ВСТУП

На сьогоднішній день проблема правопорушень залишається в юридичної науці стільки ж складною і протилежною, як і раніше. Її актуальність безсумнівна. Правопорушення існували завжди. Тому неможливо не погодиться з французьким соціологом Емілем Дюркгеймом, який рахував, що злочини та правопорушення є елементами любого здорового суспільства. Отже, повністю знищити  злочинність не можливо, вони були, є та будуть завжди. Саме тому не обхідно постійне формування нових теоретичних концепцій боротьби з правопорушеннями, розробка нових методів та заходів. Так як злочинність, як і будь-яке соціальне явище, постійне рухається, набуваючи нові форми.

      Ступень вивчення цієї проблеми досить великий, але це  не призводить до значного зниження кількості  різноманітних злочинів та правопорушень.

      При написанні курсової роботи були використані різні правові акти, такі як Кримінальний кодекс України, Кодекс про адміністративних правопорушень та інші.   

Метою роботи є розкриття теми та її основних засад, так як в любому суспільстві протиправна поведінка це соціальний і юридичний антипод правомірної поведінки. Вивчення даної теми дозволяє глибше зрозуміти природу правопорушень, їх мотиви, зміст, роль в суспільно – правовому житті

      Для досягнення вищевказаної мети потрібно рішити ряд задач:

 . розглянути поняття, ознаки та склад правопорушень;

 . вивчити безпосередньо види правопорушень;

 . для  найбільш повного розкриття теми потрібно вивчити не тільки причини та стан правопорушень в Україні, але й засоби боротьби зі злочинами.

РОЗДІЛ 1. Поняття протиправної поведінки, її ознаки, види та склад.

Протиправна поведінка, як вид правової поведінки, являється антиподом правомірної поведінки. Як уже зазначалось, протиправна поведінка здійснюється у сфері права, але на відміну від правомірної поведінки, вона є не формою свободи, а формою несвободи чи свавілля. Протиправна поведінка, оскільки вона має антиправову природу, входить до механізму правового регулювання тільки як юридичний факт, тобто як конкретна обставина, що є однією з причин виникнення охоронних правовідносин.[1]

         З точки зору теорії юридичних фактів протиправна поведінка відноситься до суспільно шкідливих (небезпечних) життєвих обставин. Її шкідливість виявляється в тому, що вони спроможні здійснити такі зміни в функціонуванні суспільних відносин, які не відповідають соціальному прогресу, нормальним умовах існування людини і суспільства. На відміну від юридичних фактів-подій, юридичні факти – правопорушення характеризуються свідомо-вольовим характером і здійснюються тільки дієздатними суб’єктами.

         Шкідливість юридичних фактів – подій і правопорушень вимірюється кількістю суспільних зв’язків, що ними порушуються, та ступенем можливості їх відновлення. При цьому можливі три варіанти:

1) один юридичний факт негативно впливає на велику кількість зв’язків між людьми;

2) юридичний факт вносить незначні зміни в стан спілкування людей, але загальна кількість подібних фактів, здійснюваних у певний проміжок часу, унеможливлює нормальне функціонування суспільства;

3) юридичний акт заподіює не відновлювані збитки суспільству чи людині.

Правопорушення (протиправна поведінка) як форма прояву правової поведінки має такі основні ознаки:

1) має протиправний, неправомірний, характер, тобто супере­чить нормам права, чиниться всупереч праву, є свавіллям су­б'єкта; являє собою порушення заборон, зазначених у законах і підзаконних актах, невиконання обов'язків, що випливають із нормативно-правового акта, акта застосування норм права або договору, укладеного на основі закону;

2) є суспільна шкідливим (наприклад, прогул,) або суспільна небезпечним (посягання на життя людини). Суспільна шкідли­вість (проступок) і суспільна небезпечність (злочин) — основна об'єктивна ознака, що відрізняє правомірну поведінку від не­правомірної. Юридичний аспект шкідливості виражається в по­рушенні суб'єктивних юридичних прав і обов'язків або пере­шкоді їх виконанню, матеріальний — у заподіянні учаснику пра­вовідносин матеріальних або моральних збитків;

3) виражається в поведінці — протиправній дії (крадіжка, розбій, наклеп, образа) або бездіяльності (недбалість, прогул, залишення особи в безпомічному стані). Думки, наміри, пере­конання, які зовні не виявилися, не визнаються чинним зако­нодавством об'єктом переслідування. Практика переслідування за інакомислення є виявом репресивної суті тоталітарного ре­жиму в державі;

4) має свідомо вольовий характер, тобто в момент вчинення правопорушення залежить від волі і свідомості учасників, пере­буває під контролем їх волі і свідомості, здійснюється ними ус­відомлено і добровільно. Відсутність свободної волі є юридич­ною умовою, за якою діяння не визнається правопорушенням, навіть якщо воно і мало шкідливі наслідки. Правопорушенням визнається лише неправомірне діяння деліктоздатної особи (ма­лолітні і душевнохворі деліктоздатними не вважаються);

5) є винним. Правопорушенням визнається лише винне діян­ня, тобто дія, яка виражає негативне внутрішнє ставлення пра­вопорушника до інтересів людей, завдає своєю дією (чи безді­яльністю) збитки суспільству і державі, містить вину. Вина — це психічне ставлення особи до свого діяння і його наслідків. Усі сум­ніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ст. 62 Конституції України).

