Курсовая работа: Природо-заповідний фонд лісової зони України, його структура та зонально-регіональні властивості

Міністерство освіти і науки України

Чернігівський державний педагогічний університет імені Т.Г. Шевченка

Хіміко-біологічний факультет

Кафедра ботаніки, зоології та охорони природи

КУРСОВА РОБОТА

Природо-заповідний фонд лісової зони України, його структура та зонально-регіональні властивості

Виконав:

студент V курсу

Науковий керівник:

к. б. н, доц. кафедри ботаніки,

зоології та охорони природи

Карпенко Ю.О

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Природні умови Українського Полісся як частини Поліської низовини

РОЗДІЛ 2. Характеристика та особливості природно-заповідних територій лісової зони

2.1 Природні заповідники

2.1.1 Природні заповідники Черемський природний заповідник

2.1.2 Поліський державний заповідник

2.1.3 Рівненський природний заповідник

2.2 Національні природні парки

2.2.1 Швацький національний природний парк

2.2.2 Мезинський національний природний парк

2.2.3 Деснянсько-Старогутський національний природний парк

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Українське Полісся, яке простягається із заходу на схід на 750 км і займає близько 20% території України, складає значну частину Поліської низовини - важливого регіону Європи в межах України, Білорусі, Росії та частково Польщі. Це унікальний регіон, на формування якого в антропогені мали вплив діяльність льодовика та його вод, неодноразові значні зміни клімату. За збереженістю природної рослинності Українське Полісся посідає перше місце серед регіонів рівнинної частини України.

Полісся - самобутний регіон щодо біологічного різноманіття, в тому числі фіторізноманіття. Тут зберігається значна кількість бореальних видів та угруповань, а в Західному Поліссі також центральноєвропейських.

У загальноекологічному аспекті це осередок специфічної постгляціальної рослинності та флори, в тому числі гляціальних реліктів, а також один з основних міграційних шляхів птахів.

За майже чверть сторіччя, що минула з того часу, значно зросла природно-заповідна мережа регіону. З'явились два нові природні заповідники Рівненський та Черемський (окрім існуючого тоді Поліського), три національні природні парки Шалький, Мезинський та Деснянсько-Староіутський, багато нових заказників та пам'яток природи, регіональні ландшафтні парки. Згідно з Зеленою книгою України були виділені рідкісні рослинні угруповання Українського Полісся.

Мета роботи – охарактеризувати природно-заповідний фонд лісової зони України.

Завдання роботи:

-  проаналізувати природні умови українського полісся;

-  охарактеризувати зонально-регіональні особливості природно-заповідних територій лісової зони.

Українським Поліссям називають частину Поліської низовини, яка знаходиться в межах України. Поліська низовина включає частину Білорусі, України, Росії та Польщі. На півночі вона обмежена Біморуською височиною, на сході - Середньоруською височиною, на сході - Подільською височиною, Придніпровською височиною та Придніпровською низовиною. Південна межа добре виявлена на заході (під Західного Бугу до Горині) та на сході (в Сумській області). Українське Полісся являє собою південну частину цієї низовини.

Характерними рисами поліських ландшафтів є слабо почленований р0лм:ф, значне поширення водно-льодовикових піщаних відкладів, велика заболоченість. Бідність ґрунтів, сформованих на пісках, та заболоченість сприяли збереженню тут природної рослинності, яка займає близько двох третин території (разом з луками).

Річкові долини на Поліссі здебільшого широкі і слабо врізані. Відносні висоти на поперечних профілях через долини і межиріччя здебільшого знаходяться в межах 20-50 м. Надзаплавні тераси мають нечіткі зовнішні межі, у сусідніх річок вони часто зливаються. Інший характер мають долини Тетерева, Ужа, Случі, Уборті та їх приток на ділянках, де вони перетинають Український кристалічний щит. Тут долини мають меншу ширину, береги круті, з відслоненнями твердих порід. На Українському Поліссі відомі прадолини льодовикового віку, найбільші з яких - Стир-Словечна, яка проходить від центральної чистини Волинської області до пониззя Прип'яті на території Білорусі і Замглай на Чернігівському Поліссі.

На Західному Поліссі багато озер. Серед них Шацька група озер, до якої належать найбільші на Українському Поліссі озера - Світязь (27,5 км²) і Пулемецьке (16,5 км²). У формуванні багатьох західнополіських озер велику роль відіграють карстові процеси.

Полісся є неоднорідним за геологічною будовою. Центральне (Житомирське) Полісся знаходиться в межах Українського кристалічного щита. Тут близько до поверхні підходять докембрійські кристалічні породи, які в долинах річок, а інколи і за їх межами, виходять на поверхню. Найбільш піднятою частиною Житомирського Понісся (і Українського Полісся в цілому) є Словечансько-Овруцькависочина з максимальною висотою 3 16 м над р.м. Частина цього кряжу вкрита лесовими відкладами, в яких розвинена густа мережа ярій.

На захід, схід і північ від Центрального Полісся кристалічні породи занурюються. В західній частині Українського Полісся близько до поверхні залягають породи крейдового та третинного піку, переважно карбонатні. Вони мають суцільне поширення, залягають вище базису ерозії, с ґрунтотворними на значній площі, в основному на півдні. Поширення карбонатних порід зумовлює наявність на Волинському Поліссі карстових форм рельєфу. На Київському та Чернігівському Поліссі дочетвертинні породи є здебільшого некарбонатними (піски, глини). Карбонатні породи крейдового віку характерні також для Новгород-Сіверського Полісся. Вони відслонюються у долині Десни.

На більшій частині території поверхня складена четвертинними відкладами. Найпоширенішими є флювіогляціальні (воднольодовикові) відклади, переважно піщаного та супіщаною механічного складу. На великій площі, особливо у Волинській області, центральній та східній частинах Житомирської області, поверхня сформована льодовиковими відкладами (мореною), яка являє собою переважно валунні суглинки та супіски. Дуже поширені алювіальні відклади - як сучасні (в заплавах) так і давні (на надзаплавних терасах та в прадолинах). Потужність четвертинних відкладів на Поліссі в межах України невелика, здебільшого не перевищує 40 м, тоді як на території Білоруського Полісся часто перевищує 150 м.

Під час максимального зледеніння більша частина Українського Полісся була вкрита льодовиком. У сучасному рельєфі льдовикові форми найпомітніші на заході Полісся. Тут між Західним Бугом і Горинню знаходиться Волинська моренна гряда, яка піднімається приблизно на 30 м над навколишніми землями.

Українське Полісся, займаючи північну і північно-західну частину України, характеризується відповідно дещо нижчими, ніж у середньому по Україні, температурами і дещо вищою кількістю опадів. У межах Українського Полісся середня температура найтеплішого місяця липня варіює у вузьких межах - від +18,5 °С на заході до +19,2 °С на сході. Значно крутішим є градієнт середніх температур найхолоднішого місяця року - січня. Середні січневі температури на заході Українського Полісся близько 4,5 °С, на сході - близько -8 °С. Середня річна кількість опадів знаходиться переважно в межах від 500 до 600 мм. При цьому немає істотних відмінностей за кількісно опадів ні між західною і східною частинами Українського Полісся, ні між північною і південною його частинами. На Українському Поліссі середньорічна кількість опадів близька до середньорічної випаровуваності і, як правило, дещо вища за випаровуваність. Показник гумідності-аридності клімату (різниця опадів і потенційної випаровуваності) для Полісся вищий, ніж для більшої частини України. Він на Поліссі зростає з півдня на північ, а в західній частині Полісся - зі сходу на захід. В Україні вищі значення цей показник має в Карпатах, у верхній частині Кримських гір, а на рівнині - в західних лісових районах у Львівській та Івано-Франківській областях.

Для ґрунтового покриву Полісся характерна висока мозаїчність. Це пояснюється, з одного боку, високим різноманіттям ґрунтотворних порід (долини мають велику ширину, межиріччя тут не вкриті однорідними лесами, як у південніших регіонах України), з іншого боку, — великими відмінностями у зволоженні, які в свою чергу пов'язані з високим середнім рівнем залягання ґрунтових вод і переважно легким механічним складом грунтів, які з цієї причини слабо втримують воду і легко пересихають. Підвищення поверхні ґрунту лише на кілька десятків сантиметрів на Поліссі, як правило, викликає великі зміни у ґрунтотворних процесах і рослинності.

