3. Роль міжнародного кредиту

 Виконуючи ці взаємозалежні функції, міжнародний кредит відіграє двояку роль у розвитку виробництва: позитивну і негативну. З одного боку, кредит забезпечує безперервність відтворення і його розширення. Він сприяє интернационализации виробництва й обміну, поглибленню міжнародного поділу праці. З іншого боку, міжнародний кредит підсилює диспропорції суспільного відтворення, стимулюючи стрибкоподібне розширення прибуткових галузей, стримує розвиток галузей, у які не залучаються іноземні позикові засоби. Міжнародний кредит використовується для зміцнення позицій іноземних кредиторів у конкурентній боротьбі.

 Границі міжнародного кредиту залежать від джерел і потреби країн в іноземних позикових засобах, зворотності кредиту в термін. Порушення цієї об'єктивної границі породжує проблему врегулювання зовнішньої заборгованості країн-позичальниць. У їхньому числі - країни, що розвиваються, Росія, інші держави СНД, країни Східної Європи і т.д.

Двояка роль міжнародного кредиту в умовах ринкової економіки виявляється в його використанні як засобу взаємовигідного співробітництва країн і конкурентної боротьби.[4]

4. Форми міжнародного кредиту

4.1 По призначенню:

-  -  Комерційні кредити, що обслуговують міжнародну торгівлю товарами і послугами.

- -  Фінансові кредити, використовувані для інвестиційних об'єктів, придбання цінних паперів, погашення зовнішнього боргу, проведення валютної інтервентції центральним банком.

-  -  Проміжні кредити для обслуговування змішаних форм експорту капіталів, товарів, послуг (наприклад, у виді виконання підрядних робіт - «інжиніринг»).

4.2  По видах:

-     -      Товарні (при експорті товарів з відстрочкою платежу).

-     -      Валютні (видаваними банками в грошовій формі).

4.3 По техніці надання:

- -  Наявні (фінансові) кредити, зачислювані на рахунок позичальника в його розпорядження.

Фінансові кредити — це кредити, засоби по яких позичальник має право використовувати за своїм розсудом без яких би то ні було обмежень. Вони, як правило, виходять і надаються без указівки цілей кредитування.

Фінансові кредити можуть бути також отримані для фінансування наявних платежів по експортним (імпортним) контрактах підприємстві й організації, для рефінансування банківських кредитів, що погашаються достроково, а також для фінансування окремих операцій експортерів (імпортерів)

-   -   Консорціональні кредити й ін.

У міжнародному страхуванні поширена практика надання синдикованих кредитів. Синдиковані (консорціальні, від лат. consortium - участь) кредити - це кредити, надані двома і більш кредиторами, тобто синдикатами (консорціумами) банків одному позичальникові. Для надання синдикованого кредиту група банків-кредиторів поєднує на термін свої тимчасово вільні засоби.

4.4 По валюті позики:

      Міжнародні кредити у валюті або країни-боржника, або країни-кредитора, або третьої країни, або в міжнародних рахункових валютних одиницях (СДР, частіше в ЕКЮ, замінених євро з 1999р.).

4.5  По термінах:

-     -     Надстрокові кредити (добові, тижневі, до 3-х місяців);

-     -     Короткострокові кредити (до 1 року, іноді до 18 місяців);

-     -     Середньострокові (від одного року до п'яти років);

-     -     Довгострокові (понад п'ять років).

У ряді країн середньостроковими вважаються кредити до 7 років, а довгостроковими — понад 7 років. Короткостроковий кредит звичайно забез-печує оборотним капіталом підприємців і використовується в зовнішній торгівлі, у міжнародному платіжному обороті, обслуговуючи неторгові, страхові і спекулятивні угоди. Якщо короткостроковий кредит прологірується (продов-жується), він стає середньо- і іноді довгостроковим. У процесі трансформації короткострокових міжнародних кредитів у позички на більш тривалий термін бере участь держава як гаранта. Для задоволення потреб експортерів у ряді країн (Великобританії, Франції, Японії й ін.) створена за підтримкою держави спеціальна система середньо- і довгострокового кредитування експорту машин і устаткування. Довгостроковий міжнародний кредит (практично до десяти-п'ятнадцяти років) надають, насамперед, спеціалізовані кредитно-фінансові інститути державні і напівдержавні. Він призначений, як правило, для інвестицій в основні засоби виробництва, обслуговує до 85% експорту машин і комплектного устаткування, нові форми МЕО (великомасштабні проекти, науково-дослідні роботи, упровадження нової техніки).

4.6   По забезпеченню:

-  -   Забезпечені кредити.

Як забезпечення використовуються товари, товаророзпорядчі й інші комерційні і фінансові документи, цінні папери, векселі, нерухомість, інші цінності, іноді золото. Застава товару для одержання кредиту здійснюється в трьох формах: тверда застава (визначена товарна маса закладається на користь банку); застава товару в обороті (враховується залишок товару відповідного асортименту на визначену суму); застава товару в переробці (із закладеного товару можна виготовляти вироби, але передаючи їх у заставу банкові). Кредитор воліє брати в заставу товари, що мають великі можливості реалізації, і при визначенні розміру забезпечення враховує кон'юнктуру товарного ринку.

Фінляндія в 1963 р., Італія, Уругвай, Португалія (у середині 70-х рр.) використовували міжнародні кредити під заставу частини офіційних золотих запасів, що оцінюються по середньоринковій ціні. Країни, що розвиваються, (особливо на початку 80-х років) стали ширше практикувати депонування золота під заставу отриманих іноземних кредитів для погашення своєї зовнішньої заборгованості. Однак позички під заставу золота не одержали великого поширення в силу «негативного заставного застереження», характерної для багатьох міжнародних кредитів. Сутність її полягає в наступному: якщо позичальник надасть додаткове забезпечення по інших кредитах, то кредитор може зажадати подібного ж забезпечення по даній позичці. Отже, якщо країна одержить кредит під заставу золота, у неї можуть зажадати золотого забезпечення раніше отриманих позичок. Тому деякі країни воліють продавати золото. Оскільки застава є способом забезпечення зобов'язання за кредитною згодою, то кредитор має право при невиконанні боржником зобов'язання одержати компенсацію з вартості застави.

-  -   Бланкові кредити.

Бланковий кредит видається під зобов'язання боржника погасити його у визначений термін. Звичайно документом по цьому кредиті служить соло-вексель з одним підписом позичальника. Різновидами бланкових кредитів є контокоррент і овердрафт.

4.7 В залежності від категорії кредитора:

-  -  Фірмові (частки) кредити.

 Фірмовий (приватний) кредит надається експортером іноземному імпортерові у виді відстрочки платежу (від двох до семи років) за товари. Він оформляється векселем або по відкритому рахунку. При вексельному кредиті експортер виставляє перекладний вексель (тратту) на імпортера, що акцептує його при одержанні комерційних документів Кредит по відкритому рахунку заснований на угоді експортера з імпортером про запис на рахунок покупця його заборгованості по завезених товарах і його зобов'язанні погасити кредит у визначений термін (у середині або у кінці місяця). Такий кредит застосовується при регулярних постачаннях і довірчих відносинах між контрагентами.

До фірмових кредитів відноситься також авансовий платіж імпортера. Купівельний аванс (попередня оплата) є не тільки формою кредитування іноземного експортера, але і гарантією прийняття імпортером замовленого товару (наприклад, криголама, літака, устаткування й ін.), що важко продати.  

-  -   Банківські кредити.

Банківські міжнародні кредити — це надання банком у тимчасове ко-ристування частини власного або прирівняного капіталу, здійснюване у формі видачі позичок, обліку векселів і ін., надаються банками експортерам і імпортерам, як правило, під заставу товарно-матеріальних цінностей, рідше надається незабезпечений кредит великим фірмам, з якими банки тісно зв'язані. Загальноприйнято створювати банківські консорціум, синдикати, пули для мобілізації великих кредитних ресурсів і розподілу ризику. Банки експортерів кредитують не тільки національних експортерів, але і безпосередньо іноземного імпортера кредит покупцеві активно розвивається з 60-х рр. Тут виграє експортер, тому що вчасно одержує інвалютний виторг за рахунок кредиту, наданого банком експортера покупцеві, а імпортер здобуває необхідні товари в кредит.

Великі банки дають акцептний кредит у формі акцепту тратти. При цьому акцептант стає безпосереднім платником за векселем, але за рахунок засобів боржника (трасата). На акцептному ринку акцептовані перекладні векселі в різних валютах вільно продаються.

Банківський кредит у міжнародній банківській практиці застосовується в різних формах: форфейтинг, факторинг, кредит покупцеві, у тому числі кредитна лінія, лізинг. Дані форми нижче розглянуті докладніше.

-     -     Брокерські кредити.

      Брокерський кредит — проміжна форма між фірмовим і банківським креди-тами брокери запозичають засоби в банків, роль останніх зменшується.

-     -     Урядові кредити.

    -  -     Змішані кредити, за участю приватних підприємств (у тому числі банків) і держави.

-     -     Міждержавні кредити міжнародних фінансових інститутів.

Міждержавні кредити надаються на основі міжурядових угод. Міжнародні фінансові інститути обмежуються невеликими кредитами, що відкривають доступ позичальникам до кредитів приватних іноземних банків.

З 80-х рр. активно розвивається проектне фінансування (кредитування) разом з декількома кредитними установами (іноді до 200) без залучення засобів з державного бюджету.

4.8 По об'єктах кредитування:

-  - Інвестиційні кредити (по експорту товарів інвестиційного призначення)

 -  -  Неінвестиційні кредити (по експорту сировини, палива, матеріалів, споживчих товарів).

4.9  По джерелах:

-         -     Внутрішнє кредитування.

Кредитування Внешекономбанком або іншими вітчизняними банками зов-нішньоторговельних організацій.

-         -      Іноземне кредитування.

Це кредитні операції зовнішньоторговельного характеру між вітчизняними й іноземними банками і фірмами, у тому числі з колективними банками колишніх країн — членів СЕВ: Міжнародним банком економічного співробітництва (МБЕС) і Міжнародним інвестиційним банком (МІБ).

-         -     Змішане кредитування зовнішньої торгівлі.

