Конституційне право - це головна галузь права України, оскільки норми його законодавства регламентують найбільш важливі суспільні відносини: основи конституційного ладу; правовий статус громадянина; територіальний устрій; організацію і функціонування державної влади; органів місцевого і регіонального самоврядування; символи держави і т.д.  Нормами Конституційного права регламентуються суспільні відносини, встановлюються основні правові принципи для інших галузей права України. 

Основним джерелом будь-якої галузі права є Конституція України, що має на території республіки вищу юридичну силу.

Відповідно до цього конституційне право пов'язане також і з трудовим правом, оскільки Конституція України визначає основні трудові права й обов'язки громадян, що знаходять подальший розвиток у нормах трудового права.  Конституція України закріплює право кожного громадянина на працю, на винагороду за працю, право на умови праці, що відповідають вимогам безпеки і гігієни праці, право на соціальне забезпечення в старості, у випадку хвороби і т.д.

В ст. 13 Конституції України закріплено, що власність зо­бов'язує. Вона не повинна використовуватися на шкоду люди­ни і суспільства. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Ставлення до власності формується перш за все тими ре­альними умовами, в яких перебуває людина, можливостями її впливу на організацію виробництва, розподілом створених ре­зультатів праці. І хоча відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватись і розпоряджатись своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, фактичної рівності у праві власності громадян немає і бути не може, оскільки люди не рівні у можливостях на­бувати право власності. Існуюча нерівність у володінні, користуванні і розпорядженні власністю створює суспільні супереч­ності, які досить часто переростають у протиправні форми набування власності. З цими негативними явищами держава бореться за допомогою різних галузей права: кримінального, адміністративного, цивільного, господарського. Важливе місце тут належить й трудовому праву України, яке визначає матері­альну відповідальність сторін трудових правовідносин за запо­діяну іншій стороні шкоду.

З прийняттям Конституції – Основного Закону держави[1] Україна вступила в новий етап розбудови демократичної соціальної правової держави. Тому зараз чи не найактуальнішим для національної юридичної науки є теоретичне обгрунтування й активне втручання у процес кодифікації правової системи держави. Це дуже важливе і складне завдання, оскільки ефективність правових норм залежить від теоретично обгрунтованого та практично аргументованого їх вибору і закріплення в чинному законодавстві, а також від правильного застосування їх на практиці.

Серед майбутніх кодифікаційних актів визначальне місце має посісти Трудовий кодекс України. Робота над проектом нового Трудового кодексу вже вступила в стадію обговорення його структури і змісту на сторінках юридичних видань[2].

Треба сказати, що суб’єкти трудових правовідносин знаходятьсяв нерівному положенні по відношенню один до одного. Працівник -экономічно більш слабка сторона трудовихого правовідносин.Він знаходиться в більш залежному стані від роботодавця,ніж роботодавець від нього. Працівник повинен підкорятися господорській владі роботодавця, виконувати його вказівки в процесі трудової діяльності, прагнути до забезпечення збереження власності, даної йому в зв’язку з виконанням своїх трудових обов’язків. В свою чергу роботодавець повинен не тільки вірно організовувати трудовий процес, але й приймати міри по унеможливленню виникнення майнового збитку.

Така нерівність суб’ектів трудових правовідносин обумовлює велику

різницю в правовому регулюванні матеріальної відповідальності роботодавця перед працівником и працівника  перед роботодавцем. Вона торкаються визначення розміру збитку,що відшкодовується, порядку й меж відшкодування, характеру правових норм, що регламентують материальну відповідальність.

В цій роботі я спробую роздивитись види  матеріальної ідповідальності працівників і порядок притягнення до неї.

Розділ І

1.Поняття і зміст матеріальної відповідальності працівника

Матеріальна відповідальність робітників і службовців за шко­ду, заподіяну майну підприємства, визначена ст. ст. 130-138 КЗпП та деякими підзаконними актами. Встановлена цими ак­тами відповідальність є важливим засобом виховного впливу на робітників і службовців щодо дисциплінованого ставлення до майна підприємства, поважного додержання існуючого пра­вопорядку, забезпечення матеріальних інтересів конкретних підприємств, трудових колективів і суспільства в цілому. При сприянні відповідальності досягається мета попередження пра­вопорушення в галузі охорони власності підприємства.

В той же час матеріальна відповідальність не становить ча­стини дисциплінарної відповідальності, тому притягнення працівника до матеріальної відповідальності не виключає можли­вості накладення на нього дисциплінарного стягнення.

Передбачена трудовим правом матеріальна відповідальність робітників і службовців за шкоду, заподіяну підприємству, зконструйована таким чином, що вона поєднує матеріальну відпо­відальність працівників із захистом інтересів кожного праців­ника. Не випадково глава IX КЗпП має назву «Гарантії при покладенні на працівників матеріальної відповідальності за шко­ду, заподіяну підприємству, установі, організації». Ці гарантії полягають у тому, що відповідальність може настати тільки за пряму шкоду, в межах і порядку, передбачених законодавством, і, як правило, обмежуються певною частиною заробітку праців­ника.

Велике значення при розгляді питань про матеріальну відповідальність працівників мають керівні постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику по справах про відшкодування шкоди, заподіяного підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» від 29 грудня 1992 р. № 14 із змінами й доповненнями, внесеними постановою Пленуму Верховного Суду України від 29 березня 1997 р. № 3[3], «Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяного злочином і стягненні безпідставно нажитого майна» від 31 березня 1989 р. № 3.

Таким чином, матеріальна відповідальність як важливий інститут трудового права покликана забезпечити відповідність поведінки людей нормам, прийнятим державою. Ця відповідаль­ність, на відміну від дисциплінарної, є двосторонньою, оскіль­ки відповідальність несе не тільки працівник перед власником або уповноваженим ним органом, а й власник перед працівником за заподіяння шкоди його майну або здоров'ю.

Матеріальну відповідальність слід відрізняти від майнової відповідальності, передбаченої нормами цивільного права.                                              

Матеріальна відповідальність сторін трудового договору виникає тільки при заподіянні збитку в зв'язку з виконанням трудових обов'язків.

Матеріальна відповідальність завжди має особистий характер Працівник, який заподіяв шкоду, відповідає  за неї сам. Неповнолітні працівники за нормами трудового права також несуть відповідальність за заподіяну шкоду. За нормами цивільного права майнова шкода покладається на батьків (або осіб, які їх замінюють) за шкоду, заподіяну їх неповнолітніми дітьми.

У трудовому праві відшкодуванню підлягає тільки прямий дійсний збиток, як правило, в обмеженому розмірі — не більш середнього місячного заробітку працівника, що завдав шкоди. Ця відповідальність не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством, неодержані доходи чи упущена вигода, на відміну від цивільного права, відшкодуванню не підлягають.

