Реферат: Зовнішньоекономічна політика США

УКООПСПІЛКА

ЛЬВІВСЬКА КОМЕРЦІЙНА АКАДЕМІЯ

Реферат

на тему: «Зовнішньоекономічна політика США»

Виконала:

студентка 412 групи

Даць О. І.

ЛЬВІВ – 2010

Зміст

1. Зовнішня політика США у міжвоєнний період

2. Основні напрямки зовнішньої політики після II Світової

3. Українсько-американські відносини

Список використаних джерел

1. Зовнішня політика США у міжвоєнний період

Зовнішня політика США після закінчення Першої світової війни базувалась на солідній економічній і військовій могутності і мала на меті утвердити лідерство США у післявоєнному світі. Це вело до експансіоністських кроків з їх боку, до підкорення світових ринків. США виступали в ролі арбітра при вирішенні складних міжнародних проблем (репараційні платежі на Версальській конференції). Післявоєнні роки були роками утвердження США як провідної держави світу. Ситуація для цього була досить сприятлива. Одні конкуренти розгромлені, інші – ослаблені.

Не дивно, що в США не хотіли змиритися з рішенням Паризької мирної конференції. Вважали, що США нічого не одержали, поставили себе під загрозу виконання зобов’язань перед європейськими державами. Ізоляціоністи (ті, хто не хотів зв’язувати США зобов’язаннями перед Лігою Націй, де керівна роль належала європейським державам) не допустили ратифікації Версальського договору. США не стали членом Ліги Націй.

США не змирилися з фактом появи на міжнародній арені нової держави – радянської Росії. Вони її не тільки не визнавали, але й взяли курс на знищення шляхом економічної і політичної блокади, надання воєнної допомоги білогвардійцям і вдалися до прямої збройної інтервенції. Їх війська у квітні 1918 р. висадились з воєнних кораблів на півночі Росії в Мурманську і Архангельську. У серпні того ж року США здійснили висадку своїх військ на Далекому Сході. США мали намір відірвати від Росії Далекий Схід і Сибір, відновити там владу буржуазії. Таким чином, США фактично були в стані війни з радянською Росією. Громадяни США, які виявляли симпатії до радянської Росії, піддавались репресіям, аж до тюремного ув’язнення, звільнення з роботи та ін.

Збройна інтервенція імперіалістичних країн проти радянської Росії зазнала поразки. США і після цього продовжували проводити щодо Росії політику невизнання, блокади й ізоляції, політику збирання антирадянських сил. Це був курс на те, щоб примусити радянську Росію повернутися на капіталістичний шлях розвитку. Вони намагалися не допустити і угод країн Західної Європи з радянською Росією, вважаючи, що це прискорить її падіння. Навіть особисті контакти громадян США і Росії були надто ускладненими.

Після Першої світової війни монополії США, маючи великі економічні, фінансові можливості, проникали на європейські ринки. Це привело до загострення американо-англійських, американо-французьких суперечностей. Зауважимо, що характер суперечностей не був небезпечний для збереження миру.

Конференція у Вашингтоні, скликана 12 листопада 1921 р. за ініціативою США, повинна була надати їх курсу на експансію на Далекому Сході міжнародного визнання і згоди. Аналіз документів, підписаних учасниками конференції, це підтверджує. Боротьба провідних країн Заходу за новий переділ світу вступила в стадію свого вирішення. США не бажали нікому нічого уступати.

У період стабілізації, коли економіка країни була на піднесенні, посилилась експансія американського імперіалізму. Завоювання нових ринків збуту товарів, встановлення контролю над сировинними ресурсами в Латинській Америці, в Азії. Це досягалось, перш за все, шляхом надання позик. З 1914 по 1929 рік експорт капіталу з США досяг 27 млрд. доларів. Позики надавались вибірково. Одержувачем американських позик були фашистська Італія , Німеччина. Категорично було заборонено надавати позики Радянському Союзу.

США стали світовим кредитором. Їх боржники: Англія і Франція – 4 млрд. доларів, Італія – 2 млрд. Доларів. Монополії США скупляли контрольні пакети акцій підприємств, відкривали філії своїх підприємств в Європі, Латинській Америці, Азії. Це вело до одержання ними там надприбутків.