Усі ці форми тісно взаємозалежні й обслуговують усі стадії руху товару від експортера до імпортера, включаючи заготівлю або виробництво експортного товару, перебування його в шляху і на складі, у тому числі за кордоном, а також використання товару імпортером у процесі виробництва і споживання. Чим ближче товар до реалізації, тим сприятлівіше, як правило, для боржника умови міжнародного кредиту.

4.10 Лізинг

Лізинг — угода про оренду спонукуваного і нерухомого майна терміном від трьох до п'ятнадцяти років. На відміну від традиційної оренди об'єкт лізингової угоди вибирається лизингоодержувачем, а лизингодатель здобуває устаткування за свій рахунок. Термін лізингу коротше терміну фізичного зносу устаткування. Після закінчення терміну лізингу клієнт може продовжувати оренду на пільгових умовах або купити майно по залишковій вартості. У світовій практиці лизингодателем звичайно є лізингова компанія, а не комерційний банк.

Лізингові операції стають усе більш важливою формою міжнародної торгівлі машинами й устаткуванням. Лізинг — один з різновидів орендних операцій, при яких не відбувається передачі юридичного права власності споживачеві товару. Шляхом періодичних відрахувань засобів орендодавцеві протягом терміну договору він оплачує право тимчасового користування товарами. Лізинг має на увазі попередню покупку устаткування спеціальним кредитно-фінансовим суспільством — лізинговою компанією, що потім вступає безпосередньо в прямі відносини зі споживачем що здається внаем товару. Як правило, об'єктом таких операцій є різне устаткування, засоби транспорту, ЕОМ і т.д. Витрати по страхуванню лізингових операцій лягають на орендаря.

Оренда виступає своєрідною формою одержання кредиту й у багатьох випадках істотно полегшує просування продукції експортерів на зовнішні ринки. Зі звичайним товарним кредитом лізинг зближають умови проведення орендних операцій. Орендар урятований від необхідності мобілізовувати грошові кошти. Оплата оренди виробляється вроздріб, протягом усього періоду використання устаткування. Однак метою лізингу є не одержання права власності на товар, а придбання права використовувати його споживчі якості.

Збільшення обсягу орендних операцій у міжнародній торгівлі вимагає залучення значних фінансових засобів. Тому не випадково великі комерційні банки багатьох країн активно беруть участь у фінансуванні лізингових компаній, що потім переходять часто в їхню власність.

У міжнародній практиці розрізняють експортний і імпортний лізинг. Угода, у якій лізингова компанія купує устаткування в національної фірми, а потім надає його в оренду за кордон орендареві, називається  експортним лізингом. При закупівлі устаткування в іноземної фірми і наданні його в оренду вітчизняному орендареві угода називається імпортним лізингом.

Відповідно до правил МВФ зобов'язання, що випливають з оренди, не включаються в обсяг зовнішньої заборгованості держави, тому міжнародний лізинг у багатьох країнах знаходить державну підтримку. [4,7]                    

4.11 Факторинг

Факторинг — це форма кредитування, що виражається в інкасіруванні дебіторської заборгованості клієнта (покупка спеціалізованою фінансовою компанією або банком усіх грошових вимог експортера до іноземного імпортера в розмірі до 70 - 90 % суми контракту до настання терміну їхньої оплати). Факторингова компанія кредитує експортера на термін від 30 до 120 днів. Завдяки факторинговому обслуговуванню експортер має справу не з розрізненими іноземними імпортерами, а з факторинговою компанією. При цьому сума виплачується негайно або в міру погашення заборгованості. Найбільш розповсюджена форма - короткострокове кредитування.

Факторингова компанія звільняє експортера від кредитних ризиків, а виходить, і від витрат по страхуванню кредиту. Стягуючи борги з покупця і приймаючи на себе ризик по кредиту, факторингова компанія виконує функції експортного відділу промислової фірми, комерційного банку і страхової компанії одночасно. Ця форма кредитування для експортера краща, оскільки до посередника (факторові) переходять облік і стягування боргу з неакуратного платника. Така форма особливо вигідна для фірм із невеликим експортним оборотом, дозволяючи їм уникати кредитних ризиків на незасвоєних ринках. Вартість факторингового кредиту включає відсоток за користування їм, комісію за бухгалтерське обслуговування, інкасірування боргу й інші послуги. Вона вище, ніж вартість звичайної банківської позички. У процентному відношенні до розміру фактично виданих позикових засобів вона може досягати 20%. Варто враховувати, що до неї входить не тільки оплата одержуваного кредиту, але і ціна інших послуг. Крім того, вартість факторингового обслуговування залежить від виду послуг, фінансового становища клієнта і т.п. При визначенні плати за факторинг варто виходити з прийнятого сторонами відсотка за кредит і середній термін перебування засобів у розрахунках з покупцем.

Таким чином, система факторингу розширює можливості експортерів по наданню короткострокових фірмових кредитів.

До посередництва факторингових компаній звичайно прибігають продавці споживчих товарів — меблів, текстилю, одягу, взуття, нескладного промислового устаткування. На цих ринках вартість окремі партії товарів відносно невелика і заборгованість, як правило, невисока. Усе це відповідає умовам факторингу.

Діяльність факторингових компаній тісно зв'язана з комерційними банками. Важливе значення тут має не тільки кредитна підтримка комерційного банку, але і мережа його відділень, знання банком кредитоспроможності покупців. Тому факторингові компанії нерідко входять у фінансові групи, очолювані комерційними банками. [2,4,7]

4.12 Форфейтинг

Форфейтирування — форма кредитування експорту банком або фінансовою компанією (форфейтором) шляхом покупки ними на повний термін без обороту на продавця на заздалегідь обговорених умовах векселів (тратт), інших боргових вимог по зовнішньоторговельних операціях. Форфейтор може тримати їх у себе або продати на міжнародному ринку. Тим самим експортер передає форфейтору комерційні ризики, зв'язані з неплатоспроможністю імпортера. У результаті продажу портфеля боргових вимог спрощується структура балансу фірми-експортера (знижується дебіторська заборгованість), скорочуються терміни інкасації вимог, бухгалтерські й адміністративні витрати. В обмін на придбані цінні папери банк виплачує експортерові еквівалент їхньої вартості наявними за винятком фіксованої дисконтної ставки, премії (forfait), стягнутої банком за прийняття на себе ризику несплати зобов'язань, і разового збору за зобов'язання купити векселя експортера.

Операції по форфейтингу розвилися на базі так називаного безобігового фінансування, що з'явилося наприкінці 50-х років у Західній Європі. У США цей метод менш розвинутий і відомий як "рефінансування векселів".

Техніка і фінансові інструменти, використовувані в операціях по форфейтингу, аналогічні тим, що застосовуються при традиційному обліку торговельних векселів банками. Відмінність полягає в тім, що векселедавець, тобто експортер, не несе при форфейтинге ніяких ризиків, у той час як при звичайному дисконті векселя відповідальність за його несплату боржником відповідно до вексельного законодавства багатьох країн зберігається за ним у будь-якому випадку.

Угоди по форфейтингу дозволили значно подовжити терміни кредитування експортером покупця на умовах вексельного кредиту, довівши їх до п'яти, а іноді восьми і більш років, оскільки прийняття на себе ризику солідним банком-форфейтером підвищує зацікавленість інвесторів у тривалому приміщенні своїх засобів. Джерелом засобів для банків, що беруть участь у форфейтингових операціях, служить ринок євровалют. Тому дисконтна ставка по форфейтингу тісно зв'язана з рівнем відсотка по середньострокових кредитах на цьому ринку. Основними валютами угод є: марка ФРН ~ 50%, американський долар — 40% і швейцарський франк — 10%.

 Форфейтирування, як правило, застосовується при постачаннях машин, устаткування на великі суми з тривалою розстрочкою платежу (до 5 -7 років)

Механізм форфейтирування полягає в наступному:

Форфейтор (тобто банк або фінансова компанія) здобуває у експортера вексель з визначеним дисконтом, тобто за винятком усієї суми відсотків або частини їх.

Розмір дисконту залежить від платоспроможності імпортера, терміну кредиту, ринкових процентних ставок у даній валюті.

Форфейтирування дорожче для експортера, чим банківський кредит.

Форфейтирування - це форма трансформації комерційного векселя в бан-ківський вексель.

Тому що форфейтирування припускає перехід усіх ризиків по борговому зобов'язанню до його покупця (тобто до форфейтору), він вимагає звичайно гарантію першокласного банку країни, у якій функціонує боржник (покупець устаткування).

У більшості країн платіж по борговому зобов'язанню може бути зроблений через кілька днів після закінчення терміну платежу по ньому. Для того щоб зробити виправлення на це положення, форфейторы звичайно при розрахунку розміру дисконту додають кілька днів до фактичного числа, що залишається до терміну платежу. Це так називані пільгові дні. [2,4,7]

4.13 Вексельний кредит

 Вексельний кредит - це кредит, оформлюваний шляхом виставляння переклад-ного векселя на імпортера, що акцептує його після одержання товаросупроводжу-вальних і платіжних документів. Термін вексельного кредиту залежить від виду товару. Постачання машин і устаткування звичайно кредитуються на термін до 3 - 7 років. При експорті сировини і матеріалів надаються короткострокові вексельні кредити.

Використання векселя як засіб звертання і платежу в міжнародних розрахунках зв'язане з тим, що частина зовнішньоторговельного обороту здійснюється за раху-нок кредиту. При розрахунках по зовнішньоторговельних операціях застосо-вуються перекладний вексель (тратта) і простий вексель. Найбільше широко використовується перекладний вексель, що представляє собою безумовна пропо-зиція трасанту (кредитора), адресоване трасатові (боржникові), сплатити третій особі (ремітентові) у встановлений термін суму, зазначену на векселі.

Звертання простого векселя обумовлено продажем товарів з розстрочкою пла-тежу. Простий вексель виписує сам боржник (векселедавець). Власне кажучи, простий вексель - це боргова розписка боржника на ім'я його кредитора (векселедержателя). Таким чином, якщо в звертанні перекладного векселя беруть участь три особи, в операціях із простим векселем – дві особи.

У сфері міжнародного платіжного обороту застосовуються норми національно-го і міжнародного права. Так, у 1930 р. ряд країн прийняли Однаковий вексельний закон. На його основі держави-учасниці угоди, у тому числі Радянський Союз, уніфікували національне вексельне законодавство. Їх стали називати країнами Женевської вексельної системи права. Це європейські країни, крім Великобри-танії, а також Аргентина, Бразилія. У деяких країнах, в основному з англо-американським правом, збереглися і діють нормативні акти, відмінні від Женевської угоди. Це Великобританія, Австралія, Індія. Вони керуються Англійським вексельним законом 1882 р.

