етноциду (тотального фізичного знищення етносу) здійснюється переважно засобами заборон (у прямій чи прихованій формі), а також шляхом створення всіляких перепон вживанню етнічної мови, функціюванню етнічних шкіл, здійсненню видавничої діяльності та роботі засобів масової інформації етнічною мовою, розвиткові літе­ратури, мистецтва та етнічної культури взагалі. Деетнізація може відбуватися й у такий спосіб, як репресії щодо найбільш активної частки етносу (перш за все — його духовної інтелі­генції) та масові депортації (наприклад, суцільна депортація 1944 року таких етносів, як чечено-інгуші та кримські татари). 

Органічною складовою деетнізаціїє демографічна й куль­турна експансія пануючого етносу. Вона може втілюватися в процеси переселень великих сільських мас пануючого етно-су  на аграрні території етносу-автохтону, докорінних змін промислової інфраструктури (будівництво індустріальних гігантів, переробних, енергетичних комплексів тощо) з наступ­ним утягненням в її орбіту знов-таки великих мас пануючго етносу, в перетворення мови пануючого етносу на державну на території етносу-автохтону з усіма наслідками, що випливають звідси для всіх головних царин життєдіяльності (про­мисловості, торгівлі, науки, охорони здоров'я, спортивної діяльності, військової справи тощо).

Однією з форм деетнізації, як відзначалося, є штучно при­скорена асиміляція етнодисперсних груп.

Закономірним результатом процесів етнічної дискриміна­ції, асиміляції та деетнізації є виникнення етнічних маргі­налів.

Етнічні маргінали — це етнофори, які значною мірою вже втратили ознаки своєї колишньої етнічності, проте ознак нової етнічності достатнім чином або й зовсім не набули. Для міст, скажімо, Східної та Південної України, де домінуючою є російська мова, маргінальний статус прита­манний нещодавнім вихідцям з україномовних сіл. У фактич­ному етномаргінальному стані перебувають також представ­ники більш-менш компактних етнодисперсних груп, розпо­рошених серед будь-якого корінного етносу, які поступово втрачають свої колишні етнічні риси. Ще більшою мірою це стосується "вкраплених" в корінний етнос поодиноких етнофорів — носіїв рис некорінного етносу. Зростаюча кількість міжетнічних шлюбів теж сприяє поширенню явища етнічного маргіналізму. Але останній, слід зазначити, по-перше, не є необоротним, по-друге, не завжди й не обов'язково веде до втрати етнічного ідентитету. Навіть утрата (або незнання) етнічної мови, як свідчать дані сучасних етносоціологічних досліджень, ще не є перепоною для того, щоб людина відчу­вала себе представником того етносу, з якого вона походить.

Процес етнічної маргіналізації значною мірою залежить від внутрішньодержавного, а також міжнародного статусу певно­го етносу. Так, у колишньому СРСР представники російського етносу, навіть оселяючися за межами своїх етнічних територій, практично не перетворювалися на етнічних маргіналів. І навпаки, певна частина українців перетворилася на таких маргіналів навіть на своїй етнічній землі. Проте набуття Україною державності, розбудова власної держави можуть сприяти поступовій етнічній ремаргіналізації та реідентифікації відповідної частини українців за походженням як на території України, так і за її межами. Те ж саме стосується й представників етнічних меншин України.

Слід зазначити, що деетнізації, з її етнічними маргіналізацією та асиміляцією, частіше за все передує денаціоналізація.

Денаціоналізація — це процес насильницького позбав­лення певного народу власної державності з усіма наслід­ками, що випливають з цього, а саме: втрата насамперед політичної та економічної незалежності (державних кор­донів, митниць, власної грошової одиниці, війська, орга­нів безпеки, можливості здійснювати самоврядування то­що), а також значною мірою й духовно-культурного суве­ренітету (можливостей проведення самостійної освітньої політики, розвитку власних науки, літератури, мистецтва тощо). Денаціоналізація може стати можливою як результат або вимушеного приєднання (з'єднання) одного державного народу до іншого (наприклад, України до Росії 1654 року), або завоювання одного державного народу іншим (іншими) (наприклад, розподіли Польщі наприкінці XVIII сторіччя між Прусією, Австро-Угорщиною та Російською імперією).

За денаціоналізацією можуть іти слідом (але не обов'яз­ково) деетнізація й навіть етноцид. Що стосується безпосе­редньо історії людства наприкінці XX сторіччя, то для неї більш властивими є якраз протилежні процеси — національ­не та етнічне відродження.

Таким чином, як попередній підсумок можна відзначити, що етнічна ідеологія, враховуючи особливості етнічної історії, зміст міжетнічних відносин, а також домінуючі в етнічній свідомості почуття, погляди, позиції, принципи, може або підготувати етнічний рух, або й спричинити його початок.