Торфові поклади товщиною понад 0,7 м займають близько 4,3% території. (Брадіс та ін., 1973) Значному розвитку заболочування і торфоутворення на Поліссі сприяє слабо дренована поверхня, що зумовлює високий рівень ґрунтових вод і їх повільний рух, а також достатньо вологий клімат. За фізико-географічним районуванням України (Географічна .... МЖ) Поліська провінція включає області Волинське Полісся, Мале Полісся, Житомирське Полісся, Київське Полісся, Чернігівське Полісся, Новгород-Сіверське Полісся. Волинське Полісся знаходитися на захід від Українського кристалічного щита, який тут досить швидко заглиблюється. Область характеризується значним поширенням карбонатних порід і наявністю карстових процесів. Житомирське Полісся це частина Полісся в межах кристалічного щита. Київське Полісся знаходиться на східному схилі щита, на захід від Дніпра. Чернігівське Полісся - лівобережна частина Полісся в межах Донецько-Придніпровської западини. Новгород-Сіверське Полісся знаходиться на схід від Чернігівського, на західному схилі Воронезького кристалічного масиву. Тут, як і на Волинському Поліссі, поширені карбонатні породи, які знаходяться вище базису ерозії і відслонюються. Рельєф досить погорбований. Кліматичні умови Полісся сприятливі для розвитку широколистяних лісів, які тут є клімаксовими зональними угрупованнями. Значне поширення піщаних відкладів зумовлює велику площу соснових лісів. Високий рівень ґрунтових вод, їх повільний рух внаслідок рівнинного і низовинного характеру місцевості сприяють поширенню тут болотної рослинності. Клімат, хоч і не дуже гумідний, дозволяє розвиток торфових боліт, і в комплексі з мінеральною бідністю формуючих поверхню порід, приводить до утворення сфагнових боліт. Перераховані особливості разом із високою строкатістю ґрунтового покриву є причинами формування різноманітного рослинного покриву.

Черемський природний заповідник (ПЗ) створений Указом Президента України від 19 грудня 2001 року № 1234 / 2001 „Про створення Черемського природного заповідника у Волинській області, з метою збереження типових та унікальних природних комплексів Українського Полісся, що мають важливе наукове, природоохоронне та естетичне значення". Заповідник підпорядкований Державному комітету лісового господарства України. Розташований у північній частині Маневицького адміністративного району Волинської області на межі з Рівненською, на північ від села Замостя. Загальна площа території становить 2975,7 га. На території заповідника збереглися малопорушені антропогенною діяльністю суцільні лісові масиви з унікальним еумезотрофним осоково-сфагновим болотом Черемське, в межах якого знаходяться озера Черемське та Редичі. Заповідник створено на базі Черемського заказника загальнодержавного значення, пл. 903 га, орнітологічного заказника місцевого значення Урочище Сузанка, загальнозоологічиого заказника місцевого значення Карасинський і ботанічного заказника місцевого значення Карасинський ялинник-1.

Основні наукові дослідження Черемського болота в минулому обмежуються 1970-1980-ми роками. Передусім слід відмітити праці співробітників Інституту ботаніки їм. М.Г. Холодного. Коротка характеристика рослинності та стратиграфії болота дана в роботі О.І. Прядко (1974). Характеристика Черемського заказника наводиться в праці: „Растительньїй мир Украинского Полесья в аспекте его охраньї,, (Анд-риенко, Шеляг-Сосонко, 1983). У матеріалі про Черемський заказник наводяться дані про домінуючі угруповання рослин та рідкісні види флори болота, представлений еколого-ценотичний і стратшрафічний профіль болота Черемське. На сучасному етапі вивченням території Черемського ПЗ та його охоронної зони займається науковий відділ заповідника (Коніщук, 2002, 2003абв, 2004). Дослідження проводяться в напрямку оцінки різноманітності екосистем на основі картомоделювання. Спільно з науковим куратором заповідника В.К. Коновальчуком (Національний аграрний університет, Інститут лісового і садово-паркового господарства, кафедра лісівництва) проводиться вивчення закономірностей угруповань, динаміки, продуктивності журавлини болотної (Oxycoccus palustris) у заповідному режимі. Закладено еколого-ценотичний профіль та дванадцять науково-дослідних полігонів (постійних пробних площ).

За фізико-географічним районуванням територія заповідника належить до Новочервищанського району підобласті Верхньоприп'ятського Полісся області Волинського Полісся Поліського краю Зони мішаних лісів південного заходу Східноєвропейської рівнини (Атлас Волинської області, 1991 p.). Заповідник знаходиться у межиріччі Стоходу і Веселухи, неподалік від межі Верхньоприп'ятської низовини із Волинським моренним пасмом.

Із загальної площі ліси становлять 64,5%, болота - 33/7%, просіки і квартальні лінії - 0,7%, озера (Редичі - 11 га в межах заповідника, всього 14 га, макс. гл. 4,5 м) та Черемське - 7,7 га, макс. гл. 7 м) - 0,6%, дороги - 0,4%, меморіал - 0.1%. За матеріалами лісотаксації 2004 р. розподіл основних лісових культур наступний: сосна звичайна (по суходолу) - 660,9 га, сосна звичайна (в сирих умовах місцезростання) -239,2 га, сосна звичайна (в мокрих умовах місцезростання) - 341,1 га, ялина європейська - 12,6 га (разом хвойні - 125,3,8 га); дуб звичайний високостовбурний - 22,0 га, дуб звичайний низькостовбурний - 0,6 га, граб звичайний - 1,8 га (разом твердолистяні - 24,4 га); береза повисла - 224,2 га, вільха клейка - 305,9 га (разом м'яколистяні -530,1 га). Всього лісовий фонд становить 1808,3 га, в тому числі 240,4 га - лісові культури.

За геоботанічним районуванням територія заповідника належить до Зарічненсько-Висоцько-Сарненського району соснових лісів чорницево-зеленомохових і боліт різних типів, Ковельсько-Сарненського (Західнополіського) округу Поліської підпровінції Східно-Європейської провінції широколистяних лісів (Геоботанічне районування Української РСР, 1977).

Найбільш поширеними типами умов місцезростання є субори (53% площі лісів), а типами лісу - вологий (21,2%) та сирий (15,5%) дубово-сосновий субір, де головною породою є сосна звичайна. Серед лісів переважають суходільні (1205,8 га, або 40,5 % площі заповідника), хоча частка, заболочених лісів теж досить значна (589,2 га, або 19,8% загальної площі). Вікова структура лісів наступна: ліси до 20 років - 9,9%, 20-29 - 13%, 30-39 - 7,6%, 40-49 - 23,7%, 50-59 - 8%, 60-69 - 6,4%, 70-79 -22,1%, 80-89 - 7,7%, 90-99 - 11,5%, 100 і більше років - 0,1%.

Ялинники, що знаходяться тут на південній межі ареалу, різновікові, трапляються фрагментарно невеликими площами (до 5 га). У трав'яному ярусі здебільшого домінує квасениця (Oxalis acelosella), добре розвинений покрив зелених мохів.

Соснові ліси, лишайникові та лишайниково-зеленомохові (Cladonio-Pinetum) займають близько 150 га, сформувалися на піщаних підвищеннях. Близько 110 га зайнято заболоченими сосновими лісами з домінуванням багна болотного (Ledum palustre), чорниці (Vaccinium myrtillus) та сфагнових мохів. Близько 710 га вкрито більш обводненими сфагновими сосновими ценозами, в яких домінують пухівка піхвова {Eriophorum vaginatum), багно болотне (Ledum palustre), журавлина болотна (Oxycoccus palustris). Серед сфагнів у цих ценозах переважають Sphagnum петогешп, S: fallax, S. centrale.

Дубово-соснові ліси (Querco-Pinetum) займають невелику площу (19 га). Мезофільні листяні ліси (lilio-Carpinetum) вкривають близько 11 га. Це дубові ліси з домінуванням тонконога дібровного (Роа nemoralis) в західній частині заповідника і ірабово-дубові ліси з домінуванням зірочника ланцетовидного (Stellaria holostea), переліски багаторічної (Mercwialis perennis) на північному сході території.

