Минають роки, десятиріччя... Одне покоління змінює інше. В кожну епоху людське життя фіксується в матеріальних і письмових пам'ятках культури, залишаючи для наступних поколінь свій слід: хороший чи поганий, глибинний або поверхневий, помітний, або захований. Нове покоління будує своє життя не у вакуумі: воно так чи інакше сприймає матеріальні і духовні цінності, що були створені попередниками. Це відноситься як до людства в цілому, так і до окремого народу.

В останнє десятиріччя Україна і весь колишній Радянській Союз перетерпіли великі історико-культурні зміни, які відобразилися на стані людини в суспільстві. Людина опинилася в складній ситуації. Змінився рівень благосостоянія, змінилося все, до чого ми звикли. Для багатьох постало питання виживання. І як завжди вихід з такої складної ситуації людина шукає в духовному житті. Ось чому особливу цікавість викликає питання культури розвитку особистості, питання філософії психічної діяльності. Відповіді на ці питання деякі знайшли у спадщині народів Сходу.

Вивчення культури психічної діяльності народів Сходу, їх культурно-психологічні традиції, цікавий погляд на особистість представляють собою новий напрямок у сходознавстві, який виниклий на перехресті різноманітних наукових дисциплін: культурології, історії, психології, філософії, етнографії.

Традиційна китайська культура, котра, як відомо, є одною з найдавніших і розвинутих, досягла в процесі багаторічного розвитку високого ступеню культуризації явищ дійсності. по глибокому і точному визначенню відомого дослідника китайської культури академіка Алєксєєва, традиційний Китай - це "країна інтенсивної культури, котра не залишила жодного явища життя в первинній формі".

Традиційна китайська культура намагалася максимально упорядкувати первинний хаос, зменшити міру ентропії в навколишньому світі, не тільки на макрокомічному рівні, а й на мікрокосмічному, на якому протікає внутрішнє духовне життя людини. Тому, на самих ранніх етапах розвитку китайської культури, під процес культуризації підпадала і психічна діяльність людини, в результаті чого, в рамках загального складного і багатоаспектного культурного організму сформувалася самостійна культурно-психологічна традиція, яку ми визначаємо, як культуру психічної діяльності або психічну культуру.

В широкому і найбільш загальному визначенні культура психічної діяльності - це ступінь психічного розвитку особистості в напрямку, який визначається загальними тенденціями розвитку всієї культури, той рівень психічного вдосконалення людини як особистості, який був досягнутий в процесі засвоєння цінностей даної культури, набуття характеристик "культурної людини". Психічна культура є основною і визначною рисою культури особистості.

Культура особистості в китайській культурі набувала значної специфікації  в залежності від того, в рамках якої підкультури (буддійської, конфуціанської, даоської) вона сформувалася. Але головним завданням її були розвиток і вдосконалення, виховання і тренування природних психічних здібностей людини з метою максимальної реалізації всіх потенційних можливостей його психіки для того, щоб оптимізувати свій фізіологічний і біоенергетичний статус у відповідність з відповідними релігійно-філософськими і соціально-психологічними нормами, які були сформовані в тій чи іншій школі традиційної китайської думки.

Культуру психічної діяльності не можна розглядати як чисто психічний або соціальний феномен, а як інтегральний фактор, який формується і функціонує в процесі  інтенсивної взаємодії, взаємопроникнення культурних, соціальних і психологічних аспектів.

В силу практичної направленості і традиційно китайських навчань велике значення в них надавалося винищенню дуалізму знань і дійсності, теорії та практики. Це в свою чергу визначило найбільш пристальну увагу до проблеми людини взагалі. Китайські мислителі підкреслювали, що з двох елементів корелятивної пари "знання - суб'єкт знання" останній є визначальним. Знак типу особистості таким чином можна вважати центральним, найглибшим і універсальним знаком в будь-якому китайському вченні, і це в повній мірі  відноситься до чань-буддізмі, в якому особистісному фактору також надавалося вирішальне значення.

Буддизм - одна з найдавніших на землі релігій. Буддизм виник в Індії в 16 в. до н.е. і широко розповсюдився, особливо в Китаї, Монголії, Таїланді, Бірмі, Японії, Кореї.

