Дипломная работа: Дослідження дії темпераменту на індивідуальні особливості реакції шахтарів на стресові ситуації

ВСТУП

Щодня, включаючи телевізор, ми стаємо мимовільними свідками того, що в світі відбуваються війни, теракти, авіакатастрофи, природні катаклізми. Завдяки сучасним інформаційним технологіям, вони одержують широкий розголос. Постраждало ряд підприємств, у тому числі і вугільної промисловості України, на жаль, приводячи до зростання людських жертв. Без сумніву технологічні аварії є могутніми стресовими чинниками. Вони потенціюють розвиток реакції на важкий стрес у вигляді гострих і посттравматичних стресових розладів. При вивченні посттравматичних стресових розладів, що виникли в результаті аварії на шахтах, з'ясовується, що у потерпілих найбільш часто наголошується симптоматика у вигляді обсесивних ремінісценцій сюжетно залежного характеру. При цьому клінічна картина протікає важко і прогностично несприятливо, гостра симптоматика часто переходить в хронічну, провокуючи неврозоподобні і психопатоподібні розлади.

Об'єкт дослідження: індивідуальні особливості реакції шахтарів на стресові ситуації, дослідження особливої дії темпераменту на стресові ситуації.

Предмет дослідження: індивідуально-психологічні і соціально-психологічні чинники на стресові ситуації у потерпілих шахтарів, вплив індивідуальних особливостей шахтарів, а саме, темпераменту, на професійну діяльність та на стресові ситуації у останніх.

Мета дослідження: виявити індивідуальні особливості реакції шахтарів на стресові ситуації.

Згідно поставленої мети були намічені основні задачі дослідження:

1.Обгрунтувати теоретичні і методичні підходи до вивчення проблеми реакції на стресові ситуації шахтарів.

2. Прослідити діагностичними методами особливості реакції шахтарів на стресові ситуації.

3. Дослідити дію темпераменту на професійну діяльність шахтарів.

4. Досліджувати динаміку особових розладів у потерпілих від стресових ситуацій шахтарів.

Методологічною і теоретичною основою дослідження сталі концепції особи Ф. Перзла, До. Роджерса, До. Юнга, Е. Фромма, Е.Г. Лічко, спадкові механізми психіки С.Д. Максименко і вивчення стресових чинників в зміні особи Р. Селье, Ю.А. Александровського, Л.Ю. Шестопалової, вивчення ролі емоційно-вольової сфери у формуванні особи Г.С. Костюка, А.Н. Леонтьева, П.В. Симонова, А.Я. Чебикина, положення загальної психодиагностики і консультування Р. Айзенка, Л.Ф. Бурлачука, Н.Ю. Максимової, теоретико-методичні розробки в області НЛП: С.В. Ковальова, А. Аткинсон.

Методи дослідження: теоретичний аналіз наукової літератури присвячений проблемі дослідження, емпіричне дослідження з використанням діагностичних методів: інтерв'ю; стандартизованого методу дослідження особи, опитувальника депресивності Бека, опитувальника Айзенка, шкали оцінки впливу травматичної події – ШОВТП; шкали дисоціації; шкали Гамільтона; тесту на виявлення тривожності (опитувальник Спілберга - Ханіна).

Близько 20 років тому в медицині стали використовувати таке поняття, як посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), який має на увазі психічний розлад, що виникає як негайна або відстрочена реакція на екстремальну або травматичну подію. Обов'язковою умовою є те, що подія повинна носити загрожуючий життю характер і оцінюватися людиною як дуже могутня загроза.

Таким чином, основною умовою розвитку ПТСР є стрес, причому рівня дистресу. Протягом життя від даного розладу страждають 13% всього населення земної кулі, а у потерпілих в результаті надзвичайних подій ПТСР розвивається. Його тривалість може варіювати від декількох тижнів до 30 і більше років.

Актуальність даної теми в Україні дуже велика. У нас є своя національна область небезпечних професій – це шахтарі.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ РЕАКЦІЇ ШАХТАРІВ НА СТРЕСОВІ СИТУАЦІЇ

1.1 Вивчення стресу в психології

Основоположником вчення про стрес, як відомо, є канадський вчений Г. Селье. В 1936 р. він опублікував в журналі Nature знамениту статтю «Синдром, що викликається різними ушкоджувальними агентами». В ній наводилися дані про стандартні реакції організму на дію різних хвороботворних агентів. Це повідомлення поклало початок вченню про стрес, тобто про стан неспецифічної напруги в живому організмі, викликаному будь-яким зовнішнім ушкоджувальним чинником, або стрессором, як назвав його Г. Селье.

Стрес в первинному значенні розумівся Г. Селье як загальний адаптаційний синдром, тобто сукупність безлічі фізіологічних реакцій, що виконують адаптаційну функцію і характеризуючих цілісний фізіологічний стан організму, обумовлений впливом будь-якого шкідливого агента (фізичного, хімічного, біологічного, психічного і ін.). На дії різного роду - холод, страх, швидкий біг, утомленість, введення фармакологічних речовин, приниження, загроза і багато що інше - організм відповідає не тільки місцевою захисною реакцією, але і цілісною однотипною реакцією незалежно від того, який подразник діє в даний момент на організм. Включається механізм мобілізації організму на протидію стрессору, на адаптацію до нової ситуації, на боротьбу з небезпекою.

Основна увага Г. Селье і його послідовники уділяли біологічним і фізіологічним аспектам проблеми стресу. Традиційним стало розуміння стресу як фізіологічної реакції організму, зокрема реакції ендокринних залоз, контрольованих гіпофізом, На дію різних негативних чинників. Дія стресора підвищує активність ряду залоз внутрішньої секреції (реакції відбуваються в такій послідовності: гіпоталамус - передня частка гіпофіза - кора надниркових), а під впливом гормонів змінюється режим роботи багатьох найважливіших органів і систем. В боротьбі з хвороботворними агентами організм напружується, мобілізує всі сили і шукає ті або інші шляхи для пристосування до небезпеки. В цьому, по Селье, і полягає основне біологічне значення стресу. Селье назвав стрес загальним адаптаційним синдромом. Загальним - тому що при його виникненні змінюється загальний стан організму; адаптаційним - тому що він допомагає організму пристосовуватися до шкідливої дії стресора; синдромом - тому що спостережувані при цьому явища взаємозв'язані і представляють один комплекс.

Вітчизняні учені справедливо відзначають істотні недоробки і недоліки концепції Г. Селье і його школи. Основна помилка Г. Селье полягала в тому, що механізми неспецифічного пристосування він зводив до змін рівнів адаптивних гормонів в крові, хоча вони мають складнішу природу. Провідна і вирішальна роль в регуляції процесу пристосування організму належить нервовій системі.

Першим спробував розмежувати фізіологічне і психологічне розуміння стресу видний американський учений Р. Лазарус, який запропонував диференціювати фізіологічний і психологічний види стресу. Вони, на його думку, істотно відрізняються один від одного особливостями подразників (стресоров), що їх викликають, механізмом виникнення і характером у відповідь реакції. По Р. Лазарусу, аналіз психічного стресу вимагає обліку ряду інтелектуальних і особових моментів - значущість ситуації для суб'єкта, відношення особи до неї і т.д. Особливу увагу Лазарус надає процесу оцінки загрози. Загрозу він розуміє як передбачення людиною майбутнього зіткнення з якоюсь небезпечної для нього ситуацією.

З цих пір терміном «стрес» стали позначати стан людини, що виникає в організмі під дією різних психологічних і емоційно значущих для індивідуума подразників. Зараз терміни «психічний стрес» і «емоційний стрес» часто використовуються як рівнозначні, оскільки майже всі учені визнають, що основною причиною психологічного стресу є емоційне збудження. Не випадково, ймовірно, багато дослідників стресу сталі ототожнювати поняття стресу і емоцій. Але це обідняє поняття стресу, оскільки в структуру психологічного стресу, крім емоційного, входять і інші психологічні компоненти (мотиваційно-особові, інтелектуальні, перцептивні).

Поняття стресу використовують не тільки в психології, але і в медицині, біології, соціології і навіть в політиці.

Проте не дивлячись на все це, в психології дотепер не існує єдиної теорії стресу, а поняття стресу надзвичайно розпливчато і багатозначно.

Мабуть, найбільші симпатії психологів завоювала теорія стресу, запропонована Лазарусом. Як вже указувалося, основним поняттям її є інтелектуальний процес оцінки, що дозволяє індивідууму аналізувати значення діючого подразника і вирішувати питання про його можливу шкоду. Ця теорія - по суті перша власне психологічна концепція стресу - отримала назву когнітивної теорії стресу.

Вельми поширено в психології розуміння стресу, засноване на ситуаціях, що викликають його або сприяючих його виникненню. Типова ситуація подібного роду - ситуація, в якій людина вимушена вирішувати надважку задачу, що перевищує в даний момент його фізичні або розумові можливості.

Як указує французький вчений П. Фресс, стресогенним моментом є не сама по собі ситуація, а відносини в цій ситуації між мотивами і можливістю суб'єкта діяти адекватно їм. Залежно від ступеня відповідності мотивації можливостям індивідуума всі стресогенні умови П. Фресс підрозділяє на дві групи. Першу складають умови, при яких суб'єкт не здатний, не уміє або просто не готовий діяти (новизна, незвичність, раптовість ситуації). Другу групу складають: надсильна мотивація, що викликає або надсильне хвилювання, або підвищену напругу, або розрядку збудження у формі радості, сміху і т.д. Особливо позначається надсильна мотивація в соціально значущих ситуаціях, в умовах конфлікту.

Г. Стокфельт (1970) відзначає, що грубо всі стимули, що викликають стрес, можуть бути підрозділений на дві великі групи: 1) стимули конативного характеру; 2) стимули інтелектуального характеру.

По Стокфельту, стресовими є ситуації очікування оцінки людиною своєї особи або діяльності; ситуації, пов'язані з виконанням відповідальної або небезпечної роботи (військова битва, підводне плавання, космічний політ, аварія, боротьба з пожежею і т. д.); ситуації, коли інтелектуальна або будь-яка діяльність утруднена (дефіцит часу, дія відволікаючих чинників, перешкод і ін.); ситуації, пов'язані з порушенням міжособових контактів і відносин і т.п.

Природно, стан, що виникає у суб'єкта в цих або інших ситуаціях і визначуване як стресове, залежно від виду ситуації одержує свою назву. Оскільки ситуацій цих незліченна множина, в психології сталі виділяти безліч різновидів стресу. Так, в даний час говорять про стрес життя (Г. Селье, 1956), маючи на увазі під ним психічний стан людини, що виникає під впливом ситуацій, обумовлених витратами сучасної цивілізації (урбанізація, зростаючий темп повсякденного життя, забруднення навколишнього середовища і т. д.). Сюди ж можна віднести стресові стани, що виникають у людини у зв'язку з рядом негативних сторін суспільства.

Існують такі форми стресу, як стрес лабораторний або експериментальний, соціальний або міжособовий, больовий і хірургічний, військовий і космічного польоту, мотиваційний, екзаменаційний і інтелектуальний, швидкісний, індустріальний і т.д.

У всіх цих випадках терміном «стрес» користуються для позначення вельми широкого класу явищ, що відносяться до взаємодії між екстремальними стимулами і пристосовними можливостями людини.

Таке розуміння стресу звужує поняття, оскільки очевидно, що одна і та ж ситуація може викликати легке емоційне збудження у однієї людини, сором - у іншого, гнів - у третього; більш того - одна і та ж людина здатна проявляти різні негативні емоційні реакції - від байдужості до афекту.

Серед дослідників популярно розуміння стресу, засноване на реакціях, які він викликає в організмі і в яких виявляється.

Хоча класичним прикладом розуміння стресу як реакції як і раніше залишається концепція Г. Селье про загальний адаптаційний синдром, останніми роками з'явилося багато робіт, в яких велику увагу надається опису реакцій і всіляких змін, що відбуваються в цей час як у фізіологічних системах, так і в поведінці і діяльності людини.

Наприклад, Холт із співавторами (1970), перераховуючи показники стресу, розрізняють фізіологічний, поведінковий і психологічний рівні.

Багато зарубіжних і радянських учених, що вивчають стан стресу, судять про нього по виділенню адреналіну і норадреналіну, частоті серцевих скорочень (ЧСС) і суб'єктивним реакціям випробовуваних (самооцінці самопочуття і настрою).

Слід зазначити, що найбільше значення більшість зарубіжних учених додає саме реєстрації і аналізу гуморальних реакцій.

Цікаве трактування стресу, запропоноване В. В. Суворовою (1975). Одним з її основних положень є гіпотеза про залежність виду стресу від «місця додатку» стресових дій, тобто від того субстрата, де виникає реакція на ці дії. Залежно від цього вона виділяє стрес периферичний (наступає при порушенні гомеостазу при діях різного роду: температурних, больових, хімічних, радіоактивних і т.д. - на периферичні органи і тканини і розвивається по типу загального адаптаційного синдрому) і стрес церебральний (наступає при негативній дії на функції другої сигнальної системи і процеси вищої нервової діяльності. Відповідно до цього виділяються два його вигляди - второсигнальний і першосигнальний.

Як і більшість дослідників стресу, В. В. Суворова розділяє негативну позицію в оцінці стану стресу, вважаючи, що «стрес - це надзвичайний стан, який необхідний подолати, з якого не обходжений вийти. Стрес не характеризується популярністю - він, як правило, негативний».

Взагалі через неоднозначність трактування поняття «стрес», обтяженої його медико-біологічними і односторонніми психологічними уявленнями багато учених, особливо вітчизняних, цьому поняттю віддають перевагу іншому - «психічна напруженість», яку позначають психічний стан людини в складних і утруднених (екстремальних) умовах діяльності. При цьому поняття «стрес» і «психічна напруженість», на жаль, нерідко ототожнюються, вживаються як синоніми.

Довгий час вважалося, що стрес викликають лише негативні чинники. Проте численні дослідження останніх роки показали, що механізм стресу може прийти в дію не тільки під впливом шкідливих чинників. Тому в сучасному формулюванні стрес визначається як неспецифічна реакція організму на будь-яку дію, що надається на нього.

Отже, ні ситуаційне розуміння стресу, ні розуміння стресу, засноване на реакціях, недостатнє для його повної психологічної характеристики. По-перше, не всякий емоційний стан, що виникає у важкій або загрожуючій ситуації, є стресом, а, по-друге, не всяка реакція, що виникає при стресі, є властивою тільки цьому стану і не може виникати в інших ситуаціях (специфічні для стресу реакції - ендокринні, кардіоваскулярні т.і. - можуть супроводжувати, наприклад, утомленість, хворобу і ін.).

Отже, немає специфічних фізіологічних показників стресу. Діагностувати стрес тільки по вегетативних або ендокринних зсувах не можна, оскільки вони неспецифічні для стресу, а виникають і при цілому ряді негативних емоцій, стані стомлення і т.д.

У зв'язку з цим необхідно диференціювати стрес від інших близьких станів, наприклад, тривожності, фрустрації, дискомфорту і т.п. Розмежування стресу і емоційних станів - задача надзвичайно важка. В зарубіжних дослідженнях порівняльний аналіз і розмежування стресу і емоційних станів практично не проводяться. У вітчизняній психології така спроба зроблена В. В. Суворовою (1975), яка показує, що хоча стрес і емоції в деяких чаях співпадають, все-таки емоційні і стресові стани розрізняються як за змістом цих понять, так і по фізіологічних механізмах і ролі в житті і діяльності людини. Ще більші відмінності існують між стресом і станом стомлення, які зв'язані між собою значно менше ніж стрес і емоції.

Особливий інтерес уявляє питання про вплив психічного стресу на поведінку і діяльність людини.

Багато років в психології домінувало розуміння стресу як стану, що викликає пониження функціонального рівня. Значне число досліджень присвячено вивченню стресу як чинника, негативно діючого на психічні функції і діяльність індивідуума, а також дезорганизуючего його поведінка. Наприклад, встановлено, що стрес викликає порушення сенсорної активності, особливо зорової і слухової, придушення розумової діяльності, погіршення мнемичних процесів.

Лише порівняно недавно стали говорити про дві форми впливу стресу - що підвищує функціональний рівень діяльності людини («стрес лева») і знижуючого його («стрес кролика»). Річ у тому, що у лева в надниркових виявляється переважно норадреналін, а у кролика - адреналін. Виникла гіпотеза, що при емоціях, пов'язаних з необхідністю затримати їх зовнішні прояви (оборонна реакція, що викликає страх, депресію), посилюється виділення адреналіну («гормону кролика»), а при емоціях, пов'язаних з вираженим зовнішнім проявом (агресивна реакція, супроводжувана люттю, гнівом, злістю), виділяється норадреналін («гормон лева»).

М. Франкенхойзер (1967) різний вплив однієї і тієї ж стресової ситуації на різних людей намагалася пояснити відносним посиленням виділення адреналіну в період стресу. Тривога і уникнення (гальмівна форма стресу) спостерігалися у «кроликів», агресивна форма (збудлива) - у «левів». Було виказане припущення, що це обумовлено відмінностями в такій межі особи, як тривожність. Проте ця гіпотеза не отримала експериментального підтвердження (М. Франкенхойзер, 1970).

Про залежність успішності діяльності в умовах психічного стресу від особових особливостей індивідуума говорять, наприклад, дані про зв'язок погіршення діяльності під впливом стресу і схильності до тривоги (З. Льовандер, 1970; А. Русен, 1970), схильності до депресивних тенденцій (М. Франкенхойзер, 1970), надмірної мотивації (Т. Стокфельт, 1970), завищення рівня домагань особи (Я. Рейковській, 1966) і т.д.

Поза сумнівом, в комплексі причин, що обумовлюють вплив психічного стресу на ефективність діяльності, індивідуально-психологічні особливості особи індивідуума грають далеко не останню роль.

Факти свідчать про те, що в умовах стресу властивості нервової системи і темпераменту людини роблять як позитивний, так і негативний вплив на динаміку його діяльності і її загальну результативність.

Дані про різний вплив стресової ситуації на поведінку і діяльність людей з різними типологічними властивостями нервової системи вперше були отримані в лабораторії Б.М. Теплова - В.Д. Небиліцина з Д.М. Гуревичем і його співробітниками при дослідженні операторів енергосистем в умовах аварій. Були знайдені не залежні від досвіду і кваліфікації чергового оператора індивідуальні відмінності в поведінці при ліквідації справжніх і тренувальних аварій. Виникло припущення, що відмінності в поведінці пов'язані з відмінностями в силі нервової системи. Ділові характеристики 26 чергових інженерів були зіставлені з результатами лабораторних випробувань сили їх нервової системи. Виявилося, що ті випробовувані, які були кваліфіковані як що не «справляються», володіють вираженою слабкістю нервової системи.

В.Д. Небиліцин, розглядаючи проблему надійності праці оператора в світлі вчення про типи вищої нервової діяльності (1964), висунув гіпотезу про зв'язок між деякими характеристиками робочих якостей оператора і основними властивостями його нервової системи. Серед цих якостей він виділив основні: довготривалу витривалість, в основі якій лежить сила нервової системи; витривалість до екстреної напруги і перенапруження, яка повинна бути зв'язаний або з силою нервової системи по відношенню до збудження, або з врівноваженістю нервових процесів; перешкодостійкість до дії чинників середовища (температура, тиск, вогкість, шуми, прискорення, гіпоксія і т.д.), яке також прямо залежить від сили нервової системи; реакція на непередбачені подразники - функція врівноваженості нервових процесів збудження і гальмування. Перемикається, на думку В.Д. Небиліцина, пов'язана з рухливістю нервових процесів.

Отже, слабкість нервової системи з боку збудження і висока тривожність - це ті чинники, які обумовлюють зниження ефективності діяльності і дезорганізацію поведінки в умовах психічного стресу.

Останніми роками в області психології праці, в інженерній психології сталі говорити про емоційну стійкість як властивості особи, яка забезпечує високоефективну діяльність і цілеспрямовану поведінку людини в умовах стресу. Причому немає однозначного розуміння природи цієї емоційної стійкості. Якщо одні розуміють її достатньо просто і однозначно «як здатність долати стан зайвого емоційного збудження при виконанні складної рухової діяльності» (В.Л. Маріщук, 1964); інші - дещо ширше, розуміючи під цією властивістю «з одного боку, несприйнятливість до эмоціогених чинників, що надають негативну дію на психічний стан індивідуума, а з другого боку, здатність контролювати, стримувати і управляти виникаючими емоціями, забезпечуючи тим самим успішне виконання необхідних дій» (Е.А. Мілерян, 1966), то треті (наприклад, П.Б. Зільберман, 1974) вважають, «що під емоційною стійкістю слід розуміти інтегральну властивість особи, що характеризується такою взаємодією емоційних, вольових, інтелектуальних і мотиваційних компонентів психічної діяльності індивідуума, яка забезпечує оптимальне успішне досягнення мети діяльності в складній емотивованій обстановці».

Загальним у всіх цих підходах є те, що, на думку дослідників, висока або сильна емоційна стійкість визначає високу або підвищену продуктивність діяльності в умовах стресу, низька або слаба емоційна стійкість - погіршення і зниження її. Більшість авторів зв'язує високу емоційну стійкість з великої силою нервової системи, її врівноваженістю.

Прийнято вважати, що ситуація стресу має емоційно негативний характер. В.С. Мерлин (1964), Н.С. Уткина (1968), А.А. Коротаев (1968) і інші знайшли, що пониження функціонального рівня діяльності і стресові реакції в поведінці осіб із слабою нервовою системою виникають і тоді, коли завдання пов'язано з позитивними емоціями (експериментатор позитивно оцінює роботу випробовуваного, звучить приємна музика). Отже, у людей із слабою нервовою системою за певних умов стан стресу виникає і розвивається під впливом позитивного емоційного подразника.

Дані, отримані співробітниками лабораторії В.З. Мерліна, дозволили вже не так однозначно розглядати залежність поведінки і продуктивності діяльності людини в умовах психічного стресу від типологічних особливостей нервової системи. Поза сумнівом, вплив стресу залежить не тільки від сили - слабкості нервової системи, її врівноваженості або ступеня тривожності, але і від особливостей особи, наприклад, її відносин, активності мотивації.

Отже, аналіз поняття психічного стресу показує, що стрес розглядається, як правило, вузько, односторонньо. Більшість учених розуміє його як стан, що виникає або у важкій, або в загрожуючій, або в якійсь інший емоційно негативної ситуації.

Загальним для всіх видів психічного стресу, на думку більшості дослідників, є їх обумовленість діями негативного емоційного подразника. Лише деякі учені вважають, що стан стресу може виникати при дії позитивних емоційних подразників.

Багато дослідників або ототожнюють стрес з іншими негативними емоційними реакціями (тривога, фрустрація, дискомфорт, агресія, конфлікт, психічний зрив), або позначають поняттям стресу крайній ступінь стану психічної напруженості.

Майже всі учені вважають, що психологічний стрес негативно впливає на поведінку і діяльність людини. Лише останнім часом з'явилися припущення про позитивний вплив стресу і тепер залежно від характеру впливу на організм стрес розділяють на дистрес (діючий негативно) і евстрес (діючий позитивно).

Встановлено, що одна і та ж напружена ситуація викликає у різних людей залежно від їх індивідуальних особливостей різний ступінь стресу. В цій області досліджень помітні відмінності в позиціях вітчизняних і зарубіжних психологів.

Зарубіжні дослідники, пояснюючи індивідуальні відмінності в прояві стресу і його впливі на людину, в основному спираються на теорію стресу Г. Сельє і пов'язують ці відмінності з особливостями ендокринної системи. Проте останні роботи ряду вітчизняних учених показують, що природу даного явища неможливо вивести з механізмів тільки ендокринної регуляції, відмінних відсталістю і інертністю. Найтонше пристосування організму до дій середовища забезпечує нервова система. Тому різний вплив однієї і тієї ж стресової ситуації на діяльність різних людей істотно залежить від властивостей загального типу нервової системи (зокрема від сили нервової системи щодо збудження) і деяких особливостей темпераменту (тривожності, емоційної збудливості, імпульсної).

1.2. Стресостійкість організму залежно від темпераменту

Особливості реакції на ситуації у різних людей індивідуальні. До зовнішніх чинників, що визначають індивідуальну стресостійкість людини, відносять умови життя, спосіб життя, живлення. Внутрішні чинники стресостійкість – це спадковість, попередні хвороби, індивідуально-психологічні якості (властивості нервової системи, конституція, темперамент). Багато в чому наша стресостійкість визначається темпераментом. В сучасній психології цим терміном позначають особливості психіки людини. Темперамент є біологічним фундаментом нашої особи, заснований на властивостях нервової системи людини і пов'язаний з будовою тіла (конституцією), обміном речовин в організмі. Саме темперамент багато в чому визначає потенційну стресостійкість організму.

Традиційно виділяють чотири основні типи темпераменту: холерик, сангвінік, флегматик і меланхолік.

Холерик. Холеричний темперамент відноситься до сильного, неврівноваженого типу нервової системи. Це легко збудливі, емоційно активні люди, стрімко виконуючі професійні функції. Холерики мають порівняно високу чутливість до стресу, вони практично миттєво відчувають зміни зовнішніх умов і свого власного стану. Проте за рахунок того, що за допомогою виражених емоційних «спалахів» вони швидко позбавляються від негативного стану, холерики його не накопичують і здатні тривалий період працювати в умовах напруги.

Флегматик. Представники флегматичного темпераменту володіють сильним, урівноваженим типом нервової системи. Активність флегматика в зовнішній діяльності понижена, але витривалість, працездатність достатньо великі. Люди цього типу можуть наполегливо і тривало трудитися в умовах професійного стресу, але здатні накопичувати негативний стан, а проявляють його рідко, але дуже різко: «бунтом» проти керівництва, несподіваним рішенням змінити місце роботи і т.д.

