Дипломная работа: Облік і аудит кредитів банку

Облік і аудит кредитів банку

1. Теоретичні засади обліку розрахунків за банківськими кредитами

1.1 Економічна сутність та значення кредитів банку

Діяльність підприємства в системі ринкової економіки неможлива без періодичного використання різноманітних форм залучення кредитів.

З економічного погляду кредит – це форма позичкового капіталу (в грошовій або товарній формах), що надається на умовах повернення та обумовлює виникнення кредитних відносин між тим, хто надає кредит, і тим, хто його отримує [6; 18].

Загальноекономічною причиною виникнення кредитних відносин є товарне виробництво. Підґрунтям функціонування кредиту є рух вартості у сфері товарного обміну, у процесі якого виникає розрив у часі між рухом товару і його грошовим еквівалентом, відбувається відокремлення грошової форми вартості від товарної. Якщо рух товарних потоків випереджає грошовий, то підприємства-споживачі товарів з настанням моменту плати за них не завжди мають достатні кошти, а це може спинити нормальний процес відтворення. Коли рух грошових потоків випереджає товарні, то на підприємствах нагромаджуються тимчасово вільні кошти.

Виникає суперечність між безперервним вивільненням грошей у кругообігу оборотних коштів і потребою в постійному використанні матеріальних і грошових ресурсів.

Отже, виникнення і функціонування кредиту пов'язане з необхідністю забезпечення безперервного процесу відтворення, з тимчасовим вивільненням коштів у одних підприємств і появою потреби в них у інших. При цьому виникнення кредитних відносин зумовлюється не самим фактом розбіжності в часі відвантаження товару і його оплати, а узгодженням між суб'єктами кредитних відносин умови щодо відстрочки платежу через укладання кредитної угоди. Але обіг товарів є не єдиною причиною виникнення кредитних взаємовідносин. Нині кредитні відносини з'являються за будь-якої економічної чи фінансової операції, пов'язаної із заборгованістю одного з учасників лисої операції [10; 150].

Поряд з об'єктивним підґрунтям існують специфічні причини виникнення і функціонування кредитних відносин, що пов'язані з потребою забезпечення безперервності процесу відтворення (рис. 1.1).

Рис. 1.1. Причини виникнення кредитних відносин

Для появи кредитних відносин потрібні певні умови. По-перше, учасники кредитної угоди – кредитор і позичальник – мають бути юридично самостійними суб'єктами, які матеріально гарантують виконання зобов'язань. По-друге, інтереси суб'єктів кредитної угоди повинні збігатися.

Для забезпечення всього процесу відтворення треба, щоб підприємства мали необхідні оборотні кошти, які вони використовують для придбання оборотних виробничих фондів. Зі стадії виробничих запасів оборотні кошти переходять у незавершене виробництво, а потім у готову продукцію. Своєю чергою, готова продукція, призначена для продажу, стає товаром і реалізується. Виручка від реалізації надходить на рахунок підприємства [19; 201].

За браком власних оборотних коштів підприємства залучають банківські кредити, кошти інших кредиторів та комерційний (товарний) кредит. Кредит дає змогу доцільніше організувати оборот коштів підприємств, не витрачати значних фінансових ресурсів на створення зайвих запасів сировини й матеріалів [22; 415].

У процесі кредитування підприємств насамперед ураховуються індивідуальні особливості кругообігу їхніх оборотних коштів. Особливості індивідуального кругообігу коштів підприємств виявляються в часовій розбіжності між вивільненням з обороту вартості в грошовій формі та авансуванням коштів у новий оборот. Такі розбіжності відбуваються передусім через сезонність виробництва. Сезонність виробництва зумовлює в одні періоди випереджальне зростання виробничих витрат проти надходження коштів і спричиняє додаткову потребу в коштах понад ті, що є в розпорядженні підприємства. В інші періоди витрати виробництва зменшуються або зовсім припиняються, збільшується вихід готової продукції та надходження грошової виручки, частина якої виявляється тимчасово вільною [28; 151].

Таке чергування зростання додаткових потреб у коштах і створення тимчасово вільних залишків їх на тому самому підприємстві створює реальне економічне підґрунтя для використання кредитів на формування виробничих і оборотних фондів та погашення їх через певний час.

Узагалі особливості індивідуального обороту коштів підприємства зумовлюються багатьма об'єктивними і суб'єктивними факторами [31; 180].

До об'єктивних факторів належать:

­     галузева належність підприємства;

­     характер виробничого процесу;

­     сезонність виробництва.

До суб'єктивних факторів належать:

­     рівень організації виробництва;

­     рівень організації збуту й постачання;

­     інші фактори.

Розрізняють два види кругообігу коштів підприємства: відносно рівномірний і переважно нерівномірний [34; 162].

Перший вид властивий підприємствам нафтової, вугільної, металургійної та інших галузей промисловості. Для підприємств цієї групи характерним є нетривалий лаг (період) між надходженням і витрачанням коштів.

Другий вид характерний для підприємств легкої, харчової, лісової промисловості, сільськогосподарських підприємств. У них завжди виникає певна невідповідність між витратами і надходженням коштів від реалізації продукції. У підприємств з нерівномірним кругообігом коштів додаткова потреба в кредиті пояснюється сезонністю виробництва, значною тривалістю обороту оборотних коштів. Тривалість виробничого циклу може коливатися від кількох днів (виробництво деяких харчових продуктів) до кількох місяців і років (виробництво сільськогосподарської продукції, суднобудування).

Суб'єктами кредитних відносин можуть бути будь-які самостійні підприємства. Кредитні відносини характеризуються тим, що їх суб'єктами є дві сторони: одна з них у рамках конкретної кредитної угоди називається кредитором, інша – позичальником. Грошові чи товарно-матеріальні цінності, витрати або виконана робота та надані послуги, щодо яких укладається кредитний договір, є об'єктами кредиту [45; 208].

Основними об'єктами короткострокового кредитування в оборотні кошти є:

– виробничі запаси (сировина, основні й допоміжні матеріали, запасні частини, паливо, інструмент);

– незавершене виробництво та напівфабрикати власного виробництва;

– витрати майбутніх періодів (сезонні витрати, витрати на освоєння випуску нових виробів тощо);

– готова продукція і товари;

– платіжні та розрахункові операції з постачальниками й покупцями.

На підприємствах виникає потреба в кредитах під виробничі запаси, якщо їх розміри перевищують власні кошти, тобто якщо створюються наднормативні запаси. Причиною таких можуть бути сезонність завезення, нерівномірна або дострокова поставка матеріальних ресурсів постачальниками та ін. [62; 301].

Наднормативні запаси сільськогосподарської сировини є головним об'єктом банківського кредиту на підприємствах, які переробляють цю сировину і працюють сезонно (цукрові заводи, консервні комбінати, інші підприємства харчової та легкої промисловості), або створюють великі сезонні запаси сировини на рік, тобто до нового врожаю [47; 508].

Наднормативні запаси незавершеного виробництва і готової продукції можуть створюватися на підприємствах у зв'язку з прискоренням темпів зростання обсягів виробництва, некомплектністю постачання, транспортними утрудненнями щодо відправлення продукції споживачам, припиненням відвантаження продукції споживачам через їхню неплатоспроможність тощо [59; 315].

У складі витрат майбутніх періодів банки видають підприємствам позички на покриття сезонних витрат, оскільки в періоди сезонного зменшення обсягів виробництва або міжсезонного простою витрати на виготовлення продукції тимчасово не покриваються виручкою від реалізації. Так, цукровий завод навіть у період міжсезонного простою (лютий – серпень) потребує коштів на ремонт обладнання, утримання постійного персоналу, проведення всіх підготовчих робіт до сезону цукроваріння. Ці витрати він покриває за рахунок банківських позичок, а розраховується за них з виручки від реалізації цукру [9; 104].

Витратами майбутніх періодів є також витрати, пов'язані з освоєнням випуску нових видів продукції, пусконалагоджувальні витрати. Якщо ці витрати кредитує банк, то в кредитних угодах називається конкретна продукція і витрати включаються в її собівартість [44; 307].

За допомогою кредитів підприємство, коли йому тимчасово бракує власних коштів, може розрахуватись зі своїми постачальниками [38; 411].

Отже, кредит необхідний і для підтримування кругообігу фондів діючих підприємств, що обслуговують процес реалізації продукції.

Об'єктами довго – та середньострокового кредитування є капітальні вкладення, пов'язані з реконструкцією підприємства, його технічним переозброєнням) упровадженням нової техніки, удосконаленням технології виробництва, а також інші витрати, що ведуть до збільшення вартості основних засобів. До таких кредитів підприємства вдаються, якщо відчувають брак власних коштів, призначених на ці Цілі, а саме: прибутку й амортизаційних відрахувань.

Використання різноманітних форм кредитування підприємства прискорює рух грошових і матеріальних ресурсів та сприяє підвищенню ефективності фінансово-господарської діяльності.

Визначаючи потреби в кредитах, підприємства виходять із загальної потреби в коштах і наявності таких.

Планування потреби в кредиті для формування оборотних коштів підприємства здійснюється таким способом. На першому етапі розраховується потреба в оборотних коштах у цілому та за окремими напрямками: формування виробничих запасів, незавершеного виробництва, готової продукції.

На другому етапі визначається необхідний розмір залучення кредитів банку на покриття збільшення потреби в оборотних коштах. Для цього можна послуговуватися формулою [65; 191]:

К0б = 0К – (0Кпоч+0Кпр – КЗ) (1.1.)

де КОб – необхідний розмір кредитів, які залучаються в оборотні кошти;

ОК – потреба в оборотних коштах;

ОКпоч – власні оборотні кошти на початок періоду;

ОКпр – поповнення оборотних коштів за рахунок прибутку підприємства;

КЗ – зменшення кредиторської заборгованості.

Потреба підприємства в кредитах під інвестиційні проекти визначається на підставі інвестиційної програми за окремими етапами її реалізації та з урахуванням власних джерел фінансування. Власні кошти для фінансування інвестиційних програм складаються з амортизаційних відрахувань, частини прибутку, яка Спрямовується на реконструкцію, технічне переоснащення, нове будівництво.

Після проведення розрахунків потреби підприємства в кредитних ресурсах визначають період їх залучення. Період залучення кредитів – це час з моменту надання банківського кредиту до моменту його повного погашення та виплати відсотків за користування. Період залучення кредиту встановлюється банком [7; 81].

У банківській практиці для з'ясування розмірів кредиту використовується метод, коли позичка видається не в повному обсязі, а за мінусом певної частини у відсотках до заявленої величини кредиту. Ця величина для кожного підприємства може бути різною з огляду на його кредитоспроможність і рівень ризику кредитування.

В даній роботі розглядається агропромислове підприємство АФ «Україна», що для реалізації інвестиційного проекту з оновлення та модернізації обладнання, яке обґрунтовано маркетинговими дослідженнями підтверджуючими доцільність збільшення обсягів виробництва та реалізації продукції поруч з зростанням якісних показників, залучило довгостроковий кредит у відповідності до кредитної угоди (Додаток 1) та з метою забезпечення наявності оборотних коштів у достатньому розмірі у 2008 році залучало короткостроковий кредит у відповідності до угоди (Додаток 2).

Доцільність залучення довгострокового кредиту в сумі 1000 тис.грн. на п'ять років обґрунтовувалася наступним чином (таблиця 1.1):

Таблиця 1.1. Економічна ефективність інвестиційних проектів

На підставі виконаних розрахунків приходимо до наступних висновків:

Загальна сума грошового потоку по 2-му проекту трохи перевищує цей показник по 1-му проекту. Проте, варто врахувати, що по 2-му проекту термін повернення капіталу у виді грошового потоку більше на один рік, чим цей термін по 1-му проекті.

У результаті проведення дисконтування визначена поточна вартість грошового потоку, що значно вище майбутньої: по 1-му проекту поточна вартість складає 67% майбутньої (100*(1 475,01/2200)), а по 2-му проекту поточна вартість складає 68% майбутньої (100*(1407,89/2070)). Більш різке зниження реального грошового потоку по 2-му проекту порівняно з першим викликано відмінністю дисконтних множників (15% проти 12%), що може привести до підвищення ризику і зменшенню ліквідності. Крім того, варто врахувати, що в другому випадку на один рік збільшений період дисконтування, а з віддаленням терміну повернення вкладених коштів їхня реальна ціна зменшується.

Чистий приведений доход для 1-го варіанта складає 475,1 тис.грн., а для 2-го проекту – 207,89 тис. грн. Проте, абсолютні значення цього показника не розкривають повної картини, тому що розглядаються різні терміни експлуатації об'єктів. По індексу прибутковості перший варіант превалює над другим (1,48 > 1,17).

Аналізуючи період окупності витрат по кожному варіанту, можна зробити висновок, що 1-й інвестиційний проект окупиться швидше порівняно з 2-им варіантом – на 0,02 (3,39–3,41) роки.

Визначення внутрішньої норми прибутковості дало можливість розрахувати мінімальний коефіцієнт прибутковості (або поріг беззбитковості), тобто норму дисконту, при якій чистий приведений доход буде дорівнювати нулеві. Порівнюючи цю норму з дисконтними ставками по кожному проекту, можна установити рівень прибутковості кожного варіанта. Чим нижчої буде реальна процентна ставка від розрахункової, тим більше прибутковими будуть інвестиції. У першому варіанті розрахункова норма складає 26%, тоді як реальна дисконтна ставка – 12%, тобто різниця складає 14%. В другому варіанті це розходження набагато менше і складає 7% (22,00–15,00), а це свідчить, що другий варіант більш близький до границі, за якої реалізація інвестиційного проекту може бути збитковою і неефективною.

Підсумовуючи результати виконаного аналізу, констатуємо, що 1-й інвестиційний проект більш вигідний і ефективний як по розміру чистого приведеного доходу й індексу прибутковості, так і по періоду окупності. Цей варіант має більший запас щодо норми прибутковості.

Доцільність залучення короткострокового кредиту обґрунтовувалася у відповідності до формули 1.1:

ОК – потреба в оборотних коштах – за даними планового відділу складає 1432,06 тис. грн.;

ОКпоч – власні оборотні кошти на початок періоду (станом на 01.01.2008 р. ф. 1 стр. 380 – ф. 1 стр. 080=1271,0 тис.грн.);

ОКпр – поповнення оборотних коштів за рахунок прибутку підприємства за даними планового відділу складає 2682,86 тис.грн.;

КЗ – зменшення кредиторської заборгованості (ф. 1 стр. 620∆=2621,8 тис.грн.)

К0б = 0К – (0Кпоч+0Кпр – КЗ)=1432,06 – (1271,0+2682,86+2621,8)=100 тис.грн.

1.2 Види і форми банківських кредитів та порядок їх надання

Кредити, що їх можуть отримати підприємства, класифікуються за такими ознаками [24; 57]:

– за кредиторами;

– формами та видами;

– метою використання;

– терміном надання;

– забезпеченням;

– порядком надання. Кредиторами підприємств можуть бути:

– банки та спеціалізовані фінансово-кредитні інститути (банківський, лізинговий кредити);

– підприємства (комерційний кредит);

– держава (державний кредит, який надається через уповноважені банки);

– міжнародні фінансово-кредитні установи (відкриття кредитних ліній через уповноважені банки).

Форми та види кредитів зображено на рис. 1.2 [39; 42].

Рис. 1.2. Форми та види кредитів, що надаються підприємствам

З рисунка видно, що кредити бувають таких видів:

­     банківський;

­     комерційний;

­     державний;

­     лізинговий.