6) є кримінальним, тобто спричиняє застосування до право­порушника заходів державного примусу, заходів юридичної від­повідальності у вигляді позбавлень особистого, організаційного і матеріального характеру. Застосування державного примусу до правопорушника має на меті захистити правопорядок, права і свободи громадян. Відсутність зазначених ознак не дозволяє розглядати діяння як правопорушення.[2]

Важливою юридичною ознакою правопорушення є його протиправність. В формально-юридичному аспекті протиправність – це порушення у нормативно-правових документах. Сутністю правопорушення є свавілля суб’єкта, тобто таке зовнішнє виявлення його волі, що не відповідає закономірностям розвитку суспільства, зазіхає на свободу інших суб’єктів. Правопорушення характеризується невиконанням забороняючи норм у формі дій чи бездіяльності. Не вважається правопорушенням невикористання суб’єктивного права, тому що можливість його реалізації залежить від власного розсуду суб’єкта.

         Отже, правопорушення – це винна поведінка право дії індивіда, яка заперечує нормам права, спричиняє шкоду другим особам і тягне за собою юридичну відповідальність, визначеними ознаками, які відрізняють його від порушень не правових правил поведінки.

1. Правопорушення – це така поведінка людини, яка виражається в дії, або не дії. Правопорушення не можуть бути думки, почуття, помисли, тому що вони не регулюються правом.

2. Правопорушення – це поведінка людини, яка заперечує нормам права. Тому правопорушення можна назвати протиправною поведінкою.

Дії, узгоджені з правом, допущені правом, не можуть розглядатися як правопорушення. Правопорушення поширюється на інтересах других осіб, які знаходяться під захистом закону. Однак, не всі інтереси людини охороняються законом, тому їх порушення не може бути завжди протиправним. Сутністю правопорушень складається з поведінки, яка заперечує нормам права, які походять від держави, навіть тоді, коли її наказ не завжди співпадає з позначеними громадськими інтересами. В протилежному випадку, існування організованого цивілізованого суспільства немислимо. Тому закони правової держави допускають і забезпечують інститути необхідної оборони, крайньої необхідності і інші.

Протиправна поведінка являється правопорушенням тільки в тому випадку, коли в дії, або не дії правопорушника існує вина, тому, що особа свідомо здійснила правопорушення, і в цей момент, розумно користувалася своїми діями.

Склад правопорушення – це система ознак правопорушення протиправної поведінки, необхідних і достатніх для притягнення до юридичної відповідальності. Елементами складу правопорушення є об’єкт, суб’єкт, об’єктивна та суб’єктивна сторони правопорушення. Суб’єкти правопорушення – фізичні і юридичні особи. Фізичні особи як суб’єкти правопорушення повинні володіти деліктоздатністю, тобто здатністю нести юридичну відповідальність. Рівень деліктоздатності залежить від віку особи, стану її фізичного та психічного здоров’я, посади та інших обставин. Юридичні особи можуть бути суб’єктами правопорушень, але вони не можуть бути суб’єктами злочинів. Суб’єктами кримінального, дисциплінарного, матеріального правопорушення виступають лише фізичні особи, цивільного – фізичні і юридичні особи, адміністративного – переважно фізичні особи, а в окремих випадках, встановлених у законодавстві, й  юридичні особи (порушення правил пожежної безпеки, невиконання вимог щодо охорони праці та ін.).

Правопорушення, суб’єктом якого є юридична особа, являє собою не що інше, як винну дію конкретних фізичних осіб, яка призвела до заподіяння певної шкоди. Хоча суб’єктом відповідальності в таких випадках виступає юридична особа, це не виключає можливості відшкодування збитків, заподіяних організації внаслідок притягнення її до юридичної відповідальності, самою винною фізичною особою.