Сангвінік. Мабуть, самий стресостійкість тип темпераменту, оскільки володіє сильним, урівноваженим, рухомим типом нервової системи. Природний оптимізм дозволяє долати негативні стани, а високий життєвий тонус і поверхневість емоційних переживань – протистояти діям емоційного і інформаційного видів стресу.

Меланхолік. А ось емоційно «крихкі меланхоліки» мають низьку стресостійкість. Такі люди – представники слабого типу нервової системи, тому фізично і емоційно менш витривалі. Меланхоліки наділяють здібністю до співпереживання, умінням спостерігати, їх емоційні переживання глибокі і тривалі. В умовах стресу вони помітно знижують працездатність, випробовують дискомфорт, погіршення загального самопочуття. Те, що реакція на стрес і форми його протікання залежать у тому числі (але не тільки!) від типу темпераменту – очевидно.

Оскільки кожна діяльність пред'являє до психіки людини і її динамічних особливостей певні вимоги, немає темпераментів, ідеально придатних для всіх видів діяльності. Можна сказати, що люди холеричного темпераменту більш придатні для активної ризикованої діяльності («воїни»), сангвініки - для організаторської діяльності («політики»), меланхоліки - для творчої діяльності в науці і мистецтві («мислителі»), флегматики - для планомірної і плідної діяльності («творці»). Для деяких видів діяльності, професій протипоказані певні властивості людини, наприклад, для діяльності льотчика-винищувача протипоказана повільність, інертність, слабкість нервової системи. Отже, флегматики і меланхоліки психологічно мало придатні для подібної діяльності.

Роль темпераменту в праці і навчанні полягає в тому, що від нього залежить вплив на діяльність різних психічних станів, що викликаються неприємною обстановкою, емоцисгеними чинниками, педагогічними діями. Від темпераменту залежить вплив різних чинників, що визначають рівень нервово-психічної напруги (наприклад, оцінка діяльності, очікування контролю діяльності, прискорення темпу роботи, дисциплінарні дії і т. п.)

Існують чотири шляхи пристосування темпераменту до вимог діяльності.

Перший шлях - професійний відбір, одна із задач якого - не допустити до даної діяльності осіб, які не володіють необхідними властивостями темпераменту. Даний спосіб можливий тільки при відборі кандидатів на професії, пред’являючи підвищені вимоги до властивостей особи.

Другий шлях пристосування темпераменту до діяльності полягає в індивідуалізації що пред'являються до людини вимог, умов і способів роботи (індивідуальний підхід).

Третій шлях полягає в подоланні негативного впливу темпераменту за допомогою формування позитивного відношення до діяльності і відповідних мотивів.

Четвертий, основний і самий універсальний шлях пристосування темпераменту до вимог діяльності - формування її індивідуального стилю. Під індивідуальним стилем діяльності розуміють таку індивідуальну систему прийомів і способів дії, яка характерна для даної людини і доцільна для досягнення успішних результатів діяльності.

Темперамент накладає відбиток на способи поведінки і спілкування. Наприклад, сангвінік майже завжди ініціатор в спілкуванні, він відчуває себе в компанії незнайомих людей невимушено, нова, незвичайна ситуація його тільки порушує, а меланхоліка, навпаки, лякає, збентежує, він втрачається в новій ситуації, серед нових людей. Флегматик насилу сходиться з новими людьми, свої відчуття проявляє мало і довго не помічає, що хтось шукає мотиву познайомитися з ним. Він схильний любовні відносини починати з дружби і врешті-решт закохується, але без блискавичних метаморфоз, оскільки у нього сповільнений ритм відчуттів, а стійкість відчуттів робить його однолюбом. У холериків, сангвініків, навпаки, любов виникає частіше з вибуху, з першого погляду, але не така стійка.

Продуктивність роботи людини тісно пов'язана з особливостями його темпераменту. Так, особлива рухливість сангвініка може принести додатковий ефект, якщо робота вимагає від нього частого переходу від одного роду занять до іншого, оперативності в ухваленні рішень, а одноманітність, регламентована діяльності, навпаки, приводить його до швидкого стомлення. Флегматики і меланхоліки, навпаки, в умовах строгої регламентації і монотонної праці знаходять велику продуктивність і опірність стомленню, ніж холерики і сангвініки.

В поведінковому спілкуванні можна і потрібно передбачати особливості реакції осіб з різним типом темпераменту і адекватно на них реагувати.

Підкреслимо, темперамент визначає лише динамічні, але не змістовні характеристики поведінки. На основі одного і того ж темпераменту можлива і «велика», і соціально-нікчемна особа.

Цікаво, що благополучні сімейні пари із стійкими відносинами відрізняються протилежними темпераментами: збудливий холерик і спокійний флегматик, сумний меланхолік і життєрадісний сангвінік як би доповнюють один одного, потрібен один одному. В дружніх відносинах часто бувають люди одного темпераменту, окрім холериків (два холерики часто сваряться через взаємну нестриманість).

З'ясувалося також, що самими універсальними партнерами є флегматики, оскільки їх влаштовує будь-який темперамент, окрім власного (пари флегматиків виявилися вельми неблагополучними за даними багатьох авторів).

І.П. Павлов виділив ще три «чисто людських типу» вищої нервової діяльності: розумовий, художній, середній. Представники розумового типу (переважає активність другої сигнальної системи лівої півкулі мозку) вельми розсудливі, схильні до детального аналізу життєвих явищ, до відвернутого абстрактно-логічного мислення. Відчуття їх відрізняються помірністю, стриманістю і звичайно прориваються назовні, лише пройшовши через фільтр розуму. Люди цього типу звичайно цікавляться математикою, філософією, їм подобається наукова діяльність.

У людей художнього типу (переважає активність першої сигнальної системи правої півкулі мозку) мислення образне, на нього накладає відбиток велика емоційність, яскравість уяви, безпосередність і жвавість сприйняття дійсності. Їх цікавить перш за все мистецтво, театр, поезія, музика, письменницька і художня творчість. Вони прагнуть широкого круга спілкування, це типові лірики, а людей розумового типу вони скептично розцінюють як «сухарів». Більшість людей (до 80%) відноситься до «золотої середини», середнього типу. В їх характері трохи переважає раціональний або емоційний початок, і це залежить від виховання з найранішого дитинства, від життєвих обставин. Виявлятися це починає до 12-16 років: одні підлітки велику частину часу віддають літературі, музиці, мистецтву, інші - шахам, фізиці, математиці.

Зі всіх властивостей темпераменту, мені б хотілося загострити увагу на тривожності.

У американських авторів можна знайти зіставлення деяких індивідуальних психічних особливостей із швидкістю утворення позитивних і умовних гальмівних рефлексів. Сюди відносяться дослідження тривожності, або турботи. Тривожність діагностувалося за допомогою дуже різноманітних наборів випробувань чаші всього за допомогою так званої Тейлоровськой шкали "відкритої тривожності", яка побудована по типу опитувальника. Склад психологічних компонентів тривожності не можна вважати цілком визначеним і встановленим. Найстійкіші і постійні компоненти цього комплексу: стан емоційної напруги (stress), переживання особистої загрози, підвищена чутливість до невдач і помилок, віднесення невдач і помилок, за рахунок властивостей своєї особи, заклопотаність, саме недовірливість, незадоволеність собою (Sarasch, I960). Весь цей симптокомплекс володіє однією з основних відмітних ознак темпераменту: від нього залежить динаміка діяльності. Але виявляється він лише в ситуації небезпеки і залежить від мотивів і відносин особи.

Тривожність спостерігається також при незадоволенні мотивів і у всякому психологічному конфлікті типу фрустрації. Стан тривожності не є іманентною властивістю, властивому певному темпераменту. Воно з'являється лише при певних порушеннях в системі мотивів і відносин особи. Недолік досліджень по Тейлоровської шкали "відкритої тривожності" в тому, що індивідуальні психічні особливості в них встановлювалися в більшості випадків на основі опитувальника. В опитувальнику указуються ті зовнішні ознаки, на основі яких можна судити про психічні особливості, що входять в комплекс тривожності. Діагноз проводився на основі бесіди з випробовуваними і безпосереднього спостереження за їх поведінкою. Цей метод діагнозу вельми ненадійний. У всіх цих роботах американських авторів, як і в більш ранніх роботах Іванова-Смоленського, симптомокомплекс психічних особливостей зіставлявся не із загальним типом нервової системи або окремими його властивостями, а з індивідуальними особливостями утворення позитивних умовних рефлексів. При такому способі зіставлення неможливо сказати, від якого саме загального типу нервової системи або окремої властивості залежить даний симптомокомплекс властивостей темпераменту. У випробовуваних з високим ступенем тривожності сила гальмування менше ніж сила збудження. Також з'ясувалася залежність тривожності від сили нервових процесів, 9 учнів із слабим процесом збудження при виконанні контрольної роботи в тому випадку, якщо від її результатів залежить різке погіршення четвертної відмітки, розподіл уваги погіршується в порівнянні з виконанням цієї роботи в спокійній ситуації. Тим часом у учнів з сильним процесом збудження при виконанні такої роботи, розподіл уваги не погіршується, а навпаки поліпшується в порівнянні з роботою в спокійній ситуації. Таким чином, цей симптомокомплекс володіє і іншими відмітними ознаками темпераменту: він залежить від загального типу нервової системи і має стійкий і постійний характер; виявляється в різні періоди життя і в різних ситуаціях.

1.3 Розлади, які виникають після стресових ситуацій

За даними А.А. Чурлина і Л.Н. Касимова майже кожна четверта людина в міській популяції опинялася в ситуації, загрожуючої її життю або фізичній цілості, і у 14,17% осіб можна діагностувати ПТСР різному ступеню вираженості: у 5,23% - розгорнений, в 3,3% - компоненти ПТСР.

Але найбільш часто ПТСР наголошуються в результаті аварій на крупних промислових підприємствах, у тому числі на шахтах. Дослідження, проведені на крупних промислових підприємствах, виявили, що 54,3% співробітників знаходять психічні відхилення прикордонного рівня.

В останні десятиріччя людство перенесло немало крупних катастроф, зв'язаних з використанням нових технологій і злочинним, некомпетентним їх використовуванням. За даними МОЗ (без урахування крупних аварій і катастроф) лише на автомобільних дорогах миру щорічно гине більше 300 тис. чоловік. В кінці 90-х років число жертв залізничних катастроф перевищило навіть кількість жертв в результаті автомобільних аварій. На Україні увагу вітчизняних психологів і психіатрів привернуте до наслідків аварії на ЧАЕС.

Систематичні дослідження проблеми наслідків дії на людину екстремальних розладів почалися у зв'язку з необхідністю реабілітовувати величезну кількість людей в результаті воєн в Кореї і у В'єтнамі в 60-70 рр. Саме з того часу виникло поняття «посттравматичні стресові розлади». Даний термін знайшов віддзеркалення в DSM-III, а потім в DSM-III-R і МКБ-10. В 25 - 30% випадків у воюючих виникли клінічні варіанти ПТСР.

Психіатричний і психологічний аналіз порушень вищих психічних функцій, відомих під назвою ПТСР, показав, що дані розлади відомі дуже давно, хоча і під іншими назвами. Ще в 1871 р. Коста описав психічні розлади у солдатів, що брали участь в громадянській війні в Америці. В клінічній картині захворювання цих солдатів превалювали кардіологічні симптоми («солдатське серце»). В 1884 р. були описані важкі психічні наслідки у потерпілих в результаті глобальної залізничної катастрофи, при цьому згадані розлади наголошувалися у тих осіб, які не отримали фізичних пошкоджень. З того часу до психологічної і психіатричної літератури увійшов термін «травматичний невроз», при цьому малися на увазі психологічні травми. В 1907р. до психологічної і психіатричної термінології увійшло поняття «військовий невроз».

У військовослужбовців, що брали участь в боях в Афганістані і Чечні, іноді розвивався так званий «синдром Зомбі». Він є патологічним розвитком особи з паранояльною спрямованістю до складноорганізованих бойових дій. У цих осіб можуть бути короткочасні прояви сверхдовірливости і сверхвідкритості, що змінялися невмотивованою і непередбачуваною агресивною ворожістю. На думку ряду авторів для цих осіб характерна шизо-епилептоїдна конституція. На відміну від «Зомбі», формованого хронічним жорстоким стресом війни (смертельною загрозою), ще один описуваний клінічний феномен - «феномен Рембо» формується у добровільних учасників ліквідації надзвичайних ситуацій. Даний феномен представляє невротичну структуру, обумовлену інтрапсихичним конфліктом між прагненням до гострих відчуттів (участі до надзвичайних ситуацій) і відчуттями тривоги, вини, сорому і огиди за свою участь в них. Особа з «синдромом Рембо» прагне брати участь в надзвичайних ситуаціях, щоб подолати пасивний або активний внутрішній стрес.

У 25 - 30% українських ветеранів афганської війни мають місце виражені прояви наслідків стресових розладів. У 50% колишніх солдатів-інтернаціоналістів наголошуються окремі симптоми цього розладу. Характерним розладом було зниження рівня їх соціальної адаптації.

Існує точка зору про постчорнобильский синдром як про складну проблему виникнення психологічної, психічної і соматоневрологичної патології у учасників ліквідації наслідків аварії (ЛНА) на Чорнобильській атомній електростанції (ЧАЕС). Ряд дослідників наполягає на участі психотравмуючих чинників в генезе патологічних проявів у ЛНА на ЧАЕС. Підкреслюється роль зміни життєвого стереотипу, що є хронічним патогенним чинником і що приводить до формування стійких психогенних порушень, патохарактерологичного розвитку особи і психосоматичних захворювань. В зв'язку з цим знаходиться і уявлення про постчорнобильский синдром як про патологічні прояви, що нагадують органічні, але виникаючих в результаті емоційного стресу.

В літературі є повідомлення про те, що емоційна напруга і психічний стрес є причиною передчасного старіння.

При дослідженні великої групи шахтарів - ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС - виявилася велика питома вага виникнення у них страху смерті, сенестопатій, нозофобій, розладів сну, зниженого настрою. Проте далеко не тільки у тих шахтарів, які брали участь в ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, але і у багато кого з тих, хто потрапив в катастрофу на підприємствах вугільної промисловості, розглядалися розлади нервової системи.

Як з'ясувалося, з кожним роком збільшується число аварій на шахтах. Так, в 2007 р. на підприємствах вугільної промисловості України відбулося більше 20 аварій, при цьому велика частина з них наголошувалася на Донбасі. В 2006 р. тільки в Донецькій області загинуло 206 гірників, в 2007 – 181, в 2008 – 233, в 2009- 211. В 2007 р. в Донецькій області лише за перше півріччя відбулося 85 крупних аварій, в результаті яких загинуло 160 чоловік. 82% шахт цієї області є небезпечними через раптові викиди вугілля, газу і вибухів пилу. В Луганській області анологічні катастрофи загрожують життєдіяльності 32% шахт.

Здійснений групою учених клініко-динамічний аналіз наслідків стресових станів показав чітку послідовність в розгортанні психопатологічних феноменів. В инициальном періоді його становлення з моменту появи первинних ознак захворювання переважали окремі моно- і мікросимптоми, що протікали на догоспитальному рівні. Подальше вивчення ПТСР дозволило встановити наявність більш вираженої стійкої симптоматики по трьох основних етапах. Етап невротичних (неврозоподібних) реакцій з тривалістю від 3 до 12 місяців характеризувався патологічними змінами і виявлявся переважно по типу психогенних і аномальних особових розладів. Етап невротичних і патохарактерологичних станів розвивався через 1-5 років після перенесеного бойового стресу на фоні додаткових астенизирующих чинників (перевтома, соматичне захворювання, психоемоційні навантаження в побуті, на роботі і ін.). В найсприятливіших випадках динаміки відбувалося формування третього заключного етапу ПТСР. Він характеризувався переходом хвороби в хронічний статус (етап невротичного і патологічного розвитку особи). Для нього властиво тривале (понад 3 роки) формування стійкої патохарактерологичної структури (найбільш часто це торкається учасників афганської війни). Спостерігалася “кристалізація” психопатологічних проявів, що полегшувало їх типологічну і прогностичну оцінку. Як істотні прогностичні критерії виступали: наявність (або відсутність) преморбидної особової акцентуації, соматоорганичних знаків, збереження психотравмуючої ситуації, різкий ступінь вазовегетативної стигмації [22].

Розлади, що виникають після аварій, можна розділити на три рівні (психологічний, невротичний і психотичний).

Велике значення має характер і інтенсивність стресових ситуацій.

Кожна людина має свій «поріг чутливості до стресу» - той індивідуальний рівень напруги, до досягнення якої ефективність діяльності підвищується. Але якщо дія стресора продовжується тривалий період часу, посилюється і перевищується поріг чутливості, у людини істотно знижується успішність роботи і якість життя [65].

Стан і поведінка людини в умовах стресу різко змінюється на протилежне. Про людину в цьому стані японці говорять: «Він втратив свою особу». Цей вислів можна зрозуміти як: «Людина втратила самовладання». Дійсно спокійна і стримана людина раптово ставала метушливою, дратівливою, навіть агресивною і жорстокою. А жива, рухома і товариська людина несподівано ставала похмурою, замкнутою, загальмованою. На першій стадії зникає психологічний контакт в спілкуванні, з'являється відчуження у відносинах. На другій стадії розвитку стресового стану відбувається повна або часткова втрата ефективного і свідомого самоконтролю. «Стихія» деструктивного стресу руйнівно діє на людську психіку. В такій ситуації людина може не пам'ятати, що говорив і що робив. Людина відчуває спустошення і стомлення. На третій стадії людина зупиняється і повертається до «самому себе», часто переживаючи відчуття вини.

Стресові чинники можуть бути гострими (природні і технологічні катастрофи, війни, напади і інші загрози життя), а також хронічними розтягнутими в часі (соціально-економічні труднощі, конфліктна ситуація в сім'ї або на роботі). Стреси підрозділяють на одиничні, множинні і періодичні [98, 22].

Гострі, життебезпечні стреси звичайно потенціюють розвиток реакцій на важкий стрес у вигляді гострих і посттравматичних стресових розладів. Хронічні пролонговані стресові стани приводять до розвитку невротичних і соматоформних розладів. Розвиток ПТСР може мати місце не тільки у учасників або жертв екстремальних подій, але і у членів їх сімей. Уявлення про психологічні і психічні наслідки стресових чинників не є закінченими і повністю сформованими. Як указує ряд авторів, виділення ПТСР є етапом у вивченні дії екстраординарної психічної травми на психічне здоров'я людини [47]. На відміну від гострої стресової реакції ПТСР виникає не у момент стресової події, а у віддалені терміни – після виходу людини із стресової ситуації. Підгострі порушення психіки характеризуються дереализаційними і розладами деперсоналізацій, тривожно-депресивним станом, депресивними реакціями з конверсійними розладами, реакціями эйфоричного типу і обсесивно-фобічними розладами. Особливо стійкими є такі клінічні прояви як депресивні і обсесивно-фобічні розлади, а також порушення сну. Саме ці порушення укладаються в клінічну картину раннього етапу формування ПТСР [6]. Подальший розвиток ПТСР характеризується напливами (пожвавленням), що продовжуються, в свідомості хворого екстремальної ситуації з супутніми афектними реакціями, що виявляються у вигляді тривоги, жаху, страху і так званої «уникаючої поведінки», що характеризується прагненням піти від всіх чинників, що нагадують про трагічні події. Нав'язливі спогади пацієнтів виникають без зовнішніх стимулів, але супроводжуючі їх емоційні реакції можуть бути настільки сильними, що пацієнт відчуває їх в тій же мірі, як і реальні події. Уникнення ситуацій може привести до психогенної амнезії. На цій же стадії часто виникає невротична і психопатотоподібна симптоматика. На думку деяких авторів клінічна картина ПТСР представляє поєднання психопатоподібних (асоціальних, эксплозивних, істеричних) розладів поведінки, що усугубляють алкоголізацією, вживанням наркотиків і важкою неврозоподібною симптоматикою. Проте ряд психологів підкреслюють тугу, тривогу, розчаровання в житті, самотність, суіцидальні думки пацієнтів. Страждання осіб, що перенесли важку психічну травму, виявляються у вигляді настирливо переслідуючими їх спогадами, сфокусованими у вигляді яскравих образних уявлень (flashbacks). Згідно діагностичним критеріям МКБ-10 ПТСР виникає в тому випадку, якщо людина перенесла травматичну подію, пов'язану із загибеллю або серйозними пораненнями людей, або із загрозою загибелі або поранень. При цьому людина може бути як очевидцем, так і жертвою. Другий критерій діагностики ПТСР свідчить, що обов'язковою є виражена емоційна реакція, а саме сильний страх і навіть жах, що поєднується з відчуттям безпорадності.

В роботах ряду авторів описані клінічні варіанти дебюту ПТСР, найпоширенішими з яких є астенічний (астенодепресивний), тривожний, істеричний, ананкастичний. Межі між даними симптомами стерті, розмиті проте їх діагностика сприяє більш правильному прогнозу. Існує думка про стійкі зміни особи після перенесених катастроф. При цьому найбільш часто зустрічаються тривожний, застряючий, педантичний, демонстративний і збудливий. Виявлено, що наявність акцентуації в преморбиде у осіб, професія яких пов'язана з перебуванням в екстремальних ситуаціях або із загрозою катастроф, може бути чинником ризику розвитку ПТСР, що необхідно враховувати при профвідборі [20, 36].

Загальні закономірності виникнення і розвитку ПТСР не залежать від конкретних травматичних подій, проте в психологічній картині ПТСР специфіка травматичного стресора (військові дії або насильство і інше), поза сумнівом, знаходять віддзеркалення [45].

Численні клінічні спостереження за особами, що перенесли катастрофічні стресові події, показали, що у потерпілих розвиваються тривалі психічні порушення поліморфного характеру з втратою звичайної емоційності, нав'язливими і пригноблюючими спогадами, підвищеною збудливістю і дратівливістю, нічними кошмарами і психосоматичними розладами, що повторюються, у вигляді соматовегетативних дисфункцій і соматоформних розладів, представлених функціональними соматичними скаргами, що не мають об'єктивної соматичної основи.

Стрижньовим симптомом ПТСР є стійкі спогади, у вітчизняній літературі часто що позначаються як «нав'язливі ремінісценції» [58]. В психології під ремінісценціями мається на увазі психологічний феномен, що полягає у відстроченому відтворенні того, що первинно тимчасово забуто. В роботах С.Л. Рубінштейна був відзначений важливий аспект феномена ремінісценції - залежність його появи від суб'єктивного афектно значущого відношення запам'ятовує до матеріалу.

Ряд авторів визначають найяскравіші нав'язливі спогади як «ейдетическі ехомнезії», відрізняючи їх від ремінісценцій, що мають менш яскраве плотське забарвлення. Нав'язливі спогади при ПТСР є яскравими, застиглими, багато разів повторювалися, плотські насичені візуалізованими уявленнями, відтворюючими пережите. Для розуміння клінічної картини і закономірності формування ПТСР необхідно звернутися до психологічних аспектів органічних відчуттів, пам'яті і афекту. Феноменологічні ремінісценції при ПТСР наближаються до ейдетичних (наочних) образів пам'яті, які у свою чергу є утвореннями, проміжними між уявленнями і сприйняттями. Ейдетичний образ характеризується тим, що уявлення про відсутній предмет (якщо йдеться про зорові эйдетичні уявлення) даний в наочності, абсолютно неприступній звичайному образу – уявленню, що деталізується. Згідно визначенням психологічної літератури ейдетичні образи є результатами результату збудження органів чуття зовнішніми подразниками. На безпосередній зв'язок органічних відчуттів з афектною сферою указує П.П.Блонській [29], який виділяв афектну пам'ять (крім моторної, образної і логічної), підкреслював, що найбільш довго пам'ятаються сильні емоційні враження. Отже, у сфері самих елементарних відчуттів, зокрема в середовищі интеро- і проприоцептивних відчуттів, ейдетичні переживання не тільки можливі, але і є єдиною формою відтворення пережитих у минулому сильних, негативно афектно забарвлених відчуттів. Отже, спонтанно виникаючі яскраві плотські (ейдетичні) уявлення можна вважати одним з механізмів утворення конверсійної, тривожно-депресивної і іпохондричної симптоматики.

Формування ПТСР може відбуватися у вигляді двох основних варіантів. В першому випадку – після перенесеного пацієнтом гострого психогенного розладу (афектної шокової реакції) в ситуації безпосередньої загрози життя або втрати особово значущого об'єкту (смерть близьких і інші значущі для особи події). В подібних випадках адаптаційних ресурсів особи виявляється недостатньо для переробки гострої стресової ситуації і відбувається зісковзування на онтогенетичні більш ранні форми реагування: дисоциативні, елементарно-афектні, психомоторні, соматовегетативні. Реакції на гострий стрес виявляються, перш за все, дезинтеграцією свідомості – від порівняно легкого афектного звуження до розвитку виражених дисоциативних станів. Таким чином, гострі стресові стани носять зовніличностний характер і частка симптомів, що відображають конституціональні особливості індивідуума незначна. Після гострого періоду (триваючого від секунд до годин) починається когнітивна переробка пережитої травматичної події і його наслідків, нерідко що ускладнюється тривожно-депресивними розладами і формуванням симптомокомплексу ПТСР.

