16.8. Звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років

Очевидно, що, не зважаючи на всі передбачені законодавством умови для знаходження новонародженої дитини разом з матір'ю, що відбуває покарання у виді обмеження чи позбавлення волі, забезпечити повний догляд і виховання дитини в умовах місця відбування покарання дуже важко.

Ось чому згідно зі ст. 83 КК засуджених до обмеження волі або до позбавлення волі жінок, які стали вагітними або народили дітей під час відбування покарання, суд може звільнити від відбу­вання покарання в межах строку, на який згідно з законом жінку може бути звільнено від роботи у зв'язку з вагітністю, пологами і до досягнення дитиною трирічного віку. Це є своєрідний іспи­товий строк.

286

Звільнення в такому разі є правом, а не обов'язком суду. Прий­маючи рішення, він враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, характер участі в ньому засудженої, її поведінку до і після вчинен­ня злочину і під час відбування покарання.

Обов'язковою умовою позитивного рішення суду є те, що за­суджена повинна мати сім'ю або родичів, що дали згоду на спільне з нею проживання, або яка має можливість самостійно забезпечити належні умови для виховання дитини (наявність житла, профе­сії, на яку є попит, тощо).

Вказаний інститут звільнення ні за яких умов не може бути застосований до засуджених до позбавлення волі на строк більше п'яти років за умисні тяжкі та особливо тяжкі злочини. Скажі­мо, засуджена за контрабанду (ст. 201 КК), яка є тяжким злочи­ном, до 5 років позбавлення волі жінка, може бути за рішенням суду звільнена від відбування покарання на підставі ст. 83 КК, до засудженої за цей злочин на строк більше п'яти років вказана стаття застосована бути не може.

Після досягнення дитиною трирічного віку або в разі її смерті суд залежно від поведінки засудженої може прийняти такі рішен­ня: 1) звільнити жінку від покарання (при позитивній поведінці);

2)             замінити покарання більш м'яким покаранням, тобто будь-

яким більш м'яким покаранням, ніж те, від відбування якого

була звільнена жінка (у випадках, коли вона стала на шлях вип­

равлення); 3) направити засуджену для відбування покарання,

призначеного за вироком. Але й в цьому випадку суд може повніс­

тю або частково зарахувати у строк відбування покарання час,

протягом якого засуджена не відбувала покарання.

Контроль за поведінкою звільнених від відбування покарання жінок здійснюється органом кримінально-виконавчої системи за місцем їх проживання.

Якщо контролюючий орган встановить, що засуджена, яка була звільнена від відбування покарання протягом строку звільнення: 1) відмовляється від дитини; 2) передала її у дитячий будинок;

3)             зникла з місця проживання; 4) ухиляється від виховання ди­

тини, догляду за нею;  5) систематично (тобто не менше трьох

разів) вчинює правопорушення, що потягли за собою адмініст­

ративні стягнення і свідчать про небажання стати на шлях ви­

правлення,   він  входить  з  поданням до  суду про  направлення

засудженої для відбування покарання, призначеного за вироком.

287

Суд може погодитись з таким поданням і прийняти відповідне рішення.

Якщо в період звільнення від відбування покарання засуджена вчинила новий злочин, суд призначає їй покарання за правила­ми, передбаченими у статтях 71 і 72 КК (ч. 6 ст. 83 КК).

76.9. Звільнення від покарання за хворобою

Після вчинення злочину до постановления вироку або після його постановления особа може захворіти на психічну або іншу тяжку (непсихічну) хворобу.

Питання про звільнення від покарання особи, яка після вчи­нення злочину і до постановления вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє особу можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, вирішене в ч. З ст. 19 КК. Така особа не підлягає покаранню. Суд може застосувати до неї примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню.

Інші ситуації, пов'язані із звільненням від покарання за хво­робою вирішує ст. 84 КК, незалежно від ступеню тяжкості вчи­неного злочину, виду і строку призначеного за його вчинення покарання.