Банківський кредит – це економічні відносини між кредитором та позичальником з приводу надання коштів банком підприємству на умовах строковості, платності, повернення, матеріального забезпечення, цільової спрямованості. Банківський кредит надається суб'єктам господарювання всіх форм власності на умовах, передбачених кредитним договором [43; 31].

Комерційний кредит – це економічні, кредитні відносини, які виникають між окремими підприємствами [54; 18].

Державний кредит – це економічні, кредитні відносини між державою та суб'єктами господарювання [63; 35].

Лізинговий кредит – це відносини між суб'єктами господарювання, які виникають у разі орендування майна (майновий кредит або лізинг-кредит) [70; 15].

Банківський та державний кредити надаються підприємствам у грошовій формі, лізинговий та комерційний – у товарній. Банківський та державний кредити погашаються в грошовій формі. Комерційний кредит також повертається переважно в грошовій формі. У період становлення ринкових відносин можлива його сплата як у товарній, так і у змішаній формах (товарній і грошовій одночасно). Лізинговий кредит може погашатись у грошовій, товарній та змішаній формах.

Слід зазначити, що традиційно в країнах з розвинутою ринковою економікою факторингові та лізингові кредитні послуги підприємствам надаються переважно спеціалізованими фінансово-кредитними інститутами – факторинговими та лізинговими компаніями.

В Україні кредитні послуги у вигляді факторингу надають тільки комерційні банки. Лізингові послуги надають переважно лізингові компанії. У зв'язку з цим лізинговий кредит умовно віднесено до групи небанківських кредитів.

Залежно від мети використання розрізняють кредити, що спрямовані на фінансування:

­     оборотних коштів;

­     основних засобів.

Підприємство має можливість отримувати кредити на придбання товарно-матеріальних запасів, обладнання, інших активів, розширення та модернізацію виробничих потужностей, викуп окремих виробничих комплексів або цілих підприємств.

За терміном надання розрізняють короткострокові (до 1 року); середньострокові (до 3 років) та довгострокові (понад 3 роки) кредити [78; 9].

Короткострокові кредити підприємства можуть отримувати в разі фінансових труднощів, які виникають у зв'язку з витратами виробництва та обігу, не забезпеченими надходженнями коштів у відповідному періоді. Термін короткострокового кредиту не перевищує одного року.

Середньострокові кредити (від одного до трьох років) надаються на поточні витрати, оплату обладнання та фінансування капітальних вкладень.

Довгострокові кредити (понад три роки) можуть надаватися для формування основних фондів. Об'єктами кредитування можуть бути капітальні витрати на реконструкцію, модернізацію, розширення вже діючих основних фондів, нове будівництво, приватизацію та корпоратизацію підприємств тощо.

Залежно від забезпечення кредити поділяють на 2 групи [83; 12]:

­     забезпечені;

­     бланкові.

Забезпечені кредити гарантуються певними видами активів, а саме [8; 14]:

­     нерухомістю;

­     цінними паперами;

­     товарно-матеріальними цінностями;

­     дебіторською заборгованістю тощо.

Забезпечення кредитів може також здійснюватись: майновими правами, правами підприємств на інтелектуальну власність, землю; гарантіями банків; коштами чи майном третьої особи; іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво страхової компанії).

В Україні як забезпечення кредиту використовують в основному товарно-матеріальні цінності та нерухомість.

Кредити, що їх надають банки підприємствам під заставу державних цінних паперів, називаються ломбардними. У міру розвитку ринку державних цінних паперів значення цього кредиту в діяльності українських підприємств зростатиме.

Бланкові кредити отримують тільки фінансово стійкі підприємства на короткий термін (1–10 днів). У вітчизняній практиці використання бланкових кредитів обмежене.

Порядок надання кредиту передбачає такі види позичок [23; 101]:

­     прямі;

­     консорціуми;

­     позички участі.

Надання прямих позичок передбачає кредитування підприємства безпосередньо одним кредитором.

Консорціумні позички надаються тоді, коли підприємству-позичальнику потрібні кошти в обсязі, який не може бути забезпечений одним кредитором. У цьому разі кілька кредиторів об'єднуються, і кожен з них надає частину загального кредиту.

У консорціумній угоді можуть брати участь не тільки кілька банків, а й кілька підприємств-позичальників, яких стосується конкретний кредитний проект.

Підприємство-позичальник, що бажає отримати кредит у великому розмірі, може самостійно визначити банк, який бере на себе зобов'язання з організації банківського консорціуму та виконання функцій головного банку в кредитній угоді. Як звичайно, головним банком стає один з великих банків, які мають досвід проведення великомасштабних кредитних операцій.

Для отримання консорціумного кредиту підприємство-позичальник готує і подає головному банку, як заведено, таку інформацію [37; 212]:

1) клопотання про отримання кредиту із зазначенням характеру діяльності, фінансового стану підприємства;

2) дані про мету та спрямованість кредиту, термін надання, періоди його погашення;

3) техніко-економічне обґрунтування проекту;

4) інші документи, потрібні для прийняття рішення про кредитування.

Кредитні взаємовідносини між консорціумом та підприємством-позичальником регулюються кредитною угодою, яку підписують усі учасники.

Головний банк акумулює кошти банків-учасників і кредитує підприємство відповідно до кредитної угоди.

За настання строків погашення зобов'язань підприємство повертає кредиторам не тільки позичені кошти та відсотки за кредит, а й відшкодовує всі витрати, пов'язані з організацією та здійсненням кредитної операції у тій сумі та строках, які обумовлені в кредитному договорі.

Позички участі – банки передають (перевідступають) частини позички іншим кредиторам. Домовленість про таку позичку можна укласти навіть без відома підприємства-позичальника.

У зв'язку з низькою кредитоспроможністю більшості українських підприємств у вітчизняній практиці позички участі не практикуються.

Нині найпоширенішим видом кредиту є банківський. За такого кредитування підприємство виступає тільки в ролі позичальника.

Банківський кредит класифікують за такими ознаками [51; 20]:

1) цільове спрямування;

2) термін кредиту;

3) вид відсоткової ставки;

4) валюта кредиту;

5) види обслуговування.

Залежно від цільового спрямування кредит може надаватися:

­     на фінансування оборотного капіталу;

­     фінансування основного капіталу;

­     викуп приватизованого підприємства.

Чинне українське законодавство забороняє надавати підприємствам кредити на покриття збитків від господарської діяльності, на формування і збільшення статутних фондів банків та інших господарських товариств.

Відповідно до банківської практики не можуть отримати кредити підприємства [60; 72]:

­     проти яких порушено справу про банкрутство (крім кредитування заходів фінансової санації);

­     під укладені ними контракти, які не передбачають захисту позичальника від можливих втрат, пов'язаних із затримками в поставках товарів;

­     коли вони мають прострочену заборгованість за раніше наданими кредитами.

Залежно від терміну розрізняють: короткостроковий, середньостроковий і довгостроковий кредити.

Залежно від відсоткової ставки підприємства можуть одержувати кредити з плаваючою і фіксованою відсотковою ставкою.

Позички з фіксованою відсотковою ставкою підприємствам надаються переважно за умов стабільної економіки. Іноді такі позички підприємство може отримати й за умов інфляції, але тільки на дуже короткий термін. За економічної нестабільності підприємствам, як звичайно, надаються позички з плаваючою відсотковою ставкою. Ставки за такими позичками залежать від вартості залучених банками ресурсів, офіційної облікової ставки Національного банку України. Підприємства переважно намагаються отримати в банках позички з фіксованою відсотковою ставкою.

Підприємства можуть одержувати в банках кредити як у національній, так і в іноземній валюті. Для одержання кредитів у іноземній валюті від іноземних кредиторів підприємство мусить зареєструвати кредит у НБУ [55; 180].

Кредитування в іноземній валюті має особливість, яка полягає в тім, що прогнозовані надходження в національній валюті, яких достатньо для купівлі іноземної валюти сьогодні, не можуть уважатися надійним джерелом погашення кредиту, бо можливі зміни валютного курсу. Тому прогноз грошових потоків підприємства здійснюється в іноземній валюті.

Банк видає підприємству позички в іноземній валюті, як і в національній, тільки якщо в підприємства немає простроченої заборгованості за раніше виданими позичками, незалежно від того, в якій валюті їх було надано.

Кредит в іноземній валюті може бути використаний підприємством на фінансування капітальних вкладень, придбання обладнання, сировини, матеріалів. Зокрема, підприємство може передбачати часткове використання виданого кредиту на такі цілі [72; 60]:

­     оплата комісійних за виконання банком платежів або інших операцій з валютою, які здійснюються відповідно до кредитного договору підприємства з іноземною фірмою;

­     оплата витрат на відрядження працівників підприємства за кордон у межах установлених нормативів, коли необхідність відряджень підтверджується контрактом;

­     сплата мита, страхових та митних внесків, які встановлені країною-експортером і віднесені за умовами контракту на імпортера;

­     оплата транспортних витрат у межах чинних тарифів або документально підтверджених витрат на транспортування експортної продукції;

­     оплата імпортних контрактів;

­     оплата витрат на внутрішньому ринку України способом конвертації в національну валюту.

Часом банки відмовляють підприємству у видачі кредитів у іноземній валюті. Так, банк може відмовити підприємству в позичці для спекулятивних операцій, оскільки такі операції мають зависокий рівень ризику.

Підприємства можуть отримати різноманітні види кредитів та послуг кредитного характеру (рис. 1.3) [48; 61].

Строковий кредит – це кредит, який надається цілком відразу після укладення кредитної угоди. Він погашається або періодичними внесками, або одноразовим платежем наприкінці терміну.

Кредитна лінія – це згода банку-кредитора надати кредит у майбутньому в розмірах, які не перевищують заздалегідь обумовленої суми за певний період часу без проведення додаткових спеціальних переговорів [29; 40].

Рис. 1.3. Банківське обслуговування підприємства

Кредитна лінія відкривається, як заведено, на рік, але її можна відкрити й на коротший термін. Відкрита кредитна лінія дає змогу оплатити за рахунок кредиту будь-які розрахункові документи, передбачені кредитною угодою, що укладається між підприємством та банком. Протягом строку дії кредитної лінії підприємство може будь-коли одержати позичку без додаткових переговорів з банком та інших формальностей. Проте за банком зберігається право відмовити підприємству у видачі чергової частини позички в межах затвердженого ліміту, якщо банк виявить погіршання фінансового стану позичальника, невиконання умов кредитної угоди. Через це кредитну лінію відкривають підприємствам зі стійким фінансовим становищем та доброю репутацією. На прохання підприємства ліміт кредитування можна переглядати.

Розрізняють два види кредитних ліній: сезонну (невідновлювальну) і постійно відновлювальну. Сезонну кредитну лінію відкривають за періодичного браку оборотних коштів, пов'язаних із сезонністю виробництва або з необхідністю створення запасів товарів на складі. Таку лінію може бути відкрито, наприклад, цукровому заводу для формування запасів цукрових буряків або овочевій базі для створення запасів овочів на зиму. Кредити овочевій базі і цукровому заводу погашаються за рахунок виручки від реалізації продукції. Погашення боргу й відсотків здійснюється одноразовим платежем. У разі відкриття сезонної кредитної лінії банк в обов'язковому порядку вимагає від підприємства забезпечення.

Відновлювальну кредитну лінію може бути відкрито підприємству тоді, коли воно відчуває постійний брак оборотних коштів для відновлення процесу виробництва в заданому обсязі [21; 93].

Відновлювальна кредитна лінія, як правило, надається на термін, який не перевищує одного року. Особливість відновлювальної кредитної лінії полягає в тім, що підприємство, погасивши частину кредиту, може одержати нову суму, але в межах відповідного ліміту й періоду дії кредитної угоди. У зв'язку з цим підприємство має заставити банку основні фонди або надати якесь інше забезпечення.

Нині комерційні банки України відкривають кредитні лінії, як звичайно, сільськогосподарським підприємствам, підприємствам переробних галузей народного господарства, торговельним підприємствам.

Овердрафт – короткостроковий кредит, що його надає банк надійному підприємству понад залишок його коштів на поточному рахунку (в межах заздалегідь обумовленої суми) через дебетування його поточного рахунка [36; 240].

Для підприємства в комерційному банку може бути відкритий спеціальний рахунок – контокорент – єдиний рахунок, на якому враховуються всі операції підприємства. На контокорентному рахунку відображуються, з одного боку, погашення кредиту банку та інші платежі на доручення підприємства, з другого – кошти, які надходять на користь підприємства (виручка від реалізації продукції, наданий кредит та інші надходження). Контокорент – це поєднання позичкового рахунка з поточним, і він може мати дебетове та кредитове сальдо.

Підприємству-позичальнику банк відкриває контокорентний рахунок за схемою, зображеною на рис. 1.4 [50; 180].

Підприємство може підтримувати комерційні відносини з багатьма партнерами, і в нього постійно виникають грошові зобов'язання та вимоги. Банк бере на себе здійснення розрахунків за поточними вимогами і зобов'язаннями підприємства і з цією метою відкриває йому контокорентний рахунок. Грошові зобов'язання, які має підприємство, можуть часом перевищувати його фінансові можливості. У зв'язку з цим виникає потреба в отриманні контокорентного кредиту.

Якщо підприємство використовує контокорентний кредит без згоди з банком або виходить за встановлені межі кредиту, то цю частину кредиту називають терміном «овердрафт» [66; 71].

За кредитового сальдо контокорентного рахунка банк за використані ним кошти сплачує підприємству відсотки, як водиться, у розмірі ставки на вклади до запитання. За дебетового сальдо, навпаки, підприємство сплачує банку відсотки в розмірі, передбаченому кредитною угодою (рис. 1.5) [82; 43].

Рис. 1.4. Порядок відкриття контокорентного рахунка

Рис. 1.5. Механізм контокорентного кредитування

Відкриваючи контокорентний рахунок підприємству, банк визначає ліміт кредиту (певний відсоток від надходжень на поточний рахунок підприємства), який може бути протягом року переглянутий за згодою сторін. Ліміт кредитування може бути збільшений, як правило, не більше ніж на 30%, якщо підприємство переконає банк у доцільності такого рішення (плановане збільшення обсягів виробництва тощо) [30; 211].

Ліміт кредиту за контокорентним рахунком залежить від розміру необхідного кредиту, можливості підприємства погашати його, щоденного обсягу реалізації продукції, міри довіри банку до свого клієнта.

Коли підприємство робить перевитрати за контокорентним рахунком, то банк може:

­     переглянути ліміт кредиту (за наявності об'єктивних причин);

­     стягнути штраф;

­     відмовити в контокорентному кредиті.

Використання контокорентного кредиту пов'язане з більшими витратами для підприємства. Відсотки за користування позичкою за контокорентним рахунком є найвищими в банківській практиці.

Контокорентний кредит може використовуватись для:

­     фінансування придбання засобів виробництва, готової продукції, виробничих запасів;

­     подолання тимчасових фінансових труднощів. Характерні особливості контокорентного кредиту:

­     визначення ліміту кредитування;

­     можливість скасування кредитної угоди будь-коли.

Однак контокорентний кредит має й певні переваги для підприємства-позичальника:

­     відсотки за кредит нараховуються лише за фактичні дні користування;

­     кредитними коштами підприємство може скористатися будь-коли без укладення додаткової кредитної угоди.

Кредит під облік векселів (обліковий кредит) – це короткостроковий кредит, який банківська установа надає пред'явнику векселів, обліковуючи (скуповуючи) їх до настання строку виконання зобов'язань за ними і сплачуючи пред'явнику номінальну вартість векселів за мінусом дисконту.

