§6. Опіка і піклування

У Римській державі було чимало людей, які мали права (правоздатність), але не володіли достатньою дієздатністю. Це, зокрема, неповнолітні і душев­но хворі; за старими звичаями і уявленнями такими були жінки, такими визнавалися і марнотратники. Якщо такі особи перебували під чиєюсь сімей­ною владою, то питання про захист їх інтересів не виникало. Але якщо вони такого сімейного захисту не мали, то поставало питання про їх охорону. Цій меті служив інститут опіки (tutela) і піклування (сига).

Протягом тривалої історії цей інститут різко змінював свій характер. У стародавні часи, коли ще були сильні родові зв'язки, опіка над недієздатними особами була справою усієї родини. Але оскільки в той час спадкування виз­началося тільки порядком агнатичної родинності, то й природним опікуном був найближчий агнат - так званий законний опікун. Однак уже Закони XII таблиць дають право домовладиці у своєму заповіті призначати для своїх ма­лолітніх дітей якогось іншого опікуна. Тоді це буде опікун за заповітом.

У стародавні часи у малолітньої особи не було опікуна ні за законом, ні за заповітом, вона залишалася без опіки. У другій половині республіки справа докорінно змінюється. Закон Атілія (час невідомий) встановив, що в таких випадках опіка призначається магістратом, зокрема претором за участю на­родних трибунів. Отже, поряд з двома старими видами опіки, за законом і за заповітом, з'являється третій - опікун за призначенням.

Водночас посилюється контроль держави за діяльністю опікунів. Опі­кунські справи розростаються настільки, що стають спеціальною компетенцією

окремих органів влади: такими були в період імперії спочатку консули, а зго­дом особливі опікунські претори, провінційні правителі та ін.

Водночас опіка стає публічною владою, громадянським обов'язком для окремих громадян. Якщо в стародавні часи від права опікуна кожний міг вільно відмовитися або поступитися ним іншому, то тепер це вже обов'язок, звільни­тися від якого можна було лише з важливих причин. Зокрема, якщо вже громадянин мав опіку над трьома особами; керував казенним або імператорсь­ким майном; займав відповідальну державну посаду; досягнув 70-річного віку; був бідний, неграмотний або хворий.

Поступово опіка змінюється за самою своєю суттю і в імператорському праві набуває приблизно того вигляду, який вона мала в законодавствах більш пізніх держав.

Римське право розрізняє два види опіки: опіку у власному розумінні (tutela) і піклування (сига). Різниця між ними зводиться до того, що в разі опіки опікун сам укладає угоди, а у випадку піклування піклувальник лише дає згоду на укладення тої чи іншої угоди. Причому ця згода може бути дана як до укла­дення угоди, так і після. Роль опікуна може бути різна і залежить від характеру недієздатності, яка є основою для встановлення опіки. В окремих випадках ця недієздатність може бути повною (малолітні, душевнохворі). Тоді опікун або піклувальник повинен повністю замінити свого педопічного і самостійно вес­ти всі його справи. В інших випадках недієздатність буде лише частковою (марнотратник) - тоді дії, які поліпшують стан підопічного, він може здійсню* вати сам. У всіх інших випадках (наприклад, відчуження майна) необхідна згода піклувальника.

Спочатку опікун, керуючи справами підопічного, не був нічим обмежений

у своїй діяльності: він міг укладати різні угоди, продавати речі підопічного,

заставляти їх тощо. Це приводило іноді до розтрати майна підопічного, тому

для захисту його інтересів були вироблені такі засоби: а) порушення будь-ким

кримінальної справи проти таких опікунів; б) позов, який пред'являвся після

закінчення терміну опіки, про відшкодування завданих неправильним веден­

ням справ збитків. Ці засоби з бігом часу виявилися недостатніми, а іноді й

нерезультатними. У 195 р. н.е. сенатською постановою було заборонено опі­

кунам і піклувальникам відчужувати сільські нерухомості підопічних.

Імператор Костянтин поширив цю заборону і на інші цінні речі. Отже, роль

опікуна в остаточному вигляді звелася до ролі простого охоронця майна і до

ведення поточних невідкладних справ.          '*

Не викликає жодних заперечень спільний характер опіки і піклування у всіх тих випадках, де вони спостерігаються. І все ж в окремих видах опіки помітні певні відмінності.

Опіка. Дуже частими випадками недієздатності є неповноліття. Як уже відомо, дитина стає правоздатною з моменту народження, проте визнати її

одразу дієздатною не можна. Людина стає дієздатною, лише досягнувши пев­ного ступеня фізичної і психічної зрілості. Питання полягає в тому, якими ознаками визначається ця зрілість. Спочатку такими ознаками римляни вва­жали фізичну і статеву зрілість. Але таке примітивне визначення з розвитком економічного і торгового життя виявилося зовсім непридатним. НовГумови життя потребували встановлення більш визначеного, для всіх однакового віку дієздатності. Стосовно жінок цей вік був визначений звичаєм ще раніше - уже в епоху класичних юристів дієздатність жінки наставала з 12 років. Вік дієздат­ності чоловіків був установлений лише законодавством Юстиніана - з 14 років. Разом з тим римське право серед неповнолітніх розрізняє дві групи - дитячий вік, до 7 років, і період статевої зрілості - від 7 до 12 і 14 років. Роль опікуна залежала від віку підопічного: підопічні до 7 років ніякої участі в цивільному обороті не брали - їх цілком замінює опікун. За дітьми від 7 до 14 років уже визнається здатність здійснювати певні правочини у справі набуття майна без згоди опікуна. В інших випадках вони діють за участю опікуна, який має дати свою згоду.