Третю, самостійну групу утворять країни, чиє вексельне законодавство не можна віднести до першого двох системам вексельного права. Ці країни використовують своє законодавство. Тому в міжнародних розрахунках по комерційних кредитах учасники зовнішньоекономічних зв'язків повинні враховувати наявні розходження й особливості вексельного законодавства, застосовуваного в різних країнах, і передбачати в торговельних контрактах, який з діючих нормативних актів буде регулювати їхні відносини з партнером по угоді.

Обліковий кредит також зв'язаний з векселем.

Дисконт векселя - це покупка векселя банком (або обліковим будинком) до настання терміну оплати по ньому. Покупка такого векселя супроводжується індосаментом власника векселя (векселедержателя), у результаті чого вексель, а разом з ним і право вимоги платежу по ньому цілком переходять від векселедавця в розпорядження банку. Вексель, пред'явлений до обліку в банку, негайно їм оплачується, тобто векселедержатель одержує кредит від банку.

Таким чином, обліковий кредит - це кредит, наданий банком векселедер-жателеві шляхом покупки векселя до настання терміну платежу по ньому.

Дисконт векселя виробляється банком за плату. Плата, стягнута банком за авансування грошей при дисконті векселя, називається обліковий відсоток. Він являє собою різницю між номіналом векселя і сумою, сплаченої банкові при його покупці. [2]

4.14 Акцептний кредит

Акцептний кредит - це кредит, наданий банком у формі акцепту перекладного векселя (тратти), що виставляється на банк експортерами й імпортерами. При цій формі кредиту експортер одержує можливість виставляти на банк векселя на визначену суму в рамках кредитного ліміту. Банк акцептує ці векселі, гарантуючи тим самим їхню оплату боржником у встановлений термін.

При реалізації товару в кредит експортери зацікавлені в акцепті векселя великим банком. Такий вексель у будь-який час може бути врахований або проданий. При акцептному кредиті формально кредит надає експортер, але на відміну від вексельного кредиту акцептантом векселя виступає банк.

Видаючи акцепт, банк не надає кредиту і не вкладає в операцію свої засоби, але зобов'язується оплатити тратту при настанні терміну платежу. У тих випадках, коли експортер вимагає платежу наявними, проводяться операції рефінансування, тобто банк імпортера акцептує тратту, виставлену на нього імпортером, враховує її і сплачує експортерові готівкою. Вартість акцептного кредиту складається з двох елементів: комісії за акцепт і дисконтну ставку, що звичайно нижче ставки по дисконті векселя.

Термін «акцептний кредит» застосовується звичайно в тих випадках, коли банки акцептирують тратти тільки експортерів своєї країни.

Однак великими банками акцептні кредити надаються не тільки своїм, але й іноземним експортерам. Так, до першої світової війни, коли світовим фінансовим центром був Лондон, найбільші лондонські банки обслуговували зовнішню торгівлю не тільки Англії, але й інших країн. Після другої світової війни великі масштаби придбали акцептні операції американських банків.

Різновидом акцептного кредиту є акцептно-рамбурсний кредит.

   Рамбурс у міжнародній торгівлі означає оплату купленого товару за посередництвом банку у формі акцепту банком імпортера тратт, виставлених експортером.Термін «акцептно-рамбурсний кредит» застосовується в тих випадках, коли банки акцептують тратти, що виставляються на них іноземними комерційними фірмами. У цьому випадку в операцію по акцепті тратти включаються банки інших країн, що грають допоміжну роль і приймають на себе відповідальність перед банками-акцептантами по своєчасному перекладі (рамбурсируванню) на їхні рахунки валюти, необхідної для оплати акцептованих тратт.[2]

5. Кредитування експорту і імпорту

     Під впливом найжорстокішої конкуренції фірми змушені обмежувати мінімальними розмірами основний капітал і максимально прискорювати оборотність засобів, для здійснення їхньої діяльності. З метою підвищення ефективності вкладеного капіталу (одержання максимального доходу на вкладений капітал) виробничі і зовнішньоторговельні підприємства й організації широко використовують можливості кредитування своєї діяльності. І це дозволяє їм формувати їхній оборотний капітал за рахунок кредитів, одержуваних під заставу проданих товарів на весь період їхнього просування від продавця до покупця і до завершення розрахунків між ними. Це, у свою чергу, дає можливості одержувати відповідну частку прибутку банкам, що бе-руть участь у мобілізації тимчасово вільного капіталу на грошовому ринку цих країн.

Як кредиторів зовнішньоторговельної операції можуть виступати експортери, імпортери, банки й інші кредитно-фінансові організації, а також держава. На практиці, однак, фінансування зовнішньоторговельних операцій прямо або побічно здійснюється комерційними банками, а експортер (або імпорттер) виступає як ініціатора і відповідальну особу за своєчасне погашення кредиту і зв'язаних з цим витрат. На міжнародному ринку позичкових капіталів вироблені практикою визначені звичаї в оформленні і порядку виконання кредитних опера-цій. Будь-яка вихідна на зовнішній ринок організація повинна використовувати існуючі організаційні форми кредитування експорту (або імпорту) при формуванні умов зовнішньоторговельної угоди.[13]

Кредитування експорту проводиться за формою:

1) купівельних авансів, видаваних імпортерами тієї або іншої країни іноземним виробникам або експортерам. Так, американські й англійські машинобудівні фірми нерідко одержують аванси від іноземних замовників у розмірі 1/3 вартості замовлення. Значення купівельних авансів полягає в тім, що, по-перше, вони служать формою забезпечення зобов'язань іноземних замовників, а по-друге, являють собою збільшення капіталу експортера;

2) банківського кредитування у виді:

- видачі кредитів під товари в країні-експортері (цей кредит дає експортерам можливість продовжувати операції по заготівлі і нагромадженню товарів, призна-чених на експорт, не чекаючи реалізації раніше заготовлених товарів);

- надання позичок під товари, що знаходяться в шляху (під забезпечення транспортних документів - коносамент, залізнична накладна й ін.);

- видачі кредиту під товари або товарні документи в країні-імпортері;

- банківських кредитів, не забезпечених товарами, що одержують великі фірми-експортери від банків, що мають з ними тривалі ділові зв'язки або участь у капіталі.

Багато держав, використовуючи створені системи кредитування експорту і страхування експортних кредитів, надають фінансову підтримку своїм банкам-кредиторам і фірмам-експортерам.

З метою уникнути загострення конкуренції в сфері експортного фінансування і «кредитної війни» у 1976 р. держави - члени ОЕСР уклали Міжнародна угода по експортних кредитах з офіційною підтримкою, тобто користуючись підтримкою держави, також – консенсус.

Зазначена угода поширюється на експортні кредити з терміном погашення понад три років, що користуються державною підтримкою у формі фондування, рефінансування, субсидування, страхування. Кредити надаються для фінансуван-ня експорту визначених груп товарів машин, устаткування, будівництва об'єктів за кордоном, надання супутніх послуг. Консенсус визначає всі основні макси-мально пільгові умови кредитів.

Ліміт кредиту не може перевищувати 85% обсягу зовнішньоторговельної операції.

Термін і вартість кредиту диференційовані в залежності від категорії країн-позичальників. З цією метою всі держави-імпортери розділені на три групи в залежності від розміру ВНП на душу населення:  I група - понад 4000 дол., II - від 624 до 4000 дол., III - менш 624 дол. Погашення кредиту повинне здійснюватися рівними внесками не рідше одного разу в півріччя і починатися не пізніше чим через 6 місяців з дати постачання або введення в експлуатацію устаткування. Максимальний термін погашення кредиту для країн I групи - 5 років (у виняткових випадках - 8,5 року), II групи - 8,5 року, III групи -10 років.

Консенсус установлює мінімальний розмір ринкових ставок по експортних кредитах у залежності від терміну погашення кредиту і категорії країн-пози-чальниць.

Крім того, у 70-і роки з'явилися нові форми кредитно-фінансового стимулювання експорту:

- поновлювана, або ролловерна, кредитна лінія (різновид кредитної лінії, що звичайно застосовується в кредитних операціях євровалютного ринку);

-   факторинг;     

-   операції по форфейтингу;       

-   лізингові операції.

В останні роки чітко проявилася тенденція до інтернаціоналізації національних систем фінансування експорту як у сфері фірмового кредитування (наприклад, розвиток операцій на ринку форфейтинга), так і в області банківського кредитування. Характерним стало надання банками довгострокових кредитів по компенсаційних угодах, що засновані на взаємних постачаннях товарів на рівну вартість. У цьому випадку країна-позичальник, одержуючи в кредит на 15—20 років машини, устаткування для створення і реконструкції підприємств, освоєння природних ресурсів, у погашення цього кредиту здійснює зустрічні постачання продукції побудованих підприємств. Відмітними рисами компенсаційних угод є великомасштабний довгостроковий характер, а також взаємна обумовленість експортної й імпортної угод.

Широке поширення одержали так називані мультинаціональні контракти на величезні суми, у виконанні яких як самостійних підрядчиків беруть участь фірми різних країн. Такі контракти спільно страхуються і фінансуються банками і національними страховими інститутами експортного кредитування що беруть участь і них країн. У цьому зв'язку можна відзначити створення тимчасових міжнародних банківських консорціумів для фінансування визначених контрактів, виконуваних фірмами декількох країн.

Проблеми фінансування вирішуються усередині консорціуму, що виступає перед позичальниками як єдиний інститут. З категорією експортних кредитів дану форму фінансування зближає те, що вона носить цільовий, а не чисто фінансовий характер, і в гарантуванні цієї операції беруть участь урядові інститути зацікавлених країн.

Помітно активізувалася роль держави в розвитку механізму прямого бан-ківського кредитування. Спираючи на систему державних гарантій і преференцій по експортних кредитах, прибігаючи в разі потреби до рефінансування своїх закордонних активів у державі інших кредитних інститутах по пільгових ставках, банки в короткий час збільшили обсяг наданих кредитів і забезпечили їхню помірну вартість для позичальників.

