§3. Спадкування за заповітом

Як відомо, у своєму історичному розвитку спадкування за заповітом з'я­вилося після спадкування за законом і відразу набуло в Римі найголовнішого значення. Уже Закони XII таблиць визнають переваги заповіту і вважають його чинність цілком нормальною. З часом значення заповіту чимраз зростає.

Заповіт (testamentum) - це виражене в законній формі розпорядження влас­ника своїм майном на випадок смерті. Оскільки в римській сім'ї єдиним і неподільним власником майна був домовладика (paterfamilias), то на випадок смерті тільки він міг розпоряджатися своїм майном і вказати, кому, в якому порядку і в яких частках повинно перейти його майно.

Заповіт - це одностороннє волевиявлення, на підставі якого можуть ви­никнути певні права і обов'язки для інших осіб - спадкоємців. Це односторонній правочин, який може реалізуватися лише за умови, що особи, визначені як спадкоємці, також виявлять волю на прийняття спадщини. Тут немає збігу дво­стороннього і одночасного волевиявлення, яке є у випадку укладання договору, оскільки особи, яка склала заповіт, вже немає в живих. Тому заповіт не можна визнати договором у загальному розумінні, хоч тут є вираз волі як з боку спад-кодавця, так і з боку спадкоємців. Спадкодавець у будь-який час може скасу­вати або змінити своє розпорядження, чого не може зробити одна із сторін у договірних відносинах, що підтверджує односторонній характер заповіту.

Отже, заповіт - це розпорядження майном з відкладною умовою, бо воно набуває чинності лише з настанням умови - смерті спадкодавця. Ця обставина й зумовила суворі вимоги до заповіту, оскільки в разі сумніву у будь-якому положенні заповіту спитати про істинний намір спадкодавця вже неможливо. Для визнання за заповітом юридичної сили він повинен відповідати таким вимогам: заповіт має бути складений у визначеній законом формі; спадкода­вець повинен володіти активною заповітною правоздатністю; у заповіті мають бути визначені конкретні спадкоємці, які володіють пасивною заповітною правоздатністю.

У межах кожного історичного періоду встановлювалась відповідна фор­ма заповіту. За свідченням Гая, найдавнішою формою заповіту були заповіти, укладені по куріях на народних зборах, які відбувалися під головуванням жерців. Збори з цією метою скликалися двічі на рік - імовірно, 24 березня і 24 травня. У присутності всього народу спакодавець "усно проголошував свою волю і визначав свого спадкоємця, а потім звертався до присутніх з прохан­ням засвідчити цей факт.

Друга форма стародавнього заповіту - тестамент (testamentum), який здійснювався перед фронтом війська під час походу або перед боєм, тобто знову ж таки перед народом.

Отже, обидві форми староримського заповіту були публічними і гласни­ми. Воля спадкодавця мала бути виявлена вголос перед народом і тому ставала відома кожному. Ця обставина не зовсім задовольняла спадкодавця, який не завжди бажав надавати гласності своїм посмертним розпорядженням. Крім того, кожна названа форма мала свої спеціальні незручності.

Тестамент у народних зборах можна було здійснити лише двічі на рік, а заповіт перед фронтом війська взагалі не могли здійснити літні, хворі люди, які вже не перебували на військовій службі. Тим часом саме ця категорія лю­дей відчувала всю складність такої форми заповіту і тому виникла потреба в її спрощенні.

У результаті невдовзі, в епоху тлумачення Законів XII таблиць для задо­волення цієї потреби був встановлений приватний заповіт, який здійснювався через mancipatio. Спадкодавець за допомогою манципаційного заповіту пере­давав своє майно якійсь довіреній особі, котра зобов'язувалась виконати усі розпорядження, відразу дані спадкодавцем. У присутності, як правило, п'яти свідків довірена особа, тримаючи в руках кусок міді, проголошувала певну формулу, заздалегідь підготовлену для конкретного випадку. Проголосивши формулу, довірений кидав мідь на вагу і передавав спадкодавцю. Після цього спадкодавець усно викладав свої розпорядження. Усні розпорядження могли

бути замінені письмовими, написаними на навощених таблицях (tabulae testamenti).