Заболочені вільхові ліси (з Alnus glutinosa) сформувались по периферії Черемського болота (Сагісі elongatae-Alnetum). В трав'яному ярусі домінують осока побережна (Carex гірагіа), осока видовжена (Carex elongata), осока гостровадна (Carex acutiformis) комиш лісовий (Scirpus sylvaticus), очерет лісовий (Phragmites australis). Характерними є види родів Sphagnum і Polytrichum. На менш зволожених ділянках поширені вільхові ліси, де домінантами є безщитник жіночий (Athyrium filix-femma), чорниця (Vaccinium myrtillus), щучник дернистий (Deschampsia caespitosa), серед мохів найчастіше трапляються види Drepanocladus, Climacium. Значний за площею локалітет евтрофних заболочених лісів (217 га) розташований у південній частині, а кілька дрібних відмічені у північно-східній частині території заповідника. Менш трофні заболочені ліси з домінуванням сфагнів і очерету трапляються у найбільш обводнених екотопах, біля озер і боліт (94 га).

Значні площі зайняті болотною рослинністю. На досліджуваній території домінують мезотрофні та еумезотрофні дуже обводнені болотні комплекси, по їх "периферії в добре зволожених і проточних умовах сформувалися евтрофні болота, а оліготрофні займають найменші площі й трапляються невеликими острівцями. Мезотрофні болотні комплекси представлені групами формацій лісових, рідколісно-сфагнових, трав'яно-сфагнових боліт. Значні площі центральної частини болота зайняті сфагновими угрупованнями з домінуванням очерету (Phragmites australis), осоки зближеної (Carex appropinquata), осоки пухнатоплодої (С. lasiocarpa). Очеретово-журавлиново-сфагнові угруповання зі значною участю зелених мохів є одними з найпоширеніших ценозів (360 га), вони приурочені до берегів каналів та частково проточних ділянок Черемського болота.

Лучна рослинність займає незначні площі. Заплавні луки в межах заповідника відсутні. Невеликі ділянки лучної рослинності трапляються спорадично на узліссях та галявинах. Невелику площу займає також рослинність пустищ, доріг, просік, квартальних ліній і чагарників. Чагарникова рослинність з домінуванням видів роду Salix із різнотравним покривом зустрічається зрідка й займає дрібні площі. Водна рослинність розвивається в озерах Черемське та Редичі, каналах і від'ємних формах рельєфу, які постійно затоплюються, характеризується незначною різноманітністю. Угруповання займають дрібні площі. Найпоширенішими є угруповання рдесника плаваючого (Potamogeton natans), латаття сніжно-білого (Nymphaea Candida), елодеї канадської (Elodea canadensis), глечиків жовтих (Nuphar luted).

Ряд угруповань занесено до Зеленої книги України. Типові - Pineta hylocomiosa, Pineta myrtillosa, Pineta (sylvestris) juniperosa, Piceeto-Betuleto-Pineta, Piceeto-Alneto-Pineta, Querceto-Pineta corylosa, Carpine-to-Quercetum caricosum (pilosae), рідкісні - Sphagneta (fusci, magellanici) depressipinetosa, Cariceto (rostratae et limosae)-Sphagneta (cuspidati), Scheuchzerieto-Sphagneta (cuspidati), Scheuchzerieto-Sphagneta, Cariceto-Scheuchzeneto-Sphagneta, Aldrovandeta vesiculosae, Nymphaeeta albae, Nymphaeeta candidae, Nuphareta luteae, Sparganieta minimi.

Через ландшафтну неоднорідність, значну відмінність природно-територіальних комплексів за фізико-географічними умовами і невелику їх площу сформувався дуже строкатий рослинний покрив. Незважаючи на осушувально-меліоративні заходи й активну лісогосподарську діяльність, стан рослинності у цілому задовільний, що підтверджується добре збереженою структурою угруповань і достатньо репрезентує особливості рослинного покриву Західного (Волинського) Полісся.

2.1.2 Поліський державний заповідник

Загальна площа становить 20097 гектарів. Розташований в Житомирській області. Створений у 1968 р. на базі трьох лісництв: Копищанського (6935 га) і Перганського (5665 га) Олевського лісгоспзагу та, Селезнівського (7497 га) Словечанського лісгоспзагу. Підпорядкований Міністерству лісового господарства УРСР. Заповідник засновано з метою збереження типових природних комплексів Полісся, охорони реліктових і ендемічних рослин і тварин та відтворення і збагачення природних лісів Полісся. Тут поширені в основному ліси борового і суборового комплексів з характерним для цих лісів підліском і трав'янистим покривом. Переважну частішу лісів складають молоді сосняки; достигаючі і стиглі дерев о стан її займають незначні площі.

Крім лісових насаджень, у заповіднику добро представлені сфагнові (верхові) і сфагново-осокові, болота з участю журавлини, карликової берези та сосни. Лісові луки розвинуті слабко. Рідкісні і реліктові рослини, такі як дуб скельний, рододендрон жовтий (азалія), береза темнокора, плющ, ряд цікавих і рідких папоротей (страусове перо, аспленій, багатоніжка та ін.) трапляються також у лісництвах, що межують з заповідником.

Дуже цікава фауна Поліського заповідника. З копитних тварин тут водяться лосі, косулі, дикі свині, а також вовки, лисиці, зайці, білки і куниці. З цінних мисливських птахів е тетеруки, глухарі, рябчики, куріпки. Зустрічаються також колонії бобрів. Заповідник може стати базою для розгортання наукових досліджень в галузі лісівництва (вивчення продуктивності, штучного і природного поповнення лісів, закладання дослідів по вирощуванню швидкорослих порід і інтродукції нових рослин), геоботаніки і болотознавства.

2.1.3 Рівненський природний заповідник

Рівненський природний заповідник було створено Указом Президента України від 3 квітня 1999 року № 356 на площі 47046,8 га, проте згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 14 серпня 2003 року № 1271 заповіднику було передано у постійне користування земельну ділянку площею 42288,7 га.

Територія заповідника складається з чотирьох окремих ділянок, які з 1984 року мали статус заказників загальнодержавного значення: ландшафтний заказник "Білоозерський" (Володимирецький р-н), загальнозоологічний - "Перебродівський" (Дубровицький та Рокитнівський р-ни), ботанічний - "Сира Погоня" (Рокитнівський р-н), гідрологічний - "Сомино" (Сарненський р-н). Це найбільші за площею і найкраще збережені болотні масиви України, взяті під охорону. Значну роль у їх вивченні та розробці рекомендацій щодо охорони відіграли українські болотознавці на чолі з професором Є.М.Брадісом та вчені-орнітологи.

Заповідник створено з метою збереження у природному стані типових та унікальних природних комплексів Українського Полісся.

В установі працюють 206 чоловік, з них у науковому підрозділі - 6, у службі охорони - 69 осіб.

Згідно з фізико-географічним районуванням України територія заповідника належить до Волинського Полісся Зони мішаних лісів. Вона добре виражає основні риси ландшафту, притаманні цій частині України, - рівнинність рельєфу, переважання пісків, позитивний баланс вологи, високі залісненість та заболоченість. Білоозерський масив заповідника входить до Верхньоприп'ятьського фізико-географічного району, в якому багато озер як карстового, так і заплавного походження. Близько 10 % площі району займають болота. Масиви "Сомино", "Сира Погоня" та "Переброди" належать до Нижньогоринського фізико-географічного району. Ця територія є найбільш заболоченою частиною Українського Полісся. Болота тут займають близько 20% площі.

Клімат району розташування заповідника порівняно вологий і теплий. Сума річних опадів становить 550-600 мм, період активної вегетації 150-155 днів. Це зона достатнього зволоження з середньою температурою липня +18,5°С, січня - -5,5°С і середньорічною температурою + 6-7 °С.

За геоморфологічними умовами це низовина, кристалічний фундамент якої залягає на глибині до 200 м і перекритий льодовиковими, водно-льодовиковими та алювіальними відкладами. Серед чотирьох ділянок заповідника морена виявлена лише на Білоозерській. Ґрунти всіх чотирьох ділянок - переважно торфи.