Суб’єктивна сторона правопорушення  - сукупність ознак, які характеризують суб’єктивне (психічне) ставлення особи, а саме до вчиненого нею протиправного діяння і його негативних наслідків – вина, мотив, мета правопорушення. Вина є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, та її наслідків.[3] Розрізняються дві форми вини: умисел і необережність: прямого та непрямого умислу, протиправної самовпевненості та протиправної недбалості. При умислі суб’єкт усвідомлює протиправність свого вчинку, передбачає і бажає настання його негативних наслідків (прямий умисел) чи свідомо допускає їх (непрямий умисел); при необережності особа передбачала можливість негативних наслідків вчинку, але легковажно розраховувала їх відвернути (самовпевненість) чи не передбачала можливості настання цих наслідків, хоча могла і повинна була це зробити (недбалість).[4]

Мотив (наприклад, вбивство з корисних і хуліганських мотивів) і мета (наприклад вбивство з метою приховання іншого злочину) враховуються при кваліфікації правопорушення, визначенні міри покарання.

Об’єкт правопорушення – порушене матеріальне чи нематеріальне благо: власність, життя, здоров’я громадян, суспільний порядок, суспільні відносини, що захищаються нормами права. Об’єктивна сторона правопорушення – сукупність зовнішніх ознак, що характеризують дане правопорушення. Об’єктивно правопорушення може здійснюватись як в активній (вчинення заборонених правом дій), так і в пасивній (невиконання правових обов’язків) поведінці суб’єктів правопорушення. Елементами об’єктивної сторони правопорушення є місце, час спосіб його вчинення, а також причинний зв'язок між скоєним діянням і шкідливими наслідками – результатом цього діяння. Об’єктивна сторона правопорушення відповідає на запитання, яким саме чином скоєне правопорушення, якою була діяльність (бездіяльність) суб’єкта правопорушення, у чому саме поведінка правопорушника відрізняється за результатом від правомірної поведінки.[5]

Для наукових і практичних цілей створені різні класифікації правопорушень. Види правопорушень розрізняються між собою за ступенем суспільної небезпечності (шкідливості), за об'єктами посягання, за суб'єктами, за поширеністю, за ознаками об'єктивної і суб'єктивної сторін, а також за процедурами їх розгляду.

Проступки-делікти (лат. delictum — проступок) — це правопорушення, що завдають шкоди особі, суспільству, державі і є підставою для притягнення правопорушника до передбаченої законом відповідальності. Проступки можуть бути: конституційні, дисциплінарні, адміністративні, матеріальні, цивільно-правові.

Конституційні проступки — це суспільне небезпечні протиправні діяння, які полягають у винному (умисному чи необережному) заподіянні шкоди порядку організації і діяльності органів влади і управління, конституційним правам і свободам громадян, але не мають ознак складу злочину.

Дисциплінарний проступок – це порушення трудової дисципліни, тобто невиконання чи неналежне виконання з вини працівника покладених на нього трудових обов’язків. Він тягне дисциплінарну відповідальність, яку врегульовано трудовим законодавством. Стягнення за дисциплінарні проступки накладають керівники підприємств, установ і організацій.[6]

Адміністративні проступки — це суспільне небезпечні протиправні діяння, які полягають у винному (умисному чи необережному) посяганні на суспільні відносини, що складаються у сфері державного управління і охороняються законом. Адміністративними проступками є вчинки, що заважають здійсненню нормальної виконавчої і розпорядчої діяльності державних і громадських органів і організацій, посягають на суспільний або державний порядок, власність, права і законні інтереси громадян.

Як правило, вони регулюються нормами адміністративної, фінансової та інших галузей права і не пов'язані з виконанням службових обов'язків (наприклад, порушення правил протипожежної безпеки; незаконне використання спеціальних технічних засобів негласного одержання інформації; останнім часом — порушення митних правил: недоставлення в митницю товарів і документів для контролю, пошкодження митного забезпечення, розвантаження, видача і використання імпортних вантажів без дозволу митниці, порушення зобов'язань щодо транзиту).

Новим видом правопорушення є податкові проступки — суспільне небезпечні протиправні діяння, які порушують права і законні інтереси суб'єктів податкових правовідносин. За їх вчинення встановлена юридична відповідальність.[7]

Матеріальні проступки — це суспільне небезпечні протиправні діяння, які полягають у винному (умисному чи необережному) заподіянні шкоди майну підприємства його працівником.

Цивільно-правові проступки — це суспільне небезпечні протиправні діяння, які полягають у порушенні громадянами і організаціями майнових і особистих немайнових відносин, що складаються між суб'єктами права і становлять для них матеріальну і духовну цінність (наприклад, невиконання зобов'язань за цивільно-правовим договором, поширення чуток, що принижують честь і гідність людини).

Цивільно-правові проступки регулюються нормами цивільного, сімейного, фінансового, аграрного права. На відміну від злочинів цивільні проступки не мають вичерпного переліку в законодавстві. Цивільно-правова відповідальність носить значною мірою правовідновлючий (компенсаційний) характер.

Залежно від характеру цивільно-правового порушення розрізняють:

— договірні правопорушення — пов'язані з порушенням зобов'язань сторін цивільно-правового договору;

— позадоговірні правопорушення — пов'язані з недодержанням або невиконанням вимог цивільно-правових норм.

