Курсовая работа: Фінансове забезпечення соціальної сфери України

Вступ

Стабільний економічний розвиток країни неможливий без формування соціально забезпеченого суспільства. Поєднання проблем розвитку ринкових відносин з посиленням уваги до соціальних питань створює необхідні передумови для економічного оздоровлення, стабільного становища людини впродовж усієї трудової діяльності й після її завершення. Зрештою, економічне зростання і підвищення народного добробуту – взаємопов'язані процеси.

Соціальна сфера і економіка поєднані як причина і наслідок, що безперервно змінюються місцями у процесі розвитку.

В умовах розвитку ринкової економіки з приватною власністю, розвитку конкуренції й підприємництва гостро постає проблема соціального захисту населення, особливо при розшаруванні суспільства за матеріальним і соціальним статусами. Перед державою постає проблема забезпечення і підтримки малозабезпечених прошарків населення. На жаль, зараз соціально-економічний стан України визначається як нестабільний. Ринкові перетворення не дали очікуваних результатів ні в економічній, ні в соціальній сферах через відмову від важелів державного регулювання процесів реформування економіки, а її теперішній стан ускладнюється внаслідок глобальної та внутрішньої економічної кризи. Ускладнення ситуації обумовлено також неефективністю управлінських дій щодо попередження та усунення загроз у соціальній та економічній сферах. Економічні інтереси держави, які передбачають одержання країною економічних переваг, економічної незалежності та конкуренто спроможності, залишились на рівні стратегічних орієнтирів. Прагнення до одночасного подолання економічних та соціальних загроз національній безпеці не приносять очікуваних наслідків Через цільову кінцеву різноспрямованість вкладень та результатів. Напрями досягнення безпечного стану в соціальній та економічній сферах між собою не корелюють, не скоординовані, не відрегульовані, що викликають протиріччя між досягненням економічних та соціальних цілей. Ці прояви загострюються в умовах розгортання світової фінансової кризи і потребують прискорення процесу становлення соціально орієнтованої ринкової економіки.

Актуальність питання державного регулювання соціальної орієнтації економіки зростає в сучасних умовах економічної кризи, яка негативно впливає у середньо - і довгостроковому періодах на економічну активність і на зростання добробуту населення. Зарубіжний досвід провідних країн світу свідчить про доцільність підвищення ролі держави конкретизації її функцій у реалізації соціальної політики і розширення діапазону соціалізації економіки.

Саме формування та функціонування соціально орієнтованої економіки обумовлює подальший оптимістичний сценарій розвитку країни. У зв'язку з цим гостро постає проблема визначення пріоритетних напрямів та вдосконалення механізмів державного регулювання процесів соціальної орієнтації економіки. реалізація соціальної політики в Україні не завжди забезпечувала можливості для дотримання державою своїх зобов’язань. Зрозуміло, за умови системної економічної кризи соціальна політика не може бути повноцінною, адже для реалізації соціальних програм потрібні значні ресурси. У цей період функції держави зводяться до забезпечення мінімального соціального захисту найбільш нужденним верствам населення. Проте в Україні соціальна ціна реформ виявилася надмірною, а система соціального захисту малоефективною.

Мета курсової роботи полягає у висвітленні сутності, ролі фінансів та значенні державних коштів у розвитку соціальної сфери України.

Завданням данної роботи є розробка перспективних шляхів вдосконалення використання та формування коштів держави, направлених на забезпечення соціальної сфери.

Об’єктом дослідження є аналіз фінансового забезпечення соціальної сфери України. Предметом дослідження є фінансування соціальної сфери України.

Структура роботи. Дана робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків.

Розділ 1. Сутність та структура фінансів соціальної сфери

1.1 Соціальна політика держави, її завдання та принципи

Соціальна політика є визначальним напрямом внутрішньої політики держави. Соціальна політика — це складова загальної політики, втілена в соціальні програми та різноманітні заходи, спрямовані на задоволення потреб та інтересів людей і суспільства. Зрозуміло, що соціальна політика має бути адекватною стану економіки, але ігнорування соціальними проблемами може призвести до значних економічних втрат [17, с.3]. Соціальна політика зосереджується на формуванні ефективних умов життя всіх членів суспільства, відносин між соціальними групами, забезпеченні ефективної зайнятості, створенні соціальних гарантій і умов для поліпшення добробуту населення. [перша Соціальна політика – система правових, організаційних, регулятивно-контрольних заходів держави з метою узгодження цілей соціального характеру із цілями економічного зростання. Державне регулювання соціальних процесів – вплив органів державної влади за допомогою різноманітних засобів (форм, методів та інструментів) на розвиток соціальних відносин, умови життя та праці населення країни. Основними об’єктами соціальної політики є: ринок праці та зайнятість населення, трудові відносини, оплата праці та доходи населення.

Метою соціальної політики держави є боротьба з бідністю, збереження людського капіталу, його пристосування до потреб ринкової економіки, сприяння економічному зростанню, забезпечення соціальної справедливості та політичної стабільності. [Швайка] Способом реалізації соціальної політики є система соціального захисту і соціальних гарантій. Соціальний захист — це комплекс організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на захист добробуту кожного члена суспільства в конкретних економічних умовах. Організаційно-правові заходи передбачають створення інститутів соціального захисту і законів, які повинні керувати їх діяльністю, економічні — формування механізмів перерозподілу доходів, тобто стягнення податків та інших платежів і трансфертів. [13] Соціальні гарантії - встановлені законами мінімальні розміри оплатипраці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму; прожитковий мінімум - вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості. [10]

Основними завданнями соціальної політики в Україні є:

·  адресна підтримка соціальне незахищених верств населення;

·  пенсійна реформа;

·  забезпечення випереджального зростання вартості робочої сили;

·  орієнтація стратегії економічного зростання на створення нових робочих місць;

·  прискорений розвиток житлового будівництва, забезпечення доступності житла для різних верств населення;

·  поліпшення системи охорони здоров'я, активна демографічна політика;

·  примноження інтелектуального потенціалу суспільства, створення рівних можливостей для молоді у здобутті якісної освіти;

·  зміцнення позицій середнього класу.

Показником результативності соціальної політики є рівень життя населення. Рівень життя населення — це міра задоволення матеріальних, духовних і соціальних потреб людини, забезпечувана сукупністю матеріальних і соціальних умов життя. Основними елементами рівня життя є: рівень і структура споживання матеріальних благ (продуктів харчування та непродовольчих товарів); рівень споживання послуг установ побутового обслуговування, охорони здоров'я, освіти, культури, соціального забезпечення, фізкультури; рівень забезпеченості житлом. Для оцінки рівня життя населення використовується система показників, які можна класифікувати на такі групи: соціально-демографічні показники (кількість населення, його склад, динаміка та структура за статтю, віком і соціальним станом; показники міграції населення і трудових ресурсів); узагальнюючи показники (ВВП на душу населення, реальні доходи на душу населення, структура населення за рівнем середньодушового сукупного доходу тощо); показники рівня оплати праці та доходів населення (середня та мінімальна заробітна плата, середня та мінімальна пенсія, середня грошова допомога тощо); показники рівня споживання населенням товарів і послуг; показники, які характеризують стан соціальної сфери; показники споживчих настроїв домогосподарств тощо [14, с. 6]. Засобами державної соціальної політики є: нормативно-правове регулювання, спрямоване на забезпечення соціальних гарантій та соціальний захист населення; розроблення демографічних і соціальних прогнозів; формування та реалізація соціального розділу ДПЕСР України, в яких визначаються цілі, пріоритети, завдання та заходи соціальної політики; бюджетна діяльність; державне регулювання цін на товари і послуги тощо. На державному рівні функції регулювання рівня життя і соціального захисту населення виконують: Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції, Міністерство праці і соціальної політики, Міністерство фінансів, Міністерство з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи. Міністерство освіти і науки, Міністерство охорони здоров'я, Міністерство культури і мистецтва, Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики, Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму, Державний комітет у справах ветеранів, Пенсійний фонд України та ін. Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод громадян здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. В складі Верховної Ради України діє комітет з питань соціальної політики та праці.

Цілі соціальної політики: [40]

·  поліпшення матеріального становища й умов життя громадян;

·  забезпечення зайнятості населення; підвищення якості і конкурентоспроможності робочої сили;

·  гарантії конституційних прав громадян у трудових відносинах;

·  гарантії конституційних прав громадян у соціальному захисті, охороні здоров’я, культури; забезпечення житлом населенн

·  переорієнтація соціальної політики на сім’ю, забезпечення прав і соціальних гарантій, що надаються сім’ї, жінкам, дітям і молоді;

·  нормалізація і поліпшення демографічної ситуації, зниження смертності населення, особливо дитячої та громадян працездатного віку;

·  поліпшення соціальної інфраструктури,

активізація соціальної ролі держави, відпрацювання механізму взаємодії держави і суспільства в соціальній сфері; Методи впливу держави на розвиток соціальної сфери:

·  правове забезпечення соціального захисту населення, прийняття відповідних законодавчих та нормативних актів;

·  прямі державні витрати із бюджетів різних рівнів на фінансування соціальної сфери (розвиток освіти, науки, медичне обслуговування, охорона навколишнього середовища тощо);

·  соціальні трансферти у вигляді різного роду соціальних субсидій;

·  впровадження ефективної прогресивної системи оподаткування індивідуальних грошових доходів населення;

·  прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці; створення мережі центрів служб зайнятості й бірж праці;

·  встановлення соціальних і екологічних нормативів і стандартів; контроль за їх дотриманням;

·  державні програми з вирішення конкретних соціальних проблем (боротьба з бідністю, освітні, медичні, екологічні та інші);

·  державний вплив на ціни та цінотворення;

·  обов'язкове соціальне страхування в різних формах;

·  пенсійне забезпечення;

·  розвиток державного сектору економіки та виробництво суспільних товарів і послуг;

·  підготовка та перепідготовка кадрів;

·  організація оплачуваних громадських робіт;

·  соціальне партнерство.

Отже, соціальна політика є невід’ємною частиною політики держави. Без неї малоймовірний подальший розвиток держави. По суті цей зв’зок взаємний, Без державного регулювання соціальна орієнтація економіки неможлива, прояви економічної свободи супроводжуються соціальною небезпекою. Забезпечення економічного розвитку та відповідного досягнення соціальних цілей без державного втручання відбувається вкрай неефективно. Сутність, функції та необхідність розвитку соціальної сфери

Соціальна сфера — одна з найважливіших сфер життя суспільства, в якій реалізуються соціальні інтереси всіх верств населення, відносини суспільства і особи, умови праці й побуту, здоров’я, відпочинку.

Соціальна сфера — це сукупність галузей і видів діяльності, підприємств, фірм, закладів та установ, які мають забезпечити задоволення потреб людей у матеріальних благах, послугах, відтворенні роду, створити умови для співіснування і співпраці людей у суспільстві згідно з відпрацьованими законами і правилами з метою створення мегаполісів, розвитку масових комунікацій, зміцнення держави.

