§4. Преторське право

Починаючи з III ст. до н.е. економічне життя в Римі набуває значного роз­витку, активізується зовнішня і внутрішня торгівля. У результаті старі нерухомі і досить обмежені кількісно норми цивільного права перестали задовольняти повсякденні запити життя. У зв'язку з цим необхідно було подолати не­відповідність старих норм цивільного права новим суспільним відносинам і надати праву прогресивного характеру, не змінюючи і не скасовуючи спо­конвічні норми jus civile, до яких консервативні римляни ставилися з особливою увагою.

Нові потреби задовольняли за допомогою едиктів магістратів, таких як консули, претори, курильні едили, правителі провінцій та ін. Але найбільше тут виявилася правотворча діяльність преторів. Претори спочатку були зас­тупниками консулів, які часто відлучалися з Риму у військових справах. А тим часом необхідно було мати в Римі постійного представника влади, який би міг бути їх заступником у справі охорони внутрішнього порядку і громадянсько­го миру. Таким заступником став претор.

Посада претора була встановлена в 368 або 366 році до н.е. Спочатку пре­тор був один, але в 247 р. встановлено посаду другого претора спеціально для нагляду за перегринами, які в той час надходили великими масами. Перший претор називався міським, другий - пєрегринським. Поступово кількість пре­торів збільшується до восьми, а при Цезарі (нова ера. - Автори) навіть до 16. На посаду претора міг претендувати римський громадянин, який досягнув 40-річного віку і працював на всіх посадах, які є нижчими за преторську.

За характером влади претор спочатку був молодшим консулом (або зас­тупником консула). Йому в принципі були підвідомчі всі ті справи, що й консулу. Але особливе завдання преторської діяльності полягало в забезпе­ченні внутрішнього громадянського миру і порядку. У цьому розумінні претура була владою поліцейською в найширшому значенні цього слова. Але із за­гального піклування про мир і порядок за римським уявленням випливала також кримінальна і цивільна юрисдикція претури.

Після того, як спеціальні поліцейські функції претора зосередилися в ру­ках його помічників курильних едилів і квесторів', сама діяльність преторів перетворилася переважно в судову магістратуру.

Приступаючи до виконання своїх повноважень, претор оголошував едикт. Цей термін походить від лат. edictum - об'ява, оповіщення. Спершу він означав усне оголошення з того чи іншого питання, але згодом набув значення про­грамного документа, в якому претор оголошував про сутність своєї діяльності. Зокрема, претор визначав, у яких саме випадках він даватиме позов, а в яких не буде цього робити, незважаючи на наявність норм цивільного права.

Приписи преторського едикту, створені претором для своєї діяльності, фор­мально для нього самого не були обов'язкові - він міг і не дотримуватися їх. Отже, едикт стоїть не " над претором" як закон, а "під претором" - як його влас­на програма. Проте, звичайно, для збереження твердого правопорядку необхідно було, щоб претор додержувався своїх едиктальних обіцянок. З огляду на це за­кон Корнелія (Сулли) 67 року зобов'язував преторів не відхилятися від своїх едиктів. Це зміцнило юридичне значення едикту і Ціцерон називає його вже

"законом на рік".

Формально едикт був обов'язковим тільки для того претора, який його видав. Фактично ті положення едикту, які виявляли інтереси пануючого класу, повторювалися в едикті новообраного магістрата і набували стійкого зна­чення.

На перших порах преторські едикти мали на меті лише подати допомогу законному (цивільному) правопорядку і заповнити його прогалини. Але під цим виглядом у галузь права вносилися часто суттєві зміни, хоча претор відкри­то ще не вступав у гостре протиріччя з приписами цивільного права. Розвиток продуктивних сил, посилення товарообігу змусили преторів зробити більш рішучий крок у приведенні до відповідності правових норм з потребами жит­тя. Тепер претор відкрито вносить доповнення в цивільне право, коригує його норми, пристосовуючи до нових умов.

У результаті складається парадоксальна ситуація: з одного боку, ні пре­тор, ні інші магістрати, які видавали едикт не могли ані скасувати закон і надані ним права, ані видати новий закон. Але, виконуючи свій обов'язок у справі забезпечення миру і порядку, претор міг у тому чи іншому окремому випадку, де, на його думку, того вимагали інтереси справи, приписати приватним осо­бам щось доцільніше, ніж приписано законом. Отож, закон відхилявся, а для даного конкретного випадку створювалося нове положення, яке вводили до едикту і воно ставало постійним законом. Закон же jus civile перетворювався на пустий звук, або, за виразом джерел, ставав "голим правом".