У рослинному покриві території заповідника переважають ліси і болота (відповідно 48,3% та 48,0%). Серед лісів основні площі займають соснові ліси. На багатьох ділянках у деревостані є значна участь берези, проте березово-соснові ліси в соснових масивах трапляються розсіяно. На локальних площах сформувались листяні ліси з участю граба та місцями дуба. Зовсім незначні площі займають ліси формації вільхи чорної.

Болотна рослинність заповідника є дуже своєрідною. В її складі переважають мезотрофні (перехідні) болота, в меншій мірі оліготрофні (верхові). Болота цих двох класів формацій, на яких розвинений сфагновий покрив, складають близько 80% всіх боліт заповідника. Евтрофні (низинні) болота займають 10-15% площ боліт заповідника (решту складають болота проміжної за живленням групи- олігомезотрофні та еумезотрофні).

Характерною ознакою Рівненського заповідника є те, що в ньому представлені болота всіх типів, які є на Українському Поліссі. Найбільшою різноманітністю боліт визначається Білоозерська ділянка. Саме на ній добре представлені болота з багатим живленням - низинні (евтрофні). На решті ділянок переважають сфагнові болота: ті, що досягли високого ступеня розвитку - верхові (оліготрофні) та менш розвинені - перехідні (мезотрофні).

Кожна ділянка заповідника має свої особливості щодо природних умов та рослинного і тваринного світів.

На території заповідника зберігаються ділянки, на яких представлені 10 рослинних угруповань, занесених до Зеленої книги України.

Кількість видів судинних рослин у Рівненському заповіднику за попередніми даними становить 563 види. Флора нижчих рослин на сьогодні вивчена недостатньо: поки що відмічено наявність 20 видів мохоподібних, 26 видів лишайників. На території заповідника зареєстровано 101 вид грибів.

У складі флори заповідника зустрічається 28 рідкісних видів, занесених до Червоної книги України. Крім них, тут росте кілька дуже рідкісних видів, які потребують занесення до Червоної книги України. Це осоки дводомна, тонкокореневищна, торфова, верба лапландська. Із рослин, що зростають у заповіднику, 2 види занесено до Європейського червоного списку, 1 вид - до Додатку 1 Бернської конвенції, 28 видів віднесені до списку регіонально рідкісних видів.

Фауна заповідника представлена типовими для Полісся комплексами тварин. Тут мешкає 26 видів ссавців, найбільш численною групою серед яких є гризуни. Поширені також хижаки - лисиця звичайна, вовк, єнотовидний собака, ласка, горностай та ін. На особливу увагу заслуговує рись, що трапляється на ділянці Переброди.

Із 165 видів представлених тут птахів переважають види деревно-чагарникового комплексу. Характерною є наявність північних, тайгових видів - тетерева, рябчика, зрідка - глухаря. На болотах гніздяться журавель сірий, кроншнеп великий. Дуже характерним є лісовий кулик вальдшнеп, який в інших районах Полісся трапляється рідко. На озерах Біле та Сомино мешкає лебідь-шипун, у глухих хвойних лісах, що межують з болотами, - лелека чорний. Досить поширені хижі птахи - боривітер звичайний, чеглок, кібчик, лунь болотяний, канюк звичайний, яструби.

На території заповідника нараховується 7 видів плазунів та 8 видів земноводних. Тут поширені гадюка, вуж звичайний, мідянка, веретільниця ламка, ящірки живородна та прудка, черепаха болотна, тритон гребінчастий. Риби у водоймах заповідника представлені 15 видами. В озері Біле мешкає вугор, сом та інші типові для Полісся види. Загалом фауна хребетних заповідника нараховує 221 вид тварин.

До Червоної книги України занесено 25 видів тварин: із ссавців - кутора мала, заєць білий, норка європейська, борсук, видра річкова, горностай, рись звичайна, зубр; із птахів - підорлик малий, підорлик великий, орлан-білохвіст, скопа, сапсан, змієїд, глухар, журавель сірий, пугач, сова бородата, лелека чорний, сорокопуд сірий, очеретянка прудка і ін. До Європейського червоного списку відноситься 7 видів, серед них, крім "чевонокнижних", тут відмічено вовка, вовчка ліщинового, деркача. В межах заповідника мешкають представники 124 видів тварин, що підлягають особливій охороні згідно з Бернською конвенцією, 15 видів, віднесених до "червоного" списку Міжнародного союзу охорони природи (МСОП), 29 видів вважаються регіонально рідкісними. Фауна заповідника потребує подальшого вивчення.

2.2.1 Швацький національний природний парк

Перший національний природний парк на Поліссі – Швацький – був створений у 1983 р. на площі 32830 га. У 1999 р. площа парку була збільшена до 48977 га. У постійному користуванні парку знаходиться ) 8810,0 га. Площа земель Шацького держлісгоспу - 11291,0 га.

Шацький НПП знаходиться в крайній північно-західній частині України, із заходу він межує з Польщею, а з півночі - з Білоруссю. На цій території знаходиться відомий комплекс озер, який і зумовив створення тут національного природного парку.

В адміністративному відношенні територія парку знаходиться у Шацькому районі Волинської області, дирекція парку міститься в с. Світязь.

За фізико-географічним районуванням України територія парку належить до Верхньоприп'ятського фізико-географічного району області Волинське Полісся Поліської провінції зони мішаних лісів.

За геоботанічним районуванням (1977) територія належить до Ратнівсько-Любешівського (Верхньоприп'ятського) геоботанічного району соснових лісів чорницево-зеленомохових та евтрофних осокових боліт. Цей район належить до Ковельсько-Сарненського (Західнополіського) округу соснових та дубово-соснових лісів та евтрофних боліт Поліської підпровінції Східноєвропейської провінції Європейської широколистянолісової області.

Територія Шацьких озер давно привертала увагу вчених. Перші відомості про озеро Світязь знаходимо в роботі П.А. Тутковського ще у 1901 році. Перші відомості про флору та рослинність деяких боліт цього регіону знаходимо в роботах польських вчених, пізніше більш детально болотна рослинність була висвітлена в роботі Т.Л. Андрієнко, А.І. Кузьмичова, О.І. Прядко (1971). У зв'язку зі створенням Шацького національного парку проводиться детальне вивчення флори і рослинності цієї території, результати якого висвітлені в цілій низці робіт (Андриенко, Шеляг-Сосонко, 1983; Ященко та ін., 1983; Ященко, 1983, 1984, 1985а,б). Проводиться вивчення поширення окремих видів на території парку (ІДурик, Жижин, Ященко, 1973; Карпова, Зуб, 2002). Узагальнюючі роботи про парк знаходимо у монографічних зведеннях "Шацький національний природний парк. Наукові дослідження 1983-1993 pp." (1994), „Щацький національний природний парк. Наукові дослідження 1994-2004 рр" (2004). "Заповідники і національні природні парки України" (1999). Відомості про флору та рослинність парку знаходимо також у низці науково-популярних видань.

Територія парку, яка до розширення була цілісною, складається з кількох ізольованих ділянок, оскільки розширення в північно-західному напрямку відбувалося лише за рахунок державних лісів, а населені пункти та землі сільськогосподарських виробників до складу парку тут не увійшли. На території парку знаходиться 24 озера. Найбільшими з них є Світязь (2621 га). Озеро має карстове походження. Максимальна глибина 58,5 м. Серед інших озер найбільшими є Пулемецьке (1569 га), Луки (673 га), Острів'янське (257 га), Пісочне (189 га). "Шацькі озера" включені до переліку водно-болотних угідь, які мають міжнародне значення (Рамсарська конвенція).

Вкрита лісом площа у парку становить 24503,4 га (50,0%), в тому числі 9142,9 га - лісові культури. Луки займають в парку близько 3300 га (6,8%), болота 1947,4 га (4,0%). Площа, вкрита водою, становить 6961,7 га (14,2%), площа орних земель - 4726,4 га (9,7%), забудовані території - 1709,2 га (3,5%).