У цивільному праві завжди діє принцип повного відшкодування шкоди. Межі матеріальної відповідальності працівників диференціюються в залежності від форми вини, виду майна, якому заподіяний збиток, характеру трудової функції, що виконує працівник, чого немає в цивільному праві. Згідно з  нормами трудового права працівники звільняються від матеріальної відповідальності за збиток, що може бути віднесений до категорії нормального виробничо-господарського ризику. Тягар доведення наявності підстави й умов матеріальної відповідальності працівника лежить на  власнику чи уповноваженому їм органі[4], тобто діє презумпція невинності працівника, у той час як у цивільному праві встановлена презумпція провини того, хто причинив шкоду.

 Матеріальній відповідальності за трудовим правом притаманна така риса, як порівняння межі відповідальності з заробітною платою працівника. За загальним правилом розмір відшкодування збитку обмежується середнім місячної заробітком працівника.

У трудовому праві диференційовані види відповідальності в залежності від суб'єктів, умов заподіяння збитку, характеру  майна тощо.

Відповідно до трудового законодавства розмір  збитку, що відшкодовується,  заподіяного з вини декількох працівників, визначається для кожного з них з урахуванням ступеня вини, заробітної плати працівника, виду і межі матеріальної відповідальності кожного з цих осіб, тобто встановлюється дольова відповідальність. Солідарна відповідальність, як правило, не допускається; виключення  встановлене для осіб, що заподіяли збиток злочинними діями. Для цивільного права характерно широке застосування солідарної відповідальності осіб, що заподіяли матеріальний збиток, при якій в залежності від волевиявлення потерпілого може наставати відповідальність усіх заподіювачів збитку спільно або кожного окремо. Особа, що відшкодувала збиток цілком, має право звернутися з регресним позовом до всіх інших осіб, за винятком тієї частки, що приходиться на нього самого.

Крім добровільного відшкодування збитку, передбаченого цивільним і трудовим правом, ці галузі по-різному визначають порядок стягнення збитку. У трудовому праві він більш диференційований: при обмеженій матеріальній відповідальності допускається утримання за розпорядженням власника частини заробітної плати працівника.  За цивільним правом збиток стягується тільки шляхом звертання до суду.

Трудовим законодавством визначені більш короткі терміни для залучення до матеріальної відповідальності. Так, відповідно до ч. 2 ст. 136 КЗпП для звернення власника чи уповноваженого ним органу в суд встановлений термін один рік із дня виявлення заподіяного працівником збитку. Термін позовної давності за цивільним правом дорівнює три роки. При  стягненні обмеженої матеріальної відповідальності в розмірі, що не перевищує середнього місячного заробітку, згідно ст.136 КЗпП розпорядження власника чи уповноваженого ним органу повинне бути зроблено не пізніше двох тижнів із дня виявлення заподіяного збитку і звернено до виконання не раніше семи днів із дня повідомлення про це працівнику.

Отже, матеріальною відповідальністю за трудовим правом є встановлений законом обов'язок сторони трудового договору відшко­довувати збитки, заподіяні іншій стороні протиправними і винов­ними діями.

Суб'єктами матеріальної відповідальності в трудовому праві в усіх випадках є працівник, з одного боку, і підприємство (установа, організація), з яким він перебуває в трудових правовідносинах, з іншої сторони.

2.Підстави матеріальної відповідальності за трудовим правом

Матеріальна відповідальність — це інститут трудового права. Але і в законодавстві, і в науковій літературі термін "ма­теріальна відповідальність" часто використовується далеко за ме­жами трудового права. Вжиття терміна - "матеріальна відповідальність" за межами сфери трудового права ніскільки не означає, що у відповідних випадках дійсно мають застосовуватися норми, які тут коментуються. Норми інституту матеріальної відповідаль­ності вживаються виключно у рамках предмета трудового права.

Матеріальна відповідальність може бути покладе­на на будь-якого працівника, який уклав трудовий договір з підприємством, установою, організацією.

І якщо в літературі, на практиці та й у законодавчих актах зу­стрічається поняття "матеріально відповідальна особа", то з цьо­го не можна робити висновок про те, що лише ці особи можуть бути притягнені до матеріальної відповідальності. До матеріаль­ної відповідальності відповідно до норм КЗпП можуть бути при­тягнені всі працівники, починаючи від державних службовців і посадових осіб підприємств і закінчуючи некваліфікованими працівниками.

Законодавство не виключає притягнення до матеріальної відповідальності неповнолітніх працівників. Вони не можуть нести тільки повну матеріальну відповідальність на підставі договору про індивідуальну або колективну (бригадну) матеріальну відпо­відальність. Але слід мати на увазі, що при вирішенні пов'язано­го з цим трудового спору суд буде ретельно перевіряти наявність обставин, вказаних в ст. 137 КЗпП.

Правові норми інституту матеріальної відповідальності поширюються також на випадки заподіяння прямої дійсної шкоди працівниками громадянам (суб’єктам підприємницької діяльності, і фізичним особам, які використовують найману працю у спожив­чому господарстві), з якими працівники перебувають у трудових відносинах.

Стаття 130 КЗпП характеризує юридичний склад, тобто перелічує юридичні факти, наявність яких дає власнику право притягнути працівника до матеріальної відповідальності. Таких юридичних фактів чотири: порушення працівником тру­дових обов'язків, наявність прямої дійсної шкоди, причинний зв'язок між порушенням і шкодою та вина працівника. Відсутність хоча б одного з цих фактів виключає можливість притягнення працівника до матеріальної відповідальності.

Працівник не може бути притягнений до матеріальної відповідальності, якщо він не порушив свої трудові обов'язки. Трудові обов'язки працівника можуть визначатися законодавством, колективним, трудовим договором, іншими локальними норматив­ними та індивідуальними актами. Поширена практика визначен­ня кола трудових обов'язків працівників у посадових інструкціях, документах, котрі визначають порядок проведення робіт, вимо­гах до якості виготовленої продукції, виконаної роботи.

Аби запобігти непорозумінь, пов'язаних із встановленням нормативного обов'язку працівника забезпечувати цілість майна підприє­мства, законодавець у частині другій ст. 131 КЗпП сформулював обов'язок працівників бережливо ставитись до майна підприємства, установи, організації та вживати заходів щодо запобігання шкоди, хоча подібний обов'язок сформульований і в ст. 139 КЗпП.

Невиконання незаконно покладених на працівника трудових обов'язків не може бути підставою для притягнення працівника до матеріальної відповідальності.