Після здійснення манципаційного заповіту і проголошення певних фор­мул спадкодавець пред'являв своє письмове розпорядження довіреній особі і свідкам. Потім таблички з розпорядженням зав'язувалися шнурками і скріплю­вались печатками свідків та довіреної особи, при цьому біля цих печаток кожний ставив свій підпис. Письмова форма mancipatio мала ту перевагу, що зміст заповіту за бажанням спадкодавця міг і не оголошуватися і бути невідо­мим навіть свідкам та іншим учасникам.

Із спливом часу стан справ змінюється. Значення акту mancipatio поступо­во втрачається і зводиться до простої формальності. І все ж у такому вигляді вона існує ще в епоху Гая (II ст. н.е.), у той час як старі форми заповітів, укла­дених у народних зборах і Перед фронтом війська, вийшли з ужитку вже в кінці республіки.

І хоч манципаційний заповіт продовжував існувати, але вже в другій по­ловині республіки заповіти почали складатися у письмовій формі. Така письмова форма стає загальноприйнятою, і претор у своєму едикті оголосив, що він дає право на володіння спадковим майном усім тим, хто пред'явить письмовий заповіт з необхідною кількістю печаток, передбаченою законом. Такі заповіти одержали назву преторських' і стали нормальними приватними заповітами пізнього римського права.

Проте й усні заповіти ще не зникли. Поки зовсім не вийшла з ужитку ман-ципація, заповіт і далі міг здійснюватися в усній формі, а в період монархії, коли остаточно відпала манципація, в ряді законодавчих актів було визнано, що заповіт, оголошений усно в присутності семи свідків, має повну силу. Навіть за законодавством Юстиніана звичайні приватні заповіти могли здійснювати­ся як усно, так і письмово, з неодмінною участю семи свідків. Причому в обох випадках вимагалося, щоб ця участь була одночасною і щоб акт здійснювався без перерви.

В окремих випадках формальності, необхідні для здійснення заповіту, змінювались. Зокрема, якщо спадкодавець незрячий, то була необхідна участь нотаріуса і восьми свідків; якщо заповіт здійснювався під час епідемії, то при­сутність одночасно усіх свідків не була обов'язкова; солдатські заповіти взагалі звільнялися від дотримання всяких формальностей.

Поряд з описаними формами приватного заповіту в праві Юстиніана з'яв­ляються й форми публічного заповіту, які здійснюються за участю органів державної влади. Це заповіти, укладені перед судом і занесені до протоколу, а також письмові заповіти, передані на збереження імператору.

Як уже зазначалось, в результаті Юстиніанівського реформування спад­кування був створений чіткий порядок спадкового наступництва, який покладено в основу сучасного спадкового права.

Крім дотримання встановленої форми, римський заповіт, щоб бути визна­ним дійсним, мав відповідати й іншим умовам. Деякі з цих умов протягом історії змінювалися, інші залишалися незмінними, зокрема незмінною зали­шалася вимога особливої заповітної правоздатності як для спадкодавця, так і спадкоємця.

Заповітна правоздатність була двоякою: активною і пасивною. Активна заповітна правоздатність - це здатність бути спадкодавцем. Вона надавалася особам, які володіли загальною право- дієздатністю у галузі майнових відно­син. Пасивна заповітна правоздатність - це здатність бути спадкоємцем.

Проте умови заповітної правоздатності змінювалися. Згадаємо лише де­які з них. Наприклад, жінки, навіть ті, які були особами власних прав (sui juris), тривалий час зовсім не мали права здійснювати заповіти. Це, очевидно, тому, що в стародавні часи для них була недоступна ні та форма, яка укладалася в народних зборах, ні та, що здійснювалась перед фронтом війська. І навіть тоді, коли з'явилася манципаційна форма заповіту, жінки, які перебували під опі­кою, ще довгий час не могли здійснювати заповіти. Лише імператор Адріан надав жінкам таку змогу, а із зникненням опіки над ними вони набули повну заповітну правову активність.