Першою такою ситуацією є наступна: особа під час відбування покарання захворіла на психічну хворобу, яка позбавляє її мож­ливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. Очевидно, що такі особи мають всі ознаки, що відносяться до юри­дичного, психологічного і медичного критеріїв неосудності, хоча на момент вчинення злочину вони і були в стані осудності. Звичай­но, відбувати будь-яке покарання такі особи не можуть. Згідно з ч. 1 ст. 84 КК таку особу суд має звільнити від відбування покаран­ня, незалежно від тяжкості вчиненого нею злочину, строків невід-бутого покарання тощо. Він може застосувати до неї примусові заходи медичного характеру відповідно до статей 92-95 КК (будуть розглянуті далі). Якщо ж судово-психіатрична експертиза дійде висновку, що психічна хвороба, на яку захворіла особа, не позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, суд не зобов'язаний звільняти її від покарання.

288

Другою ситуацією є така: особа після вчинення злочину або після постановления вироку захворіла на іншу тяжку (не пси­хічну) хворобу, яка перешкоджає відбуванню покарання. На­явність такої хвороби до постановления вироку підстав для зас­тосування ст. 84 КК не дає.

Перелік таких хвороб встановлений спільним наказом Дер­жавного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров'я України від 18 січня 2000 р. № 3/6. Йдеться про найбільш тяжкі форми туберкульозу, інфек­цію вірусу імунодефіциту людини, злоякісні новоутворення, тяжкі прояви хвороб ендокринної системи, органів кровообігу тощо. Наявність саме такої хвороби і факт її перешкоджання відбуванню покарання має встановити спеціальна лікарська ко­місія, а при потребі — призначена судом судово-медична експер­тиза.

Незалежно від висновків лікарів, суд може прийняти рішення про звільнення особи від покарання, або не приймати такого рі­шення. Особа, яка захворіла іншою тяжкою хворобою, залишаєть­ся в здоровому глузді і щодо неї, хоч і обмежено, можуть здійсню­ватися передбачені законом заходи примусового і виховного характеру. Треба також мати на увазі, що в системі Державного департаменту України з питань виконання покарань існує мере­жа медичних стаціонарів для лікування хворих всіх профілів. Нарешті, деякі засуджені до позбавлення волі, в першу чергу убивці, сексуальні маніяки тощо, як правило, не заслуговують та таку милість, та й можуть бути схильні до рецидиву.

Отже, суд вирішує питання про звільнення такої категорії осіб від покарання або подальшого його відбування, враховуючи тяжкість вчиненого злочину, характер захворювання особи засудженого та інші обставини справи. Суд також враховує пове­дінку засудженого під час відбуття покарання, ставлення до праці, ступінь його виправлення, чи не ухилявся він від призначеного лікування, а також інші обставини.

І якщо суд дійде висновку про доцільність звільнення від покарання на підставі ч. 2 ст. 84 КК, він приймає позитивне рішення.

Треба зауважити, що засуджені, щодо яких службовою пере­віркою встановлено, що їх хвороба є результатом навмисного заподіяння собі ушкоджень під час відбування покарання,  на

289

звільнення від дальшого відбуття покарання через хворобу не представляються, за винятком випадків, коли під час заподіян­ня таких ушкоджень особа перебувала в стані гострого психіч­ного розладу, що підтверджено лікарями-фахівцями (ч. 2 п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1973 р. № 8 "Про практику застосування судами законодав­ства про звільнення від відбуття покарання засуджених, які захво­ріли на тяжку хворобу").

Нарешті, третьою ситуацією є така, коли військовослужбовці, засуджені до одного із трьох видів покарання: службового обме­ження, арешту (який відбувається згідно з ч. 2 ст. 60 КК військо­вослужбовцями на гауптвахті) або тримання в дисциплінарному батальйоні, визнаються в ході відбування покарання непридат­ними до військової служби за станом здоров'я. У таких випад­ках вони обов'язково і остаточно звільняються судом від пока­рання (÷. 3 ñò. 84 ÊÊ).

Що ж до звільнення від покарання осіб, що захворіли на пси­хічну або іншу тяжку хворобу, то у разі їх одужання, вони по­винні бути направлені для відбування покарання.