Про буддійську релігію та її засновника написано багато книг. Приведемо одну з легенд життя та діянь Будди.

В 16 віці до н.е. в князівському роді Шакьев народився хлопчик. Назвали його Сіддтхардха. Він жив у розкоші, отримав блискучу світську освіту. Він відрізнявся виключними здібностями і розумом, силою. Коли він став повнолітнім його нарекли Гаутамою.

Хлопця тримали у невідєнні стосовно важкого життя простого народу.

Одного разу він помітив старого жебрака. іншим разом - важкохворого, що лежав біля краю дороги. В третій раз - померлого, якого оплакували жінки. В четвертий раз - жебракуючого монаха, який просив милостиню. Ці чотири зустрічі вирішили його долю.

Глибоко вражений біллю та горем людей, Гаутама був здивований щасливим і спокійним обличчям монаха-жебрака. Він став розмовляти з ним і неочикувано для себе, молодий принц знайшов вирішення усіх проблем. Він вирішив: "Я зроблю те, що зробив цей молодий монах. Я відмовлюся від усіх багацтв, піду своїм шляхом. Я покину світ з його задоволеннями, знайду спокій, пізнаю істину, за допомогою якої навчу людей поборювати жебрацтво земного життя".

У 29 років Гаутама таємно покинув рідний дім, залишив молоду дружину і сина. Він скочив на улюбленого скакуна, якого підвів до нього його вірний служник, принц тихо проїхав сплячими вулицями. Щоб не було чутно стукоту копит, служник розкидав на його шляху квіти…

Довго їхав Гаутама і лише коли зник місяць і  з'явилися промені сонця, він зупинився біля річки Анома. Він зняв дорогоцінну корону, сережки, віддав їх служнику, щоб він відніс їх до батьківського дому. Потім Гаутама відрізав своє довге волосся, скинув багату одежу, одягнувся як жебрак і став жити життям аскета. Тільки так, за звичаями давніх часів, можна було очиститися.

Щоб стати святим, треба було безропітно переносити життєві негаразди і фізичні страждання, відмовитися від особистого. Цього намагався досягти Гаутама: шість років він провів у скитаннях, зате прозрів духовно.

Одного разу вночі настав той довгоочікуваний час, коли на нього зійшло просвітлення.

Люди придаються пристрастям, бажанням, роздумував Гаутама. Люди прагнуть володіти чимось. Вони радіють, страждають, не замислюючись, що причина радощів та страждань ховається в земному, тілесному, руйнівному. Якщо вони бачать зміст життя в цому, то вони неодмінно повинні страждати і помирати. Той, хто вільний від насолоди, той вільний і від страждань.

Люди, які вважають, що володіють землею, будинком, худобою, думають, що їм також належать і дружина, сини, дочки, отже такі люди неодмінно будуть страждати. Все це недовговічне, і тому немає сенсу намагатися володіти чимось. Єдине, чим може володіти людина - це мудрість і до пізнання її повинна прямувати людина.

Так Гаутама зрозумів шлях, яким потрібно йти, щоб звільнитися від страждань.

Життя, як вважають буддійські канони - це те, що сходить від наших думок, народжується у нашому серці. Люди створюють собі невірне життя, яке знищується смертю. Але можна створити життя, над яким не володарює смерть - істинне життя. Єдиний шлях до безсмертя - пізнати, в чому ж істинне життя.

Отже, вихідний пункт буддійської доктрини - відречення від світу почуття.

Крім того, в багатьох школах і направленнях буддизму, в тому числі китайського, будь-яка активна діяльність розглядалася як перешкода досягненню ідеального стану нірвани, що буквально означає згасання, закінчення будь-якої активності. Навіть ті діяння, які вважалися благими з точки зору буддійської етики і корисними для досягнення вищого стану, ті форми релігійної практики, її атрибути (тексти, ритуали, практика медитації ін.), котрі повинні були допомагати моральному у психічному вдосконаленню буддійських адептів, вважалися всього-на-всього "засобами спасіння" (упайя), котрі треба спалити, знищити після того, як вони виконали своє призначення.