Переваги такого кредиту для підприємства:

гарантія того, що кредити, які надає підприємство своїм контрагентам, можуть бути рефінансовані в банку за вигідною відсотковою ставкою;

­     у зв'язку з наявністю солідарної відповідальності за векселем банки не вимагають додаткових гарантій від підприємств;

­     такий кредит поліпшує умови ліквідності суб'єкта господарювання.

Надання облікового кредиту здійснюється на підставі поданої підприємством заяви на дисконтування векселів. Банк ретельно перевіряє репутацію підприємства-векселедавця, а також підприємства-пред'явника векселя. Коли їхній фінансовий стан є позитивним, банк дисконтує векселі. При цьому він залишає за собою право повернути ті векселі, які можуть видаватися підозрілими.

Механізм дисконтування векселів підприємств зображено на рис. 1.6.

Рис. 1.6. Структурно-логічна схема вексельного кредитування підприємства

Розмір та термін дії вексельного кредиту залежать від строку пред'явленого векселя. Термін, на який видається вексель, не може перевищувати 90 днів.

Погашення вексельного кредиту здійснюється в день оплати векселя платником (трасантом). Коли трасант неплатоспроможний, відповідальність за зобов'язаннями несе пред'явник векселя та інші особи, що мають солідарну відповідальність за цим векселем.

Усі операції з обліку векселів здійснюються банком на підставі договору, укладеного з підприємством-власником векселя.

Для укладення договору про облік векселів підприємство подає в банк такі документи:

-  заяву;

-  оригінали векселів, що пропонуються до дисконтування; «дві ксерокопії кожного векселя (лицьовий та зворотний бік);

-  реєстр векселів;

-  копії установчих документів фірми-власника векселів;

-  баланс і звіт про фінансові результати за останній звітний період;

-  довідку про операції за основним поточним рахунком пред'явника векселя;

-  «документ, що підтверджує товарний характер векселя.

За позитивного рішення банк та власник векселя укладають договір. Предметом договору є порядок і умови придбання банком прав за векселем через його оплату до настання строку платежу.

Зміст договору:

1. Предмет договору.

2. Права та обов'язки сторін.

3. Порядок розрахунків (зазначення строків переказу банком пред'явнику облікової вартості векселів).

4. Відповідальність сторін (зазначаються штрафні санкції у разі невиконання банком і пред'явником умов договору).

5. Особливі умови (зазначається порядок зміни умов договору, розв'язання суперечок між банком та пред'явником векселя).

6. Строк дії договору.

7. Юридичні адреси та реквізити сторін.

Дисконтуючи вексель у банку, власник векселя робить іменний індосамент на користь банку, указуючи реквізити індосанта. Передаточний напис здійснюють керівник та головний бухгалтер юридичної особи-індосанта і засвідчують його печаткою.

До кредитно-гарантійних послуг, що надаються підприємствам банками, належать:

-            акцептний кредит;

-            авальний кредит.

Акцептний кредит – це позичка, яка передбачає акцептування банком інкасованої підприємством-позичальником тратти за умови, що підприємство надає в розпорядження банку вексель до строку його оплати.

Особливість акцептного кредиту полягає в тім, що банк дає підприємству не гроші, а гарантію оплатити векселі у визначений термін. При цьому банк стає першим боржником і з економічного погляду виконує умовне зобов'язання, тобто здійснює оплату векселя лише тоді, коли підприємство не виконає своїх зобов'язань.

Акцептний кредит має короткостроковий характер і використовується для фінансування оборотних засобів підприємства і переважно у сфері зовнішньої торгівлі. Цей кредит дешевший для підприємств проти вексельного, оскільки вони сплачують банку лише комісійні за акцепт векселя.

Порядок акцептного кредитування показано на рис. 1.7.

На відміну від дисконтування векселів акцептний кредит надається векселедавцеві (платникові за векселем) звідси і його інша назва – вексельний – і виступає як гарантійна послуга. У світовій банківській практиці ця операція здійснюється за класичною схемою: кредитна угода оформлюється з використанням переказного векселя, де одержувач коштів указує платника, який повинен акцептувати вексель, тобто дати згоду здійснити платіж. Підприємство виставляє вексель на банк, тобто банк стає трасатом. Банк акцептує вексель з умовою, що до настання строку платежу за векселем підприємство внесе в банк суму, необхідну для його погашення. Позичальник (векселедавець) може використовувати акцептований банком вексель як платіжний засіб для придбання товарів, оплати своїх зобов'язань перед іншими кредиторами та розрахунків з іншим банком.

Рис. 1.7. Структурно-логічна схема акцептного кредитування підприємства

Дисконтування векселя може бути здійснене в банку, який його акцептував. У цьому разі банк стає не тільки гарантом, а й безпосередньо кредитором підприємства. Оскільки умовою акцептованого кредиту є грошове покриття суми векселя позичальником до настання строку погашення векселя, банки ставлять високі вимоги до надійності підприємств. Якщо підприємство не виконало своїх зобов'язань перед банком-гарантом, банк згідно з вексельним правом виставляє зворотну вимогу до векселедавця з наступним примусовим стягненням боргу з підприємства-позичальника. За надання акцептного кредиту банк стягує акцептну комісію.

У зв'язку з ненадійним фінансовим станом більшості підприємств в Україні акцептний кредит не набув широкого застосування.

Авальний кредит – це позичка, коли банк бере на себе відповідальність за зобов'язаннями підприємства у формі поручительства або гарантії. Підприємство-одержувач платежу, як і за акцептного кредиту, отримує від банку-гаранта (аваліста) умовне платіжне зобов'язання. Якщо власник векселя вносить протест у зв'язку з несплатою векселя, банк-аваліст погашає всю суму векселя за платника.

За авальний кредит банк одержує комісійні, розмір яких залежить від виду вимог, що випливають із гарантії, а також терміну дії гарантії. Крім того, за наданий кредит стягується відсоток за діючими ставками.

Принципова різниця між авальним та акцептним кредитами полягає у характері відповідальності банку. За надання авального кредиту, без огляду на його суть як вексельного поручительства, банк несе тільки субсидіарну (додаткову) відповідальність, тобто вимога може бути звернена на нього тільки за невиконання її підприємством. За акцептного кредиту банк несе солідарну відповідальність з іншими учасниками вексельного обороту. Вимогу, на вибір кредитора, може бути звернено як на підприємство, так і на банк.

Для підприємств, які інтенсивно використовують векселі, більш еластичною формою вексельного кредиту є позички,» що видаються під заставу векселів. Банки можуть відкривати підприємствам спеціальні позичкові рахунки і відображати на них суму наданої позички, забезпечену прийнятими векселями. Позички оформляються без зазначення строку або до настання строку погашення векселів, що їх беруть у заставу.

Векселі приймаються (депонуються) як забезпечення не за їхньою повною вартістю, а за 60–90% номіналу залежно від кредитоспроможності підприємства, що заставляє векселі, і надійності самих векселів.

Погашення позички під векселі робить саме той, хто користується кредитом, після чого банк повертає йому векселі на суму погашеного боргу. Якщо від самого підприємства гроші не надходять, то на погашення позички обертаються суми, які надходять в оплату векселів.

До послуг кредитного характеру, що надаються банками підприємствам, належить факторинг – система фінансування, за умовами якої підприємство-постачальник товарів перевідступає короткострокові вимоги за торговельними операціями комерційному банку. Факторингові операції включають: кредитування у формі попередньої оплати боргових вимог; ведення бухгалтерського обліку клієнта, зокрема обліку реалізації продукції; інкасацію заборгованості клієнту; страхування його від кредитного ризику.

В основу факторингової операції покладено принцип придбання банком рахунків-фактур підприємства-постачальника за відвантажену продукцію, тобто передавання банкові постачальником права вимагати платежі з покупця продукції.

Згідно з Конвенцією про факторингові операції 1988 р. операція вважається факторинговою тоді, коли вона задовольняє принаймні дві з чотирьох умов:

1. Наявність кредитування у формі оплати позичкових зобов'язань.

2. Облік дебіторської заборгованості підприємства-постачальника.

3. Інкасування дебіторської заборгованості підприємства-постачальника.

4. Страхування підприємства-постачальника від кредитного ризику.

Підприємству відкривається факторинговий рахунок, де здійснюється облік усіх операцій з факторингу. Факторингом переважно користуються малі та середні підприємства, оскільки їм частіше бракує оборотних коштів.

Класифікацію факторингових операцій подано в табл. 1.2.

Внутрішній факторинг передбачає, що постачальник, його контрагент та банк перебувають у тій самій країні.

Зовнішній факторинг передбачає, що одна зі сторін факторингової угоди перебуває за кордоном.

Таблиця 1.2. Класифікація факторингових операцій

Конвенційний (відкритий) факторинг – це тип факторингу, коли підприємство-постачальник повідомляє підприємство-по-купця (дебітора) про те, що права на одержання оплати перевід-ступлено банку або факторинговій компанії.

Конфіденційний (закритий) факторинг передбачає, що ніхто з контрагентів постачальника не знає про перевідступлення ним прав на одержання оплати банкові чи факторинговій компанії.

Факторинг з правом регресу дає змогу банкові (факторинговій компанії) повернути підприємству-постачальнику розрахункові документи, від оплати яких відмовився покупець, і вимагати повернення підприємством-постачальником коштів.

Факторинг без права регресу означає, що банк (факторингова компанія) бере на себе весь ризик щодо платежу.

Повне факторингове обслуговування включає, крім суто факторингових послуг, і надання низки інших: аудиторських, обліку дебіторської заборгованості, повного управління борговими зобов'язаннями тощо. Частковий факторинг – це оплата банком (факторинговою компанією) лише рахунків-фактур постачальника.

Факторинг з попередньою оплатою передбачає негайну оплату розрахункових документів постачальника, як тільки їх буде надано банку (факторинговій компанії).

Факторинг без попередньої оплати – це такий вид факторингу, коли банк (факторингова компанія) зобов'язується оплатити передані йому постачальником розрахункові документи лише в день оплати документів боржником.

Факторингові послуги банк не надає:

-        за платіжними зобов'язаннями бюджетних організацій;

-        за платіжними зобов'язаннями збиткових і неплатоспроможних підприємств;

-        за платіжними зобов'язаннями господарських організацій, оголошених некредитоспроможними;

-        за компенсаційними або бартерними угодами;

-        за договорами, умови яких застерігають право покупця повернути товар протягом певного часу, а також за договорами, які вимагають від продавця здійснення післяпродажного обслуговування;

-        підприємствам, що мають велику кількість дебіторів, заборгованість кожного з яких є незначною.

Практично суть факторингу зводиться до такого. Банк купує в підприємства-постачальника право на стягнення дебіторської заборгованості покупця продукції (робіт, послуг) і переказує постачальникові (продавцеві) 70–90% суми коштів за відвантажену продукцію в момент подання всіх необхідних документів. Після отримання платежу від покупця банк переказує продавцеві (постачальникові) залишок коштів (30–10%) за мінусом відсотків за факторинговий кредит та комісійної винагороди.

Перед укладенням факторингової угоди банк вивчає підприємство-постачальника з погляду відповідності таким вимогам.

1) продукція має бути високої якості і користуватись попитом на ринку;

2) постачальник повинен мати стійкі темпи зростання виробництва і дотримуватися чітко встановлених умов продажу продукції;

3) підприємство має бути фінансово стійким та мати добру репутацію.

Для здійснення факторингових операцій постачальник подає в банк такі документи:

1) заяву;

2) баланс на останню звітну дату;

3) копії розрахункових документів, виданих на покупця;

4) інші документи на вимогу банку.

Укладаючи факторингову угоду, підприємство повідомляє банку (факторинговій фірмі) такі дані:

• найменування, адресу кожного платника та умови торгівлі з ним;

• суму боргових вимог, що їх перевідступають;

• суму боргу кожного платника (з урахуванням сум за рахунками-фактурами, сум недоплат);

• дані про умови платежів для кожного платника або стосовно різних видів рахунків;

• іншу інформацію, необхідну для інкасації боргових вимог, у тому числі листування з платником, інформацію про здійснені заходи щодо стягнення належних сум.

Плата за факторингове обслуговування залежить від виду факторингу, фінансового стану підприємства-позичальника, масштабів і структури його виробничої діяльності і надійності покупців. Визначаючи плату за факторинг, ураховують відсоток та кредит і середній термін обороту коштів банку в розрахунках із покупцем.

Факторингові послуги банку (факторингової компанії) мають для підприємств такі переваги:

1) більша гарантія стягнення (інкасування) дебіторської заборгованості покупця;

2) надання продавцеві короткострокового кредиту;

3) зменшення кредитних ризиків продавця;

4) продавець має можливість оперативно поліпшити своє фінансове становище, оскільки оплата за продукцію (роботи, послуги) здійснюється банком (факторинговою компанією) протягом 2–3 днів з моменту укладення факторингової угоди.

Недоліком факторингу для підприємства є вища вартість цієї послуги порівняно зі звичайним кредитом.

В Україні факторингове обслуговування підприємств не набуло поширення у зв'язку з низьким рівнем платіжної дисципліни в народному господарстві.

Підприємства отримують кредити на умовах строковості, повернення, цільового характеру, забезпечення, платності.

Принцип строковості означає, що кредит має бути погашений у визначений строк. Дотримання цього принципу відкриває кожному окремому підприємству можливості для одержання нових банківських кредитів, а також дає змогу уникнути сплати банку підвищених відсотків за несвоєчасне погашення суми позички. Якщо підприємство порушує строки погашення, то банк застосовує до нього штрафні санкції і може відмовити в повторній видачі кредиту.

Принцип повернення найтісніше пов'язаний із принципом строковості. Кредит має бути погашений у строк, визначений кредитною угодою. Розрізняють: строкові, пролонговані і прострочені кредити.

Строкові кредити підприємства повертають своєчасно у визначений термін.

Пролонговані кредити з'являються в підприємства за тимчасового браку коштів з причин, що не залежать від результатів його діяльності, і за згоди банку відстрочити термін погашення.

Прострочені кредити виникають тоді, коли в підприємства немає коштів для їх погашення. Наявність таких кредитів свідчить про скрутний фінансовий стан підприємства. Джерелом сплати відсотків за простроченими кредитами є прибуток підприємства після сплати податків.

Кредит надається підприємству на конкретно визначені цілі, передбачені кредитним договором. Залежно від цілей розрізняють:

1) кредит для фінансування оборотного капіталу;

2) кредит для фінансування основного капіталу.

Принцип забезпечення кредиту означає наявність у підприємства юридично оформлених документів, що гарантують своєчасне повернення кредиту:

-  заставне зобов'язання;

-  договір-гарантія;

-  договір-порука.

Використання застави як форми забезпечення повернення кредиту здійснюється згідно із Законом України «Про заставу». Заставляти можна майнові права та майно, яке може бути відчужене заставодержателем і на яке може бути звернене стягнення.

Застава майна може здійснюватись передаванням товаророзпорядчого документа підприємством-позичальником кредиторові. Застава цінних паперів може здійснюватися передаванням їх заставодержателю в депозитне володіння. Майно, яке перебуває в спільній власності підприємств, передається у заставу тільки за згодою всіх співвласників. Заміна предмета застави відбувається за погодженням із заставодержателем.

Ризик випадкової втрати предмета застави несе, як звичайно, власник заставленого майна. Законом або договором передбачається перебування заставленого майна у володінні заставодержателя, заставодавця або третьої особи.