Для експортера комерційна вигода кредитування постачань товару визна-чається, по-перше, тим, наскільки це сприяє збільшенню збуту його товарів, а по-друге, вартістю експортних кредитів і можливістю покрити видатки по кредитуванню з виторгу за проданий товар. Саме з цієї причини експортери, хоча вони і змушені під тиском конкуренції йти на визначені поступки покупцям у відношенні термінів і деяких інших умов, наданих ними кредитів, у відношенні вартості даних кредитів займають більш тверду позицію. [2,7,10] 

Кредитування імпорту також має форми комерційного і банківського кредиту.

Комерційні, або фірмові, кредити підрозділяються на два види:

1) Угода про кредит по відкритому рахунку може стосуватися окремої партії то-вару або ж регулярно здійснюваних постачань. Якщо угода стосується окремої партії товару, то сторонами обмовляється, що сплата по рахунку виробляється у визначений термін після відправлення товару або його приймання: через місяць, наприкінці місяця постачання або наприкінці місяця, що випливає за місяцем постачання, і т.д. При регулярних же постачаннях товару сторони домовляються, як правило, що розрахунки між ними будуть здійснюватися не по кожній окремій партії товару, а у визначений термін - звичайно наприкінці місяця або кварталу.

У даному випадку банки виконують функцію чисто технічних посередників у розрахунках торговельних контрагентів.

Розрахунки по відкритому рахунку використовуються досить рідко з обме-женим числом партнерів, тому що такі розрахунки зв'язані з підвищеною довірою експортера до свого контрагента, а отже, з підвищеним комерційним ризиком. У зв'язку з цим кредитування по відкритому рахунку застосовується головним чином у відносинах: 1) між філіями однієї і тієї ж фірми, що знаходяться в різних країнах; 2) між самостійними фірмами, що мають тривалі і систематичні зв'язки, особливо, коли окремі постачання товару виробляються у відносно невеликих кількостях; 3) по комісійних і консигнаційних операціях. Надання кредиту на таких умовах вимагає відповідних записів у контракті і на рахунках - суми основного боргу, відсотків, загальної суми платежу, термінів погашення і графіка платежів. Одержання платежів по відкритому рахунку експортером може бути забезпечено платіжною банківською гарантією. На практиці по таких операціях банки-гаранти як умови платежу по гарантії жадають від експортера надання документа, що підтверджує товарне постачання, наприклад копію коносамента.

Для зменшення ризику від можливої неплатоспроможності іноземних покупців створена система страхування кредитів по зовнішній торгівлі, представлена у формах:

- приватного страхування, при якому спеціальні страхові компанії приймають на себе ризик по експортних кредитах і у випадку неплатоспроможності інозем-них імпортерів оплачують їхні боргові зобов'язання вітчизняним експортерам;          -  державних гарантій, коли ризик бере на себе держава.

Так, у Великобританії гарантування експортних кредитів здійснює урядовий департамент гарантій експортних кредитів. Він гарантує експортерам відшкоду-вання збитків від 85 до 100%. У США ці функції здійснює Експортно-імпортний банк, у Франції — Французька страхова компанія для зовнішньої торгівлі, у ФРН акціонерне товариство "Гермес" і Межміністерський комітет з експортних кредитів. Страхування експортних кредитів засноване на тім, що експортер одержує від страхової організації гарантії своєчасного платежу за товари, що він продав у кредит іноземним покупцям. У випадку неплатоспроможності останнього експортер одержує гарантовану суму платежу від установи-гаранта, до якого переходить право наступного стягнення боргу з імпортера.

2) вексельний кредит, при якому експортер, укладаючи угоду про продаж товару в кредит, виставляє тратту (перекладний вексель) на імпортера. Останній, одержить товарні документи, акцептує тратту, тобто бере на себе зобов'язань оплатити вексель у зазначений термін.

У багатьох, у першу чергу англосаксонських країнах, часто застосовується фінансування фірмових кредитів за допомогою акредитивної форми розрахунків. У цьому випадку банки імпортера й експортера укладають угода, на підставі якого відкривають акредитив експортерові проти представлених їм документів про відвантаження товарів.

  Банківські кредити по імпорті підрозділяються на:

1) акцептний кредит;          2) акцептно-рамбурсний кредит.

З кінця 50-х — першої половини 60-х років поширилися нові методи фінансування експорту з розвитих капіталістичних країн, серед яких ведуче місце належить прямому банківському кредитуванню іноземних покупців. При цьому відбувається своєрідний поділ функцій між банківським і фірмовим кредитуван-ням: перше зосереджується головним чином на наданні великих середньо- і довгострокових кредитів покупцям продукції країни-кредитора: другому приді-ляється сфера короткострокових кредитних угод на невеликі суми. Якщо на початку 60-х років співвідношення між фірмовими і банківськими кредитами в загальному обсязі середньострокового і довгострокового кредитування, наприк-лад, у Великобританії і Франції, дорівнювало 2:1, то в останні роки на частку банківських кредитів (кредити покупцеві) приходиться понад 3/4 експортні кредити даної тривалості.

 Кредит покупцеві надається банком експортера безпосередньо імпортерові або обслуговуючому його банкові. Існує кілька форм кредитів покупцеві: кредити по разових контрактах, кредити на спорудження промислових або цивільних об'єктів з постачанням устаткування і наданням послуг по будівництву, монтажеві і налагодженню. Кредит покупцеві складає до 80 — 85% контрактної ціни. Залишок імпортер фінансує за рахунок додаткових джерел. Для експортерів постачання в рамках таких кредитів означають оплату наявними.

Спочатку пряме кредитування імпортерів здійснювалося шляхом "зв'язування" кредиту з разовою зовнішньоторговельною операцією. Останнім часом широке поширення одержало відкриття банками так званих кредитних ліній для своїх іноземних позичальників на оплату зовнішньоторговельних операцій.

Розрізняють кредитні лінії загального призначення і спеціальні. Кредитні лінії загального призначення відкриваються на визначену суму і дозволяють кредиту-вати постачання різним імпортерам у країні, що одержала кредит. Спеціальні кредитні лінії, або проектні, передбачають кредитування визначених об'єктів. У будь-якому випадку в постачаннях можуть брати участь різні фірми на вибір імпортера (замовника).

      Специфічна форма кредиту покупцеві –проектне  фінансування на безобіговій основі. При відкритті такого кредиту банк керується не стільки кредито-спроможністю позичальника, скільки рентабельністю майбутнього об'єкта.

     Кредитор може закріпити за собою право на частину продукції майбутнього об'єкта або на визначену частку прибутку (компенсаційне фінансування). Кредити покупцеві звичайно супроводжуються наданням банківських гарантій і страхових полісів спеціалізованих страхових установ. [6,12,7,10]

6.  Міжнародні валютно-кредитні організації

    Сучасні міжнародні валютні відносини дуже нестабільні, ситуації, що виникають на валютних ринках відрізняються великим ризиком і невизначеністю для учасників валютних операцій. Усе це змушує багато країн брати участь у координації економічної політики в цій області. Цю координацію на практиці здійснюють такі органи, як  Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції і розвитку.

 Міжнародні та регіональні валютно-фінансові організації створюються на базі багатосторонніх угод між державами. Їхня мета — сприяти розвитку зовнішньої торгівлі і міжна­родного та регіонального валютно-фінансового співробітниц­тва, підтримання рівноваги платіжних балансів країн, що входять до них, регулювання курсів їх валют, надання кре­дитів цим країнам та гарантування приватних позик за кор­доном.

 Найважливішу роль серед них у сучасний період відігра­ють Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), який сьогодні є го­ловною установою Світового банку. Окрім МБРР до струк­тури Світового банку входять: Міжнародна фінансова кор­порація (МФК), Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Бага­тостороннє агентство з гарантій інвестицій (БАТІ) та Міжна­родний Центр із врегулювання інвестиційних суперечок (МЦВІС).

 У липні 1944 р. представники 44 країн на валютно-фінан­совій конференції 00Н, що відбулася у Бреттон-Вудсі (СІЛА), підписали "Заключний акт", складовими якого були статути Міжнародного валютного фонду та Міжнародного банку ре-конструкції та розвитку.

    Міжнародний валютний фонд (МВФ) — міжнародна наднаціональна валютно-кредитна організація, що має статус спеціалізованої представницької установи Організації Об'єд­наних Націй. МВФ розпочав свою діяльність з березня 1947 р. Місце перебування — Вашингтон.

    Згідно із Статутом метою створення МВФ було сприяння міжнародному валютному співробітництву та стабілізації ва­лют, створення багатосторонньої системи платежів і розрахунків, підтримання рівноваги платіжних балансів країн — членів Фонду, здійснення системи заходів, спрямованих на регулю­вання валютних курсів, підвищення ступеня конвертованості валют, надання короткострокових кредитів країнам — членам Фонду для покриття тимчасового дефіциту їх платіжних ба­лансів, на ліквідацію валютних обмежень, організацію консуль­тативної допомоги з фінансових та валютних питань.

     Оскільки МВФ є організацією акціонерного типу, то його ресурси складаються із внесків країн-членів, для кожної з яких встановлюється вступна квота, залежно від частки краї­ни в світовій торгівлі. Ця квота переглядається кожні п'ять років. Квота країн — членів МВФ під час дії Бреттон-Вудської валютної системи складалася з 25% у золоті і 75% у націо­нальній валюті даної країни, а з моменту введення в дію Кінгстонської валютної системи ця квота становить 22,7% у вільно конвертованій і 77,3% у національній валюті.

     Тільки в 1991—1992 рр. членами Фонду виявили бажан­ня стати понад 20 країн світу, в тому числі країни — ко­лишні республіки СРСР. Всього на сьогодні членами МВФ є 181 країна. Україна разом з іншими державами, що входи­ли до складу колишнього СРСР, була прийнята до МВФ у 1992 р. Її квота становить 0,69% у загальному капіталі фонду .

    Керівними органами Фонду є Рада управляючих, Директо­рат, Секретаріат. Вищим органом виступає Рада управляю­чих, яка приймає у Фонд нових членів, затверджує зміни па­ритетів валют країн-учасниць, переглядає квоти, розподіляє чистий прибуток Фонду. Директорат займається поточним регламентуванням діяльності цієї організації.

