Японский опыт государственного регулирования экономики

ЗМІСТ

Вступ

            Сучасний стан економіки Японії, принципи її функціонування та історія формування являють собою цінний об¢єкт соціально-економічних досліджень завдяки специфічним особливостям цієї країни. Японія, переможена у 1945 р., пройшла через насильницькі перетворення окупаційної армії, відбудову економіки, створення конкурентного ринкового середовища і перетворилася з країни, зруйнованої війною, в одну з найпередовіших держав cвіту. І хоч розмови про “японське чудо” в загальному майже перестали, феномен японської економіки продовжує визивати підвищений інтерес. Справді, чому країна с великою зовнішньоекономічною залежністю, практично без природних ресурсів, не дивлячись на всі незаурядиці і катаклізми останніх двух десятиліть, продовжує невпинно закріпляти свої економічні (а разом з ними і політичні) позиції на світовій арені? Зберігаючи роль світового лідера по багатьом важнішим напрямкам науково-технічного прогресу, Японія при цьому демонструє високу степінь адаптації до постійно змінюючихся умов розвитку економіки. Ці зміни проходять не просто на базі технологічних інновацій, але й в неперервній і досить складній взаємодії техніки, технології і економічних і соціально-політичних факторів.

1. Як організоване державне регулювання економіки в Японії?

            Дослідниками[1] виділяються три основні етапи повоєнної історії Японії: 1945-1949 рр. (нарощування виробничого потенціалу і демократизація економіки); 1949-1960 рр. (зупинення інфляції, лібералізація ціноутворення, раціоналізація виробництва і створення нових галузей); та з 1960 р. – по наш час (зміцнення важкої та хімічної індустрії, лібералізація зовнішньої торгівлі та міграції каріталів у 80-ті роки).

            Війна завдала величезної шкоди економіці Японії. Промислове виробництво у 1945 р. сягало менше третини передвоєнного рівня, виробництво сталі впало на 90%, вугілля – на 50%[2], бюджетний дефіцит і грошова експансія породили гіперінфляцію.  На тлі зруйнованої економіки під керівництвом штабу окупаційних військ США у перші повоєнні роки відбулося реструктурування соціально-економічної системи. Переглянуто цивільне законодавство, дозволено профспілки, проведено земельну реформу, за якої поміщики були зобов¢язані продати землі орендарям за низькими цінами; розпущено “дзайбатсу” – японські концерни, проведено “”чистку” серед лідерів бізнесу, конверсію виробництва, розукрупнення, введено жорсткі антитрестівські закони, було заборонено брати участь в управлінні великими компаніями членам кланів, які володіли “дзайбатсу”,  тощо.

            У 1946 р. З метою зменшення надлишків грошових коштів було проведено грошову реформу, за якою готівку було зібрано на спеціальні рахунки з дозволом використання до 500 ієн на місяць, заморожено вклади, вищі за певний розмір. Втім, через велику кількість пом¢якшень реформа не дала довгострокового ефекту, і горошова маса незабаром знову почала зростати.

            У тому самому році створюється Бюро економічної стабілізації, яке починає проводити жорстку цінову політику. Встановлюються низькі ціни на товари “стабілізаційної номенклатури” – сталь, вугілля, добрива, соду, газ, електроенергію тощо. На базі вказаних цін формувалася собівартість іншої продукції. Дефіцит викликаний фіксуванням цін, перекривався субсидіями. Ціни кілька разів переглядалися у напрямі підвищення до рівня “чорного ринку”.

            Одночасно здійснюється політика розвитку пропозиції за “Схемою пріоритетного виробництва”, спрямованою на збільшення виробництва базових товарів – вугілля та сталі, дефіцит яких гальмував розвиток економіки. Для цього у 1947 р. було створено фінансову корпорацію з реконструкції, яка розміщувала довгострокові преференційні кредити і фінансувала на той час третину загальних індустріальних кредитів.

            Коли заходи з нарощування промислового потенціалу дали свої результати (на грудень 1948 р. промислове вироб    ництво становило 70% довоєнного[3]), жорстокий контроль держави над японською економікою було скасовано введенням у 1949 р. плану Доджа. Вказаний план передбачав жорстку бюджетну та грошову політику з досягненням балансу бюджету, уніфікацію обмінного курсу, скорочення субсидії і зменшення номенклатури цінового контролю, заборону випуску боргових зобов¢язань та видачі позик фінансової корпорації. Здійснено податкову реформу.