Державне підприємство, за яким закріплено право державного володіння, самостійно здійснює заставу майна за винятком суцільного майнового комплексу підприємства та його структурних підрозділів, будинків та споруд, застава яких відбувається з дозволу та на умовах, узгоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном.

У договорі застави має бути позначене найменування, місцезнаходження сторін, суть забезпеченої заставою вимоги, розмір та строк виконання зобов'язання, опис, оцінка та місцезнаходження майна, а також інші умови. Договір застави укладається в письмовій формі. Коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, договір застави нотаріально засвідчується. Нотаріальне засвідчення здійснюється: договору застави нерухомого майна – за місцезнаходженням такого майна; договору застави транспортних засобів – за місцем реєстрації цих засобів.

Звернення стягнення на заставлене майно підприємства може статися з рішення суду, господарського суду, третейського суду, а також у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріусів.

Для укладання договору застави підприємство-заставодавець має передати банку (заставодержателю) такі документи:

а) договір страхування та страховий поліс;

б) докази згоди органу, який управляє майном, на укладання договору, а також докази, що органи приватизації та трудовий колектив було повідомлено про цей факт;

в) витяги з книги запису застав;

г) установчі документи, свідоцтво про реєстрацію та нотаріально засвідчені зразки підписів своїх повноважних осіб;

д) документи, що підтверджують право власності заставодавця на предмет застави.

Принцип платності означає, що підприємство має внести в банк певну плату за користування кредитом.

Витрати підприємств на оплату відсотків за кредит відносять до складу валових витрат виробництва і обороту, що зменшує суму оподатковуваного прибутку.

Відсоткові ставки за кредит визначають підприємствам-позичальникам комерційні банки на договірних засадах. їх рівень залежить від загальної економічної кон'юнктури і факторів, які формують попит і пропозицію на ринку позичкових коштів, ризикованості кредитної операції, вартості кредитних ресурсів, а також регулювальних дій держави на цьому ринку. В Україні на рівень відсотків за кредити комерційних банків значно впливають відсоткові ставки за кредитні ресурси, які встановлює Національний банк.

Комерційні банки застосовують різні відсоткові ставки залежно від виду та об'єкта кредиту, строку кредитування, фінансового стану позичальника, ступеня кредитного ризику, наявності чи браку гарантій своєчасного повернення боргу.

Виникнення кредитних відносин між: підприємствами й банками можливе за таких умов.

1. Учасники кредитної угоди мають бути суб'єктами господарської діяльності (підприємства, підприємці без створення юридичної особи).

2. Позичальник або має бути власником майна, або володіти правом на користування та розпорядження ним.

3. Необхідна наявність економічних і юридичних гарантій повернення кредиту після певного строку.

4. Кредитор має бути так само заінтересований у видачі кредиту, як підприємство – в його отриманні, тобто повинні збігатися економічні інтереси суб'єктів господарювання.

Банк-кредитор, оцінюючи діяльність підприємства-позичальника, ставить такі вимоги:

-        позичальник має бути кредитоспроможним;

-        позичальник має забезпечувати зростання обсягів виробництва та реалізації продукції (робіт, послуг);

-        співвідношення суми зобов'язань, включаючи суму кредиту, що планується отримати, до суми власного капіталу, як правило, повинно становити не більше 70:30, або банк встановлює інші вимоги щодо частки участі позичальника власними коштами в проекті, що кредитується.

-        інвестиційний проект підприємства-позичальника має бути фінансово окупним та не передбачати виробництва з високим екологічним ризиком;

-        кредит має бути забезпечений.

Як застава використовуються акції, технологічне обладнання, нерухоме (будівлі) і рухоме (автотранспортні засоби, механізми) майно, товари, запаси, виробничі та інші активи, що належать підприємству-позичальнику і можуть бути прийняті в забезпечення згідно з чинним законодавством України. Відповідно до умов, що їх ставить більшість українських банків, дисконтована вартість застави має бути в обсязі 130–200% від суми зобов'язань позичальника. У процесі оцінювання майна, що передається в заставу, беруть до уваги його ліквідність.

Процедуру отримання кредиту підприємством показано на рис. 1.8.

На першому етапі підприємство і банк ведуть переговори на предмет можливого укладення кредитної угоди. За позитивних результатів переговорів банк готовий прийняти документи підприємства для розгляду.

На другому етапі підприємство звертається в банк і подає йому документи, потрібні для визначення юридичного статусу, фінансового стану підприємства, оцінки проекту, аналізу можливості його успішної реалізації, забезпечення кредиту, у тому числі:

-        клопотання підприємства;

-        копії установчих документів (статут, установчий договір) та змін і доповнень до них (якщо такі були), свідоцтво про реєстрацію (для приватного підприємця);

-        бізнес-план проекту та додатки до нього або техніко-економічне обґрунтування заходу, що кредитується;

-        баланси підприємства, звіти про фінансові результати за визначений період, декларацію про доходи (для приватного підприємця);

-        перелік та розрахунок вартості майна, що передається банкові в заставу, з визначенням його залишкової балансової вартості, року будівництва чи випуску, місцерозташування, короткої характеристики;

-        перелік інших документів, необхідних для проведення поглибленого аналізу фінансового стану позичальника:

– анкета позичальника;

– засвідчені підприємством, а за потреби – нотаріально засвідчені копії контрактів, які будуть оплачені за рахунок кредиту. Умови платежу за цими контрактами повинні передбачати переважно акредитивну форму розрахунків або оплату за фактично отриманий товар, або часткову попередню оплату;

– копії контрактів (договорів про намір) на продаж виробленої в результаті реалізації кредитного проекту продукції;

– форми бухгалтерської звітності за визначений термін діяльності, звіт про дебіторсько-кредиторську заборгованість на останню звітну дату. За короткострокового кредитування додатково додаються: фінансова звітність за останні 4 квартали; щоквартальний обсяг продажу продукції за останній рік;

– розрахунок помісячного грошового потоку на термін надання кредиту (за всіма видами діяльності);

– звіт про проведення перевірок аудиторськими фірмами, якщо такі проводились;

– відповідні документи, які підтверджують право власності на майно;

– документи, що підтверджують повноваження осіб, які репрезентують інтереси підприємства-позичальника;

– нотаріально засвідчені копії ліцензій на право здійснення статутної діяльності (у разі потреби).

Якщо позичальник не є клієнтом банку-кредитора, то на вимогу банку він додатково надає:

-        довідку про рух коштів на всіх рахунках або виписки з рахунків (з поточного та валютних) підприємства-позичальника, засвідчені банком, який обслуговує підприємство за останні 6–12 місяців;

-        довідку про брак (наявність) заборгованості за банківськими кредитами та про строки повернення підприємством-позичальником раніше одержаних кредитів;

-        нотаріально засвідчену картку зі зразками підписів уповноважених осіб та відбитком печатки.

Рис. 1.8. Структурно-логічна схема оформлення кредитної угоди

Погоджуючись на видачу довгострокового кредиту на будівництво нових об'єктів, розширення діючих потужностей, їх реконструкцію або технічне переоснащення, банк вимагає від підприємства вкладення його власних коштів, як заведено, в розмірі від 10 до ЗО% вартості проекту.

При цьому підприємство подає до установи банку документи згідно зі стандартним переліком документів для довгострокового кредитування, а також додатково:

– зведений кошторис будівництва;

– відомості про договірну ціну;

– контракти та договори на виконання робіт з будівництва, постачання обладнання та його монтажу, графік виконання робіт;

– документ про відведення земельної ділянки під будівництво даного об'єкта;

– дозвіл органів виконавчої влади (Держархбудконтролю) на проведення будівельних робіт;

– висновки експертизи – відомчої, екологічної, охорони праці, енергетичної.

Банк має право вимагати від підприємства подання проектно-кошторисної документації для здійснення експертизи проектних рішень щодо будівництва.

Для підприємств, які є надійними і постійними клієнтами банку зі стабільною кредитною історією, перелік документів може бути коротшим.

Кредитування витрат з будівництва, реконструкції або технічного переоснащення здійснюється відкриттям підприємству невідновлюваної кредитної лінії. Кредитування розпочинається лише після використання підприємством-позичальником власних коштів, передбачених на ці заходи.

На третьому етапі банк:

­     вивчає формальну й неформальну інформацію про підприємство;

­     оцінює його ділову репутацію та імідж;

­     аналізує кредитоспроможність підприємства, проводить поглиблене обстеження його фінансового стану і визначає міру ризику;

­     визначає перспективи розвитку підприємства;

­     перевіряє наявність джерел і гарантій погашення кредиту.

Для надання кредиту важливе значення має оцінка кредитоспроможності позичальника.

Кредитоспроможність підприємства оцінюється на основі системи показників, які відображають розміщення і джерела оборотних коштів, результати фінансової діяльності. Вибір показників залежить від особливостей виробничої діяльності, галузевої специфіки та інших факторів.

Під час аналізу кредитоспроможності враховується також наявність чи брак у минулому кредитних відносин підприємства з банком, розмір і строки надання позички.

Комерційний банк оцінює фінансовий стан підприємства перед наданням йому позички, а далі – щокварталу.

В Україні критерії оцінки фінансового стану підприємства-позичальника визначаються кожним комерційним банком самостійно.

Для оцінки фінансового стану підприємства – юридичної особи враховуються такі об'єктивні показники його діяльності:

­     обсяг реалізації;

­     прибутки і збитки;

­     рентабельність;

­     ліквідність;

­     грошові потоки (рух коштів на рахунках клієнтів);

­     склад і динаміка дебіторсько-кредиторської заборгованості. Ураховуються також інші фактори:

­     ефективність управління підприємством;

­     ринкова позиція підприємства і його залежність від циклічних і структурних змін в економіці та галузі;

­     наявність державних замовлень і державної підтримки підприємства.

Комерційні банки можуть розробляти ще й додаткові показники оцінки підприємств-позичальників залежно від основного виду діяльності та форм власності.

На підставі проведеного аналізу системи основних показників діяльності комерційним банком визначається клас надійності підприємства-позичальника.

Для підприємства, що отримує кредит, важливо знати, на які аспекти його діяльності банк звертатиме особливу увагу (рис. 1.9).

Беручи до уваги оцінку кредитоспроможності позичальника й ефективності комерційної угоди (проекту), банк приймає рішення про доцільність видачі підприємству кредиту і за позитивного рішення укладає з ним кредитний договір.

Неодмінною умовою укладення банком кредитного договору є надання підприємством застави. Перевага віддається заставі рухомого й нерухомого майна. Угода про заставу укладається між підприємством-заставодавцем і банком-заставодержателем у письмовій формі і передбачає деталізацію заставних вимог: розмір, строки виконання зобов'язань з повернення кредиту і сплати відсотків за ним, склад (опис) та вартість заставленого майна, вид застави (заставлене майно залишається у заставодавця або передається у володіння заставодержателю), місцезнаходження предмета застави, зобов'язання зі страхування заставленого майна тощо.

Такі форми забезпечення, як порука чи гарантії юридичних осіб, використовуються лише за надання кредиту надійним підприємствам або в разі прийняття в забезпечення гарантій Уряду України, надійних банків тощо. Документи, що свідчать про забезпечення, підприємство подає в банк до отримання кредиту.

Рис. 1.9. Напрямки аналізу підприємства-позичальника для оцінювання його кредитоспроможності

Зміст кредитного договору визначається підприємством і банком самостійно. У ньому вказується мета кредитування, умови, порядок надання й погашення позички, спосіб забезпечення кредиту, відсоткові ставки за кредитом, права і відповідальність сторін та інші умови.

Відповідно до договору банк бере на себе зобов'язання надати підприємству визначену суму грошових коштів в обумовлений термін. Підприємство зобов'язується: використати отримані кошти на зазначені в договорі цілі; своєчасно погасити позичку; сплатити відсотки й надати можливість банку контролювати цільове використання кредиту, а також його забезпечення.

Кредитний договір, як звичайно, містить такі розділи:

І. Загальні положення.

II. Права та обов'язки позичальника.

III. Права та обов'язки банку.

IV. Відповідальність сторін.

V. Порядок розв'язання суперечок.

VI. Термін дії договору.

VII. Юридичні адреси сторін.

І. Загальні положення: найменування сторін; предмет договору – вид кредиту; сума й розмір відсоткової ставки; умови забезпечення виконання зобов'язань за кредитом (застава, гарантія, порука); порядок надання та погашення кредиту; порядок нарахування й сплати відсотків за кредитом.

ІІ. Права та обов'язки позичальника

2.1. Права підприємства-позичальника:

1) вимагати від банку кредит в обсягах і в строк, зазначений у договорі;

2) достроково погасити заборгованість (за наявності фінансових можливостей);

3) скасувати договір у разі невиконання банком умов договору.

2.2. Обов'язки позичальника:

1) використовувати отриманий кредит на цілі, обумовлені договором;

2) повернути наданий кредит у встановлений термін;

3) своєчасно сплачувати банку відсотки за користування кредитом;

4) своєчасно надавати банку баланс та інші документи для здійснення контролю за позичкою;

5) забезпечити достовірність даних, наданих для отримання кредиту, і можливість контролю за його використанням;

6) інформувати банк про зміни організаційно-правової форми підприємства;

7) інше (згідно з договором).

ІІІ. Права та обов'язки банку

3.1. Права банку:

1) проводити перевірку забезпечення наданого кредиту і його цільового використання;

2) припиняти видачу нових позичок і пред'являти претензії щодо раніше наданих у разі порушення підприємством умов кредитного договору, а також виявлення недостовірної звітності, недоліків у веденні бухгалтерського обліку, затримки сплати відсотків за кредитом;

3) стягувати з позичальника за пролонгацію кредиту відповідну комісійну винагороду;

4) переглядати відсоткові ставки за користування кредитом у разі зміни рівня облікової ставки НБУ;

5) здійснювати нарахування і стягнення компенсації за невикористаний кредит (у разі офіційної відмови підприємства від кредиту чи його частини протягом терміну дії договору).

3.2. Обов'язки банку:

1) надавати позичальнику кредит в обсягах і у строки, обумовлені договором;

2) інформувати позичальника про факти і причини дострокового стягнення банком кредиту;

3) інформувати позичальника про зміни у нормативних актах з питань кредитування і розрахунків, запроваджених черговим рішенням Національного банку України.

IV. Відповідальність сторін

У разі порушення позичальником узятих на себе зобов'язань банк може:

1) припинити дальшу видачу кредиту;

2) вимагати його дострокового повернення;

3) зменшити суму кредиту, обумовлену договором;

4) збільшити відсоткову ставку за кредитом;

5) за несвоєчасне повернення кредиту й відсотків стягнути обумовлену договором пеню.

Позичальник може вимагати від банку відшкодування збитків, що виникли внаслідок порушення зобов'язання надати кредит або видачі його не в повному обсязі.

За неповного використання кредиту позичальник має сплатити кредиторові неустойку в розмірі плати за залучені банком кредитні ресурси і не отриманої маржі в звітному періоді.

Після укладення кредитної угоди банк відкриває позичальнику позичковий рахунок, на який зараховуєтеся відповідна сума кредиту.

Кредити надаються підприємствам: у безготівковій формі оплатою платіжних документів з позичкового рахунка як у національній, так і в іноземній валюті, переказуванням коштів на поточний рахунок підприємства, якщо інше не передбачено кредитним договором; у готівковій формі – для розрахунків зі здавачами сільськогосподарської продукції.

Умови погашення кредитів суттєво впливають на фінансовий стан суб'єктів господарювання.