Так, в буддизмі ханаяни благою справою вважалася участь монахів у будівництві і ремонті храмових споруд. Однак, оговорювалося, що такого роду діяльність потрібна тім, чиї злі намагання не знищені остаточно. Той же, хто досяг цього, не повинен брати участь у такого роду діяльності. В обов'язки монахів входило виконувати також дрібні господарські роботи: шити, ремонтувати, прати свій одяг, слідкувати за чистотою, виготовляти і ремонтувати інвентар та ін. однак, вони не повинні були приділяти багато уваги цим господарським справам, інакше їх звинувачували у "схильності до діяльності".

Особливо сувора заборона була накладена на сільськогосподарські роботи, оскільки при обробці землі могли загинути "живі істоти" і значить, адепт порушував закон ахісми (не-насильства), створюючи "адську карму". Оскільки самим монахам було заборонено це робити, цим займалися монастирські раби, послушники, орендарі. Більшість заборон взяти майже дослівно з індійського оригіналу. Так, в одному перекладі Винаю (монастирського статуту) було вказано, що "не дозволено приймати участь у торгівля, обробці полів, будівництві споруд, утримувати рабів і вирощувати тварин. Забороняється займатися сільським господарством, городництвом, … забороняється різати траву і рубати дерева".

Школа чань була єдиною школою середньовічного китайського буддізму, котра свідомо ігнорувала ці заборони. Нові правила вперше були введені в монастирі Да-чжи фен-шен чаньси і саме з цього часу починається історія "монастирського" чань-буддізму, тому що до цього чань-буддійські монахи вели мандрівний спосіб життя.

Згідно нового статуту чанські монахи мали у вільний від медитації і лекцій час займатися різноманітною сільськогосподарською роботою (пу-цин). Участь у цієї роботі була обов'язковою для усіх. За нею спостерігали "чергові монахи" (вейна). Більш того, приймаючи участь у пу-цин, монах не просто виконував своє завдання, але мав повністю поглинути у роботу, віддати їй усі свої фізичні і духовні сили. Це стосувалося не тільки простих монахів, а й патріархів. Наприклад, відомий Байчжан щоденно трудився. Він був вже дуже старий і його учні одного разу сховали його робочий інвентар. Тоді він відмовився від їжі і тоді з'явився дуже максималістський лозунг" День без праці - день без їжі!".

Таким чином, чань-буддіст допускав для своїх послідовників участь у будь-якій людській діяльності, не розрізнюючи "мирські" і "немирські", "повсякденне" і "сакральне". при цьому чань-буддіст повинен був зберігати спокійний, стан, котрий він набував в процесі медитації, а це означало , що будь-який вид практичної діяльності може бути продовженням практики психічного самовдосконалення. Одним з різновидів чанської "медитації в труді" і є пу-цин, який в такому разі виступає як необхідна умова життя чанської спільноти, а також важливий елемент чанської психокультури.

Виховуючи любов і повагу до фізичного труду і виконуючи інші психопропедевтичні функції, пу-цин, в той самий час, використовувався як засіб психофізичної підготовки і адаптації людини в соціокультурному і природничому середовищі, засобом, за допомогою якого моделювалася важливіша умова виживання людини на біологічному і соціальному рівнях - важкий і упорний труд.

Необхідно відмітити, що розподіл на "активні" і "пасивні" форми психотренінгу на прикладі чань-буддізму дуже умовне і відносно відображає зовнішню динаміку процесу психічної саморегуляції. З одного боку, навіть при бурній зовнішній активності чань-буддіст повинен зберігати спокійний стан, а з іншій - досягнення спокійного стану не означає згасання всілякого психічного життя, а лише звільнення психіки від негативних факторів, які вносять в неї хаос і дезорганізацію. Тому навіть "сидячу медитацію", яка практикувалася в нерухомій позі, можна назвати лише відносно пасивною формою чанського психотренінгу.

Хоча всі форми і методи психічного тренування потрібні були для досягнення однієї мети - досягнення просвітлення, пробудженню в людині інтуїтивної мудрості, багато чань-буддістів віддають перевагу саме активним формам медитації.