Другий варіант формування ПТСР пов'язаний з тривалим періодом адаптації до хронічної стресової ситуації (наприклад, в умовах бойової обстановки, різних видів екстремальної діяльності людини в мирний час або в ситуації тюремного висновку), з поступовим формуванням компенсаторно-пристосовних особових і психосоматичних змін із закріпленням певного емоційно-поведінкового стереотипу. Після припинення дії психогенії на фоні цих змін стресогенним виявляється вже «звичайне життя», а пережита тривала психотравмуюча ситуація відображається в клінічній картині ПТСР.

Існує подвійний зв'язок між агресивною поведінкою і ПТСР. З одного боку схильність агресії викликає ПТСР, з другого боку деякі симптоми цього розладу – це результат прояву насильства і агресії.

В континуумі від психічного здоров'я до тяжкості психічних розладів ПТСР розташовується між неврозами і психозами, тобто є більш важким розладом, ніж невроз і може включати ілюзії, галюцинації і дисоциативні епізоди.

При вивченні ПТСР, виниклих в результаті технологічних катастроф, в результаті аварій на вугільних шахтах, з'ясувалося, що у хворих наголошується типова симптоматика у вигляді обсесивних ремінісценцій сюжетно-залежного характеру, корелюючими з психогенией; агрипничні розлади з обтяжливо-страхітливими сновидіннями; емоційна притуплена з явищами дратівливої слабкості; своєрідність клінічної моделі розладів сексуальності і ін. Проте своєрідність клініки і динаміки ПТСР, що виникла після аварій на шахтах, полягає в тяжкості і прогностичній несприятливості клінічної картини, що пов'язано з синдромами взаємної індукції в результаті взаємного того, що обтяжив між групами.

Після травматичних стресових ситуацій у потерпілих нерідко виникають стани «депресії» і «тривоги». Дані терміни часто використовують не тільки в медичній психологічній літературі, але і в повсякденній мові. Ці поняття настільки багатоманітні, що дозволяють описувати будь-яке відчуття внутрішнього дискомфорту. В одних випадках депресія набуває форму меланхолії – важкого психічного розладу, що приводить до повної втрати працездатності, інших – до короткочасного погіршення настрою. Описуючи свій стан, хворі можуть скаржитися на відчуття тривоги (або турботи, нервозності) і одночасно – на пригнічений настрій (або відчуття туги і смутку). Нерідко у потерпілих наголошуються змішані симптоми, тобто депресивно-тривожні розлади. Тривожно-депресивні розлади, що виникають після надзвичайних ситуацій, у тому числі аварій в шахтах, наголошуються у 10 – 15% потерпілих. Потерпілі не можуть позбутися нав'язливі спогадах про психотравмуючу подію, необґрунтовано побоюються за своє життя, у них спостерігаються нічні кошмари, галюцинації, порушення настрою у вигляді тривожної і депресивної симптоматики. Разом з тим у них завжди вдається виявити очевидні провокуючі чинники, в даному випадку аварії в шахтах, загроза життя. У момент травмуючої події вони не втрачають свідомості.

Результатом надзвичайних ситуацій можуть бути панічні розлади, які виявляються повторним виникненням нападів з вираженим страхом або дискомфортом. Ці прояви поєднуються з вираженим серцебиттям, пітливістю, ознобом, тремором, відчуттям браку повітря, задишкою, болем або дискомфортом в лівій половині грудної клітки, нудотою, слабкістю, парестезіями, відчуттям жару або холоду, страхом збожеволіти. Напади тривають близько 10 хвилин. Напади виявляються полісистемними вегетативними симптомами, емоційно-афектними розладами і пароксизмальністтю [14]. Потерпілий нерідко фіксує фобічний симптом і асимілює його щодо своєї життєвої глобальної психотравматичної ситуації, нерідко з'являються відомі феномени «вторинного виграшу» і «втечі в хворобу», розвивається невротичний сценарій, все більш що заважає здібності працювати. У ряді випадків формується пасивно-залежна особа з високою частотою тривожності. У даних осіб також наголошуються страхи, проте вони не є домінантними в клінічній картині.

При фобічних симптомах, які з'явилися в слідство травматичного стресу, людина виявляє елементи високої схильності до травматичних ситуацій, у нього виникає недостатній контроль над майбутнім, відчуття того, що він не може гарантувати собі навіть незначні успіхи в майбутньому, алекситимія, незадоволеність власним життям [46].

Віддаленими наслідками аварій є і дисоціативні розлади. За даними зарубіжних авторів дисоціація є одним з основних патогенетических механізмів розвитку наслідків стресових розладів. Прихильники цієї точки зору рахують всі психічні наслідки травматичного стресу дисоціативними по своїй природі і пропонують віднести ПТСР до групи дисоциативних розладів. Ця точка зору не є загальноприйнятою, проте до теперішнього часу має своїх прихильників. На думку Н.В. Тарабриной [31] дисоціація є одним з основних, але не єдиний патогенетичний механізм ПТСР.

Основним проявом дисоціації, що виникає після аварії, є порушення інтегрованих в нормі функцій свідомості або моторної поведінки, усвідомлення автентичності свого его [66].

Розглядаючи феномени, які за традицією, що склалася, відносять до дисоциативних, слід звернути увагу на дисоціацію і абсорбцію [63]. Абсорбція є станом, при якому суб'єкт зливається із зовнішнім об'єктом, виникає стан, «повне поглинання, що нагадує, оточуючим, випробовуваним суб'єктом», що насолоджується [57].

В контексті дисоціації розглядається і стан особливої неуважності, при якій людина знаходиться в стані мрійливості або марень на уяві. Цей стан нагадує дорожній транс. При характеристиці неуважності мають на увазі тимчасову глобальну неувагу. Дисоціація виявляється і у вигляді явищ деперсоналізації. При цьому мається на увазі концепція Фромма про дисоціацію між спостерігаючим і переживаючим его.

Дисоціація може приводити і до змін ідентичності, транзиторної роз'єднаності єдності «Я», при якій у зв'язку з коротким проміжком роз'єднаності роздвоєність особи наголошується без вираженого збитку.

Нерідким клінічним проявом дисоциативнх розладів є амнезія. При цьому під амнезією звичайно мається на увазі флюктуация прив'язаних до певного часу переживань. Даний стан може бути при стані глибоко засмученої свідомості, тимчасово не здібного до обхвату цілісного змісту і відповідно до запам'ятовування. Зміст може і бути присутній в пам'яті при тимчасовій втраті його відтворення. Відтворення цього змісту стає можливим лише під дією гіпнозу.

 Клінічна динаміка психопатологічних наслідків надзвичайних ситуацій знаходить свій конкретний вираз в приватних клінічних картинах психічних і психосоматичних розладів у різних контингентів учасників даних ситуацій. До достатньо поширених проявів психологічних порушень, що виникли після надзвичайної ситуації, є феномен настороженості, що виявляється постійною готовністю до віддзеркалення загрози нападу, підвищеним рівнем пильнування і концентрацією уваги на щонайменших градієнтах фізичних параметрів навколишнього середовища. При дослідженні осіб, що володіють феноменом настороженості, за допомогою 8-колірного варіанту тесту М. Люшера виявилося, що усереднений профіль тесту у обстежених значно перевищує стандарт популяції по другій і третій шкалах методики, що свідчить про виражену регресію тривоги на рівень афектів метафоричного подиву і алекситимичної психалгиї, що відображає «неспрацьовування» патогенного Егозахисту шляхом персоніфікованої проекції відчуття загрози [24, 25]. Авторами описується також феномен корпоративної вини. Цей феномен входить в структуру синдрому Егозахисту (в рамках теорії фрустрациї Розенцвейга). На думку ряду авторів він характерний для осіб, що є непрямими винуватцями технологічних аварій. Ці реакції можуть бути різноспрямованими (экстра-, інтро- і імпунитивними), проте переважають реакції на самодокорі, що корелює з клінічною картиною, що нагадує феномен «вини вижив».

На думку ряду авторів в результаті гострої реакції на стрес або посттравматичного стресового розладу виникають реакції дезадаптації [59]. При цьому найважливішим інтегруючим показником дезадаптації виступає тип цілісної поведінкової стратегії потерпілого, його внутрішньої картини хвороби, вираженої в розумінні нового типу стану як специфічної форми життя. Серед різноманітності таких форм поведінки слід виділяти три основні узагальнені типи: астено-дефензивний (переважно адаптований); латентно-дефензивний (дезадаптація з интрапсихичною спрямованістю); аутолитически-дезинтегративний (дезадаптація з интерпсихической спрямованістю).

Астено-дефензівний тип виявляється в адекватній самооцінці або в тенденції до її ігнорування. В різних сферах свого життя, у важких або в конфліктних ситуаціях вони проявляють такі мобілізуючі форми захисти і співволодіння, як активне включення в роботу, перспективну плановану дію, збереження активності при невдачах.

Латентно-дефензівний тип визначається тривожною, депресивною, іпохондричною переробкою особою свого сприйняття захворювання і життя, в основі якій лежить капітуляція перед хворобою і її наслідками. В структурі внутрішньої картини хвороби переважає орієнтація на «виграш від хвороби».

При іпохондричному варіанті наголошується прагнення зберегти відношення до себе як до важко і невиліковно хворій людині. Для цього використовуються різні форми самообмеження, драматизується значення кожного симптому, песимістично оцінюються очікувані результати лікування. У таких хворих переважують ригідні пасивні форми психологічного захисту: «витіснення», «раціоналізація», «відхід в хворобу», «регресія». Виражене зниження соціально-трудової адаптації звичайно не є джерелом переживання, втрачається внутрішня потреба в боротьбі з хворобою, наголошується соматизація клінічної картини «соматогенна концепція» хвороби. Іноді цьому сприяє органічний «грунт», що виявляється у вигляді підвищеної вегетативної реактивності, унаслідок алкоголізації, астенизирующих соматичних захворювань, черепно-мозкової травми. Цій категорії хворих властиві невміння словесно формулювати емоційно-психологічні елементи своїх переживань, а також виражати явища психічного дискомфорту скаргами соматичного характеру.

При істеричних розладах переважаючим механізмом соматизациї клінічної картини є конверсія, обуславливающая трансформацію психологічних конфліктів у функціональні сомато-неврологічні прояви. Істерична конверсія забезпечує значущість «Я-телесного» унаслідок підвищеної мотивації до визнання оточуючими їх ролі важко хворої людини, звичним «соматичним способом» дозвіл афектної напруги.

При неврастенічних розладах механізми соматизациї переважно виявляються психовегетативними синдромами, основу яких часто складає не символічний спосіб виразу психологичного конфлікту, а рефлекторно-зафіксований механізм розрядки афектної напруги, викликаної цим конфліктом.

В нашій країні основою для детального вивчення наслідків психічних травм з'явилася загроза радіаційної поразки.

Хворобливі особові зміни виникають при будь-якому попаданні людини в екстремальні ситуації, особливо різко змінюється особове і соціальне функціонування в ситуаціях, що загрожують життю індивідуума, у тому числі під час аварії в шахтах. Це може виявлятися у вигляді трансформації, частіше негативній, особових особливостей (ціннісно-смислової сфери, індивідуально-типологічних рис, механізмів психологічного захисту, копинг-стратегії і т.д.), порушень поведінки і формування різних психічних розладів (депресивних, тривожних, панічних, посттравматичних стресових розладів).

Як видно з висловленого, вивченню психологічних порушень у осіб, що перенесли стрес в результаті аварій, присвячений ряд наукових робіт. Проте вивчені наслідки більшою мірою є підсумком воєн, крахів, землетрусів. Наслідки аварій на виробництві в основному торкаються чорнобильської катастрофи. Разом з тим ця трагедія має особливості, оскільки до патології її учасників привели не тільки психологічні, але і органічні, пов'язані з радіацією, чинники. До теперішнього часу немає достатньо повних, вивчених на обширному матеріалі даних про патологічні психологічні реакції, що виникли у шахтарів після виробничих аварій.

РОЗДІЛ 2. ДОСЛІДЖЕННЯ ДІЇ ТЕМПЕРАМЕНТУ НА ІНДИВІДУАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ РЕАКЦІЇ ШАХТАРІВ НА СТРЕСОВІ СИТУАЦІЇ

Основу для розробки дійсно наукової теорії темпераменту створило навчання І.П. Павлова про типологічні властивості нервової системи, з якими він зв'язав чотири типи темпераменту.

Властивості нервової системи є природженими індивідуальними особливостями людини, які прямо або побічно роблять вплив абсолютно на всі компоненти психічної організації людини, його поведінку і діяльність. Встановлено, що властивості нервової системи виявляються в завдатках і розвитку здібностей, потребах, мотивах і мотиваційних установках, темпераменті і схильності до конкретних психічних станів, переносимості інтелектуальних і фізичних навантажень, індивідуальному стилі і успішності виконання діяльності.

Павлов виділив три основні властивості нервової системи: силу, врівноваженість і рухливість збудливого і гальмівного процесів. З ряду можливих поєднань цих властивостей Павлов виділив чотири, за його даними, основні, типові комбінації у вигляді чотирьох типів вищої нервової діяльності.

Їх прояви в поведінці Павлов поставив в прямий зв'язок з античною класифікацією темпераменту. Сильний, урівноважений, рухомий тип нервової системи розглядався їм як відповідний темперамент сангвініка; сильний, урівноважений, інертний - темперамент флегматика; сильний, неврівноважений - темперамент холерика; слабий - темперамент меланхоліка. Проте навіть при масовому підході достатньо рідко можна знайти або підібрати яскравих представників із заданими комбінаціями властивостей нервової системи, переважна більшість людей при масовому обстеженні буде віднесена до так званих варіацій основних типів нервової системи.

Сила нервової системи розглядається як здатність кліток великих півкуль зберігати працездатність. В цій властивості виділялися дві сторони:

а) "працездатність у вузькому значенні", тобто здатність тривало витримувати концентроване збудження, не знаходячи позамежного гальмування

б) здатність позамежного гальмування у відповідь на дію одиничного, але для даних умов надмірно сильного подразника

Для слабих нервових систем характерні більший початковий ефект, більш швидке наближення до межі і більш раннє досягнення межі даної функції, тоді як сильні нервові системи характеризуються, навпаки, меншим ефектом при мінімальних значеннях стимулу, більш повільним наближенням до межі функції і більш пізнім досягненням цієї межі. Вказані відмінності можна пояснити, тільки допущенням, що слаба нервова система володіє більш низьким абсолютним порогом, через що стимуляція, падаюча на неї, має більший фізіологічний ефект, ніж та ж по фізичній інтенсивності стимуляція, що приймається сильною нервовою системою.

Врівноваженість нервових процесів - рівновага процесів збудження і гальмування. Відношення сили обох процесів вирішує, чи є даний індивід урівноваженим або неврівноваженим, коли сила одного процесу перевершує силу іншого.

Рухливість – швидкість перебудови реакцій з одного сигнального значення подразника на протилежний. В роботах павловської школи при визначенні рухливості виділялися дві сторони цієї властивості: швидкість виникнення, протікання і припинення нервового процесу - одна сторона; швидкість переходу від збудження до гальмування і назад - інша сторона. Крім того, деякі дослідники виділяють ще і третю сторону цієї властивості - швидкість утворення позитивних і гальмівних умовних зв'язків.

Теплов вважав, що здатність швидко реагувати на зміни в навколишньому середовищі, якому визначається рухливість, має складну природу і тому в різних дослідженнях виступають різні прояви цієї властивості. Всі вони виходять безпосередньо з трьох сторін рухливості, виділених раніше, і всі вони неодмінно характеризуються швидкістю: "можна сказати, що під рухливістю в широкому значенні цього терміну розуміють всі характеристики роботи нервової системи, залежні від чинника часу, всі ті форми цієї роботи, до яких застосовна характеристика швидкості".

Динамічність – швидкість утворення умовного рефлексу. Вона визначається швидкістю реагування на зовнішній подразник, який в процесі утворення умовного рефлексу стає сигналом сприятливої (позитивної – що викликає збудження) або несприятливої (негативної – вимагаючої уникнення і гальмування) ситуації. Динамічність – це один з основних чинників швидкості процесу навчання і пов'язаний з успішністю і швидкістю формування адекватних реакцій. Саме дією цього чинника визначається швидкість первинного пристосування організму до впливу виниклих умов ще задовго до того, як з'явиться необхідність тривалої підтримки реакцій на рівні норми (сила нервової системи) або зміни образу дій на протилежний (рухливість нервових процесів).

ХОЛЕРИК – характеризується високим рівнем психічної активності, енергійністю дій, різкістю, стрімкістю, силою рухів, їх швидким темпом, поривчастим. Він схилений до різких змін настрою, запальний, нетерплячий, схильний емоційним зривам, іноді агресивний. Недостатня емоційна і рухова врівноваженість холерика може виливатися за відсутності належного виховання в нестриманість, запальність, нездатність до самоконтролю при емоціогенних обставинах.

САНГВІНІК – характеризується високою психічною активністю, працездатністю, стрімкістю і жвавістю рухів, різноманітністю і багатством міміки, швидкою мовою. Вони прагнуть частої зміни вражень, легко і швидко озиваються на оточуючі події, товариські. Емоції – переважно позитивні – швидко виникають і швидко зміняються. Порівняно легко і швидко переживає невдачу. За несприятливих умов і негативних виховних впливів рухливість може вилитися у відсутність зосередженості, невиправдану поспішність вчинків, поверхневість.

ФЛЕГМАТИК – цей тип темпераменту характеризується низьким рівнем психічної активності, повільністю, невиразністю міміки. Він нелегко перемикається з одного виду діяльності на іншій і важко пристосовується до нової обстановки. У флегматика переважає спокійний рівний настрій. Відчуття і настрої звичайно відрізняються постійністю. У разі невдалих виховних впливів у нього може розвинутися млявість, бідність емоцій, схильність до виконання одноманітних дій.

МЕЛАНХОЛІК – характеризується низьким рівнем психічної активності, сповільненістю рухів, стриманістю міміки і мови, швидкою стомлюваністю. Його відрізняють висока емоційна чутливість до що відбуваються з ним подій, звичайно що супроводиться підвищеною тривожністю, глибина і стійкість емоцій при слабому їх зовнішньому прояві, причому переважають негативні емоції. При недоліку відповідних виховних дій у меланхоліка може розвинутися підвищена емоційна ранима, замкнутість, відчуженість, боязнь нових ситуацій, людей і різного роду випробувань.

Приведені дані показують, що залежно від умов формування особи кожний тип темпераменту може характеризуватися комплексом як позитивних, так і негативних психологічних рис: «кращих» або «гірших». Тільки позитивних, або тільки негативних темпераментів не існує.

2.1 Визначення типів темпераменту та рівня особової тривожності

З метою освоєння методик психофізіологічних досліджень розв'язувалися наступні задачі:

1)         визначення типів темпераменту і їх вираженості у випробовуваних;

2)         вивчення нейродинамических особливостей нервової системи випробовуваних;

3)         визначення рівня особової тривожності;

4)         оцінка загального рівня здоров'я шахтарів.

Відповідно до задач дослідження було проведено тестування 91 шахтаря у віці 19- 43 років.

Були використані наступні методики:

1.         оцінки властивостей нервової системи по Сафонову В.К. (опитувальник ВНС);

2.         визначення типів темпераменту по Айзенку Г.;

3.         визначення особової тривожності по Спілбергеру;

4.         оцінки загального рівня здоров'я по Кураеву Г.А. (ОЗРЗ).

Для оцінки властивостей нервової системи випробовуваним пропонувалося відповісти на 56 питань анкети. Кожне питання мало 5 варіантів відповіді, позначених буквами: а, б, в, г, д. На бланку для відповідей випробовувані напроти кожного питання ставили одну з букв, у відповідності їх відчуттю або поведінці. Потім, підраховуються бали, закодовані в наступній шкалі: перша відповідь – 5 балів, другий – 4 бали, третій – 3, четвертий – 2, п'ятий – 1. Питання 23, 33, 41 оцінюються в зворотному порядку.

Оцінка властивостей нервової системи по опитувальнику ВНС здійснюється по семи шкалах, кожній з яких відповідав певний номер питання і відповіді.

1.         Шкала чутливості (ШЧ)– 1,8,15,23,32,37,46,50.

2.         Шкала емоційної реактивності (ШЕР) – 2,9,22,25,33, 38, 45, 53.

3.         Шкала рухливості нервових процесів (ШРНП) – 5, 14, 19, 26, 35, 40, 49, 54.

4.         Шкала сили процесу гальмування (ШСПГ) – 4, 12, 17, 27, 34, 41, 48, 55.

5.         Шкала енергійності (ШЕН) – 7,10,21,24,31,39,43,52.

6.         Шкала витривалості до тривалих навантажень (ШВТН) – 3, 11, 16, 20, 30, 36, 44, 51.

7.         Шкала витривалості до інтенсивних навантажень (ШВІН) – 6, 13, 18, 29, 46, 47, 56, 28.

Для оцінки властивостей нервової системи проводився аналіз по кожній з шкал.

При проведенні оцінці і підрахунку результатів в даному випадку було доцільне використовувати шкалу, що містить 3 інтервали. Після визначення суми балів по шкалах, всі випробовувані були розбиті на 3 групи. Потім була побудована 3-х бальна шкала (табл. 2.1), оскільки такий прийом шкалування зручний для виділення крайніх груп випробовуваних, у яких найбільшою мірою спостерігається прояв оцінюваної властивості нервової системи.

Таблиця 2.1 - Трьохбальна оцінка вираженості властивостей нервової системи

Для більш диференційованої і точної оцінки даних, подальшого обчислення похідних показників, а також для вирішення питань індивідуалізації психологічного супроводу конкретної людини проводилася оцінка по семибальній шкалі.

В обстеженні в першу чергу необхідно звертати увагу на випробовуваних, що отримали мінімальні і максимальні бали, як по окремих показниках, так і за підсумковими стандартними оцінками.

Таблиця 2.2 - Семибальна оцінка вираженості властивостей нервової системи

При визначенні прояву типів темпераменту по Айзенку Р. випробовуваним пропонувалося відповісти на 57 питань і в бланку для відповідей відповідного питанню номера поставити "+" якщо відповідь "Так", і "-" якщо відповідь "Ні". Перед тестуванням випробовувані одержували інструкцію представити типові ситуації і дати відповідь без довгих роздумів (Додаток А).

Аналіз результатів проводився по трьох критеріях: экстраверсия, нейротизм і щирість.

1. Індекс щирості: "так" – 6,24,36"ні" - 12,18,30,42,48

більше 4 балів – не щирі відповіді

2. Экстраверсия: "так" – 1,3,8,10,13,17,22,25,27,39,44,46,49,53,56

"ні" – 5,15,20,29,32,34,37,41,51

3. Нейротізм: "так" – 2,4,7,9,11,14,16,19,21,23,26,28,31,33,35,38,40,43

45,47,50,52,54,55

Критерії оцінки

19-24 балів - значна экстраверсия (ЗЕ)

1-7 балів - значна інтраверсия (ЗІ)

8-11 балів - помірна інтраверсия (ПІ)

шкала нейротизма 0-10 балів - висока емоційна стійкість (ВЕС)

11-12 балів - середня емоційна стійкість (СЕС)

15-18 балів - висока емоційна нестійкість (ВЕН)

19-24 балів - дуже висока емоційна нестійкість (ДВЕН)

ЕКСТРАВЕРТИ – люди, орієнтовані на оточуючий мир, безпосередні, активні, відкриті в емоційних проявах, люблячі рух і ризик. Для них характерна імпульсна, гнучкість поведінки, товариськість і соціальна адаптированість. Звичайно це активні, галасливі люди, «душа компанії», заводії, відмінні бізнесмени і організатори, володіють зовнішньою чарівливістю, прямолінійні в думках. Як правило, орієнтуються на зовнішню оцінку, тому можуть добре здавати іспити, пнулися до нових вражень і відчуттів, оптимістичні, добре справляються з роботою, що вимагає швидкого ухвалення рішення. Разом з тим, екстраверти мають схильність до нещасних випадків.

ІНТРОВЕРТИ – люди, для яких найбільший інтерес представляють явища власного внутрішнього світу, для них свої теорії і оцінки реальності важливіше, ніж сама реальність. Вони схильні до роздумів, самоаналізу, нетовариські, замкнуті і випробовують утруднення в соціальній адаптації і часто соціально пасивні. Звичайно більш чутливі до зовнішніх подразників, вірніше розпізнають кольори, звуки, більш обережні, акуратні і педантичні, показують якнайкращі результати по тестах інтелекту, краще за інші вчаться в школі і вузі, краще справляються з монотонною роботою. Начальники, займають високі пости, що не вимагають постійного спілкування з людьми, частіше всього інтроверти.

Холерик - емоційно нестійкий екстраверт, сангвінік - емоційно стійкий екстраверт, флегматик - емоційно стійкий інтроверт, меланхолік - емоційно нестійкий інтроверт.

Тест визначення рівня особової тривожності по Спілбергеру включав 20 питань, на які випробовуваним пропонувалося відповісти і в бланку для відповідей до опитувальника поставити цифру, відповідну вибраному варіанту. Перед тестуванням випробовувані одержували інструкцію вибрати один з чотирьох запропонованих варіантів відповідей залежно від того, як вони себе відчувають звичайно.

Рівень особової тривожності оцінювався по наступних параметрах:

Прямі питання - 2, 3, 4, 5, 8, 9, 11, 12, 14, 15, 17, 18, 20

Зворотні питання - 1, 6, 7, 10, 13, 16, 19

ЛТ = сума прямих - сума зворотних + 35

Критерії оцінки рівня ЛТ 20-30 - низький рівень

31-45 - середній рівень

46-80 - високий рівень

Оцінка загального рівня здоров'я проводилася по методиці Кураева Г.А. Анкета, заповнювана обстежуваними, була побудована за нозологічним і функціонально-системним принципом і включала питання, що дозволяють виділити дванадцять синдромів:

1.   Астенічний 7. ЛОР

2. Невротичний8. ШКТ

3. Істероподобний9. Серцево-судинний

4. Психастенічний10. Анемічний

5. Патохарактерологичеській11. Алергічний

6. Цереброастенічеській12. Вегето-судинної дистонії

Перші шість блоків питань дозволяють виявити порушення поведінки людини прикордонного рівня, визначити наступні синдроми.