Протиправність поведінки працівника не може бути підста­вою для притягнення працівника до матеріальної відповідальності у тих випадках, коли працівник діяв у стані крайньої необхідності. Законодавство про працю визначення крайньої необхідності не надає. Тому до правовідносин з притягнення до матеріальної відпо­відальності за аналогією має вживатися визначення крайньої необ­хідності, передбачене в ст. 16 Кримінального кодексу України (дія з метою усунення небезпеки, що загрожує інтересам держави, гро­мадським інтересам, особі або правам громадян, якщо цю небезпе­ку за даних обставин не можна усунути іншими засобами і коли заподіяна шкода менш значна, ніж шкода, якої вдалося запобігти).

Безспірним підтвердженням протиправності дій чи бездіяль­ності працівника, який заподіяв матеріальну шкоду, є притяг­нення його за це до кримінальної, адміністративної чи дисцип­лінарної відповідальності. Але матеріальна відповідальність може бути покладена на працівника не тільки у випадках, коли його притягнуто до інших видів юридичної відповідальності. Тому відмова в порушенні кримінальної справи, адміністративного провадження, а також непритягнення працівника до дисцип­лінарної відповідальності не свідчить про відсутність умов для притягнення його до матеріальної відповідальності.

Пряма дійсна шкода — це основний елемент юридичного складу, який спричинює обов'язок працівника покрити матеріаль­ну шкоду і надає право підприємству, установі, організації (або влас­нику підприємства, установи, організації чи уповноваженому ним органу) притягнути працівника до матеріальної відповідальності.

Поняття прямої дійсної шкоди у законодавстві не розкриваєть­ся. При першому наближенні пряма дійсна шкода може розумі­тися як збитки (у розумінні визначення, наданого у ст. 203 Ци­вільного кодексу за відрахунком неодержаних доходів). На неприпустимість покладення на працівника відповідальності за неодержані доходи прямо зазначається у частиш четвертій ст. 130 КЗпП. Інших обмежень на стягнення з працівника будь-яких видів матеріальної шкоди законодавство про працю не установ­лює. Звідси можна зробити висновок про те, що ст. 130 КЗпП дозволяє стягнення з працівників, у порядку притягнення їх до матеріальної відповідальності, не лише вартості втрати, пошкод­ження майна та втрат, котрі понесло підприємство, установа чи організація, а й будь-якої іншої шкоди, яка не може бути відне­сена до категорії неодержаних прибутків або яку законодавство не забороняє відшкодувати у працівника за інших підстав.

Коли приймались нині чинні Цивільний кодекс і Кодекс законів про працю, чіткої різниці між неодержаними доходами та неодержаним прибутком ще не проводили. Доходи і прибуток почали розрізняти після прийняття Верховною Радою СРСР Закону "Про державне підприємство (об'єднання)" (червень 1987 р.). Ця відмінність актуа­лізувалася в Україні у зв'язку з низкою переходів від оподаткування прибутку до оподаткування доходів підприємств і навпаки. Незва­жаючи на це, ще й сьогодні поняття прибутків і доходів скрізь і всюди не розрізняється. Так, у Законі "Про зовнішньоекономічну діяльність" (ст. 1) приводиться таке визначення упущеної вигоди: "Упущена вигода — дохід або прибуток, який міг би одержати суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності у випадку здійснення зов­нішньоекономічної операції і які він не одержав через обставини, що незалежні від нього, якщо розмір його передбачуваного прибут­ку можна обгрунтувати".

Все ж уявляється, що, говорячи про нестримані доходи в ст. 130 КЗпП України, мали на увазі саме неотриманий прибуток.

Таке розуміння неодержаного прибутку має визначену нор­мативну базу. Воно викладене у Тимчасовій методиці визначення розміру шкоди, заподіяної порушенням господарських договорів. Тимчасова методика була схвалена 21 грудня 1990 р. Державною комісією Ради Міністрів СРСР з економічної реформи.

За нею було прямо визнане нормативне значення, оскільки за міністерствами та відомствами признавалося право опрацю­вання галузевих методик, котрі не суперечать названій Тимча­совій методиці. За тих часів Тимчасова методика мала всі ознаки нормативного акта, а відтак ії слід визнати такою, яка зберегла свою юридичну чинність в Україні.

Таким чином, визначаючи межі поняття прямої дійсної шко­ди неодержаним прибутком, який виходить за межі названого по­няття, необхідно вважати прибуток як його розуміють у ст. З Закону "Про оподаткування прибутку підприємств".

 З урахуванням викладеного, до категорії прямої дійсної шкоди належать:

♦ недостача матеріальних цінностей, виявлена у матеріально відповідальної особи чи в іншої особи, якій матеріальні цінності передані у зв'язку з виконанням нею трудових обов'язків. Часто пишуть і говорять про те, що матеріальна відповідальність за не­достачу матеріальних цінностей можлива лише у випадку недо­стачі понад норми природних втрат. Це неправильно. Вся справа у тому, що це за втрати. Якщо вони дійсно природні, то притяг­нення працівника до матеріальної відповідальності неможливе. Якщо ж власник доведе, що втрати хоч і не перевищують межі природних не є природними, а спричинені діями працівника, то притягнення до матеріальної відповідальності можливе (звичай­но за умов, що власник доведе наявність відповідних юридичних фактів). Про недостачу йдеться в усіх випадках, коли працівник зобов'язаний відзвітувати про отримані матеріальні цінності, а при звіті (інвентаризації) виявиться їх менша кількість. При цьо­му термін "недостача" не розкриває причини зменшення кількості матеріальних цінностей;

♦ втрата матеріальних цінностей. Про втрату говорять тоді, коли працівник супроводжував матеріальні цінності у дорозі;

♦ знищення матеріальних цінностей. Трапляються випадки прямого знищення працівниками матеріальних цінностей. Час­тіше знищення, як підстава матеріальної відповідальності, пов'я­зане з дією стихійних сил, якщо можливість руйнівної дії цих сил обумовлена виною працівника. Вогонь — це стихія. Та він може бути спричинений порушенням працівником правил пожежної безпеки. Коли зіштовхуються джерела підвищеної небезпеки, що рухаються, матеріальні цінності нерідко знищуються через дію природних сил. Але зіткнення, як правило, є результатом винних дій (бездіяльності) людей, котрі керували транспортними засо­бами чи іншими матеріальними цінностями;

♦ пошкодження матеріальних цінностей (сума прямої дійсної шкоди при цьому дорівнює сумі, на яку знизилася вартість мате­ріальних цінностей, або сумі витрат на поновлення відповідних

об'єктів);

♦ зіпсуття матеріальних цінностей. Це — втрата матеріаль­ними цінностями їх споживчих якостей. Зіпсуття, зазвичай, ви­являється в очевидній втраті споживчих властивостей. Однак закінчення терміну реалізації медикаментних засобів, продуктів харчування, а також деяких видів промислових товарів теж по­винно розглядатися як зіпсуття;