Від цивільного правопорушення слід відрізняти: невинне заподіяння шкоди або суб'єктивно-випадкову поведінку, об'єктивно-випадкову дію непереборної сили, порушення майнових прав унаслідок правомірних дій — рятування майна.

Правопорушення за сферами громадського життя:

- у сфері соціально-економічних відносин;

- у суспільно-політичній сфері;

- у сфері побуту і дозвілля.

Правопорушення за колом осіб:

- особисті;

- групові (колективні).

Груповими називаються правопорушення, вчинені об'єднанням дій членів групи, які характеризуються певним ступенем спільності інтересів, цілей і єдністю дій.

Звернемо увагу на міжнародні правопорушення. Міжнародні  правопорушення — це дії або бездіяльність суб'єктів міжнародного права, які суперечать нормам і принципам міжнародного права або власним зобов'язанням і заподіюють шкоду іншому суб'єкту, групі суб'єктів міжнародного права або всьому міжнародному співтовариству.

У кожному із видів правопорушень можливі:

— рецидив — вчинення правопорушення того самого виду після застосування примусового заходу за перше правопорушення;

- повторність - вчинення нового правопорушення до застосування примусового заходу за перше правопорушення.

Крім того, частина осіб, які вчинили правопорушення і зазнали покарання, після цього вчиняють правопорушення іншого виду (більш-менш тяжкі). Мають місце і приховані правопорушення, їх безкарне вчинення негативне впливає на моральну і правову свідомість як самих правопорушників, так і сами осіб , що знали про їх вчинення.

Від проступку слід відрізняти злочин. Злочин — це передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), яка полягає у посяганні на суспільний лад держави, її політичну і економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше суспільне небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом, яке полягає в посяганні на правопорядок (наприклад, вбивство людини). Якщо суспільне небезпечний проступок не заборонений кримінальним законом, він злочином не визнається. Якщо проступок має всі ознаки, перелічені в кримінальному законодавстві, але не має підвищеного ступеня суспільної небезпечності, він також не може бути визнаний злочином. Для особи, яка вчинила злочин і притягнена до відповідальності, законом як наслідок цього передбачена судимість.

Під класифікацією злочинів розуміють поділ їх на групи залежно від того чи іншого критерію. Так, залежно від форми вини злочини можна поділити на умисні і необережні; залежно від ступеня завершеності злочинної діяльності — на закінчені і незакінчені тощо. Кожна з таких класифікацій може вирішувати конкретні завдання, а тому має і теоретичне, і практичне значення (наприклад, ст. 13 КК, що визначає закінчений і незакінчений злочини).

Однак розвиток кримінального права останнім часом нерозривно пов'язаний із завданням індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання залежно від тяжкості злочину. Кримінальні кодекси багатьох держав, прийняті в останні роки, тією чи іншою мірою передбачають спеціальні норми щодо класифікації злочинів залежно від їх тяжкості (ступеня суспільної небезпечності). Саме така класифікація міститься в ч. 1 ст. 12 КК України, яка встановлює, що залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Із змісту цієї норми можна зробити однозначний висновок, що законодавець за основу такої класифікації бере матеріальний критерій, що відбиває внутрішню соціальну сутність злочинів — ступінь їх тяжкості, небезпечності для суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом.

РОЗДІЛ 2. Причини виникнення правопорушень

Особи, що протиправно вчиняють встановлених норм скоюють правопорушення. Переважно правопорушення здійснюються заради досягнення відомих цілей, до здійснення яких людину штовхають її особисті інтереси, переконання, нерідко це збіг обставин, дуже часто це просте незнання норм  чинного законодавства, яке веде до вчинення протиправних дій. Як свідчать соціологічні дослідження, правопорушення не виникали б у такій кількості, коли б не існувало в державі стільки нормативних актів, які повністю регулюють всі правовідносини, що виникають, то, як це не парадоксально, але менше було б і вчинюваних злочинів. Це явище можна пояснити тим, що свідомість рецидивних злочинів полягає в тому, що чим більша і важча кара за правопорушення і злочин, тим більший азарт його вчиняти.[8]

Оскільки правопорушення існують в будь-якій державі, будь вона з найдосконалою системою законодавчих норм і чіткою системою державних органів, покликаних сприяти правопорядку і законності, то межею кожної держави є виявлення причин правопорушень, дослідження їх характеру.[9]

         Отже, причини правопорушень – це ті явища соціальної дійсності, які викликають або полегшують скоєне правопорушень. Причини правопорушень за загальним правилом в теорії права поділяють на основні і неосновні.

         Основними причинами виникнення правопорушень, вважаються ті причини, яким належить визначальна роль в цьому процесі. Це, наприклад: суперечність чинного законодавства основним правам людини, суттєві вади, недоліки чинного законодавства.