США уважно стежили за подіями в Європі, Азії. Вони намагались закріпити там свої позиції, виступали в ролі головного арбітра (план Дауеса, план Юнга). Їх непокоїв революційний рух в Європі, зростання економічної і воєнної могутності СРСР. Вони анулювали воєнні борги країнам Європи, настояли на зменшенні репарацій з Німеччини. У 20-ті роки у США склались особливі відносини з Німеччиною. У 1921 р. вони підписали договір з Німеччиною, а в 1923 р. вивели свої війська з німецької території. США взяли курс на економічне відродження Німеччини, надали їй кредитів майже на 20 млрд. марок. Американська компанія “Дженерал електрик” мала контрольний пакет акцій німецького електротехнічного концерну АЕГ. “Дженерал моторс” утвердилась у німецькій компанії “Адам Опель”. Взагалі 80% іноземного капіталу в Німеччині належало США. Не буде перебільшенням сказати, що американський капітал сприяв не тільки економічному, але й воєнному відродженню Німеччини. Власне і Г. Гувер не приховував, коли заявляв, що ми рятуємо не Німеччину, а себе.

Територію Латинської Америки і, перш за все, Колумбію, Венесуелу, Мексику США використовували як сировинний придаток для своєї промисловості і ринок збуту своїх товарів. Однак Англія не хотіла уступати там свої економічні позиції. Це було однією із причин загострення англо-американських суперечностей. Вкладання капіталів в економіку країн Латинської Америки (у 1913 р. вони вклали 747 млн. доларів, у 1919 р. – 3 млрд. доларів, у 1929 р. – 5 млрд.587 млн. доларів) і утвердження над нею свого контролю шляхом насаджування маріонеткових урядів і диктаторів було основним у боротьбі з англійським капіталом.

І лише після цього в країни Латинської Америки надсилались американські війська для «захисту власності американських громадян» та «інтересів США». У деяких латиноамериканських країнах, як це було в Нікарагуа, американські війська знаходились багато років. На 1928 р. США контролювали 14 із 20 латиноамериканських країн. Все це обґрунтовувалось правом США на втручання у внутрішні справи країн Латинської Америки (доктрина Монро). У конфліктах між державами Латинської Америки США намагались відігравати роль посередника.

У роки світової економічної кризи за час президентства Г. Гувера загострилась боротьба між США та Англією за Латинську Америку. Позиції американського капіталу там явно ослабли.

США брали участь у роботі міжнародних конференцій. Найбільш продуктивною для них була конференція по морських озброєннях (Лондон, 1930 р.).

Участь у роботі Женевської конференції по роззброєнню (1932 р.) не була продуктивною. Мабуть, тема переговорів їх не влаштовувала, адже їх воєнний бюджет зріс на 27%. Єдине, на що вони були готові піти, так це на обмеження виробництва танків і артилерії, але були проти обмеження морських озброєнь.

З приходом до влади Ф.Рузвельта були дещо змінені акценти в американській зовнішній політиці. В її основу було покладено нейтралітет і добросусідство. Економічна криза змусила Ф.Рузвельта більше уваги приділяти внутрішнім проблемам. До того ж ізоляціоністи були проти союзів з європейськими державами. Це надавало американській зовнішній політиці більшої стриманості і мало ініціативності.

Новим елементом зовнішньої політики США був курс на нормалізацію відносин з СРСР. Великі промисловці 23 червня 1933 р. на з’їзді асоціації кредиторів висловилися за встановлення нормальних відносин між США і СРСР і розширення торгівлі. Таку ж позицію займав виконавчий комітет торгової палати усіх штатів. До цієї позиції приєднувались письменники, робітники, фермери.

Формальним приводом для невизнання Сполученими Штатами Америки Радянського Союзу було звинувачення у пропаганді проти імперіалізму. Економічні відносини на рівні американських приватних осіб і державних установ СРСР мали місце. За 2 роки (1923-1925) товарообіг між обома країнами зріс у 4 рази. Кредитно торгівельні операції здійснювали приватні банки США.В 1928 р. Дженерал електрик підписала договір з СРСР на поставки електрообладнання на 25 млн. доларів. Автомобільна компанія Форд підписала угоду з Горьковським автозаводом на поставку йому обладнання. У 1928 р. до 20% експорту тракторів США направлялися в Радянський Союз.