Серед них виділяють галузі соціальної, управлінської та ринкової інфраструктури. Функції галузей соціальної сфери різні. Одні з них задовольняють духовні потреби людей (наука, культура, охорона здоров'я, рекреація і т.д.), а інші — фізичні (торгівля і громадське харчування, побутове обслуговування). Саме тому соціальна сфера має економічне і соціальне значення для розвитку суспільства. Економічне її значення виявляється у тому, що вона надає послуги, необхідні для відтворення робочої сили, зростання продуктивності її праці. Соціальна роль даної сфери полягає у підвищенні рівня і поліпшенні умов життя людей. Рівень розвитку соціальної сфери визначається попитом на послуги, а ті, у свою чергу, змінюються відповідно до реальних можливостей суспільства на тому чи іншому етапі розвитку. В сучасних умовах загальної економічної кризи попит на багато видів послуг зменшився внаслідок невисоких прибутків населення, але зростає на окремі види послуг (інформаційні, рекламні, рекреаційні, ут. ч. туристичні, охорони здоров'я та ін.). Соціальна сфера має певні територіальні відмінності у рівні розвитку та структурі. Значно вищий рівень її розвитку і ширша галузева структура у містах порівняно з сільською місцевістю, в економічно більш розвинених промислових регіонах порівняно з менш розвинутими аграрними. Соціальна інфраструктура — це особливий комплекс галузей народного господарства, таких як освіта, охорона здоров’я, культура, мистецтво, житлове і комунальне господарство, торгівля та інші.

Культура охоплює установи і заклади, що виробляють товари культурного призначення, пропонують духовні цінності для населення та ін. (бібліотеки, театри, клуби, музеї, кіностудії, телебачення, радіо, газетно-журнальні видавництва), їх розміщення також пов'язане з особливостями розселення людей. Вони розміщуються згідно з адміністративним поділом (у населених пунктах — центрах адміністративно-територіальних одиниць, у міських мікрорайонах) і за виробничим принципом — при заводах, навчальних закладах тощо. Лікувально-оздоровчий комплекс включає систему медичних та рекреаційних установ, які забезпечують охорону здоров'я (профілактику захворювань, лікування), оздоровлення та відпочинок людей. Закладами охорони здоров'я є лікарні, амбулаторії та поліклініки, розташованих у містах і кущових поселеннях — селищах, великих селах. Оздоровлення і відпочинок людей забезпечують санаторії, пансіонати, санаторії-профілакторії, дитячі оздоровчі табори, будинки відпочинку, туристичні бази і притулки. Внаслідок їх поєднання в населених пунктах чи на певних територіях формуються курорти і курортні місцевості, туристичні центри і туристичні райони. Житлово-комунальне господарство задовольняє потреби людей у житлі, забезпечує функціонування житлових будинків, готелів, невеликих підприємств і установ.

Побутове обслуговування включає індивідуальне виготовлення і ремонт одягу, взуття та трикотажних виробів, ремонт і будівництво житла, послуги перукарень і майстерень з ремонту побутової техніки, транспортних засобів, радіо і телеапаратури та ін. Воно постійно зазнає змін, бо удосконалюються старі і запроваджуються нові види і форми обслуговування. Найбільші обсяги реалізації побутових послуг припадають на міські поселення. Торгівля і громадське харчування охоплюють підприємства роздрібної торгівлі і заклади громадського харчування. Зв'язок як галузь господарства складається з підприємств, ліній і вузлів, які забезпечують процес передачі інформації на відстань (т. зв. телекомунікації). Сюди входять відділення зв'язку, телефонно-телеграфні станції, пошта, радіомовлення, телебачення та ін.

На сьогодні ж основними функціями соціальної сфери являються:

·  розвиток трудової допомоги; розширення мережі благодійних товариств і установ;

·  організація соціального страхування; державного пенсійного забезпечення службовців;

·  заперечення жорсткої бюрократичної опіки соціального захисту;

·  децентралізація управління справою допомоги нужденним;

·  створення умов для розвитку місцевої ініціативи й самодіяльності в цій сфері громадського життя;

·  погашення заборгованості з заробітної плати та соціальних виплат;

·  забезпечення прожиткового мінімуму;

·  боротьба з бідністю;

·  захист громадян від інфляції за допомогою своєчасної індексації доходів;

·  обмеження безробіття та стимулювання зайнятості населення;

·  створення екологічно та соціальне безпечних умов життя;

·  запобігання соціальній деградації тощо.        

Розвиток соціальної сфери має колосальне значення для кожної держави, адже воно являє собою сукупність галузей і видів діяльності, підприємств, фірм, закладів та установ, які мають забезпечити задоволення потреб людей у матеріальних благах, послугах, відтворенні роду, створити умови для співіснування і співпраці людей у суспільстві згідно з відпрацьованими законами і правилами з метою створення мегаполісів,розвитку масових комунікацій і нарешті зміцнення держави.

Соціальна інфраструктура все більше впливає на ефективність суспільного виробництва через головну продуктивну силу суспільства — людей. Велику роль соціальна інфраструктура відіграє у вирішенні таких соціальних завдань, як зближення за рівнем добробуту міського і сільського населення, згладжування регіональних відмінностей у рівні життя людей, посилення єдності у способі життя різних соціальних груп та прошарків населення. Активно впливає соціальна інфраструктура на формування прогресивної структури споживання і раціонального використання вільного часу працівників матеріального виробництва.

1.2 Джерела фінансування соціальної сфери в Україні

Державне фінансування соціальної сфери передбачає формування та реалізацію критеріїв і стандартів, які визначають та забезпечують мінімальні соціальні стандарти і гарантії. Це є можливим тільки за участю держави у напрямі забезпечення механізмів реалізації системи певних граничних соціально-економічних показників, недотримання яких означає негативний вплив соціальних чинників на розвиток економіки. Закон України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії визначає правові засади формування та застосування державних соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію закріплених Конституцією України та законами України основних соціальних гарантій. До числа основних державних соціальних гарантій включаються: мінімальний розмір заробітної плати, мінімальний розмір пенсії за віком; неоподатковуваний мінімум доходів громадян; розміри державної соціальної допомоги та інших соціальних виплат. Базовим державним соціальним стандартом є прожитковий мінімум, встановлений законом, на основі якого визначаються державні соціальні гарантії та стандарти у сферах доходів населення, житлово-комунального, побутового, соціально-культурного обслуговування, охорони здоров'я та освіти. Державні соціальні гарантії, стандарти і нормативи є основою для розрахунку видатків на соціальні цілі та формування на їх основі бюджетів усіх рівнів і соціальних фондів, міжбюджетних відносин, розробки загальнодержавних і місцевих програм економічного й соціального розвитку, подальшого вдосконалення розробки таких програм і прогнозів, що є ціллю та завданням щодо реалізації соціальної орієнтації економіки України.

У соціальній сфері України проблема фінансування стоїть особливо гостро. Досить довго переважним джерелом її фінансового забезпечення був бюджет держави.

Світова фінансова наука і практика визначають такі джерела фінансування соціальної сфери :

Øплата за надані послуги;

Øбюджетні асигнування;

Øфінансові ресурси підприємств;

Øкошти спонсорів, меценатів і благодійних організацій та фондів;

Øстрахування;

Øкредит.

Зараз в Україні використовуються практично всі джерела, однак стрункої системи не сформовано. До складу установ і організацій, що належать до соціальної сфери, входять ті, що традиційно надавали платні послуги, тобто покриття витрат здійснювалися за рахунок накопичень населення. Це підприємства житлово-комунального господарства, побутового обслуговування, громадського харчування. А також існує мережа установ, що надають платні послуги у сфері освіти( приватні школи, дитячі садки, гімназії, ліцеї, у вищих навчальних закладах поряд із бюджетними існують і так звані комерційні групи) та медицини (одночасно з державними клініками, центрами, лікарнями існують і приватні).

Державне фінансування у соціальну сферу в останні роки залишилось у межах екстенсивного розширення. Верховна Рада України 15 березня 2007 р. прийняла Закон "Про внесення змін у Закон України "Про Державний бюджет України на 2007 рік", згідно з яким було передбачено: підвищення розмірів прожиткового мінімуму, мінімальної зарплати, стипендій тощо, збільшення видатків за окремими бюджетними програмами економічного та соціального спрямування. Також Кабінетом Міністрів України прийнято Постанову "Про підвищення рівня пенсійного забезпечення і введення другого етапу єдиної тарифної сітки", що дало змогу збільшити середню заробітну плату 3,5 млн. працівникам бюджетної сфери. У той же час втілення другого етапу єдиної тарифної сітки в повному обсязі потребує від бюджетів всіх рівнів 8,8 млн. грн., а третього етапу - 9,6 млрд. грн. [18, с.14].

Наступне джерело забезпечення життєдіяльності соціальної сфери фінанси підприємств. Підприємство за рахунок своїх доходів формує соціальну інфраструктуру, що дає змогу максимально задовольнити матеріальні і духовні потреби його працівників.

Функціонують відомчі санаторії, будинки відпочинку, профілакторії, дитячі садки, заклади культури, укладаються договори на обслуговування колективу підприємств поліклініками, а також, за рахунок фінансових ресурсів підприємств будуть розвиватись обсяги соціальної інфраструктури, і тим самим частково знімається навантаження з міського і державного бюджетів.

Використовуючи досвід країн із розвинутою ринковою економікою, слід розглядати ще одне джерело фінансового забезпечення фінансової сфери – меценатство, спонсорство. Це досить нове явище в економічному житті України, як благодійність. Її можна трактувати як не комерційну (неприбуткову діяльність організацій і окремих осіб), спрямовану на задоволення потреб соціального розвитку. В умовах кризи основним її джерелом в Україні служать кошти міжнародних благодійних організацій. Аналіз подій у сфері благодійництва в Україні протягом останніх років свідчить про суттєві позитивні кількісно-якісні зміни. Так, наприклад, протягом 2008 року благодійну грошову або матеріальну

допомогу людям або громадським організаціям надали 37% населення, що на 10% більше, ніж у 2006 році. Чимдалі зростає й відсоток громадян, які обізнані про діяльність суб’єктів благодійної діяльності – 22% респондентів у 2008 році проти 12% у 2006 р. [22]

За останні роки в Україні сформувалися основні типи благодійних організацій, які у міжнародній практиці утворюють основу сектора організованої

філантропії, а саме: приватні, корпоративні та операційні благодійні фонди, фонди громад. Більшість зних пройшли складний етап організаційного розвитку, під час якого відбувся перехід від хаотичноговпровадження різноманітних ініціатив до конкретизації сфер їхньої діяльності. Серед пріоритетних сфер їх діяльності виокремлюються соціальний захист населення (69%), охорона здоров’я (49%), осві-та і права людини (відповідно по 48%), розвиток громади та підтримка громадських ініціатив (47% та 46% відповідно). [23]

Поступово розвивається в Україні приватна благодійність завдяки акціям та кампаніям на збирання коштів організаціями громадянського суспільства. Втім, зацікавленість людей громадським життям через загальне зубожіння залишається на низькому рівні. Приватна благодійність рухається кількома шляхами. Найбільш відомий – заснування власних благодійних структур представниками

заможних верств населення, головним чином з метою популяризації власного іміджу. Деякі заможні громадяни, навпаки, здійснюють благодійність анонімно. Інший шлях – це благодійність малими пожертвами широких верств населення, яка відбувається на рівні громади і часто є відгуком на кризові ситуації в суспільстві або акції організацій.