При цьому час, протягом якого до осіб застосовувалися при­мусові заходи медичного характеру (тобто до хворих на психіч­ну хворобу), зараховується в строк покарання за правилами, пе­редбаченими в ч. 5 ст. 72 КК, а один день позбавлення волі дорівнює одному дню застосування примусових заходів медич­ного характеру (ч. 4 ст. 84 КК). Отже, особам, які звільнені від покарання у зв'язку із захворюванням на іншу тяжку хворобу в разі їх вилікування строк лікування у строк відбутого пока­рання не зараховується.

Особи, звільнені від покарання у зв'язку з захворюванням на психічну або іншу тяжку хворобу, не можуть (навіть у разі оду­жання) бути примушені для подальшого відбування покарання, якщо закінчилися строки давності, передбачені ст. ст 49, 80 КК, або у наявності є інші підстави для звільнення від покарання (наприклад, акт амністії).

Особи, звільнені від подальшого відбування покарання, мають вважатися такими, що мають судимість на загальних підставах (ст. 89 КК), крім осіб, до яких застосовані примусові заходи ме­дичного характеру.

290

16.10. Амністія

Амністія (від грец. Amnestia — забуття, прощення) — це акт законодавчої влади, який приймається Верховною Радою Ук­раїни як закон і яким повністю або частково звільняються від кримінальної відповідальності і покарання певні категорії осіб, винних у вчиненні злочинів.

Амністія оголошується законом про амністію, який приймається відповідно до положень Конституції України, Кримінального ко­дексу України та Закону України від 1 жовтня 1996 р. (із зміна­ми і доповненнями) "Про застосування амністії в Україні".

Згідно з ч. З ст. 92 Конституції амністія оголошується Зако­ном України, тобто знаходиться у компетенції Верховної Ради України.

Питанням амністії присвячені ст. 44, 85, 86 КК, п. 4. ч. 1, ч. 2, 3, 5 ñò. 6 ÊÏÊ, à òàêîæ ñò. 152, ÷. 1 ñò. 154 ÊÂÊ.

Таким чином, треба вважати, що амністія є комплексним інсти­тутом державного, кримінального й кримінально-процесуально­го і кримінально-виконавчого права.

Приймаючи рішення про амністію, держава підкреслює гума­ністичний напрям у своїй внутрішній політиці, дає можливість певним категоріям злочинців відчути піклування про себе і не допускати вчинення злочинів у майбутньому.

Акт амністії не змінює і не відміняє кримінальний закон, що передбачає відповідальність за діяння, вчинене амністованою осо­бою. Амністія не кидає тіні на законність і обґрунтованість ви­року, винесеного такій особі, не реабілітує її.

Акт амністії поєднує в собі звільнення як від кримінальної відповідальності, так і звільнення від покарання (ст. 44, 85, 86 КК, ст. 1 Закону від 1 жовтня 1996 p.).

Амністія згідно з прийнятим законом розповсюджується на певні категорії осіб (тобто має не персоніфікований характер), які на думку законодавців, заслуговують на застосування до них цього акту. Категорії цих осіб і умови їх звільнення визнача­ються в кожному акті про амністію окремо.

Акт амністії приймається з нагоди певної знаменної події в житті держави ("День незалежності" тощо). Закон про амністію не може прийматися частіше одного разу протягом календарного року (крім так званих умовних амністій).

291

У всіх випадках не підлягають амністії:

особи, яким смертну кару (призначену у часи, коли вона

була передбачена законом) в порядку помилування замінено на

позбавлення волі, і особи, засуджені до довічного позбавлення

волі;

особи, що мають дві і більше судимості за вчинення умис­

них тяжких і особливо тяжких злочинів;

особи, яких засуджено за особливо небезпечні злочини проти

держави, бандитизм, умисне вбивство при обтяжуючих обстави­

нах;

особи, яких засуджено за вчинення умисного тяжкого чи

особливо тяжкого злочину (крім злочинів, передбачених у п. 3)

і які відбули менше половини призначеного вироком суду основ­

ного покарання.