У жовтні 1933 р. президент США Ф. Рузвельт звернувся з пропозицією до уряду СРСР почати переговори про встановлення нормальних дипломатичних відносин між обома країнами. 16 листопада 1933 р. між США і СРСР були встановлені дипломатичні відносини, що мало, безперечно, позитивне значення. 24 листопада 1933 р. у приміщенні американо-радянської торгової палати в Нью-Йорку був влаштований прийом у міністра закордонних справ СРСР Литвинова. На прийомі було 2 тис. гостей. Послом СРСР в США був призначений Троянівський, а послом США в СРСР був призначений Булліт.

Чому саме в 1933 р. США пішли на встановлення дипломатичних відносин з СРСР? Торговий оборот США на той час різко скоротився. Ринок Радянського Союзу був безмежним для американської промислової продукції, що вело і до збільшення зайнятості американських робітників.

Соціально-економічна ситуація в країнах Латинської Америки була небезпечною для інтересів США. Антиамериканські настрої в багатьох країнах континенту могли вийти із-під контролю. До того ж за роки економічної кризи значно послабились позиції США в країнах Латинської Америки. Саме за таких умов у грудні 1937 р. уряд США відмовився від політики “великого кийка” і проголосив курс на політику “доброго сусіда”, яка повинна була загальмувати небажані для США процеси в країнах Латинської Америки. Так, це була відмова від воєнної інтервенції в латиноамериканські країни. Американські окупаційні війська були виведені з Нікарагуа і Гаїті. Все це зовсім не означало про відмову від зміцнення позицій американського капіталу в країнах Латинської Америки.

На 1936 р. США уклали 11 торгових договорів з країнами Латинської Америки. Торгова експансія США набула величезних масштабів. Все це відбувалось під прикриттям ідеї панамериканізму, яка послужила ґрунтом для проведення панамериканських конференцій у 1932 р. в Монтевідео, в 1936 р. – в Буенос-Айресі, в 1938 р. – в Лімі. Мета цих конференцій полягала в тому, щоб об’єднати країни Західної півкулі під егідою США. Рішення конференцій (пом’якшення митних правил, про запобігання конфліктів та ін.) позитивно вплинули на зміцнення політичних і економічних позицій США в Латинській Америці.

Друга половина 30-х років – це час підготовки провідними державами світу до нової війни. США вирішили, не послаблюючи зусиль по нарощуванню своїх озброєнь, заявити про свій нейтралітет. Вперше це зробив Конгрес у серпні 1935 р. Закон про нейтралітет забороняв експорт зброї воюючим сторонам, означав відмову від колективних дій проти агресора.

Вперше США використали закон про нейтралітет під час італо-ефіопської війни в 1935 р., а потім і громадянської війни в Іспанії у 1936-1939 рр. У першому випадку вони співпрацювали з Італією, розширили торгівлю нестратегічними матеріалами. У другому випадку вони співпрацювали з Франко. Спільним для обох випадків було те, що жертви агресії були позбавлені будь-якої можливості отримання підтримки з боку США. Лише громадські організації та окремі особи виступили на підтримку Ефіопії і республіканської Іспанії. Вони надсилали жертвам агресії медикаменти, тисячі американських добровольців воювали в інтербригадах на боці республіканців Іспанії.

Події в Європі, пов’язані з захопленням Німеччиною Австрії і Мюнхенською угодою, вимагали від уряду США визначитись щодо Німеччини. Однак цього упродовж 1938 р. не відбулось. Лише громадські організації протестували проти агресивних дій Німеччини, проводили демонстрації солідарності з Чехословаччиною в Нью-Йорку, Філадельфії, Сент-Луїсі та ін. містах.

У 1939 р. Конгрес США обговорював питання про можливість союзу з Англією і Францією і прийшов до висновку, що оборона США – це і оборона Європи, що незалежність Латинської Америки – це і незалежність США.

У лютому 1939 р. Ф. Рузвельт на нараді з членами сенатської комісії по воєнних справах заявив, що нова світова війна швидко насувається; Німеччина прагне встановити своє панування в Європі, і це дасть її можливість проводити тоді боротьбу за світове панування, що створить загрозу інтересам США. У березні 1939 р. Ф. Рузвельт запропонував Конгресу переглянути закон про нейтралітет. Однак Конгрес не підтримав свого президента.