Наступним джерелом фінансового забезпечення соціальної інфраструктури є страхування – пенсійне, медичне , соціальне. Вона розраховане на все зайняте населення держави, оскільки саме воно бере участь у створені страхових фондів. Найпоширенішою є система соціального страхування, яка полягає у передачі частини заробітної плати до спеціальних фондів, що виплачують пенсії в розмірі від 25 до 90% заробітної плати і цільові допомоги. Державна допомога здійснюється за рахунок державного бюджету особам, доходи яких визнані такими, що не забезпечують існування. Розміри внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування з кожного його виду визначаються виходячи з того, що вони повинні забезпечувати:

1) надання особам матеріального забезпечення та соціальних послуг, передбачених законодавством;

2) фінансування заходів, спрямованих на профілактику страхових випадків;

3) створення резерву коштів для забезпечення виплат та надання соціальних послуг застрахованим особам;

4) покриття витрат страховика, пов'язаних із здійсненням загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Розміри внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування залежно від його виду щорічно встановлюються Верховною Радою України відповідно для роботодавців і застрахованих осіб з кожного виду страхування на календарний рік у відсотках одночасно із затвердженням Державного бюджету України, якщо інше не передбачено законами України з окремих видів загальнообов'язкового державного соціального страхування. [11]

Останнім джерелом є кредитування. У соціальні сфері вони являє собою плату за послуги за рахунок отриманих кредитів. Саме на принципах кредитування в Україні діє Державна программа забезпечення молоді житлом Державного фонду сприяння молодіжному житловому будівництву. За підсумками дев'яти місяців 2009 р. найбільш популярна програма цього фонду - надання пільгових довготермінових кредитів молодим сім'ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) і придбання житла - отримала з державного бюджету 31,5 млн грн. Крім того, на цю програму спрямовано 19,8 млн грн коштів, отриманих від повернення раніше наданих кредитів молодим сім'ям, а також залучено близько 28,7 млн грн за рахунок місцевих бюджетів. [12, c. 7]

Отже, однією з найважливіших функцій держави є її соціальна функція, яка передбачає реалізацією державою маси заходів, спрямованих на забезпечення кожній людині і громадянину належних умов життя в економічному плані добробуту та достатку доходів для забезпечення всіх життєвих потреб, відпочинку, отримання відповідної освіти, медичної допомоги, матеріальної допомоги підчас критичних ситуацій, коли людина втрачає можливість належним чином піклуватися про себе та свою сім'ю.

Також держава бере на себе відповідальність за можливість кожної людини отримати гарантований обсяг інших не менш важливих соціальних послуг через мережу соціальних та культурних закладів та установ. Конституцією України за кожним громадянином закріплене право на освіту, охорону здоров'я, відпочинок, заняття спортом, тощо. Відповідно держава забезпечує всім певний обсяг доступу до даних благ загальносуспільного значення за допомогою фінансування мережі установ, які власне і надають такі послуги для населення та програм освіти, медицини, культурного, спортивного розвитку. Головною метою соціальної політики є забезпечення належної соціальної обстановки в країні, підтримання вразливих верств населення, забезпечення культурного розвитку і самореалізації кожного громадянина, формування здорової спортивної нації, забезпечення ефективного відновлення продуктивних сил через зниження смертності та зростання рівня народжуваності,.

Розділ 2. Дослідження особливостей функціонування фінансів соціальної сфери

2.1 Аналіз динаміки основних показників функціонування соціальної сфери

В даному розділі проведемо аналіз динаміки основних макроекономічних та соціальних показників за період 2007-2009 роки. Дані взято з офіційних публікацій статистичних щорічників України та звітів державних фінансових установ.

За період 2007–2008 рр. українська економіка жваво розвивалася. Реальне зростання ВВП в середньому за рік становило 7%. У 2008 р. зростання реального ВВП різко впало до 2,1% і у 2009р. спостерігається його падіння до 15,1%, (таблиця 2.1).

Таблиця 2.1 - Аналіз динаміки основних макроекономічних показників України за 2007-2009 рр. [2], [36], [37] ,[38]

У жовтні 2008 р. в Україні відчувся вплив економічної фінансової кризи, що в подальшому позначилось на значному відтоку капіталу, падінні національної валюти і націоналізації декількох великих комерційних банків.Як видно з таблиці 2.1 ВВП за період 2007–2008 рр. набув значного зростання. У 2008 р. ВВП на душу населення становив 20 534 грн. (1 893 євро). У 2009 обсяг ВВП впав порівняно з 2008 р. на 15 відсотків. Таким чином, втрата за рік обсягу ВВП у номінальному вираженні - на рівні 60 млрд. гривень. Факторами, що призвели до скорочення обсягів виробництва і до зниження ВВП, Секретаріат Президента називає погіршення ситуації на зовнішніх ринках, уповільнення інвестиційної динаміки, збільшення частки тіньової економіки, зниження доходів населення на 6% за 2009 рік. За період з 2007 р. по 2009 р. як номінальна, так і реальна заробітні плати зростали. Однак, темпи зростання реальної заробітної плати, порівняно з номінальною, були значно нижчими. У 2008 р. зростання реальної заробітної плати становило 6,4%, що склало лише половину зростання у 2007 р. У 2009 р. відбулося падіння реальної заробітної плати, яке склало 9,3 %

У таблиці 2.2 представлено щорічне зростання реальної заробітної плати за період з січня 2007 р. до грудня 2009 р. Вперше падіння реальної заробітної плати спостерігається в листопаді 2008 р. Така ж тенденція спостерігається протягом усього 2009 р.

Таблиця 2.2 - Темпи зростання реальної З/П працівників бюджетної сфери в Україні за 2007–2009рр. (% зростання до відповідного періоду попереднього року) [2]

У таблиці 2.3 представлено аналіз динаміки середньомісячної номінальної заробітної плати чоловіків та жінок за 2007–2009 рр. Спостерігається значна різниця в заробітні платі за статтю. У 2009 р. середньомісячна номінальна заробітна плата жінок складала 77,2% заробітної плати чоловіків.

Таблиця 2.3- Аналіз динаміки середньомісячної номінальної заробітньої плати за статтю 2007-2009рр. (грн.) [2]

Останніми роками значно зростає мінімальна заробітна плата. Не дивлячись на те, що її рівень все ще залишається низьким (приблизно 69 євро), за період з 2007р. до 2009 р. вона зросла у 1,6 рази з 460 грн. до 744 грн. Прожитковий мінімум для працездатних осіб залишається незмінним і фіксується на тому ж самому рівні, що діє з 1 жовтня 2007 року, тобто - 568 грн, з 1 жовтня 2008 року - 669 грн., а з 1 листопада 2009 року - 744 гривні. Аналіз її динаміки та прожиткового мінімуму представлений в таблиці 2.4.

Таблиця 2.4 - Аналіз динаміки мінімальної заробітньої плати та прожиткового мінімуму в Україні, 2007-2009 рр. [2]

Аналіз динаміки основних показників ринку праці за період 2007–2009 рр. представлено у таблиці 2.5

Таблиця 2.5- Аналіз динаміки основних показників ринку праці в 2007-2009 рр. [2], [30],[31],[32]

Основні тенденції, що були притаманні ринку праці у 2009 р. порівняно з 2008 р. наступні:

• зменшення рівня економічної активності з 72,3% до 71,6% населення відповідного року;

• зменшення рівня зайнятості з 67,3% до 64,7% населення відповідного року;

• зменшення чисельності економічно неактивних осіб на 2,8%;

• зменшення кількості незайнятих громадян, які перебували на обліку в державній службі зайнятості впродовж року - на 14,3%;

• зростання кількості безробітного населення на 37,5%;

• зменшення кількості вільних робочих місць на 27,8%;

• зниження рівня працевлаштування незайнятого населення за допомогою державної служби зайнятості з 43,3% до 32,8%

Середньомісячна чисельність економічно активного населення віком 15–70 років у 2009 р. порівняно з 2008 р. зменшилась на 1,1% і становила 22,2 млн.осіб, з яких 20,2 млн. осіб або 91,2% були зайняті економічною діяльністю. Найвищий рівень зайнятості спостерігається серед населення віком 39–40 років, а найнижчий в групах віком 15–24 та 60–70 років. У 2009 р. 2,0 млн.осіб відповідно до методології МОП класифікувались як безробітні. Рівень безробітного населення віком 15–70 років у цілому по Україні склав 8,8% економічно активного населення зазначеного віку, що дещо більше ніж в країнах Євросоюзу (7,0%). У IV кварталі 2008 р. спостерігалося різке збільшення рівня безробіття порівняно з III кварталом 2008 р. з 5,5% до 7,5% і до 9,5% у I кварталі 2009 р. У IІ кварталі 2009 р. спостерігається повільне зменшення рівня безробіття до 9,1% і в IV кварталі - до 8,8%.Чисельність безробітних зареєстрованих у центрах зайнятості у грудні 2008 р. склала 7000–

11000 на день, тоді як у червні-вересні 2009 р. цей показник знизився до 1200–1500 осіб на день. За даними Державного комітету статистики, у першій половині 2009 р. чисельність зайнятих становила 20,2 млн., а безробітних – 2 млн.осіб. Таким чином, рівень безробіття в першій половині 2009 р. був 9,1 відсотка до економічно активного населення. Серед безробітних 71,4 % проживають у містах та 28,6 % – у сільській місцевості. Для забезпечення безробітних роботою існують державні програми залучення до громадських робіт. У 2009 р. 240 900 осіб було залучено до громадських робіт, що на 43% менше ніж у 2008 р. В основному це були особи, які мали статус безробітних (99,6%). З метою підвищення конкурентоспроможності безробітних, державною службою зайнятості здійснюється їх професійне навчання, перепідготовка або підвищення кваліфікації.

Держкомстат України за результатами щомісячного вибіркового обстеження економічної активності населення, здійснює щорічні оцінки показників зайнятості населення у неформальному секторі на основі методики, узгодженої з методологічними рекомендаціями МОП. Таблиця 2.6 представляє оціночну кількість зайнятих у неформальному секторі за статтю та місцем проживання за період 2007–2009 рр.

Таблиця 2.6 - Аналіз чисельності зайнятого населення у неформальному секторі економіки за 2007-2009 рр. [2] , [30], [31], [32]

Виходячи з таблиці 2.6, можна зробити наступні висновки:

• у 2009 р. 4182,4 тис. осіб були зайняті у неформальному секторі економіки (19,3% від усього зайнятого населення) порівняно з 2008 р. 4 563,8 тис.осіб (21,8% від усього зайнятого населення) та з 4 661,7 тис. осіб (22,3% від усього зайнятого населення) у 2007р.

• у 2008р. близько однієї третини (33,7%) працюючих у неформальному секторі працювали за наймом, а дві-третіх (66,3%) були самозайняті. Працюючі за наймом в неформальному секторі сконцентровані у містах, тоді як самозайняті сконцентровані в сільській місцевості. В основному, майже половина зайнятого населення в сільській місцевості працювали в неформальному секторі.