    Голоси у Раді управляючих МВФ розподіляються залежно від розміру квоти тієї чи іншої країни. Кожний член Фонду має в Раді 250 голосів плюс один голос на кожні 100 тис. СДР квоти. Тому США фактично володіють правом вето при ви­рішенні найважливіших питань діяльності МВФ, чим став­лять у залежність всі інші країни — члени Фонду. Так, част­ка США у загальній кількості голосів становить 17,7%, а прийняття ключових рішень потребує кваліфікованої біль­шості — 85% голосів. Сполучені Штати Америки разом з країнами ЄС мають близько 44% голосів у МВФ, а 56% нале­жить іншим країнам, які становлять 86% від загальної кількості членів Міжнародного валютного фонду.

Протягом майже піввікового функціонування Міжнарод­ний валютний фонд виявив неабияку гнучкість і велике вміння пристосовуватись до мінливих умов розвитку міжна­родних валютних відносин. Так, МВФ успішно забезпечував функціонування Бреттон-Вудської системи, яка проіснувала до початку 70-х років, відігравши значну роль у зміцненні зовнішньоекономічних і валютно-фінансових зв'язків у світо­вому господарстві. Фонд вчасно відреагував на зміни у сві­товій господарській системі, обгрунтувавши основні принци­пи нової Кінгстонської валютної системи, став засновником створення нової міжнародної грошової одиниці — СДР.

До речі, Радянський Союз свого часу був досить активним учасником розробки Статуту МВФ. Провівши з країнами — засновниками МВФ всю необхід­ну попередню роботу, Радянський Союз, однак, не підписав статутних документів.    Пояснюється це, безперечно, такими політичними причинами:

по-перше, квота СРСР, хоч і була значною, але все-таки не давала права вето, яким володіли Сполучені Штати Америки;

по-друге, місцем розташування керівних органів МВФ був визначений             Вашингтон, і впродовж тривалого часу на чолі цих органів стояли виключно американці;

по-третє, головним було те, що країни, які вступали до МВФ, зобов'язані були згідно з його Статутом повідомляти дані про свої золотовалютні резерви, стан економіки, платіж­ного балансу, грошового обігу тощо.

     Всі ці дані на той час були глибоко засекречені, і ніхто, навіть особи з вищого керівництва, не могли ставити питан­ня про надання подібних відомостей за кордон.

     У 1995 р. між країнами — членами МВФ була досягнута домовленість про створення механізму термінової фінансо­вої допомоги окремим країнам на випадок фінансових криз, включаючи створення валютних стабілізаційних фондів. Така допомога реалізується через політику траншів та механізм розширеного фінансування.

     Політика траншів застосовується тоді, коли кредити Фон­ду надаються звичайними каналами країнам — членам МВФ у вигляді траншів, або часток, які становлять 25% квоти відпо­відної країни у Фонді. Для одержання першого та наступ­них кредитних траншів країни — члени МВФ повинні про­демонструвати серйозні зусилля, спрямовані на подолання труднощів, пов'язаних із станом платіжного балансу.

     Механізм розширеного фінансування використовується тоді, коли Фонд підтримує середньострокові програми через домовленість про розширене фінансування країн — членів МВФ з метою подолання труднощів з платіжним балансом, які ви­кликані макроекономічними і структурними проблемами.

     Переважну більшість інших кре­дитів Фонд надає лише після докладного вивчення експертами цієї організації стану справ у країні — одержувачі кредитів. Чим більшу суму кредитів прагне одержати країна, тим прискіпливіше працюють експерти Фонду, причому часто безпосередньо в країні працюють спеціальні делегації (місії) МВФ, які в своїх підсумкових документах-доповідях пода­ють висновки щодо доцільності надання кредитів. Ці місії для успішного вирішення питання надання Фондом кредитів одночасно рекомендують уряду країни розроблені заходи.

     Проте навіть узгоджені кредити надаються не автоматич­но, а поступово, певними частками (траншами). І якщо краї­на не виконує взятих на себе зобов'язань, Фонд може відмо­вити в наданні їй чергового кредитного траншу.

     У 1944 р. на Міжнародній валютно-фінансовій конференції в Бреттон-Вудсі крім МВФ було утворено Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР). Місце перебування — Вашингтон. Це одна з найбільших у світі міжнародних фінансово-кредитних установ, яка надає довгострокові кредити під державні програми тільки урядам та центральним банкам країн-членів. Членами МБРР можуть бути тільки члени МВФ.

Прийнято вважати, що МБРР є головною складовою Світо­вого банку (СБ), до якого поряд із Міжнародним банком ре­конструкції і розвитку входять Міжнародна асоціація розвит­ку (МАР), Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Багато­стороннє агентство з гарантій інвестицій (БАТІ) та Міжнарод­ний центр із врегулювання інвестиційних суперечок (МЦВІС).

 Міжнародний валютний фонд в основному здійснює контроль за функціонуванням міжнародної валютної систе­ми, валютною політикою і валютними курсами країн — членів МВФ, за дотриманням ними певного кодексу поведінки в міжнародних валютних відносинах, включаючи надання до­помоги тим чи іншим країнам у вигляді короткострокових кредитів у випадку виникнення труднощів, пов'язаних із станом платіжного балансу.

Головним завданням Світового банку є сприяння сталому економічному зростанню, яке приводить до скорочення бід­ності в країнах, що розвиваються, наданням допомоги у зро­станні виробництва через довгострокове фінансування про­ектів і програм розвитку.

В той час як Міжнародний валютний фонд може надавати позики будь-якій із країн-членів МВФ, яка відчуває неста­чу іноземної валюти для покриття коротко-строкових фінан­сових зобов'язань кредиторам в інших країнах. Світовий банк надає такі позики переважно бідним країнам.

Слід зауважити, що за останні два десятиліття і МВФ орієнтується переважно на країни, що розвиваються, які підтверджують дані про розподіл кредитів МВФ. У 1947—1976 рр. у промислове розвинутих країн кредит становив 60,6%, у тих, що розвиваються, — 39,4%; у 1977—1991 рр. — відповідно 39,4 і 92,1%.

     МБРР на початку своєї діяльності був покликаний згідно з його Статутом надавати потерпілим від війни країнам довгострокові кредити для відбудови їх економіки, а також гарантувати приватні інвестиції за кордоном.

     Нині Банк надає технічну та фінансову допомогу більш ніж 100 країнам світу, які є членами Міжнародного валют­ного фонду. Основна маса кредитів направля-ється на розвиток виробничої інфраструктури та сільського господарства — галузей відносно малорентабельних, з високим терміном окупності і витрат, куди не досить охоче вкладає свої кошти приватний капітал. Як пріоритетні МБРР фінансує державні програми в галузі енергетики, імпорту обладнання для роз­витку гірничої промисловості, інвестування проектів для будівництва нафто- і газопроводів, модернізації підприємств тощо. Сьогодні налічується 180 держав — членів МБРР.

     Статутний капітал МБРР створюється через підписання країн-членів на його акції та випуску облігацій. Акції роз­поділяються між країнами-членами відповід-но до їхніх квот у Міжнародному валютному фонді. Першочергові внески до ста-тутного капіталу здійснюються в розмірі 20% від суми підписання для створення власних ресурсів Банку, необхід­них для здійснення його операцій. Інші 80% мають бути сплачені за першою вимогою Банку. Значну частину позик МБРР надає із коштів, одержаних від розміщення на ринку капіталів своїх облігаційних позик.

     Позики МБРР надаються, як правило, на термін 15—20 років і мають п'ятиріч-ний пільговий період. Ці позики на­даються країнам, які продемонстрували певний економічний зріст та соціальний прогрес. Кожна позика надається уряду чи під його гарантії зацікавленій країні. Відсоткова ставка позик змінюється кожні шість місяців і орієнтується на рівень відсоткових ставок міжнародних ринків позикового капіта­лу. Поточна відсоткова ставка становить 7,6%. Ці відсот­кові ставки залежать від наявних у Банку коштів, які надхо­дять від продажу облігацій МБРР на світових ринках капіталу, нерозподіленого прибутку, погашення раніше наданих позик та додаткових пожертвувань економічно розвинутих країн.

     Рішення про надання кредиту приймаються Банком на основі експертних оцінок МВФ та попередніх оцінок ефек­тивності проекту, що здійснюється експертною комісією МБРР, причому технічна допомога (експертиза) входить до умов надання кредитів. Обумовлюються також необхідність на­дання допомоги, типи тих чи інших проектів, потреба у фінан­суванні тощо.

    Міжнародна асоціація розвитку (МАР) була створена як філія МБРР у 1960 р. з метою зберегти вплив розвинутих західних держав на країни, що розвиваються. МАР надавала безвідсотковий кредит на термін до 50 років (з 1986 р. термін надання кредитів скорочено до 40 років для найменш розви­нутих країн та до 35 років — для інших країн "третього світу"). Погашення кредитів починається з одинадцятого року після початку їх використання. Кредити надаються урядам та приватним організаціям країн, що розвиваються, без відсотків.

     Кредити МАР призначені найбіднішим і найменш пла­тоспроможним країнам і виділяються з урахуванням роз­мірів їх території, річного доходу на душу населення, ступе­ня ефективності економічної політики. Тільки країни з річним доходом на душу населення, що становить менш як 1305 дол. США, можуть користуватися позиками МАР. Більшість кредитів МАР надає країнам з розмірами річного доходу на душу населення 800 дол. США або меншими.

     Кожний фінансований Міжнародною асоціацією проект підлягає обов'язковій політико-економічній експертизі з ме­тою найефективнішого використання фінансової допомоги. Кредити надаються в національній валюті держави чи її те­риторії.

      У рамках програми спеціальної допомоги здійснюється підтримка країн, розташованих південніше від Сахари з низь­кими доходами і високими боргами.

Членами МАР сьогодні є 159 країн світу.

    Міжнародна фінансова корпорація (МФК) була створена в 1959 р. з ініціативи США. Її мета — заохочування розвит­ку приватних підприємств у країнах, що розвиваються. МФК надає кредити високорентабельним приватним підприєм­ствам без гарантії уряду на термін від 5 до 15 років з умовою, що частину акцій компанії-позичальники продають МФК. Рівень відсоткових ставок відповідає існуючим на міжнарод­них фінансових ринках.