         До неосновних можемо віднести ті явища об’єктивної реальності, які полегшують вчинення правопорушень. Сюди можна віднести недосконалість обліку і охорони матеріальних цінностей, неналежний контроль за додержанням правил дорожнього руху та ін.

         За суб’єктивним ставленням особи, тобто за свідомим чи несвідомим розумінням і сприйняттям особи всі причини виникнення правопорушень поділяють на об’єктивні і суб’єктивні.

         Об’єктивні – це явища, які існують незалежно від волі і свідомості людини і спричиняють виникнення правопорушень. Наприклад: економічна криза, низький рівень життя людей, недоліки в роботі державних органів.

         Суб’єктивні – це ті явища, що входять до складу індивідуальної свідомості людини і спричиняють споєння правопорушень. Наприклад, незнання особою вимог закону, її негативне ставлення до закону, неправильне розуміння закону.

         Для того, щоб краще зрозуміти й усвідомити причини правопорушень, на мій погляд буде доречним зупинитися на життєвих причинах, фактах, що ведуть до правопорушення і як результат зроблений висновок про способи їх усунення.

         Однією з основних причин виникнення правопорушень, яка дуже часто характерна на сучасному етапі існування суспільства є суттєві вади, недоліки чинного законодавства. Цю причину можна пояснити так: в умовах переходу держави до правової держави, дуже часто зустрічається колізія норм одних нормативно-правових актів іншим, і особа, співставляючи свої дії і вчинки у відповідності до норм одного закону і діючи в межах, визначених ним, може порушити і переступити межі і приписи іншого законодавчого акту, і цим самим здійснити правопорушення.

         Не менш поширеною серед основних причин – виникнення правопорушень в суперечність чинного законодавства правом людини. Це означає, що документально всі права задекларовані в тих чи інших нормативно-правових актах, а в реальному житті вони не реалізовуються. Так, наприклад, в Конституції України, закріплено право кожного на достатній життєвий рівень для себе і для своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Проте держава на даний момент таке право закріпила, а методи його реалізації не забезпечила. Більша частина людей в Україні перебуває зараз за межею зубожіння і нерідко для того, щоб роздобути “достатнє” харчування, одяг, йде на шлях злочинності, нерідко примушуючи себе переступати в собі людську гідність.

Також до вчинення правопорушень приводить халатне ставлення до своїх службових обов’язків. Дуже часто на практиці буває так, що одна особа працівник, який несе відповідальність за майно підприємства, у разі пошкодження, знищення чи крадіжки цього майна, неналежним чином веде облік і охорону матеріальних цінностей, а інша особа, яка в “певний час опинилася в доречному місці” користається нагодою і вчиняє правопорушення.

         На даному етапі, коли Україна перебуває на етапі переходу до справжньої правової держави, спостерігається складне економічне становище, як в цілому держави, так і кожного конкретно взятого члена суспільства. В умовах, коли коштів в держбюджеті недостатньо, то мінімальні видатки, які б забезпечили нормальне функціонування усіх громадян, в сфері народного господарства, підприємства існує безладдя, не забезпечуються громадяни робочими місцями, а якщо хтось з них і працює, то не одержує зарплати, та це, як наслідок, приводить до порушення норм законів. Свідомість осіб в цьому випадку спирається на фразу: “Коли держава сама встановлює закони і порушує їх, то чому ми не можемо порушити їх, що “заробити” таким чином собі і своїй сім’ї на кусок хліба?” А й справді, важко не погодитися з такою думкою. Адже жива людина піде на все, щоб забезпечити собі мінімум для прожиття. Про це навіть свідчить теорія Абра хама Маслоу, яка полягає в тому, що найнижчою потребою людини в складній ієрархії потреб є фізіологічні потреби, для задоволення яких людина може переступити будь-які межі, приписи, догми.[10]

         Також в умовах економічної нестабільності, коли не працюють цілі заводи, фабрики, підприємства, а майно їхнє стоїть бездоглядне, особи, які мають певний доступ до цих матеріальних цінностей, дуже часто здійснюють правопорушення, порушуючи приписи законодавчих актів.

         Також вчинення правопорушень громадянами зумовлене недоліками в роботі державних органів, їхніх структурних підрозділів, метою яких є донесення до свідомості норм-заборон, приписів законодавчих актів, проведення лекцій для широких мас населення. Дуже часто буває й так, що самі працівники державних органів, нехтуючи своїми посадовими повноваженнями, обов’язками та приписами спричиняють такі психологічні умови, що громадяни не витримуючи психологічного тиску, вчиняють ті чи інші правопорушення. Тому, на мій погляд, адміністрація державних органів повинна досить прискіпливо і професійно підходити  до питання визначених осіб, які приймаються на роботу в відповідні органи, досліджувати їхні особисті характерні риси, особливості психіки й темпераменту.