• Більшість працюючих у неформальному секторі – чоловіки.

• Переважаючим видом діяльності неформального сектору економіки залишається сільське господарство, іншими розповсюдженими видами були торгівля та будівництво.

• У неформальному секторі економіки в основному працюють особи працездатного віку, їх частка у 2008р. складала 80,6%. Найвищий рівень участі у неформальному секторі економіки спостерігається серед осіб віком 60–69 років.

Таблиця 2.7 ілюструє сукупні ресурси домогосподарств та їх структуру за 2007 – 2009 роки. Середньомісячні сукупні ресурси одного пересічного домогосподарства за 2009р. склали 2858,3 грн., міського – 3122 грн., сільського – 2684 грн. У середньому на одного члена домогосподарства сукупні ресурси становили відповідно 1149 грн., 1229 грн. та 980 грн. Частка грошових доходів у структурі сукупних ресурсів домогосподарств збільшилася порівняно з січнем–вереснем 2008р. на 0,9 в.п. і становила 88%. У міських домогосподарствах вона збільшилася на 1 в.п., у сільських – на 0,7 в.п. і становила відповідно 91% та 82%.

Таблиця 2.7 – Аналіз динаміки сукупних ресурсів домогосподарств за 2007-2009 рр. [2] ,[27], [28], [29]

На основі даних таблиці 2.7 можна зробити наступні висновки:

• Протягом 2007–2008 в цілому в Україні простежується позитивна динаміка щодо зростання доходів домогосподарств. Частка заробітної плати у сукупних ресурсах домогосподарств за даний період зросла з 50,6% в 2007 р. до 53,4% в 2009 р. Частка не грошового доходу значно знизилась у 2008 році, досягнувши 6,2%. Підвищення питомої ваги допомог в структурі доходів домогосподарств у 2007–2008 рр. пов’язано із державними заходами в сфері підвищення рівня соціального захисту в Україні. В 2009 р. спостерігаеться спостерігається загальне зменшення сукупних ресурсів домогосподарств та збільшення частки забобітньої плати до 53,4%.

• Приблизно 40% домогосподарств отримують доходи в основному за рахунок трансфертів. Питома вага пенсій та інших допомог в доходах таких домогосподарств перевищує 57,1% в 2008 р.

Більше половини сукупних ресурсів домогосподарств складали доходи від зайнятості, частка яких порівняно з січнем–вереснем 2008р. зменшилася на 1,5 в.п., в основному за рахунок скорочення з 49% до 47% частки оплати праці. Пенсії, стипендії та соціальні допомоги (включаючи готівкові та безготівкові пільги та субсидії) становили більше чверті сукупних ресурсів пересічного домогосподарства, доходи від особистого підсобного господарства та від самозаготівель – 8%. Частка допомог від родичів та інших осіб (грошова допомога та грошова оцінка допомоги продовольчими товарами) склала 7%.

Значні розбіжності мали структури формування сукупних ресурсів міських та сільських домогосподарств. Доходи від зайнятості становили 58% сукупних ресурсів міських, чверть – пенсії, стипендії та соціальні допомоги, надані готівкою, 2% – доходи від особистого підсобного господарства (їх частки збільшилися відповідно на 4 в.п. та 0,4 в.п.). У структурі сукупних ресурсів сільських домогосподарств частка доходів від зайнятості становила 38%, що на 1,6 в.п. більше, ніж у січні–вересні 2008р. Суттєвим джерелом надходжень продовжували залишатися пенсії, стипендії та соціальні допомоги, надані готівкою, частка яких становила 28%. Частка доходів від особистого підсобного господарства та від самозаготівель у цій групі домогосподарств зменшилася на 1,2 в.п. і склала 22% сукупних ресурсів сільських домогосподарств. У домогосподарствах з дітьми, як і у січні–вересні 2008р., 63% ресурсів формували доходи від зайнятості, шосту частину – пенсії, стипендії, соціальні допомоги (готівкові та безготівкові), частка яких порівняно з відповідним періодом 2008р. збільшилася на 3 в.п. Частка доходів від особистого підсобного господарства та від самозаготівель не змінилася і склала 8% сукупних ресурсів. У домогосподарствах без дітей 44% ресурсів складали доходи від зайнятості (у січні–вересні 2008р. – 46%), пенсії, стипендії, соціальні допомоги (готівкові та безготівкові) – 37% (33%), доходи від особистого підсобного господарства та від самозаготівель залишилися на рівні 9 місяців 2008р. і становили 7%.У структурі сукупних ресурсів найменш забезпечених домогосподарств першого дециля частки пенсій, стипендій, соціальних допомог, наданих готівкою, доходів від особистого підсобного господарства, грошової допомоги від родичів та інших осіб були більшими, ніж у заможних домогосподарствах.У домогосподарствах із середньодушовими загальними доходами нижче прожиткового мінімуму майже чверть ресурсів формувалося за рахунок пенсій, стипендій та соціальних допоміг, наданих готівкою. Восьму частину їх ресурсів становили доходи від особистого підсобного господарства та від самозаготівель. Частка пільг та субсидій на оплату житла, комунальних продуктів та послуг (готівкою та безготівкових) у сукупних ресурсах домогосподарств із середньодушовими загальними доходами у місяць нижче прожиткового мінімуму та домогосподарств першого дециля склали відповідно по 0,4%, останнього дециля – 0,3%. Однак, суми цих пільг та субсидій, отриманих у середньому одним домогосподарством з доходами нижче прожиткового мінімуму та з групи 10% найменш забезпечених домогосподарств, були відповідно в 2,6 раза нижче, ніж у групі заможного населення.

Одним з головних показників соціальної сфери є бідність. Розподіл населення за основними соціальними групами, середньодушові доходи яких є нижчими за прожитковий мінімум, за 2007–2009 рр. представлено в таблиці 2.8. В таблиці 2.9 показано розподіл домогосподарств, середньодушові доходи яких є нижчими за прожитковий мінімум, за місцем проживання за 2007–2009 рр.

Таблиця 2.8 - Аналіз розподілу населення за основними групами з середньодушовими доходами, нижчими за прожитковий мінімум в 2007-2009 рр (%). [2], [27], [28], [29]

Таблиця 2.9 - Аналіз розподілу населення із середньодушовими доходами нижчим за прожитковий мінімум(за місцем проживання) за 2007-2009 рр (%). [27],[28], [29]

Процентне співвідношення населення з середньодушовими доходами нижчими за прожитковий мінімум різко впало з 39,8% у 2007 р. до 25,6 у 2008 р. й в 2009 р. ця цифра практично не змінилася и склала 26%. Діти до 18 років та безробітні є найбільш вразливими соціальними групами населення. Більше 40% людей цих груп мають доходи, що є нижчими за прожитковий мінімум. З таблиці 2.8 видно, що у 2008 р. біля 20% працюючих та непрацюючих пенсіонерів мали доходи, що були нижчими за прожитковий мінімум. Це говорить про те, що незважаючи на покращання ситуації, рівень заробітних плат і соціальних допомог в Україні залишається низьким.

З таблиці 2.9 видно, що у 2008 р. порівняно з 2007 р. домогосподарств з середньодушовими доходами, нижчими за прожитковий мінімум, стало на 44% менше, але в 2009 р. ситуація у зв`язку з кризою цей показник погіршився вирісши на 15,8%. У сільській місцевості домогосподарств, що мають середньодушові доходи нижчі за прожитковий мінімум більше ніж у місті. Разом з тим, як було показано вище темпи зростання середньої та мінімальної заробітної плати були значно вищими ніж темпи зростання прожиткового мінімуму. Межа бідності, що розраховується як 75% медіанного значення сукупних еквівалентних витрат населення, зросла з 526 грн. у 2007 р. до 778 грн. у 2008 р. та 792 на 1 квартал 2009 р. Проте, інші показники не показують значного зменшення бідності у 2007–2009 рр. В Україні майже 12 млн. людей живуть за межею бідності. У звіті Світового банку зазначається, що працюючі складають 30,2% бідного населення. Рівень бідності домогосподарств з дітьми є значно вищим, ніж домогосподарств без дітей. Разом з тим серед домогосподарств з дітьми рівень бідності збільшується із збільшенням кількості дітей. Спостерігається тенденція зростання бідних домогосподарств серед домогосподарств без дітей у порівнянні з домогосподарствами з дітьми.

Осатаній не менш важливий показник соцсфери є міграція. Сьогодні Україна є одночасно країною донором, країною реципієнтом та країною транзиту мігрантів. У майбутньому вона потребуватиме та залучатиме все більшу кількість іммігрантів. Це зумовлюється несприятливими демографічними обставинами та економічним розвитком. Напрями міграції українців за період 2007–2009 представлено в таблиці А.1 в Додатках. Як видно з таблиці сальдо міграції є позитивним. Таблиця 2.10 показує, що у 2009 р. в країну в’їхало на 13,4 тис. осіб більше, ніж виїхало з країни.

Таблиця 2.10-Основні напрями міграції населення у 2008-2009рр.(осіб) [2]

Виїзд громадян України на роботу за кордон є найбільш масштабним та найважливішим міграційним процесом. Трудова міграція населення впливає на демографічний та соціально-економічний розвиток, створює нові проблеми національній безпеці та вимагає пошуків адекватних рішень у сфері міграційної та соціально-економічної політики, захисту прав людини та міжнародних відносин. За оцінками Міністерства праці та соціальної політики за кордоном працює 3 млн. осіб наших громадян. Разом з тим Уповноважений Верховної Ради з прав людини оцінює цю цифру в 7 млн. осіб. Трудова міграція з України сьогодні є досить численною. За даними Інституту соціології академії наук України у 2007 р. в 15,7% українських домогосподарств принаймні одна особа мала досвід тимчасової трудової міграції за кордон. Водночас, у 2007 р. 10,6% українців мали особистий досвід роботи за кордоном: 4,7% виїжджали за кордон в пошуках роботи один раз; 2,2% - два рази; 3,3% - три або більше разів. Працювали за кордоном за трудовими договорами з роботодавцем лише 28,3% працівників-мігрантів з України. Переважна більшість українців працювали нелегально. Відповідно до інформації посольств України за країнами призначення працівники-мігранти розподіляються наступним чином: 1 млн.осіб у Російській Федерації, 300 тис. осіб – у Польщі, 200 тис.осіб – в Італії та Чехії, 150 тис. осіб – в Португалії, 100 тис. осіб – в Іспанії, 35 тис. – в Туреччині та 20 тис. осіб – в США. На відміну від східного напрямку, тобто Росії, західний напрямок стає дедалі привабливішим внаслідок вищого рівня оплати праці та кращих її умов. Деякі європейські країни запровадили законодавчі процедури, які дають змогу незаконним мігрантам врегулювати свій статус. Перші трудові мігранти походили з великих міст, тоді як зараз серед них переважають жителі сільської місцевості. Порівняно з 1990-ми рр. значно змінилися показники віку та освіти працівників-мігрантів. Питома вага осіб з вищою освітою серед них зменшилась вдвічі, зросла частка осіб із середнім рівнем освіти, людей робітничих професій. Дискусія щодо міграційної політики та її ефективності відбулася в Раді національної безпеки і оборони України 15 червня 2007 р. Рішення Ради було введено в дію Указом Президента України від 20 липня 2007 р. Він переважно присвячений проблемам нелегальної міграції, візового та прикордонного контролю, а також реадмісії. Були сформульовані такі завдання щодо зовнішньої трудової міграції: зменшення масштабу виїзду на роботу за кордон, стимулювання внутрішньої трудової міграції як альтернативи зовнішньої міграції, надання соціальних гарантій громадянам, які працюють за кордоном та створення умов їх поверненню в Україну. Головним органом, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері трудової міграції є Міністерство праці та соціальної політики України. Зокрема міністерство здійснює ліцензування господарської діяльності з посередництва у працевлаштуванні за кордоном та забезпечує контроль за додержанням ліцензійних умов, бере участь у підготовці та укладанні міжнародних договорів у сфері трудової міграції, здійснює моніторинг трудової міграції, виступає замовником наукових досліджень цього явища.