     Статутний капітал МФК створено із внесків країн-членів. Розмір внесків про-порційний до частки їх внесків до МБРР. У МФК беруть участь тільки члени МБРР. Свою діяльність МФК здійснює за такими основними напрямами:

— інвестування приватного сектору (в основному країн, що розвиваються);

— надання комплексних консультаційних послуг урядам і підприємствам у здій-сненні приватизації;

— формування ринку капіталів у країнах з перехідною економікою.

Сьогодні до складу МФК входить 170 країн.

     У 1988 р. країни — члени Світового банку створили Багато­стороннє агент-ство з гарантій інвестицій (БАГІ), яке страхує капіталовкладення від витрат, викликаних некомерційними ризиками. До його складу сьогодні входять 142 країни.

     БАГІ доповнює діяльність інших міжнародних страхуваль­ників і пропонує чотири основних типи гарантій: неконвертованість валюти, експропріація, війна і громадянські заво­рушення, порушення умов контрактів.

     Неконвертованість валюти — це захист від втрат, які ви­никли у зв'язку з неможливістю конвертувати місцеву валюту в іноземну для її переказу за межі країни перебування.

     Експропріація — захист від втрат, які викликані діями уряду країни перебуван-ня у зв'язку з обмеженням або ліквідацією права власності чи контролю над нею, а також права на застраховані інвестиції.

     Війна і громадянські заворушення — це захист від збитків, викликаних військо-вими діями або громадянськими завору­шеннями, які призвели до руйнування чи нанесення шкоди матеріальним активам підприємства або до створення пере­шкод для його діяльності.

      Порушення умов контрактів — це відмова від зобов'я­зань за контрактом з отримувачем гарантій або його порушення з боку уряду країни перебування, коли отримувач га­рантій не має змоги звернутися до суду чи арбітражного суду для розгляду позову про відмову від контракту або порушення його умов; рішення суду не приймається в розумні терміни; таке рішення не може бути виконано.

     Міжнародний центр із врегулювання інвестиційних суперечок (МЦВІС) був заснований у 1966 р. і призначений для сприяння зростанню потоків міжнародних інвестицій через надання послуг по арбітражному розгляду і врегулю­ванню суперечок між урядами і іноземними інвесторами, надання консультативних послуг, проведення наукових до­сліджень, надання інформації про інвестиційне законодав­ство. Послугами МЦВІС сьогодні користуються 119 країн — членів цієї організації.

    Основним мотивом вступу країн до МВФ і Світового бан­ку є можливість одержати зовнішні кредити та позики на більш сприятливих умовах порівняно з тими, що існують на міжнародних валютних ринках, як додаткові важливі валютні ресурси для врегулювання своєї заборгованості, для забезпе­чення рівноваги платіжного балансу. Крім цього, названі країни можуть брати участь у конкурсних проектах зі спо­рудження різних об'єктів у інших країнах, що також відкриває додаткові можливості.

     Членство в цих організаціях накладає на їх учасників певні зобов'язання. Учасники повинні ставити до відома ці орга­нізації про обраний країною правовий режим курсу націо­нальної валюти та про всі зміни в ньому, уникати маніпулю­вань валютними курсами або міжнародною валютною систе­мою для врегулювання свого платіжного балансу та одер­жання несправедливих переваг над іншими країнами-члена­ми, прагнути до відміни валютних обмежень та не запрова­джувати нові, створювати умови для запровадження конвертованості національної валюти, в будь-який час країни ма­ють бути готовими надати повну інформацію про стан своєї економіки з ряду показників.

      Специфічною міжнародною валютно-фінансовою органі­зацією є заснований у 1930 р. Банк міжнародних розра­хунків (БМР) з головною конторою у місті Базелі (Швейца­рія). Він був створений як акціонерне товариство централь­ними банками Бельгії, Великої Британії, Німеччини, Італії, Франції, Японії і групою банків США. Його статутний капітал формується за рахунок продажу акцій центральним банкам країн-учасниць та на відкритому валютному ринку. Від­повідно до Гаазької угоди одночасно він був заснований як міжнародна організація, діяльність якої регулюється міжна­родним правом і яка користується привілеями й імунітетами, необхідними для виконання своїх функцій. Банк не є об'єк­том швейцарського законодавства про компанії. Фактично Банк міжнародних розрахунків має статус міжнародного бан­ку, який координує дії національних центральних банків.

     Членами БМР е 33 країни Європи, Азії, США та ПАР. Згідно із Статутом на Банк міжнародних розрахунків покладено дві основні функції: сприяти співробіт-ництву між централь­ними банками, забезпечувати сприятливі умови для міжна­родних фінансових операцій, діяти як довірена особа або агент у проведенні міжнародних розрахунків своїх членів.

     Свою основну функцію координатора центральних банків провідних розвину-тих країн БМР успішно виконує і сьогодні. Він об'єднує центральні банки 33 країн, в основному євро­пейських. Крім цього, він здійснює розрахунки між краї-на­ми — членами Економічного і Валютного союзу, виконує функції депозитарію Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), здійснює операції за дорученням Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР).

     Отже, Банк міжнародних розрахунків активно сприяє міжнародному регулюванню валютно-кредитних відносин. Банк виконує такі операції:

• купівлю-продаж і зберігання золота;

• депозитно-позичкові операції з центральними банками;

• прийом урядових вкладів за особливими угодами;

• операції з валютою і цінними паперами (крім акцій);

• операції на світових ринках (валют, позик, цінних па­перів, золота) як агента або кореспондента центральних банків;

• підписання угод з центральними банками з метою спри­яння взаємним міжнародним розрахункам.

     Головне джерело засобів БМР — короткострокові вклади (до трьох місяців) центральних банків в іноземній валюті або золоті.

     Найвищим органом БМР є загальні збори, які скликаються щороку з представників центральних банків країн — акціоне­рів Банку, голоси яких розподіляються пропорційно до кіль­кості їх акцій. Поточними справами керує Рада директорів.

     Цікавою специфікою Банку є, з одного боку, сувора кон­фіденційність його діяльності, а з другого — той незаперечний факт, що за роки свого існування він перетворився на про­відний інформаційно-дослідний центр аналізу важливіших сучасних проблем розвитку міжнародних валютно-фінансо­вих відносин. Його річні звіти — одне з найавторитетніших видань у фінансовому світі. Часто рекомендації БМР, підготовлені на базі консенсусу, у валютно-фінансовій сфері мають більше значення, ніж деякі міждержавні або наднаціональні рішення.

     БМР відіграв велику роль в організації міжнародного ва­лютного співробітництва, оскільки брав участь в роботі органів Міжнародного валютного фонду та інших міжнародних і регіональних органах з питань функціонування світової ва­лютної системи.

     Банк міжнародних розрахунків — велика світова валют­но-кредитна організація як за кількістю учасників, так і за характером діяльності. Адже БМР — міжнародний банк центральних банків, агент і розпорядник у різних міжнарод­них валютно-розрахункових та фінансових операціях, центр економічних досліджень і форумів міжнародного валютно-кредитного співробітництва.

    Європейський банк реконструкції і розвитку (ЕБРР) утворений відповідно до підписаного 29 травня 1990 р. у Парижі угодою для надання сприяння реформам у країнах Центральної і Східної Європи в зв'язку з переходом країн цього регіону до орієнтованого на ринок економіці. Засновниками банку є 40 країн - усі країни Європи, крім Албанії, а також США, Канада, Мексика, Венесуела, Марокко, Єгипет, Ізраїль, Японія, Південна Корея, Австралія, Нова Зеландія і дві міжнародні організації — Європейське економічне співтовариство і Європейський інвестиційний банк. В утворенні банку брав участь і колишній СРСР, членом банку є нині Російська Федерація.

ЕБРР почав свою діяльність із квітня 1991 р., його капітал у розмірі 70 млрд. франків розподіляється в такий спосіб: 50% належить Комісії європейських співтовариств і 12 % - країнам ЄС; 11,3% - іншим європейським країнам; 24% - неєвропейським державам, у тому числі: США - 10% капіталу, Японії - 8,52%, країнам Східної і Центральної Європи - 13,7%, що были СРСР і нині РФ - 6%.

Ціль ЕБРР - зіграти роль стимулятора і прискорювача для залучення капіталів у галузі інфраструктури країн Центральної і Східної Європи. Надаючи кредити, банк допомагає західним промисловцям йти на необхідний ризик у завоюванні ринків на Сході, а це буде сприяти якнайшвидшому переходові східноєвропей-ських країн до економічної стабільності і введення конвертованості своїх валют.

ЕБРР кредитує проекти лише в межах 15 - 150 млн. дол.

Ресурси ЕБРР формуються за аналогією з МБРР. Однак частка оплаченого акціонерного капіталу ЕБРР вище (30 % у порівнянні з 7 %). Неоплачені акції можуть бути при необхідності затребувані, але звичайно використовуються як гарантія при залученні позикових засобів на світовому кредитному ринку.

ЕБРР спеціалізується на кредитуванні виробництва (включаючи проектне фінансування), наданні технічного сприяння реконструкції і розвиткові інфра-структури (включаючи екологічні програми), інвестиціях в акціонерний капітал, особливо приватизованих підприємств. Переважні сфери діяльності ЕБРР, - фінансові, банківський сектори, енергетика, телекомунікаційна інфраструктура, транспорт, сільське господарство. Велика увага приділяється підтримці малого бізнесу. Як і інші міжнародні фінансові інститути, ЕБРР надає консультативні послуги при розробці програм розвитку з цільовими інвестиціями. Одна зі стратегічних задач ЕБРР - сприяння приватизації, роздержавленню підприємств, їхній структурній перебудові і модернізації, а також консультацій з цих питань.

     Регіональні банки розвитку створені в б0-х рр. в Азії, Африці, Латинській Америці для рішення специфічних проблем і розширення співробітництва країн цих регіонів, що розвиваються.

Міжамериканський банк розвитку (МаБР, Вашингтон, створений у 1959 р.), Африканський банк розвитку (АфБР, Абіджан, утворений у 1963 р.) і Азіатський банк розвитку (АзБР, Маніла, створений у 1965 р.) переслідують єдині цілі: довгострокове кредитування проектів розвитку відповідних регіонів, кредитування регіональних об'єднань. Загальною рисою цих банків є істотний вплив на їхню діяльність розвитих країн, яким належить значна частина капіталу банків і вони складають приблизно 1/3 їхніх членів. У регіональних банках розвитку встановлений однаковий принцип формування ресурсів, залучення позикових засобів у соціальні фонди, проводиться кредитна політика багато в чому за зразком групи МБРР.