♦ неможливість стягнути матеріальні цінності, котрих не виста­чає, з постачальника, який передав матеріальні цінності з недоста­чею. Таке на практиці зустрічається часто, коли під час приймання продукції чи товарів від постачальника, приймання вантажів від органів транспорту викривається недостача. У подібних випадках одержувач, зазвичай, сплачує за матеріальні цінності постачальни­ку повністю. Недостача ж підлягає оформленню відповідно до Інструкції про порядок приймання продукції виробничо-технічно­го призначення та товарів народного споживання за кількістю, або відповідно до транспортного законодавства. Потім вартість матері­альних цінностей, яких не вистачає, стягується з постачальника (перевізника). Проте, при неналежному оформленні акта про прий­мання (недостачу) чи при порушенні порядку приймання мож­ливість стягнення з постачальника (транспортної організації) вар­тості матеріальних цінностей, яких не вистачає, втрачається. Ця вартість відноситься до категорії прямої дійсної шкоди і може бути стягнена з винних працівників у порядку притягнення до матері­альної відповідальності;

♦ шкода, спричинена продажем товарів по заниженій ціні. Це може статися через помилку у застосуванні прейскурантів, не­правильно складену калькуляцію ціни тощо;

♦ витрати, спричинені незаконними або необгрунтованими виплатами (переплатами) за господарськими договорами, на ко­ристь державного або місцевих бюджетів, спеціальних фондів, коли можливість стягнення таких виплат (переплат) з організацій, які їх одержали, втрачена;

♦ витрати, що сталися через надмірні виплати на користь пра­цівників (основної заробітної плати, премій, сум компенсацій, допомоги з державного соціального страхування, виплат у порядку по­криття шкоди, заподіяної працівникам під час виконання трудових обов'язків, тощо), за відсутності можливості стягнення цих сум з працівників, котрі безпідставно одержали відповідні суми. До кате­горії прямої дійсної шкоди відносяться і безпідставні натуральні виплати (видачі) на користь працівників;

♦ сплачені на користь контрагентів за господарськими догово­рами, державного або місцевого бюджетів, державних органів суми неустойки, фінансових санкцій, пені. Пленум Верховного Суду Ук­раїни у постанові "Про судову практику в справах про відшкоду­вання шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками" (п.4) звернув увагу на недопустимість стягнення з працівника шкоди, заподіяної списанням з рахунків підприємств в доход держави одержаного ними прибутку. На думку Пленуму, у даному випадку шкода належить до категорії неодержаного прибут­ку. Слід, проте, звернути увагу на ту обставину, що на користь дер­жавного бюджету може відшкодовуватись як такий, що підлягає одержанню (не одержаний підприємством прибуток), так і одержаний прибуток (неодержаний підлягає стягненню в доход бюджету у відповідних випадках з того суб'єкта, від якого його належало б одер­жати). Стягнення з працівника прибутку, вже отриманого підприє­мством, а потім через вину працівника стягненого з підприємства на користь бюджету, на наш погляд, не суперечить ст. 130 КЗпП;

♦ виплати на користь інших суб'єктів у порядку покриття шко­ди, оскільки організація відповідає за шкоду, спричинену діями її працівників[5]. Притягнення до мате­ріальної відповідальності при цьому можливе, коли дії працівни­ка кваліфіковані як невиконання або неналежне виконання тру­дових обов'язків;

♦ нестягнена з боржника дебіторська заборгованість, коли можливість Її стягнення втрачена у зв'язку з закінченням строку позовної давності чи з інших причин (наприклад, у зв'язку з ліквідацією юридичної особи — боржника);

♦ нестягнена з боржника шкода (за винятком тієї частки шко­ди, яка належить до категорії неодержаного прибутку), якщо можливість її стягнення втрачена.

Водночас нестягнена з боржника неустойка не може бути віднесена до прямої дійсної шкоди. Це — типовий неодержаний прибуток. Саме як прибуток стягнена неустойка відбивається у даних бухгалтерського обліку.

Було б неправильно під неодержаними прибутками, які названі у частині четвертій ст. 130 КЗпП, розуміти валовий дохід — виручку від реалізації або (у торговельних організаціях) суму торгових надба­вок, скидок та націнок. Аналогічним чином не можна під неодержани­ми прибутками розуміти дохід, який у свій час законодавством визна­вався об'єктом оподаткування і (схематично) дорівнював валовому доходу з відрахуванням матеріальних затрат підприємства.

Дійсна шкода має розумітися як шкода майну у більш широкому розумінні (як майно та майнові права, котрі відображаються у балансі підприємства як його активи). Пряма дійсна шкода означає безпосереднє зменшення цих активів.

Неможливість притягнення працівника до матеріальної відпо­відальності за відсутності причинного зв'язку виражена в частині першій ст. 130 КЗпП словами "працівники несуть... відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству... внаслідок порушення...". Пору­шення має бути причиною шкоди, а шкода має бути наслідком по­рушення. Причинний зв'язок — це категорія філософська, однак в юриспруденції вона має бути виражена цілком конкретно. Наведе­мо приклад із практики. Згоріла продовольча база — це наслідок. Було установлено порушення правил пожежної безпеки — викори­стання саморобного нагрівального приладу працівниками бази. Були установлені особи, винні у порушенні правил пожежної безпеки. Проте пожежно-технічна експертиза не змогла установити, що при­чиною пожежі є саме використання саморобного нагрівального при­ладу. Хоч це порушення і було в наявності, експертиза не виключила можливості виникнення пожежі не внаслідок використанім самороб­ного нагрівального приладу, а з інших причин. Притягнення до мате­ріальної відповідальності у цьому разі суперечило б закону.

Притягнення до матеріальної відповідальності можливе лише за наявності вини працівника. Підставою матеріальної відповідальності може бути не лише умисна, а й вина через нео­бережність. Найчастіше працівники притягуються до матеріаль­ної відповідальності якраз за наявності вини в формі необереж­ності. Інколи форма вини є підставою диференціації меж відповідальності працівників. Так, п. 1 ст. 133 КЗпП установлює обмежену матеріальну відповідальність за зіпсуття через нед­балість матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), у тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих праців­нику у користування. За умисне знищення та умисне зіпсуття того ж майна установлена повна матеріальна відповідальність[6].