2.2 Аналіз фінансової забезпеченості соціальної сфери

Конституція України, що прийнята парламентом у червні 1996 року, закріпила право громадян на соціальне забезпечення у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Існуючі схеми системи соціального забезпечення в Україні наступні:

• пенсійне страхування, яким передбачено надання пенсій за віком, по інвалідності, у разі втрати годувальника, пенсій за вислугу років, допомоги на поховання та ін.;

• страхування на випадок безробіття, яким передбачено надання допомога по безробіттю, одноразові виплати допомоги по безробіттю для зайняття підприємницькою діяльністю, професійне навчання, перенавчання та підвищення кваліфікації для безробітних тощо;

• страхування у зв’язку тимчасовою втратою працездатності, яким передбачено надання допоміг по тимчасовій непрацездатності, по вагітності та пологах, на поховання, а також витрати на санаторно-курортне лікування та оздоровчі заходи;

• страхування у зв’язку з нещасним випадком на виробництві, яким передбачено

надання допоміг, пов’язаних з нещасним випадком на виробництві та професійними захворюваннями, у разі тимчасової втрати працездатності, повної втрати працездатності, смерті потерпілої особи, а також витрати з профілактики нещасних випадків на виробництві;

• державна соціальна допомога, якою передбачено надання допоміг сім’ям з дітьми, допоміг малозабезпеченим сім’ям, допоміг інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам;

• соціальний захист ветеранів війни, яким передбачено надання щорічної разової допомоги ветеранам війни, різних пільг та дотацій;

• соціальний захист від наслідків Чорнобильської катастрофи;

• соціальна підтримка інвалідів, що передбачає безплатне встановлення телефонів,забезпечення автомобілями для інвалідів, забезпечення інвалідів колясками та протезно-ортопедичними виробами, засобами пересування та реабілітації, а також створення робочих місць для інвалідів. Видатки системи соціального забезпечення в Україні фінансуються за рахунок внесків на соціальне

страхування та за рахунок державного та місцевих бюджетів України. В Україні засновано три фонди загальнообов’язкового державного соціального страхування, зокрема, (1) Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, (2) Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, (3) Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань. [11] Ці фонди збирають соціальні страхові внески та забезпечують надання допоміг та послуг. Бюджети цих фондів відокремленні від Державного бюджету України, хоча існують також міжбюджетні трансферти між фондами соціального страхування та державним бюджетом. Нижче розглянуто основні існуючі напрями системи соціального забезпечення

Пенсійне страхування

До основного законодавства щодо регулювання пенсійної системи в Україні відносяться Закони України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» та «Про недержавне пенсійне забезпечення», що прийняті Урядом у 2003 р. Ці закони визначають наступну структуру пенсійної системи в Україні:

• Солідарна система загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, яка базується на принципах солідарності та субсидування. Ця система управляється Пенсійним фондом України;

• Накопичувальна система загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, яка базується на принципі накопичення внесків на індивідуальних рахунках;

• Система недержавного пенсійного страхування, яка базується на принципі добровільної участі громадян, роботодавців та їх об’єднань у формуванні пенсійних накопичень [7] ,[9]

Систему фінансового забезпечення соціальної сфери можна подати у такому вигляді (таблиці 2.11)

Таблиця 2.11 - Модель фінансового забезпечення соціальної сфери України

Міністерство праці та соціальної політики України та його місцеві управління є відповідальними органами із забезпечення реалізації системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування. Нагляд за дотриманням законодавства з питань обов’язкової накопичувальної системи несе відповідальність Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України.У таблиці 2.12 представлені дані про доходи та витрати Пенсійного фонду за період 2007–2009 pp.

Таблиця 2.12-Аналіз динаміки доходів та витрат Пенсійного фонду за 2007–2009 pp. [3], [4], [5], [15], [20]

З данних таблиці видно, що за період 2007-2008 рр. простерігається позитивна тенденція до росту видатків на пенсійне забезпечення. Доходи пенсійного фонду збільшилися на 47,5% й склали 153853 мнл. грн.. в 2008р. Великою заслугою в цьому, стало збільшення видатків бюджету у соціальну сферу на 61,7%. Разом з цим видатки пенсійного фонду збільшилися з 99940 млн.грн. в 2007 р. до 150349 млн.грн. в 2008 . Це дозволило підвишити пенсії на 48%, пенсії військовослужбовців на 46%. В 2009 р. на економіку країни вплинула фінансова криза, внаслідок якої доходи до пенсійного фонду зменшились на 3,5%, дотації військово службовцям а також дотації до пенсій на 25%, виплати до фонду державного соціального страхування та фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань на випадок безробіття на 38,5% й 52,5% відповідно. Разом з цим держава прийняла рішення на збільшення видатків на пенсійне забезпечення, в результаті чого на прикінці року пенсійний фонд мав негативний баланс між доходами та видатками й склав -17313,7 млн.грн.

Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», який набрав чинності з 2001 р., передбачає право на отримання допомоги по безробіттю та визначає законодавчі, фінансові та організаційні аспекти загальнообов’язкового страхування на випадок безробіття. Міністерство праці та соціальної політики України та його та його місцеві відділення відповідають за контроль над обов’язковим страхуванням на випадок безробіття.Допомога по безробіттю та пов’язані з цим послуги надаються як застрахованим особам, так і особам, які вперше шукають роботу, а також іншим безробітним, які зареєстровані в державній службі зайнятості відповідно до встановленого порядку. Допомоги по безробіттю охоплюють наступні види матеріального забезпечення: • допомога по безробіттю (готівкова); • одноразова виплата допомоги по безробіттю для зайняття підприємницькою діяльністю; • допомога по частковому безробіттю; • матеріальна допомога по безробіттю в період професійного навчання; • допомога на поховання (для безробітних).

Допомога по безробіттю виплачується застрахованим особам, які протягом 12 місяців, що передували початку безробіття, працювали на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) не менше 26 календарних тижнів. Розмір допомоги визначається наступним чином:

• 50% середньої заробітної плати (доходу) для осіб, які мають страховий стаж до 2 років;

• 55% середньої заробітної плати (доходу) для осіб, які мають страховий стаж від 2 до 6 років;

• 60% середньої заробітної плати (доходу) для осіб, які мають страховий стаж від 6 до 10 років;

• 70% середньої заробітної плати (доходу) для осіб, які мають страховий стаж понад 10 років. [8]

Враховуючи реальні можливості фінансування, Постановою Правління Фонду № 98 «Про мінімальний розмір допомоги по безробіттю у 2009 році» встановлено, що:

• для застрахованих осіб, що мають право на отримання допомоги залежно від страхового стажу, мінімальний розмір допомоги по безробіттю у 2009 р. становитиме не менше 500 грн. (42 евро);

• для осіб, що мають право на отримання допомоги без врахування страхового стажу, розмір допомоги по безробіттю у 2009 р. становитиме 360 грн. (30 евро). [21]

У Таблиці 2.13 представлено доходи і видатки Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття за період 2007–2009 рр.

Таблиця 2.13 - Аналіз динаміки доходів та видатків фонду загальнообов`язкового державного соціального страхування України на віпадок безробіття, 2007-2009 рр. (мрн..грн.) [3], [4], [5], [15], [20]

соціальний фінансування пенсійний забезпечення

Аналізуючи таблицю 2.13 видно, що держава проводить направлену політику на зменшення бідності в країні (так за різними даними в Україні проживає від 12-14 млн. за межею бідності). За період 2007-2008 рр. відбулося збільшення матеріального забезпечення на допомогу по безробіттю 32,9% , одноразові виплати по безробіттю 90% , матеріальної допомоги в період профнавчання28,5% , професійну підготовку кадрів 89,6% , працевлаштування безробітних шляхом надання дотацій роботодавцям 30,3%, інформаційні та консультаційні послуги, пов’язані з працевлаштуванням 153,6%. Резерв фонду виріс з 24,9 млн. грн. в 2007р. до 40.9 млн. грн.. в 2008. Такі заходи скоротили баланс бюджету, який ледве залишився позитивним та склав 9,2 млн.гнр. В 2009 р. за наявністю браку коштів державні видатки до фонду загальнообов`язкового державного соціального страхування України на відпадок безробіття зменшуються, але найголовніший пункт - допомога по безробіттю як й у попередньому періоді зростає склавши 3938,7 млн. гнр в 2009 р. порівняно з 2254,3 в 2008р. Система державної соціальної допомоги в Україні забезпечує допомогу сім’ям з дітьми, допомогу малозабезпеченим сім’ям, дітям інвалідам та інвалідам з дитинства. Основними законами, що регулюють виплату даних допоміг є:

• Закон України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми»

• Закон України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям»

• Закон України «Про державну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам»

Державна соціальна допомога фінансується з державного бюджету у вигляді субвенцій до місцевих бюджетів. Державне регулювання та контроль за соціальними виплатами покладено на Міністерство праці та соціальної політики України та органи місцевого самоврядування.

У Таблиці 2.14 представлено розміри допоміг та кількість одержувачів за період 2007–2009рр.

Таблиця 2.14 - Аналіз динаміки державніх соціальних виплат в Україні за 2007-2009 рр. [2], [33], [34], [35]

За законом України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» забезпечується надання наступних видів допомог:

• допомогу по вагітності та пологам (для незастрахованих осіб);

• допомогу при народженні дитини;

• допомогу по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку;

• допомогу на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням;

• допомогу на дітей одиноким матерям.