         Також до вчинення правопорушень призводить, як уже зазначалося вище, низький рівень життя людей, їхня неспроможність в складних умовах забезпечувати собі нормальний рівень для існування.

         Всі вище наведені причини правопорушень є основними серед усіх наявно існуючих у суспільстві причин.

         Також не менш важливими і суттєвими є набір інших причин. Найхарактерніші з них можна охарактеризувати.

         Дуже поширеною причиною виникнення правопорушень є незнання особою чинного законодавства. В наш час майже 60% осіб, які проживають на території України (як свідчить статистика) є малоосвіченими і мало право свідомими в сфері права.

         Специфіка правової свідомості полягає в тому, що вона сприймає, а потім і втілює життєві реалії через призму справедливого, праведного, вільного. Вона вимагає  встановлення загальнообов’язкових норм поведінки. Правосвідомість окреслює кордони правового і не правового, правомірного і протиправного. Вона потребує юридичних мір для забезпечення права.

         Правова свідомість здійснює вплив на поведінку людей разом з нормами права, поряд з ними, а інколи і в суперечності з ними. З деякою впевненістю можна говорити, що для більшої частини людей нормативом поведінки служить саме правосвідомість, оскільки вони не знають конкретних нормативно-правових приписів, ніколи не стикалися з правовими актами. Проте тут легко впасти в іншу крайність, а саме – недооцінити роль законодавства в формуванні правосвідомості.

         При реалізації права громадянами правосвідомості довіряють менше, оскільки велика загроза відхилення їх від норми в силу особистої заінтересованості. Більше того, набирає реальної загрози негативна роль правосвідомості через її нерозвинутість, відсталість, дезорієнтацію на соціальні цінності.

                   Слід сказати, що через низьку правосвідомість і правову культури виникають і інші причини, що зумовлюють скоєння правопорушень. Адже інколи, через неправильне розуміння і тлумачення правових норм, особи хоч і не бажають вчиняти правопорушення, проте в силу свого неправильного розуміння порушують правові приписи.

         Однією з причин виникнення правопорушень є також, недостатнє приділення часу для виховання батьками неповнолітніх. Адже такі особи, як ніхто інший підпадають під негативні впливи, а це приводить до того, що спочатку скоюють дрібні правопорушення, які з часом можуть перерости у щось більш серйозніше.[11]

         Заборон в державі не повинно бути дуже багато, тому що в суспільній свідомості існує певний кордон сприйняття правових норм, заборон і санкцій за правопорушення. Надмірна кількість заборон може призвести до того, що серед заборон, без яких і можна було б обійтись, загубляться дійсно необхідні заборони. Крім того, коли заборон дуже багато, практично неможливо не карати за кожне правопорушення і тому складається уява, що їх можна безкарно порушувати.

         З цієї ж причини не можна кожну заборону супроводжувати надмірно строгою санкцією; окрім того, що це неминуче призведе до знецінення загрози державним примусам, невідповідність правопорушень і санкцій спричинить несприятливі соціальні наслідки: якщо однаково строго караються різні за ступінню порушення, у порушника немає стимулу стримуватися від діянь більш небезпечних.[12] До того ж надмірно строга кара за правопорушення може викликати співчуття суспільства до покараного, породжувати широку недовіру до справедливості законодавця, а з іншого боку, надмірне пом’якшення покарання судами при вирішенні конкретних справ, може негативно відбитися на авторитеті закону. Проте й недостатньо строгі санкції неефективні: якщо за ухилення від сплати податків чи за вчинення в результаті підприємницької діяльності шкоди встановлені відносно невисокі штрафи, недостатній стимул для зупинення протиправної поведінки. Міри примусу, передбачені санкцією, повинні сприяти охороні і відновленню правопорядку, виправленню і перевихованню правопорушника. Покарання і штраф повинні бути відповідно строгими для даного виду правопорушень, достатнім для їх попередження. Це відповідність визначається практикою, статистикою, власним розумінням.[13]

По своєму змісту міри, передбачені санкціями, повинні мати за ціль перевиховання правопорушників, попередження споєння нових правопорушень ними чи ін. особами. усунення причин правопорушень. Ця ціль реалізовується в процесі застосування і реалізації санкцій, тобто в відношенні юридичної відповідальності за правопорушення.

Підводячи підсумок, можна сказати, що існують різні причини і умови злочинності і правопорушень – як соціальні, так і біологічні, психологічні, ідеологічні, економічні і політичні та інші причини і умови. І завжди слід пам’ятати, що правильне і точне встановлення причин правопорушення – невід’ємна умова їх профілактики і зменшення.