Стаття 130 КЗпП не припускає покладення на працівника матеріальної відповідальності за шкоду, яка відносить­ся до категорії нормального виробничо-господарського риску. "Шкода, яка відноситься до категорії ... риску" — це, звичайно, зрозуміти важко. Ризик — це поняття, що характеризує діяльність (вчинки) працівника. Риск як ознака діяльності працівника може свідчити про порушення ним правил виконання робіт, порушен­ня ним трудових обов'язків, а може бути властивим правомірній поведінці працівника. Керівник сільськогосподарського підприє­мства не може бути притягнений до матеріальної відповідальності за пряму дійсну шкоду, заподіяну вимерзанням озимої пшениці. Й сіяли у цих краях споконвіків. І посіяна вона була у терміни, котрі рекомендує наука. Та збіг тяжких погодних умов призвів до знищення посівів, до марних затрат, до прямої дійсної шкоди. Керівник у цьому разі не порушив трудових обов'язків. І шкода, яка виникла, є наслідком риску, що був властивий вчинкам керів­ника. Але цей риск був нормальним виробничо-господарським риском.

Інший приклад: терміни посіву озимих керівник підприємства затягнув. Озимі увійшли в зиму слабкими і загинули через зви­чайні для цієї місцевості морози. Тут керівник теж рискував. Але припустився порушень, не зумів правильно організувати роботу підприємства. У результаті його вчинків, котрі за змістом мають ознаку риску, підприємству заподіяна пряма дійсна шкода. Кер­івник, що припустився порушень, має бути притягнений до ма­теріальної відповідальності. Риск, якого припустився пін, не с нормальним виробнично-господарським риском.

Розділ IX КЗпП, котрий починається зі статті, яка комен­тується, називається "Гарантії при покладенні на працівників ма­теріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, ус­танові, організації". Тому частина друга ст. 130 КЗпП і перелічує, які гарантії держава установила для працівників на випадок їх притягнення до матеріальної відповідальності.

Крім переліку всіх юридичних фактів (протиправна поведін­ка працівника, пряма дійсна шкода, причинний зв'язок між про­типравною поведінкою працівника і шкодою, вина працівника), що складають підстави матеріальної відповідальності і відсутність яких виключає притягнення працівника до матеріальної відпові­дальності, у цій статті вказано на установлення законодавством межі матеріальної відповідальності працівників , обмеження ії визначеною частиною заробітку працівника[7], неприпустимість того, щоб матеріальна відповідальність перевищувала повний розмір заподіяної шкоди. Слова "повний розмір заподіяної шкоди" не означають нічого іншого окрім можливості стягнення з праців­ника, у передбачених випадках, суми, рівної прямій дійсній шкоді. Отож, повний розмір заподіяної шкоди у контексті ст. 130 КЗпП є синонімом поняття прямої дійсної шкоди.

Ця стаття припускає у визначених випадках притягнення до матеріальної відповідальності у розмірі, що пе­ревищує повний розмір заподіяної шкоди (пряма дійсна шкода). Про це див. коментар до ст. 135 та ст. 135³ КЗпП.

Аби запобігти питань стосовно притягнення працівника за одне й те ж порушення до матеріальної та інших видів відповідаль­ності, у частині третій ст. 130 КЗпП пояснюється, що одночасне притягнення до матеріальної та інших видів відповідальності цілком припустимо, лише якщо є підстави .для притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності. Це правило узгоджується зі статтею 61 Конституції України, котра забороняє притягнення за одне і те ж правопорушення двічі до юри­дичної відповідальності лише одного виду.

Працівнику надається право добровільно покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації повністю чи част­ково. Проте навіть такий спосіб відшкодування шкоди не виклю­чає проведення службового розслідування, належного установ­лення факту заподіяння шкоди та видання за результатами службового розслідування наказу. У наказі винуватим особам може бути запропоновано добровільно покрити шкоду. Такий наказ і буде підставою для приняття касою підприємства грошових сум у поряд­ку покриття шкоди. У наказі може бути виражена згода власника на передачу працівником для покриття заподіяної шкоди рівноцін­ного майна чи полагодження пошкодженого, як це передбачено части­ною п'ятою ст. 130 КЗпП.

Проте покриття працівником прямої дійсної шкоди у доб­ровільному порядку шляхом передачі підприємству рівноцінно­го майна чи полагодження пошкодженого можливе тільки за зго­дою власника. Інакше кажучи, переважно формою покриття прямої дійсної шкоди є грошова форма. За згодою власника відшкодування може чинитися у формі, яка у цивільному праві на­зивається "в натурі".

Положення Кодексу законів про працю за аналогією слід застосовувати до випадків зворотної (регресної) вимоги держа­ви до посадових осіб місцевої державної адміністрації про відшко­дування шкоди, заподіяної державі в зв'язку з відшкодуванням за рахунок держави шкоди, що заподіяна незаконними рішення­ми голів місцевих державних адміністрацій, наказами керівників управлінь, відділів, інших структурних підрозділів місцевих дер­жавних адміністрацій, діяльністю або бездіяльністю посадових осіб цих адміністрацій. Справа в тому, що відповідно до ст. 56 Конституції держава зобов'язана відшкодувати матеріальну і моральну шкоду, завдану громадянам незаконними діями органів державної влади, їх посадових і службових осіб. Держава, у разі відшкодування шкоди, одержує право регресної вимоги в роз­мірах і порядку, що визначаються законодавством (ст. 49 Закону "Про місцеві державні адміністрації"). Оскільки спеціальне за­конодавство з цього приводу не приймалось, на мій погляд, було б доцільно застосовувати в таких випадках за аналогією норми КЗпП про матеріальну відповідальність.

3.Види матеріальної відповідальності

Трудове законодавство передбачає два види матеріальної відповідальності працівників: обмежену і повну[8]. Деякі правознавці також виділяють: підвищену матеріальну відповідальність і відповідальність у межах середнього місячного заробітку.

Обмежена матеріальна відповідальність.

Обмежена матеріальна відповідальність при заподіянні шко­ди працівником полягає в обов'язку відшкодувати заподіяну з його вини шкоду в розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку. Цей вид відповідальності є основним і настає в усіх випадках, коли чинним законодавством не передбачений більш високий розмір відшкодування. Названа відповідальність є обмеженою тому, що вона обме­жується розміром середнього місячного заробітку працівника. Її не можна назвати неповною, оскільки при заподіяні шкоди меншого розміру, ніж середня заробітна плата працівника, він буде нести відповідальність у повному розмірі шкоди. Ця відпо­відальність не є і частковою, оскільки розмір відшкодування визначається не часткою шкоди, а залежно від розміру серед­ньої місячної заробітної плати працівника. Розмір середнього заробітку становить заробітну плату за два останні календарні місяці роботи працівника, що передували дню виявлення шко­ди, а якщо шкода виявлена після звільнення — дню звільнен­ня. В разі, коли працівник пропрацював на даному підприємстві менше двох місяців, середня заробітна плата обчислюється із заробітку за фактично відпрацьований час.