Законом про амністію може бути передбачено:

повне звільнення зазначених у ньому осіб від криміналь­

ної відповідальності чи від відбування покарання (як основного,

так і додаткового);

часткове звільнення зазначених у ньому осіб від відбуван­

ня призначеного судом покарання (як основного, так і додатко­

вого);

заміна засудженим покарання або його невідбутої части­

ни більш м'яким покаранням (ч. З ст. 86 КК).

У першому випадку така амністія зветься повною, у другому і третьому — частковою.

Судимість законом про амністію не знімається. Це питання вирішується на підставі ст. 88-91 КК із врахуванням фактично відбутого покарання.

Дія закону про амністію поширюється на злочини, вчинені до дня набрання ним чинності включно (маються на увазі ті злочини, по яких особи, що їх вчинили, підлягають амністії). Амністія не поширюється на злочини, що тривають або продов­жуються (див. розділ "Множинність злочинів"), якщо вони закін­чені, припинені або перервані після прийняття закону про амніс­тію. Наприклад, якщо людина незаконно зберігала вибухові речовини (ч. 1 ст. 263 КК), і на осіб, які вчинили цей злочин, з певної дати була оголошена амністія, то продовження зберіган­ня цих речовин означає, що амністія на цей злочин не поши­рюється.

292

Законом передбачена ще так звана умовна амністія, яка прак­тично не застосовувалася. К суть сформульована таким чином: "У виняткових випадках, з метою припинення суспільно небезпеч­них групових проявів, чинність амністії може бути поширено на діяння, вчинені до певної дати після оголошення амністії, за умови обов'язкового виконання до цієї дати вимог, передбачених в за­коні про амністію" (ч. 2 ст. 4 Закону від 1 жовтня 1996 p.).

На вже виконане до вступу в силу закону про амністію пока­рання майнового характеру (конфіскація майна, штраф) цей акт не поширюється. У той же час амністія не звільняє від обов'язку відшкодувати заподіяну злочином шкоду, покладеного на винну особу вироком чи рішенням суду (йдеться про необхідність по­дальшого виконання амністованим його обов'язків, що випли­вають із задоволеного судом цивільного позову, пов'язаного із вчиненням   злочину).

Остаточне рішення у справах конкретних осіб, що підпадають під амністію, приймає суд. Він приймає рішення, впевнившись, що особа відповідає всім вимогам, які сформульовані в законі про амністію.

Якщо акт амністії вступає в силу, коли справа знаходиться у стадії судового розгляду, суд доводить розгляд справи до кінця і постановляє обвинувальний вирок із звільненням засудженого від покарання (ч. 2 ст. 6 КПК). Закриття справи за актом амністії не допускається, якщо обвинувачений проти цього заперечує. В цьому разі провадження у справі продовжується в звичайному порядку (ч. З ст. 6 КПК).

16.11. Помилування

Помилування — це акт Президента України, за яким певна особа (група осіб) повністю або частково звільняється від пока­рання.

Згідно з п. 27 ч. 1 ст. 106 Конституції України помилування є прерогативою глави держави.

Питання помилування також регламентується ст. 44, 85, 87 КК. Указом Президента України від 12 квітня 2000 р. № 588/2000 затверджено Положення "Про порядок здійснення помилуван­íÿ".

293

У ч. 1 ст. 44 КК зазначається, що особа, яка вчинила злочин, звільняється від кримінальної відповідальності на підставі акта помилування. Таким чином, закон наділяє Президента правом помилування осіб, відносно яких ще не було постановлено обви­нувального вироку, але така форма помилування у практиці не зустрічається, не зазначена вона і у затвердженому Указом Пре­зидента України Положенні "Про порядок здійснення помилу­вання".

У вказаному Положенні зафіксовано, що клопотання про поми­лування може бути подано після набрання вироком законної сили (ч. 1 ст. 4). Із клопотанням про помилування можуть зверта­тись засуджена особа, а також захисник, батьки, дружина (чоло­вік), діти, законний представник, громадські організації (ст. 3).