Формальну основу для подібної поведінки стосовно закону претор знахо­див у своїй imperium - владі, як відомо, упродовж року майже необмеженій. Однак пояснення цього суперечливого положення треба шукати в особливос­тях римського державного права: закон не може виходити від магістрату, закон виражає волю народу і може бути прийнятий тільки народом.

І все ж потребує пояснення той факт, що незаконна діяльність претора була не просто визнана рабовласницьким суспільством, але й стала досить прогресивною формою оновлення, оздоровлення і вдосконалення правового регулювання майнових відносин у республіканському Римі.

Справа в тому, що правила, які видавалися преторами і які згодом става­ли нормами, цілком відповідали'інтересам панівного класу, рабовласницькому суспільству і державі. Наведемо приклади.

Римське цивільне право для передачі права власності на деякі речі вимага­ло певних формальностей, певного ритуалу, предбаченого нормами (jus civile). Якщо цих формальностей не додержувалися, то весь акт вважався недійсним, покупець не набував права на річ і продавець міг її через суд повернути назад. Разом з тим набувач речі, як не її власник часто виявлявся беззахисним пред сторонніми особами. І тоді претор Публіцій (І ст. до н.е.) у своєму едикті ого­лосив, що він використає всі наявні в нього засоби, щоб захистити набувача, хоч формально власником речі був продавець. Наступні претори, додержую­чись цього принципу, стали відмовляти попереднім власникам у позовах про поверенення речі, і почали захищати набувача в його володінні. Отож цивіль-

ний власник зберігає своє квіритське право власності, проте це право є "голим правом", тоді як новий набувач під захистом претора користується усіма ви­годами набутої речі. Претор не може зробити його квіритським власником, однак він може захистити його як власника.

За jus civile жінка, що одружилися і підпала під владу чоловіка, втрачала всякі зв'язки з своєю сім'єю, а разом з тим втрачала право на спадщину. У час, коли діяли Закони XII таблиць, таке становище вважалося цілком нормаль­ним. Проте згодом така норма jus civile викликала не тільки низку непорозумінь, але й обурення насамперед багатих батьків, оскільки їхнє майно в такому ви­падку переходило до інших агнатів, які могли бути зовсім сторонніми особами. А тому один з преторів у своєму едикті оголосив, що коли виникатимуть спо­ри про спадщину у подібних випадках, то він надаватиме перевагу кровній дочці спадкодавця. Це положення претора теж не було передбачено нормами jus civile, але з мовчазної згоди панівного класу воно перетворилося в норму пре­торського права.

Отже, головним рушієм розвитку римського цивільного права були по­треби господарського обороту великої держави, який бурхливо розвивався. А головним засобом задоволення цих потреб була плідна правотворча діяльність преторів, оперативне вирішення проблем без бюрократичних перешкод. У ре­зультаті такої правотворчої діяльності преторів поруч з jus civile, одвічним римським цивільним правом, склалася нова система норм, яка дістала назву jus praetorium - преторського права.

Подібний дуалізм правових норм проникає більшою чи меншою мірою у. всі галузі цивільного права, створюючи у випадках колізій значну кількість своєрідних явищ. Для правильного розуміння цих явищ необхідно твердо па­м'ятати історичну генезу цього дуалізму та юридичну нерівноправність цивільного і преторського права, яка з цього випливає.

В об'єктивному розумінні цивільне право є сукупністю норм, виданих за­конодавчою владою й абсолютно обов'язкових як для громадян, так і для магістратів, при цьому обов'язкових аж до їх скасування. Преторське право, навпаки, - це сукупність норм, виданих магістратською владою, дійсних de jure тільки на один рік, і для самих органів цієї влади тільки відносно обов'яз­кових.

У суб'єктивному розумінні цивільне право - це безпосереднє владне став­лення до речі чи особи. Для здійснення цього ставлення шляхом позову не було потреби вдаватися до будь-якої активної допомоги преторської влади -треба лише, щоб ця влада не накладала вето. Особа, яка володіє цивільним правом, звертається до претора за одержанням преторської формули лише як до органу, через який повинен пройти будь-який процес. Позов такої особи є прямий наслідок, пряма функція її права: вона має позов, тому що має право.

Зовсім інший характер має преторське суб'єктивне право. Не володіючи цивільним правом, особа прагнула від претора мати захист своїх інтересів і тому потребувла активного втручання преторської влади. Якщо претор у своє­му едикті для того чи іншого випадку обіцяв дати такий захист у вигляді інтердикту або позову, то цією обіцянкою він тільки зобов'язував сам себе, але жодних гарантій щодо її здійснення зацікавлена особа не одержувала. Якщо претор не виконував своєї обіцянки, не давав позову, то у претендента (у наве­деному вище прикладі, - У дочки) не залишиться нічого. Усе преторське право базується тільки на обіцянці дати позов і на дійсному виконанні цієї обіцянки. Отже, преторське право є наслідком позову; особа має право тому, що їй дається позов, а не позов дається тому, що має право.