Разом з тим існують розходження в діяльності регіональних банків розвитку. Вони визначаються різним рівнем економічного, культурного розвитку країн трьох континентів — Латинської Америки, Азії й Африки, особливостями їхніх історичних традицій.

Регіональні валютно-кредитні і фінансові організації західноєвропейської інтеграції являють собою складову частину її інституціональної структури. Вони мають на меті рішення інтеграції і створення економічного і валютного союзу (ЄС) відповідно до Маастрихтського договору 1993 р., проведення погодженої політики стосовно країн, що розвиваються, асоційованим з ЄС.

До основних регіональних організацій ЄС відноситься:

Європейський інвестиційний банк (ЕИБ, Люксембург) створений у 1958 р., надає кредити на термін від семи до двадцяти років, а країнам, що розвиваються, до сорока років Ціль ЕИБ - розвиток відсталих регіонів країн ЄС, реконструкція підприємств, створення спільних господарських об'єктів, розвиток пріоритетних галузей, здійснення міждержавних проектів, модернізація галузевої структури виробництва.

Європейський фонд валютного співробітництва (ЕФВС) створений у 1973 р. у рамках Європейської валютної системи. Він надає кредити на покриття дефіциту платіжного балансу країн-членів ЕВС за умови виконання ними програм стабілізації економіки. ЕФВС виконує в рамках ЕВС функції кредитно-розрахункового обслуговування країн-членів;

Європейський фонд розвитку (ЄФР, 1958 р.) проводить колективну політику ЄС стосовно країн, що розвиваються, координує двосторонні програми офіційної допомоги розвиткові цих країн;

Європейський фонд орієнтації і гарантування сільського господарства (1969 р.) сприяє створенню загального аграрного ринку («Зелена Європа»);

Європейський фонд регіонального розвитку (ЕФРР, 1975 р.) надає кредити за рахунок засобів спільного бюджету ЄС з метою вирівнювання регіональних диспропорцій у країнах-членах, оскільки там нараховується 25 найбідніших районів, рівень життя в які в 2,5 рази нижче, ніж у 25 найбільш процвітаючих;

Європейський валютний інститут (ЕВИ, Франкфурт-на-Майне, 1994 р) замі-нив Європейський фонд валютного співробітництва, створений у 1973 р -це над-національний орган у складі керуючих дванадцяти центральних банків, що здійснює координацію грошової і кредитної політики цих банків, сприяє створенню системи європейських центральних банків і переходові до єдиної валюти ДО ЕВИ перейшла функція емісії ЕКЮ і надання кредитів на покриття дефіциту балансу країн членів.  З липня 1998 р ЕВИ замінений Європейським центральним банком, що випускає євро. З 1999 р початку діяти Європейська система центральних банків, що включає Європейський центральний банк і центральні банки країн ЄС, що перейшли до євро.[10,7,4,14,9,6]

7.  Співробітництво України з міжнародними фінансовими установами: проблеми та перспективи

    Співробітництво України з міжнародними фінансовими установами полягає, перш за все, в отриманні позик. Сьогодні суб'єкти господарювання і державний бюджет  не взмозі повністю проінвестувати внутрішні потреби національної економіки. Зовнішні запозичення необхідні для підтримки платіжного балансу держави з огляду на обов'язковість накопичення валютних резервів. Валютні резерви, в свою чергу, є джерелом фінансування економічного зростання та закупівлі імпортних енергоносіїв, які забезпечують безперебійне функціонування таких галузей, як енергетика, промисловість, сільське господарство, постачання електроенергії військовим формуванням, лікарням і школам, задоволення потреб населення в опаленні.

    Зовнішні запозичення необхідні також для розвитку підприємницького сектору, тому що залучення вітчизняного капіталу до інвестування суб'єктів господарювання є недостатнім, що зумовлено слабкістю самої банківської систе-ми та незадовільним фінансовим станом підприємств, які потребують інвестицій. Отже, питання залучення інвестицій міжнародних фінансових установ та коштів проватних інвесторів на зовнішньому ринку залишаються актуальними для України. Зокрема, у 2003 році Мінфін планує знову запозичити кошти на зовнішніх ринках на суму від $500 до $800 млн.доларів строком від 7 до 10 років. Державний борг України станом на 01.03.2002 року становив $11,3 млрд., у тому числі зовнішній борг - $7,69 млрд. Зовнішній борг є актуальною проблемою для будь-якої країни, оскільки його обслуговування потребує або вилучення частки доходів бюджету, або скорочення видатків бюджету. Для України питання ефективного управління державними коштами набуває особливого значення, тому що обсяг зовнішніх запозичень досягнув критичної межі і існує небезпека перетворитися у хронічного боржника. Наслідком такого явища є втручання зовнішніх кредиторів у законотворчий процес взагалі і бюджетний процес зокрема. У зв'язку з цим, надзвичайно важливим, на наш погляд, є аналіз структури та динаміки зовнішнього боргу України та визначення шляхів ефективного управління цим боргом.

    В Україні сформувалася дворівнева система зовнішніх боргів: перший – на рівні політичної влади, другий – на рівні підприємств.

    На рівні політичної влади зовнішній борг формується, головним чином, за рахунок запозичень в міжнародних фінансових установах.

    Структура державного боргу України (%) станом на 01.03.2002 року наступна:  Світовий банк та МВФ –27,24;  ОВДП – 28,01;  Фідуціарні запозичення – 1,07;  США – 3,8;  Німеччина – 3,81;  Японія – 1,98;  Туркменістан – 3,63;  Росія – 24,18;  Європейське співтовариство – 3,81;  ЄБРР – 0,17;  Інші країни – 1,4.

    Протягом 2000-2001 років Україна вжила ряд заходів, які дозволили зменшити розмір зовнішнього боргу на $2 млрд. При цьому, найбільш вдалим фінансовим рішенням вважається реструктуризація зовнішньої заборгованості. В міжнародній практиці використовуються різні варіанти реструктуризації зовнішнього боргу. Основними формами реструктуризації зовнішньої заборгованості є: угоди про відстрочку платежів, пролонгація коротких кредитів, конверсія боргів, обмін державних боргів на акції національних підприємств, конверсія боргу у національну валюту, сек'юритизація. Один з цих варіантів – реструктуризація міжурядових позик і пози, гарантованих урядом у рамках Паризького клубу кредиторів. У липні 2001 року Україна підписала угоду з Паризьким клубом щодо реструктуризації зовнішніх зобов'язань на суму 580 млн. доларів строком на 12 років. У відповідності з умовами цієї угоди пільговий період платежів становить 3 роки. Аналітики оцінили цю угоду як найбільш успішну за весь час управління зовнішнім боргом. Вона дозволила не лише запобігти дефолту, але й суттєво поліпшила інвестиційний клімат в країні. Однак, незважаючи на всі позитивні сторони цієї угоди вона не розв'язала проблеми зовнішнього боргу в цілому, а тільки відстрочила її вирішення. В кінцевому результаті загальна величина боргу з урахуванням майбутніх відсоткових виплат ще більше зросла.

     За рахунок кредитів МБРР в Україні фінансується 18 проектів на загальну суму більше ніж 2,8 млрд. доларів та 15 млн. DM, в тому числі 6 системних проектів та 12 – інвестиційних.

    Системні проекти спрямовані на здійснення економічних реформ в Україні. Ме-та цих пректів – підтримка платіжного балансу та фінансування дефіциту держав-ного бюджету. Погашення цього боргу здійснюється за рахунок державного бюд-жету.       

    Інвестиційні проекти – це проекти розвитку окремих галузей, секторів економі-ки, виробництв, фінансування яких здійснюється на умовах самоокупності та обов'язкового внутрішнього спільного фінансування. Україна повинна була отри-мати в рамках фінансування інвестиційних кредитів МБРР 820 млн. доларів та 15 млн. DM. Але 30% всієї суми Світовий банк анулював через порушення Україною умов договорів.

     У 2001 році Рахункова палата перевірила, яким чином використовуються кредити МБРР, в результаті чого були виявлені факти систематичного нецільового використання цих коштів. Наприклад, державне казначейство не змогло підтвердити витрати на навчання та стажування працівників на суму 200 тис. доларів. МБРР надав декільком державним установам кошти на розробку Національної програми економічної реформи. Незважаючи на те, що програма не розроблена, кошти в розмірі 28 млн доларів державні установи використали за нецільовим призначенням.

     Міжнародний валютний фонд почав надавати Україні кредити у 1994 році. За період з 1994 по 1999 рік борг України перед МВФ зріс до 2,5 млрд доларів. У 1999 році Україна повинна була розпочати повернення кредитів, але з цього часу МВФ перейшов на рефінансування власних кредитів, тобто він надав такі суми, які Україна повинна була сплатити для погашення раніше одержаних кредитів. Починаючи з 2000 року МВФ повністю відмовив у наданні кредитів, тому що Нацбанк надав недостовірні дані щодо валютних резервів у 1997-1998 роках.

     Існує розповсюджений міф про те, що співробітництво з МВФ покращує інвестиційну привабливість країни і сприяє надходженню прямих іноземних інвестицій, але досвід інших країн не підтверджує цю гипотезу. Так, у 1994 році Чехія достроково погасила борги перед МВФ і відмовилася від подальшого співробітництва з цією установою, у 1995 році так саме зробила і Польша. Незважаючи на цей факт, економіка названих країн продовжувала розвиватися, і відсутність співробітництва з МВФ не вплинула на обсяг прямих іноземних інвестицій і на вирішення питань про надання кредитів іншими міжнародними фінансовими установами. Теж саме відбувається і в Україні. Наприклад, у жовтні 2000 року Світовий банк надав Уряду кредит у розмірі 70 млн доларів на реструктуризацію вугільної промисловості, незважаючи на те, що МВФ в цей період відмовився від надання кредитів. Отже, припинення кредитування МВФ не впливає на динаміку надходжень інвестицій та на динаміку економічного розвитку країни.