Порядок погашення кредиту – це спосіб погашення основної його суми і нарахованих відсотків. Кредит погашають або повністю після закінчення терміну кредитної угоди, або поступово, частинами. Відсотки нараховуються на суму непогашеного кредиту.

За способом погашення позички можуть бути: до запитання, з погашенням у відповідний термін, з довгостроковим погашенням.

За позичками до запитання строк повного повернення конкретно не визначається і погашення відбувається на вимогу банку.

Позичка може погашатися підприємством не тільки відповідно до кредитного договору, а й достроково (на вимогу кредитора або на бажання підприємства).

За характером погашення кредити поділяються на такі види:

1) дисконтні;

2) позички, які погашаються поступово, – щомісяця, щокварталу, раз на півроку, щороку;

3) позички, які погашаються одноразовим платежем після закінчення терміну позички, тобто підприємство одночасно сплачує банкові суму основного боргу та нарахованих відсотків;

4) амортизаційні (здійснюється поступова виплата основного боргу та відсотків рівномірними внесками).

Можуть бути й інші способи погашення, які зазначаються у кредитному договорі (наприклад, надання підприємству пільгового періоду кредитування, тобто відстрочки погашення кредиту).

На відміну від звичайних надання дисконтних позичок передбачає утримання позичкового відсотка (дисконту) під час видачі кредиту.

Законодавством України видачу, дисконтних позичок заборонено.

За погашення періодичними внесками певна частка основної суми кредиту сплачується однаковими внесками протягом терміну дії кредитної угоди, а більша частина його – після закінчення терміну кредиту.

За амортизаційного погашення основну суму кредиту підприємства сплачують поступово. Платежі здійснюються однаковими сумами регулярно і включають відповідну частину суми основного боргу і відсотків. Погашення однаковими внесками передбачає, що кожен наступний платіж буде меншим за попередній, оскільки відсоткові виплати з часом знижуються.

Інші способи погашення кредиту:

– порядок погашення може бути пов'язаний з доходами від заходу, що кредитується (погашення кредиту з перервою, тобто з пільговим періодом, а регулярні внески для погашення здійснюються тільки тоді, коли проект починає давати дохід);

– погашення основної суми кредиту здійснюватиметься нерегулярно й у різних сумах.

Джерелами погашення кредиту, отриманого підприємством, можуть бути:

– виручка від реалізації продукції, що її отримає підприємство в процесі реалізації проекту кредитування;

– виручка від реалізації продукції власного виробництва, не пов'язаного з проектом кредитування;

– інші надходження від господарської діяльності.

Умови погашення кредиту обумовлюються під час підписання договору підприємства з банком виходячи:

– із цільового спрямування кредиту;

– обсягів та терміну позички;

– порядку та строків надходження коштів на рахунок підприємства;

– сезонності та циклічності виробництва;

– рівня платоспроможності та надійності матеріального забезпечення підприємства тощо.

Відсотки за користування кредитом нараховуються щомісяця в розмірі, передбаченому кредитним договором. Сплата відсотків здійснюється за фактичну кількість днів користування позичкою.

Підприємство може звернутись до банківської установи з проханням переглянути графік погашення заборгованості та нарахування відсотків. Банк здебільшого зважає на клопотання, якщо підприємство доведе об'єктивну неможливість отримання передбаченого бізнес-планом доходу в обсязі, достатньому для погашення позички в раніше визначені строки. За подою банку підприємство укладає з ним або додаткову кредитну угоду, або коригує тільки графік термінів часткових платежів.

Дострокове стягнення суми основного боргу та нарахованих відсотків може статися, якщо підприємство використовує кредит не за цільовим призначенням, подає до банку недостовірну звітність, має суттєві недоліки у веденні бухгалтерського обліку.

За несвоєчасне погашення боргу банк може стягнути з підприємства штраф. У разі відмови підприємства від сплати боргів банк стягує їх у претензійно-позовному порядку. За систематичного невиконання кредитних зобов'язань банк може порушити стосовно підприємства справу про банкрутство.

Погашення заборгованості за кредит та оплата відсотків за користування ним здійснюються у черговості, установленій сторонами під час укладання угоди. Відстрочка погашення кредиту з підвищенням відсоткової ставки здійснюється банком у виняткових випадках, наприклад, у разі виникнення в підприємства тимчасових фінансових труднощів з непередбачених обставин. Цю відстрочку оформляють додатковим договором між позичальником та банком. Він є невід'ємною частиною основного кредитного договору. За несвоєчасного погашення боргу і за відсутності домовленості щодо відстрочки погашення кредиту банк застосовує до підприємства штрафні санкції.

За інформацією, наведеною в Додатку 1 та Додатку 2 наведено характеристику кредитів, отриманих АФ «Україна» впродовж 2006–2008 років (таблиця 1.3):

Таблиця 1.3. Характеристика кредитів, отриманих АФ «Україна» впродовж 2006–2008 рр.

2. Організація і методика обліку кредитів банку

2.1 Документальне оформлення розрахунків за кредитами банку

Первинними документами, які засвідчують отримання і повернення довгострокових і короткострокових позик є виписки банку та платіжні доручення [13; 52].

Платіжне доручення – це документ, що являє собою письмово оформлене доручення своєму банку, який його обслуговує, на перерахування певної суми коштів зі свого рахунка.

Документом, що підтверджують правомочність платежу є кредитний договір.

Посилання у платіжному дорученні на відповідний документ обов'язково містить його назву, дату і номер.

Крім того, для заповнення платіжного доручення платнику необхідно знати таку інформацію про одержувача:

– точне найменування одержувача (згідно із засновницькими документами);

– код одержувача;

– назва банку одержувача, місцезнаходження банку, код банку (МФО);

– номер рахунка одержувача.

Аналогічні дані про себе заповнює й платник.

Порядок оформлення платіжного доручення

1. Номер, який зазначається у верхній частині бланка платіжного доручення, є обов'язковим реквізитом і відповідає порядковому номеру платіжного доручення в журналі реєстрації платіжних доручень.

Банк не ставить до платника особливих вимог щодо дотримання правильності нумерації платіжних доручень. Однак реєстрування і суворий облік платіжних доручень позбавить бухгалтера безлічі проблем (наприклад, дозволить завжди знати: які платіжні доручення, на яку суму ще є у банку; дасть можливість зробити ще одну копію платіжного доручення у разі його втрати тощо).

2. У правому верхньому куті платіжного доручення платник за своїм бажанням може зазначити дату валютування.

3. Якщо бланк платіжного доручення заповнюється від руки, то назва місяця повинна бути написана тільки літерами, якщо ж бланк платіжного доручення заповнюється технічними засобами, то місяць може бути зазначено цифрами.

4. У графі «Платник» зазначається

– повна або скорочена назва підприємства, що відповідає його реєстраційним документам, якщо платник – підприємство;

– прізвище, ім'я, по батькові фізичної особи, якщо платник – фізична особа.

5. Графа «Одержувач» заповнюється аналогічно графі «Платник».

6. В обох графах «Код» зазначається:

а) якщо платник або одержувач – підприємство, – код в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України (ЄДРПОУ);

б) якщо платник або одержувач – фізична особа, – код у Державному реєстрі фізичних осіб (ДРФО);

в) якщо згідно з чинним законодавством фізичній особі не присвоюється ідентифікаційний номер (про що зроблено відповідну позначку в паспорті), то банк самостійно заповнює цей реквізит умовним позначенням «000000001» і зазначає на звороті розрахункового документа дані паспорта (номер, серію, ким і коли виданий);

г) для тих підприємств – платників або одержувачів, які ще не отримали код ЄДРПОУ, – код у Тимчасовому реєстрі ДПА (ТРДПА), згідно з довідкою, наданою ДПА про взяття на облік платника податків.

7. Правила заповнення рядків «Банк платника», «Банк одержувача», «Сума літерами», подання суми платежу в платіжному дорученні такі ж, як і для інших розрахункових документів.

Зазначимо тільки, що, якщо в рядку «Сума літерами» перше слово суми починається з малої літери або назву грошової одиниці написано у повній формі, наприклад «двадцять п'ять гривень 12 коп.», замість «Двадцять п'ять грн 12 коп.», то, згідно з роз'ясненнями Національного банку (лист від 11.04.2000 р. №25–111/645–2297), це не вважається порушенням вимог інструкції №7, і такий документ банки повинні приймати до виконання, але з застереженням клієнта про належне заповнення цього реквізиту.

8. Рядок «Призначення платежу» заповнюється по-різному, залежно від типу здійснюваної операції, але за певними правилами: при рівномірних і постійних перерахуваннях:

«Платіж за договором №__ від _______р., термін платежу _______рр.».

Останній платіж за договором, як правило, повинен враховувати взаємну заборгованість.

9. При заповненні бланка платіжного доручення не допускаються жодні підчищення і виправлення.

10. Платіжне доручення виписується мінімум у двох примірниках, а якщо зазначені в ньому платник і одержувач обслуговуються в одному банку, то у трьох примірниках. Всі примірники (крім, звичайно, першого) заповнюються під копірку, а якщо її використання неможливе, то на кожному тотожному примірнику в правому верхньому куті слід зазначити послідовні порядкові номери.

11. На першому примірнику платіжного доручення повинні бути підписи осіб, які мають право розпоряджатися рахунком, а також відбитки печатки, зразки яких (підписів і печатки) подано банку при відкритті рахунка. Відбитка печатки може не бути в разі, якщо платником є фізична особа – суб'єкт підприємницької діяльності, що не має печатки, а також фізична особа, яка не є суб'єктом підприємницької діяльності.

Доручення приймаються банками до виконання протягом десяти календарних днів з дня виписування. День заповнення доручення не враховується.

На рис. 2.1. – 2.2. наведено платіжні доручення АФ «Україна» щодо сплати за кредитами.

За випискою банку стан розрахунків за отриманими кредитами АФ «Україна» має наступного вигляду (таблиця 2.1).

Рис. 2.1. Платіжне доручення за договором №1074 від 05.06.2006 р.

Рис. 2.2. Платіжне доручення за договором №315 від 01.02.2008 р.

Таблиця 2.1. Виписка банку за кредитним рахунком АФ «Україна»

Типову кореспонденцію бухгалтерських рахунків по обліку кредитів банків наведено у табл. 2.2 [3].

Таблиця 2.2. Кореспонденція бухгалтерських рахунків по обліку кредитів банків

Узагальнення інформації про стан розрахунків щодо отримання і повернення кредитів здійснюється при журнально-ордерній формі обліку у журналі-ордері №4 с.-г.

2.2 Облік довгострокових кредитів банку

Облік розрахунків за довгостроковими позиками банків та іншими залученими позиковими коштами у інших осіб, які не є поточним зобов'язанням ведеться на рахунку 50 «Довгострокові позики» [67; 234].

За кредитом рахунку 50 «Довгострокові позики» відображаються суми одержаних довгострокових позик, а також переведення короткострокових (відстрочених), за дебетом – погашення заборгованості за ними та переведення до поточної заборгованості за довгостроковими зобов'язаннями.

Рахунок 50 «Довгострокові позики» має такі субрахунки:

501 «Довгострокові кредити банків у національній валюті»;

502 «Довгострокові кредити банків в іноземній валюті»;

503 «Відстрочені довгострокові кредити банків у національній валюті»;

504 «Відстрочені довгострокові кредити банків в іноземній валюті»;

505 «Інші довгострокові позики в національній валюті»;

506 «Інші довгострокові позики в іноземній валюті».

На субрахунках 501, 502 відображаються суми довгострокової заборгованості банкам за наданий кредит відповідно в національній та іноземній валюті.

На субрахунках 503, 504 відображаються суми відстроченої заборгованості банкам за кредит, термін погашення якого відстрочено, відповідно в національній та іноземній валюті.

На субрахунках 505, 506 відображаються суми довгострокової заборгованості щодо зобов'язання із залучення позикових коштів (крім кредитів банків), відповідно в національній та іноземній валюті.

Аналітичний облік ведеться за позикодавцями (банками) в розрізі кожного кредиту (позики) окремо та строками погашення кредиту (позик).

Облік розрахунків за довгостроковими позиками банків АФ «Україна» наведено в таблиці 2.4.

Таблиця 2.4. Облік довгострокових позик банків «АФ «Україна» з 05.07.2006 р. по 01.01.2009 р.

2.3 Облік короткострокових кредитів банку

Облік розрахунків у національній і іноземній валютах за кредитами банків, строк повернення яких не перевищує дванадцяти місяців з дати балансу, та за позиками, термін погашення яких минув, ведеться на рахунку 60 «Короткострокові позики» [20; 514].

За кредитом рахунку відображаються суми одержаних кредитів (позик), за дебетом – сума їх погашення та переведення до довгострокових зобов'язань у разі відстрочення кредитів (позик).

Рахунок 60 «Короткострокові позики» має такі субрахунки:

601 «Короткострокові кредити банків у національній валюті»;

602 «Короткострокові кредити банків в іноземній валюті»;

603 «Відстрочені короткострокові кредити банків у національній валюті»;

Аналітичний облік ведеться за позикодавцями (банками) в розрізі кожного кредиту (позики) окремо та строками їх погашення.

Таблиця 2.5. Облік короткострокових позик банків «АФ «Україна» з 05.07.2006 р. по 01.01.2009 р.

3.1 Організація аудиту розрахунків за кредитами банку

Джерелами інформації для аудиту зобов'язань є [56; 195]:

1. Наказ про облікову політику підприємства.

2. Реєстраційні документи платників податків, обов'язкових внесків із соціального страхування та інших обов'язкових платежів.

3. Установчі документи, реєстри акціонерів, учасників, документи (протоколи тощо) загальних зборів акціонерів, засновників, учасників.

4. Кредитні договори з банками.

5. Векселі, облігації та документи про їх використання.

6. Договори на цільове фінансування та цільове надходження коштів.

7. Регістри аналітичного і синтетичного обліку, первинні бухгалтерські документи.

8. Форми фінансової і податкової звітності.

9. П(С) БО 11 «Зобов'язання».

10. Матеріали інвентаризацій розрахунків.

11. Інструкція з інвентаризації основних засобів, нематеріальних активів, товарно-матеріальних цінностей, грошових коштів і документів, і розрахунків.

До джерел інформації для перевірки заборгованості слід також відносити: акти звіряння розрахунків, протоколи про залік взаємних вимог, акти інвентаризації розрахунків, векселі, копії платіжних документів, книга придбання, книга продажу, облікові регістри (відомості, журнали, машинограми), Головна книга, звітність, а також первинні документи й облікові регістри з обліку розрахунків із різноманітними кредиторами, розрахунки за претензіями, відшкодування матеріального збитку.

Зобов'язання, на яке нараховуються відсотки та яке підлягає погашенню протягом 12 місяців з дати балансу, слід розглядати як довгострокове зобов'язання, якщо первісний термін погашення був більшим за 12 місяців та якщо до затвердження фінансової звітності існує угода про переоформлення цього зобов'язання на довгострокове.

Довгострокове зобов'язання за кредитною угодою [якщо угода передбачає погашення зобов'язання на вимогу кредитора (позикодавця) у разі порушення певних умов, пов'язаних з фінансовим станом позичальника], умови якої порушені, вважається довгостроковим, якщо: позикодавець до затвердження фінансової звітності погодився не вимагати погашення зобов'язання внаслідок порушення; не очікується виникнення подальших порушень кредитної угоди протягом 12 місяців з дати балансу.

Довгострокові зобов'язання, на які нараховуються проценти, відображаються в балансі за їх теперішньою вартістю. Визначення теперішньої вартості залежить від умов та виду зобов'язання.