Разом з тим, розвиток воєнної промисловості США здійснювався такими темпами, що вона “могла витримати будь-яку тривалу війну”. Додатковими воєнно-технічними засобами в цьому відношенні служив “План промислової мобілізації” на випадок надзвичайних обставин (1938 р.) і “Акт про стратегічні сировинні матеріали” (1939 р.) США суттєво збільшили витрати на зміцнення ВМФ (додатково 1 млрд. доларів). Було вжито заходів щодо укріплення стратегічних островів у Тихому океані, Панамського каналу.

Політична стратегія США базувалась на принципі створення можливості Сполученим Штатам залишатися поза війною і збагатитися на поставках озброєнь, якщо війна почнеться.

Ф. Рузвельт очолював ту групу американських політиків, яка вважала, що ізоляціоністи (Гувер, Тафт, Херст та ін.) приведуть до послаблення позицій США, до втрати союзників, ринків. До того ж не можна було і надалі не враховувати загрози німецького фашизму і японського мілітаризму.

Дізнавшись про Пакт Молотова-Ріббентропа, Ф. Рузвельт поставив ряд запитань, відповіді на які на той час, схоже у нього не було: СРСР хоче виграти час; СРСР ображений за Мюнхен; СРСР йде на союз з “Віссю”?

Таким чином, США явно не використали свої можливості світового лідера для попередження Другої світової війни. Це дорого обійдеться народам світу. США будуть змушені зайняти більш активну позицію щодо агресивних держав тогочасного світу.

2. Основні напрямки зовнішньої політики США після II Світової

Участь Сполучених Штатів у другій світовій війні обернулася для них більше дивідендами, аніж втратами. Щоправда, число загиблих і тих, хто пропав безвісти, склало 415 тис., поранених - 671 тис. осіб. Проте США не зазнали, на відміну від європейських держав, проблем, пов'язаних з війною руйнації міст та сіл. проблеми біженців. Зате на США припала третина воєнних витрат в антигітлерівській коаліції. Війна обійшлася їм у 341 млрд. доларів.

Найголовніший результат американської участі у другій світовій війні полягав у тому, що США перетворилися в наймогутнішу країну капіталістичного світу, стали його економічним та фінансовим центром і незаперечним військово-політичним лідером. З 1941 по 1945 рік їхні виробничі потужності збільшилися удвоє, а експорт - у п'ять разів. Кількість найманих робітників зросла у промисловості за ці ж роки з 54 млн. до 64 млн. осіб. У роки війни американці працювали багато, інтенсивно і патріотично: робочий тиждень був збільшений до 45.2 години (з 37.5 годин). Профспілки впроваджували політику соціального партнерства, відмовлялися від страйків тощо. Середньорічні темпи промислового виробництва склали упродовж війни 9 відсотків. За американським доларом було закріплено статус світової резервної валюти, тобто головної грошової одиниці у міжнародних розрахунках та платежах ( у Бреттон-Вудсі 1944 року).

Відповідних показників досягнуто і у військово-стратегічній царині. Американська сухопутна армія нараховувала у 1945 році 12 млн. вояків, тобто за цим показником США перемістилися з довоєнного 17-го місця на перше. Аналогічна ситуація склалася у військово-морських та військово-повітряних силах. США монопольне володіли атомною зброєю і мали сотні військових баз по всьому світі.

У перші повоєнні роки американська економіка продовжувала утримувати високі темпи розвитку. Вже на середину 1947 року США швидко й успішно здійснили реконверсію, тобто переорієнтацію свого господарства на випуск мирної продукції.

Серед факторів, які стимулювали повоєнне піднесення економіки США, відзначають наступні.

1. Відсутність конкуренції з боку інших держав;

2. Ефективна організація виробництва та високопродуктивна праця американців;

3. Широке застосування здобутків науково-технічного прогресу;

4. Накопичений за роки війни споживацький попит на товари широкого вжитку;

5. Сприятлива податкова політика, стимулювання експорту та послуг;

6. Ефективна інвестиційна політика.

США не стали створювати після війни як західноєвропейські країни державний сектор в економіці. Натомість, обрали ефективний шлях вибіркового державного регулювання цін, зайнятості, інвестицій, замовлень. співпраці з профспілками, скорочення військової сфери.