Астенічний синдром – поведінка, що характеризується підвищеною стомлюваністю, виснаженістю, ослабленням або втратою здібності до тривалого фізичного або розумового напруги, дратівливістю, частою зміною настрою, слізністю, примхливістю, вегетативні розлади. По переважанню явищ втрати самовладання, нестриманості, дратівливості або, навпаки, швидкої виснаженості, дратівливій слабкості виділяють гиперастеничний або гипоастеничний синдром.

Невротичний синдром - поведінка, що характеризується суб'єктивними переживаннями (відчуття тривоги, власної неповноцінності, страх висоти, замкнутих просторів, нав'язливі думки, спогади і т.д.), соматовегетативні розлади (порушений сон, поганий апетит, блювота, діарея, прискореної серцебиття і т.і.).

Істероподобний синдром – для поведінки людини характерні: безмежний егоцентризм, жадання постійної уваги до своєї персони, захоплення, здивування, шанування, співчуття. Уявна емоційність насправді обертається відсутністю щирих відчуттів при великій експресії емоцій, театральності, схильності до малювання і позерства.

Психастенічний синдром - для поведінки людини характерні: нерішучість і схильність до розсудності, тривожна недовірливість і любов до самоаналізу і легкість формування нав'язливих страхів, побоювань, дій, думок, уявлень.

Патохарактерологичний синдром - особливості поведінки пов'язані з «поганим характером», реакціями протесту, асоціальною поведінкою, обумовленою психотравматичною ситуацією в дитячому віці і (або) поганим вихованням.

Цереброастенічний синдром – поведінка, з представленими симптомами мозкового (церебрального) походження (запаморочення, психосенсорні розлади), пов'язують з відставанням в розвитку центральної нервової системи.

Ще п'ять блоків питань відноситься до симптомокомплексів, що відображає стан таких функціональних систем, як «вухо-горло-ніс» (ЛОР), шлунково-кишкова (ШКТ), серцево-судинна, кровотворення (анемічний синдром), імунна (алергічний).

Останній блок – вегето-судинна дистонія характерний комплекс симптомів, що відображають стан вегетативної нервової системи. Цей синдром об'єднує ознаки порушення регуляції судинного русла організму (водного балансу, терморегуляції, випоту і т.д.), і, як правило, формується під впливом травматичних психічних чинників.

Кожний блок питань включає десять найхарактерніших симптомів, які випробовувані оцінювали по частоті зустрічається (рідко – 1 бал, часто – 2 бали, постійно – 3 бали) і по силі вираженості (слабо – 1 бал, помірно – 2 бали, сильно – 3 бали).

При аналізі результатів кількісної оцінки частоти проявів і сили вираженості симптомів в кожному з блоків виводився інтегральний коефіцієнт (сума балів по частоті і силі), який є основним показником неблагополуччя в тому або іншому блоці симптомокомплексів, а отже, і рівня здоров'я.

Виходячи з результатів обчислення інтегрального показника, визначають рівень здоров'я по кожному синдрому.

 Сума балів Рівень здоров'я

 Від 0 до 12 Високий

Від 13 до 24Вище середнього

Від 25 до 36Середній

Від 37 до 48Нижче середнього

Від 49 до 60Низький

На підставі статистичного аналізу результатів опитувальника ВНС були отримані показники проявів властивостей нервової системи випробовуваних: чутливість, емоційна реактивність, рухливість нервових процесів, сила процесів гальмування, енергійність, витривалість до тривалих і інтенсивних.

Таблиця 2.3 - Прояв властивостей нервової системи у шахтарів (угрупування по віку)

Відповідно до оцінних критеріїв В.К. Сафонова для випробовуваних в цілому характерні середні значення проявів вказаних властивостей нервової системи за винятком емоційної реактивності (ШЕР = 22.98 ± 0.45), яка нижче середнього.

На підставі порівняльного аналізу проявів властивостей НС виявлені наступні достовірні відмінності за статевою ознакою:

Можливо, що низька емоційна реактивність у шахтарів пов'язана з показником помірної интроверсії, отриманою в тесті визначення типу темпераменту по Р. Айзенку, що характеризується замкнутістю, схильністю до самоаналізу, чутливістю.

Характеристика типів темпераменту і рівня особової тривожності

Отримані результати по опитувальниках Г. Айзенка і Спілбергера представлені в таблиці 2.4.

Згідно критеріям оцінки для випробовуваних в цілому характерний середній рівень особової тривожності, середня емоційна стійкість і помірна экстраверсия. На підставі цього можна зробити висновок, що серед шахтарів по типу темпераменту переважають сангвініки.

Слід зазначити, що з 22 протестованих 12 характеризуються помірною екстраверсією, а 10 – помірною інтраверсією (з них шістьом властива значна інтраверсія ( 1 – 7 балів).

На підставі аналізу результатів опитувальника ОЗРЗ були отримані наступні показники, що характеризують рівень здоров'я по дванадцяти синдромах: астенічний, невротичний, істероподібний, психастеничний, патохарактерологичний, цереброастеничний, ЛОР, ШКТ, серцево-судинний, анемічний, алергічний, вегето-судинної дистонії (таблиця 2.5).

Оцінюючи середні значення, можна зробити висновок, що для шахтарів в цілому характерний середній і вище середнього рівні здоров'я. Показники здоров'я по перших шести синдромах, що характеризують поведінку людини, мають більш низький рівень, згідно критеріям оцінки (12.51±0.82 – 25.87±0.80 – вище середнього), ніж по синдромах, що відображають стан функціональних систем організму і вегетативної нервової системи (11.66±0.44 – 16.31±1.02 - високий, вище середнього).

Таблиця 2.4 - Тип темпераменту і рівень особової тривожності випробовуваних

2.2 Виявлення взаємозв'язку темпераменту і індивідуального стилю діяльності

Організація і проведення дослідження

Психодіагностіка дорослих людей має свої особливості. По-перше, методи в основному повинні бути особові і соціально-психологично орієнтованими, оскільки інтелектуальний розвиток до початку дорослої людини вже практично завершений, а особове і міжособове ще довгий час продовжуються.

По-друге, дорослі люди з набагато меншою готовністю беруть участь в психодиагностиці, ніж діти. Це обумовлено зайнятістю дорослих і наявністю у них більшої кількості різноманітних комплексів, ніж у дітей. Тому тести, призначені для дорослих людей, повинні бути життєво значущими для них і не віднімати дуже багато часу. Крім того, ці тести не повинні торкатися тих сторін душі людини, які він хотів би приховати від сторонніх людей. Дитину можна примусити взяти участь в дослідженні, але з дорослою людиною це робити ні по правових, ні по моральних міркуваннях не можна.

По-третє, діти з великою готовністю, щирим бажанням беруть участь в групових обстеженнях, зазнаючи разом з тим значні психологічні труднощі при індивідуальному тестуванні і самотестуванні. Дорослі, навпаки, частіше за все віддають перевагу індивідуальному тестуванню, самотестуванню. Тому тести для дорослих повинні вибиратися і складатися так, щоб випробовуваний міг без особливих зусиль відповідати на є в них питання самостійно.

Це торкається як вибору предмету і методів дослідження, так і визначення відповідної обстановки для проведення психодіагностичного обстеження.

База дослідження – шахтарі в кількості – 35 чоловік.

Діагностика проводилася з використанням наступних тестів:

-           опитувальник Айзенка за визначенням темпераменту;

-           спрямованість особи як виявлення індивідуального стилю діяльності (Б. Басса).

Дані тести були вибрані для виявлення взаємозв'язку між типом темпераменту і індивідуальним стилем діяльності.

За допомогою методик Айзенка нами були отримані результати по типах темпераменту (опис результатів – табл.2.6).

За допомогою методики Б. Басса виявляються наступні спрямованості:

Спрямованість на себе (Я) - орієнтація на пряму винагороду, агресивність в досягненні статусу, владність, схильність до суперництва, дратівливість, тривожність, інтровертированність.

Спрямованість на спілкування (О) - прагнення за будь-яких умов підтримувати відносини з людьми, орієнтація на спільну діяльність, але часто в збиток виконанню конкретного завдання або наданню щирої допомоги людям; орієнтація на соціальне схвалення, залежність від групи, потреба в емоційних відносинах з людьми.

Спрямованість на справу (Д) - зацікавленість в рішенні ділових проблем, виконання роботи якнайкраще, орієнтація на ділову співпрацю, здатність відстоювати на користь справи власну думку, яка корисно для досягнення загальної мети.

Результати проведеного анкетування представлені в таблиці 2.5.

Графічні дані за наслідками дослідження темпераменту і спрямованості представлені на Рис. 2.1, Рис. 2.2.

Таким чином, після проведення тестування, нами були отримані наступні результати. Обстеження групи на тип темпераменту:

6% - флегматики;

20% - меланхоліки;

34% - сангвініки;

40% - холерики.

Таблиця 2.5 - Результати анкетування

Можна говорити про те, що переважаюча більшість шахтарів є сангвініками і холериками.

Виявлення спрямованості особи дало наступні результати:

спрямованість на себе – 60%

спрямованість на спілкування – 29%

спрямованість на справу – 11%

Для виявлення залежності темпераменту і індивідуального стилю діяльності необхідно провести математичну обробку результатів.

Анализ результатів дослідження

Види кореляційних взаємозв'язків

Кореляційний аналіз (від лат. correlatio - співвідношення) - статистичний метод оцінки форми, знака і тісноти зв'язку досліджуваних ознак або чинників. Кореляційний аналіз виявляє міру відношення двох різних рядів змінних.

В таблиці 2.6 дана класифікація видів кореляційних взаємозв'язків по різних підставах: тісноті, формі, характеру, величині, ступені взаємозв'язку.

Рис. 2.1 - Типи темпераменту по виборці

Рис. 2.2 - Спрямованість особистості (стиль поведінки)

Число, що служить кількісним виразом ступеня кореляції або по іншому, тісноти взаємозв'язку, називають коефіцієнтом кореляції. Значення коефіцієнта кореляції змінюється в межах від -1 до +1. Чим більше абсолютне значення коефіцієнта кореляції, тим тісніше зв'язок між змінними.

Визначити рівень значущості (р) коефіцієнта кореляції для певного числа випробовуваних можна по таблицях:

«Критичні значення вибіркового коефіцієнта кореляції рангів» для коефіцієнта рангової кореляції Спірмена;

«Критичні значення коефіцієнта кореляції Пірсона» для коефіцієнта лінійної кореляції Пірсона.

Таблиця 2.6 - Види кореляційних взаємозв'язків

Таблиця 2.7 - Види кореляційних зв'язків по рівню його значущості

Обчислення коефіцієнта рангової кореляції по Ч.Спірмену

При порівнянні порядкових величин користуються коефіцієнтом рангової кореляції по Ч. Спирмену (rs).

Метод рангової кореляції Спірмена дозволяє визначити тісноту і напрям кореляційного зв'язку між наступними рядами змінних:

- двома ознаками, зміряними в одній і тій же групі випробовуваних;

- двома груповими ієрархіями або профілями змінних;

- індивідуальною і груповою ієрархіями ознак;

- двома індивідуальними ієрархіями.

rs =1 - (d ? УdІ) / (N (NІ-1)), (2.1)

де rs - коефіцієнт рангової кореляції Спірмена;

N - число порівнюваних пар величин двох змінних;

d? - квадрат різниць рангів цих величин.

Число порівнюваних пар повинне відповідати нерівності 5< N ? 40.

Алгоритм обчислення rs:

Табулювати всі первинні результати.

Привласнити кожному результату ранг. Якщо в ряді, що ранжирується, зустрічаються однакові величини, то для них знаходять середнє значення рангу. Ранжирування проводиться окремо для змінних X і У (перша і друга методика).

Обчислити різницю рангів для кожної пари значень X і У (RX-RY = d).

Сповісти значення різниці рангів в квадрат.

Підсумовувати результати, отримані після зведення в квадрат різниць рангів.

Отриманий результат підставити у формулу (2.1).

Для більш зручного обчислення скористаємося допоміжною таблицею (табл. 2.9).

Xi - результат кожного i-того випробовуваного по методиці X;

Yi - результат кожного i-того випробовуваного по методиці У;

RX - привласнені значення рангів результатам методики X;

RY - привласнені значення рангів результатам методики У;

| d | - модуль значення різниці рангів (RX-RY);

d? - квадрат різниць;

УdІ - сума квадратів різниць.

Підставимо суму, що вийшла, у формулу (2.1) для з'ясування коефіцієнта рангової кореляції:

rs =1 - (6 ? УdІ) / (N (NІ-1)) = 1 – (6 ? 4227) / (35 (352 – 1)) = 1 – 25362/42840 = 0,4

Таблиця 2.8 - Допоміжна таблиця для розрахунку коефіцієнта кореляції по Спірмену

Таким чином, (на підставі табл. 2.7 і табл. 2.8) ми отримали наступні результати:

вид кореляції по тісноті зв'язку – часткова;

ступінь взаємозв'язку – достатньо виражена або середня між темпераментом і стилем діяльності;

вид кореляції по спрямованості – позитивна;

характер взаємозв'язку – прямо пропорційний.

Визначення статистичної значущості коефіцієнта кореляції

Об'єктивно, надійність коефіцієнта кореляції залежить від його величини, від числа пар X і У, для яких він був підрахований і від якості обробки результатів.

Статистичну значущість отриманого коефіцієнта кореляції можна визначити за допомогою таблиці 2.10. В першому стовпці (N) указується число пар результатів X і У, для яких визначений коефіцієнт кореляції. Другий і третій стовпці - це показники рівня значущості (0,05 і 0,01).

Таблиця 2.9 - Критичні значення вибіркового коефіцієнта кореляції рангів по Спірмену

По таблиці «Критичні значення вибіркового коефіцієнта кореляції рангів» для коефіцієнта рангової кореляції Спірмена ми отримали наступні результати:

кількість випробовуваних = 35 чоловік;

р (0,05) = 0,33

р (0,01) = 0,43.

rs = 0,4, тобто

р (0,05) < rs < р (0,01)

Таким чином, ми можемо говорити про те, що отриманий коефіцієнт кореляції статистично значимо, тобто існує зв'язок між типом темпераменту і спрямованістю (стилем поведінки).

В понятті професійна спрямованість можна виділити окремі сторони, що виражають її змістовну і динамічну характеристики. До першої відносять повноту і рівень спрямованості, до другої - її інтенсивність, тривалість і стійкість.

Повнота і рівень спрямованості несе змістовно-особову характеристику професійної спрямованості і значною мірою містить її формально-динамічні особливості. Під повнотою професійної спрямованості розуміється круг (різноманітність) мотивів переваги професії. Виборче відношення до професії частіше за все починається з виникнення приватних мотивів, пов'язаних з окремими сторонами змісту певної діяльності, або процесом тривалості, або з якими-небудь зовнішніми атрибутами професії.

Чим повніше професійна спрямованість, тим більше багатобічне значення має для людини вибір даного виду діяльності, тим різностороннє задоволення, одержуване від реалізації даного наміру.

Таким чином, одна з форм розвитку професійної спрямованості полягає в збагаченні її мотивів: окремого мотиву до більш поширеної системи мотивів. Професійна спрямованість великої групи людей може включати одні і ті ж мотиви та все ж бути різною. Це обумовлено тим, що система мотивів завжди припускає їх певну організацію, структуру. Одні і ті ж мотиви можуть бути різним чином організовані, знаходитися в різних відносинах супідрядності. І, що особливо важливо, різним можуть бути провідні мотиви.

Емоційна стійкість як здатність зберегти оптимальні показники діяльності при впливі емоційних чинників також багато в чому залежить від особливостей самооцінки. Вона тісно пов'язана з тривожністю - властивістю, істотно обумовленим біологічно. Обидва ці якості, що розглядаються іноді як властивості темпераменту частіше - як особові характеристики, професіонально значущі в багатьох видах діяльності, і що відзначається в багатьох видах регулярної професійної діяльності.

Властивість екстра - интроверсії прийнято вважати професіонально важливим, перш за все для групових видів діяльності або професій, пов'язаних із спілкуванням, роботою з людьми. Але ця якість може мати значення і для індивідуальної роботи. Є дані, що интроверсія пов'язана з більш високим рівнем активації кори головного мозку у спокої, тому інтроверти віддають перевагу діяльності, що дозволяє уникати надмірної зовнішньої стимуляції. Екстраверти ж прагнуть такої стимуляції, віддають перевагу діяльності, даючи можливість додаткових рухів, емоційно-мотиваційних залучених. Відомо, що інтроверти більш стійкі до монотонної роботи, краще справляються з роботою, вимагаючої підвищеної пильності, точності. В той же час напружених робочих ситуаціях вони проявляють велику схильність до тривожних реакцій, негативно впливаючи на успішність діяльності. Екстраверти ж менш точні, орієнтуються в напружених робочих ситуаціях. При груповій роботі необхідно враховувати велику навіюваність і конформность экстравертов.

На підставі проведеного дослідження можна сказати про те, що не тільки особові якості грають роль при визначенні спрямованості і стилю поведінки, але і тип темпераменту, який закладений в кожному з нас.

2.3 Специфіка прояву тривожності як індивідуальної властивості особи і як реакція на ситуацію

Проблема психічних станів має величезне значення. Успішна розробка цієї проблеми необхідна тому що психічні стани багато в чому визначають характер діяльності людини. Тривожність як стан у вітчизняній і зарубіжній літературі вивчалася, перш за все, з погляду розвитку навиків саморегуляції у спортсменів (До. Еліксон, У. Морган, Ю.В. Пахомов). Тривожність як стан і як межу, яка виникає в процесі адаптації до середовища і при виконанні різних видів діяльності вивчав Ю Ханін.

В деяких роботах тривожність розглядається як реакція на соціальний вплив при певних індивідуальних психофізичних властивостях (Р. Айзенк, Б. Вяткин, Ч. Спілбергер, Н. Махоні), а так само як стан, який може виникнути вчасно різних психосоматичних захворюваннях (Е Соколів).

Вивчимо і дослідимо вплив рівня тривожності на професійну діяльність.

Предметом даного дослідження є специфіка прояву тривожності як індивідуальної властивості особи і як реакція на ситуацію.

Як гіпотеза ми висуваємо припущення: рівень тривожності робить вплив на задоволеність професійною діяльністю.

Як інструмент дослідження використана методика Ч. Спілбергера, адаптована Ю. Ханіним.

В сучасному уявленні психічні стани є цілісними характеристиками психічної діяльності за певний період часу. Змінявшися, вони супроводжують життя людини в його відносинах з людьми і суспільством. В будь-якому психічному стані можна виділити три загальні вимірювання: мотиваційно-спонукальне, емоційно оцінне і активаційно-енергетичне .

Різні автори дають різні визначення поняття «психічний стан». Деякі з них, наприклад, Джемс, ідентифікує поняття «стан» і «процес», інші зводять поняття «психічний стан» до поняття «стан свідомості», треті так чи інакше зв'язують психічні стани з характеристиками емоційної сфери. В літературі є визначення До. Платонова, А. Лазурського, А. Смирнова і ін.

Якнайповнішим вважається визначення Д. Льовітова, який вважає, що психічний стан – цей самостійний прояв людської психіки, завжди що супроводиться зовнішніми ознаками, що мають скороминущий, динамічний характер, що виражається частіше всього в емоціях, офарблююче усю психічну діяльність людини і пов'язане з пізнавальною діяльністю, з вольовою сферою і особою в цілому .

Психічні стани людини характеризуються цілісністю, рухливістю і відносною стійкістю, взаємозв'язком з психічними процесами і властивостями особи, індивідуальною своєрідністю і типовістю, крайнім різноманіттям, полярністю.

Цілісність психічних станів виявляється в тому, що вони характеризують в певний проміжок часу всю психічну діяльність в цілому, виражають конкретне взаємовідношення всіх компонентів психіки.

Рухливість психічних станів полягає в їх мінливості, в наявності стадій протікання (почало, певна динаміка і кінець).

Психічні стани володіють відносною стійкістю, їх динаміка менш виражена, ніж у психічних процесів (пізнавальних, вольових, емоційних). При цьому психічні процеси, стани і властивості особи найтіснішим чином зв'язані між собою. Психічні стани впливають на психічні процеси, будучи фоном їх протікання. В той же час вони виступають як «будівельний матеріал» для формування якостей особи, перш за все характерологических. Наприклад, стан зосередженості мобілізує процеси уваги, сприйняття, пам'яті, мислення, неодноразово повторюючись, вони можуть стати якістю особи.

Психічні стани відрізняються крайнім різноманіттям і полярністю. Останнє поняття означає, що кожному психічному стану відповідає протилежний стан (впевненість - невпевненість, активність – пасивність, фрустація – толерантність, і т.д.).

Психічні стани людини можна класифікувати по таких підставах:

1)         залежно від ролі особи і ситуації виникнення психічних станів – особові і ситуативні;

2)         залежно від домінуючих (ведучих) компонентів (якщо такі явно виступають) – інтелектуальні, вольові, емоційні і т.д.;

3)         залежно від ступеня глибини – стани (більш менш) глибокі або поверхневі;

4)         залежно від часу протікання – короткочасні, затяжні, тривалі;

5)         залежно від впливу на особу – позитивні або негативні, стеничні, що підвищують життєдіяльності і астенічні;

6)         залежно від ступеня усвідомленості – стани більш менш усвідомлені;

7)         залежно від причин, що їх викликають;

8)         залежно від ступеня адекватності що викликала їх об'єктивної обстановки.

Можна виділити типові позитивні і негативні психічні стани, властиві більшості людей як в повсякденному житті (щастя, горе і т.д.), так і в професійній діяльності. До останніх, можна віднести психічні стани професійної придатності, свідомість значущості своєї професії, стан радості від успішної роботи, стан незадоволеності роботою.

Для стану професійної зацікавленості характерні: усвідомлення значущості професійної діяльності; прагнення більше дізнатися про неї і активно діяти в її області; концентрація уваги на крузі об'єктів, пов'язаних з даною областю, і при цьому вказані об'єкти починають займати пануюче положення в свідомості фахівця.

Важливе значення для ефективності професійної діяльності має психічний стан готовності до неї в цілому і до окремих її елементів зокрема.

Разом з позитивними станами у людини в процесі його діяльності, спілкування, можуть виникати і негативні (астенічні) психічні стани. Наприклад, нерішучість, як психічний стан може виникнути не тільки за відсутності у людини самостійності, упевненості в собі, але і з причини новизни, неясності, заплутаності тієї або іншої життєвої ситуації. Такі стани приводять до виникнення стану психічної напруженості.

Таким чином, в структуру психічного стану входять певна модальність переживання, конкретні зміни в протіканні психічних процесів (психічної діяльності) в цілому, віддзеркалення особливостей особи і характеру, а також наочної діяльності і соматичного стану. Одним з видів психічної напруженості є стан тривожності.

Тривога – цей стан турботи, що виникає у людини в ситуації, яка представляє для нього певну психічну або психологічну загрозу. Цей стан ще часто називають тривожністю.

За загальноприйнятим визначенням тривожність визначають як відчуття неконкретної, невизначеної загрози, що супроводиться очікуванням неблагополучних змін.

Термін «тривожність» нерідко використовують і для позначення більш широкого круга переживань, що виникають незалежно від конкретної ситуації. Багатогранність і семантична невизначеність понять тривоги і тривожності в психологічних дослідженнях є слідством використовування їх в різних значеннях.

Тривожність – переживання емоційного неблагополуччя, пов'язане з передчуттям небезпеки або невдачі. Будь-яка нестабільність, порушення звичного ходу подій може привести до розвитку тривожності.

На відміну від страху, який породжується конкретними причинами і пов'язаний головним чином із загрозою самому існуванню людини як живої істоти, тривожність звичайно має невизначений характер і виникає при загрозі (нерідко – уявної) людині як особи. Іноді ставиться знак рівності між страхом і тривожністю. В теж час вважають, що тривожність, тривога передують страху, який виникає, коли небезпека вже усвідомлена і конкретизована.

В психології розрізняють тривожність як емоційний стан (ситуативна тривожність) і як стійку межу (особова тривожність).

Ситуативна тривожність визначається Спілбергером як «емоційна реакція» яка характеризується похмурими передчуттями, суб'єктивними відчуттями напруженості, нервозності, турботи і супроводиться активізацією вегетативної нервової системи.

Аналогічно Ю.Л. Ханін розуміє тривогу як емоційний стан або реакцію, для якої характерні наступні ознаки:

-           різна інтенсивність (величина ситуативної тривожності може коливатися залежно від безлічі чинників);

-           мінливість в часі (емоційний дискомфорт пов'язаний з конкретною ситуацією);

-           наявність неприємних переживань напруженості, заклопотаності, турботи, побоювання;

-           виражена активація вегетативної нервової системи.

Ситуативна тривожність породжується об'єктивними умовами, що містять вірогідність неуспіху і неблагополуччя. Як правило, в нормі у тривожності є мотив, тобто людина знає, чому він турбується: через майбутній іспит, через неприємності на роботі. В таких умовах тривожність може грати позитивну роль, оскільки сприяє концентрації енергії на досягнення бажаної мети, мобілізації резервів організму і особи для подолання можливих труднощів. Тобто ситуативна тривожність має пристосований характер, якщо не перевершує оптимальний рівень. Байдужість до труднощів і безвідповідальне відношення до поставленої мети при повній відсутності ситуаційної тривожності знижує ефективність діяльності і не дозволяє добитися якнайкращих результатів. Проте і підвищена ситуативна тривожність, при якій збудження і турбота значно перевищують рівень можливих утруднень, знижує результативність діяльності.