Щодо аудиту поточних зобов'язань слід зазначити, що до них включають: короткострокові кредити банків, поточну заборгованість за довгостроковими зобов'язаннями, короткострокові векселі видані, кредиторську заборгованість за товари, роботи, послуги; поточну заборгованість за розрахунками з одержаних авансів, за розрахунками з бюджетом, за розрахунками з позабюджетних платежів, за розрахунками зі страхування, за розрахунками з оплати праці, за розрахунками з учасниками, за розрахунками із внутрішніми підрозділами підприємства; інші поточні зобов'язання.

Поточні зобов'язання відображаються в балансі за сумою погашення.

Процедури аудиту довгострокових зобов'язань [11; 401]:

1. Перевірка наявності і відповідності законодавству договорів кредитування.

2. Перевірка правильності відображення в обліку довгострокових позик (довгострокових кредитів банків у національній та іноземній валюті, відстрочених довгострокових кредитів та інших довгострокових позик).

3. Перевірка відповідності інформації про довгострокові позики в регістрах аналітичного, синтетичного обліку і фінансовій звітності.

4. Перевірка правильності і достовірності обліку векселів виданих, відповідності їх аналітичного й синтетичного обліку та показників фінансової звітності.

5. Перевірка правильності і достовірності обліку довгострокових зобов'язань за облігаціями (зобов'язань за облігаціями, премій та дисконту за випущеними облігаціями), відповідності інформації про довгострокові зобов'язання в регістрах аналітичного і синтетичного обліку та у фінансовій звітності.

6. Перевірка правильності документального оформлення довгострокових зобов'язань з оренди (фінансової оренди, оренди цілісних майнових комплексів) та їх відображення в регістрах аналітичного і синтетичного обліку та у фінансовій звітності.

7. Перевірка правильності документального оформлення та відображення в регістрах бухгалтерського обліку і документах фінансової звітності інформації про відстрочені податкові та інші довгострокові зобов'язання.

8. Перевірка правильності документального оформлення та відображення в регістрах бухгалтерського обліку і документах фінансової звітності інформації про інші довгострокові зобов'язання (відстрочена відповідно до законодавства заборгованість з податків, зборів, обов'язкових платежів, фінансова допомога на зворотній основі тощо).

9. Перевірка правильності та своєчасності проведення інвентаризацій довгострокових зобов'язань і відображення їх результатів у бухгалтерському обліку.

Процедури аудиту поточних зобов'язань [27; 315]:

1. Перевірка наявності і відповідності законодавству таких договорів: кредитних; орендних; підрядних; з навчальними закладами; з наймачами квартир; з батьками дітей, які відвідують дитячі заклади; інших.

2. Перевірка відповідності інформації про короткострокові позики в регістрах аналітичного і синтетичного обліку та у фінансовій звітності (короткострокових кредитів банків у національній та іноземній валюті, відстрочених короткострокових кредитів та прострочених позик).

3. Перевірка правильності й достовірності відображення в обліку поточної заборгованості за довгостроковими зобов'язаннями.

4. Перевірка правильності й достовірності обліку короткострокових векселів виданих, відповідності їх аналітичного і синтетичного обліку та показникам фінансової звітності.

5. Перевірка правильності й достовірності обліку розрахунків з постачальниками та підрядчиками, відповідності аналітичного і синтетичного обліку та показникам фінансової звітності, відповідності бухгалтерського обліку розрахунків умовам договорів та законодавству.

6. Перевірка правильності й достовірності визначення бази для розрахунків за податками та обов'язковими внесками і платежами (за окремими їх видами).

7. Перевірка правильності й достовірності обліку розрахунків за податками, обов'язковими платежами, податкових зобов'язань та податкового кредиту, відповідності їх аналітичного і синтетичного обліку та показникам фінансової звітності.

8. Перевірка правильності й достовірності обліку розрахунків за страхуванням (пенсійним, на випадок безробіття, тимчасової непрацездатності, від нещасних випадків на виробництві, індивідуальним страхуванням персоналу, страхуванням майна та іншими розрахунками за страхуванням), відповідності їх аналітичного і синтетичного обліку інформації, наведеній у показниках фінансової звітності.

9. Перевірка наявного облікового та необлікового складу персоналу підприємства, документів з обліку праці та її оплати, нарахування заробітної плати та додаткових виплат і правильності й достовірності їх відображення в регістрах аналітичного і синтетичного обліку, відповідності записам Головної книги, оборотних відомостей і показникам фінансової звітності.

10. Перевірка правильності і достовірності інформації про розрахунки з учасниками в регістрах аналітичного і синтетичного обліку та показниках фінансової звітності.

11. Перевірка правильності та достовірності відображення в обліку розрахунків за іншими операціями (за авансами одержаними, внутрішніх розрахунків, внутрішньогосподарських розрахунків, розрахунків за нарахованими процентами за товарними кредитами, орендними та іншими операціями, розрахунків з іншими кредиторами). Перевірка відповідності інформації про розрахунки за іншими операціями в регістрах аналітичного і синтетичного обліку та показниках фінансової звітності.

12. Перевірка правильності та своєчасності проведення інвентаризацій короткострокових зобов'язань і відображення їх результатів у бухгалтерському обліку.

Підприємством АФ «Україна» укладено угоду про проведення зовнішнього аудиту з аудиторською фірмою ТОВ «Альянс-Аудит» до якого укладено лист-зобов'язання про проведення аудиту. Програму аудиту банківських кредитів, отриманих АФ «Україна» наведено в табл. 3.1.

Таблиця 3.1. Програма аудиту банківських кредитів, отриманих АФ «Україна» впродовж 2006–2008 років

3.2 Аудит стану внутрішнього контролю за кредитами банку

Ураховуючи те, що головна мета внутрішнього аудиту – надання допомоги персоналу підприємства виконувати його обов'язки, забезпечення необхідними даними керівництва, здійснення контролю за дотриманням обраної політики та якістю менеджменту, об'єктивно першим етапом внутрішнього аудиту має бути виявлення проблем на підприємстві, визначення пріоритетних напрямів контролю, а вже потім здійснення другого етапу – планування. Наступний, третій, етап – збирання та оцінювання інформації. На четвертому етапі внутрішній аудитор здійснює узагальнення зібраних даних, формулювання висновків та рекомендацій, а на п'ятому – отримує від керівництва підприємства офіційну відповідь на свій звіт та контролює виконання розроблених рекомендацій і заходів (рис. 3.1) [42; 38].

Рис. 3.1. Послідовність етапів внутрішнього аудиту

Коротко дослідимо суть кожного із відокремлених етапів [73; 185]:

Перший етап: виявлення проблем та визначення пріоритетних напрямів контролю. На цьому етапі керівник служби внутрішнього аудиту повинен провести ряд консультацій, нарад з вищим керівництвом підприємства та менеджерами різних рівнів управління; тобто у такий спосіб проводиться діагностика стану справ у різних сферах фінансово-господарської діяльності підприємства, системах управління, внутрішнього контролю та бухгалтерського обліку. Враховується також інформація попередніх результатів внутрішнього аудиту, раніше виявлені недоліки та слабкі місця.

Для повноти виявлення проблем, які існують на підприємстві, керівник служби внутрішнього аудиту повинен ретельно оцінити елементи системи внутрішнього контролю підприємства (структурна організація, фізичний контроль наявності та доступу до активів, дозвіл та схвалення, арифметичний та бухгалтерський контроль, персонал, спостереження, управління (менеджмент, процедури контролю), а також їх дієвість та ефективність. Вибір напрямів дослідження, як правило, на початку року, може здійснюватись як за ініціативою керівництва, так і самих внутрішніх аудиторів.

Другий етап: планування. Як і зовнішня перевірка, внутрішній аудит повинен бути належно спланований. Це досить відповідальний етап, який включає багато компонентів. Етап планування може забирати ЗО-40% часу від загального часу перевірки. Суть цього етапу полягає у визначенні мети та обсягу аудиту, строків його виконання, збиранні загальної інформації про обраний напрям перевірки (складову системи управління чи внутрішнього контролю, діяльність певного виконавця, структурного підрозділу чи конкретне завдання, наприклад пошук резервів зниження собівартості продукції); визначенні виконавців внутрішнього аудиту, технічних засобів та інших ресурсів; установленні кола осіб (персоналу підприємства), які мають відношення до перевірки і зобов'язані надавати внутрішньому аудитору необхідну інформацію; оцінюванні рівня аудиторського ризику та межі суттєвості; складанні плану та програми внутрішнього аудиту.

Внутрішньому аудитору варто оцінювати три аспекти, пов'язані з ризиком: 1) ризики діяльності підприємства, тобто бізнес-ризики; 2) ризики, пов'язані зі здійсненням внутрішнього аудиту; 3) ризик частоти (періодичності) внутрішнього аудиту [79; 345].

На етапі планування внутрішнього аудиту необхідно визначити припустиму величину суттєвості помилок, неточностей, перекручень. Для цього по кожному об'єкту внутрішнього аудиту на підприємстві треба розробити свої критерії оцінювання суттєвості. Оцінювати суттєвість варто із застосуванням комплексного підходу, тобто брати до уваги два її аспекти: якісний та кількісний.

Якісний аспект повинен включати оцінювання на основі професійного судження внутрішнього аудитора відхилень здійснених господарських операцій та інших дій від чинного законодавства, нормативних актів, внутрішніх положень і правил; виявлення пропусків інформації, дотримання мінімального рівня деяких фінансових показників; оцінювання відповідності окремих управлінських рішень чи дій керівників загальній фінансовій політиці підприємства [41; 302].

Кількісний аспект оцінювання суттєвості передбачає визначення максимального рівня припустимої помилки у грошовому виразі [68; 90].

Після оцінювання аудиторського ризику та рівня суттєвості внутрішній аудитор складає план і програму своєї роботи з перевірки певного об'єкта. Структура плану та програми внутрішнього аудиту цілком відповідають аналогічним документам зовнішнього аудиту. Розбіжності можуть стосуватись їх змісту за рахунок специфічних процедур внутрішнього аудиту, які у них мають бути зафіксовані.

Спочатку керівником відділу внутрішнього аудиту складається план роботи. При цьому слід ураховувати аудиторську стратегію, аналітичний ризик, можливість ресурсів підприємства, адміністративні інтереси, завдання зовнішнього аудитора.

Розроблюється загальний план очікуваних перевірок із зазначенням дати кожної з них, виконавців, затрат на проведення. Більш детальне планування (із зазначенням змісту робіт) здійснюється за кожною конкретною запланованою перевіркою. Необхідно провести певну підготовчу роботу. Внутрішній аудитор заздалегідь повинен установити контакт з апаратом управління того відділу, ділянки, які будуть підлягати перевірці. Узгоджуються способи отримання внутрішнім аудитором необхідної інформації, строки її передавання; обумовлюється можливість присутності під час перевірки (у разі потреби) конкретних посадових осіб. Внутрішня аудиторська перевірка має бути організована так, щоб вона не заважала нормальній діяльності підрозділу, що перевіряється. У процесі складання плану і програми внутрішнього аудиту враховують вплив таких факторів [71; 152]:

– вихідні дані;

– мета внутрішнього аудиту; – сфера перевірки;

– можливість застосування певних специфічних методів аудиту;

– перелік необхідних документів, звітів;

– строки проведення внутрішнього аудиту;

– віддаленість у часі від попередньої внутрішньої перевірки даної сфери;

– можливість отримання достовірної інформації;

– бюджетні витрати.

Як окремий документ у процесі планування внутрішнього аудиту розробляється бюджет робочого часу внутрішніх аудиторів, приклад якого наведено у табл. 3.1 [74; 145].

Крім плану і програми перевірки може складатися виробничо-технічний план внутрішнього аудиту, у якому визначаються кількість і склад персоналу, який буде задіяний у процесі контролю, розподіл бюджету часу між виконавцями та його оплата; залучення інших спеціалістів (у разі потреби).

Третій етап внутрішнього аудиту – збирання та оцінювання інформації. Це основний етап перевірки, на якому внутрішній аудитор здійснює заплановані аудиторські процедури та збирає необхідні аудиторські докази (свідчення), вимоги до яких збігаються із зовнішнім аудитом. З цією метою виконуються [57; 204]:

1) різноманітні аналітичні процедури (відмітною рисою яких може бути порівняння показників діяльності різних підрозділів підприємства, що дуже рідко здійснює зовнішній аудитор);

2) інвентаризація – внутрішній аудитор може сам брати участь у її проведенні, а зовнішній лише спостерігає і вибірково перевіряє результати;

3) контрольні обміри та лабораторні аналізи (випробування) (для цього зовнішній аудитор, як правило, залучає експертів);

4) обстеження об'єкта контролю;

5) контрольний запуск сировини і матеріалів;

6) опитування персоналу;

7) запити (як до зовнішніх джерел інформації – дебіторів, кредиторів), так і до внутрішніх (офіційне письмове звернення до керівника певного підрозділу);

8) тестування й оцінювання системи внутрішнього контролю;

9) перевірка ведення бухгалтерського обліку (фінансового та управлінського) і складання звітності;

10) документальна перевірка різних аспектів фінансово-господарської діяльності підприємства;

11) контроль кадрового складу, його компетентності та кваліфікації.

Тобто внутрішній аудитор збирає і вивчає за допомогою відповідних методів, прийомів і процедур усю необхідну фінансову та нефінансову інформацію. Зібрані дані мають бути належно відображені в його робочій документації. За кожною позицією плану та програми слід зробити відповідні оцінки та висновки.

У процесі виконання запланованих дій внутрішній аудитор повинен ознайомитись із цілями та завданнями ділянки, яка перевіряється, з діяльністю підприємства в цілому і його структурою. Необхідно також виконати аналітичні огляди за обраними напрямами перевірки. Керівник ділянки (відділу), яка перевіряється, мусить мати копію плану аудиту. Попередньо доцільно зібрати відкриті збори підрозділу, на яких установлюються імовірні строки та необхідні умови аудиторської перевірки.

Аудитор повинен довести до відома працівників ділянки, що контролюється, і обговорити з ними такі основні моменти: – умови та строки перевірки; – забезпечення доступу до персоналу та документації; – пояснення того, як аудит буде проводитися; – можливість обговорення – результатів; – організація закритих зборів; – пояснення звітів і виконаних процедур; – визначення сфери діяльності внутрішнього аудитора.

Аудитор повинен визначити для себе сфери дослідження; посадових осіб, опитування яких слід провести; документацію, яку потрібно отримати. Під час перевірки внутрішній аудитор постійно контролює виконання плану і програми, оцінює виконану роботу.

Сфера діяльності внутрішнього аудитора і методика самої перевірки подібні до тих, які використовуються зовнішнім аудитором, з тією різницею, що контроль внутрішнього аудитора спрямований не лише на фінансову звітність і бухгалтерський облік [12; 412].

На четвертому етапі перевірки внутрішній аудитор повинен здійснити узагальнення зібраних даних, оцінити їх порівняно з установленими критеріями, нормами, внутрішніми положеннями та інструкціями, законодавчими та нормативними актами, порівняти кількість виявлених помилок, недоліків та порушень з раніше встановленим рівнем суттєвості, а потім зробити необхідні висновки, скласти письмовий звіт, розробити необхідні рекомендації та пропозиції і, нарешті, повідомити про отримані результати вище керівництво підприємства.