З таблиці 2.14 видно, що допомога у вказаному напрямку зросла на 20,6% в 2008 та на 5,7 % в 2009 році. Допомога при народженні дитини починаючи з 2009 р. склала 12 240 грн. (1020 €) на першу дитину (з яких 4 800 грн. або 400€ виплачується одноразово); 25000 грн. (2083 €) на другу дитину (з яких 4840 грн. або 403 € виплачується одноразово); 50000 грн. (4167 €) на третю і наступну дитину (з яких 5000 грн. або 417 € виплачується одноразово). Допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку зросла на 44,4 % й залишилась незміною в 2009 р. Допомога на дітей, над якими встановлено опіку чи піклування, призначається особам, призначеним в установленому законом порядку опікунами чи піклувальниками дітей, які позбавлені батьківського піклування. Розмір її збільшився на 21,2 % в 2008 та 111,8 % в 2009р. Щодо допомоги на дітей одиноким матерям то її розмір визначається як різниця між 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку та середньомісячним сукупним доходом сім'ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців, але не менше 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. У 2009 р. мінімальний розмір допомоги складав 167 грн. (14 €) на місяць, порівняно з 130 грн. в 2007. Право на державну соціальну допомогу мають малозабезпечені сім’ї, які постійно проживають на території України.Соціальна допомога виплачується щомісячно на період 6 місяців з дня її призначення. Рішення про надання соціальної допомоги приймається управлінням праці та соціальної допомоги протягом 10 днів з дня подачі.Відповідно до закону, розмір соціальної допомоги розраховується як різниця між прожитковим мінімумом сім’ї та середнім сукупним доходом сім’ї за методикою встановленою спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері праці та соціальної політики. Однак, сума не повинна бути більшою ніж 75% прожиткового мінімуму для сім’ї.У 2009 р. мінімальний розмір державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям дорівнював 133 грн. (порівняно з 21 грн в 2007) для сімей, в яких проживають тільки працездатні особи, 188 грн. . (порівняно з 171 грн в 2007) для сімей, в яких проживають непрацездатні члени (пенсіонери, діти) та 200 грн. проти 182 в 2007р. для сімей, в яких є інваліди. З закону України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам» визначає право на отримання соціальної допомоги інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам у віці до 18 років.

Розмір допомоги визначається наступним чином:

• Інвалідам з дитинства І групи – 100 % прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність;

• Інвалідам з дитинства ІІ групи – 80% прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність;

• Інвалідам з дитинства ІІІ групи – 60% прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність;

• На дітей-інвалідів віком до 18 років – 70% прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.

Відповідно до положень Закону, інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам встановлюється надбавка на догляд за ними. Сума надбавки дорівнює 15–50% від прожиткового мінімуму для непрацездатних осіб. Дані надбавки зросли в 2008 р. на 23,7%. В 2009 році суттєво підняла надбавки інвалідам з дитинства ІІ групи на 44,7%, та інвалідам з дитинства ІІІ групи на 92,9%. [6] Фінансування      системи      соціального         захисту. Як зазначено в Таблиці А.2 в статистичному додатку, соціальні витрати в Україні в 2009 р. оцінюються в 365 млрд.грн, що становить 39,9% ВВП. Структура соціальних витрат у відсотках до ВВП у 2009 р. виглядає наступним чином: 7,3% – на освіту; 4,0% – на охорону здоров’я; 8,6% – на соціальні допомоги та 20,0% – до фондів соціального страхування (у т. ч. до Пенсійного фонду – 18,1%, і 0,64% – до Фонду соціального страхування на випадок безробіття). Фінансування соціального абезпечення здійснюється за рахунок внесків роботодавців і найманих працівників, асигнувань, виділених з державного та місцевих бюджетів.В даний час існує чотири державні фонди соціального страхування, що регулюють пенсійне страхування, страхування на випадок безробіття, страхування від нещасного випадку, страхування з тимчасової втрати працездатності та витратами, зумовленими похованням.

В табл. 2.15 представлені загальні витрати на соціальне забезпечення з державного та місцевих бюджетів за період 2007–2009 рр.

Таблиця 2.15 - Аналіз динаміки видатків на соціальний захист та соціальне забезпечення бюджету України, 2007-2009рр. [24], [25], [26], [16]

Отже, загалом стан соціальної сфери не є критичним, однак обсяги фінансування не відповідають сучасній економічній обстановці, потребам населення, але цьому є достатньо об'єктивні причини, усунення яких потребує значних обсягів ресурсів та часу. Так на даний момент держава просто об'єктивно не може в повній мірі забезпечити потребу в фінансових ресурсах програм соціального захисту населення та потреби установ соціальної інфраструктури для їх постійного розвитку та вдосконалення в зв'язку з недостатніми обсягами коштів, що перерозподіляються через бюджетну систему. Також необхідно сказати про те, що навіть законодавчо закріплені економічно обгрунтовані соціальні нормативи як мінімальна заробітна плата, прожитковий мінімум на практиці не виконуються в зв'язку з недостатністю ресурсів. Всі ці проблеми потреби потребують вирішення шляхом реформування існуючою системи, зокрема зміни структури видатків бюджетів, більш об'єктивного їх планування, зміни системи виплат допомог незахищеним категоріям населення, що на даний час є неможливим через економічну кризу, що зачепила світову економіку і сильно вдарила абсолютно по всіх верствах населення.

Розділ 3. Покращення фінансового забезпечення соціальної сфери в Україні

Основними проблемами економічного та соціального розвитку України протягом її незалежності були постійні нестачі фінансових ресурсів, акумульованих в централізованих та децентралізованих фондах, необхідних для виконання державою покладених на неї функцій, в тому числі обов'язків забезпечення кожній людині відповідного рівня життя та умов відпочинку, розвитку її спортивних, духовних здібностей як особистості. Це викликано в першу чергу тим, що в економіці України, багато елементів все ще залишилися в тій же формі в якій були успадковані від командно-адміністративної системи Радянського Союзу, що спричинило утворення макроекономічних диспропорцій. Вони в свою чергу значно зменшують ефективність бюджетного фінансування соціальної сфери.

Також на стан соціальної сфери впливають непослідовність проведення реформ виконавчими органами влади, їх неузгодженою діяльністю, а іноді і бездіяльністю, значні вади в реалізації державної соціальної політики. Все це веде до того що в Україні можна виділити низку основних проблем, які з часом приведуть до кризових явищ в соціальній інфраструктурі:

1) недостатні розміри фінансування соціальної сфери;

2) непослідовність та фрагментарність фінансування;

3) неефективна його структура (основна вага витрат припадає на заробітну плату, що веде до занепаду матеріальної інфраструктури);

4) відсутність стимулів для переходу до децентралізованого фінансування частини соціальних витрат.

Зазвичай найголовнішою проблемою здійснення соціальної політики, яка, як правило, і визначає межі її здійснення, є проблема фінансування соціальних витрат. Згідно зі світовою практикою, джерелами прямого та непрямого фінансування соціальної сфери є:

- безпосередні бюджетні видатки;

- «податкові видатки» у вигляді пільг, відшкодувань, відстрочок;

- страхові внески до державних та недержавних страхових фондів;

- усуспільнення коштів підприємств у вигляді їх зобов'язання щодо виконання соціальних функцій;

- благодійність приватних осіб, фірм та організацій;

- громадські ініціативи - різного роду фонди та збори;

- особисті кошти та зобов'язання громадян;

- кредити;

- надання державного майна для функціонування соціальної сфери, використання державної інфраструктури тощо.

Звичайно, держава в теперішніх економічних умовах не в змозі профінансувати усі соціальні гарантії в повному обсязі, проте забезпечити поступове наближення основних соціальних стандартів та гарантій (пенсій, допомоги) до прожиткового мінімуму зобов'язана. Прожитковий мінімум має використовуватись лише для загальної оцінки рівня життя, а не як соціальний стандарт, який лежав би в основі забезпечення конституційних соціальних гарантій

Невідкладними заходами щодо реформування системи соціального захисту є вдосконалення механізмів адресної допомоги найбільш незахищеним верствам населення з одночасною поступовою ліквідацією практики надання її через дотації та пільги всім категоріям населення, що їх потребують. Основними шляхами реалізації цих заходів слід вважати такі:       - запровадження і фінансове забезпечення на державному рівні мінімальних соціальних гарантій (пенсій, стипендій, допомоги малозабезпеченим непрацездатним громадянам, безробітним); - встановлення науково обґрунтованих пропорцій між середніми мінімальними рівнями заробітної плати і пенсій, допомогою по безробіттю та допомогою малозабезпеченим громадянам пенсійного віку і сім'ям з дітьми, різними оцінками рівнів бідності;

- запровадження, виходячи з динаміки споживчих цін, попереджувальних заходів соціального захисту населення, адресної допомоги і субсидій;

- захист купівельної спроможності малозабезпечених непрацездатних громадян і сімей.

Ці пропозиції є тактичними завданнями. Стратегічними завданнями реформування системи соціального захисту слід вважати значне зростання ролі страхових підходів у її механізмах та створення законодавчих, інституційних і фінансових засад для нової системи соціального страхування, що передбачає обов'язкове страхування, пов'язане зі стажем роботи громадянина і його участю у створенні фондів соціального страхування; державне страхування окремих категорій громадян і відповідне забезпечення гарантій, які бере на себе держава (щодо військовослужбовців та ін.), добровільне страхування. Така система соціального страхування має забезпечити більш ефективний соціальний захист населення, об'єктивну диференціацію пенсій та інших соціальних гарантій відповідно до внеску кожного громадянина, його страхового статусу та інше.

Ще однією з проблем соціального характеру є безробіття. В Україні спостерігається скорочення працюючих та зростання обсягів прихованого і відкритого безробіття. Отже, проблема неповної зайнятості і прихованого безробіття і згодом виявлятиметься як проблема часткового (тимчасового зменшення або установлення законом скороченої тривалості робочого дня) або тимчасового повного безробіття (перерви в одержанні заробітної плати або зменшення її розміру з причини тимчасового припинення виробництва без розірвання трудових відносин).

Загалом сучасному ринку праці в Україні притаманні такі ознаки:

- перевищення пропозиції робочої сили над попитом;

- низька ціна робочої сили, її невідповідність реальній вартості;

- зниження зайнятості у сфері суспільного виробництва, зростання чисельності незайнятого населення;

- низька частка офіційно зареєстрованих безробітних за великих масштабів зростання прихованого безробіття;

- наявність значних масштабів нерегламентованої зайнятості;

- зростання молодіжного безробіття;

- регіональні диспропорції між наявністю і потребою в робочій силі;

- низька професійна й особливо територіальна мобільність трудових ресурсів;

- відсутність або недостатня спрацьованість правових норм та організаційно-економічних механізмів, що регулюють трудові відносини, тощо;

- еміграція висококваліфікованої робочої сили.

Якщо вміло виділити зони виробництва екологічно чистих продуктів харчування, налагодити повну переробку сільськогосподарської сировини, то наші продукти будуть конкурентоспроможними. Отже, держава повинна допомогти промисловості докорінно реконструювати й модернізувати переробні підприємства, створити нові заводи й цехи із сучасною технологією в місцях виробництва сільськогосподарської сировини.

Нині обов'язковою вимогою до державного регулювання є забезпечення залежності рівня оплати праці від її результатів з тим, щоб у такий спосіб заінтересувати найманих працівників на підприємствах усіх форм власності високопродуктивне працювати, стримати зростання невиправданих витрат на виробництво, а на цій підставі обмежити підвищення цін та інфляцію. Будь-який заробіток має бути виплачений працівникові тільки за виконану роботу чи надану послугу. Як джерело коштів на оплату праці працівників підприємств може розглядатися тільки частина прибутку, одержаного в результаті їхньої господарської діяльності, що відповідно практично прямо впливає на соціальну сферу.