Результати цих заходів були вражаючі: у 1947-1948 роках на США припадало 54,6 відсотка світової промислової продукції (без СРСР); золотий фонд дорівнював 75 відсоткам запасу золота західного світу; промисловий експорт -32 відсоткам світового експорту; з 1946 по 1950 рік експорт товарів переважив імпорт на 25 млрд. доларів. Особливо потужними темпами зростали державні інвестиції С'ША: з 2,1 млрд. у 1945 до 13,8 млрд. доларів у 1950 році. Безумовно, що величезні зовнішні ринки стимулювали американську економіку, але і внутрішній ринок зазнав суттєвих змін. Під час війни сформувався потужний «відкладений індивідуальний попит»: особисті і родинні прибутки американців зросли за рахунок суцільної зайнятості, надурочних робочих годин, праці у вихідні дні тощо. Після війни в Штатах розпочався справжній купівельний бум: індивідуальні споживчі витрати американців зросли у 1950 році в порівнянні з 1939 роком утричі.

Президентство Р.Ніксона та Дж.Форда припало на своєрідний період у міжнародній політиці, який отримав назву розрядки. Це була перша половина 1970-х років. Серед причин, які обумовили розрядку, слід згадати: переорієнтацію зовнішньої політики США, що сталася у зв'язку зі зміною можливостей та союзницькими зобов'язаннями у Західній Європі. Відіграли свою роль досягнення військово-стратегічного паритету між США та СРСР; необхідність урівноваження їхніх позицій щодо регіональних впливів (США зазнали поразки у В'єтнамі, а Радянський Союз зіткнувся із серйозними проблемами у стосунках з Китаєм), розпад колоніальної системи тощо.

Найсуттєвішою проблемою для адміністрації Ніксона була війна у В'єтнамі, в якій щомісяця гинуло 500 американських вояків, і яка поглинала величезні кошти, роз'єднувала націю і підривала міжнародний авторитет США.

Зайнявши Білий дім, 37-й американський президент уже в липні 1969 року проголосив нову стратегію США у в'єтнамській війні, яка отримала назву «доктрини Ніксона». Суть її полягала передусім у «в'єтнамізації» війни («азіати воюють проти азіатів»), тобто заміні американських збройних сил південнов'єтнамськими, а також у тому, щоб і надалі надавати військову та матеріальну допомогу Сайгонові; провадити зовнішню політику адекватну можливостям Сполучених Штатів, рівномірно розподіляти відповідальність на союзників у всіх конфліктних ситуаціях.

Вже в червні 1969 року почалася евакуація півмільйонного американського контингенту з Південного В'єтнаму. На травень 1972 року тут залишалось 69 тисяч американців. Але при цьому відновилося бомбардування північнов'єтнамських територій. Саме це. на думку деяких істориків, змусило Ханой підписати у Парижі 27 січня 1973 року угоду про "припинення військових дій та відновлення миру у В'єтнамі". Упродовж наступних 60 днів були виведені всі американські сили, здійснено обмін військовополоненими. Процес евакуації американських вояків з В'єтнаму завершився у березні 1973 року. А 1975 року Сайгон упав і весь В'єтнам опинився під контролем комуністів. У цій війні загинуло 58 тисяч американців і 2 млн. в'єтнамців. 120 тисяч учасників бойових дій після повернення на батьківщину надзвичайно важко проходили адаптацію до мирного життя. "В'єтнамський же синдром", страх бути втягнутими у нові кровопролитні воєнні конфлікти надовго запанував серед американців. Не дивно, що конгрес 1973 року всупереч вето президента прийняв закон, який зобов'язував главу держави про кожне застосування сили повідомляти упродовж 48 годин і, якщо конгрес за цей час не оголосить війни, припинити воєнні дії через два місяці.

У слід за «доктриною Ніксона» та замиренням у В'єтнамі відбулося корегування військово-політичної стратегії США: на зміну «гнучкому реагуванню» прийшло «реалістичне стримування».

