§7. Легати і фідеїкоміси

Спадкодавець у заповіті не тільки призначав спадкоємців, але й міг зроби­ти інші розпорядження на випадок смерті, зокрема розпорядження про передачу спадкоємцем певної суми або певних речей тій чи іншій особі. Це є так званий відпис. Він не робив цю третю особу спадкоємцем у справжньому розумінні: вона була не універсальним, а сингулярним наступником спадкодавця і тому

не відповідала за його борги. Разом з тим відпис визнавався дійсним лише тоді, коли були повернуті усі борги.

Першою історичною формою відписів, відомої ще цивільному праву, яка виникла, очевидно, разом з заповітом, були легати. За цивільним правом ле­гати не відділялися від заповіту і могли бути зроблені тільки у заповіті.

За своєю формою і за своїми діями усі легати цивільного права поділялися на чотири види.

Legatum per vindicationem - легат віндикаційний. Звичайно цей легат вста­новлювався за допомогою слів і містив розпорядження про передачу певної речі або сервітуту. Особа-легатарій одержувала річ під час прийняття спад­коємцем спадщини або право на сервітут і могла у випадку затримки пред'явити тут же віндикаційний позов, від чого сам легат дістав свою назву.

Legatum per domnationem - легат дамнаційний. За цим легатом легата-рію надавалося тільки право вимагати від спадкоємця виконання волі спадкодавця (наприклад, купити якусь цінну річ за певну суму і передати іншо­му). Для захисту свого права легатарій мав тільки особистий позов до спадкоємця.

Legatum per praeceprionem - легат престаційний. Самими римськими юристами цей легат трактувався по-різному. Сабініанці вважали, що за цим легатом одному з декількох спадкоємців давалася певна річ додатково до спад­кової частки. Прокульянці, навпаки, вважали, що цей легат є лише різновидом першого легату, тобто legatum per vindicationem, оскільки він дозволяв роби­ти відписи і на користь третіх осіб.

Legatum sinendi modo - легат неперешкоджаючий. За цим легатом спад-коємець зобов'язувався тільки дозволити (не перешкоджати) легатарію взяти відписану йому річ. Цей легат є певним різновидом другого легату.

Слід зазначити, що легати, як і заповіти, підлягали суворому формалізму. Найменша помилка у виборі належної форми легату призводила до його не­дійсності. Тому в імператорський період поряд з легатами виникає і розвивається інша форма відписів - фідєїкоміси. Зародком цієї форми відписів стали різноманітні неформальні, словесні або письмові прохання особи, яка помирає, до спадкоємця передати щось іншій особі. Таке прохання з юридич­ного погляду для спадкоємця було зовсім не обов'язковим, а лише справою його совісті (fidei - звідси fideicomisum).

Однак уже з часів Августа імператори стали доручати магістратам, а зго­дом і фідеїскомісним преторам стежити за тим, щоб такі фідєїкоміси були виконані.

На відміну від легатів фідеїкоміс міг бути покладений не тільки на спад­коємця за заповітом, але й за законом. Фідеїкоміс міг бути зроблений до і після заповіту у вигляді доповнення до нього. Спочатку не вимагалося для його ви-

 

конання будь-яких формальностей. Але, як правило, фідєїкоміси складалися у письмовій формі на ім'я спадкоємця.

Якщо за допомогою легату можна було відписувати лише частину спад­кового майна, то з появою фідеїкомісів стало можливим відписувати всю спадщину. У такому випадку постає універсальний фідеїкоміс.

Фідеїкоміарій мав зобов'язальне право вимагати від спадкоємця видачі спадщини, хоч останній залишався спадквємцем, і, отже, ніс відповідальність за борги спадкодавця. Зрозуміло, що за таких обставин чекати прийняття спад­коємцем такої спадщини було важко, а тому розпорядження спадкодавця часто залишалися невиконаними. Ось чому за постановою сенату (56 р. н.е.) спад­коємець не відповідав за борги спадкодавця, якщо він переуступив спадщину фідеїкомісарію. У такому випадку обов'язок сплатити борги спадкодавця при­падав на останнього. Внаслідок цього фідеїкомісарій ставав універсальним наступником.

Проте за таких умов фідеїкомісарій залежав від спадкоємця, оскільки він міг зруйнувати все право фідеїкомісарія - варто тільки спадкоємцю відмови­тися від прийняття спадщини і разом з падінням заповіту відпадає і фідеїкоміс. У зв'язку з цим з'являється друга постанова сенату (69 - 79 р. н.е.), яка, прагну­чи створити для фідуціарія (спадкоємця) інтерес для прийняття спадщини, переносить на всі фідєїкоміси правило, за яким спадкоємець, котрий добро­вільно приймає спадщину, дістає право на утримання 1/4 частини спадщини. Якщо цей інтерес виявиться недостатньо сильним, то, на прохання фідеїкомі­сарія, фідуціарій (спадкоємець) може бути змушений до прийняття спадщини у встановленому порядку, і при цьому він позбавляється права на фальцидієву четвертину.

Отже, усі ці складні правила були скасовані Юстиніаном. Були збережені деякі положення попередніх постанов сенату, зокрема про фальцидієву чет­вертину і про вимушене прийняття спадщини фудиціарієм і передачі її фідеїкомісарію. Отож, у праві Юстиніана була збережена універсальна форма фідеїкомісу, усі інші фідєїкоміси, які встановлювали не універсальне, а сингу­лярне наступництво, повністю зрівнялись з легатами.

Контрольні   запитання

Історія виникнення і розвитку спадкового права.

Основні поняття спадкового права.

Види спадкування та форм правонаступництва.

Поняття та історичні форми заповіту в Римі.

Умови дійсності заповіту. Втрата дійсності заповіту через деякий час.

Спадкування за законом. Визначення кола спадкоємців у випадку спад­кування за законом.

Поняття обов'язкового спадкування (обов'язкова частка).

Способи прийняття спадщини. Поняття спадкового зарахування.

Поняття спадкового представництва і спадкової трансмісії.

Поняття та види легатів.

Поняття фідеїкомісу.

«все книги     «к разделу      «содержание      Глав: 87      Главы: <   82.  83.  84.  85.  86.  87.