Разом з тим один, з республіканських законів - закон Воконія 169 р. до н.е. - заборонив громадянам, які володіють майном вартістю понад 100 тис. сис-терцій, призначати жінок своїми спадкоємцями і тим самим позбавив їх пасивної заповітної правоздатності.

За правом Юстиніана, пасивної заповітної правоздатності не мали раби, перегрини (вони могли заповідати за своїм правом), віровідступники і деякі єретики, душевно хворі, неповнолітні (навіть за згодою опікуна), глухонімі від народження.

Для того щоб заповіт був визнаний дійсним, у ньому також повинна бути чітко визначена особа спадкоємця, а спадкоємцем можна було призначити тільки особу, яка володіє пасивною заповітною правоздатністю.

, У деяких випадках могли бути спадкоємцями за заповітом раби, що пе­редбачало відпущення їх на волю. Відповідно вони не могли відмовитися від спадщини і приймали на себе також всі борги спадкодавця.

У Римі деякі особи, хоч і володіли пасивною заповітною правоздатністю, проте не завжди могли одержати спадщину за заповітом. Зокрема, це були чоловіки у віці 25 - 60 років та жінки 20 - 50 років, які не перебували у шлюбі. Уже зазначалося, що це обмеження було введено законами Августа з метою боротьби з позашлюбними відносинами та бездітністю.

Отже, змістом заповіту мало бути обов'язкове призначення спадкоємця. У тому випадку, коли призначений спадкоємець з будь-яких причин не одержить спадщину, спадкодавець з'метою попередити спадкування за законом міг умов-

но призначити іншого спадкоємця. Таке умовне підпризначення спадкоємців називається субституцією.

Римське право розрізняло три види субституцій.

Звичайна субституція - призначення іншого спадкоємця на випадок, коли перший відмовляється від спадщини.

Дитяча субституція. Якщо під владою спадкодавця на момент його смерті перебуває неповнолітня дитина, то він міг призначити цій дитині спадкоємця на випадок її смерті до виповнення повноліття. Формулювалося це, приміром, так: "Призначаю спадкоємцем свого неповнолітнього сина Павла. Якщо Павло помре до повноліття, то спадкоємцем буде Петр о". Різниця між звичайною субституцією і дитячою полягала в тому, що в разі звичайної субституції спад­коємець призначався після спадкодавця, а за дитячої - спадкоємець дитини спадкодавця. Якщо дитина досягала повноліття, то субституція втрачала силу.

Ніби дитяча субституція - це призначення спадкоємця душевнохворій особі, якщо їй залишалась обов'язкова частка спадку. Коли така особа одужу­вала або в неї народжувалася дитина, то субституція втрачала силу.

Заповіт, який не відповідав зазначеним вимогам, визнавався недійсним.

Заповіт може стати недійсним і через деякий час з таких причин: а) внасл­ідок capitis dominutio - обмеження правоздатності; б) якщо спадкоємець втрачає право або помирає раніше, ніж спадкодавець; в) якщо заповіт буде анульова­ний самим спадкодавцем шляхом заяви в суді або в присутності трьох свідків; г) якщо спадкодавець укладає новий заповіт.

Римське право встановило не тільки порядок укладення заповіту, визна­чило умови визнання його дійсності, але й порядок його розпечатування. Закон Юлія встановлював, що заповіт протягом п'яти днів повинен бути поданий тими, хто його зберігав, у місцевий магістрат для розпечатування і ознайом­лення. Магістрат, одержавши заповіт, брав у свідків свідчення, перевіряв достовірність печаток і підписів і лише після цього давав розпорядження про розпечатування та прочитання. Уся ця процедура відбувалась досить урочис­то.