            Політика регулювання обмінного курсу ієни передбачала обов¢язковий продаж валютної виручки уповноваженому банку за фіксованим курсом і наступний щоквартальний розподіл цієї валюти згідно з державною стратегією. Вказана система діяла до 1963 р.

            У зовнішньоекономічній політиці Японія взяла курс на орієнтацію на активну торгівлю та пошук зовнішніх ринків, що очевидно з огляду на її географічні особливості. Але важливо зауважити, що зовнішньоторговельна політика виходила з принципу експортно орієнтованого протекціонізму, який дав змогу перейти до лібералізації торгівлі лише після зміцнення власного виробництва. З 1960 р. поступовій лібералізації торгівлі пріоритет мав імпорт сировини, важко заміщуваних та конкурентно-спроможних товарі, а також нововведень. Застосовувалося квотування імпорту. Було встановлено низькі тарифи на вивезення первинних продуктів, виробничої, дефіцитної в країні продукції, устаткування для нових галузей або тих, що скорочуються, товари першої необхідності, високі – на товари із значною додатковою вартістю, споживчі товари, що є в достатній кількості, продукцію галузей, нових для Японії чи тих, що скорочуються, предметів розкоші тощо.

            Одночасно з активною зовнішньою, японський уряд здійснював потужну внутрішню промислову політику. У 1951 р. було створено Японський банк розвитку, а в 1952 р. – Банк довгострокового кредитування для фінансування капіталовкладень у промисловості. Засобами промислової політики були прискорені амортизація, субсидії, пільгові кредити, податкові пільги, лізинг устаткування, створення виробничої інфраструктури за державний рахунок. Значною мірою політика орієнтувалася на підтримку малих та середніх підприємств, водночас, зокрема, у 1953 р. було доволено утворення картелів з анти депресійною чи модернізаційною метою.

            Для відшукання коштів на фінансування прискореного розвитку промисловості було здійснено Програму бюджетних інвестицій та позик, яка мала пов¢язати соціальні заощадження з соціальними інвестиціями.

            Специфічними особливостями фінансової системи періоду швидкого зростання були: стратегічні операції довгострокових державних фондів; активне використання приватних довгострокових інститутів; контроль за розподілом кредитів через грошову та процентну політику; непряме фінансування через перерозподіл банками вільних коштів (понад 90% фондової пропозиції[4]); система “пере позичок”, за якої кредити комерційних банків перевищували депозити, а надлишок фінансувався позичками у Центробанку; поєднання ринкового короткострокового процента з жорстоко регульованим довгостроковим; сегментація ринку між короткостроковими та довгостроковими кредитними установами; обмеження міжнародних фінансових зв¢язків, що спрощувало регулювання.

            На думку дослідників Агентства економічного планування уряду Японії, зазначеня система швидкого зростання мала успіх завдяки суворому антиінфляційному контролю, конкуренції у приватному секторі, спрямуванню позичок на стратегічну промисловість та інфраструктуру, тобто  в галузі, де державні інвестиції не кункурували з приватними.

            Структурні перетворення економіки поєднувалися з суто монетарними заходами. Так, у 1964 р. було проведено рестрикцію суспільних цін, що обмежило загальне зростання споживчих цін до 3,9%[5]. Оскільки інфляція, що почалася після 1960 р. тривала, у 1965 р. створюється тимчасова міністерська рада цінових заходів та Друга Нарада з проблем цін як дорадчий орган при Державному міністрі з питань планування, який включав вчених, бізнесменів, промисловців, споживачів, робітників. У 1966 р. було утворено Керуючий комітет з питань цін з представників міністерств. У 1967 р. Другу Нараду змінила Конференція з поліпшення цінової стабільності, у 1969 р. Тимчасова Рада отримала постійний статус, а Конференцію змінила Конференція з політики цінової стабілізації з розширеними дослідницькими підрозділами. Підвищено офіційну дисконтну ставку, здійснено рестрикції сукупного попиту.