Обмежена матеріальна відповідальність на підставі п. 1 ст. 133 КЗпП настає у випадку, коли шкода заподіяна зіпсуттям або знищенням через недбалість матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції) працівником в ході трудового процесу. На інших працівників з числа службових осіб (наприклад майстра, технолога), якщо шкода від зіпсуття або знищення матеріаль­них цінностей сталася через недбалість, заподіяна внаслідок їх службових дій чи бездіяльності, матеріальна відповідальність може бути покладена також у межах середнього місячного за­робітку, але не на підставі п. 1 ст. 133 КЗпП, а на підставі ст. 132 КЗпП. Відповідальність у тому ж розмірі за зіпсуття або знищення через недбалість інструментів, вимірювальних при­ладів, спеціального одягу та інших предметів покладається на працівника, якщо названі цінності були видані йому в користу­вання в зв'язку з виконанням трудових обов'язків.

На підставі п. 2 ст. 133 КЗпП за шкоду, заподіяну зайвими грошовими виплатами, неправильною постановкою обліку і збе­рігання матеріальних чи грошових цінностей, невжиттям необ­хідних заходів до запобігання простоям, випускові недоброякі-. сної продукції, розкраданню, знищенню і зіпсуттю матеріаль­них чи грошових цінностей, матеріальну відповідальність в межах прямої дійсної шкоди, але не більше середнього місяч­ного заробітку, несуть винні у цьому директори, начальники та інші керівники підприємств та їх заступники; керівники та їх заступники будь-яких структурних підрозділів, передбачених статутом підприємства чи іншим відповідним положенням.

До зайвих грошових виплат відносяться суми стягнених штрафів, заробітної плати, виплачені звільненому працівникові в зв'язку з затримкою з вини службової особи видачі трудової книжки, розрахунку, неправильним формулюванням причин звільнення, а також заробітної плати, виплаченої працівникові за зайве надані дні чергової відпустки без виключення днів прогулу. При виявленні безпосередніх заподіювачів шкоди, викликаної виплатою зайвих сум, знищенням чи зіпсуттям ма­теріальних цінностей, вони зобов'язані відшкодувати шкоду в межах, встановлених законодавством. Керівні службові особи в цих випадках несуть матеріальну відповідальність в межах свого середнього місячного заробітку за ту частину шкоди, що не відшкодована її безпосередніми заподіювачами. При цьому за­гальна сума, що підлягає стягненню, не повинна перевищувати заподіяну шкоду. На керівних працівників може бути покладе­на матеріальна відповідальність у межах середньомісячної за­робітної плати, якщо з їх вини не було своєчасно вжито заходів до стягнення шкоди з безпосередніх її заподіювачів й таку мож­ливість підприємство втратило.

Працівники, які не є керівниками підприємства і структур­них підрозділів на підприємстві або їх заступниками, за шкоду, заподіяну зайвими грошовими виплатами, викликаними нена­лежним виконанням ними трудових обов'язків, несуть матері­альну відповідальність за ч. 1 ст. 132 КЗпП, крім випадків, для яких ст. 134 КЗпП передбачена повна матеріальна відпові­дальність.

Якщо працівник уклав з підприємством письмовий договір про взяття на себе повної матеріальної відповідальності за не­забезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або інших цілей, але він не віс носиться до кате­горії працівників, з якими згідно зі ст. 135' КЗпП може бути укладений такий договір, матеріальна відповідальність такого працівника у разі нестачі чи зіпсуття настає в обмеженому розмірі за умови, що відсутні інші підстави для повної матері­альної відповідальності.

При заподіянні шкоди приписками та іншими викривлени­ми даними про виконання робіт до матеріальної відповідаль­ності можуть притягуватись як працівники, що вчинили ці дії, так і службові особи, через винне невжиття якими заходів до їх запобігання вони вчинені. Залежно від обставин заподіяння шкоди в цих випадках матеріальна відповідальність може на­стати як в межах середньої місячної плати, так і в повному розмірі (п. п. З, 6 ст. 134 КЗпП).

У  відповідності  з   законодавством [9]  обмежену   матеріальну відповідальність несуть:

     1) працівники - за зіпсуття  або  знищення  через  недбалістьматеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому  числі при їх виготовленні,  - у розмірі заподіяної з їх вини шкоди,  але  не більше  свого  середнього місячного заробітку.  В такому ж розмірі працівники несуть матеріальну  відповідальність  за  зіпсуття  або знищення  через  недбалість інструментів,  вимірювальних приладів, спеціального одягу  та  інших  предметів,  виданих  підприємством, установою,  організацією працівникові в користування;

     2) керівники  підприємств,   установ,   організацій   та   їх заступники,   а   також   керівники   структурних  підрозділів  на підприємствах,  в установах,  організаціях та їх  заступники  -  у розмірі заподіяної з їх вини шкоди, але не більше свого середнього місячного   заробітку,   якщо   шкоду   підприємству,    установі, організації заподіяно зайвими  грошовими  виплатами,  неправильною постановкою  обліку  і   зберігання   матеріальних   чи   грошових цінностей, невжиттям необхідних заходів до  запобігання  простоям, випускові  недоброякісної  продукції,  розкраданню,   знищенню   і зіпсуттю матеріальних чи  грошових  цінностей.

Повна матеріальна відповідальність.

Повна матеріальна відповідальність працівника - це покладення на працівника обов’язку повністю відшкодувати заподіяну підприємству, установі, організації  чи фізичній особі (яка виступає власником як сторона трудового договору) пряму дійсну шкоду без будь-яких обмежень.

         Повна матеріальна відповідальність  може бути індивідуальною і колективною.

Відповідно до законодавства[10] працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі  шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, якщо:

1) між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до статті 135¹ КЗпП укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілісності майна та інших цінностей, переданих йому на зберігання або для інших цілей;

2) майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами;

3) шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку;

4) шкоди завдано працівником у нетверезому стані;

5) шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуванням матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування;

6) відповідно до законодавства на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов’язків;

7) шкоди завдано не при виконанні трудових обов’язків;

8) службова особа винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу.

У статті 134 КЗпП надається вичерпний перелік випадків, коли працівники несуть повну матеріальну відповідальність. Проте, слід врахувати, що п. 6 цієї статті має відсилочний характер: він передбачає можливість притягнення до повної матеріальної відповідальності у випадках передбачених законодавством (підзаконними актами такі випадки також можуть бути встановлені).

Матеріальна відповідальність у межах середнього

місячного заробітку.