РОЗДІЛ 3. Стан  та основні напрямки боротьби зі злочинністю в Україні

На сьогодні залишається високим рівень  тяжких  насильницьких злочинів   (умисних   убивств,   тяжких   тілесних  ушкоджень)  та корисливо-насильницьких посягань (розбійних нападів, пограбувань), зростає  злочинність  у сфері господарської діяльності табл. 1. Ці данні свідчать, у 2006 р. було зареєстровано злочинів менше на 13,3%, ніж 2005 р.

Таблиця 1

Набувають дедалі більшого поширення злочини,  пов'язані з торгівлею  людьми. Збільшується  кількість  правопорушень  у  сфері обігу наркотичних засобів,  психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, зростає чисельність  наркоманів.  Практично  в усіх сферах життєдіяльності суспільства  спостерігається  підвищення   рівня   корупції. У Кримінальному кодексі України протиправні дії корупційного характеру кваліфікуються за такими статями: ст. 364 – зловживання владою або службовим становищем; ст. 365 – перевищення влади або службовим повноважень; ст. 366 – службове підроблення; ст. 368 – одержання хабара; ст. 369 – давання хабара; ст. 222 – шахрайство з фінансовими ресурсами; ст. 209 – легалізація (відмивання) грошових коштів.[14]

Незважаючи на те, що проблеми попередження та припинення корупції постійно знаходяться в центрі уваги державних органів, наукової громадськості та фахівців-практиків, в останнє десятиріччя в Україні криміногенна ситуація характеризується поширенням корупційних проявів. Це визнано не лише фахівцями в галузі юриспруденції, а й найвищому політичному рівні нашої країни.

Статистика свідчить, що протягом 2005 року було вчинено 17,5 тис. злочинів проти власності, 17,9 тис. злочинів у сфері службової діяльності, з яких – 3,7 тис. фактів хабарництва, що 1,6 рази більше ніж у 2000 році та 18,8% більше, у порівняні з 2004 роком.[15]

Як свідчать дані  табл. 2 на високому рівні залишається кількість викритих злочинів проти власності у цілому, Що стосується різкого зниження кількості викритих злочинів, що вчинюються шляхом привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (у середньому на 57%) за останні чотири роки.

Таблиця 2

Корупційні діяння кримінального характеру

Має тенденцію до зниження й кількості виявлених осіб, які вчинили злочини проти власності, у тому числі вчинених у великих та особливо великих розмірах табл. 3. Так, у 2005 році виявлено таких осіб, відповідно, 6,5 тис. та 3,8 тис. осіб, що становить відповідно 52,8% та 43,2% від аналогічних показників 2000 року.

Таблиця 3

Кількість осіб, які вчинили злочини корупційного характеру

Позитивними є результати з викриття осіб, які вчинили злочини у службовій діяльності, зокрема, шляхом зловживання владою або службовим становищем, хабарництва та службового підроблення. У середньому щорічно їх виявляється, відповідно 3,0 тис., 1,2 тис. та 1,3 тис. осіб. Враховуючи оприлюднені дані про результати боротьби з кримінальними злочинами корупційного характеру, а також рівень їх латентності, можна стверджувати про певні масштаби корупції, якою вражена економіка.

Як свідчать дані табл. 4, у структурі викритих осіб (за службовим станом), які вчинили злочини корупційного характеру у сфері власності, найбільшу питому вагу, у середньому, складають матеріально-відповідальні особи (9,0 %) та керівники підприємств (5,6 %).

Таблиця 4

Кількість осіб (за службовим станом), які вчинили злочини корупційного характеру у сфері власності

Протягом періоду, що досліджено, зменшення кількості виявлених службових осіб всіх категорій, які вчинили злочини корупційного характеру у сфері власності, набуло послідовного і сталого характеру. Так, у 2005 році викрито керівників підрозділів, які вчинили злочини у цій сфері, майже у 3,2 рази менше ніж у 2000 році, матеріально-відповідальних осіб – у 2,4 рази, керівників підприємств – у 2,3 рази, фінансово-бухгалтерських працівників – у 2,3 рази менше тощо.

У структурі викритих осіб (за службовим станом), які вчинили злочини корупційного характеру у службовій сфері (табл. 5), у середньому, найбільшу питому вагу складають керівники підприємств (18,8 %) та фінансово-бухгалтерські працівники (8,7 %).

Таблиця 5

Кількість осіб (за службовим станом), які вчинили злочини корупційного характеру у сфері службової діяльності

Протягом звітного періоду також простежується стала тенденція щодо поступового зменшення кількості виявлених службових осіб всіх категорій, які вчинили злочини корупційного характеру у сфері власності.[16] Так, у 2005 році викрито фінансово-бухгалтерських працівників, які вчинили злочини у цій сфері, майже у 2,5 рази менше ніж у 2000 році, керівників підрозділів – в 1,7 рази, матеріально-відповідальних осіб – в 1,6 рази, керівників підприємств – на 24 % і т. ін.