. Описаний дуалізм правових норм, з усіма його колізіями, має багато тео­ретичних і практичних незручностей, а проте він відкривав римлянам Можливість у галузі права йти в ногу зі змінними умовами життя і не відстава­ти від нових життєвих потреб, маючи право в кожному конкретному випадку відступати від норми здебільшого застарілого закону і вирішувати справу так, як цього потребують нові умови і породжені ними нові погляди. Претор як виразник всезростаючої народної правосвідомості у цих конкретних рішеннях практично готував (пропонував) найбільш прийнятні для даного моменту роз­в'язання юридичних проблем.

Така особливість правотворчості преторів, котрі, не маючи законодавчої влади, однак, керуючи судовою діяльністю, створювали нові норми та інсти­тути права, які витісняли старі цивільні норми, яскраво виявились у термінології римських .юристів. Зокрема, стосовно інститутів цивільного права вживався термін legitimus (законний). Цей термін не вживався щодо інститутів і відно­син, які регулювалися преторським правом. Стосовно відносин, які регулювалися преторським правом (едиктом) вживався термін juite cause (спра­ведливі, достатні підстави).

В епоху принципату правотворча діяльність преторів та інших магістратів не могла зберегти свого минулого значення, оскільки посилювалася і поши­рювалася влада імператорів, які прагнули прибрати до своїх рук діяльність судових органів.

УII ст.-.н.е. (близько 125-128 pp.) за дорученням імператора Адріана відо­мий . юрист -.Сальвій Юліан переглянув весь преторський едикт, систематизувавши всі ті приписи, що мали значення для того часу. Він розро­бив-остаточну редакцію "Вічного едикту" (Постійного едикту), яка була схвалена'імператором і постановою сенату оголошена незмінною. Однак імпе­ратор залишив за собою право робити доповнення до едикту.

Кодифікація преторського едикту була першою великою кодифікацією римського права після Законів XII таблиць. З цього моменту правотворча

діяльність претора та інших магістратів припинялася, а суперечливість цив­ільного і преторського права стала втрачати своє значення.

Постійний едикт у редакції Юліана до нас не дійшов, але збереглися фраг­менти коментарів римських юристів до цього едикту. За допомогою цих коментарів було зроблено реконструкцію едикту. У ньому було поєднано едик­ти міського претора і претора перегринів. У кінці подано едикт курильних едилів. Едикт поділявся на три частини: перша частина едикту торкалася су­дочинства перед магістратом; друга - формул і позовів; третя - містила постанови про судові рішення та їх виконання.

До описаних вище правових систем jus civile і jus praetorium у період рес­публіки приєднується ще третя система - jus gentium, яка за своєю юридичною природою майже рівна преторському праву, але відмінна від нього сферою своєї дії.

Як цивільне право (jus civile), так і преторське право поширювалися в ос­новному на римських громадян. Але в другій половині республіки, коли Рим стає центром всесвітньої торгівлі, куди з'їжджаються маси негромадян, так званих перегринів. Зав'язуються різноманітні ділові відносини з перегринами та між перегринами. Разом з тим виникає потреба нормувати ці відносини. І римляни створюють для них особливу магістратуру - претор для прегринів. Так само, як і претор міський, він, вступаючи.на посаду, видає едикт, в якому визначає правила своєї юрисдикції, і цей едикт стає основою особливого цив­ільного правопорядку, який регулює відносини римлян з прегринами і перегринів між собою. Норми цього правопорядку запозичуються із загаль­них звичаїв міжнародного торгового обороту, тобто із звичаїв, що складаються в торгівлі, в якій беруть участь ділові люди різних країн і національностей. За своїм матеріальним змістом це є право загальнонародне, чому римляни і нази­вають його правом народів - jus gentium.

Передбачене з самого початку тільки для зносин перегринів, право на­родів відзначається великою свободою та гнучкістю, і поступово виявляє великий вплив на власне римське право. Багато положень його то шляхом звичаю або закону, то шляхом преторського едикту переходить в обіг між са­мими римськими громадянами, витіснивши специфічно римські інститути. Право народів було лабораторією, в якій перероблялися різноматні норми різних народів античного світу, котрі стикалися між собою на міжнародному ринку, в одне інтернаціональне ціле, для того щоб згодом переробити й саме римське право в дусі інтеранаціоналізму.

Коли після закону Каракали 212 р. усе населення Римської імперії було наділене правами громадянства і внаслідок цього перегринів як таких не ста­ло, разом з ними зникла й потреба в особливій системі права народів. Але до того часу весь матеріальний зміст системи права народів уже був перенесений в суто римське право.