Під особовою тривожністю розуміється стійка індивідуальна характеристика, схильність суб'єкта, що відображає, до тривоги і припускаючи наявність у нього тенденції сприймати достатньо широке «віяло» ситуацій як загрожуючих, відповідаючи на кожну з них певною реакцією. Як схильність, особиста тривожність активізується при сприйнятті певних стимулів, розцінюваних людиною, як небезпечні самооцінці самоповазі.

Величина особової тривожності дозволяє прогнозувати вірогідність виникнення станів тривоги в майбутньому. Високотривожні суб'єкти сприйматимуть ситуації з наявністю стресорів як більш загрожуючі і випробовуватимуть більш виражений рівень ситуативної тривожності.

На додаток до цього Ю.Л. Ханін, посилаючись на роботи Мартенса, підрозділяє особову тривожність на загальну і специфічну.

В першому випадку особова тривожність має характер, не пов'язаний з особливостями ситуації. Це означає, що висотривожні суб'єкти в більшості ситуацій випробовуватимуть високий рівень ситуативної тривожності.

В другому випадку тривога виникає лише в певних ситуаціях і пов'язана з особливостями сприйняття специфічних стрессоров. Тому індивіди з високим рівнем особової тривожності випробовують стан тривоги в одних ситуаціях і можуть відчувати себе достатньо спокійно в інших ситуаціях.

Певний рівень тривожності – природна і обов'язкова особливість активної діяльної особи . У кожної людини існує свій оптимальний, або бажаний рівень тривожності. Це так звана корисна тривожність. Оцінка людиною свого стану в цьому відношенні є для нього істотним компонентом самоконтролю і самовиховання.

Якщо раптом людина або оточуючі помічають, що все неначебто більш або менш нормально, а його не покидає відчуття тривоги, або реакція на рядові події надмірна, або тривожність виникає з такого приводу, на який раніше людина не звернула б уваги, то в даному випадку ситуативна тривожність має дезадаптивний характер.

Аналіз літературних джерел, дозволяє виділити зовнішні об'єктивні чинники, сприяючі підвищенню рівня тривожності, пов'язані з трудовою діяльністю, і внутрішні, суб'єктивні – ті індивідуальні особливості особи професіонала, які впливають на процес зростання рівня тривожності.

До об'єктивних чинників виникнення тривожності відносять.

1)         Несприятливий соціально-психологічний клімат колективу, який складається під впливом складної системи взаємостосунків і виражається в певному емоційному стані (емоційному настрої) колективу. Часті конфлікти, підвищена напруженість у відносинах з колегами і керівництвом, відсутність підтримки і згуртованості в колективі можуть негативно позначатися на індивідуально-психічних станах його членів, створювати обтяжливі переживання, які закріплюючись можуть служити чинником, сприяючі підвищенню рівня тривожності;

2)         Перевантаження. Є люди, які краще всього працюють в стані постійної напруги, проте для більшості людей, ситуація жорсткого тимчасового пресингу є стресовою. Така ситуація може бути пов'язаний з поганою організацією праці (коли організаційні процедури віднімають левову частину робочого часу), недоліком персоналу (коли одна людина вимушена суміщати обов'язки декількох співробітників), а так само і самим характером діяльності, в якій періодично трапляються «аврали» (наприклад, у бізнесменів, міліціонерів, медиків, вимушених боротися з кризовими ситуаціями). Причинами перевантажень можуть бути також нереально високі особисті домагання або вимоги начальства.

3)         Низький соціальний статус. Для більшості людей робота складає найзначущішу частину життя. І якщо суспільство недооцінює цю роботу як малозначну і негідну високої винагороди, це принижує гідність людини. У працівників, одержуючи низьку заробітну платню, виникає стрес в результаті утиску їх домагань. Вони випробовують депресію і відчуття безнадійності. Часто це відчуття усугубляє відношенням керівників, які постійно контролюють своїх підлеглих, не довіряючи їх сумлінності і компетентності. Відчуття недооціненності і дріб'язковий контроль руйнують в людині прагнення до професійного зростання, примушує сумніватися в своїх здібностях.

4)         Наднормові і незручні години роботи. Людський організм, добові ритми якого визначаються природними чинниками, не пристосований для того, щоб працювати вночі. Порушення добового ритму (наприклад, нічні зміни) викликають психологічний і фізіологічний стрес. Крім порушень добових ритмів, наднормові години роботи спричиняють за собою додаткові незручності. У людини не залишається часу, яким він міг би розпоряджатися на свій розсуд, оскільки у будь-який момент його можуть викликати для наднормової роботи. Людина знаходиться тривалий час в стані тривоги очікування.

5)         Непотрібні ритуали і процедури. Багато службовців скаржаться на велику кількість паперової роботи. Оформлення численних документів часто викликають негативні емоції у лікарів, вчителів, викладачів вузів і науковців, чия основна діяльність носить абсолютно іншій « не паперовий характер». Часто роздратування виникає через дуже велику кількість засідань, обговорень і ділових зустрічей, особливо якщо вони погано підготовлені. У учасників таких зустрічей виникає відчуття, що час витрачений даремно.

6)         Невизначеність. Дуже небагато людей відчувають себе упевнено в ситуації невизначеності. Невизначеність на робочому місці може виникати через часті зміни в політиці установи, коли співробітники до ладу не знають, що відбувається, і не можуть планувати свою діяльність. Найгірша форма невизначеності – це коли людина не знає, чи вдасться йому утриматися на робочому місці. Ті керівники, які думають, що їх службовці працюватимуть краще, якщо перед ними постійно маячить перспектива звільнення, глибоко помиляються. Таке положення приводить тільки до підвищення рівня тривожності співробітників.

7)         Одноманітність. Коли ситуація дуже стабільна, це теж може викликати тривожність, що виявляється в апатичності. Людина час від часу потребує нових враженнях, щоб зберегти зібраність і творчий потенціал. Наприклад, у службовців, що виконують адміністративні обов'язки, часто виникає відчуття монотонності. Вранці вони випробовують майже панічний стан при думці про те, що всі події майбутнього дня можна передбачити до хвилини. Самі по собі ці події не є стресовими або неприємними, проте їх передбаченість досягає такого ступеня, що викликає сильні негативні емоції.

8)         Безпорадність. Сильну тривожність може викликати не тільки необхідність ухвалювати рішення в складній обстановці, але і протилежна ситуація, коли людина усвідомлює свою нездатність вплинути на події, що відбуваються, і вимушений упокорюватися з чужим рішенням як з неминучістю.

Таким чином, ситуативна або реактивна тривожність як стан характеризується суб'єктивними переживаннями, емоціями: напругою, турботою, заклопотаністю, нервозністю. Цей стан виникає як емоційна реакція на стресову ситуацію і може бути різним по інтенсивності і динамічності в часі. Ситуативна тривожність породжується об'єктивними умовами, що містять вірогідність неуспіху і неблагополуччя (зокрема, в ситуації оцінки здібностей і досягнень особи).

В більш пізніх роботах Спілбергер і його колеги доповнили розуміння оцінної тривожності як ситуаційно-специфічної форми особової тривожності. Вони запропонували розглядати оцінну тривожність в рамках динамічного процесу. Розуміння тривоги як процесу є теорією, в якій основний акцент робиться на фундаментальних компонентах процесу тривоги (стрес, загроза, стан і властивості тривоги). Оскільки тривога – це психобіологічна освіта, то повинні бути включені як фізіологічні, так і феноменологічні, суб'єктивно оцінювані індикатори (частота серцевих скорочень, температура поверхні тіла, параметри дихання).

Конкретизація глобального терміну «тривожність» дозволяє виділити три аспекти: його фізіологічний, інтроспективний, поведінковий.

Випробовуючі підвищену тривожність прагнуть використовувати найбезпечніші способи прояву своєї тривоги і ворожості; вони не схильні також досліджувати невідомі і незнайомі ситуації.

О.Г. Мельниченко (1979) показала, що для таких людей характерна емоційна неврівноваженість (чинник по Кеттеллу), боязкість (чинник Н), невпевненість в собі (чинник Q) і взвинченность, напруженість (фрустированність – чинник QIV). У них більш високий і менш стабільний рівень домагань. З боку біохімічних показників їх особливістю виступає більш високий фоновий рівень лактати в крові.

За даними Р.Л. Астахова, тривожність пов'язана з показниками шизотимії, покірності, заклопотаності, страху.

Всі ці особові особливості мають природну основу, якій служать типологічні особливості прояву властивостей нервової системи. В.Д. Небиліцин припустив, що люди із слабою нервовою системою більш схильні до тривожності, ніж володіючі сильною нервовою системою. Це було підтверджено поряд досліджень. Виявлено, що люди з високим ступенем тривожності частіше мають слабу нервову систему, отже і високу активацію у спокої, яка обумовлена перш за все збудливим впливом на кору головного мозку. Ю.А. Катигиним і його співавторами було встановлено, що людям з підвищеною тривожністю частіше властива інертність нервових процесів і переважання гальмування.

Таким чином, для осіб з низьким нейротизмом, більш, ніж людям з високим нейротизмом, характерні сильна нервова система, рухливість нервових процесів і переважання збудження по «зовнішньому балансу». За наслідками Е.П. Ільїна, у осіб, що володіють високим рівнем тривожності, сильніше виражений мотив досягнення.

Ученими були зроблені спроби виявити роль наследуємості тривожності як риси особи. Р. Кэттелл і И. Шейер показали, що вплив середовища виявляється набагато сильніше, і що один лише чинник Н, що входить до складу тривожності, істотно залежить від спадковості. Проте є і інші дані, що свідчать про вплив генетичного чинника в прояві тривожності. Найбільший нейротизм і тривожність показали чоловіки і жінки-лівші, що пояснюється умовами життя випробовуваних в світі праворуких.

Таким чином, як суб'єктивні чинники дослідники виділяють:

1)         високий рівень нейротизма як показник емоційної нестійкості індивіда, емоційної лабільності, неврівноваженості нервово-психічних процесів, що виявляється в підвищеній збудливості, реактивності і високому ступені откличності, низькому порозі переживання дистресу і переважанні негативно забарвлених емоційних станів;

2)         низький рівень сформованості індивідуальної системи усвідомленої саморегуляції емоцій і поведінки.

Прояви тривожності можуть носити соматичний і поведінковий характер. Соматичні прояви торкаються змін у внутрішніх органах, системах організму: прискорене серцебиття, нерівне дихання, тремтіння кінцівок, скутість рухів. Може підвищуватися артеріальний тиск, виникати розлади шлунку.

На поведінковому рівні прояву підвищеної тривожності ще більш різноманітні і непередбачені. Вони можуть коливатися від повної апатії і безініціативності до демонстративної агресії. Часто це відбувається при заниженій самооцінці. Занижена самооцінка в більшості випадків властива людям з особовою тривожністю і педантичними типами акцентуації характеру. В результаті виникає знижений фон настрою, закріплюється комплекс неповноцінності. Стійка надмірно низька самооцінка спричиняє за собою надмірну залежність від інших, несамостійність, спотворене сприйняття оточуючих.

Несвідомо маскуючи свою тривожність, людина провокує негативне до себе відношення, що ускладнює і без того важкий внутрішній стан.

Один з більш частих проявів тривожності – апатія і млявість. Конфлікт між суперечливими прагненнями вирішується за рахунок відмови від будь-яких прагнень. Апатія часто є слідством безуспішності інших механізмів подолати тривожність. Маска апатії ще більш брехлива, ніж маска агресії. Демонстративна інертність, відсутність живих емоційних реакцій заважають розпізнати тривогу і внутрішні суперечності, які привели до розвитку стану тривожності.

Експериментальне вивчення впливу тривоги на ефективність діяльності дає однозначні результати. Дані свідчать про те, що тривога сприяє успішній діяльності у відносно простих для людини ситуаціях, а перешкоджає в складних.

Тривожність як сигнал небезпеки привертає увагу до можливих труднощів, дозволяє мобілізувати сили і тим самим досягти якнайкращих результатів. Тому оптимальний рівень тривожності розглядається як необхідний для ефективного пристосування до реальності (адаптивна реальність). Повна відсутність тривоги перешкоджає нормальній адаптації і заважає продуктивній діяльності. Надмірно високий рівень тривожності розглядається як дезадаптивна реакція, що виявляється в загальній дезорганізації поведінки і діяльності.

Як показали Кеттелл і І. Шейер, високий рівень тривожності знижує успішність професійної діяльності. Підвищена особова тривожність негативно впливає на музикантів, спортсменів і інші види діяльності. Крім того, подібні люди менш стійкі до монотонної роботи, ніж особи з низькою тривожністю. Проте і низька тривожність може обумовлювати погану ефективність діяльності. Все залежить, по видимому, від виду роботи, якої людина займається.

Тривожність впливає і на стиль діяльності. Н.А. Буксеєв показав, що висока тривожність частіше зустрічається у людей з м'яким (ліберальним) стилем діяльності, ніж у жорстких (автократичних). Помічено, що люди з високою особовою тривожністю володіють більш низкою самооцінкою і авторитарним стилем основної діяльності, уникають соціальних контактів.

В протилежність ним люди з низьким нейротизмом упевнені в собі і прагнуть активного спілкування з людьми. На думку Е.П. Ільіна, є підстави припускати, що тривожність грає роль в природному відборі для деяких видів діяльності.

Організація дослідження

Більшість з відомих методів вимірювання тривожності дозволяє оцінити або тільки особову, або стан тривожності, або більш специфічні реакції. Єдиною методикою, що дозволяє диференційований виміряти тривожність і як особова властивість, і як стан є методика, запропонована Ч.Д. Спілбергом. На російській мові його шкала була адаптована Ю.Л.Ханіним.

В даній роботі нами використана методика Ч. Спілбергера, адаптована Ханіним. Методика представляє з себе двох опитувальників: Шкала ситуативної тривожності (СТ) і Шкала особистої тривожності (ОТ).

Шкала ситуативної тривожності включає 20 питань, на які досліджуваний повинен відповісти: Ні, це не так, Майже так, Вірно, Цілком вірно.

Шкала особистої тривожності також складається з 20 питань, на які випробовуваному необхідно відповісти: Ніколи, Майже ніколи, Часто, Майже завжди.

Визначення показників ситуативної і особової тривожності проводиться за допомогою ключа.

Для вивчення рівня особової і ситуативної тривожності і виявлення зв'язку рівня тривожності з успішністю професійної діяльності нами була сформована група з 10 чоловік методом вільної вибірки з осіб різного віку від 19 до 50 років. 60% учасників складали жінки і 40% - чоловіки.

До складу групи входили люди різних професій, як розумової, так і фізичної праці.

З кожним учасником перед проведенням опиту був проведений інструктаж по роботі з опитувальниками.

Після проведення тестування, кожному учаснику дослідження задавалося питання, наскільки він вважає себе успішним в професійній діяльності. Всі результати тестування систематизовані в таблицю 2.10.

Результати дослідження

Аналіз Таблиці 2.11 показав, що рівень особової тривожності серед випробовуваних розподілився таким чином:

-           низький – 3 людини (30%);

-           середній – 4 людини (40%);

-           високий – 3 людини (30%).

Рівень реактивної (ситуативної) тривожності в 90% випадків був дещо вище за рівень особової тривожності і розподілився таким чином:

-           низький – 2 люди (20%);

-           середній – 5 людини (50%);

-           високий – 3 люди (30%).

Таким чином, всі особи, що мають високий рівень особової тривожності, дали і високий відсоток реактивній тривожності.

Таблиця 2.10 - Результати вивчення рівня ситуативної і особової тривожності

Всі випробовувані з високим або близьким до високого (42-43 бали) рівнем тривожності, як особової, так і реактивної – 4 людини, виявилися незадоволеними своєю професійною спроможністю. Вони часто випробовують стан дискомфорту на роботі, внутрішнього конфлікту; вони випробовують підвищену стомлюваність і дратівливість; у них занижена самооцінка. Дві людини з випробовуваних з високим рівнем тривожності навіть зверталися за допомогою до психолога.

З даних, відображених в Таблиці 2.11 можна також прослідити взаємозв'язок розумової і фізичної праці і рівнем тривожності і, відповідно з рівнем професійної успішності.

Тривожність, що впливає на успішну діяльність, явно простежується у працівників розумової праці, в порівнянні з працівниками фізичної праці (будівниками, шахтарями), що можливе пов'язано з переважаючим впливом стану тривоги на вищу нервову систему організму. З другого боку, може існувати і «зворотний зв'язок» між способом праці і саморефлексією, що у тривожних осіб знижує рівень самооцінки.

Виразному зв'язку рівня тривожності з віком виявлено не було, але серед випробовуваних з високим рівнем тривожності переважали жінки, що можливе пов'язано з більш вираженою емоційністю жінок і емоційною лабільністю і схильністю до тривоги. Крім того, жінки, зайняті інтелектуальною працею, показали більш високу мотивацію до успіху (83,6%), ніж чоловіки (50%).

Найнижчий рівень тривожності показали молоді чоловіки (до 25 років).

Таким чином, використовуючи методику Спілбергера, ми отримали дані, що випробовувані з високим рівнем особової і ситуативної тривожності випробовують велику незадоволеність своєю професійною діяльністю, ніж випробовувані з низьким рівнем тривожності. Більш високий рівень тривожності властивий людям, зайнятим в інтелектуальній сфері діяльності або людям, зайнятим в сфері, що вимагає постійної напруги і уваги. В нашому випадку – це продавці, секретарі, вчителі, що підтверджує висунуту нами гіпотезу: рівень тривожності впливає на задоволеність професійною діяльністю.

Тривожність, як стан нервово-психічної напруги є схильністю індивіда до переживання тривоги і багато в чому обумовлює його поведінку. Певний рівень тривожності – природна і обов'язкова особливість активної діяльності особи. У кожної людини існує свій оптимальний або бажаний рівень тривожності – так звана корисна тривожність.

В психології розрізняють тривожність як емоційний стан (ситуативна тривожність) і як стійку межу (особова тривожність). В цілому тривожність є суб'єктивним проявом неблагополуччя особи.

Основними чинниками, що впливають на рівень тривожності, виступають внутрішні індивідуально-психологічні і зовнішні соціально-психологічні чинники. До внутрішніх чинників відносяться високий рівень нейротизму і особової тривожності, розузгодження в мотиваційній сфері. До зовнішніх чинників відносяться недоліки організаційної структури і негативний психологічний клімат в колективі.

Традиційно виділяють чотири основні типи темпераменту: холерик, сангвінік, флегматик і меланхолік.

Холерик. Холеричний темперамент відноситься до сильного, неврівноваженого типу нервової системи. Це легко збудливі, емоційно активні люди, стрімко виконуючі професійні функції. Холерики мають порівняно високу чутливість до стресу, вони практично миттєво відчувають зміни зовнішніх умов і свого власного стану. Проте за рахунок того, що за допомогою виражених емоційних «спалахів» вони швидко позбавляються від негативного стану, холерики його не накопичують і здатні тривалий період працювати в умовах напруги.

Флегматик. Представники флегматичного темпераменту володіють сильним, урівноваженим типом нервової системи. Активність флегматика в зовнішній діяльності понижена, але витривалість, працездатність достатньо великі. Люди цього типу можуть наполегливо і тривало трудитися в умовах професійного стресу, але здатні накопичувати негативний стан, а проявляють його рідко, але дуже різко: «бунтом» проти керівництва, несподіваним рішенням змінити місце роботи і т.д.

Сангвінік. Мабуть, самий стрессостійкий тип темпераменту, оскільки володіє сильним, урівноваженим, рухомим типом нервової системи. Природний оптимізм дозволяє долати негативні стани, а високий життєвий тонус і поверхневість емоційних переживань – протистояти діям емоційного і інформаційного видів стресу.

Меланхолік. А ось емоційно «крихкі меланхоліки» мають низьку стрессостійкість. Такі люди – представники слабого типу нервової системи, тому фізично і емоційно менш витривалі. Меланхоліки наділяють здібністю до співпереживання, умінням спостерігати, їх емоційні переживання глибокі і тривалі. В умовах стресу вони помітно знижують працездатність, випробовують дискомфорт, погіршення загального самопочуття. Те, що реакція на стрес і форми його протікання залежать у тому числі (але не тільки!) від типу темпераменту – очевидно.

Як бачимо, не треба приймати на роботу шахтарів меланхоліків, або схилених до них осіб.

РОЗДІЛ 3. ОРГАНІЗАЦІЯ І МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ІНДИВІДУАЛЬНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ РЕАКЦІЇ ШАХТАРІВ НА СТРЕСОВІ СИТУАЦІЇ

3.1 Матеріали дослідження

Під спостереженням знаходилося 100 чоловік, які перебували в стресових ситуаціях в шахтах Дніпропетровської області. Вік потерпілих коливався від 19 до 43 років (табл. 3.1).

Таблиця 3.1 - Вік потерпілих від стресових ситуацій

Всі досліджувані постраждали на шахті не фізично (у них не наголошувалося соматичних увіч), а психологічно і психічно, тобто перебували в стресових ситуаціях. Хворі з вираженими психічними розладами, що досягають психозу, також виключалися з вибірки. Психологічні і психічні порушення були спровоковані психотравмуючими ситуаціями, що представляють загрозу життя.

Потерпілі спостерігалися в динаміці. Кожний з потерпілих був оглянутий і протестований неодноразово.

При цьому потерпілі зверталися до психолога в різні терміни після аварії (через 1-10 років).

В перші 6 місяців після стресу як показало інтерв'ювання у потерпілих, що входять до основної групи, наголошувалися деякі схожі симптоми. Після виходу потерпілих із стресової ситуації у 100% осіб виникли порушення сну, у 79% - депресивні реакції, у 34% - обсесивно-компульсивні, у 48% -дисоциативні. Дані стани відрізнялися відсталістю симптоматики, малим рівнем регресу, погано піддавалися лікуванню. При щонайменшому нагадуванні, а у ряді випадків і спонтанно, в свідомості хворого «оживала» екстремальна ситуація, що супроводилася негативними афектними реакціями: - в 97% випадків тривогою, в 81% страхом, в 75% жахом. Паралельно з напливами яскравих барвистих негативно забарвлених спогадів (flashbachs) у 63% потерпілих формувалося прагнення витіснити дані спогади з свідомості в підсвідомість. В 78% випадків домінували нав'язливі думки, ідентифікації себе, що стосуються, із потерпілими, в 72% випадків переважало відчуття вини перед родичами потерпілих , в 69% наголошувався постійний страх того, що екстремальна ситуація може повторитися.

Шляхом інтерв'ювання потерпілих також з'ясувалося, що до що трапилося з ними трагедії 64% досліджуваних були достатньо добре адаптовані в соціальному середовищі, не мали стягнень по роботі, приводів в міліцію, не брали участь в бешкетах, вели впорядкований спосіб життя, були добрими сім'янинами. Всіх їх об'єднувала практичність, злагодженість, конформність і гармонійність, відношення до соціальних цінностей, хоча вони і відрізнялися різною типологічною індивідуальністю.

У 31% обстежуваних інтерв'ювання і медична документація виявили ознаки невропатії.

При цьому 23% потерпілих володіли гіпертимними рисами вдачі. Вони відрізнялися безтурботним характером, не замислювалися про майбутнє, прагнули заробити багато грошей, проте швидко витрачали запрацьоване. Не відмовляли собі в задоволеннях, не ущемляли себе, ніколи ні в чому себе не винили. У цих осіб було багато друзів і ворогів, але вони до всіх відносилися формально доброзичливо. По можливості допомагали оточуючим, але і не дуже засмучувалися через чужі біди. Веселі, енергійні, життєрадісні – ним життя представлялося достатньо приємне, будь-які трагедії для них були чужі. Вони були в міру обачливі, не любили ризикувати своїм благополуччям, але і не уникали труднощів, не перекладали їх на плечі товаришів.

В 36% випадків що потрапили в стресову ситуацію шахтарі були збудливі, вони володіли достатньою наполегливістю, упертістю. Ці особи любили чистоту, порядок. Самі відрізнялися дисциплінованістю, але і від інших людей вимагали дисципліни. Періодично вони стали грубі, вибухові, не виносили інакомислення, неслухняності. Образи пам'ятали довго. Проте з начальством не конфліктували. Виконували їх розпорядження. І хоча крадькома начальство лаяли, відносилися до нього влесливо і навіть підлесливо. Звичайно в сім'ях цих осіб панував домострой, дещо патріархальний спосіб життя. І хоча вони вживали спиртні напої, причому не тільки епізодично, але іноді і запійно, вони все ж таки відрізнялися заможністю, мастеровитістю, відданістю сім'ї.

Потерпілі з дитячих літ відрізнялися неординарною поведінкою, переважно збудливою. Вони конфліктували з педагогами, батьками і однолітками. Займалися ці особи, як правило, погано не тому що мали погані здібності, а в результаті того, що не виявляли цікавості до знань. Заняттям вони вважали за краще провождение часу в компанії асоціальних підлітків, вживання так званих «легких наркотиків», найбільш часто палили коноплю, брали участь в бійках, вважали себе «господарями вулиці», але при цьому уникали явних кримінальних вчинків. З настанням призовного віку служили в армії, надалі одружувалися, мали дітей. І, хоча, як і раніше, відрізнялися запальним характером, він не заважав їх професійну діяльність.