Барометром політичної розрядки були американо-радянські відносини. В грудні 1969 року США зняли деяке обмеження у торговельній сфері з СРСР, через місяць конгрес ратифікував підписаний 1968 року Сполученими Штатами, Великобританією та Радянським Союзом Договір про непоширення ядерної зброї, згодом розпочалися американо-радянські попередні переговори в Гельсінкі, а потім у Відні про обмеження систем протиракетної оборони та стратегічних озброєнь. 30 вересня 1971 року у Вашингтоні підписано угоду про зменшення небезпеки виникнення ядерної війни та вдосконалення прямого телефонного зв'язку між США і СРСР. Нарешті, відбулося декілька зустрічей на найвищому рівні: у травні 1972 року — візит президента США Р.Ніксона до СРСР; у червні 1973 року — візит-відповідь Л.Брежнєва до Сполучених Штатів; у червні 1974 року - зустріч Р.Ніксона і Л.Брежнєва в Криму: в листопаді цього ж року — зустріч Дж.Форда та Л.Брежнєва у Владивостоці. В результаті було підписано кілька десятків різного роду угод, більше ніж за всю попередню історію американо-радянських стосунків. Серед них найважливіші: про основи взаємовідносин між СРСР та США; про обмеження стратегічних озброєнь; про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО); торговельна угода (у жовтні 1972 (74?) року конгрес прийняв до неї поправку Джексона-Веніка, яка обумовлювала надання СРСР у торгівлі режиму найбільшого сприяння за умови демократизації радянського законодавства щодо еміграції); про співпрацю у мирних цілях у космосі, охорону навколишнього середовища, у сфері охорони здоров'я, в галузі науки й техніки.

Ці та наступні домовленості сприяли значному послабленню напруги як в американо-радянських, так і загалом у міжнародних відносинах.

Адміністрація Р.Ніксона скористалася погіршенням, а згодом розривом радянсько-китайських відносин. 8 січня 1970 року в американському посольстві у Варшаві почалися переговори між США та КНР на рівні послів. Тоді ж США стосовно Китаю вдалися до тактики «малих кроків»: скасували ембарго на торгівлю з Китаєм та деякі обмеження на американський експорт до цієї країни, відбулися дві поїздки. Г.Кіссінджер двічі їздив до Пекіна з метою підготовки офіційного візиту президента США, який відбувся в лютому 1972 року. Сполучені Штати і КНР визнали одне одного, хоча дипломатичними службами обмінялися лише 1979 року. США зняли вето на вступ КНР до ООН і надання йому місця постійного члена Ради Безпеки. При цьому Білий дім продовжував дотримуватися політики "двох Китаїв", тобто визнання Республіки Тайвань та її членства в ООН.

3. Українсько-американські відносини

Нульовою, якщо не мінусовою точкою відліку українсько-американських відносин можна вважати промову Президента США Джорджа Буша, виголошену 1 серпня 1991 у Києві, в якій він однозначно висловився за збереження СРСР і підтримку М. Горбачова.

 Безпрецедентним для США було те, що відправляючись з Москви до Києва, Джордж Буш показав текст цієї промови радянському керівникові. Для США це був період болісної переоцінки зовнішньополітичних пріоритетів. Державний департамент дотримувався «московоцентричної тенденції», демонстрував фатальне нерозуміння глибинних процесів, що відбувалися на пострадянському просторі. З іншого боку, тверезомислячі політики, зокрема Дик Чейні, Збігнєв Бжезінський, Генрі Кісінджер та інші усвідомлювали необхідність визнання державної незалежності України, встановлення з нею повномасштабних міждержавних відносин. Однак протягом майже всього періоду 1991 - 1993 рр. ці політики були в меншості. Визнавши Росію єдиною правонаступницею СРСР, США фактично блокували політичні й економічні контакти з Україною.

Отож головною метою зовнішньої політики України на американському напрямі в цей період було здобути від США реальне визнання України як рівноправного партнера.

5 - 11 травня 1992 р. відбувся перший офіційний робочий візит президента України Л. Кравчука до США. В ході візиту було підписано низку документів, зокрема політичну декларацію та меморандум про взаєморозуміння між урядами України та США. В політичній декларації вперше було зафіксовано формулу «демократичного партнерства» двох країн. Практика ж тодішніх українсько-американських відносин залишалася на тому ж рівні.

Головним конфронтаційним питанням цього періоду була проблема набуття Україною без'ядерного статусу. У засобах масової інформації США з'явилася серія тенденційних антиукраїнських публікацій.

Майже до середини 1993 р. Вашингтон займав жорстку, майже ультимативну позицію щодо України. США наполягали на якомога швидшій ратифікації Договору про обмеження стратегічних та наступальних озброєнь та приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).

Адміністрація Б. Клінтона, яка прийшла до влади в січні 1993 р., постала перед дилемою: продовжувати політику Буша, чи шукати нові підходи до розбудови українсько-американських відносин. Після деяких сумнівів був обраний другий шлях. Важливу роль тут відіграли насамперед впливові представники Конгресу США.