Після досягнення 12 або 14 років людина вважалася дієздатною, а отже, вона могла вести свої справи самостійно. Однак уже з другої половини рес­публіки цей вік став виявляти свою недостатність. Такі нібито дієздатні особи стали об'єктом частого обману з боку нечесних людей. У зв'язку з цим близь­ко 190 р. до н.е. був виданий закон lex Plaetoria, який встановив кримінальне переслідування проти осіб, які, скориставшись недосвідченістю юнака, укла­дали невигідний для нього договір. Згодом претори поширили застосування цього закону не тільки на випадки явного обману, але й взагалі в разі невигід­ності правочину.

Проте такий захист мав і свою зворотну сторону. Ділові люди вступали у відносини з такими особами неохоче, а тому для осіб, які не досягли 25-річно-го віку, почали призначати піклувальників. Отож повна дієздатність фактично відсувається до 25 років, а становище осіб віком від 14 до 25 років почали при­рівнювати з становищем частково дієздатних.

Інший випадок, де римське право відзначає опіку, була опіка над жінка­ми. З історії багатьох народів відомо, що в стародавні часи володіння правом і захист його передбачали здатність суб'єкта володіти зброєю. Жінка такою здатністю не володіла, а відтак усе своє життя мала перебувати під опікою свого найближчого агната або тієї особи, яка призначалась її опікуном.

Спершу опіка над жінкою мала реальне значення і безумовний характер manus (влади). Проте згодом зі зміною самих умов правового життя вона по­ступово втрачає сенс і відмирає. Уже в кінці республіки опіка має лише формальне значення. Жінка сама веде свої справи і тільки для деяких актів потребує згоди свого опікуна (наприклад, відчуження res mancipi). При цьо­му, якщо опікун не давав своєї згоди, то це не мало вирішального значення.

Опікун, за скаргою жінки, змушений претором дати таку згоду. Оскільки опі­кун ніяких справ не веде, то й не несе за них відповідальність. І навіть у такому вигляді опіка над жінкою до початку імперії починає бути обтяжливою. Гай вважав також безпідставною думку, що жінки потребують опіки через власти­ву їм легковажність, внаслідок якої вони часто стають жертвами обману. Так опіка над жінками поступово зникає з життя, а едиктом імператора Клавдія взагалі анулюється.

Проте скасування опіки над жінками зовсім не означає повної рівності з чоловіками. Чимало юридичних функцій і далі залишаються для жінок закри­тими. Вони не могли займати ніяких посад публічного характеру, не мали права виступати представниками на суді, не могли бути опікунами (крім матері і ба­бусі стосовно своїх дітей). З іншого боку, жінки мали деякі привілеї: вони могли в деяких випадках посилатися на незнання закону. Ми розглянули два най­важливіші випадки встановлення опіки в Римі.

Піклування. Здебільшого піклування встановлювалося над душевнохво­рими особами.

Перший випадок. У даному випадку піклування було справою найближ­чого родича і спадкоємця, який піклувався і особою, і майном підопічного. Опікунство над божевільним встановлювалося державою. Оскільки він по­вністю недієзданий, то піклувальник здійснював усі акти самостійно.

Другий випадок. Римське право відзначає піклування над марнотратника­ми. Таке піклування встановлювалося за заявою зацікавлених осіб магістратами, зокрема преторами. Претор проводив необхідне розслідування і якщо визнавав особу з нахилами до марнотратства, то накладав на неї забо­рону. Спочатку ця заборона торкалася майна, яке одержано у спадщину від батька або діда і яке повинно перейти до дітей марнотратника. Згодом ця за­борона поширювалась і на все інше майно. Підданий забороні марнотратник обмежувався в своїй дієздатності і ставився під нагляд піклувальника. Сам він міг укладати договори тільки чистого набуття. У всіх інших випадках потрібна згода куратора.

Контрольні   запитання

Поняття та види сім'ї в Римі. Чим визначається агнатичне і когнатичне споріднення?

Визначення понять "особа власних прав" та "особа чужих прав".

Лінії та ступені кровного споріднення.

Визначити термін "свояки". Чи допускалося близьке свояцтво між всту­паючими в шлюб?

Шлюб та його види в Римі.

Умови вступу в шлюб.

 

 

Способи укладання і припинення шлюбу.

Способи узаконення та усиновлення дітей в Римі.

Особисті та майнові відносини між подружжям.

Припинення батьківської влади.

Опіка і піклування: порядок встановлення та припинення.

«все книги     «к разделу      «содержание      Глав: 87      Главы: <   24.  25.  26.  27.  28.  29.  30.  31.  32.  33.  34. >