В 19% випадків потерпілі відрізнялися тривожно-довірливим характером. Вони влаштувалися працювати шахтарями, оскільки в місці проживання більше не було робочих місць. Боязкі, соромливі, - вони прагнули не думати про можливі стресові ситуації. Не дивлячись на схильність до тривожних побоювань, вони були достатньо компенсовані і в шкільні роки, і під час служби в Армії. Займалися спортом, були достатньо спритними, фізично витривалими. Завдяки м'якому, поступливому характеру мали багато друзів і з часом звикали до роботи в шахті.

14% досліджуваних групи відрізнялися істероїдними рисами. Вони любили бути в центрі подій, любили, коли ними захоплювалися. Вони переоцінювали свої здібності і зовнішні дані. Для них було характерне позерство, хвалькуваня, брехливість, при цьому брехали вони не тільки для отримання матеріальної вигоди, але і для того, щоб продемонструвати себе в найвигіднішому світлі.

В 8% випадків потерпілі відносилися до шизоїдних осіб. Це були «випадкові для шахти особи». Вони боялися підземні роботи і тому ненавиділи свою роботу. До колективу шахтарів вони також відносилися з упередженням. Всі потерпілі цієї групи вели відокремлений спосіб життя, не любили колективного проведення часу, колективного застілля. Вони були підозрілі, уперті, образливі, вважали, що їх недостатньо цінують на роботі і удома, вважали себе таким, що не зрозумів, скаржилися на нудьгу. На підземні роботи вони пішли, спокусившися високим заробітком, але розглядали цю роботу як тимчасову, займалися пошуком іншої роботи, але унаслідок своєї неорганізованості більше ніде влаштуватися не могли. Взаємостосунки з сім'єю у них також були поганими. Вони достатньо холодно відносилися до членів сім'ї, у свою чергу дорікаючи їх в поганому відношенні, відрізнялися скупістю, були невідверті. Спосіб життя ці особи вели відокремлений і навіть спиртні напої вважали за краще розпивати наодинці, а не в компанії.

3.2 Методи дослідження

З метою вивчення особливостей особи використовувалася модифікація тесту MMPJ - стандартизований метод дослідження особи (СМДО).

Методика містить 566 тверджень. Твердження направлені на виявлення рис вдачі, відображають суб'єктивні пристрасті обстежуваної людини, можливість спілкування з оточуючими, його погляди на різні життєві цінності і так далі. Аналіз результатів побудований не на вивченні значення відповіді випробовуваних, а на статистичній процедурі обсчета даних. Опитувальник складається з 10-ти базисних шкал, яким додані назви, відповідні їх психологічному єству, відповідно: 1-а шкала – шкала «невротичного сверхконтролю», 2-а – «песимістичної», 3-а – «емоційної лабільності», 4-а – «імпульсної», 5-а – «жіночності-мужності», 6-а – «ригідності», 7-а – «тривожності», 8-а – «індивидуалистичності», 9-а – «оптимізму і активності», 0-а – «соціальною интроверсії». Ламана лінія, що сполучає між собою кількісні показники 10-ти базисних шкал, відображає профіль СМДО.

До профілю СМДО примикає шкала «L» - шкала «Брехні» показує, наскільки щирий обстежуваний в процесі тестування. Шкала «F» - шкала достовірності указує на готовність до співпраці. Шкала «К» - шкала «корекції» виявляє ступінь спотворення профілю в результаті не відвертості випробовуваного. Залежно від показника цих шкал профіль признається достовірним або недостовірним.

Для дослідження наслідків стресових ситуацій застосовувалася шкала оцінки впливу травматичної події (ШОВТП).

Опитувальник складається з 22 пунктів, заснований на самозвіті і виявляє переважання тенденції уникнення, вторгнення (нав'язливого відтворення) травматичної події і гіперзбудження.

Опитувальник дозволяє клінічно описати і перевірити протистояння цих тенденцій в процесі короткої терапії.

Для дослідження емоційних розладів у шахтарів використовувався опитувальник депресивності Бека (BDI), який є важливою діагностичною методикою для роботи з лицями, що пережили травматичний стрес.

BDI складається з 21 твердження, кожне з яких є окремим типом психопатологічної симптоматики і включає наступні пункти: 1) печаль; 2) песимізм; 3) відчуття невезучості; 4) незадоволеність собою; 5) відчуття вини; 6) відчуття покарання; 7) самозаперечення; 8) самозвинувачення; 9) наявність суіїцидальних думок; 10) плаксивість; 11) дратівливість; 18) втрата апетиту; 19) втрата у вазі; 20) заклопотаність станом здоров'я; 21) втрата сексуального потягу.

Виділені шкали дають можливість виявити ступінь вираженності депресивної симптоматики, оскільки кожна з них є групою питань, що складається з чотирьох тверджень, відповідно оцінюваних в балах від 0 до 3. Максимально можлива сума - 63 бали.

Опитувальник депресивності Бека широко застосовується в клініко-психологічних дослідженнях і в психіатричній практиці для оцінки інтенсивності депресії.

З метою визначення вираженості диссоціативних феноменів використовувалася шкала дисоціації (Dissociation Experiences Scale, DES).

Шкала дисоціації (Dissociation Experiences Scale, DES) є інструментом, що часто використовується, для оцінки вираженності дисоциативних феноменів як на клінічній, так і на нормальній популяціях.

Опитувальник дисоціативних переживань (Questionnaire Experiences Dissociation, QED) містить 26 питань в дихотомічному «так - немає» форматі, що стосуються широкого спектру дисоціативних феноменів.

Для виявлення виваженості депресії застосовувалася шкала Макса Гамільтона, яка отримала найбільше розповсюдження в світі, її версія з 21 симптому приводиться нижче. Первинний і достатньо часто що використовується до теперішнього часу варіант складався з перших 17 пунктів.

Головним показником шкали є сума балів або загальний бал, по якому депресії розділяють на легкі (7-16 балів), середньої тяжкості (17-27 балів) і важкі (більше 27 балів).

Фіксується увага на пригніченому (депресивному) настрої обстежуваного, його відчутті вини, суіцидальних намірах, порушеннях сну (раннє безсоння, пізнє безсоння і безсоння в середині ночі), порушенні працездатності і діяльності, заторможеності, ажитації; виділяються окремо психічна і соматична тривога, шлунково-кишкові соматичні симптоми, загальні соматичні симптоми, статеві розлади, іпохондрія, втрата ваги, явища деперсоналізації, параноїдна, обсесивно-компульсивні симптоми, враховується критичне відношення до хвороби.

Крім того, шляхом складних процедур аналізу багаточинника були виділено 6 особливих відносно незалежних кластерів (груп взаємозв'язаних симптомів), що відображають різні сторони депресивних порушень і дозволяючих оцінювати їх вираженність: 1) тривога / соматична сфера (симптоми 10, 11, 12, 15); 2) вага тіла (16А і 16Б); 3) розлади мислення (порушення ідеаторної сфери) (2, 3, 9, 19, 20, 21); 4) добова ритміка (18А і 18Б); 5) заторможенність (1, 7, 8, 14); 6) порушення сну (4, 5, 6).

З метою виявлення ситуаційної і особової тривожності використовувалася шкала Спілберга - Ханіна.

Методика, розроблена Спілбергом - Ханіним, призначена для одночасної оцінки особової і реактивної тривожності. Вона включає дві шкали, кожна з яких окремо оцінює особову або ситуаційну тривожність.

Шкала Спілберга - Ханіна складається з сорока питань, у тому числі з двадцяти питань, які характеризують ситуаційну тривожність (опитувальник А), і двадцяти питань, які характеризують особову тривожність (запитальник Б).

Тестованому пропонують відповісти на питання, звертаючи увагу як він себе відчуває в даний момент (ситуаційна тривожність, 1-20 питання), і як він себе відчуває звичайно (особова тривожність, 21-40 питання).

На кожне питання можливо чотири варіанти відповідей по рівню інтенсивності ситуаційної тривожності (зовсім ні, можливо так, правильно, абсолютно правильно) і по частоті вираженності особової тривожності (майже ніколи, іноді, часто, майже завжди).

За допомогою ключа до методики Спілберга - Ханіна визначається кількість балів, отриманих випробовуваним за вибрані їм відповіді на думки приведених вище шкал. Загальна кількість балів, набраних з усіх питань шкали, ділиться на 20, і підсумковий показник розглядається як індекс рівня розвитку відповідного виду тривожності у даного випробовуваного.

Рівень тривожності обчислюється по вищезгаданій формулі. Показник 3,5-4,0 бали свідчить про дуже високу тривожність; 3,0-3,4 бали про високу тривожність; 2,0-2,9 бали про середню тривожність; 1,5-1,9 бали про низьку тривожність; 0,0-1,4 бали про дуже низьку тривожність.

Отримані дані були оброблені статистичним методом.

3.3 Результати дослідження реакції шахтарів на стресові ситуації за допомогою ШОВТП

100 шахтарів, потерпілих від стресових ситуацій досліджувалися за допомогою шкали оцінки тяжкості дії травматичної події (ШОВТП). При цьому у 42 чоловік стресова подія відбулася за 2 ± 1 роки до дослідження, у 27 чоловік за 4,5 ± 1,5 роки до дослідження, у 21 чоловіка за 8 ± 2 років до дослідження.

За допомогою шкали ШОВТП проводилася якісна і кількісна квантифікація.

Вивчалася враженість реакції стресу залежно від тяжкості психотравмуючої ситуації. Проводився кореляційний аналіз між тяжкістю психотравмуючої ситуації і вираженістю реакцій.

Як показали дослідження, у потерпілих від стресу шахтарів в 73,4% випадків стреси привели до виникнення психологічних і психопатологічних субклінічних реакцій.

Проводився кореляційний аналіз між вираженістю реакції стресових ситуацій і давністю виникнення стресу. Кореляційний аналіз показав прямий кореляційний зв'язок між вираженими реакціями і преморбидними акцентуированими особливостями особи (r = 0,901).

Таким чином, вираженості психологічних реакцій у потерпілих сприяє ступінь тяжкості психотравмуючої ситуації, тривалість після аварійного періоду, характерологічні особливості і невротичний грунт, при цьому індивідуально-психологічні чинники мають більшу значущість, ніж соціально-психологічні.

3.4 Результати дослідження реакції шахтарів на стресові ситуації методом СМДО

Методом СМДО досліджували всіх шахтарів які були в стресовій ситуації. При цьому звертали особливу увагу на зіставлення результатів дослідження від давності події.

Як показали результати дослідження, в перші 2 ± 1 роки після стресової ситуації, що трапилася, у потерпілих в 22% випадків виявлений акцент по 2-й шкалі, що відображає «песимістичний або депресивний профіль». При цьому в більшості випадків пік по 2-й шкалі досягав рівня 70Т і навіть перевищував цей рівень, що підкреслювало депресивний тип реагування, а також та обставина, що стресова ситуація різко порушила звичний хід життя і перекреслила плани на майбутнє у потерпілого. Високий підйом по 2-й шкалі поєднувався з низькими показниками (нижче 45 балів) по 9-й шкалі, що свідчило про патологічне зниження рівня оптимізму і життєлюбності і примушувало психолога насторожитися відносно ризику суіїцидальності обстежуваного. Ці потерпілі ставали пацієнтами психіатричних клінік. Вони потребували у спеціальному спостереженні і допомозі. Крім психокорекції поведінки їм було необхідне проведення і медикаментозної терапії.

Все це безумовно погіршувало соціальну адаптацію потерпілих, що відображалося низьким рівнем нульової шкали. Дана позиція вельми яскраво виявлялася в поведінці потерпілих. Вони майже не виходили з будинку, були байдужі до повсякденних проблем, уникали спілкування.

В 78% випадків найвищими були показники сьомої шкали, вони виходили за межі норми і відображали переважання тривожної особової позиції.

Всі їх думки і відчуття були зайняті грядущими неприємностями. Вони прислухалися до свого прискореного дихання або серцебиття, мучили родичів описом очікуваних нещасть, ночами погано спали (через виражену тривогу), ставали метушливими, нетямущими, образливими. Оптимізм оточуючих, їх плани, перспективи на майбутнє – викликали у потерпілих лише роздратування. Здавалося, що вони насолоджуються своїм горем, відкидають допомогу. Будь-яка тема, зачеплена оточуючими, поверталася до стресової ситуації і очікуваних неприємностей. Тривога з приводу їх майбутнього, майбутнього їх сім'ї порушувала соціальну адаптацію. Вони не боролися за своє майбутнє, вони лише турбувалися, і тим самим утрудняли спілкування з собою і утрудняли можливість надати їм допомогу.

Реакція шахтаря на стресові ситуації (Приклад № 1).

Потерпілий А., 22 років, був під час аварії на шахті на нетривалий час відрізаний від зовнішнього світу (стресова ситуація).

Лікарі виявили, що шахтар соматично не постраждав. Проте родичі помітили, що у потерпілого після аварії різко підвищилася тривожність.

До аварії А. був товариською, життєрадісною, дещо поверхневою молодою людиною. Любив розваги, із задоволенням спілкувався з дівчатами, вільному часу віддавав перевагу проводити в компанії однолітків, неохоче виконував обов'язки по будинку, проте був любимо батьками і друзями за чуйний і поступливий характер. Скарг на стан здоров'я не пред'являв. До лікарів ніколи за власною ініціативою не звертався.

Після аварії будь-хто, навіть незначна неприємність, стала викликати тривожні реакції. Турбота виникала і у зв'язку з своєю професійною спроможністю, і у зв'язку із станом власного здоров'я.

Турбувався, якщо батьки запізнювалися повертаючись додому, турбувався, коли дружина виїжджала до своїх родичів. Будь-які перешкоди перетворювалися в його очах в непереборні проблеми.

Підземні роботи приводили до посилення тривоги. Одного разу виник напад задухи, що супроводився серцебиттям, головним болем, відчуттям жару, підвищеною пітливістю. З'явився страх смерті. Виникли думки про безвихідність.

Побоюючись залишитися без добре оплачуваної роботи, про цей напад нікому з колег не розказав. До лікаря не звернувся. Надалі подібних нападів не наголошувалося, перенесений їм стан стирався з пам'яті. Але іноді перед засипанням приходили думки про можливе швидке настання смерті. В такі вечори довго не міг заснути. І навіть в тому випадку, якщо він засинав, сон був поверхневим, уривався кошмарами.

Усвідомлював безґрунтовність своїх тривог, соромився їх, нікому із сторонніх про них не розказував. Вважав тривожність, що з'явилася, легкодухістю, жінкоподібною межею, але не міг її позбутися.

Батьки дістали йому путівку в санаторій-профілакторій, де він був оглянутий психологом.

Методом СМДО виявлений пік по 7 шкалі, досягаючий 70Т балів, що свідчило про тривожний профіль потерпілого.

Як показало спостереження, з часом психологічний профіль потерпілих зазнавав певні зміни.

Так, через 4,5 ± 1,5 років, що пройшли виникнення стресової ситуації, в більшості випадків (64%) у потерпілих превалював вже не тривожний, а так званий «іпохондричний профіль», при цьому наголошувалися високі показники (вище 70Т ) по 1-й шкалі (рис. 3.1.). При цьому тривога торкалася не окремо майбутнього, а охоплювала сьогохвилинний стан здоров'я потерпілого. Якщо в попередні роки у шахтарів превалювала тривога, що приводить до значного почастішання пульсу, і дихання, то в подальші роки, навпаки, будь-яке почастішання пульсу і дихання, навіть фізіологічно обґрунтоване, приводило до тривоги з приводу стану їх здоров'я. При цьому потерпілі починали знаходити у себе безліч неіснуючих хвороб, жахатися швидкому, на їх думку, наближенню смерті, настирливо шукати допомоги у лікарів і родичів. Особа ставала дещо більш грубою, примітивною і егоцентричною. Власні проблеми до цього часу починали їх хвилювати більше, ніж турботи інших людей.

Рис. 3.1 - Іпохондричний профіль потерпілих

До цього часу у потерпілих змінюється спрямованість негативних емоцій. Вони більше не звинувачують себе, не шукають своєї смерті. Як і раніше основною темою їх бесід служить перенесена стресова ситуація, але тепер вони зосереджені на тому збитку, який особисто їм приніс стрес. У потерпілих з'являються всілякі неприємні відчуття в різних ділянках організму, що дає їм підставу запідозрити страждання від важких захворювань. Цей період життя потерпілих звичайно присвячений лікуванню від дійсних і уявних захворювань, визначенню рівня працездатності, встановленню регресу, пошуками «справедливості». Об'єктом звинувачення у вище вказаному посттравматичному терміні є не сам потерпілий. В попередньому періоді шахтар знаходив безліч недоліків у самого себе, а на даному етапі об'єктом звинувачення є достатньо абстрактне поняття, зване «начальством». В 36% випадків у потерпілих тривога залишалася домінуючою емоцією.

Реакція шахтаря на стресові ситуації (Приклад № 2).

Хворий Л., 36 років, який зазнав стресу, звернувся по допомогу до психолога.

Інтерв'ювання виявило, що в перші 3 роки після перенесення стресу у потерпілого наголошувався знижений настрій, ангедонія, песимістичне устремління в майбутнє.

Поступово почав мінятися характер потерпілого. З'явився раніше не властивий йому егоцентризм. Виникли болі в області серця. Став настирливим, нав'язливо докладно розказував оточуючим, навіть не охочим його слухати, про порушення відправлення свого організму. Бесіди з родичами навіть під час застолій торкалися смерті від задухи, зупинки серця, паралічу, звучала тема власних похоронів.

У потерпілого виникла підвищена тривожність, почали з'являтися функціональні розлади різних органів і систем (напади підвищення артеріального тиску, тахікардії, болі в області шлунку, нейродерміт).

Виникла іпохондрична фіксація, що включає патологічну переробку всіх у нього розладів, у тому числі і вегетативних. Посилилися прояви іпохондричного егоцентризму. З'явилася надзвичайна наполегливість, раніше не властива йому стеничність, виборча спрямованість на пошук все нових фахівців, діагностичних інструментальних досліджень.

Був упевнений, що стрес завдав істотної шкоди його соматичному здоров'ю. Вимагав все нових і нових обстежень. Конфліктував з лікарями, писав на них скарги, звинувачував в захованні істинного стану речей.

Був направлений в санаторій-профілакторій, в якому оглянутий психологом. Методом СМДО виявлено 75 балів по 1 шкалі, що указує на іпохондричний профіль потерпілого.

Через 8 ± 2 роки після стресу, що відбувся, лише 39% потерпілих продовжували роботу і були соціально адаптовані. У даних осіб наголошувався гармонійний профіль, жоден з показників не був вищим 60 . (рис. 3.2).

Рис. 3.2 - Гармонійний профіль потерпілих

Проте в 61% випадків у потерпілих саме в цьому тимчасовому періоді наголошувався високий пік профілю (понад 75Т ) по 4-й шкалі (Рис. 3.6.), що свідчило про розвиток психопатичних рис у колишніх шахтарів, тобто що почалися раніше зміни особи посилювалися. Пацієнти не тільки йшли в хворобу, аналізуючи і вишукуючи у себе різні патологічні прояви, але і ставали все більш нестриманими, дратівливими, запальними і брутальними.

При цьому в 37% випадків наголошувалося поєднання високої 4-й шкали з високою 6-й, при низькій 2-й, 7-й і 0-й, що відображає експлозивний тип реагування з частими неконтрольованими реакціями (рис. 3.3).

Реакція шахтаря на стресові ситуації (Приклад № 3).

Хворий Ш., 36 років, постраждав під час аварії на шахті.

Виріс в багатодітній сім'ї, звик піклуватися про членів сім'ї, був достатньо послужливим, товариським, життєрадісним. Закінчив 10 класів. Після закінчення школи успішно служив в армії в ракетних військах. Йому пропонували стати кадровим військовим. Проте по поверненню з армії одружувався, став працювати в шахті. Був гірником, потім – майстром. З роботою справлявся, мав подяки, премії.

Рис. 3.3 - Експлозівний профіль шахтарів

Під час аварії на шахті у нього на очах загинув друг. В перші роки після перенесеного стресу втратив радість життя, перестав займатися сім'єю, будинком. Раніше мріяв купити нову машину, поїхати з дружиною і дітьми відпочивати за рубіж. Після психотравми годинами сидів, дивився в телевізор, але погляд був відсутнім, не міг переказати побачене. В подальші ряд літ вважав себе важко хворою людиною, знаходив у себе всілякі захворювання, підтвердженням яких служила його виникла статева дисфункція, довго не міг заснути.

Поступово ставав все більш грубим. Часто конфліктував з дружиною. Конфліктував на роботі. Став надмірно образливим, запальним, конфліктним. Хотів звільнитися з роботи, але не зміг знайти інше застосування своєї професії.

У зв'язку з постійними конфліктами, звернув на себе увагу адміністрації. Адміністрація підняла питання про неможливість його роботи під землею.

Проте під впливом неодноразових бесід з членами сім'ї зрозумів свою неправоту. За своєю ініціативою приймав трав'яні седативні засоби. Став більш витриманим, покращали взаємостосунки на роботі. Не наголошувалося конфліктів в сім'ї.

Через рік після нормалізації стану посварився з сусідом по дачі через урожай смородини. Несподівано для себе замахнувся на сусіда живцем лопати. Раніше ніколи не дозволяв таких випадів по відношенню до оточуючих. Був дуже розгублений своїм вчинком. Звернувся по допомогу до невропатолога. Неврологічна патологія виявлена не була.

Звернувся до психолога. При дослідженні по методу СМДО виявлено поєднання піку по четвертій шкалі з піком по шостий, при низькій другій, сьомій і нульовій шкалі.

 В 24% випадків невротичні істеричні соматизировані розлади у потерпілих продовжували усугублятися.

У осіб з даним профілем ригідність, образливість, незадоволеність оточуючими поєднувалися з вегетативною нестабільністю. Потерпілі відчували болі в різних частинах тіла, у тому числі і головні. Їх турбували серцебиття, запаморочення, підвищена пітливість, коливання артеріального тиску. По висновку фахівців дані неприємні відчуття були спровоковані дисбалансом вегетативної нервової системи, обумовленим перенесеному під час катастрофи стресом. При цьому акцент по 4-й шкалі поєднувався з так званою «конверсійною п'ятіркою», яка включає акцент по 1-й і 3-й шкалі, з відносно низькою 2-й (рис. 3.4).

Вказане поєднання відображало яскравість емоційних проявів потерпілих при деякій поверхневості демонстрованих відчуттів. У цих потерпілих, не дивлячись на постійні розповіді про подію, достатньо рідко наголошувалися сновидіння, пов'язані з стресовими подіями. Нескінченні розповіді про стресову ситуацію рясніли все новими подробицями, що характеризували шахтарів героями і рятівниками.

Рис. 3.4 - Профіль потерпілого з невротичними соматизированими розладами

Потерпілі були упевнені в тому, що оточуючі (адміністрація, колеги) були винуватцями їх нещастя, і наслідки стресової ситуації, що нанесли утрату їх матеріальному і фізичному благополуччю, також повинен був ліквідовувати хтось, але не вони самі, вони не хотіли докладати зусилля навіть для власної реабілітації, працювали погано, повністю заперечували свої недоліки в роботі, відрізнялися підвищеною чутливістю лише до власних проблем. У них превалювали рентні установки, низька откликаємість на проблеми соціального мікроклімату, егоцентризм.

Вони не помічали своїх недоліків, власні порушення. Чужі погрішності придбавали невиправдано велике значення, всіляко підкреслювалися ними. Фантазія і вигадки потерпілих перепліталися з реальністю, тобто спостерігалися всі ознаки істеричних розладів.

Реакція шахтаря на стресові ситуації (Приклад № 4).

Потерпілий Е., 41 роки, отримав психічний стрес під час аварії в шахті.

Ріс єдиною дитиною в сім'ї. Був розпещений, капризний, егоцентричен.

Дитячий колектив до школи не відвідував. Виховувався бабусею. В школу пішов з семи років. Успішно займався. В молодших класах вимагав до себе підвищеної уваги від викладачів і товаришів по навчанню.

Поступово, у міру дорослішання, ставав скромнішим, уживався з колективом. Відслужив в рядах армії. Претензій до його поведінки не було.

Після закінчення служби став працювати під землею на шахті. Став свідком того, що вкачався штрек і травмував шахтаря. В результаті травми шахтар через декілька днів помер.

Загибель колеги сприйняв як гострий стрес. Близько тижня боявся спускатися в забій. З'явилося безсоння. Був виведений для роботи на поверхні.

По раді дружини звернувся до лікаря з вимогою грошової компенсації за нанесений йому ушкодження. Проте компенсацію не отримав.

Близько трьох років у потерпілого наголошувався знижений настрій. Став байдужим до одягу, живлення. Часто скаржився дружині на те, що його ніхто не розуміє, що його кривдять на роботі. Дружина підтримувала його, мусирувала образи.

Неодноразово виказував гірському майстру свої претензії з приводу застарілого устаткування, з приводу невчасної поставки лісу для кріплення штреку.

Одного разу під час конфлікту з майстром відчув запаморочення, брак повітря, біль в області серця. Із цього приводу звертався до лікарів різних спеціальностей, але ніхто з них не знаходив у нього органічної патології. Його скарги медперсонал не пов'язував з аварією в шахті. Разом з тим потерпілий був упевнений в тому, що причиною його стану є вищезазначена аварія.

Періодично у потерпілого у присутності гірського майстра німіла нога, кололо в серці, судомою зводило пальці на руках, його похитувало. При цьому шахтар обурювався тим, що постраждав від аварії, але його ніхто не цінує, одержує копійки і так далі.

Став егоцентричним, образливим. «Спекулював» своїми хворобами, знегодами, добивався всіляких пільг. У тому числі добився напряму в санаторій-профілакторій, де був оглянутий психологом.