     За шкоду,  заподіяну підприємству,  установі, організації при виконанні трудових обов'язків,  працівники,  з вини яких заподіяно шкоду,   несуть  матеріальну  відповідальність  у  розмірі  прямої дійсної шкоди,  але не більше свого середнього місячного заробітку.     Матеріальна відповідальність    понад    середній    місячний заробіток допускається лише у випадках, зазначених у законодавстві(ст.132 КЗпП).

Підвищена матеріальна відповідальність.

Межі матеріальної  відповідальності  працівників  за  шкоду,завдану підприємству,  установі, організації розкраданням, умисним зіпсуттям, недостачею або втратою окремих видів  майна  та  інших цінностей,  а також  у тих випадках,  коли фактичний розмір шкоди перевищує її номінальний розмір, встановлюються законодавством(ст.135 КЗпП).

РозділII

1.Порядок визначення розміру матеріальної шкоди

Для визначення розміру суми, що підлягає стягненню з пра­цівника за завдану шкоду, необхідно встановити дійсний розмір шкоди. Саме розмір дійсної шкоди становить той критерій, за допомогою якого у подальшому з урахуванням виду відпові­дальності, конкретної обстановки, за якої було завдано шкоду, матеріального стану працівника точно встановлюється сума, що підлягає відшкодуванню.

Розмір заподіяної підприємству шкоди щодо майна, яке було в експлуатації і на яке передбачені амортизаційні відрахунки, визначається за фактичними витратами на підставі даних бух­галтерського обліку, виходячи з балансової вартості (собівар­тості) матеріальних цінностей за вирахуванням фактичного зносу згідно з установленими нормами, але не нижче ніж на 50 від­сотків від балансової вартості на момент встановлення такого факту з урахуванням індексів інфляції, які щомісячно визначає Міністерство статистики України, відповідно до розміру по­датку на додану вартість та розміру акцизного збору.

Таким чином, розмір прямої дійсної шкоди спочатку визна­чається в натурі, а згодом провадиться грошова оцінка вартості матеріальних цінностей. Необхідність визначення шкоди в на­турі відпадає тільки тоді, коли має місце нестача грошових сум.

При розкраданні, нестачі, умисному знищенні або умисно­му зіпсутті матеріальних цінностей шкода визначається за дер­жавними роздрібними цінами. В разі відсутності на даний вид матеріальних цінностей роздрібних цін шкода визначається за цінами, що встановлюються Державними комітетом України по цінах.

Пленум Верховного Суду України в п. 15 постанови від 29 грудня 1992 р. роз'яснив, що, визначаючи розмір шкоди, суд має виходити з вартості матеріальних цінностей на день вияв­лення шкоди, а у випадку зміни цін — застосовувати ціни, що діють на день прийняття рішення про її відшкодування.

На підприємствах громадського харчування (на виробництві та в буфетах) і в комісійній торгівлі розмір шкоди, заподіяної розкраданням або нестачею продукції і товарів, визначається за цінами, встановленими для продажу (реалізації) цієї про­дукції і товарів.

Порядок визначення розміру шкоди повинен проводитись за формулою:

Р_з = [(Б_в - А) * І_інф + ПДВ + А_зб]* 2,

де Р_з — розмір збитків (у гривнях); Б_в — балансова вартість на момент встановлення факту розкрадання, нестачі, знищен­ня (псування) матеріальних цінностей (у гривнях); А — амор­тизаційні відрахування (у гривнях); І_інф, — загальний індекс інфляції, який розраховується на підставі щомісячно визначу­ваних Міністерством статистики України індексів інфляції; ПДВ — розмір податку на додану вартість (у гривнях); А_зб — розмір акцизного збору (у гривнях); 2  — коефіцієнт, установлений Порядком визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей[11].

При визначенні розміру шкоди, завданої внаслідок псуван­ня майна, слід виходити з розміру зменшення його вартості. Якщо це майно було відремонтованим, то розмір шкоди ста­новлять витрати на ремонт для поновлення майна в поперед­ньому стані. Витрати на ремонт, що призвели до поліпшення стану майна в порівнянні з тим, яким воно було до ремонту, прямої дійсної шкоди не становлять і не можуть бути віднесені на рахунок працівника.

Вже зазначалося, що при визначенні прямої дійсної шкоди повинні враховуватись встановлені норми витрат, що розроб­ляються і затверджуються відповідними міністерствами і відом­ствами. Практика застосування норм природних витрат свідчить, ці норми не можуть застосовуватись у випадках, коли дове­дено, що матеріальні цінності були вкладені працівником.

При виявленні з вини працівника нестачі одних товарів і лишків інших нестача підлягає стягненню з винного, а лиш­ки — оприбуткуванню на користь підприємства. Залік лишків та перекриття ними нестач допускаються як виняток за один і той же період, що перевіряється, у однієї і тієї ж матеріально відповідальної особи і відносно матеріально-товарних ціннос­тей одного і того ж найменування.

Матеріальна відповідальність за трудовим правом — це дольова відповідальність, при якій кожна особа, яка завдала шко­ду, відповідає тільки за себе і відшкодовує збитки лише у певній частині (долі). Навіть при колективній (бригадній) матеріальній відповідальності настає дольова матеріальна відповідальність. Частка (доля) відповідальності кожного члена колективу (бри­гади) визначається залежно від терміну роботи в складі брига­ди і пропорційно розміру заробітної плати працівника. Члени бригади звільняються від відповідальності при доведеності вини когось із членів бригади у заподіянні шкоди або коли встановлений факт крадіжки матеріальних цінностей сторонніми осо­бами.

Солідарна матеріальна відповідальність застосовується лише за умови, якщо вироком суду встановлено, що шкода підприє­мству заподіяна спільними умисними діями кількох працівників, які мали спільну мету заподіяти шкоду і винні у вчиненні зло­чину. Солідарна відповідальність означає, що особи, винні у заподіянні шкоди, несуть матеріальну відповідальність у по­вному розмірі, без визначення частки (долей) кожного. У по­рядку цивільного судочинства суд має право зобов'язати цих осіб відшкодувати шкоду солідарно, якщо при постановленні обвинувального вироку цивільний позов був залишений без розгляду або коли вирок в частині цивільного позову скасовано і справа в цій частині направлена на новий розгляд в порядку судочинства.

Встановлення солідарної відповідальності кількох осіб за заподіяну підприємству шкоду означає, що ця шкода може бути стягнута з одного із притягнутих до солідарної матеріальної відповідальності, який пізніше вимагатиме від інших осіб, які спільно з ним завдали шкоду, відшкодування в рівних долях, за винятком частини, що припадає особисто на нього.