Помилування засуджених здійснюється у вигляді:

заміни  довічного  позбавлення  волі  на позбавлення  волі  на

певний строк. Цей строк має бути не менше двадцяти п'яти

років (ч. 2 ст. 87 КК). У разі засудження особи до довічного

позбавлення волі клопотання про помилування її може бути

подано після відбуття нею не менше як двадцяти років при­

значеного покарання (ч. 2 ст. 4 Положення);

повного або часткового звільнення від відбування як основ­

ного, так і додаткового покарання;

заміни покарання або його невідбутої частини більш м'яким

покаранням.

Про помилування Президент України видає Указ (ст. 16 По­ложення). Він має персоніфікований характер. Якихось додат­кових рішень для виконання Указу не потрібно.

Коло засуджених осіб, відносно яких може бути здійснено по­милування законом не визначене. Практично це може бути будь-який засуджений і Президент може прийняти відносно нього будь-яке з вказаних рішень зразу після засудження до покарання або в ході його відбування (певні обмеження для помилування засуд­жених до довічного позбавлення волі були наведені вище).

Під час розгляду клопотання про помилування враховуються: характер і ступінь тяжкості вчиненого злочину, особа засудже­ного, його поведінка, ставлення до праці, участь у громадському житті в місцях відбування покарання, строк відбутого покарання та інші обставини; думка керівника установи виконання пока­рань або іншого органу, який відає виконанням вироку, спостереж-

294

ної комісії, служби у справах неповнолітніх, громадських органі­зацій і трудових колективів, а в необхідних випадках також думка місцевого органу виконавчої влади та органу місцевого само­врядування (ст. 12 Положення).

Особа, яку раніше було неодноразово (два і більше разів) за­суджено за вчинення умисних злочинів, або до якої раніше було застосовано амністію, помилування, умовно-дострокове звільнен­ня від відбування покарання, заміну невідбутої частини пока­рання більш м'яким, звільнення від відбування покарання з ви­пробуванням, якщо вона до погашення чи зняття судимості знову вчинила умисний злочин, може бути помилувана лише у винят­кових випадках (ст. 13 Положення).

Клопотання про помилування засуджених, які не стали на шлях виправлення, відбули незначну частину призначеного їм строку покарання, а також клопотання осіб, засуджених за особ­ливо тяжкі злочини, розглядаються лише за наявністю надзви­чайних обставин (ст. 14 Положення).

Підготовку матеріалів для розгляду клопотання про помилу­вання здійснює Управління з питань помилування Адміністрації Президента України. Підготовлені Управлінням матеріали попе­редньо розглядаються Комісією при Президенті України у пи­таннях помилування. Комісія вносить Президентові пропозиції про застосування помилування.

Контрольні питання

Що таке звільнення від покарання? Чим воно відрізняється від

звільнення від кримінальної відповідальності?

Назвіть види звільнення від покарання.

В чому полягає звільнення від покарання у зв'язку з втратою осо­

бою суспільної небезпеки?

Які умови звільнення від відбування покарання з випробуванням

і які обов'язки можуть бути покладені на особу, щодо якої застосо­

вано цей інститут?

Охарактеризуйте інститут звільнення від відбування покарання з

випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до

семи років.

В чому полягає сутність звільнення від відбування покарання у

зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального

вироку?

295

Що таке умовно-дострокове звільнення від відбування покарання

і які підстави застосування цього інституту?

Які умови заміни невідбутої частини покарання більш м'яким?

Охарактеризуйте  інститут  звільнення  від  відбування  покарання

вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років.

Які особливості звільнення від покарання за хворобою?

Що таке амністія? До яких осіб вона не застосовується? Які види

вона має?

Чим характерне помилування?

В чому полягає різниця між амністією і помилуванням?

Розділ XVII

СУДИМІСТЬ

Поняття судимості та її правові наслідки

Погашення судимості

Зняття судимості

17.1. Поняття судимості та її правові наслідки

Судимість — це особливий правовий стан особи, який вини­кає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком щодо неї, яким вона засуджується до певного покарання, і по­в'язаний з настанням для цієї особи певних негативних право­вих наслідків. Стан судимості закінчується її погашенням або зняттям.