Серед лісів основні площі займають ліси з домінуванням сосни звичайної (Pinus sylvestris) (62%), вільхи чорної (Alnus glutinosa) (20%), берези повислої (Betula pendula) (16%). Найпоширенішими сосновими лісами є ліси з домінуванням чорниці (Vaccinium myrtillus). У деревостані з невисокою участю трапляються береза, дуб звичайний, (Quercus robur). Підлісок розвинений слабо, в ньому переважає крушина (Frangula alnus), трапляється горобина (Sorbus aucuparia). Звичайними видами цих угруповань є молінія голуба (Molima coerulea), брусниця (Vaccinium vitis-Шаеа), верес (Calluna vulgaris). Як правило в цих лісах добре розвинений моховий покрив, у якому переважають Pleurozium schreberi та Dicranum rugosum. Ці ж види мохів домінують у зеленомохових соснових лісах, які займають дещо сухіші ділянки. За флористичною класифікацією переважаючі у парку свіжі та вологі соснові ліси належать до ас. Peucedano-Pinetum та Molinio (caeraleae)-Pinetum.

Найбільш високі елементи рельєфу займають соснові ліси з покривом лишайників (Cladonio-Pinetum). Трав'яно-чагарничковий ярус у цих ценозах утворюють чебрець повзучий (Thymus serpyllum), костриця овеча (Festuca ovina), агалик-трава гірська (Jasione montana), нечуй-вітер волохатенький (Hieracium piloselld) та ін; трапляються мучниця {Arctostaphylos uva-ursi), гвоздика несправжньорозчепірена (Dianthus pseudosquarrosus). Досить поширені у парку і заболочені соснові ліси ас. Vaccinio uliginosi-Pinetum.

Дубово-соснові ліси в парку є малопоширеними. У деревостані основним домінантом найчастіше є сосна звичайна {Pinus sylvestris), значною є участь дуба, інколи - берези або вільхи. У цих лісах переважно с добре виявлений підлісок з домінуванням крушини (Frangula alnus). У трав'яно-чагарничковому покриві переважають веснівка дволиста {Majanthemum bifolium), чорниця (Vaccinium myrtillus), молінія голуба(Molinia caerulea), квасениця звичайна (Oxalis acetosella). Ці угруповання належать до ас. Querco roboris-Pmetum.

Ліси з домінуванням берези повислої (Betula pendula) утворилися на місці корінних соснових та дубово-соснових і зберігають значною мірою їх видовий склад. Невеликими ділянками в парку відмічені і лісові угруповання з переважанням ялини європейської (Picea abies). Значну участь в їх деревостані беруть сосна, вільха, береза. В парку наявні невеликі ділянки грабово-дубових лісів (ас. Tilio-Carpinetum). Звичайними видами трав'яного ярусу цих лісів є квасениця звичайна (Oxalis acetoselld), зірочник ланцетовидний (Stellaria holostea), копитняк європейський (Asarum europaeum), печіночниця звичайна {Hepatica noibilis).

Незаболочені вільхові ліси мають деревостан, в якому, крім вільхи чорної (Alnus glutinosa), звичайними видами є береза повисла (Betula pendula), осика (Populus tremula), дуб звичайний (Quercus robur), ясен звичайний (Fraxinus excelsior). Підлісок утворює крушина (Frangula alnus), на підвищених ділянках - з ліщиною (Corylus avellana). Характерними видами трав'яного ярусу є безщитник жіночий (Athyrium filix-femina), кропива дводомна (Urtica dioica), костриця велетенська (Festuca gigantea), пшінка весняна (Ficaria verna), яглиця звичайна (Aegopodium podagraria), копитняк європейський (Asarum europaeum).

Серед нелісових боліт найбільшу площу займають евтрофні болота, серед них переважають відкриті болота класу Phragmito-Magnocaricetea з домінуванням осоки омської (Сагех omskiana) та осоки зближеної (С appropinquata), значно менше поширені високотравні ценози з домінуванням очерету (Phragmiles australis), рогозу вузьколистого (Typha angustifolia). Флористичне ядро осокових та високотравних видів утворюють типові болотні бореальні види вовче тіло болотне (Сотагит palustre), бобівник трилистий (Menyanthes trifoliata), осока здута (Сагех rostrata), осока жовта (Сагех flava), хвощ річковий (Equisetum fluviatile), кизляк китицецвітий (Naumburgia thyrsiflora). Різноманітність евтрофних боліт у парку доповнюють угруповання осоково-гіпнових боліт.

Характерними для парку є мезотрофні болота, які переважають в урочищах Князь Багон, Мальоване та Лука. Болото Князь Багон серед них є лісовим мезотрофним болотом. По периферії цього болота в деревостані переважає сосна, в центрі є берези. Зімкнутість деревостану тут 0,2-0,4. У трав'яному покриві цього болота переважає очерет (Phragmites australis), місцями куничник сіруватий (Calamagrostis canescens), співдомінує бобівник трилистий (Menyanthes trifoliata), значну домішку місцями угворюс журавлина болотна (Oxycoccus palustris). У майже суцільному сфагновому покриві переважає Sphagnum fallax. На болотах Мальоване та Лука переважають відкриті мезотрофні болота з домінуванням Сагех lasiocarpa на сфагновому покриві (ас. Caricetum lasiocarpae Koch ! 926). Тут відмічені такі рідкісні види, як шейхцерія болотна (Scheuchzeria palustris), росичка англійська (Drosera anglica), росичка середня (D. intermedia), береза низька (Betula humulis).

Оліготрофних боліт у парку мало. Одним з найвідоміших є болото Втенське в Ростанському лісництві. Це лісове, з Pinus sylvestris, сфагнове болото, горби на якому утворюють Sphagnum magellanicum та S. acutifolium. Домінантами трав'яно-чагарничкового ярусу є пухівка піхвова (Eriophorum vaginatum), місцями зі снівдомінуванням журавлини болотної (Oxycoccus palustris). Лише тут відмічений вид з Червоної книги - журавлина дрібноплода (Oxycoccus microcarpus). Незначні площі по периферії цього болота займають угруповання мезотрофного типу. У трав'яному покриві співдомінантом пухівки піхвової є очерет (Phragmites australis), а сфагновий покрив утворений Sphagnum fallax. Торфовий поклад цього болота має глибину до 3 м (Ященко та ін.. 1983). Вивчення стратиграфії довело, що болото Втенське утворилось, як і деякі інші'болота парку, шляхом заростання озера.

Серед лук у парку переважають болотисті з домінуванням осоки гострої (Сагех acuta), мітлиці повзучої (Agrostis stolonifera), тонконога лучного (Poa palustris) та торф'янисті з переважанням щучника дернистого (Deschampsia caespilosa).

2.2.2 Мезинський національний природний парк

Мезинський НІШ створено 10 лютого 2006 р. Площа парку 31 035,21 а, в тому числі 8543,9 га передано парку у постійне користування. Територія розташована на півночі Коропського району Чернігівської області.

У системі фізико-географічного районування України територія НПП належить до Новгород-Сіверського району області Новгород-Сіверського Полісся. НПП презентує ландшафтні комплекси лесових островів, які є особливістю цієї фізико-географічної області. Низка лесових островів тягається вздовж правого берега р. Десни. В межах України вздовж Десни знаходиться чотири лесових острова: Грем'ячський, Новгород-Сіверський, Блиставський та найбільший, де і розташований Мезинський НПП, - Понорницький. Схожі ландшафти мають продовження і на півночі, в Росії, це так звані опілля: Брянське, Трубчевське та Стародубське (Присудоеьке).