            На сучасному етапі, в умовах тривалого скорочення темпів зростання, основними напрямами економічної політики Японії є стабілізація економіки, перерозподіл доходу, надання суспільних товарів та корекція помилок ринку. З метою стабілізації економіки держава створює плани та прогнози, щомісяця для контролю Уряд готує економічні доповіді, на базі яких Агентством економічного планування приймаються рішення щодо подальших дій. Загалом на початку 90-х років у Японії діяло 453 регулюючих закони, з них 220 – у сфері економіки. Слід зауважити, що з останніх 102 було прийнято ще у 1945-1954 рр.[6]

            Керівництво проведенням промислової політики здійснює Міністерство зовнішньої торгівлі та промисловості (МІТІ), яке має право на пеіну свободу дій в управлінні галузями і якому підзвітна переважна більшість налузей економіки. До сфери дії МІТІ входять зовнішня торгівля, промисловість та торгівля, новітні технології, розміщення промислових підприємств та екологія, енергетика, питання промислової власності, підтримка малих та середніх підприємств.

            Досягненню консенсусу певною мірою сприяють контакти МІТІ з створюваними комплексними організаціями ділових кіл різних галузей промисловості, сервісу, фінансової сфери, які утворюються у приватному секторі для обміну іформацією та обговорення макроекономічної політики.

            Консенсус, з питань подальшого розвитку японської економіки дістає своє відображення у створенні національних планів. План визначає ситуацію і здійснює прогноз, встановлює національні пріоритети, засоби узгодження національних і приватних інтересів.

            На думку японських економістів[7], досить висока керованість економіки країни спирається на існування різноманітних об¢єднань у промисловості, високий рівень спеціалізації та кооперації, існування системи субпідрядів, промислових угруповань “кейрецу” і тісний взаємозв¢язок промислових підприємств з банками.

            Специфічною особливістю японської економіки є існування розвинутої системи “кейрецу” – фінансово-промислових груп з еластичними зв¢язками на базі взаємного володіння акціями, договорів, постійних контаків. Практика показує, що часто підтримка постійних контактів важить для членів “кейрецу” більше, ніж отримання прибутку, і норма  звичайно є нижчою за потенційну.

            Приватні підприємства у структурі економіки Японії вдало поєднуються з державними. Державні підприємства звичайно перебувають під спостереженням відповідного міністерства, яке контролює їх бюджет та призначає керівництво. Ступінь контролю змінюється в залежності від роду діяльності підприємства. Крім того, підприємства можуть перебувати у змішаній власності.

            Державні підприємства діють на принципах самоокупності, але більшість з них має акціонерний фонд, вільний від дивідендів, від уряду, а деякі отримують прямі субсидії. Максимальне зростання державного сектора спостерігалося у 50-60-і роки   - з 33 підприємств е 1956 р. до 113 у 1968 р. В ході приватизації до 1990 р. їх число скоротилося до 92[8]. Зазначені підприємства діють у галузях інфраструктури, міжнародних зв¢язків, промисловості, громадського добробуту та зайнятості, досліджень та освіти, культури, телекомунікацій тощо. Крім того, існує система прямих державних операцій: пошта, заощадження, друкування банкнот, марок тощо, державне лісове господарство, карбування монет.

Чим японська економічна модель відрізняється від інших ?

            На відміну від інших країн в Японії по суті справи не існує проблеми безробіття, а в крупних містах нерідко виникає дефіцит робочої сили. Високий рівень життя відображається і в такому показнику, як середня тривалість життя, яка в Японії являється самою більшою в світі. Навіть ці фактори, доказуючи японські успіхи, визначають важливість порівнювального аналізу японського і американського шляху розвитку з точки зору їх значимості для економічних реформ в Україні.

            На рівні національної економіки різниця японської та американської моделей найбільш ярко відображається в тій ролі, яку грає держава в економічному розвитку цих країн. США нарівні з Великобританією стали полігоном для найбільш цілостного втілення доктрини “Iaissez-faire”, принципів мінімально можливої державної участі в економічному житті. Інше в Японії. Характерною рисою її економічної політики  стали після воєнні державні плани соціально-економічного розвитку. Перший із десяти планових періодів, реалізованих до теперішнього часу, був орієнтований на подолання глибокої структурної кризи в економіці країни в середині 50-х років.

            Найбільшим успіхом був відмічений реалізований в 60-х роках план подвоєння національного доходу. Значно перевиконаний, він реалізовувався по ряду напрямів, першим з яких був пріоритет “загальних” цінностей перед “капіталістичними”. В числі основних поставлених цілей С. Окита, бувший міністр іноземних справ Японії, очолювавший в той період загальне планове бюро Комітету по економічному плануванню, називає стимулювання індустріалізації, збільшення експорту, розвиток людських можливостей в епоху науково-технічного прогресу.