Перспективними методами в соціальній сфері держави можуть стати:

- міжнародне співробітництво на ринку праці, соціальних послуг(сюди входить соціальне навчання, навики роботи за кордоном);

- запровадження нових методів соціального захисту, використовуваних за кордоном(однак необхідно перед тим, добре проаналізувати що є що, і як воно буде приживатися в Україні);

- покращення системи обслуговування соціально незахищених громадян, створення більшої кількості організацій типу червоного Хреста, “Турботи” тощо;

- безкоштовне медичне обслуговування для непрацездатних громадян

- підвищення не тільки податків, а й розмірів соціальних пенсій та виплат тощо.

Метою державного регулювання є також розбудова національної системи соціального захисту населення в період формування ринкової економіки з допомогою створення правової і нормативної бази, опрацювання механізмів захисту та державних гарантій, виходячи з реальних можливостей економіки. Засадними в системі соціального захисту мають стати такі принципи: поширення захисту на осіб, які працюють за наймом, членів їх сімей та непрацездатних громадян, диференційований підхід до різних соціально-демографічних груп населення залежно від міри їх економічної самостійності, працездатності, можливості підвищення добробуту власними силами; перерозподіл економічної відповідальності за реалізацію соціальних гарантій між державою, підприємствами і громадянами; визначення рівня соціальних гарантій на підставі системи соціальних нормативів; відповідність форм соціального захисту рівню розвитку ринкових відносин в економіці.

Одним з важливих напрямів вирішення проблеми з фінансуванням соціальної інфраструктури є вирішення проблем зв'язаних з бюджетним процесом в Україні. Першочерговою з таким проблем можна виділити відсутність в нашій державі ефективної системи планування і контролю за виконанням бюджетних програм. Доцільним як показує досвід розвинутих країн є впровадження системи середньострокового бюджетного планування. Впровадження відповідних рішень дає змогу більш ефективно і прозоро планувати видатки на соціальний захист і соціальну сферу України, що зв'язано в першу чергу з тим, що оцінити результати роботи в даних напрямах можливо лише при аналізі декількох періодів за допомогою єдиної системи взаємозв'язаних показників. Заходи, об'єднані в рамках соціальної політики, не є тимчасовими для вирішення певних нагальних потреб, а цілеспрямованим комплексом дій результат якого проявляється протягом тривалого відрізку часу, до того ж проблем в цій сфері за майже 20 років тотального дефіциту коштів накопичилося немало, а саме тому планування на середньо - і довгостроковій основі програм соціального захисту та розвитку соціальної сфери може бути одним із тих шляхів, які вирішать наявні соціальні протиріччя в суспільстві.

Інша актуальна проблема полягає в тому, що видатки бюджетів за всіма статтями є економічно необґрунтованими. Не секрет, що реальні потреби кожної з галузей соціальної сфери значно перевищують виділення коштів. Так за різними оцінками установи охорони здоров'я потребують коштів мінімум в 4-5 разів більше ніж виділяється щороку, тобто рівень забезпечення реальної потреби в коштах не перевищує 20-25 %, а звідси випливає незадовільний стан медичного забезпечення, практична відсутність реально "безкоштовної" медичної допомоги, право на яку гарантується Конституцією України, так як лікарні, амбулаторії, поліклініки та інші заклади медицини забезпечені лікарськими засобами в основному невідкладного характеру. Також на стан речей впливає скромна оплата праці в цих соціально важливих галузях, відповідно корупція, погане ставлення до осіб, що споживають освітні, медичні, культурні послуги.

Ще одним негативним явищем в сучасному стані соціальної інфраструктури є те, що обов'язки по контролю та координації роботи установ і закладів соціальної сфери розпорошені серед великої кількості управляючих структур, в зв'язку з чим їх діяльність часто є нескоординованою, а звідси невелика ефективність соціальної сфери. Доцільним видається певною мірою централізація управління всіма установами соціальної інфраструктури, так як це уможливило б збалансований розвиток соціальної інфраструктури відповідно до потреб суспільства, змін в соціально-економічній обстановці.

Також необхідно звернути увагу на структуру видатків взагалі, на співвідношення поточних та капітальних видатків. В Україні спостерігається значна перевага фінансування поточних видатків. Капітальні видатки на оновлення, ремонт основних засобів, тощо мають переважно фрагментарний характер, нерівномірність територіального їх розподілу. Несистемність таких видатків приводить до того, що занепадає матеріально-технічна база соціальної інфраструктури, стан її наближається до критичного (особливо це стосується закладів соціальної сфери в селах та селищах). Відповідно якщо такі тенденції збережуться то через певний проміжок часу можна буде констатувати кризу соціальної інфраструктури. Видатки на підтримку належного технічного стану, оновлення матеріально-технічної бази повинні бути постійними і мати відповідні обсяги, достатні для забезпечення нормального стану об'єктів соціальної галузі. Так в звичайній провінційній лікарні практично неможливо побачити нове устаткування діагностики та лікування, сільські клуби представляють собою аварійні споруди, дитсадки деінде не мають коштів для розрахунку за спожиті енергоносії та на іграшки для дітей.

Іншою перспективою розвитку соціальної сфери можна назвати залучення приватного сектора економіки до цієї галузі. В час існування Радянського Союзу, багато великих підприємств мали власну інфраструктуру, що включала дитсадки для дітей працівників, рекреаційні центри, лікувальні заклади (відомчі лікарні та профілактичні санаторії), будинки та палаци культури, стадіони, мистецькі ансамблі тощо, які фінансувалися за рахунок коштів підприємства. На даний момент існування ринкових механізмів господарювання видається доцільним стимулювання створення корпоративними структурами закладів соціальної інфраструктури всіх галузей, зокрема залучення середнього та великого бізнесу. Здійснити такі можливо за рахунок непрямих засобів впливу держави на економіку, зокрема через надання державою суб'єктам бізнесу, які беруть на себе певну соціальну відповідальність, податкових, кредитних пільг, надання переваг в тендерних торгах, державних замовленнях проектам, що передбачають реалізацію соціально важливих заходів, під час приватизації державних підприємств зобов'язувати нового власника підтримувати (створювати) і розвивати власну соціальну інфраструктуру приватизованого підприємства, тощо.

В цьому шляху вирішення проблеми фінансового забезпечення соціальної інфраструктури очевидні декілька позитивних моментів: по-перше, зменшується навантаження на бюджети всіх рівнів; по-друге, такий крок може послужити стимулом для підвищення продуктивності праці; по-третє, фінансові вигоди для соціально свідомих підприємств в вигляді державного стимулювання; по-четверте, як показує як світовий, так і вітчизняний досвід, ефективність використання корпоративних коштів на порядок вища. ніж коштів державного і місцевих бюджетів.

Такі заходи допомогли б не тільки розрядити сучасну соціальну обстановку, а й могли б покращити економічну ситуацію, так як кошти, що вивільнились, можна було б спрямувати на економічний розвиток (що розширило б фінансові можливості держави), вирішення проблеми зайнятості, соціальний захист, реалізацію інших програм переходу до соціально-орієнтованої економіки.

Однак в будь-якому випадку необхідна також і бюджетна складова соціальної інфраструктури, тому найбільш доцільним є поєднання її з недержавними закладами медицини, дошкільної освіти, культури, мистецтва та спорту. Єдиним негативним моментом є те, що в даний момент часу, коли світ покрила економічна криза, такі проекти практично неможливо реалізувати в зв'язку з недостатністю фінансових ресурсів, а також те, що такі перетворення повинні бути виключно поступовими, на основі добровільної ініціативи суб'єктів господарювання і вимагають праці на протязі не менше 8-10 років. Схожі системи в розвинених країнах створювалися протягом десятиліть, тому в один момент реалізувати їх в Україні неможливо.

Ще одну проблему виділяють власне в побудові бюджетної системи України, точніше в системі розподілу повноважень та функцій державного і місцевих бюджетів. В нашій країні надмірним є ступінь централізації влади і відповідно фінансових можливостей органів, які цю владу реалізують. Одним із принципів функціонування системи соціального захисту є його адресність тим категоріям громадян, які його дійсно потребують. Відповідно для задоволення потреби в соціальному захисті органи, що його здійснюють повинні бути якомога ближче до власне споживача цих послуг, звідси випливає необхідність децентралізації бюджетної системи, а також перегляд дохідної бази місцевих бюджетів, створення умов (законодавчих, економічних і організаційних) для більшого ступеня незалежності місцевих органів влади. Доцільним видається фінансування з державного бюджету лише видатків загальнодержавного значення, зокрема на охорону правопорядку, оборону, енергетичну і екологічну безпеку, загальнодержавне управління. Передача повноважень фінансування більшості сфер до ланки місцевих бюджетів, на мою думку, набагато збільшило б ефективність витрачання коштів, спрямування ресурсів на найбільш важливі ділянки діяльності влади з забезпечення економічного і соціального добробуту громадян, покращило б пропорційність виділених асигнувань на ту чи іншу галузь діяльності (в тому числі і соціальну сферу) реальним потребам території та відповідності виділених коштів терміновості вирішення тих чи інших проблем регіонального розвитку, а опосередковано на економічний і соціальний розвиток всієї держави, так як вона є об'єднуючою ланкою системи господарств окремих територій.

Щодо вирішення проблеми невідповідності соціальних нормативів (мінімальна заробітна плата, прожитковий мінімум, мінімальна пенсія тощо), так як мінімальна заробітна плата більше ніж на 10 % менше прожиткового мінімуму, допомога по догляду за дитиною до 3 років складає суму від 130 грн. до 501 грн. в місяць, то тут явна недостатність фінансування, викликана в першу чергу браком коштів в бюджеті. Відповідно одним з виходів з такого стану бачиться збільшення дохідної бази бюджетів. Однак збільшувати податкове навантаження треба надзвичайно обдумано. Зокрема, останніми роками в Україні жваво обговорюється питання введення податку на нерухоме майно, однак для того щоб такий крок не вдарив по сімейних бюджетах незахищених категорій громадян необхідно добре обгрунтувати категорії платників, системи можливих пільг, розміри бази оподаткування, налагодити систему об'єктивної оцінки ринкової вартості такого майна, зокрема диференціація ставок оподаткування житлового фонду та комерційної нерухомості і промислових об'єктів, мінімальні розміри нерухомості, що підлягає оподаткуванню, категорії громадян, які в зв'язку з низьким рівнем доходів можуть звільнятися від сплати податку.

Отож, в даному підрозділі було виділено основні проблеми фінансування соціальної інфраструктури та шляхи їх перспективного вирішення через зміни в бюджетній, податковій, регуляторній політиці. Зокрема запропоновано наступні шляхи вирішення існуючих на даний момент часу проблем:

1) впровадження системи середньострокового планування в бюджетній сфері;

2) наближення обсягів виділення коштів на утримання і розвиток соціальної інфраструктури до реальних науково обґрунтованих потреб в фінансових ресурсах;

3) усунення розпорошеності управління соціальною сферою;

4) зміна структури видатків в сторону збільшення капітальних видатків, збільшення розмірів бюджету розвитку;

5) комбінація бюджетних та корпоративних джерел фінансування соціальної інфраструктури на основі державної стимуляції соціальної діяльності суб'єктів господарювання;

6) децентралізація повноважень і функцій органів державної влади;

7) досягнення відповідності соціальних нормативів реальному рівню цін та відповідності соціальних гарантій цим нормативам;

8) розширення податкової бази надходжень бюджету.