Як відмічав Судзукі, ідеал чанського життя повинен бути "не у простому баченні істини, а в тому, щоб жити нею, не допускаючи ніякого дуалізму в житті людини : бачення повинно бути життям, а життя - баченням, без будь-якої різниці між ними, крім як на словах".

Тому чань-буддізм не просто знімав заборони на мирську діяльність, а й рішуче і енергійно пробуджував своїх послідовників до самої активної участі в неї і більш того, вважав гріховною не практичну діяльність, а пасивне спостереження, містичне заглиблення і уход від життя.

Таким чином, чань-буддіст не тільки міг, а й був зобов'язаний виконувати світські обов'язки. Тому, хоча озаріння займало важливе місце в теорії і практиці чань-буддізма і вважалося центральним психологічним досвідом, воно не було самоціллю. В кінці кінців, зміст його в тому, щоб підготувати людину до виконання його соціальних і культурних функцій і кульмінаційний момент актуалізації істини заключений в акту творення, або, точніше, будь-якого діяння, котре перетворюється в пориві творчого натхнення. "Істина не є відкриття, істина є творення", - писав по цьому поводу Р.Блайс.

Звільняючи свідомість людини від емоційно-психічної омраченності, яка заважає розвитку творчих здібностей, інтуїтивне озаріння відкривало в людині деколи втрачені здібності, присутні в поетів, художників і дітей "читати кожний лепесток як найглибшу таємницю буття" і "перетворювати наше повсякденне життя в щось подібне мистецтву".

Чань-буддісти стверджували, що в будь-якій людині живе художник. Не обов'язково художник слова або пензлику, але "художник життя".

Судзукі писав: "Від нас не можна очікувати, щоб усі ми були вченими, але природа створила нас такими, що ми всі можемо бути художниками, не буквально як живописець, скульптор, музика, поет, а художниками життя. … Руки , ноги, тулово людини є пензликами, а весь всесвіт - холстом, на якому вона пише своє життя на протязі семидесяти, восьмидесяти або навіть дев'яноста років".

Протиставлення людини природі, суб'єкта пізнання і діяльності об'єкту, як і протиставлення "природного" і "культурного" було глибоко противно чанській культурі.

Дихотомія природного і культурного розглядалася в чанській психокультурі, як окремий випадок бінарного поділення світу, штучного розколу і протиставлення окремих частин природному в цілому. Основною проблемою для чань-буддістів було представлення про власне "Я" як про незалежну реальність. Коли людина в процесі психічного саморегулювання виходить за рамки своєї відокремленості і в стані просвітлення звільняється від ілюзії свого "Я", коли її свідомість стає подібна дзеркальній поверхні спокійної води, природнім способом зникають різниці між суб'єктом і об'єктом сприймання і реагування, пізнання і дії, між внутрішньою психічною реальністю і навколишнім середовищем. Вони зливаються в єдине ціле і перестають сприйматися і переживатися як два окремих протиставлених феномена.

Намагаючись примирити і збалансувати два протилежних початку як на рівні окремої особистості, так і на метакультурному рівні, чанська психокультура знімала психологічні бар'єри між людиною і природою.

Роль чань-буддизму в історії і культурі середньовічного Китаю була не однозначною. Хоча це релігійно-філософське вчення і психокультурні традиції протистояли офіціальній ідеології і культурі, в них проявилася тенденція до знищення протиріч між класами, соціального протесту саме в силу того, що він приймав релігійний характер.

Психологічна спадщина чань-буддізму в сучасному світі теж має важливе значення. В процесі інтенсивного діалогу між культурами Сходу та Заходу чань-буддізм відіграє безумовно прогресивну роль.

Крім того, тепер, коли набуває все більш важливе значення охорона навколишнього середовища, ідея єдності людини і природи стає позитивним фактором.

В цілому безумовно, що в чань-буддізмі був накопичений великий психологічний досвід, який потребує вивчення і здатний допомогти людині адаптуватися в сучасному світі, який постійно змінюється.