            В 70-80-і роки центр ваги економічного програмування в Японії зміщується в сторону забезпечення стуртурної адаптації галузей, а також сильного стимулювання науково-дослідницький і дослідно-конструкторських розробок в області передових технологій. Ключову роль в регулюванні японської економіки грає “суперміністерство” МІТІ, чиї накази фактично безумовно виконувалися японськими промисловиками.

            На оборот, в Сполучених Штатах, де і раніше домінував принцип вільного ринкового господарства, в 80-і роки процес перегулювання економіки набрав нову силу. Адміністрація Р. Рейгана провела значне скорочення всіх федеральних витрат, за виключенням військових. В часності, були серйозно урізані програми страхування від безробіття, субсидії фермерам, виплати по лінії соціального забезпечення. Одночасно пройшло скорочення федеральних податків. Максимальна ставка прогресивного прибуткового податку була знижена з 50 до 28 процентів. Відповідна ж ставка в Японії в цей час була майже в три рази вище – 75 процентів.

            Активна економічна політика держави в Японії спрямована на забезпечення довгострокових стратегічних цілей, що створює базу для стійкого господарського росту. Аналогічні пріоритети існують і в соціальній сфері, Соціальна політика Сполучених Штатів, навпаки, характеризується відмовою від концепції “економіки добробуту”, що проявляється в загальному рості соціальної нерівності в суспільстві. З середини 60-х до середини 80-х років ставки податків бідніших американців виросли з 16,8% до 21.9%, а для їх багатших співвітчизників впали з 30,1% до 25,3%. Додатковим джерелом диференціації стає передача в приватні руки функції по охороні здоров¢я, соціальній взаємодопомоги і деяких інших.

            Потрібно признати, звичайно, що концепція “економіки добробуту” з її перерозподілюваними мотивами більш органічна для Японії. В той час як для західних, в особливості англомовних країн вона означала відому відмову від доктрини “Iaissez-faire”, для Японії з її традиційно сильною роллю держави річ шла лише про деяку “подвижку”  пріоритетів державного впливу на економіку. Це знімало проблему легитимізації державного втручання у господарські процеси, дуже гостро стоявшу перед іншими країнами.

            Активне державне регулювання економіки, одна з самих високих в світі станом на кінець 80-х років доля валового національного продукту, що йде на накопичення, соціальна політика, націлена на скасування майнової нерівності, - всі ці моменти виступають головними відмінностями японської моделі розвитку на національному рівні.

            Не менш серйозні відмінності можна виділити і на рівні фірми, корпорації. Головною особливістю японського капіталу являється те, що це не капітал акціонерів, не капітал приватних власників. Доля індивідуальних інвесторів в загальному акціонерному капіталі знизилась в після воєнні роки з 60 до менш ніж 20 процентів. При цьому самі по собі акціонерні товариства не являються тут важливим засобом концентрації фінансових ресурсів порівняно з кредитом.

            Основними власниками акціонерного капіталу в Японії виступають установи і корпорації. При цьому власниками значної долі акції нерідко стають самі компанії, їх випускаючі. Так, в першій половині 80-х років концерн Міцубісі володів 25 процентами, а Сумитомо – 26 процентами своїх акцій. Важливим наслідком даної відмінності японських корпорацій являється вдвоє більш низька порівняно з США норма виплати дивідендів по акціям.

            Отож, в чому причини більш високих результатів японської економіки в останньому десятилітті? Парадокс в тому, що економічне життя в Сполучених Штатах в ключових питаннях більш послідовно орієнтується на критерії фінансової ефективності. При цьому економічна ефективність несе в собі два види обмежень: тимчасове і структурне.

            З точки зору часу пошук оптимального рішення, дії агентів ринкової економіки пов¢язані з екстраполяцією вже існуючих тенденцій. Робочі орієнтуються на захист досягнутого рівня життя і місця на виробництві; підприємці хочуть збільшити поточний прибуток за рахунок відмови від довгострокових вкладень в науково-технічний прогрес, не обіцяючи негайної віддачі. Останнє, в часності, визначає непридатність ринку передбачати і запобігати структурні кризи.