Звіт внутрішнього аудитора повинен відповідати певним вимогам: достовірність (підтвердження викладеного матеріалу конкретними фактами), зрозумілість та логічність (не повинен потребувати додаткових усних пояснень та коментарів); він не може бути невиправдано довгим, переобтяженим зайвими деталями та спеціальними термінами; своєчасність (подається одразу після завершення перевірки та у терміни, актуальні для вирішення проблем, які вивчалися внутрішнім аудитором); чіткість та системність викладення даних [14; 90].

У національному стандарті внутрішнього аудиту №6 «Складання аудиторського висновку», затвердженого НБУ для комерційних банків України, зазначено лише загальні вимоги щодо його змісту та складу. Для того щоб звіт внутрішніх аудиторів з максимальною ефективністю виконував своє функціональне призначення він повинен мати таку структуру: 1) вступна частина; 2) загальні висновки; 3) дослідницька частина; 4) результативна частина; 5) рекомендації; 6) підписи керівника служби внутрішнього аудиту та аудиторів-виконавців; 7) додатки та коментарі [15; 153].

Таблиця 3.1. Бюджет робочого часу на проведення внутрішнього аудиту відділу постачання

У вступній частині слід сформулювати напрями перевірки, її мету та завдання, результати попередніх перевірок. Загальні висновки являють собою стисле формулювання думки (висновків) внутрішнього аудитора про об'єкт перевірки та виявлені найсуттєвіші порушення.

Дослідницька частина містить загальну інформацію про об'єкт перевірки (наприклад, структуру відділу, його основні завдання, інформаційні потоки); головні напрями діяльності; методи і прийоми, які застосував у своїй роботі внутрішній аудитор; джерела інформації, які були використані; виявлені факти порушень і помилок та їх обґрунтування; результати обговорення й узгодження звіту з керівником підрозділу, який перевірявся [16; 300].

У результативній частині внутрішній аудитор наводить розгорнутий висновок за результатами перевірки і далі формулює рекомендації, які б дали змогу уникнути виявлених недоліків, підвищити ефективність функціонування систем, підрозділів.

Звіт має бути підписаний керівником служби внутрішнього аудиту та аудиторами-виконавцями. У кінці звіту можуть бути наведені додатки, які містять додаткові коментарі, пояснення, розрахунки, ілюстрації [25; 204].

Внутрішні аудитори, на відміну від зовнішніх, повинні обговорити й узгодити з керівниками контрольованих підрозділів, служб усі питання, які стосуються перевірки, особливо в частині виявлених недоліків і рекомендацій щодо їх усунення. Якщо з певних питань не було досягнуто згоди, то це має бути відображено у звіті. Складений внутрішнім аудитором підсумковий документ передається керівникові структурного підрозділу та вищому керівництву підприємства.

На останньому, п'ятому, етапі внутрішнього аудиту обов'язковим є отримання від керівництва підприємства письмової офіційної відповіді на звіт внутрішніх аудиторів та їх рекомендації. Це – відмітна риса порівняно із зовнішнім аудитом. У відповіді керівництва має бути зазначено, які рекомендації виконані, а які вважаються неефективними з погляду затрат. Тільки після отримання письмової відповіді аудиторська перевірка вважається завершеною. На внутрішніх аудиторів також покладається обов'язок контролю виконання розроблених ними і затверджених керівництвом рекомендацій та заходів структурними підрозділами, яким вони були адресовані. З цією метою внутрішнім аудиторам слід переконатися, що призначені відповідальні особи за реалізацію рекомендацій, установлено конкретні терміни отримання від керівників підрозділів відповіді про вжиті заходи та їх наслідки. У разі необхідності може бути призначена позапланова повторна внутрішня аудиторська перевірка [40; 80].

Варто пам'ятати, що суть якісного внутрішнього аудиту полягає у досягненні рівноваги між потребами керівництва у доступі до надійної, своєчасної та об'єктивної інформації про діяльність підприємства, окремих його підрозділів і вартістю збору, обробки та надання такої інформації.

На великих і середніх підприємствах України найближчим часом поступово треба створювати служби внутрішнього аудиту, діяльність яких має бути економічно виправданою. Мають бути прийняті відповідні законодавчі акти, нормативи внутрішнього аудиту, створене методичне забезпечення.

Нажаль на досліджуваному підприємстві АФ «Україна» процедури внутрішнього аудиту не виокремлено й не застосовуються, що спричинило такий недолік як невизначеність можливостей по здешевленню банківських кредитів, а саме, не зважаючи на наявність підстав до участі у Комплексній програмі розвитку аграрного сектору економіки, а саме: відсутність заборгованості по заробітній платі, перед бюджетом за податками й платежами, підприємство не надавало заяви до участі у конкурсі з відшкодування відсотків за кредитами, залученими на розвиток агропромислового підприємства.

За зазначеною програмою компенсація за довгостроковими кредитами надається у розмірі 1,2 облікової ставки Національного банку України за довгостроковими кредитами, пов» язаними з будівництвом тваринницьких, птахівничих комплексів, виробничих потужностей для переробки продукції тваринництва та птахівництва, придбанням обладнання для вищезазначеного виробництва.

Станом на дату отримання АФ «Україна» довгострокового кредиту з метою придбання виробничих потужностей для переробки продукції тваринництва 05.06.2006 р. облікова ставка НБУ становила 9,5% тобто замість 16,6%, що підприємство сплачувало за користування кредитом зазначені витрати могли становити 5,2% (16,6–9,5*1,2) й загальна вартість користування кредитом складала б 275,0 тис. грн. а не 830,00 тис. грн. (економія 555,0 тис. грн.).

При цьому слід зазначити, що згадана національна програма розвитку аграрного сектору економіки має безпосередній вплив на стан кредитування підприємств агропромислового сектору.

Впродовж 2008 року 7838 підприємств агропромислового комплексу залучили кредити на загальну суму майже 16,6 млрд. грн., що на 44 відсотки більше, ніж за аналогічний період 2007 року. З них пільгових – майже 11,4 млрд. гривень., в тому числі короткострокових – майже 6,0 млрд. грн., середньострокових – майже 3,9 млрд. грн. та довгострокових – майже 1,5 млрд. грн., що складає майже 97 відсотків до залучених пільгових кредитів на відповідну дату минулого року.

Станом на 25 грудня поточного року, із передбачених на рік по програмі здешевлення кредитів 1350,0 млн. грн., фактично спрямовано до регіонів кошти в сумі 975,5 млн. грн., що складає понад 72 відсотки від передбачених на рік.

Поряд з цим, 23.12.2008 р. Верховною Радою України прийнятий Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо запобігання негативним наслідкам впливу світової фінансової кризи на розвиток агропромислового комплексу», яким передбачена норма щодо пролонгації банками непогашених кредитів за процентною ставкою, яка існувала на момент надання такого кредиту. При цьому не дозволяється запровадження будь-яких додаткових комісій, плат та відшкодувань на користь банку, а також застосування штрафних санкцій до позичальника у зв’язку з такою пролонгацією. Це правила поширюється також на випадки дострокового погашення такого пролонгованого кредиту за рішенням позичальника.

Крім того, на виконання протоколу наради під головуванням Прем’єр-міністра України Тимошенко Ю.В. Мінагрополітики з 16.12.2008 р. запроваджено моніторинг пролонгації банками до 1 червня 2009 року кредитів підприємствам агропромислового комплексу.

В даній роботі наведено методичні аспекти та розглянуто практичне застосування засад обліку та аудиту банківських кредитів на базі агропромислового підприємства АФ «Україна» впродовж 2006–2008 років.

Розглядаємо підприємство АФ «Україна» є сільськогосподарським підприємством, понад 70% валової продукції якого складає продукція агропромислового сектору, що зумовлює сплату підприємством фіксованого сільськогосподарського податку

Зазначене підприємство розташоване в с. Долинське Красноокнянського р-на по вул. Миру, 125, та спеціалізується на виробництві молока і молочної продукції.

Конкурентоздатність фірми забезпечується низькими внутрівиробничими витратами внаслідок організації виробництва фірми по замкнутому технологічному циклу, від самостійного вирощування сировини для виробництва і реалізації продуктів переробки даної сировини через власну торговельну мережу.

За результатами, приведеними у табл. 1.4. можна зробити висновок що підприємство впродовж розглядаємого періоду має високий рівень маневреності власних оборотних коштів хоч і спостерігається тенденція до її зменшення – впродовж трьох років складала відповідно 10,153; 7,167 та 5,255 (у 2008 році порівняно з 2007 роком зменшення на -1,911 в.п.).

При цьому загальна ліквідність не досягає нормативного значення 1,5, але має позитивну динаміку до зростання – у минулому періоді складала 1,276, а в звітному періоді 1,298 (динаміка +0,022 в.п.). Позитивним є зростання показника швидкої ліквідності у 2008 році порівняно з 2007, однак у 2008 році не досягнуто рівня 2006 року, тобто спостерігається тенденція коливання зазначеного показника, що може викликано порушенням співвідношення запасів та поточних зобов'язань підприємства.

Питома вага оборотних коштів в активах й частка власних оборотних активів зростають – питома вага оборотних коштів за періодами відповідно: 68,125; 75,263 та 84,221% (за останній період порівняно з попереднім роком +8,958); частка власних оборотних активів за періодами відповідно: 9,850; 13,953 та 19,028% (за останній період порівняно з попереднім роком +5,075).

Фінансова автономія підприємства складає відповідно 38,6; 35,2 та 31,8%, що <50%, це свідчить про залучення позикових засобів в досить значних розмірах.

Коефіцієнт довгострокового залучення залучених коштів складає відповідно за періодами 19,7; 14,1 та 9,5% (зменшення у 2008 році порівняно з 2007 роком на 4,6%), що свідчить про зростання власного капіталу підприємства на тлі використання залучених коштів.

Показники оборотності: збільшилася оборотність засобів у розрахунках, оборотів відповідно за періодами: 11,069; 26,378 та 29,084 обороти (динаміка +2,706) і знизився період одного обороту відповідно за періодами: 32,524; 13,648; та 12,378 днів (динаміка -1,270), оборотність запасів знизилася відповідно за періодами: 0,852; 0,486 та 0,447 днів (динаміка -0,039) і відповідно збільшився період обороту запасів відповідно за періодами: 422,450; 740,519 та 805,954 днів (динаміка +65,435), час обороту кредиторської заборгованості збільшився відповідно за періодами: 53,795; 65,369 та 71,145 днів (динаміка +5,776), знизилася оборотність кредиторської заборгованості відповідно за періодами: 6,692; 5,507 та 5,060 оборотів (динаміка -0,447), коефіцієнт погашення дебіторської заборгованості знизився відповідно за періодами: 9; 3,8 та 3,4% (динаміка -0,4%).

Досягнутий рівень рентабельності можна вважати високим: рентабельність продукції відповідно за періодами: 100; 166,7 та 220% (динаміка за два останніх роки +53,3%); рентабельність активів відповідно за періодами: 24,797; 25,232 та 31,670 (+6,438%); рентабельність сукупного за періодами: 28,205; 28,298 та 28,573 (+0,275%).

Для реалізації інвестиційного проекту з оновлення та модернізації обладнання, яке обґрунтовано маркетинговими дослідженнями підтверджуючими доцільність збільшення обсягів виробництва та реалізації продукції поруч з зростанням якісних показників, АФ «Україна» залучено довгостроковий кредит у відповідності до кредитної угоди (Додаток 1) та з метою забезпечення наявності оборотних коштів у достатньому розмірі у 2008 році залучало короткостроковий кредит у відповідності до угоди (Додаток 2).

Доцільність залучення довгострокового кредиту в сумі 1000,0 тис.грн. на п'ять років порівняно з іншим інвестиційним проектом вартістю 1200,0 тис.грн. обґрунтовувалася наступним чином:

Загальна сума грошового потоку по 2-му проекту трохи перевищує цей показник по 1-му проекту. Проте, варто врахувати, що по 2-му проекту термін повернення капіталу у виді грошового потоку більше на один рік, чим цей термін по 1-му проекті.

У результаті проведення дисконтування визначена поточна вартість грошового потоку, що значно вище майбутньої: по 1-му проекту поточна вартість складає 67% майбутньої (100*(1 475,01/2200)), а по 2-му проекту поточна вартість складає 68% майбутньої (100*(1407,89/2070)). Більш різке зниження реального грошового потоку по 2-му проекту порівняно з першим викликано відмінністю дисконтних множників (15% проти 12%), що може привести до підвищення ризику і зменшенню ліквідності. Крім того, варто врахувати, що в другому випадку на один рік збільшений період дисконтування, а з віддаленням терміну повернення вкладених коштів їхня реальна ціна зменшується.

Чистий приведений доход для 1-го варіанта складає 475,1 тис.грн., а для 2-го проекту – 207,89 тис. грн. Проте, абсолютні значення цього показника не розкривають повної картини, тому що розглядаються різні терміни експлуатації об'єктів.

По індексу прибутковості перший варіант превалює над другим (1,48>1,17).

Аналізуючи період окупності витрат по кожному варіанту, можна зробити висновок, що 1-й інвестиційний проект окупиться швидше порівняно з 2-им варіантом – на 0,02 (3,39–3,41) роки.

Визначення внутрішньої норми прибутковості дало можливість розрахувати мінімальний коефіцієнт прибутковості (або поріг беззбитковості), тобто норму дисконту, при якій чистий приведений доход буде дорівнювати нулеві. Порівнюючи цю норму з дисконтними ставками по кожному проекту, можна установити рівень прибутковості кожного варіанта. Чим нижчої буде реальна процентна ставка від розрахункової, тим більше прибутковими будуть інвестиції. У першому варіанті розрахункова норма складає 26%, тоді як реальна дисконтна ставка – 12%, тобто різниця складає 14%. В другому варіанті це розходження набагато менше і складає 7% (22,00–15,00), а це свідчить, що другий варіант більш близький до границі, за якої реалізація інвестиційного проекту може бути збитковою і неефективною.

Підсумовуючи результати виконаного аналізу, констатуємо, що 1-й інвестиційний проект більш вигідний і ефективний як по розміру чистого приведеного доходу й індексу прибутковості, так і по періоду окупності. Цей варіант має більший запас щодо норми прибутковості.

Доцільність залучення короткострокового кредиту в сумі 100 тис. грн. обґрунтувалася потребою в додаткових оборотних коштах на придбання сировини – молока, що не забезпечувалося наявними власними оборотними коштами в обсязі 1271,0 тис.грн., поповнення оборотних коштів за рахунок прибутку підприємства в обсязі 2682,86 тис.грн.; зменшенням кредиторської заборгованості на 2621,8 тис. грн.

За інформацією, наведеною в Додатку 1 та Додатку 2 АФ «Україна» впродовж 2006–2008 років отримано наступні кредити:

1) Кредит згідно договору №1074 від 05.06.2006 р. (Додаток 1)

­     Цільове спрямування  – придбання обладнання для переробки молока (фінансування основного капіталу)

­     Строковість кредиту   – строковий

­     Термін кредиту  -5 років

­     Вид відсоткової ставки         – фіксована 16,6% річних

­     Валюта кредиту – гривня України

­     Сума кредиту     -1000 тис. грн.

­     Порядок погашення кредиту         – щомісячні ануїтетні виплати (здійснюється поступова виплата основного боргу та відсотків рівномірними внесками)

­     Забезпечення кредиту – заставне зобов'язання (підтверджене: документами, що підтверджують право власності заставодавця на предмет застави; витягом з книги запису застав; договором страхування та страховий поліс)

­     Форма надання кредиту       – у безготівковій формі оплатою платіжних документів з позичкового рахунка у національній валюті

2) Кредит згідно договору №315 від 01.02.2008 р. (Додаток 2)

­     Цільове спрямування  – поповнення оборотних коштів

­     (фінансування оборотного капіталу)

­     Строковість кредиту   – строковий

­     Термін кредиту  – 10 місяців

­     Вид відсоткової ставки         – фіксована 15,0% річних

­     Валюта кредиту – гривня України

­     Сума кредиту     – 100 тис. грн.