Методом СМДО виявлена характерна «конверсійна п'ятірка»: пік по першій і третій шкалі з відносно низькою другою.

По закінченню 8 ± 2 роки після катастрофи вимальовувалася етапність симптоматики, а саме, депресія змінялася іпохондрією, потім психопатичними розладами з переважанням експлозивних або істеричних рис особи.

Був проведений кореляційний аналіз між закономірностями зміни психологічних рис шахтарів, що перенесли стрес, і їх віком, освітою, стажем роботи, тяжкістю психотравмуючої ситуації, наявністю соматичної патології, періодом часу, що пройшов після стресу, преморбидними демонстративними, преморбидними експлозивними, преморбидними психастеничними, преморбидними лабільними, преморбидними гипертимними, преморбидними шизоїдними, преморбидними сенситивними, преморбидними нестійкими особливостями особи, преморбидною конформною невротичною конституцією, підтримкою рідних, матеріальним благополуччям, резидуально-органічним ґрунтом у вигляді перинатальної патології.

3.5 Виявлення депресивних тенденцій у шахтарів

Методом СМДО була виявлена висока питома вага депресивних реакцій у потерпілих шахтарів. Разом з тим СМДО не дозволяє провести кількісну характеристику потерпілих від стресу. У зв'язку з цим для уточнення вираженості депресивних і тривожних реакцій всіх досліджуваних основної групи досліджували методом Гамільтона.

Була виявлена наявність депресивної симптоматики у 55 чол. постстресовий період яких складав 2 ± 1 роки. Вираженість депресивної симптоматики цих потерпілих представлена в таблиці 3.2.

Як видно з таблиці 3.1., у 49% потерпілих наголошувалася депресія важкого ступеня (загальний бал – 38 усл. одиниць), у 36% - депресія середнього ступеня (загальний бал – 23), у 15% - легка депресія (загальний бал – 8).

Таблиця 3.2 - Вираженість депресивної симптоматики потерпілих 2 ± 1 рік після стресу

Спостереження і опит показують, що в перші 2 ± 1 роки, що пройшли після стресу, депресія у потерпілих утримується в середньому на одному і тому ж рівні.

При обстеженні 52 потерпілих через 4,5 ± 1,5 років після стресу методом Гамільтона виявляється картина, представлена в таблиці 3.3.

Таблиця 3.3 - Вираженість депресивної симптоматики у потерпілих 4,5 ± 1,5 років після стресу

Як видно з таблиці 3.3, найбільша інтенсивність симптоматики у шахтарів через 4,5 ± 1,5 роки після психічної травми, обумовленою стресом, наголошувалася по шкалах 15 (іпохондрія) і 13 (загальні соматичні симптоми).

При аналізі табл. 3.2 звертає увагу той факт, що в перші 2 ± 1 роки після стрсу у безпосередньо потерпілих шахтарів превалює акцент по шкалах 10 (тривога психічна) і 11 (тривога соматична). При порівнянні даних, що відзначаються в таблиці 3.1 і таблиці 3.2, виявляються достовірні відмінності акценту показників по шкалах 10, 11 ( табл. 3.1) і 13, 15 (табл. 3.2) (p < 0,01), тобто тривога зміняється психічною і загальносоматичною симптоматикою. Окрім цього звертає на себе увагу той факт, що в перші 3 роки важка депресія наголошується в 49% випадків, а через 3 роки – в 27%. Порівняння інтенсивності симптоматики в обох вищезгаданих групах виявляє достовірне зменшення вираженості депресії у тих шахтарів, у яких стрес відбувся за 4-6 років до дослідження (p < 0,01).

У 47 потерпілих від стресу шахтарів 8 ±2 роки опісля також проводили дослідження методикою Гамільтон. Дані, отримані в результаті цього дослідження відображені в таблиці 3.4.

При аналізі таблиці 3.4, звертає увагу високий відсоток суіїцидальних тенденцій (п. 3) за відсутності пригніченого настрою (смутку, безнадійності, безпорадності, самозвинувачень і ін.), що примушує запідозрити демонстративно-шантажний характер даних суіїцидальних намірів.

Демонстративна поведінка, як відомо, свідчить про конверсійні розлади. Оскільки інтерв'ювання не виявило в такій великій кількості (43%) преморбидних особових розладів, можна припустити те, що вони привнесені стресами і відбивають ті характерологічні зміни, які свідчать про посттравматичний стресовий розлад з психопатоподібною конверсійною симптоматикою.

Таким чином, у всіх потерпілих від стресів шахтарів наголошується депресивна симптоматика. Найвищий рівень депресії і у потерпілих протягом перших трьох років після стресу. При цьому у самих потерпілих домінує тривожний стан.

Таблиця 3.4 - Вираженість депресії у потерпілих 8 ± 2 роки після стресу

Через три роки тривожне відчуття потерпілих зміняється хворобливим аналізом неіснуючих соматичних розладів. Потерпілі все більш і більш заглиблюються в пошуки турбуючих їх патологічних проявів. Вони багато разів звертаються до лікарів, конфліктують з ними, намагаючись добитися підтвердження своїх хвороб.

По закінченню подальших 3-4 років психологічні риси потерпілих ще більш видозмінюються. Депресія зашторюється безліччю псевдосоматичних розладів, обумовлених очевидно вегетативним дисбалансом. На перший план виступає «втеча в хворобу», носячі конверсійний характер. Змінюється особа пацієнта, суїцидальні тенденції носять демонстративно-шантажний характер і свідчать про психопатизации даних осіб.

Для більш детального уточнення складових депресії у тому числі і «когнітивно-афектних і «вегетативних» компонентів» нами був використаний опитувальник Бека. Даний опитувальник дозволив ще більш детально, ніж метод Гамільтона, прослідити динаміку і виявити варіанти депресивних розладів у потерпілих від стресів шахтарів.

Депресивний профіль шахтарів, потерпілих від стресів за 2 ± 1 роки до дослідження, вказаний на Рис. 3.8. На даному малюнку простежується достовірна тенденція до зниження показників по шкалах печаль, відчуття вини, наявність суицидальних думок, збільшення показників по шкалах безсоння, стомлюваність, заклопотаність станом здоров'я.

Діагностична оцінка показників, отриманих у шахтарів, потерпілих від стресів, за 4,5 ± 1,5 роки до дослідження.

Як видно на малюнку, у шахтарів у вказаний період часу в симптоматиці переважали незадоволеність собою, яка супроводилася самозапереченням і відчуттям соціальної відчуженості, разом з безсонням, стомлюваністю і надмірною заклопотаністю станом здоров'я.

При цьому, такі симптоми, як печаль, відчуття вини, втрата сексуального потягу разом з наявністю суїцидальних думок значно знизилися.

Депресивний профіль шахтарів, потерпілих від стресів за 8 ± 2 років до дослідження, свідчить про те, що вказані тенденції закріпилися.

Разом з тим, виразно простежувалося посилення песимістичної спрямованості, стомлюваності, що супроводилося втратою апетиту і дратівливістю.

Такі симптоми, як печаль, відчуття вини, втрата сексуального потягу разом з наявністю суицидальных думок продовжували знижуватися.

Таким чином десятилітній катамнез показав достовірні відмінності динаміки психопатологічних симптомів у потерпілих від стресів на шахті. У потерпілих в результаті стресу наголошувалося зменшення безпосередньо афектних складових депресії і збільшення їх вегетативного компоненту.

3.6 Оцінка тривожних тенденцій методом Спілберга - Ханіна

При дослідженні потерпілих методом СМДО і Гамільтона був знайдений високий рівень тривоги і тривожності. Для з'ясування питання, чи був рівень тривожності преморбидно високим або був обумовлений результатом стресу, проводилося дослідження шахтарів методом Спілберга - Ханіна з метою детального вивчення реактивної і особової тривожності. Інтерв'ювання показало, що 93% потерпілих від стресів на шахті до виникнення вищезгаданих стресових ситуацій були упевнені в своїх силах, не звертали уваги на життєві труднощі, вважали, що завжди зможуть справитися з неприємною ситуацією. Вони взагалі мало замислювалися над будь-якими проблемами, оптимістично дивилися в майбутнє. За їх словами вони не володіли підвищеною тривожністю.

Нами було проведено обстеження потерпілих методом Спілберга - Ханіна. Як видно з Рис. 3.11, у потерпілих від стресів, з катамнезом 2 ± 1 рік, наголошувався високий рівень реактивної тривожності в 71,5% випадків (3,6 ± 0,4 бали), середній рівень реактивної тривожності в 22,3% випадків (2,4 ± 0,7 бали), низький рівень реактивної тривожності 6,2% випадків (1,3 ± 0,1 бали), тим часом рівень особової тривожності відповідав наступним показникам – високий рівень (3,5 ± 0,2 бали) в 27% випадків, середній рівень (2,0 ± 0,3 бали) в 31% випадків, низький рівень (1,5 ± 0,4 бал) в 42% випадків (див. рис. 3.5).

Були обстежені також потерпілі через 4,5 ± 1,5 років після стресу. Дані дослідження показали, що у потерпілих наголошувався високий рівень реактивної тривожності в 21% випадків (3,6 ± 0,1), середній рівень в 38% випадків (2,6 ± 0,1), низький в 68% (1,6 ± 0,3), високий рівень особової тривожності (3,5 ± 0,1) наголошувався в 46% випадків, середній рівень (2,5 ± 0,4) в 35% випадків, низький (1,5 ± 0,2) – 19%.

Рис. 3.5 - Рівні тривожності у потерпілих від стресів через 2 ± 1 роки після стресу

По вертикалі – кількість осіб, страждаючих тривожністю (у відсотках).

Як видно з рис. 3.5, у потерпілих рівень реактивної тривожності знижувався, а особова тривожність з часом наростала.

При визначенні рівня реактивної тривожності у потерпілих 8 ± 2 роки після стресу чітко простежувалася тенденція до пониження у осіб, страждаючих високою реактивною тривожністю (Рис. 3.6). У потерпілих наголошувався високий рівень реактивної тривожності в 8% випадків (48 ± 0,8) бала, середній рівень в 24% випадків (34 ± 1,2 бали), низький – в 68% випадків (24 ± 2,0) бала. Кількість потерпілих з високим рівнем особової тривожності продовжувала наростати – високий рівень наголошувався в 65%, середній – в 28%, низький – в 10% випадків (Рис. 3.6).

Рис. 3.6 - Рівні реактивної і особової тривожності у потерпілих 4,5 ± 1,5 років після стресу

При зіставленні рівня реактивної і особової тривожності у потерпілих наголошувалася тенденція до зменшення рівня реактивної тривожності, але до посилення особової тривожності залежно від терміну давності стресів, тобто виникали своєрідні ножиці (Рис. 3.7).

З часом реактивна тривожність у потерпілих падала, а особова – зростала.

Рис. 3.7 - Рівні реактивної тривожності у потерпілих 8 ± 2 роки після стресу

3.7 Дослідження потерпілих за допомогою шкали дисоціації

Як наголошувалося в розділі 3.1, в 24% випадків у потерпілих від стресів шахтарів наголошувалися рентні установки, низький відклик на проблеми соціального мікроклімату, егоцентризм. У даних осіб образливість, незадоволеність оточуючими поєднувалися з вегетативною нестабільністю і невротичними соматизированими розладами. Потерпілі не помічали своїх недоліків, власні порушення, що сприяли стресам, швидко забувалися ними. Фантазії і вигадки потерпілих перепліталися з реальністю, тобто спостерігалися всі ознаки істеричних (дисоциативних) розладів.

Для уточнення характеру, вираженості і динаміки дисоциативнх розладів у потерпілих використовувалася шкала дисоціації.

При вивченні потерпілих від стресів на шахті через 2 ± 1 роки після стресу за допомогою шкали дисоціації, наголошувалися дані, представлені на Рис. 3.8.

Так на питання № 2 – «слухаючи когось, раптом усвідомлюють, що не чули всього або частини того, що було сказане» 27 ± 2,3% відповіли позитивно; питання № 10 – «їх звинувачували в брехні, а ним здавалося, що вони говорять правду» - 14 ± 2%; питання № 14 – «іноді переживають якусь подію (або ситуацію) з свого минулого так, як ніби воно знову відбувається з ними в даний час» - 35 ± 7%; питання № 17 «їх настільки поглинає зміст кінофільму, або телепередачі, що вони вже не помічають нічого, що відбувається навкруги них» - 13 ± 1%; питання № 18 «фантазія або мрія здається ним реальністю» - 14 ± 1%; питання № 19 «іноді вони не помічають фізичного болю» - 13 ± 2,8%; питання № 20 «іноді вони сидять, втупившися в простір, ні про що при цьому не думаючи і не помічаючи часу» - 21 ± 3%; питання № 24 «іноді вони раптом не можуть пригадати, чи дійсно вони зробили щось або тільки подумали про те, що це потрібно зробити» - 20 ± 1,2%; питання № 26 «іноді знаходять власні записи, замітки або малюнки, про які не пам'ятають, щоб вони їх робили» - 18 ± 1,3%.

Рис. 3.8 - Діссоциатівні розлади у шахтарів, потерпілих в результаті стресів, що відбулася за 2 ± 1 роки до стресу

По горизонталі – серія питань шкали дисоціації. По вертикалі – відсоток позитивних відповідей.

При цьому позитивні відповіді на питання № 2; № 24 і № 26 можуть свідчити не тільки про дисоціацію, але і про астенію пацієнта (розлади концентрації уваги), а відповіді на питання № 14 і № 20 можна інтерпретувати як фіксацію на психотравмуючих подіях.

При дослідженні шахтарів 4,5 ± 1,5 роки після стресів наголошувався дещо інший відсоток позитивних відповідей (Рис. 3.9).

Як видно з Рис. 3.16 у значно більшої кількості потерпілих наголошуються позитивні відповіді на питання: № 2 – 31 ± 3,1%; № 10 – 27 ± 1,8%; № 17 – 31 ± 2,3%; № 18 – 22 ± 2,5%; № 19 – 34 ± 3,0%; № 20 – 25 ± 2,3%; № 24 – 29 ± 1,1%; № 26 – 27 ± 2,5%, вказуючи на їх дисоциативність.

Рис. 3.9 - Діссоциатівні розлади у шахтарів (4,5 ± 1,5 років після стресу)

По вертикалі – відсоток позитивних відповідей. По горизонталі – серія питань шкали дисоціації.

Окрім вищезгаданих розладів, у потерпілих даної групи згідно їх відповідям наголошувалася амнезія під час поїздок в транспорті (відповідь на 1 питання - 31 ± 2,1%), амнезія моменту одягання (відповідь на питання № 4 – 27 ± 2,0%), амнезія покупок речей (відповідь на питання № 5 – 37 ± 2,5%, амнезія важливих подій з свого життя (відповідь на питання № 9 – 33 ± 3,1%), деколи потерпілі переживали почуття нереальності у міру збільшення терміну давності стресу (відповідь на питання № 12 – 31 ± 3,6%), їх настільки поглинав зміст кінофільму або телепередачі, що вони вже не помічали нічого, що відбувалося навкруги них (питання № 17 – 41 ± 3,4%), фантазія або мрія здавалася ним реальністю (питання № 18 – 36 ± 2,3%).

Отже, аналіз результатів дослідження шахтарів за допомогою шкали дисоціації показав, що «дисоциативна амнезія» і зануреня в свою уяву у потерпілих, достовірно вище через 4,5 ± 1,5 років після стресу, ніж через 2 ± 1 роки.

Як показало дослідження, у потерпілих через 8 ± 2 років після стресів, продовжував збільшуватися відсоток позитивних відповідей, що свідчать про наростання дисоціації.

Рис. 3.10 - Діссоциатівні розлади у шахтарів (8 ± 2 років після стресу)

Як видно з Рис. 3.10, позитивно на питання, що відносяться до виявлення амнезії, відповіли 75%, а на питання, що стосуються зануреної в уяву – 64% шахтарів, що придбали стрес за 8 ± 2 років до дослідження.

Висновки, отримані за допомогою шкали дисоціації підтверджувалися спостереженням. З часом у все більшого відсотка хворих, а саме у 37% що перенесли стрес за 2 ± 1 рік до дослідження, у 51% - що перенесли стрес за 4,5 ± 1,5 роки до дослідження, у 72% - що перенесли стрес за 8 ± 2 роки до дослідження, наголошувалася зміна відношення до подій супутніх і сприяючим стресам, а також до власної ролі в цих подіях. Потерпілі починали вважати себе головним, а деколи і єдиними потерпілими, а також несправедливо соціально обділеними особами. Їх долі на думку самих потерпілих були трагічними, а їх діяльність під час стресу – героїчної. Наростала настирливість і нав'язливість потерпілих. Дані особи ставали все більш эгоцентричними. Вони переконувалися в своїй винятковості, їх власні проблеми починали домінувати не тільки над суспільними проблемами, але і над інтересами сім'ї. Вони все більше переконувалися, що не тільки сторонні, але і рідні не розуміють їх, оскільки не випробували тих жахів, з якими потерпілим довелося боротися. Поступово з їх вини розривалися не тільки дружні, але і сімейні узи. У них втрачався інтерес до потреб інших людей, власне «я» займало дуже велике місце в їх свідомості. Виникали раніше невластиві їм образи і незадоволеність оточуючими. Вони постійно нагадували всім про свої страждання, прагнули привернути до себе увагу всілякими захворюваннями, у тому числі припадками, гіпервентиляційним диханням, гіперкінезами і ін. Потерпілі з будь-якого приводу підкреслювали винятковість своєї біографії. Потерпілі часто порівнювали свої проблеми з проблемами інших людей, і зміцнювалися в думці про те, що доля обділила їх. Витоки своїх знегод вони шукали в соціальній сфері. Весь світ представлявся їх боржником. В 83% випадків у потерпілих виникали рентні установки.

Таким чином, чим більше проходило років після психічної травми, тим більше вираженими ставали дисоціативні (конверсійні) розлади, досягаючи рівні клінічно обкреслених порушень.

Дослідження психологічного стану шахтарів, потерпілих від стресових ситуацій в шахтах, дозволило зробити ряд висновків.

У потерпілих в результаті психічних травм в 73,4% випадків виникають віддалені наслідки стресів. Запізнілі реакції з боку центральної нервової системи, що з'являються у відповідь на реактивні чинники, сприяють виникненню психологічних і психічних розладів.

Вираженості психологічних реакцій у потерпілих сприяє масштабність стресу, тривалість післястресового періоду, характерологичні особливості і невротичний грунт, при цьому індивідуально-психологічні чинники мають більшу значущість, ніж соціально-психологічні.

У потерпілих в результаті стресів наголошується етапність зміни психологічних рис залежно від тривалості часу, що пройшов після стресу, при цьому депресія і тривога, зміняються ипохондричністю, потім виникають психопатоподібні зміни особи у вигляді експлозивності, або невротичні соматизировані розлади. Вираженість привнесених травмою змін психологічного вигляду шахтаря залежала від суб'єктивного сприйняття психічної травми, в цьому значну роль грала масивність перенесеної події і певні преморбидні характерологичні особливості особи у вигляді демонстративності, експлозивности, тривожності і невротичною конституцією.

У всіх потерпілих від стресів на шахті, в тому або іншому ступені, в перші роки після стресу наголошувалася депресивна симптоматика. Найвищий рівень депресії і у потерпілих спостерігався протягом перших трьох років після стресу. При цьому у самих потерпілих домінував тривожний стан. Через три роки тривожне відчуття потерпілих змінялося хворобливим аналізом неіснуючих соматичних розладів. Потерпілі все більш і більш заглиблювалися в пошуки турбуючих їх патологічних проявів. Вони багато разів зверталися до лікарів, конфліктували з ними, намагаючись добитися підтвердження своїх хвороб.

По закінченню подальших 3-4 років психологічні риси потерпілих ще більш видозмінювалися. Депресія зашторювалася безліччю псевдосоматичних розладів, обумовлених очевидно вегетативним дисбалансом. На перший план виступала «втеча в хворобу», носячі конверсійний характер. Змінювалася особа пацієнта, суицидальні тенденції носили демонстративно-шантажний характер і свідчили про психопатоподібні розлади даних осіб.

В подальші після стресів роки посилювалися відмінності в психологічних реакціях на стрес у потерпілих. У потерпілих в результаті стресу наростало зменшення безпосередньо афектних складових депресії і збільшення їх вегетативного компоненту.

При вивченні динаміки тривожності наголошувався визначені закономірності перебіг тривоги залежно від давності перенесеного стресу, а саме, у потерпілих зразу ж після стресу реактивна і особова тривожність різко зростала порівняно з показниками реактивної і особової тривожності до стресу (виявленими шляхом інтерв'ювання). З часом реактивна тривожність у потерпілих падала, а особова – зростала.

Звертав увагу також той факт, що значне число безпосередньо потерпілих страждало дисоциативними розладами, при цьому час, що пройшов після стресу, не тільки не приводив до компенсації процесу, але викликав ще більш глибокі розлади.

ВИСНОВКИ

1.Оскільки кожна діяльність пред'являє до психіки людини і її динамічних особливостей певні вимоги, немає темпераментів, ідеально придатних для всіх видів діяльності. Можна сказати, що люди холеричного темпераменту більш придатні для активної ризикованої діяльності («воїни»), сангвініки - для організаторської діяльності («політики»), меланхоліки - для творчої діяльності в науці і мистецтві («мислителі»), флегматики - для планомірної і плідної діяльності («творці»). Для деяких видів діяльності, професій протипоказані певні властивості людини, наприклад, для діяльності шахтаря протипоказана повільність, інертність, слабкість нервової системи. Отже, флегматики і меланхоліки психологічно мало придатні для подібної діяльності.

Роль темпераменту в праці і навчанні полягає в тому, що від нього залежить вплив на діяльність різних психічних станів, що викликаються неприємною обстановкою, емоцисгеними чинниками, педагогічними діями. Від темпераменту залежить вплив різних чинників, що визначають рівень нервово-психічної напруги.

2.Існують чотири шляхи пристосування темпераменту до вимог діяльності.

Перший шлях - професійний відбір, одна із задач якого - не допустити до даної діяльності осіб, які не володіють необхідними властивостями темпераменту. Даний спосіб можливий тільки при відборі кандидатів на професії, пред’являючи підвищені вимоги до властивостей особи (це стосується і шахтарів).

Другий шлях пристосування темпераменту до діяльності полягає в індивідуалізації що пред'являються до людини вимог, умов і способів роботи (індивідуальний підхід).

Третій шлях полягає в подоланні негативного впливу темпераменту за допомогою формування позитивного відношення до діяльності і відповідних мотивів.

Четвертий, основний і самий універсальний шлях пристосування темпераменту до вимог діяльності - формування її індивідуального стилю. Під індивідуальним стилем діяльності розуміють таку індивідуальну систему прийомів і способів дії, яка характерна для даної людини і доцільна для досягнення успішних результатів діяльності.

3.В процесі дослідження (опросник Айзенка, визначення особової тривожності по Спілбергеру-Ханіну) ми виявили як тривожність і темперамент впливає на професійну діяльність шахтарів і для порівняння ще деяких професій.

4.Проведений теоретичний аналіз наукових робіт вітчизняних і зарубіжних психологів сприяв концептуальному баченню віддалених наслідків стресу. Відстрочені реакції, що виникають у відповідь на реактивні чинники, виявляються психологічними і психопатологічними порушеннями.

5.Аварії на шахтах приводять до виникнення у потерпілих стресових ситуацій, психологічних і субклінічних невротичних і патохарактерологичних реакцій. При цьому у потерпілих від стресів найчастішими проявами були депресивні, тривожні, іпохондричні, експлозивні реакції.

6.Простежувалася деяка тенденція до етапності виникнення психологічних реакцій залежно від давності стресу. Так на першому етапі (через 2 ± 1 рік після стресу) у потерпілих в 78% випадків наголошувалася підвищена тривожність, в 22% - депресивні реакції. Поява іпохондричної фіксації (64%) свідчила про формування наступного етапу особових розладів. Що формується у потерпілих іпохондричний егоцентризм сприяв відходу в хворобу і свідчив про зміни особи. На третьому етапі при збереженні тривожності і дистимичного фону настрою у потерпілих рідше з'являлися нехарактерні для них експлозивні (37%) і істеричні (24%) реакції.

7.Проведені обстеження потерпілих від стресів шахтарів, за допомогою психодіагностичних методів дослідження (Спілберга-Ханіна, Гамільтона, Бека, шкали дисоціації) виявили не тільки надмірну афектну (тривожно-депресивну) напруженість і емоційну реактивність, але і психосоматичні функціональні (конверсійні) розлади, що порушують адаптацію і позбавляючі особу раніше вироблених адекватних форм поведінки.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.Абрамова Г.С. Введение в практическую психологию. – Екатеринбург., 1995. – 224 с.

2. Абрамова Г.С. Проблемы изучения жизненных кризисов человека и оказания психологической помощи // Актуальные проблемы кризисной психологии: Сборник научных трудов. – Минск: НИО. Под ред. Л.А. Пергаменщика. 1999. – С. 28-36.

3. Авен А.И., Копытов А.В. Чернобыльская катастрофа: прогноз, профилактика, лечение и медико-психологическая реабилитация пострадавших // Сборник материалов 4 международной конференции г. Минск, 1995. – С. 358-361.

4. Акименко О.А. Логика жизненного пути. Онтогенез человеческого индивида и определяющие его факторы. – Луганск.: Шлях., 2001. – 64 с.

5. Актуальные проблемы кризисной психологии: Сборник научных трудов. – Минск: Национальный Институт Образования. Под. ред. Л.А. Пергаменщика. 1999. – 188 с.

6. Александровский Ю.А. Пограничные психические расстройства: Руководство для врачей. – М.: Медицина, 1993. – С. 35-37.