Створення реальних механізмів попередження та протидії корупції в Україні зумовило необхідність прийняття ряду нормативно-правових актів, спрямованих на попередження та боротьбу з корупційними діяннями некримінального характеру.

Важливим кроком у боротьбі з корупцією став прийнятий 5 жовтня 1995 року Закон України “Про боротьбу з корупцією”. Законом уперше визначено поняття “корупції” і “корупційне діяння”, а також їх види. Основною метою даного Закону є попередження корупційних діянь чи інших правопорушень, пов’язаних з корупцією, якщо вони не містять складу злочину, та встановлення за їх вчинення адміністративної відповідальності.[17]

Найбільшу кількість правопорушень антикорупційного законодавства упродовж згаданого періоду фіксується у місцевих органах виконавчої влади і органах місцевого самоврядування. Як і раніше, протягом усього періоду дії Закону України “Про боротьбу з корупцією”, в основному, до адміністративної відповідальності правоохоронними органами притягуються державні службовці 5–7 категорій та службових осіб органів місцевого самоврядування. Проведений аналіз переконливо засвідчує, що боротьба з корупцією спрямована здебільшого проти державних службовців і депутатів найнижчого посадового рівня.

Розглядаючи стан боротьби зі злочинами важливу роль відіграє кримінальна міліція. Так, підрозділи кримінальної міліції вносять пропозиції до державної програми боротьби зі злочинністю, аналізують і прогнозують криміногенну ситуацію, встановлюють і викривають осіб, які готують або вчинили тяжкі злочини, а також злочини, не віднесені законодавством до цієї категорії, але вчинені кваліфікованим способом із застосуванням вогнепальної чи холодної зброї або групою осіб, розшукують злочинців і осіб, які пропали безвісти, запобігають правопорушенням неповнолітніх внаслідок виявлення, припинення та розкриття злочинів, вчинених неповнолітніми, та проведення з ними профілактичної роботи (запобіжні заходи).[18] 

Згідно з Типовою структурою органів внутрішніх справ і структурою центрального апарату МВС України до кримінальної міліції входять такі основні підрозділи: карного розшуку, служба по боротьбі з економічною злочинністю, підрозділи по боротьбі з незаконним обігом наркотиків, служба кримінальної міліції у справах неповнолітніх. Підрозділи карного розшуку запобігають, припиняють і розкривають злочини, а також вживають оперативно-розшукових заходів у випадках, передбачених чинним законодавством. Зокрема, вони ведуть боротьбу з груповою та організованою злочинністю; зі злочинністю проти особи; з майновими злочинами; з проституцією, поширенням СНІДу та правопорушеннями, пов'язаними з іноземними громадянами; розшукують злочинців і осіб, які безвісти зникли, а також проводять іншу оперативну роботу. Особливу увагу в межах своїх повноважень ці підрозділи зосереджують на організації запобігання та розкритті резонансних і серійних злочинів, а також на боротьбі з наркобізнесом, який набув міжрегіонального та міждержавного характеру. Державну службу по боротьбі з економічною злочинністю покликано своєчасно припиняти злочини в галузі економіки та запобігати їм, здійснювати аналіз і прогнозування криміногенних процесів у економіці й своєчасно інформувати про них органи державної виконавчої влади; виявляти причини й умови, що сприяють вчиненню правопорушень у цій сфері, а також вживати заходів для їх усунення. Підрозділи по боротьбі з незаконним обігом наркотиків аналізують і оцінюють оперативну обстановку в сфері нелегального обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів на території обслуговування, прогнозують тенденції поширення цього явища; виявляють і узагальнюють причини та умови, що сприяють незаконному обігові вказаних засобів, і вживають відповідних заходів для усунення цих причин; здійснюють оперативно-розшукові дії з виявлення та документування осіб, які займаються наркобізнесом або іншою злочинною діяльністю, пов'язаною з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів. У взаємодії з іншими державними органами ці підрозділи здійснюють акції щодо припинення контрабанди зазначених засобів і надають допомогу працівникам інших служб органів внутрішніх справ у їх роботі; організовують і проводять антинаркотичну пропаганду з використанням засобів масової інформації тощо. Кримінальна міліція у справах неповнолітніх запобігає правопорушенням неповнолітніх; виявляє, припиняє та розкриває злочини, вчинені ними; розглядає заяви й повідомлення про правопорушення, вчинені неповнолітніми, та здійснює досудову підготовку відповідних матеріалів; виявляє причини й умови, що сприяють вчиненню правопорушень цією категорією громадян, вживає заходів щодо усунення цих причин; бере участь у правовому вихованні неповнолітніх і виконувати інші завдання, передбачені чинним законодавством.