Пленум Верховного Суду України в п. 16 постанови від 29 грудня 1992 р. роз'яснив, що при вирішенні позовів, у яких об'єднано декілька вимог про відшкодування працівником шкоди, розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню, визначаєть­ся по кожній з об'єднаних вимог з урахуванням відповідного їй виду і меж матеріальної відповідальності. Визначена в такий спосіб сума відшкодування по кожному випадку заподіяння шкоди включається до загальної суми, яка підлягає стягненню з працівника з урахуванням передбаченого ст. 233 КЗпП річно­го строку для заявлення позову по кожній вимозі й поважності причин його пропуску.

При визначенні розміру матеріальної шкоди, заподіяної пра­цівниками самовільним використанням в особистих цілях тех­нічних засобів (автотракторів, тракторів, автокранів тощо), що належать підприємству, з яким вони перебувають у трудових відносинах, слід виходити з того, що така шкода, заподіяна не при виконанні трудових (службових) обов'язків, підлягає відшко­дуванню із застосуванням норм цивільного законодавства, зок­рема ст. ст. 203, 453 Цивільного кодексу України. У цих випад­ках шкода відшкодовується у повному розмірі, включаючи і неодержані підприємством прибутки від використання працівни­ком технічних засобів.

В разі матеріальної відповідальності в межах середнього місячного заробітку він визначається виходячи із заробітку за два останні календарні місяці роботи працівника, що переду­вали дню виявлення шкоди, якщо шкода виявлена після його звільнення. В разі, коли працівник працював на даному під­приємстві менше двох місяців, його заробіток обчислюється із заробітку за фактично відпрацьований час.

2.Порядок відшкодування шкоди

Законодавство про матеріальну відповідальність надає пра­цівнику, який завдав шкоду, можливість добровільно відшко­дувати збитки повністю або частково. Це відшкодування пра­цівник може здійснити шляхом внесення певної грошової суми в касу підприємства або відшкодувати збитки в натурі. Для ос­таннього необхідна згода власника або уповноваженого ним органу. Відшкодовуючи шкоду в натурі, працівник може пере­дати власнику або уповноваженому ним органу рівноцінне май­но на заміну втраченого або відремонтувати пошкоджене.

Якщо працівник добровільно не відшкодував завданих збитків, законодавством передбачений примусовий порядок відшкодування шкоди шляхом утримання суми збитків із заро­бітної плати працівника за розпорядженням власника або упов­новаженого ним органу.

Покриття шкоди працівниками в розмірі, що не перевищує середнього місячного заробітку, провадиться за розпоряджен­ням власника підприємства або уповноваженого ним органу шляхом відрахування із заробітної плати. Керівниками під­приємств та їх заступниками покриття шкоди в межах серед­ньої місячної заробітної плати може здійснюватись за розпо­рядженням вищого в порядку підлеглості органу.

Розпорядження власника підприємства або уповноважено­го ним органу, а також вищого в порядку підлеглості органу має бути зроблено не пізніше двох тижнів з дня виявлення заподіяної працівником шкоди і звернено до виконання не ра­ніше семи днів з дня повідомлення про це працівникові. Ці сім днів надаються для того, щоб в разі незгоди з відрахуванням або його розміром працівник міг оскаржити це розпорядження до органу по трудових спорах: в комісію по трудових спорах, а в разі її відсутності — до районного (міського) суду.

У випадках, коли розмір шкоди перевищує середню місяч­ну заробітну плату, її відшкодування провадиться шляхом заявлення позову до районного (міського) суду.

Судовому розгляду підлягають заяви власника підприємства або уповноваженого ним органу до працівника про відшкоду­вання шкоди в розмірі, що перевищує середній місячний заро­біток. Шкода може перевищувати й середню місячну заробітну плату, але відповідно до законодавства працівник може нести відповідальність тільки в межах свого середнього місячного за­робітку. До суду власник або уповноважений ним орган пови­нен звертатись також у випадку, коли розмір шкоди не переви­щує середнього місячного заробітку, але відшкодування не може бути проведено за розпорядженням власника або уповноваже­ного ним органу в зв'язку із закінченням строку на видання розпорядження або у випадку припинення працівником трудо­вих відносин з даним підприємством.

Питання про відшкодування завданої шкоди може розгля­датись судом за заявою працівника, який не згодний з розпо­рядженням про відрахування, зробленим власником або упов­новаженим ним органом, чи з розміром цього відрахування після розгляду його в комісії по трудових спорах або безпосередньо в суді.

Позов про обгрунтованість розпорядження власника або уповноваженого ним органу щодо відрахування шкоди праців­ником може бути заявлений і до реалізації розпорядження про відрахування. Працівником може бути заявлений також позов про повернення суми, зайво виплаченої ним добровільно на відшкодування шкоди, коли відсутні підстави і умови для мате­ріальної відповідальності, збитки ним відшкодовані у більшому розмірі, ніж це передбачено законом, та в інших випадках.

Виходячи з вимог ст. 15 ЦПК України, суд у кожному ви­падку зобов'язаний з'ясувати обставини, чи завдані діями пра­цівника матеріальні збитки підприємству; чи становлять ці збит­ки пряму дійсну шкоду працівника; чи заподіяні вони неправо­мірними діями працівника; чи входять до функцій працівника обов'язки, належне виконання яких призвело до шкоди; в якій конкретно обстановці підприємству завдані збитки і чи є в цьому вина працівника; чи були створені працівнику умови, які б забез­печували збереження матеріальних цінностей і нормальну ро­боту з ними.

За шкоду, заподіяну внаслідок порушення трудових обо­в'язків працівник несе відповідальність перед підприємством, з яким перебуває у трудових правовідносинах. За вимогами інших осіб, що грунтуються на неналежному виконанні праці­вникам своїх трудових обов'язків, внаслідок статті 441 Цивіль­ного кодексу України відповідає підприємство, перед яким вин­ний працівник несе матеріальну відповідальність у порядку рег­ресу за нормами трудового законодавства.

Якщо суд встановить, що шкода заподіяна з вини не лише працівника, до якого заявлено позов, а й службових осіб підпри­ємства, він повинен притягнути цих осіб відповідно до ст. 109 ЦПК України до участі в справі як співвідповідачів.

Для звернення до суду власника або уповноваженого ним органу ст. 233 КЗпП встановлений річний строк з дня виявлен­ня заподіяної працівником шкоди. Днем виявлення шкоди вва­жається день, коли власнику або уповноваженому ним органу стало відомо про наявність шкоди, заподіяної працівником. Днем встановлення шкоди, виявленої внаслідок інвентаризації матеріальних цінностей, ревізії або перевірки фінансово-госпо­дарської діяльності підприємства, слід вважати день підписан­ня відповідного акта або висновку.

Право регресної вимоги до працівника виникає з часу вип­лати підприємством сум третій особі, і з цього часу обчислюється строк на заявлення регресного позову.