§3. Обмеження права власності

Як відомо, римська приватна власність була необмеженим і винятковим правом. Власність відкривала носію цього права всебічну можливість корис­тування і розпорядження річчю і не допускала втручання сторонніх осіб у сферу панування власника. Однак таке необмежене і виняткове панування особи-власника над річчю іноді вступало в суперечність з інтересами самих власників. А тому, як виняток, в інтересах власників окремих правомочностей (наприк-

лад, володіння або користуванння) могло не бути, а в деяких випадках вони . обмежувались.

Обмеження виникали разом з появою самої власності або з'явилися зго­дом у зв'язку з особливим юридичним актом. Підставами виникнення обмежень права власності були закон і правочин.

І. Закон (lex). На підставі закону обмеження права власності виникали вод­ночас з появою самої власності з міркувань суспільного інтересу або в інтересах сусідів за так званим сусідським правом.

1. Обмеження права власності з міркувань суспільного інтересу: а) влас­ник ділянки, розташованої на березі ріки громадського користування, зобов'язаний дати можливість користуватися прибережною смугою; б) влас­ник ділянки, що знаходиться біля дороги громадського користування, на випадок руйнування дороги зобов'язаний надати для користуваня частину своєї землі; в) власник ділянки повинен допустити розкопки на своїй ділянці, однак за завдані збитки він мав право на винагороду в розмірі однієї десятої частини прибутку.

2. Обмеження права власності в інтересах сусідів: а) власник нижчерозта-шованої ділянки повинен терпіти стік води з вищої ділянки; б) власник не міг споруджувати на своїй ділянці будівлю, яка перешкоджала б припливу повітря до ділянки сусіда; в) власник не мав права забороняти сусіду збирати плоди, які падали з дерева на сусідську ділянку.

Названі випадки, звичайно, не є вичерпними.

II. Правочини. Іноді обмеження права власності виникали не разом з ви­никненням самої власності, а внаслідок особливого юридичного акту. Ці обмеження полягали в тому, що низка правомочностей власника надавалася невласнику шляхом правочину: невласнику надавалися речові права на чужу річ. У римському праві існувало чотири таких права: сервітути, емфітевзис, суперфіцій і заставне право.

До числа обмежень права власності відносяться заборони відчуження. Ці

обмеження полягали в тому, що власник був позбавлений права відчужувати свою річ. Такі заборони встановлювалися по-різному: законом, рішенням суду, заповітом та договором.

За законом заборонялося відчужування приданого (dos), дошлюбного да­рунка (donatio).

Право відчужування могло бути заборонено рішенням суду в інтересах по­зивача, наприклад заборона на нерухоме майно відповідача.

Особливий вид обмеження права власності становить спільна власність, яка виникає на підставі договору або заповіту. Враховуючи те, що річ у ціло­му і у всіх своїх частинах належить усім власникам разом, то з цього випливає незапречне правило: розпоряджатися, володіти і користуватися річчю можна

за згодою всіх власників, при цьому кожний користується однаковим голо­сом, незалежно від того, яка частина права йому належить. Незгода одного припиняє розпорядження іншого. У такому випадку право кожного обмежуєть­ся правом інших. Відбувається взаємне обмеження.

Але кожний з власників на свій розсуд може розпоряджатися своєю част­кою права спільної власності. Однак переважне право на набуття відчужуваної одним з власників своєї частки прав у спільній власності належить іншим співвласникам і тільки в разі їх відмови власник-відчужувач мав право прода­ти свою частку третій особі. Кожний із співвласників мав право вимагати поділу спільної власності в будь-який час і інші співласники не могли йому в цьому відмовити, якщо такий поділ не шкодив самій речі.