Понорницький лесовий острів являє собою підвищену рівнину. Максимальна відмітка висоти - 212 м. в.р.м. біля с. Рихли на самій межі НПП. До р. Десни спускається стрімкий схил висотою до 70-85 м. Низький базис ерозії і легкість розмиву лесових порід сприяють розвитку яружно-балкової мережі. Тому поверхня всіх лесових островів, і Понорницького зокрема, сильно розчленована ярами і глибоко врізаними долинами малих річок - приток р. Десни. Більшість берегових ярів являють собою великі розгалужені системи, що відкриваються гирлом у балку. На схилах корінного берега р. Десни та глибоких ярів на денну поверхню виходять антропогенові, палеогенові і подекуди крейдяні відклади. Основними ґрунтоутворюючими породами є лесовидні суглинки, які підстилаються мореною. У товщі лесу простежуються викопні ґрунти. У ґрунтовому покриві переважають сірі опідзолені пилувато-легкосуглинисті й супіщані та дерново-середньопідзолисті супіщані і суглинкові, дерново-слабопідзолисті та опідзолені чорноземи. На схилах ярів поширені грунти різного ступеня змитості. У заплаві р. Десни ірунтовий покрив строкатий. На відносно дренованих ділянках його формують різноманітні за потужністю дернового горизонту та оглеєння алювіально-дернові грунти. Серед гігроморфних типів грунтів поширені торф'яно-болотні та торфовища. На території Мезинського НПП беруть початок і протікають малі річки Студинка, Хвостинка, Восковуха, Криска, Бистриця. Найбільша з них Студинка. Вона має широку долину, зайняту долинно-зандровими місцевостями.

За геоботанічним районуванням України, ця територія належить до Новгород-Сіверсько-Понорницького району дубово-соснових, дубових лісів та заплавних лук Чернігівсько-Новгород-Сіверськош (Східнополіського) округу дубово-соснових та соснових лісів. Особливості геологічної та геоморфологічної будови зумовили формування тут не характерного для Полісся рослинного покриву. Основу його становлять дубові, липово-дубові, кленово-липово-дубові, менше - грабово-дубові ліси.

Основу рослинного покриву території становлять ліси, які займають 38% площ. Дещо меншою є частка орних земель (35%). Якщо ліси розташовані по схилах ярів та корінного берега р. Десни, то орні землі займають легкохвилясті плато. На лучну рослинність сіножатей та пасовищ припадає 16% території НПП (днища та схили крупних ярів, заплава р. Десни). Частка земель під річками, озерами у заплаві р. Десни та ставками на малих річках у структурі земель НПП становить 3%. Заболоченість низька - 1%. Під дорогами та забудовою перебуває 7% земель (Андрієнко, Шеляг-Сосонко, Устименко, 1982). Тут розташовані такі села: Великий Ліс, Ваньків, Будище, Радичів, Вишеньки, Свердлівка та ін.

Більшість лісів Мезинського НПП (67% лісовкритої площі) становлять похідні угруповання, які являють собою протиерозійні насадження різного складу вздовж корінного берега р. Десни та на схилах ярів. Решту (33%) площ займають корінні лісові угруповання. Головною лісоутворюючою породою на території НПП є дуб звичайний. Корінні ліси тягнуться у комплексі з похідними березово-осиково-широколистяними лісами майже суцільною смугою із заходу на схід у середній частині лесового острова. Вони представлені такими субформаціями: дубовою, липово-дубовою, кленово-липово-дубовою, липовою, в урочищі „Рихлівська дача" - грабово-дубовою, а в урочищі „Вишенська дача" ясеновою.

Дубові ліси зростають на дерново-підзолистих супіщаних і суглинкових, а також на сірих опідзояених суглинкових грунтах. За віком серед дубових лісів переважають середньовікові і достигаючі деревостани з домішкою ясена звичайного (Fraxinus excelsior), клена гостролистого (Acer campestris), в'язів граболистого (Ulmus carpinifolia) та шорсткого (U. glabra), осики (Populus tremula), берези бородавчастої (Betula pendula). У складі підліска у дубових лісах переважає ліщина (Corylus avellana), трапляються бруслина бородавчаста (Euonymus verrucosa\ крушина ламка {Frangida alnus), горобина звичайна {Sorbus aucuparid), клен татарський {Acer tataricum). Основними асоціаціями дубових, кленово-липово-дубових та липово-дубових лісів є ліщиново-волосистоосокова (займає верхні частини схилів), ліщиново-яглицева (середні та нижні частини схилів), ліщиново-зірочникова (поширена на освітлених місцях верхніх та середніх частин схилів), ліщиново-різно-травна (на дренованих ділянках з розрідженим деревосі^ланом). Основу трав'яного ярусу дубових лісів становлять типові неморальні види: копитняк європейський (Asarum europaeum), чина весняна (Lathyrns vernus), фіалка дивна (Viola mirabilis), переліска багаторічна (Mercuria-lis perennis). У розріджених лісах зростає участь злаків і узлісних видів: тонконогів лучного (Poa pratensis) та вузьколистого (P. angustifoUd), грястиці збірної (Dactylis glomerata), пахучки звичайної {Clinopodium vulgare), конвалії звичайної (Convallaria majalis), куцоніжки лісової {Brachypodium sylvaticum), материнки звичайної (Origanum vulgare).

У складі синузій в корінних лісах налічується 6-7 (до 8) видів. Загальне проективне покриття ефемероїдів 15-40%. Домінантами є анемона жовтецева (Anemone ranunculoides) (з проективним покриттям 5-20%), пшінка весняна (Ficariaverna) (3-25%), рясти порожнистий (Corydalis cava) (5-15%) та, зрідка, проміжний (С. intermedia) (3-5%).

Болотна рослинність поширена у заплаві р. Десни. Правобережна частина заплави, де розташований НПП, заболочена менше, ніж лівобережна. Найбільш поширеними є мінеральні болота, де домінують лепешняк великий (Glyceria maxima) та осока гостра (Carex acuta). У долинах малих річок поширені осокові болота, подекуди трапляються невеликі ділянки заболочених вільшняків.

Найбільш поширеними серед справжньої водної рослинності є ценози глечиків жовтих (Nuphar luted), латаття білого (Nymphaea alba), плавуна щитолистого (Nymphoides peltata), рдесників пронизанолистого (Potamogeton perfoliatus) та блискучого (P. lucens), куширу темнозеленого (Geratophyllum demerswn), різака алоевидного (Stratiotes aloides). Серед ценозів прибережно-водної рослинності найчастіше трапляються ценози формацій ленешняка великого (Glyceria maxima), куги озерної (Scirpus lacustris), сусака зонтичного (Butomus vmbellatus), стрілолиста стрілолистого (Sagittaria sagittifolia).

Флора парку різноманітна, за оцінкою TLM. Устименка (1984), орієнтовна кількість судинних рослин становить близько 500 видів. Нині з території Мезинського НПП відомо місцезростання 12 видів, занесених до Червоної книги України.

На території парку виявлено місцезростання таких рідкісних, реліктових та малопоширених у регіоні видів: страусове перо звичайне (Matteuccia struthiopteris (L.) Tod.), ряска горбата (Lemna gibba L.), каулінія мала (Caulinia minor (All.) Coss. et Germ.), вільха сіра (Alnus incana (L.) Moench), багаторядник шипуватий (Polystichum aculeatum (L.) Roth), граб звичайний, верба мирзинолиста (Salix myrsinifolia Salisb.), суниці мускусні (Fragaria moschata Duch.).

Створення Мезинського НПП дозволить забезпечити охорону таких рідкісних рослинних угруповань, занесених до Зеленої книги України. До них належать:

1. Група асоціацій дубових лісів з дуба звичайного ліщинових -Querceta (roboris) corylosa (типові угруповання).

2. Асоціації грабово-дубового лісу волосистоосокового -Carpinetum-Quercetum caricosum (pilosae) та грабово-дубового лісу яглицевого - Carpineto-Querceturn aegopodiosum (типові угруповання).

3. Асоціації липово-дубових та кленово-липово-дубових лісів з липи серцелистої, клена гостролистого" та дуба звичайного волосистоосокових - Tilieto (cordatae)-Quercetum (roboris) caricosum (pilosae), Acereto (platanoidis)-Tilieto (cordatae)-Quercetum (roboris) caricosum (pilosae), а також липово-дубового та кленово-липово-дубових лісів з липи серцелистої, клена гостролистого та дуба черещатого яглицевих - Tilieto (cordatae)-Quercetum (roboris) aegopodiosum, Acereto (platanoidis)-Tilieto (cordatae)-Quercetum (roboris) aegopodiosum.

4. Формація сальвінії плаваючої - Salvinieta natantis.

5. Формація плавуна щитолистого - Nymphoideta peltatae.

6. Формація латаття білого - Nymphaeeta albae.

7. Формація лататгя сніжно-білого - Nymphaeeta candidae.

8. Формація глечиків жовтих - Nuphareta luteae.