­     Порядок погашення кредиту – амортизаційні (здійснюється щомісячна виплата основного боргу та відсотків з нарахуванням відсотків на суму несплаченої частини основного боргу, тобто щомісячна сума до сплати поступово зменшується).

­     Забезпечення кредиту – заставне зобов'язання (підтверджене: документами, що підтверджують право власності заставодавця на предмет застави; витягом з книги запису застав; договором страхування та страховий поліс)

­     Форма надання кредиту – у готівковій формі – для розрахунків зі здавачами сільськогосподарської продукції (молока для переробки від домогосподарств та інших підприємств, що не мають власної бази для переробки молока)

Первинними документами, які засвідчують отримання і повернення довгострокових і короткострокових позик є виписки банку та платіжні доручення, синтетичний та аналітичний облік ведеться за рахунками 50 «Довгострокові кредити» та 60 «Короткострокові кредити», реєстрами зведеного обліку є головна книга та журнал-ордер №4-с.г., що наведені в роботі.

Нажаль підприємством АФ «Україна» облік з використанням комп'ютерних технологій не ведеться й зазначене може бути рекомендованим за результатами аудиту як шлях до збільшення якості обліку та зменшення трудомісткості облікових робіт.

Крім того, як негативне явище слід відзначити, що на досліджуваному підприємстві АФ «Україна» процедури внутрішнього аудиту не виокремлено й не застосовуються, що спричинило такий недолік як невизначеність можливостей по здешевленню банківських кредитів, а саме, не зважаючи на наявність підстав до участі у Комплексній програмі розвитку аграрного сектору економіки, а саме: відсутність заборгованості по заробітній платі, перед бюджетом за податками й платежами, підприємство не надавало заяви до участі у конкурсі з відшкодування відсотків за кредитами, залученими на розвиток агропромислового підприємства.

За зазначеною програмою компенсація за довгостроковими кредитами надається у розмірі 1,2 облікової ставки Національного банку України за довгостроковими кредитами, пов'язаними з будівництвом тваринницьких, птахівничих комплексів, виробничих потужностей для переробки продукції тваринництва та птахівництва, придбанням обладнання для вищезазначеного виробництва.

Станом на дату отримання АФ «Україна» довгострокового кредиту з метою придбання виробничих потужностей для переробки продукції тваринництва 05.06.2006 р. облікова ставка НБУ становила 9,5% тобто замість 16,6%, що підприємство сплачувало за користування кредитом зазначені витрати могли становити 5,2% (16,6–9,5*1,2) й загальна вартість користування кредитом складала б 275,0 тис. грн. а не 830,00 тис. грн. (економія 555,0 тис. грн.).

При цьому слід зазначити, що згадана національна програма розвитку аграрного сектору економіки має безпосередній вплив на стан кредитування підприємств агропромислового сектору.

Маючи безсумнівно високе значення для кожного окремого підприємства, можливість кредитування та стан кредитування підприємств агропромислового сектору безпосередньо впливає на стан галузі взагалі. Так, заданими Держкомстата, вимоги банківських установ за кредитами, наданими в економіку країни на кінець 2005 року складали 143418 млн. грн., на кінець 2006 року 245226 млн. грн., на кінець 2007 року 426863 млн. грн., на кінець 2008 року 436048 млн. грн.; обсяг інвестицій у сільське господарство у 2005 році становив 5015707 тис. грн., у 2006 році становив 7309123 тис. грн. у 2007 році становив 9519168 тис. грн. у 2008 році становив 9899935 тис. грн. Тобто спостерігається тенденція зростання як обсягів кредитування так і обсягів засвоєння інвестицій в агропромисловому секторі. Результативність зазначених заходів відображається у зростанні ефективності та результативності діяльності агропромислового сектору економіки – індекси сільськогосподарського виробництва у відсотках до попереднього року: за валовою продукцією у 2005 році становив 96,0%, у 2006 році становив 106,8%, у 2007 році становив 89,0% (неврожайний рік через несприятливі засушливі погодні умови), у 2008 році становив 128,4%; рентабельність сільськогосподарського виробництва у 2005 році становила 6,8%, у 2006 році становила 2,8%, у 2007 році становила 15,6%, у 2008 році становила 17,3%.

У відповідності до програми проведення зовнішнього аудиту по АФ «Україна» здійснено наступну перевірку:

Процедури аудиту довгострокових зобов'язань:

­     Перевірка наявності і відповідності законодавству договорів кредитування.

­     Перевірка правильності відображення в обліку довгострокових позик (довгострокових кредитів банків у національній та іноземній валюті, відстрочених довгострокових кредитів та інших довгострокових позик).

­     Перевірка відповідності інформації про довгострокові позики в регістрах аналітичного, синтетичного обліку і фінансовій звітності.

­     Перевірка правильності і достовірності обліку векселів виданих, відповідності їх аналітичного й синтетичного обліку та показників фінансової звітності.

­     Перевірка правильності і достовірності обліку довгострокових зобов'язань за облігаціями (зобов'язань за облігаціями, премій та дисконту за випущеними облігаціями), відповідності інформації про довгострокові зобов'язання в регістрах аналітичного і синтетичного обліку та у фінансовій звітності.

­     Перевірка правильності документального оформлення та відображення в регістрах бухгалтерського обліку і документах фінансової звітності інформації про відстрочені податкові та інші довгострокові зобов'язання.

­     Перевірка правильності документального оформлення та відображення в регістрах бухгалтерського обліку і документах фінансової звітності інформації про інші довгострокові зобов'язання (відстрочена відповідно до законодавства заборгованість з податків, зборів, обов'язкових платежів, фінансова допомога на зворотній основі тощо).

­     Перевірка правильності та своєчасності проведення інвентаризацій довгострокових зобов'язань і відображення їх результатів у бухгалтерському обліку.

Процедури аудиту поточних зобов'язань:

­     Перевірка наявності і відповідності законодавству кредитних договорів

­     Перевірка відповідності інформації про короткострокові позики в регістрах аналітичного і синтетичного обліку та у фінансовій звітності (короткострокових кредитів банків у національній та іноземній валюті, відстрочених короткострокових кредитів та прострочених позик).

­     Перевірка правильності й достовірності відображення в обліку поточної заборгованості за довгостроковими зобов'язаннями.

­     Перевірка правильності й достовірності обліку короткострокових векселів виданих, відповідності їх аналітичного і синтетичного обліку та показникам фінансової звітності.

­     Перевірка правильності й достовірності обліку розрахунків з постачальниками та підрядчиками, відповідності аналітичного і синтетичного обліку та показникам фінансової звітності, відповідності бухгалтерського обліку розрахунків умовам договорів та законодавству.

­     Перевірка правильності й достовірності обліку розрахунків за страхуванням (пенсійним, на випадок безробіття, тимчасової непрацездатності, від нещасних випадків на виробництві, індивідуальним страхуванням персоналу, страхуванням майна та іншими розрахунками за страхуванням), відповідності їх аналітичного і синтетичного обліку інформації, наведеній у показниках фінансової звітності.

­     Перевірка правильності та достовірності відображення в обліку розрахунків за іншими операціями (за авансами одержаними, внутрішніх розрахунків, внутрішньогосподарських розрахунків, розрахунків за нарахованими процентами за товарними кредитами, орендними та іншими операціями, розрахунків з іншими кредиторами). Перевірка відповідності інформації про розрахунки за іншими операціями в регістрах аналітичного і синтетичного обліку та показниках фінансової звітності.

­     Перевірка правильності та своєчасності проведення інвентаризацій короткострокових зобов'язань і відображення їх результатів у бухгалтерському обліку.

За результатами проведеної перевірки встановлено, що за кредитами підтверджується повнота, достовірність та своєчасність відображення отримання та здійснення належних виплат у бухгалтерському та податковому обліку, цільове використання, обґрунтованість та законність отримання кредитів.

1)     Закон України «Про аудиторську діяльність» від 22 квітня 1993 року за №3125-XII

2)     Закон України «Про бухгалтерський облік і фінансову звітність в Україні» ВР від 16.07.1999 №996-XIV остання редакція 22.06.2000 р.

3)     Наказ Міністерства фінансів №291 від 30.11.1999 р. про затвердження Інструкції про застосування плану рахунків бухгалтерського обліку (зареєстровано Міністерством юстиції України 21.12.1999 р. під №892/4186

4)     Наказ Міністерства економіки України «Про затвердження Методичних рекомендацій щодо виявлення ознак неплатоспроможності підприємства та ознак дій з приховування банкрутства, фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства» №14 від 19.01.2006 р.

5)     Герасимович А.М., Кірейцев А.М., Осадчий Ю.І. та ін. / За ред. Бутинця Ф.Ф.       Бухгалтерський фінансовий облік. Підручник для ВНЗ спеціальності «Облік і аудит» (затв. МОН України). – 5-е вид. – Житомир. Рута – 2003 – 726;

6)     Головко В.І., Мінченко А.В., Шарманська В.М.        Фінансово-економічна діяльність підприємств: контроль, аналіз та безпека. Навчальний посібник для ВНЗ (рек. МОН України) – К. ЦУЛ -2006 – 448;

7)     Денисенко М.П.    Гроші та кредит у банківській справі. Навчальний посібник для ВНЗ (рек. МОН України) – К. Алерта – 2004 – 478;

8)     Денисенко М.П., Кабанов В.Г., Худолій Л.М. Грошово-кредитна діяльність банків. Навчальний посібник для ВНЗ (рек. МОН України) – К. ЄУФІМБ – 2004 – 339;

9)     Дмитренко М.Г., Потлатюк В.С. Кредитування і контроль. Навчально-методичний посібник (рек. МОН України) – К. Кондор-2005 – 296;

10)   Дорош Н.І. Аудит: методологія і організація. Монографія – К. Знання – 2001 – 402;

11)   Загвойська Л.Д., Маселко Т.Є., Якуба М.М. Економічний аналіз інвестиційних проектів. Навчальний посібник для ВНЗ (рек. МОН України)  – Львів. Афіша – 2006 – 320;

12)   Загородній А.Г., Корягін М.В., Єлісєєв А.В., Полякова Л.М. та ін. Аудит: теорія і практика. Навчальний посібник. – 2-е вид. – Львів. Львівська політехніка – 2004 – 456;

13)   Зазвонова Л.А., Фомин Ф.Ф.  Деньги и кредит, ч. 1. Учебное пособие для ВУЗов в 2-х частях (рек. МОН Украины) – К. ЄУФІМБ – 2005 – 176;

14)   Зазвонова Л.А., Фомин Ф.Ф. Деньги и кредит, ч. 2. Учебное пособие для ВУЗов в 2-х частях (рек. МОН Украины) – К. ЄУФІМБ – 2005 – 171;

15)   Івасів Б.С. Гроші та кредит. Підручник (затв. МОН України). – 2-е вид. – Тернопіль. Карт-бланш – 2005 – 528;

16)   Івахненко В.М. Курс економічного аналізу. Навчальний посібник для ВНЗ. – 4-е вид. – К. Знання-Прес – 2004 – 190;

17)   Івахненков С.В. Комп'ютерний аудит: контрольні методики і технології. Монографія – К. Знання – 2005 - 286;

18)   Кадуріна Л.О. Основи аудиту. Навчальний посібник для економічних спеціальностей ВНЗ (рек. МОН України) – К. Слово – 2003 – 184;

19)   Кислиця О.Я., Мягких І.М. Економічний аналіз: курс лекцій. Навчальний посібник для ВНЗ (рек. МОН України) – К. ЄУФІМБ – 2003 – 171;

20)   Кірєєв О.І., Любунь О.С., Кравець М.П. та ін. Внутрішній аудит у банку. Навчальний посібник для ВНЗ (рек. МОН України) – К. ЦУЛ – 2006 – 220;

21)   Ковальчук А.Т. Банки, кредит, фінанси: законодавчо-правовий вимір. Монографія – К. Парлам. вид. – 2004 – 259;

22)   Ковальчук А.Т. Правове забезпечення кредитної діяльності – К. Парлам. вид. – 2003 – 405;

23)   Костюченко О.А. Банківське право України: банківська система, національний банк, комерційні банки, кредитування, ринок цінних паперів, національне валютне законодавство, банківські системи країн, інститут банківської таємниці. Підручник для ВНЗ (затв. МОН України). – 4-е вид. – К.А.С.К. – 2003 – 928;

24)   Крупка М.І. Фінансово-кредитний механізм інноваційного розвитку економіки. Монографія (рек. МОН України) – Львів. ЛБУ – 2001 -608;

25)   Круш П.В., Поліщук С.В. Оцінка бізнесу. Навчальний посібник для ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації – К. ЦУЛ – 2004 – 264;

26)   Кулаковская Л.П., Пича Ю.В. Основы аудита. Учебное пособие для ВУЗов (рек. МОН Украины). – 2-е изд. – К. Каравела – 2004 – 496;

27)   Кулаковська Л.П., Піча Ю.В. Організація і методика аудиту. Навчальний посібник для ВНЗ (рек. МОН України) – К. Каравела – 2004 – 568;

28)   Лагутін В.Д. Кредитування: теорія і практика. Навчальний посібник. – 4-е вид. – К. Знання -2004 – 215;

29)   Луців Б.Л., Смовженко Т.С., Івасів Б.С., Гуцал І.С. та ін. / За ред. Луціва Б.Л.       Гроші, банки та кредит у схемах і коментарях. Навчальний посібник для економічних спеціальностей ВНЗ (рек. МОН України). – 3-е вид. – Тернопіль. Карт-бланш – 2004 – 219

30)   Любунь О.С., Кірєєва О.І., Денисенко М.П. Та ін. Іпотечне кредитування. Навчальний посібник для ВНЗ (рек. МОН України) – К. ЦУЛ – 2005 -392;

31)   Матвійчук А.В. Аналіз і управління економічним ризиком. Навчальний посібник для ВНЗ (рек. МОН України) – К. ЦУЛ – 2005 – 224;

32)   Мец В.О. Економічний аналіз фінансових результатів та фінансового стану підприємства. Навчальний посібник для ВНЗ (рек. МОН України) – К. Вища школа – 2003 – 278;

33)   Михайленко В.С. Гроші та кредит. Навчальний посібник для дистанційного навчання       – К. Ун-т «Україна» – 2006 – 372;

34)   Нестеренко Ж.К., Череп А.В.  Економічний аналіз фінансово-господарської діяльності підприємства. Навчальний посібник для ВНЗ (рек. МОН України) – К. ЦУЛ – 2005 – 122;

35)   Пересада А.А., Майорова Т.В.        Інвестиційне кредитування. Навчальний посібник (рек. МОН України) – К. КНЕУ – 2002 – 271;

36)   Пересада А.А., Майорова Т.В.        Інвестиційне кредитування. Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення (рек. МОН України) – К. КНЕУ – 2002 – 272;

37)   Петрик О.А. Аудит: методологія і організація. Монографія – К. КНЕУ – 2003 – 260;

38)   Писаревська Т.А. Інформаційні системи обліку та аудиту. Навчальний посібник (рек. МОН України) – К. КНЕУ – 2004 – 369;

39)   Під ред. Буряка П.Ю., Римара М.В. Фінансово-економічний аналіз. Підручник (затв. МОН України) – К. Професіонал – 2004 – 528