За рахунок поступового впровадження системи таких заходів можна добитися значних результатів в плані економічного зростання і відповідного вирішення великої кількості соціальних проблем: через економічний ріст зменшиться кількість безробітних, малозабезпечених, через збільшення надходжень до бюджету зросте фінансова забезпеченість бюджетів і відповідно можливість збільшення фінансування програм соціального захисту населення і соціальної сфери.

Висновок

Однією з найважливіших сфер діяльності держави є її соціальна політика. ЇЇ важливість обумовлена тим, що забезпеченість всіх громадян прямо впливає на продуктивність праці, задоволеність суспільства діями влади, національну безпеку. Пріоритетом соціальної політики є підвищення рівня життя населення яке є можливим лише на основі економічного зростання держави. Шлях до здійснення цього програмного завдання лежить перед усім через удосконалення систем політики доходів населення та оплати праці. Поки що зарплата є основним засобом утримання родин і становить майже 2/3 в структурі грошових доходів громадян.

Неможливість ліквідувати нерівність лише революційним шляхом привела до створення інституту соціального захисту населення, запровадженого в багатьох країнах. Позитивне значення цього полягає в реальній можливості практичного здійснення декларативних принципів соціальної рівності в державній політиці.

На цій базі дістали розвитку багато форм соціального захисту та підтримки населення, державного забезпечення таких прав людини, як право на працю, безкоштовну освіту, медичне обслуговування, відпочинок, а також чимало форм регулювання соціально-трудових відносин. Багато позитивних моментів практичної реалізації соціальних принципів державної політики стали орієнтиром для вивчення й уточнення цілей і завдань соціальної держави.

Соціальна держава, завдання якої полягає у створенні умов існування, гідних людини, не тільки не заперечує, а й сприяє підтримці та розвитку добровільних об'єднань, груп взаємодопомоги. Намагається так впливати на ці групи, щоб ефективніше забезпечити допомогу тим, хто її потребує. Існування добровільних благодійних організацій, груп взаємодопомоги дає змогу зменшити державні витрати на соціальні потреби. В Україні держава мало допомагає таким організаціям. Державні службовці пояснюють це не лише обмеженими фінансовими можливостями, а й тим, що відсутні механізми визначення корисної діяльності й регулювання використання соціальних послуг.

Об'єктом соціальної політики є соціальні відносини, які регулюються за допомогою засобів, що знаходяться у розпорядженні основних сил суспільства, а суб'єктом - держава, політичні партії, громадські організації.

Головна мета соціальної політики в умовах ринкової економіки - зняти всі обмеження на шляху вільної економічної діяльності, дати можливість кожному працівникові, кожному трудовому колективу одержувати дохід відповідно до реального внеску в збільшення суспільного багатства, задоволення потреб суспільства та населення. За цих умов повинно відбуватися відродження людської гідності, віри в свої сили і соціальну справедливість, у свою спроможність досягти кращого життя.

Соціальні проблеми нині фіксуються в сфері економіки. Саме рівень життя - для більшості громадян є критерієм оцінки ефективності економічної і соціальної політики держави. Тому серед питань, які необхідно вирішувати в першочерговому порядку, найважливішим є досягнення незворотних позитивних зрушень у зростанні добробуту людей.

Вже зазначалося, що за своєю суттю ринковий принцип суперництва економічних суб’єктів має чуткий асоціальний зміст, оскільки не передбачає підтримки тих, хто з певних причин виявився нездатним до змагання. Водночас необхідною умовою стабільності господарської системи є вiдсутнiсть соціальної напруги, i, зрештою, виявляється, що система соціальних гарантуй, економічно чужа ринковий економiцi, насправді об'єктивно їй необхідна. Соціальна політика є i складовою процесу відтворення робочої сили, істотно впливає на її вартість та якість. Зростання ваги особистісного чинника відтворювального процесу наприкiнцi XX ст. висуває соціальну політику на рівень інших напрямів політики держави.

Соціальна інфраструктура, яка включає органи підтримки i розвитку культури, освіти, виховання, систему охорони здоров'я i фізичної культури, пенсії i різні соціальні виплати, політику робочої сили, сьогодні розглядається як обов'язкова умова повноцінного функціонування суспільно-економічної системи. В усіх розвинених країнах свату створено мережу "банкі робочих місць", стимулюється мобiльнiсть робочої сили, діють системи підготовки та перепiдготовки кадрів, здійснюється система регулювання доходів тощо. Однак на порядок денний висувається і проблема пошуку балансу маж розвитком економічної i соціальної сфер. Сучасна економічна наука виводить розвиненість соціальної сфери з досягнутого рівня розвитку продуктивних сил, який має бути достатнім для того, аби після вiдповiдної винагороди активним економічним суб'єктам залишалась частина продукту, якої вистачить для підтримання пристойного рiвня життя пасивної частини населення. Економічно такий рівень розвитку віддзеркалюється рівнем перерозподілу ВНП на соціальні потреби i ступенем розбалансованості державного бюджету. Іншим обмеженням соціальної політики держави є спiввiдношення соціальних виплат з доходами працюючих суб'єктiв, яке не повинне пригнічувати економічні стимули до праці. Оцінка оптимального спiввiдношення залежить від діючої суспільно-економічної моделі.

Проблема пошуку джерела коштів залишається актуальною i вирішується по-різному. Зокрема, одні спираються на приватну iнiцiативу, залучаючи до соціального страхування i фінансування соціальних програм кошти самих страхованих. Інщі, навпаки, широко залучають кошти підприємців i застосовують бюджетний перерозподіл. Спальною в цих системах є наявність цiлiсної системи законів i засобів державного регулювання, які забезпечують населенню необхідний ступень соціальної захищеності. Участь підприємців у фінансуванні соціальних виплат забезпечується розгалуженою законодавчою системою, яка, окрім прямих вимог до виплати, передбачає пільги в оподаткуванню, амортизації, першочергову видачу держзамовлень тощо.

Соціальна політика реалізується через систему допоміг тим категоріям громадян, які цього потребують, зокрема виплата допоміг по вагітності та пологах, при народженні дитини, по догляду за дитиною до 3 років, малозабезпеченим сім'ям з дітьми, надання пільг ветеранам війни, військової та пожежної охорони, громадянам, що постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС, фінансування установ соціальної інфраструктури необхідних для забезпечення належного рівня освіти та охорони здоров'я, духовного та фізичного розвитку людини та громадянина, відпочинку, захист непрацездатних людей, соціальний захист інвалідів.

Список використаної літератури

1.  Державний комітет статистики України, http://www.ukrstat.gov.ua

2.  Загальнообов’язкове державне соціальне страхування та пенсійне забезпечення: у цифрах та фактах ” Держкомстат України.-К. 2007p

3.  Загальнообов’язкове державне соціальне страхування та пенсійне забезпечення: у цифрах та фактах ” Держкомстат України.-К. 2008 р.

4.  Загальнообов’язкове державне соціальне страхування та пенсійне забезпечення: у цифрах та фактах ” Держкомстат України.-К. 2009 р.

5.  Закон України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам» (ВВР), 2001, N 1, ст.2

6.  Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (ВВР), 2003, NN 49-51,ст.376

7.  Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» (ВВР), 2000, N 22, ст.171

8.  Закон України «Про недержавне пенсійне забезпечення» (ВВР), 2003, N 47-48,ст..372

9.  Закон України "Про соціальні гарантії" (ВВР), 2000,№48, ст 409

10.  Закон України «Про соціальні послуги» (ВВР), 2003, N 45, ст.358

11.  Конопліна Ю. С. Соціальне страхування: Навч. посіб. — Суми: ВТД "Університетська книга", 2008. — 224 с.

12.  Конституція України ст. №46 "Про соціальний захист"

13.  Ліванова Є. – Проблеми майнового розшарування населення України. - Україна: аспекти праці, 2005, № 4.-с.6

14.  Міністерство праці та соціальної політики України http://www.mlsp.gov.ua

15.  Міністерство фінансів України , http://www.minfin.gov.ua

16.  Новіков В. – Потенціал стабільної соціальної політики. – Україна: аспекти праці, 2005, № 1.

17.  Новікова О.Ф. Соціальна орієнтація економіки/ НАН України. Ін-т економіки. Донецьк, 2009р.- 220 с.

18.  Орлов В.В. Основні напрямки діяльності органів виконавчої влади як суб'єктів державного управління у сфері державної молодіжної політики в Україні / В.В. Орлов // Економіка та держава. -2008. - № 3. - С. 75-77

19.  Пенсійний фонд України. http://www.pfu.gov.ua

20.  Постанова правління Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття від 29 січня 2009 року N 98«Про мінімальний розмір допомоги по безробіттю»

21.  Результати загальнонаціонального опитування "Благодійна Україна: практика та ставлення населення України до благодійництва". – http://www.philanthropy.ї org.ua/filestorage/File/Survey.pdf

22.  Розвиток громадянського суспільства України в 2008 році : плани на майбутнє/ О.П.Айвазовська,О.Ю.Вінніков, Г.М.Голубовська-Онісімова; за ред. М.Лациби. ; Укр. незалеж. центр політ. дослідж. – К. :Агентство "Україна"

23.  Статистичний збірник “Бюджет України”, Держкомстат України.-К. :ДП Інформац. -аналіт. Агентство, 2008р.

24.  Статистичний збірник “Бюджет України”, Держкомстат України.-К. :ДП Інформац. -аналіт. Агентство, 2009р.

25.  Статистичний збірник “Бюджет України”, Держкомстат України.-К. :ДП Інформац. -аналіт. Агентство, 2010р.

26.  Статистичний збірник “Витрати і ресурси домогосподарств України” Держкомстат України.-К. 2007р.

27.  Статистичний збірник “Витрати і ресурси домогосподарств України” Держкомстат України.-К. 2008р.

28.  Статистичний збірник “Витрати і ресурси домогосподарств України” Держкомстат України.-К. 2009р.

29.  Статистичний збірник “Економічна активність населення України” /під ред. Григорович; К. Держкомстат, 2008р.

30.  Статистичний збірник “Економічна активність населення України”/під ред. Григорович; К. Держкомстат, 2009р.

31.  Статистичний збірник “Економічна активність населення України”/під ред. Григорович; К. Держкомстат, 2010р.

32.  Статистичний збірник “Соціальний захист населення України” Держкомстат України.-К. 2007p

33.  Статистичний збірник “Соціальний захист населення України” Держкомстат України.-К. 2008p

34.  Статистичний збірник “Соціальний захист населення України” Держкомстат України.-К.2009p

35.  Статистичний щорічник України” 2007 p/-К. :видавництво Консультант, 2008р.

36.  Статистичний щорічник України” 2008 p/ за ред. О.Г. Осауленка; Держкомстат України.-К. :ДП Інформац. -аналіт. Агентство, 2009р.

37.  Статистичний щорічник України” 2009 p за ред. О.Г. Осауленка; Держкомстат України.-К. :ДП Інформац. -аналіт. Агентство, 2010р

38.  http://buklib.net/component