Нині на території Мезинського НПП знаходиться 9 природно-заповідних об'єктів загальною площею 2940 га (Природно-заповідний ..., 2002). У гідрологічному заказнику місцевого значення „Покошицьке" (62 га) охороняються евтрофні осокові болота у верхів'ях річок Студинка та Гусинець. Ландшафтний заказник „Мезинська Швейцарія" (154 га) розташований на стрімких схилах корінного берега р. Десни та ярів, де можна спостерігати виходи крейдяних відкладів. У ландшафтному заказнику місцевого значення „Криничне" (36 га) охороняється придеснянський мальовничий ландшафт з виходами джерел біля правого корінного берега. Інший ландшафтний заказник місцевого значення „Змєєвщина" (247 га) створений для охорони дубово-соснових лісів з березою, що знаходяться у прирусловій частині р. Десни, а також на схилах і ярах. Територія ландшафтного заказника місцевого значення „Жуків яр" (118 га) включає ділянки листяних лісів з дуба, ясена, сосни та липи на стрімких схилах, які мають водоохоронне значення. У центрі масиву - осокове болото. Ботанічний заказник місцевого значення „Дубравка" (742 га) також створений для охорони дубових та липово-дубових лісів віком 80-100 р. на схилах балок крутизною 5-35°. Трав'яний покрив неморального характеру. У флорі цих лісів лілія лісова, коручки темно-червона та чемерниковидна, любка дволиста, гніздівка звичайна. Середньовікові культури сосни, а у заплаві - тополеві насадження типові для ландшафтного заказника місцевого значення „Коропський" (114 га). У лісовому заказнику місцевого значення „Вишенська дача" (678 га) представлені дубові та дубово-соснові ліси ліщинові з любкою дволистою та гніздівкою звичайною. У ландшафтному заказнику загальнодержавного значення „Рихлівська дача" (789 га) переважають нетипові для Полісся дубові, липово-дубові, грабово-дубові ліси із значною кількістю старих дерев дуба віком 200-300 років. Трав'яний покрив із неморальних видів.

Новостворений Мезинський НПП посідає чільне місце в екологічній мережі Новгород-Сіверського Полісся. Його територія визначена як екологічне ядро національного рівня.

2.2.3 Деснянсько-Старогутський національний природний парк

Створений 23 лютого 1999 року (Указ Президента України №196/99) на площі 16215,1 га. НПП "Деснянсько-Старогутський" (НППДС) розташований у Середино-Будському районі Сумської області. Адміністративний центр знаходиться у м. Середина-Буда.

У системі фізико-географічного районування України територія парку належить до Придеснянського (Шосткинського) району Новгород-Сіверської фізико-географічної області Українського Полісся. Це витягнута з півночі на південь терасова низовина долини Десни, що закінчується на сході високою давньо-антропогеновою терасою і межує з відрогами Середньоросійської височини.

За особливостями ландшафтів, рослинності, використання та режимів охорони на території парку чітко простежуються дві ділянки: західна Придеснянська та східна Старогутська, їх розділяє залізниця Ворожба-Унеча. Старогутська ділянка являє собою дещо витягнутий із заходу на схід суцільний масив, зайнятий головним чином лісами. Більша частина земель цієї ділянки передана у постійне землекористування НПП. Придеснянська ділянка витягнута з півночі на південь вздовж лівого берега р. Десни. Внаслідок того, що лісові урочища борової тераси загальною площею майже 2.5 тис. га не увійшли до складу НПП, територія цієї ділянки має складну конфігурацію меж і складається з 8-ми відокремлених частин. У Придеснянській ділянці землі знаходяться у користуванні місцевих сільськогосподарських підприємств та перебувають у приватній власності, що суттєво ускладнює дотримання режиму охорони.

Ліси на території парку займають 52,9% площі (8583,9 га), лучні угруповання (сіножаті та пасовища)- 33,0% (5315,8 га). Заболоченість території становить 4,1% (662,7 га). Під водою (річки, ставки, канави) знаходиться 2,1% території парку (350,2 га). 2% (325,4 га) території парку зайнято пісками, торфорозробками, кар'єрами, лісосмугами та ін. Землі під населеними пунктами, виробничими будівлями та шляхами становлять 1,4% (249,7 га) всіх земель парку. Орними землями зайнято 4,5% (727,4 га) території.

Флора НПП відносно багата завдяки високій ландшафтній репрезентативності території та різноманіттю рослинності. Вона налічує 796 видів вищих судинних рослин (Панченко, 2005). До загальної кількості видів включені лісові інтродуценти (11 видів), а також рослини, що дичавіють і трапляються на місці залишених сіл та біля житла (слива, вишня, яблуня домашня та ін.). На території парку виявлено два нові для флори України види. Це осока бурувата (Сагех brunnescens) та аксіріс щирицевидний (Axiris amaranthoides) (Данилик, Панченко, 2001; Панченко, Мосякін, 2005). Влітку 2005 р. були знайдені вужачка звичайна (Ophyoglossum vulgatwn L.) та дзвоники ріпчастовидні (Campanula rapunculoides L.) З урахуванням цих знахідок у флорі 798 видів, 402 роди та 109 родин.

У систематичній структурі флори перші три позиції займають родини Айстрові (Asteraceaea), Злакові (Роасеае) та Розоцвіті (Rosaceae) Особливістю флори НПП стосовно до флори інших НПП та заповідників Українського Полісся є четверта, а не третя, позиція родини Осокових (Сурегасеае) у спектрі провідних родин. Іншою відмінністю у спектрі 10 провідних родин порівняно Із флорою Українського Полісся є відсутність Зонтичних (Аріасеае) І поява Хрестоцвітих (Brass ісасеае), що може свідчити про досить високий антропогенний тиск на флору.

У географічній структурі флори приблизно рівне представництво євразійських, циркумполярних, європейських та європейсько-західно-азіатських видів. За довготним типом ареалу суттєва, як для локальної флори Українського Полісся, є роль видів, поширених у Субмеридіональній зоні, і низька видів, ареал яких охоплює Бореальну зону.

Флора сформована мезофітами за рівної участі ксеромезофітів та гігрофітів. Багатою є флора гідрофітів. В еколого-ценотичній структурі флори переважають лісові та лучні види. Значний рівень антропогенної трансформації ландшафту сприяє поширенню синантропних видів, котрі є більш численними, ніж водно-болотні та псамофітні. У флорі НППДС найбільшу частку становлять лісові види (272, 34,2%). Переважаючими тут є листянолісова та узлісна еколого-ценотичні групи. Хвойно-лісова еколого-ценотична група поступається за кількістю видів цим двом, незважаючи на переважання соснових лісів на території НППДС. Справжньолучна еколого-ценотична група є найбільшою за чисельністю у флорі, а лучні види разом становлять 24,4% флори (195). Багаточисельною є болотистолучна еколого-ценотична група, що узгоджується з високою заболоченістю території НППДС і наявністю заплавних типів місцевості. Водно-болотні види займають четверте місце. Вони становлять 14,8% флори НППДС (118 видів). Найбільш чисельними тут є евтрофноболотна та водна еколого-ценотичні групи. Нечисленною є група псамофітних видів, поділених між боровою та алювіальною еколого-ценотичними групами. Псамофітних видів (борова та алювіальна еколого-ценотичні групи) 6,9% від загальної кількості видів у флорі. Обидві еколого-ценотичні групи представлені в рівній мірі. Синантропні види за кількістю посідають третє місце (155, 19,4%). Абсолютна їх більшість - рудерали. Синантропний елемент у флорі НППДС налічує 304 види (38,09%). з них 170 апофітів та 134 види адвентивних рослин. Це приблизно дорівнює рівню синантропізації Українського Полісся в цілому (38,5%) (Протопопова, 1988). У складі синантропного елементу флори НППДС виявлено новий для флори України адвентивний вид - Axiris amaranthoides. Отже, рівень синантропізації флори НППДС є достатньо високим і наближається до такого приморських заповідників і національних природних парків (Дубина, Жмуд, 2003; Дубина, Тимошенко, 2004).