            Друге обмеження стоїть в тому, що завжди є не одне рішення, відповідаюче критерію

ефективності, а цілий “веєр” можливостей, при яких більше задоволення одного із споживачів може бути забезпечене лише за рахунок іншого.

            Секрет успіху японців бачиться іменно в можливості проходження вказаних обмежень і використати більш сучасний критерій ефективності економічного розвитку. Як державне регулювання економіки, направлене на підвищення її інвестиційного потенціалу, завчасну, регулюєму структурну перебудову господарства, так і стратегія дій корпорацій складають можливість вироблення довгострокових пріоритетів в рамках стратегічного часового горизонту. Відсутність цієї довгострокової перспективи визначає, з другої сторони, слабкість американської економіки.

            Безперечно, що відмінності американської і японської економічних систем в багатому обумовлені історичними і національними особливостями розвитку цих країн. Але, думається, зводити корінну суть цих відмінностей до національних особливостей було б помилкою.

2. Що можна використати в Україні з японського досвіду

державного регулювання економіки?

Досвід Японії в здійсненні ринкових трансформацій та в управлінні ринковою економікою сьогодні є досить цікавим для України з огляду на її історичний шлях і сучасні особливості.

            Так за умов  відбудови економіки і формаування ринкового середовища надзвичайної ваги набуває промислова політика з розвитку обраних пріоритетних галузей. Очевидно, пошук вказаних галузей в Україні має бути здійснений на основі всебічного вивчення можливостей і потреб економіки. Необхідними частинами промислової політики є надання значних пільгових кредитів, податкових амортизаційних пільг, що завдає надмірних навантажень грошовій системі. У зв¢язку з цим варто згадати, що лібералізації цін у Японії передували три роки їх жорсткого обмеження, а цінове регулювання товарів “стабілізаційної номенклатури” тривало значно довше. Отже, засобами зменшення інфляції за даних умов є раціональне розміщення кредитів, жорсткий ціновий контроль та фінансове регулювання.

            Очевидно, внутрішня промислова політика повинна доповнюватися адекватною зовнішньою. Досвід Японії показує, що зовнішньоторговельна лібералізація  - надто складний процес, щоб щоб бути здійсненою “одним махом”. На мою думку, поміркований протекціонізм конче необхідний для виживання української економіки. Водночас за умов дефіциту конвертованої валюти варто ввести контроль за її використанням, зокрема, через квотування імпорту.

            Є ефективним принцип поєднання самоокупності і поточної самостійності державних підприємств – з їх стратегічним підпорядуванням інтересам держави-власника. Варто відзначити, що кількість таких підприємств в Японії була максимальною саме в період швидкого зростання, і приватизація почалася лише тоді, коли був досягнутий певний рівень розвитку економіки. Здійснюючи приватизацію держвласності, слід, першочергову увагу приділяти приватизації (децентралізації) управління і, виходячи з наявних на сьогодні труднощів приватизації, у багатьох випадках цим можна було  б обмежитися.

            Досить корисним є також досвід введення спеціального бюджетного рахунку для контролю за використанням зарубіжної фінансової допомоги.

Висновки:

            У зв¢язку з сказаним вище, одним з головних уроків, які Україна може винести з досвіду Японії, є необхідність розробки і проведення жорсткої та ефективної економічної політики. Ефективність економічної політики залежить як від правильного вибору її напрямів та засобів, так і від жорсткості їх застосування. З цією метою важливим є створення сітки дорадчих органів з різних економічних питань і загального плану, якіб охоплювали інтереси різних рівнів, поєднували економічну науку з практикою, загальнонаціональні та відомчі (регіональні) інтереси. Одним  з прикладів створення такої сітки може бути цінова політика Японії 60-70-х років.

            Таким чином, незважаючи на зазначені розбіжності двох країн, японський досвід державного регулювання економіки, є досить важливим для України сьогодні і потребує всебічного вивчення.

Література:

1. Жаліло Я. Японський досвід державного регулювання економіки// Економіка України.-1995.-№3.-С.72-76
2. Линкевич А. К осмыслению опыта экономического развития Японии (современный капитализм)// Российский экономический журнал.-1992-№10-С.86
3. Маляров И. Японский прорыв// Свободная мысль.-1991.-№15.-С.102-110
4. Енамура Н. Цукамото Х. Опыт послевоенной Японии в реформировании экономики//Вопросы экономики.-1992.-№11.-С.82