7. Александровский Ю.А. Пограничные психические расстройства. – М., 1997. – 578 с.

8. Александровский Ю.А. Психоневрологические расстройства при аварии на Чернобыльской АЭС. – Киев: Здоровья, 1998. – С. 171-176.

9. Александровский Ю.А. Социально-стрессовые расстройства / Обозрение института психиатрии и медицинской психологии им. В.М. Бехтерева. – 1992. - № 2. – С. 5-10.

10. Александровский Ю.А., Лобастов О.С., Спивак Л.И. и др. Психогении в экстремальных условиях. М.: Медицина, 1981, 96 с.

11. Александровский Ю.А., Румянцева Г.М., Щукин Б.П. Состояние психической дезадаптации в экстремальных условиях по материалам аварии на ЧАЭС // Невропатологии и психиатрии. – 1989. - № 5. – С. 111-117.

12. Александровский Ю.А., Щукин Б.П., Незнамов Г.Г. Психическое расстройство при стихийных бедствиях и катастрофах (диагностика и терапия). – М., 1990. – 46 с.

13. Алман Б.М., Ламбру П.Т. Самогипноз: Руководство по изменению себя. – М.: Независимая фирма «Класс», 1995. – 192 с.

14. Антонова-Турченко О.Г., Ващенко І.В. Конфлікт. Посттравматичний стрес: шляхи їх подолання. – К.: Знання, 1998. – 289 с.

15. Асмолов А.Г. Культурно-историческая психология и конструирование

миров. Психология Отечества., М., 1996.

16. АУМ : Синтез мистических учений запада и востока. - № 1, № 2, № 3, № 4. – М., 1990.

17. Ахмедов Т.И., Жидко М.Е. Психотерапия в особых состояниях сознания (история, теория, практика). Харьков «ФОЛИО», 2000 – 765 с.

18. Базылевич Т.Ф., Бодунов М.Б., Гусева О.В., Кобзев И.В. Типологические аспекты индивидуальных различий в системной детерминации травматического стресса // Психология травматического стресса сегодня: Тез. докл. междунар. конф. – К., 1992. – С. 9-10.

19. Бакеры Б., Бакеры М. Методика как управлять стрессом // Кризисные события и психологические проблемы человека: Монография под ред. Л.А. Пергаменщика. Минск.: НИО, 1997. – С. 128-139.

20. Бандурка А.М., Друзь В.А. Конфликтология / Учебное пособие для Вузов МВД. – Х.: Фортуна, 1998. – 351 с.

21. Басов М.Я. Проблема развития человека // Хрестоматия по возрастной психологии. – М., 1994. – С. 11-13.

22. Беляев Г.С., Лобзин В.С., Копылова И.Ф. Психогигиеническая саморегуляция. Л., «Медицина», 1977. – 159 с.

23. Бердяев Н.А. Царство духа и царство кесаря. – М., 1995.

24. Березанцев А.Ю. Некоторые психосоматические аспекты посттравматических стрессовых расстройств // Российский психиатрический журнал. № 5, - 2002. – С. 4-7.

25. Березанцев А.Ю. Психосоматика и соматоформные расстройства. – М., 2001.

26. Берковиц Л. Агрессия: Причины, последствия, контроль. – С-Пб., М., 2001. – 510 с.

27. Берн Э. Игры, в которых играют люди, люди, которые играют в игры. «Универсальная книга АСТ». С-Петербург-Москва, 1996 – 397 с.

28. Берн Э. Трансактный анализ и психотерапия: Пер. с анг. – СПБ.: Братство, 1992. – 224 с.

29. Блонский П.П. Память и мышление. – СПб, 2001.

30. Богданович В.И. Психокоррекция в повседневной жизни. – СПб., 1995.

31. Борчук Н.И. Медицина экстремальных ситуаций. – Минск.: Высшая школа, 1998. – 238 с.

32. Бруно А.М. Дифференциальная когнитивно-поведенческая терапия обсессивно-компульсивных расстройств. 14 00 18 психиатрия. Канд дисс… М., 2001. – 23 с.

33. Брюдаль Лисбет Ф. Психические кризисы в новой перспективе. – С-Пб., Из-во «Европейский дом», 1998. – 164 с.

34. Бубнова И.А. Стресс: источники возникновения и стратегии преодоления (личностный аспект) // Актуальные проблемы кризисной психологии: Сборник научный трудов. – Минск: НИО. Под ред. Л.А. Пергаменщика. 1999. – С. 52-61.

35. Бургин М.С., Киричук А.В., Пичурин В.В. Устойчивая, оптимистическая жизненная позиция как средство защиты от стресса // Психология травматического стресса сегодня: Тез. докл. междунар. конф. – К., 1992. – С. 15-16.

36. Бурлачук Л.Ф. Исследование личности в клинической психологии. – К., 1979. – 176 с.

37. Бурлачук Л.Ф. Психодиагностика личности: понятийный аппарат и методы исследования: Автореф. дис. д-ра психол. наук: 19.00.04. – К., 1989. – 38 с.

38. Бурлачук Л.Ф., Коржова Е.Ю. Психология жизненных ситуаций. – М., 1998. – 262 с.

39. Бурлачук Л.Ф., Морозов С.М. Словарь – справочник по психологической диагностике / Отв. ред. С.Б. Крымский. – К.: Наукова думка, 1989. – 200 с.

40. Бурлачук Л.Ф., Савенко Е.П. Психодиагностика. – К., 1995. – 120 с.

41. Бьюдженталь Дж. Искусство психотерапевта – СПб.: Питер, 2007. – 286 с.

42. Варбан Є.О. Стратегії і прийоми психологічного подолання життєвих криз особистості // Практична психологія та соціальна робота, 1998. - № 8

43. Вартанян Г.А., Петров Е.С. Эмоции и поведение. – Л., 1989. – 144 с.

44. Вегетативные расстройства: Клиника, лечение, диагностика / Под ред. А.М. Вейна. М. Мед. инф. агенство, 1998. – 752 с.

45. Виноградова Л.В. Когнитивные аспекты субъективного отражения эмоционально трудных жизненных ситуаций: Автореф. дис. … канд. психол. наук. – К., 1995.

46. Вишневская В.П. Изменения психических процессов и состояний у лиц, подвергшихся радиационному воздействию // РПЖ, № 3 – 2006. – С. 11-15.

47. Волошин П.В., Шестопалова Л.Ф., Подкорытов В.С. Медико-психологические аспекты экстремальных событий и проблема посттравматических стрессовых расстройств // Международный медицинский журнал. – 2000. – Т., № 3. – С. 31-34.

48. Выготский Л.С. Педагогическая психология. – М., 1991. – 480 с.

49. Гарнец О. Подолання тривалої психологічної кризи поєднанням психологічної допомоги та соціальної роботи. Матер. III з’їзду Товариства психологів України. К., 2000. – С. 45.

50. Гассин Э.А. Психология прощения // Вопросы психологии. : 1999. - № 4. – С. 93-104.

51. Геллер И.И. Переживание как категория общей психологии: Автореф. дис. … канд. психол. наук. – Одесса, 1993.

52. Гельдер М., Гэт Д., Мейо Р. Оксфордское руководство по психиатрии. К. : Сфера. – Т. 1. - 1997. – 298 с.

53. Говорушкин С.Н., Алексеенко Ю.В., Пашков А.А., Щуко А.Г. Некторые особенности медико-психологической реабилитации участников локальных конфликтов // Социально-психологическая реабилитация населения, пострадавшего от экологических и техногенных катастроф: Тез. матер. междунар. науч. конф. – М.: НИО. 1996. – С. 135.

54. Гриндер Д., Бэндлер Р. Формирование транса: Пер. с англ. / М.: Каас, 1994. – 272 с.

55. Групповая психотерапия / Под ред. Б.Д. Карвасарского, С. Ледера. – М.: Медицина, 1990. – 384 с.

56. Долгун В.В. Экзистенциальный выбор: структурная модель социально-психологического тренинга // Актуальные проблемы кризисной психологии: Сборник научных трудов. – Минск: НИО. Под ред. Л.А. Пергаменщика. 1999. – С. 137-145.

57. Дормашев Ю. Б., Романов В. Я. Психология внимания // М.: Три- волта, 1999.

58. Дьяченко М.И., Кандыбович Л.П. Психология высшей школы. – Минск, 1993. – 368 с.

59. Дьяченко М.И., Кандыбович Л.П., Пономаренко В.А. Готовность к деятельности в напряженных ситуациях. Психологический аспект. – Минск, 1985. – 205 с.

60. Ениколопов С.Н. Психотерапия при посттравматических стрессовых расстройствах // Российский психиатрический журнал. – 1998. - № 3. – С. 50-56.

61. Знаков В.В. Духовность человека в зеркале психологического знания и религиозной веры // Вопросы психологии. – 1998. - № 3. – С. 104-114.

62. Изард К. Психология эмоций. – М., 1991.

63. Казакова С.Е. Особенности иммунного статуса у ликвидаторов последствий аварий на ЧАЭС, страдающих нервно-психическими расстройтсвами. Автореф. док. дисс… 1993.

64. Казаковцев Б.А. Состояние и перспективы развития психиатрической помощи в России // Материалы международной конференции психиатров. – М., 1998. – С. 15-22.

65. Калошин В.Ф. Як долати стрес у педагогічній діяльності // Практична психологія та соціальна робота. – 2004. – № 8. – с.58-68, № 9. – С. 60-67.

66. Каплан Г.И., Сэдок Б.Дж. Клиническая психиатрия. – М.: Медицина, 1994. – Т. 1-2.

67. Карвасарский Б.Д. Психотерапевтическая энциклопедия. СПб.: ЗАО Изд-во «Питер», 1999. – 752 с.

68. Кинг М.Е., Цитренбаум Ч.М. Экзистенциальная гипнотерапия. – М.: Независимая фирама «Класс», 1998. – 225 с.

69. Книга практического психолога / Под ред. Беседина А.Н. и др. – Х., 1996.

70. Ковалев С.В. Психотерапия личной истории и психокоррекция самостоятельных единиц сознания (СЕС). – М.: Московский психолого-социальный институт., 2001. – 160 с.

71. Ковалев С.В. Исцеление с помощью НЛП. – 2001. – 576 с.

72. Коляда С. Моделирование бессознательного. – М., 1996. – 201 с.

73. Кондрашенко В.Т., Донской Д.И. Общая психотерапия.: Учеб. пособие. – Мн.: Выш. школа, 1997. – 464 с.

74. Котенев И.О. Опросник травматического стресса для диагностики психологических последствий несения службы сотрудниками органов внутренних дел в экстремальных условиях / Методическое пособие для практических психологов. – М.: Академия МВД России, 1996. – 42 с.

75. Кречмер Э. Медицинская психология. Союз, С.-Петербург. – 1998. –460 с.

76. Либин А.В. Дифференциальная психология на пересечении европейской, российской и американской традиций. – М., 1999. – 532 с.

77. Литовченко С.В., Машек Ю.А. // Материалы 4 Всесоюзного съезда психологов. – Тбилиси, 1971. – С. 395.

78. Лобзин В.С., Решетников М.М. Аутогенная тренировка: (Справочное пособие для врачей). – Л.: Медицина. Ленинградск. отд., 1986. – 280 с.

79. Лоренсо Руис А. Когнитивно-информационный подход при коррекции психических травм // Актуальні проблеми юридичної психології: Матер. міжн. наук-практ. конф. – 18-28 травня. – К., 1999. – МСП України, КІВС при Національній Академії Внутрішніх Справ. За ред. С.І. Яковенка. – С. 66-68.

80. Магомед-Эминов М.Ш., Филатов А.Т., Квасова О.Г. Новые аспекты психотерапии посттравматического стресса. Методические рекомендации. – Харьков, 1990. – 120 с.

81. Мантек Чиа. Космические звуки. Звуки, которые лечат. Пер. с англ. Н. Балановская.-М.: Путь Востока, 2002г. – 52 с.

82. Маньковский Н.Б., Мину А.Я. Старение и нервная система. – К., 1972.

83. Марчук Т.Є. Типи дебютів і перебігу пост травматичних стресових розладів та стійких змін особистості після перенесеного катастрофічного переживання (клініка, діагностика) 14 01 10 психиатрия. Канд. дис... К. – 2003.– 19 с.

84. Международная статистическая классификация болезней и проблем, связанных со здоровьем. Десятый пересмотр (МКБ-10). Том 1 (в четырех частях). Издательство «Медицина». Всемирная организация здравоохранения. Женева, 1995. – 392 с.

85. Менделевич В.Д. Клиническая медицинская психология – М.,1999 –592 с.

86. Методические основы формирования информационного поля крупных техногенно-экологических катастроф / Методическое пособие. Ответ. Редактр Ю.И. Саенко. Центр. Социальных экспертиз и прогнозов. Институт Социологии НАН Украины – К., 1998. – 61 с.

87. Михайлов Б.В., Марута Н.А., Напреенко А.К., Чугунов В.В. Проблемные вопросы фармакопсихотерапии // Актуальные проблемы пограничной психиатрии, психотерапии, медицинской психологии: Матер. науч.-практ. конф. (Харьков-Берминводы, 27-28 мая 1999 г.). – Х.: Национальная лига психотерапии, психосоматики и медицинской психологии Украины, 1999. – С. 91-93.

88. Михайлов Б.В., Табачников С.И., Витенко И.С., Чугунов В.В. Психотерапия. – Х.: Око, 2002. – 768 с.

89. Маляко В.О. Психологія творчості – нова парадигма дослідження конструктивної діяльності людини // Практична психологія та соціальна робота. – 2004. – № 8. – С. 1-4.

90. Напреенко А.К., Марчук Т.Е. Посттравматические стрессовые расстройства (обзор литературы). – 2001. - № 3(26). – С. 33-42.

91. Напрєєнко О.К., Марчук Т.С. Клінічна характеристика варіантів перебігу ПТСР // Архив психиатрии 1(28). 2002. – С. 118-119.

92. Некоторые закономерности формирования невротических и психосоматических расстройств на отдаленных этапах техногенных катастроф (Г.М. Румянцева, А.В. Грушков, М.О. Лебедева и соавт.) // XII съезд психиатров России. – М., 1995. – С. 172-174.

93. Немов Р.С. Психология: в 3 кн. – М.: Владос, 1998.

94. Овчаренко В.И. Психоаналитический глоссарий / Предисл. М.Г. Ярошевского. – Мн.: Вышэйшая школа, 1994. – 307 с.

95. Омелянович В.Ю. Посттравматичні стресові розлади у оперативних співробітників органів внутрішніх справ (рання діагностика та психопрофілактика). 14 01 16 – психіатрія. Канд.. дис... Х. – 2003. – 23 с.

96. Панічні атаки (методичні рекомендації для лікарів-інтернів, невропатологів, психіатрів, терапевтів, сімейних лікарів) /Дзяк Л.А., Кириченко А.Г., Цуркаленко О.С., Сук В.М., Дніпропетровськ. – 2004. – 32 с.

97. Пашков А.А. Диагностика доклинических проявлений психовегетативной дезадаптации как первоначальный этап реабилитационной работы // Актуальные проблемы кризисной психологии: Сборник научных трудов. – Минск: НИО. Под ред. Л.А. Пергаменщика.

98. Перлз Ф. Опыт психологии самопознания. В кн.: Методы эффективной психокоррекции. Мн. Харвест, 1999. – С. 623-700.

99. Петраков Б.Д., Основные закономерности распространения психических болезней в современном мире и в Российской Федерации // XII съезд психиатров России. – М., 1995. С. 98-99.

100. Погодин И.А. Место и роль социально-психологической дезадаптации в генезе суицидального поведения // Актуальне проблемы кризисной психологи: Сборник научных трудов. – Минск: НИО. Под ред. Л.А. Пергаменщика. 1999. – С. 61-72.

101. Посттравматичні стресові розлади: діагностика, лікування, реабілітація // Методичні рекомендації / під ред. Волошина П.В., Шестопалової Л.Ф., Підкоритова В.С. та ін. – Харків. – 2002 – 47 с.

102. Практическая психология образования / Под ред. И.В. Дубровиной. – М., 1998. – 528 с.

103. Практикум по общей, экспериментальной и прикладной психологии / Под ред. А.А. Крилова, С.А. Маничева. – СПб., Из-во Питер, 2000. – 560 с.

104. Психоанализ в развитии : Сб. переводов / Сост. А.П. Поршенко, И.Ю. Романов. – Екатеринбург: Деловая книга, 1998. – 176 с.

105. Психологический словарь // Под ред. Зинченко В.П., Мещерякова Б.Г. – М., 1996.

106. Психологія життєвої кризи / Ред. Титаренко Т.М. – К., 1998. – 348 с.

107. Психология: Словарь / В.В. Абраменко, В.С. Аванесов, Н.С. Агамова и др.; Под общ. ред. А.В. Петровского, М.Г. Ярошевского. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Политиздат, 1990. – 494 с.

108. Психотерапевтическая энциклопедия / Под ред. Б.Д. Карвасарского. – СПб., 1999. – 752 с.

109. Посттравматические стрессовые расстройства в Украине / Михайлов Б.В., Черкасов В.Г., Маркова М.В., Астапов Ю.Н. и др. // Архів психіатрії. – 2001. - № 1-2. – С. 14-19.

110. Распространенность посттравматических стрессовых расстройств в городской популяции // РМЖ № 1, 2001. – С. 67-70.

111. Рейнуотер Дж. Как стать собственным психотерапевтом: Пер. с англ. – К.: Кофр, 1996. – 240 с.

112. Римская Р., Римский С. Практическая психоневрология в тестах (педагогика, психология, медицина). М.: АСТ-Пресс, 1997. - 376 с.

113. Рогов Е.М. Настольная книга практического психолога в образовании. – М., 1996. – 529 с.

114. Роджерс К. Взгляд на психотерапию. Становление человека. – М., 1995. – 480 с.

115. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. – СПб, 2000.

116. Рудестам К. Групповая психотерапия. Психокоррекционные группы: теория и практика: Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1990. – 368 с.

117. Руководство по психиатрии. В 2-х т. / Под ред. А.С. Тиганова. – М.: Медицина, 1999.

118. Румянцева Г.М., Левина Г.М., Грушков А.В. и др. // Обзор психиатрии и мед. психологии им. В.М. Бехтерева. – 1995. - № 2. – С. 54-73.

119. Свядощ А.М. Неврозы. – СПб., 1997.

120. Свядощ А.М. Психотерапия. – СПб., 2000.

121. Селье Г. Стресс без дистресса., М. – «Прогресс». – 1979. – 122 с.

122. Семке В.Я., Епанчинцева Е.М. Типология и клиническая динамика посттравматических стрессовых расстройств // РПЖ. - № 5. – 2001. – С. 19-23.

123. Сидоров П.Н., Литвинцев С.В., Лукманов М.Ф. Психологическое здоровье ветеранов афганской войны., 1999.

124. Синельников В.В. Возлюби свою болезнь.- М.: Центрполиграф,2004.

125. Слепков В.И., Liett. De Vries-Geervliet Развитие эмоциональной компетентности как профилактика психического здоровья личности // Актуальные проблемы кризисной психологии: Сборник научных трудов. – Минск: НИО. Под ред. Л.А. Пергаменщика. 1999. – С. 130-136.

126. Слободянник А.П. Психотерапия, внушение, гипноз. – К., 1982. – 376 с.

127. Собчик Л.Н. Введение в психологию индивидуальности. – М.: ИПП-ИСП, 2000. – 512 с.

128. Столяренко Л.Д. Основы психологии. – Ростов-на-Дону., 1997. – 736 с.

129. Сюи Минтан. Чжун Юань цигун. 1 ступень. – К.: «София»; СП ООО «Да-Ю», 2003. – 352 с.

130. Табачников С.И., Титиевский С.В. Психосоматические расстройства и постчернобыльский синдром. – 2002. – С. 14-16.

131. Тарабрина Н.В. Практикум по психологии посттравматического стресса, Питер, 2001. – 321 с.

132. Тарабрина Н.В., Лазебная Е.О. Синдромы посттравматических стрессовых нарушений: современное состояние проблемы // Психологический журнал. – 1992. – Т. 13. - № 2. – С. 14-29.

133. Теория и практика аутогенной тренировки / Под ред. В.С. Лобзина. – Л.: Медицина. Ленинградск. отд., 1980 – 272 с.

134. Тимченко А.В. Проблема психологической готовности военного специалиста к экстренному действию в состоянии эмоционального стресса: Автореф. дис. канд. психол. наук. – Харьков, 1995.

135. Тітієвський С.В. Лонгітудінальне дослідження психічних розладів у ліквідаторів наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Док. дис.К.– 1999. - с.

136. Тихоплав В.Ю., Тихоплав Т.С. Жизнь напрокат. – СПб.: ИД «Весь», 2003.- 256с.

137. Тополянский В.Д., Струковская М.В. Психосоматические расстройства. – М.: Медицина. – 1986. – 384 с.

138. Торчинов Е.А. Религии мира: Опит запредельного – психотехніка и трансперсональные состояния. – С.-Пб.: Центр „Петербургское Востоковедение”, 1998. – 384 с.

139. Федоров А.П. Когнитивно-поведенческая психотерапия. – СПб: Питер, 2002. – 352 с.

140. Флоренская Т.А. Диалог в практической психологии. – М.: Владос, 2000. – 208 с.

141. Франкл В. Человек в поисках смысла. – М.: Прогресс, 1990. – 366 с.

142. Фрейд З. Введение в психоанализ. Лекции : Пер. с нем. – М.: Наука, 1989. – 455 с.

143. Фрейд З. Мы и смерть. – С-Петербург : Восточно-Европейский Институт Психоанализа, 1994. – С. 13-27.

144. Фрейд З. Психология бессознательного : Сб. произведений. – М.: Просвещение, 1989. – 448 с.

145. Фромм Э. Искусство любви. М. „Знание”, 1990. – С. 43.

146. Хаббард Л.Р. Помощь при болезнях и травмах. – М.: Издательская группа Нью Эра, 1997. – 64 с.

147. Ханин Ю.Л. Краткое руководство к применению шкалы реактивной тревожности Ч.Д. Спилбергера. – Л., 1979. – 125 с.

148. Ханин Ю.Л. Межличностная и внутригрупповая тревога в условиях значимости совместной деятельности // Вопросы психологии. – 1991. - № 5. – С. 56-64.

149. Хомик В.С. Психотерапия, ориентированная на реконструкцию будущего // LIFELINE и другие новые методы психологии жизненного пути. (Под ред. А.А. Кроника). – М., 1993. С. 152-171.

150. Чабан О.С. Психоаналіз on line - це можливо? // Архів психіатрії., 2002. - № 3(30). – С. 212-213.

151. Чабан О.С., Марченко Є.М., Венгер О.П. та ін. Деякі особливості сучасних невротичних розладів. Архів психіатрії. – 2002. - № 3(30). – С. 65-69.

152. Чудновский В.С., Чистяков Н.Ф. Основы психиатрии. – Ростов-на-Дону, 1997. – 448 с.

153. Чурлин А.А., Касимов Л.Н. Распространенность посттравматических стрессовых расстройств в городской популяции // РПЖ № 1, 2001. – С. 67-70.

154. Чухраєва Г.В. Характеристика особистісних та клініко-психопатологічних особливостей при різких формах дезадаптованої поведінки. 14 01 16 - Психіатрія. Канд. дис... К. – 2000. – 18 с.

155. Шавердян Г.М.Стресс и тревога // Стрессология – наука о страдании. – Ереван.: Изд-во Мегаполис, 1996. – С. 103-117.

156. Шамрей В.К., Литвинцев С.В., Маклаков А.Г. и др. Опыт оказания психиатрической и медико-психологической помощи при ликвидации последствий аварии на подводной лодке «Курск». РПЖ, № 1. – 2001. – С. 36-41.

157. Шестопалова Л.Ф. Особенности социально-психологической адаптации ветеранов боевых действий в Афганистане (медико-психологические аспекты) // Укр. медицинский альманах. – 2000. – Т. 3. - № 2. – С. 183-184.

158. Шестопалова Л.Ф. Реабилитация больных с посттравматическими стрессовыми расстройствами, принципы и подходы к психокоррекционной работе // Архів психіатрії., 2001. - № 4(27). – С. 83-86.

159. Шестопалова Л.Ф., Лоренсо Руис А. и др. Дебрифинг как метод психологической коррекции посттравматических стрессовых нарушений: Учебно-методическое пособие. – Университет внутренних дел МВД Украины. – Харьков, 1998. – 19 с.

160. Шестопалова Л.Ф., Кожевникова В.А., Болотов Д.М. Нарушения личностного функционирования у людей, переживших экстремальные события, и их психотерапевтическая коррекция. Український медичний альманах. – 2004. - № 4. – С. 123-127.

161. Щуров Г. На страже закона. // Охрана труда. – 2003. - № 1. – С. 37-38.

162. Юнь. Г. Цигун для современной жизни. Пер. с нем. А. Гарькавого. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2004. – 192 с.

163. Юнг К.Г. Воспоминания, сновидения, размышления. М.: ООО изд-во АСТ-ЛТД, Львов.: «Инициатива», 1998.- 480с.

164. Юрьева Л.М. Кризисные состояния. АРТ-Пресс. Днепропетровск, 1998. – 164 с.

165. Яковенко С.І. Теорія і практика психологічної допомоги потерпілим від катастроф (на прикладі постчорнобильської ситуації): Автореф. дис... д-ра психол. наук: 19.00.01 / Інститут психології ім. Г.С. Костюка АПН України. – К., 1998. – 34 с.

166. Ясперс К. Общая психопатология. - М.: Практика, 1997.- 211с.