У квітні 1993 р. Держдепартамент виступив із заявою про необхідність і невідкладність «спільного подолання кризи довіри». 9 травня того ж року Київ відвідала делегація на чолі з послом з особливих доручень, спеціальним радником Державного секретаря США із зв'язків з новими незалежними державами С.Телботом. Він заявив про бажання американської сторони розпочати новий етап у відносинах з Україною, підкреслюючи, що не тільки Білий дім, а й уся адміністрація провели інтенсивний перегляд політики США щодо України. Американська сторона запропонувала також розробити і підписати на найвищому рівні українсько-американську Хартію про партнерство, дружбу і співробітництво.

Отже, були закладені серйозні підвалини для надання українсько-американським відносинам принципово нового рівня. Важливим свідченням позитивних зрушень стало схвалення Конгресом США 30 вересня 1993 р. фінансової допомоги Україні в розмірі 350 млн. $. 24 - 25 жовтня 1993 р.

Київ з офіційним візитом відвідав Державний секретар США В. Крістофер. Була, зокрема, досягнута домовленість про те, що США сприятимуть приєднанню України до Генеральної угоди з торгівлі та тарифів (ГАТТ), налагодженню конструктивного співробітництва з МВФ та МБРР. Однак невдовзі в українсько-американських відносинах знову виникла напруженість. Вона була викликана тим, що Україна, на думку США, непослідовно і не вповному обсязі виконувала зобов'язання, прийняті у Лісабоні 23 травня 1992 р. щодо договору про СНО-І.

Важливим кроком на шляху подолання цієї проблеми стала ратифікація 18 листопада 1993 р. Верховною Радою України Договору про СНО-І. Принципове значення для дальшого поліпшення українсько-американських відносин мало підписання Президентами України, США та Росії 14 січня 1994 р. Тристоронньої заяви в Москві. Це був справжній прорив у непростих відносинах, що склалися у трикутнику Україна - США - Росія. У заяві містився історичний пункт про те, що США й Росія готові надати Україні гарантій безпеки. Це дало можливість Україні 3 лютого 1994 р. зняти застереження Верховної Ради від 18 листопада 1993 р.

Ще більш динамічними і визначеними українсько-американські відносини стали після того, як на президентських виборах 1994 р. переміг Л. Кучма. Це стосувалося не тільки політичної сфери, але й, що особливо важливо — економічної співпраці.

Державний візит до США Президента Л. Кучми 19 - 23 листопада 1994 р. започаткував якісно новий етап міжнародного співробітництва. Основоположним політичним документом нової ери наших взаємин із США стала «Хартія українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва», підписана у Білому домі 22 листопада 1994 р. Президентами Л.Кучмою та Б. Клінтоном. Сторони визнали, що існування вільної, незалежної і суверенної Української держави, її безпека й процвітання мають велике значення для США.

Увага до пост'ядерної України з боку президенської адміністрації Білла Клінтона вилилася у створення 19 вересня 1996 року США та Україною міждержавної комісії на чолі з відповідно Альбертом Гором та Леонідом Кучмою. Комісія включала в себе чотири комітети, які займалися питаннями зовнішньої політики, безпеки, торгівлі та інвестицій, стабільного економічного співробітництва. У спільній заяві за підсумками Першого пленарного засідання УАМК (Українсько-американської міждержавної комісії) 16 травня 1997 року США визнали Україну як центральноєвропейську державу та підтвердили надані Україні гарантії безпеки.

Під кінець 2000 року Україна відійшла для США на другий план. Майже вся увага була сконцентрована на власній президентській виборчій кампанії. Невизначеність ситуації із переможцями та численні несподіванки виборів призвели до того, що до України та її проблем повернулися не скоро. Тим часом обраний у цьому ж році російський президент В.Путін уже почав проводити політику, спрямовану на зближення України з Росією. У концепції зовнішньої політики, прийнятій 30 липня 2000 року, Росія вперше зробила відкриту заяву про необхідність домінування над своїми сусідами. У тексті концепції, затвердженої президентським указом, однією з цілей на майбутнє виносилося створення поясу добрих сусідів навколо Росії, «наймогутнішої євразійської сили».

Прийшовши до влади, кандидат від Республіканської партії Дж. Буш перш за все відмовився від практики свого попередника створювати двосторонні комісії на чолі з віце-президентом. Таким чином, надії України на заміну комісії Кучма-Гор комісією Кучма-Чейні не справдилися. Разом з тим деякі комітети, що входили до складу комісії, залишилися працювати (комітети економіки, зовнішньої політики, оборони).