     Останнім часом все частіше на сторінках періодичних видань дискутується питання про доцільність продовження співпраці України з МВФ. Сьогодні Україна не може припинити цей процес, тому що фінаансування з боку МВФ є умовою реалізаації угоди між Україною та Паризьким клубом кредиторів про реструктурізацію українського боргу обсягом 580 млн. доларів строком на 12 років. Ящо Уряд прийме рішення про відмову від співробітництва з фондом, то для погашення віплат по зовнішнім боргам , які у 2003 році становитимуть $1,6 млрд., Україні треба буде шукати альтернативні джерела фінансування. Одним з таких льтернативних джерел є отримання коштів на зовнішніх ринках капіталу. Привабливість цього варіанту фінансування в тому, що Україна має шанс отримати відносно дешеві (10% річних) та “довгі” кредитні ресурси. Але, перш ніж Україна отримає можливість виходу на міжнародні ринки, вона повинна завершити реструктурізацію заборгованості перед країнами-членами Паризького клубу кредиторів. Зокрема, Уряд планує обміняти свої зобов язення, які не були реструктуризовані у 1999-2000 роках, на єврооблігації загальною сумою $250 млн.

     Тенденція росту державного боргу швідкими темпами і з неочевидними перспективами його обслуговування свідчить про появу дуже небезпечної проблеми заборгованості і не меньш серйозної проблеми її зовнішнього фінансування.

     Боргові зобов язання уже впритул наблизилися до таких обсягів, коли держава нездатна їх обслуговувати за рахунок внутрішніх джерел. Шляхи виходу з боргової кризи, у яку потрапила Україна, у сучасних умовах непрості і не завжди прийнятні для держави, що орієнтуєтся на самостійну єкономічну політику.

      З метою зменьшення боргового навантаження, запобігання подальшому зростаанню зовнішнього боргу та визначення оптимальних джерел фінансування потреб держави в середньостроковій перспективі Кабінет Міністрів України прийняв Постанову “Про схвалення Концепції державної боргової політики на 2001-2004 роки”, яка була затверджена 28 вересня 2000 р. Концепцією передбачено розробку комплексу заходів, спрямованих на проведення державою виваженої боргової політики з урахуванням особливостей національної єкономіки, позитивного досвіду країн світу у вирішенні питань боргової політики та помилок, допущених в попередні роки у сфері управління державним боргом.         У відповідності до завдань Концепції, основними напрямами боргової політики є:

-         вихід на зовнішні ринки капіталу з метою здійснення довготермінових запозичень;

-         розвиток внутрішнього ринку капіталу та поступова заміна зовнішнього запозичення внутрішнім;

-         дотримання принципу бездефіцитного бюджету у період до 2004 року;

-         відмова від надання державних гарантій за позиками, що надаються шляхом фінансування закупівлі іноземних товарів, за вийнятком пільгових позик від міжнародних фінансових організацій;

-         активізація роботи з відшкодування витрат державного бюджету, які виникли внаслідок виконання гарантійних та боргових забов язень держави за кредитами, в тому числі іноземними;

-         відмова від залучення короткострокових зовнішніх кредитів з метою недопущення збільшення їх частки у загальному обсязі державного боргу;

-         застосування заходів для удосконалення структури торгівельного та платіжного балансу з метою зменьшення додаткової потреби у зовнішньому фінансуванні;

-         регламентація спеціалним законодавчим актом фінансових забов язень, які виникли внаслідок надходження в Україну кредитів Міжнародного валютного фонду, та компетенції центральних органів виконавчої влади і Національного банку в процесі повернення коштів фінансової допомоги Міжнародному валютному фонду згідно з домовленостями про кредитування.[5,9,11,14]     

Висновок

     Стрімке зростання світового фінансового ринку в ос­танні десятиліття, істотне збільшення прямих іноземних інвестицій піс­ля ІІ світової війни, мексиканська фінансова криза 1994 р., азійська криза 1998 р. привернули пильну увагу аналітиків, науковців, керівних кіл міжнародних валют­но-фінансових організацій до необхідності подальшого удосконалення сучасної міжнародної валютної системи. Початок широкої дискусії з цих питань було покладено гід час відзначення 50-річчя від дня ство­рення Бретгон-Вудської валютної системи, заснування Міжнародного валютного фонду та Міжнародного банку реконструк-ції і розвитку.

     Суть пропозицій щодо реформування існуючих структур міжна­родної валютної системи зводиться, по-перше, до більш повної і все­бічної гармонізації внутрішньої макроекономічної та зовнішньоеко­номічної політики провідних країн світу на кшталт маастрихтських критеріїв валютно-фінансової конвергенції країн ЄС; по-друге, до формування центральної системи координації та регулювання ва­лютних курсів, менш жорсткої, ніж фіксовані режими Бреттон-Вудської системи чи європейського механізму валютних курсів, але, водночас, і менш мінливої, ніж сучасний режим вільного плавання; по-третє, до вирішення проблем валютної ліквідності.

Україна тільки входить у систему світового економічного простору і від того як цей процес буде відбуватися залежить подальший економічний і соціальний розвиток держави як органічної підсистеми світової економіки. Сьогоднішнє по-ложення України в мирогосподарських зв'язках характеризується непідготовле-ністю її економіки до високоефективних форм зовнішньоекономічного співробіт-ництва. Поки для України властивий постачальницько-збутовий і посередницький характер зовнішніх зв'язків. Тим часом у світовому економічному співробітництві поряд з торгівлею усе більшого значення набуває науково-технічний і инвестицій-ний напрямок.

Міжнародний досвід показує, що проривши на світові ринки сьогодні забезпе-чується не просто продуктом, а цілою галуззю і навіть міжгалузевим капіталом, що складається з конкретних відтворювальних технологічних систем.

     У процесі інтеграції Україна буде зустрічатися з великими труднощями, оскільки вона ще не визначилася повною мірою з основними напрямками і механізмом структурної перебудови економіки виходячи з реальних можливостей і стосовно до світових тенденцій в інтеграційних процесах. Такі програми поки знаходяться в стадії розробки, а економіка країни в цілому залишається неконкурентоспроможною. Експортна орієнтація економіки вимагає визначення існуючих і потенційних конкурентних переваг українських товаровиробників, а також факторів, що їх формують, механізму реалізації цих переваг.

     Конкурентноздатність національної економіки - це вирішальний критерій, який необхідно приймати до уваги при рішенні проблем розвитку зовнішньо-економіч-них зв'язків.

Сьогодні економіка України, у силу її важкого положення занадто відкрита для зовнішньої торгівлі. Її частка у ВНП коливається в межах 8-10%, а в розвинутих країнах - 70-80%. Така ситуація волоче небезпеку для вітчизняної економіки, оскільки високий рівень її відкритості є наслідком безсистемної торгівлі на тлі глибокої кризи. Будь-яке небажане коливання кон'юнктури світових товарних ринків може привести українських виробників на рівень банкрутства.

    Державна форма власності, що переважала до недавнього часу, припускала в основному централізоване бюджетне фінансування підприємств. Існуюча раніше система, при якій бюджетні засоби виділялися в рамках державного планування розвитку економіки, не враховувала необхідності чіткого законодавчого регулювання фінансово-кредитних  питань.

З розвитком у нашій країні ринкових відносин, появою підприємств різних форм власності (як приватної, так і державної, суспільної) особливого значення набуває проблема чіткого правового регулювання фінансово-кредитних відношенні  суб'єктів  підприємницької  діяльності.

При настільки швидкому розвитку міжнародного кредиту зростає роль його міждержавного регулювання. Протиріччя між рівнем інтернаціоналізації господарського життя й обмеженістю національних форм регулювання привело до розвитку міждержавного регулювання міжнародного кредиту. Воно переслідує наступні основні мети:

- регулювання міжнародного руху позичкового капіталу для впливу на платіжний баланс, валютний курс, ринки позичкових капіталів;

- спільні міждержавні заходи для подолання кризових явищ;

- узгодження кредитної політики стосовно визначених позичальників - в основно-му до що розвиваються, а також країнам Східної Європи і колишнього СРСР.

Міждержавне регулювання міжнародного кредиту здійснюється в різних формах:

-  координація умов експортних кредитів і гарантій;

-  узгодження розміру допомоги країнам, що розвиваються;

-  регламентація діяльності міжнародних і регіональних валютно-кредитних і фінансових організацій;

-  рециклирование нефтедолларов і ін.

Держава прагне вмонтувати ринкові сили, конкуренцію в сфері міжнародного кредиту в механізм державного регулювання, додати йому гнучкість.

Список використаних джерел

1.     Економічний словник-довідник /  За ред. С.В. Мочерного.-К.: Феміна, 1995   

2.     Балабанов И. Т., Балабанов А. И. Внешнеэкономические связи: Учеб. пособие. – М.: Финансы и статистика, 1998. – 512с.: ил.

3.     Деньги. Кредит. Банки. / Под ред. Г.И. Кравцовой. – Мн.: Меркавание, 1994. – 270 с.

4.     Деньги, кредит, банки: Учебник / Под ред. О. И. Лаврушина. – 2-е изд., перераб. и доп. -М.: Финансы и статистика, 1999. – 464с.: ил.

5.     Калач Г. Співробитництво України з міжнародними фінансовими установами: проблеми та перспективи// Економіка.Фінанси.Право.-2002.- №8

6.     Международные валютно-кредитные и финансовые отношения: Учебник / Под ред. Л. Н. Красавиной. - М.: Финансы и статистика, 1994. – 592с.: ил.

7.     Общая теория денег и кредита: Учебник / Под ред. проф. Е. Ф. Жукова. – М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1995. – 304с.

8.     Смыслов Д.В. Международный валютный фонд: на рубеже столетий // Деньги и кредит. – 1999.

9.     Софіщенко І. Сучасні тенденції міжнародного руху капіталу// Банківська справа. – 2002.- №5.

10.                        Основы международных валютно-финансовых и кредитных отношений: Учебник / Научн. Ред. Д-р эконом. Наук, профессор В.Вкруглов – М.: ИНФРА-М-1998

11.                        Пересада О. Особливості кредитування міжнародними банками проектів під гарантію уряду України// Вісник НБУ.- 2001.- №11.

12.                        Підгайна Н.Я. Роль капіталу у міжнародних економічних відносинах// Фінанси України.-2002.- №9.

13.                        Халевинская Е.Д. Кредитование внешнеторговых операций // Финансовая газета. Региональный выпуск. – 1997. - №29

14.                        Хорошковський В. Порядок обслуговання кредитів МВФ та Світового банку.- 2002.- №2.

                                                  2002г.