§5. Рецепція римського права

Після падіння Римської імперії в 476 р. римське приватне право продовжувало існувати і розвиватися в його східній частині — Візантії. Правова культура візантійської імперії, яка була послідовником традицій римської державності, надала друге історичне життя римсь­кому праву. Ця традиція багато змінила у змісті і системі класич­ного римського права, але з урахуванням таких змін римське право лягло в основу правових систем багатьох країн.

У візантійські часи римське право знайшло свою повну кодифі­кацію (звід цивільних законів Юстиніана), яка стала пріоритетним джерелом римського права. Кодифіковане римське право візантійського зразка — особливо Кодекс Юстиніана та його Новели, стали основою для формування нової галузі правової культури — церковного пра­вославного права. Велике значення у справі збереження римського приватного права мала та обставина, що церква усі свої спірні справи (тобто спори між церковними установами, монастирями та окреми­ми їх служителями) вирішувала на основі римського права, внас­лідок чого природно сфера дії римського права значно розширюва­лася.

Історія римського права у Західній Європі, починаючи з епохи Середньовіччя, є прикладом його запозичення в інтересах застосу­вання до особистої юридичної культури та практики.

З початку культурного підйому у Західній Європі на межі XI—XII ст. відбувається відродження римського права, починається його ре­цепція (від reception — сприйняття, запозичення, засвоєння).

Визначну роль у відродженні і популяризації класичного римсь­кого права відіграв Болонський університет, який був заснований наприкінці XI ст. Юридична діяльність Болонської школи виявля­лася у викладанні римського права. Викладання полягало у публіч­ному зачитуванні і тлумаченні джерел римського права, а слухачі одночасно під диктовку записували ці тлумачення (глоси). Звідси й сама школа отримала назву "школа глосаторів".

У другій половині XIII ст. на зміну глосаторам прийшли так звані коментатори або постглосатори. Вони більше уваги приділяли тлумаченню глос, ніж безпосередньо джерелам.

Знову сформоване таким чином римське право стало у XVI ст. головним елементом юридичної науки та практики в Італії, Іспанії, особливо у Німеччині. Судам, наприклад у Німеччині, наказували застосовувати насамперед не національне, а римське право. Реце-поване римське право, яке було засноване спільними зусиллями глосаторів, коментаторів та німецьких вчених-юристів, одержує нову назву — сучасне римське право, яке діяло у Німеччині аж до прийняття Німецького цивільного уложення, що набуло чинності з 1 січня 1900 р. Вплив римського права простежувався в Цивільному кодексі Наполеона 1804 р., в російських цивільних уложеннях 1903 та 1905 pp.

З XVIII ст. починається період наукового освоєння римського права в рамках так званої історичної школи права. Відповідно до

потреб нової школи справжня система римського права взагалі могла бути побудована тільки на підставі римського права, адже правильне розуміння головних інститутів права дає тільки римська правова культура.

Рецепійоване римське приватне право протягом тривалого часу діяло в багатьох країнах Європи як загальне. Воно залишило гли­бокий слід у правосвідомості, цивільному законодавстві, науці і прак­тиці цивільного права.

Рецепція римського приватного права в нашій країні відома з X ст. Однак слід зазначити, що в Україні не було прямої рецепції (тобто запозичення законодавчих рішень), подібної до німецької або фран­цузької правовим систем. Вплив римського приватного права на законодавство України простежується протягом X—XIX ст. Най­давнішою пам'яткою права Київської Русі є "Руська правда", чимало положень якої мають безсумнівну схожість з положеннями римсь­кого приватного права в його візантійській інтерпретації, що свідчить про рецепіювання деяких законів з візантійського законодавства. Більш помітним та широким був вплив римського приватного права на законодавство пізніших часів. Насамперед це стосується Литовсь­ких статутів, які замінили "Руську правду". Литовські статути являли собою загальні кодекси Литовської держави, до складу якої входила тоді Україна. їх джерелами були чинне литовське законодавство та судова практика, положення римського, німецького та польського права.

За обставин, що склалися після приєднання у 1654 р. України до Росії, визначаючи можливості рецепції римського приватного права, треба брати до уваги ставлення до цього питання в Росії.

Значну частину радянського періоду історії наявність приват­ного права визнавалася державою в обмеженому ступені.

Новий Цивільний кодекс України, який набрав чинності з 1 січня 2004 p., закріплює необхідні гарантії та основні принципи приват­ного права, обмежуючи можливості втручання публічної влади у сферу приватного права.