З самого початку свого президентства Дж. Буш-молодший почав проявляти жорсткість у підході до України. Саме з цього моменту заяви про стурбованість внутрішнім становищем України, а особливо станом забезпечення основних прав та свобод, зазвучали як ніколи. Про потенційну роль України у регіоні продовжували говорити, та все ж не так голосно, як раніше. Українській владі давали зрозуміти: без проведення відповідних реформ геостратегічне положення України втрачає свою цінність.

Дж. Буш замість концентрації на проблемах України, як це робив Б.Клінтон, почав провадити політику, спрямовану на нормалізацію відносин безпосередньо з Росією. Роль, яка відводилася Україні попереднім президентом у здійсненні впливу на Росію, виявилася невитребуваною. Популярними серед нової президентської адміністрації стали концепції «русоцентричної» «школи думки», представленої Дж. Метлоком та С. Хантінгтоном. Адміністрація Дж. Буша-молодшого не відмовлялися від України, проте демонстративний інтерес до українського питання з боку США залишився позаду.

Команда Барака Обами сьогодні проводить серйозну ревізію відносин Сполучених Штатів із зарубіжними країнами. На тлі активних контактів Білого дому і Кремля, відносини Києва і Вашингтона видаються млявими. Нинішня адміністрація взяла паузу в україно-американських відносинах.

27-29 квітня 2009 відбувся візит в Україну першого заступника держсекретаря Джеймса Стайнберга, котрого супроводжував співробітник Білого дому Девід Ліптон, що було розцінено як сигнал, що Київ і надалі залишається для Вашингтона стратегічним партнером, а перегляд відносин Сполучених Штатів із Росією не відбуватиметься за рахунок України. Президент України Віктор Ющенко провів зустріч з Джеймсом Стайнбергом. У інтерв'ю для преси Стайнберг відмітив необхідність розвивати вже існуючі консультативні органи, поглиблювати співробітництво на основі дорожньої карти, і хартії про стратегічне партнерство. Пріоритетними питаннями відносин назвав енергетику, торгівлю і питання безпеки.

20-22 липня 2009 Віце-президент США Джозеф Байден відвідав Україну з робочим візитом. У ході переговорів Президента України Віктора Ющенка та Віце-президента США Джозефа Байдена досягнуто домовленості про створення Українсько-Американської Комісії зі стратегічного партнерства, перше засідання якої відбудеться восени 2009.

За станом на 1 травня 2009 р. існує майже 120 підписаних і готових до підписання угод та інших спільних документів.

Список використаних джерел

1. Бураков Ю., Кипаренко Г., Мовчан С., Мороз Ю. Країни Заходу у другій половині ХХ ст. – Львів: Студії, 2005.

2. Всесвітня історія: Навч. посібник / Б.М. Гончар, М.Ю. Козицький, В.М. Мордвінцев, А.Г. Слюсаренко. – К.: Знання, 2002.

3. Государство и управление в США /Отв. ред. Л.И. Евенко. – М.: Мысль, 1985.

4. Грайнер Б. Американская внешняя политика от Трумена до наших дней. – М., 1986.

5. Гренвилл Дж. История ХХ века. Люди. События. Факты. – М.: Аквариум, 1999.

6. Джонсон П. Современность. Мир с двадцатых по девяностые годы. – М., 1995.

7. Дюрозель Жан-Батіст Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. – К.: Основи, 1999.

8. Иванян Э.А. От Джорджа Вашингтона до Джордж Буша. Белый дом и пресса. – М.: Издательство политической литературы, 1999.

9. История США. В 4 т. Том четвертый. 1945–1980 /Отв. ред. В.Л. Мальков. – М.: Наука, 2004.

10. Ладиченко Т.В. Всесвітня історія: Посібник для старшокласників та абітурієнтів. – К.: А.С.К., 1999.

11. Майборода О.М. Новітня історія (період після Другої світової війни). – К., 2001.

12. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1945–70-ті роки) Підручник для студентів гуманітарних спеціальностей вищих закладів освіти /Гол. ред. С.В. Головко. – К.: Либідь, 1999.

13. Пивовар С., Слюсаренко А., Стельмах С. Всесвітня історія. Новітній період 1945-1997. Посібник. – К.: Академія, 1999.