Флора Старогутської ділянки налічує 621 вид. Ця ділянка - єдине місце в Україні, де достовірно зростають осоки кулястоподібна (Сагех globularis) та бурувата (С. brunnescens). Особливістю цієї локальної флори є наявність бореальних рис, що виражається у і-ретій позиціїродини Осокових (Cyperaceae) у систематичній структурі. Разом з тим, багата за кількістю видів широколистянолісова еколого-ценотична група; значна участь видів з європейським ареалом; переважання видів, ареали яких охоплюють їемператну та Субмеридіональну зони, над видами, поширеними у Бореальній, виявляє зональні риси флори. Незначно антропогенне навантаження на ландшафт Старогутської ділянки не сприяє поширенню адвентивних видів, частка яких становить близько 10 %, включаючи лісові інтродуценти. У Старогутській ділянці поширена більшість раритетних видів флори і серед них 18, занесених до Червоної книги України. Характер рослинного покриву цієї ділянки зумовлює багатство лісової та болотної еколого-ценотичних груп.

Флора Придеснянської ділянки (без с. Нововасилівка та орних земель) налічує 594 види. У систематичній структурі флори цієї ділянки зростає частка Розоцвітих (Rosaceae), а у географічній - участь видів із широким ареалом - євразійських та циркумполярних.

Видів, занесених до Європейського червоного списку, на території НППДС не виявлено. Видів, що занесені до Додатку 1 Бернської конвенції, на території НІІІІДС виявлено 4: сальвінія плаваюча (Salvinia natans), водяний горіх плаваючий (Trapa natans), сон широколистий (Pulsatilla patens) та гронянка багатороздільна (Botrychium multifidum).

З числа занесених до Червоної книги України (1996) у флорі НППДС налічується 21 вид. Найбільша кількість рідкісних видів виявлена у Старогутській ділянці. Тут зростає 18 видів вищих судинних рослин, що занесені до Червоної книги України. Це свідчить про вищий рівень збереженості тут природних комплексів. Шість занесених до Червоної книги України видів відомі для Придеснянської ділянки парку. На обох ділянках поширені верба Старке (Salix маrкеапа) та пальчатокорінник м'ясочервоний (Dactylorhiza incarnata). Специфічними для Придеснянської ділянки є водні види: плавун щитолистий, водяний горіх плаваючий та сальвінія плаваюча.

У НППДС охороняється 36 видів судинних рослин, які є рідкісними і зникаючими на території Сумської області (Заповідні скарби ..., 2001). При цьому лише у НППДС охороняється гронянка багатороздільна (Botrychium multifidum), водяний горіх плаваючий (Trapa natans) та плавун щитолистий (Nymphoides peltata). Іншою особливістю флори НППДС є наявність бореальних видів у складі раритетної компоненти, таких як діфазіаструми стиснутий (Diphasiastrum complanatum) та Зейлера (D. zeillerf), іудайєра повзуча (Goodyera repem), баранець звичайний (Huperzia selago), а також болотних рослин: шолудивника королівського (Pedicularis sceptrum-carolinum), верб Старке (Salix starkeana) та чорничної (S. myrtilloides). Вони є найбільш рідкісними представниками флори НППДС і за невеликим винятком не представлені у флорі інших природно-заповідних територій Новгород-Сіверського Полісся.

У системі геоботанічного районування України (1977) територія НПП належить до Шосткинського району соснових лісів зеленомо-хових Чернігівсько-Новгород-Сіверського (Східнополіського) округу Поліської підпровімції Східноєвропейської провінції Європейської широколистянолісової області.

Кліматичні умови Українського Полісся сприятливі для формування широколистяних та мішаних лісів, які тут є зональними угрупованнями. Значне поширення флювіогляціальних відкладів зумовлює переважання піщаних ґрунтів і пов'язаних з ними соснових лісів. Високий рівень ґрунтових вод, знижений характер поверхні сприяють розвитку торфових боліт. Все це обумовлює формування різноманітного рослинного покриву.

Природна рослинність збереглась значною мірою. Розораність регіону досягає 30-40%, збільшуючись у південній та центральній частинах. Середня залісненість регіону за різними джерелами 26-29%, вона зменшується в напрямку з півночі на південь та із заходу на схід. Переважають і становлять 65-70% всіх лісів соснові та дубово-соснові ліси, співвідношення між ними в зв'язку зі збільшенням площі культур змінюється весь час на користь соснових насаджень. Заболоченість Українського Полісся до проведення осушувальної меліорації становила 6,3%, найбільша вона на Західному Поліссі. Нині близько половини площ боліт осушено та трансформовано. В останнє десятиріччя відбувається ренатуралізація осушених боліт.

Нині в регіоні налічується 3 природні заповідники, З національні природні парки (Мезинський НПП створений 10.02.2006 p.), 52 заказники та 18 пам'яток природи загальнодержавного значення. Запроектоване створення 5 національних природних парків. Для кожного із заповідників і парків висвітлюються його природні умови, рослинність та флора, їх раритетна компонента, наукова значущість їх територій. Дається ботанічна характеристика заказників та пам'яток природи загальнодержавного значення. Ряд існуючих та проектованих природно-заповідних територій охарактеризовані вперше - Рівненський природний заповідник, проектовані НПП „Прип`ять-Стохід", „Надслгучанський" та ін.

1.  Андрієвський І. Д., Коржнев М.Н., Шеляг-Сосонко Ю.Р. та ін. Природно-ресурсний аспект розвитку України. – К.: КМ Academia, 2001. – 110 c.

2.  Бойчук Ю.Д., Солошенко Е.М., Бугай О.В. Екологія і охорона навколишнього середовища: Навч. посібник. – Суми, 2002. – 284 с.

3.  Геоботанічне районування Української РСР. – К.: Наук. думка, 1977. – 302 с.

4.  Збереження і невиснажливе використання біорізноманіття України: стан та перспективи. / За ред. Шеляг-Сосонка Ю.Р. – К.: Хімджест, 2003. – 248 с.

5.  Зеленая книга Украинской ССР. Редкие, исчезающие и типичные, нуждающиеся в охране растительные сообщества. / Под общ. ред. Шеляг-Сосонка Ю.Р./ – К.: Наук. думка, 1987 – 216 с.

6.  Злобін Ю.А., Кочубей Н.В. Загальна екологія: Навч. посібник. – Суми, 2003. – 416 с.

7.  Єлін Є.Я. Рослини наших лісів. – К.: Радянська школа, 1983. – 239 с.

8.  Ємельянов І.Г. Оцінка біорізноманіття екосистем у контексті оптимізації мережі природно-заповідних територій // Заповідна справа на межі тисячоліть. – Канів, 1999. – 110 – 127 с.

9.  Конвенція про біологічне розмаїття: громадська обізнаність і участь / Відп. ред. Т.В. Тардашук. – К.: Стилос, 1997. – 154 с.

10.  Рослинність УРСР. Ліси. – К.: Наук.думка, 1971. – 460 с.

11.  Сукачев В.Н., Дылис Н.В. Основы лесной биогеоценологии. – М.: Наука, 1964. – 374 с.

12.  Физико-географическое районирование Украинской ССР. – К.: Изд-во Киев. ун-та, 1968. – 684 с.

13.  Шеляг-Сосонко Ю. Р., Стойко С. М., Вакаренко Л.П. Ліси України. Сучасний стан, збереження, використання. – К.: Наук. еколог. центр. Укр., 1996. – 32 с.

14.  Шеляг-Сосонко Ю.Р. Ліси України: біорізноманітність та збереження. – Укр. ботан. журн., 2001, т.58, №5

15.  Шеляг-Сосонко Ю.Р., Устименко П.М., Вакаренко Л.П., Попович С.Ю. Ценотаксономічне різноманіття лісів України: методи оцінки та синфітосозологічна класифікація // Укр. ботан. журн. – 1999. – 56, №1. – С. 74-78.

16.  Шеляг-Сосонко Ю.Р., Устименко П.М., Попович С.Ю., Вакаренко Л.П. Зелена книга України. Ліси. К.: Наук. думка, 2002. – 253 с.

17.  Чернявский М.В. Ліси України та збереження їхнього біологічного різноманіття. Охорона пралісів України // Конвенція про біологічне розмаїття; громадська обізнаність; участь. – К.: Стилос, 1997. – С. 75-89.