Інституту судимості присвячений розділ ХІП Загальної час­тини ÊÊ (ñò. 88-91).

Після вступу в силу обвинувального вироку з призначенням винній особі покарання (в тому числі й зі звільненням від його відбування з випробуванням) у неї виникає стан судимості. Цей стан завершується у певних випадках моментом відбуття пока­рання (закінченням строку випробовування), а у більшості ви­падків він продовжується і після відбуття покарання, до закін­чення певних, встановлених в законі строків.

Отже, строк судимості складається з: а) проміжку часу від вступу вироку у законну силу і до початку його виконання; б) пе­ріоду відбування покарання; в) проміжку часу від відбуття пока­рання (або від звільнення від його подальшого відбування) і до моменту погашення судимості або зняття її судом.

Доцільність інституту судимості обумовлена необхідністю закріплення мети покарання, у першу чергу — спеціального і загального попередження злочинів.

297

Судимість має правове значення у разі вчинення нового зло­чину, а також в інших випадках, передбачених законами Украї­ни (÷. 2 ñò. 88 ÊÊ).

Особа, що має судимість, піддається певним обмеженням ци­вільно-правового і адміністративно-правового характеру (т. з. загально-правові наслідки), які покликані сприяти запобіганню нових злочинів і мають певний примусовий вплив. Ці наслідки мають безумовний характер, адже настають в результаті припи­су закону або судового рішення.

Так, наявність у особи судимості є перешкодою для обіймання нею певних посад і заняття певними видами діяльності. Судимість не дозволяє особі бути суддею, нотаріусом, судовим експертом, адвокатом, співробітником прокуратури, служби безпеки, міліції тощо. Не може бути обраним депутатом Верховної Ради Украї­ни, Верховної Ради Автономної Республіки Крим громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину. Особи, які мають судимість за крадіжку, хабарництво та інші корисливі злочини, не можуть бути зареєстровані як підприємці, не мо­жуть виступати співзасновниками підприємницької організації, а також займати в підприємницьких товариствах та їх спілках (об'єднаннях) керівні посади і посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю.

За певними категоріями осіб, які мають судимість після відбут­тя покарання у виді позбавлення волі, згідно з законом від 1 груд­ня 1994 р. "Про адміністративний нагляд за особами, звільне­ними з місць позбавлення волі" судом встановлюється адміністративний нагляд, який пов'язаний з певними обмежен­нями їх прав і свобод.

Поруч із загально-правовими наслідками особа, що має су­димість, може відчути наслідки кримінально-правового харак­теру, пов'язані із цим станом. Але вони мають умовний харак­тер, тобто настають тільки у випадках, коли особа, перебуваючи у стані судимості, вчинить новий злочин. Отже можливість на­стання цих наслідків є важливим запобігальним чинником для впливу на особу, що має судимість.

Так, у частині статей Особливої частини КК наявність суди­мості за аналогічний злочин є кваліфікуючою ознакою. Напри­клад, порушення порядку здійснення операцій з металобрухтом

298

(ст. 213 КК) буде кваліфікуватися за ч. 2 цієї статті, якщо вчи­нене особою, раніше судимою за злочин, передбачений цією стат­тею.

Судимість також входить у більш широке поняття, яким є повторність злочину. Вчинення тотожного (а в певних випадках і однорідного) злочину за наявності судимості за аналогічне діян­ня є різновидом повторності, що теж у багатьох випадках є ква­ліфікуючим чинником. Скажімо, вчинена повторно (в т. ч. і за наявності судимості) легалізація (відмивання) доходів, одержа­них злочинним шляхом, кваліфікується за ч. 2 ст. 209 КК.

Вчинення злочину особою повторно та рецидив злочину є обста­винами, що обтяжують покарання (п. 1 ч. 1 ст. 67 КК). Вчинен­ня злочину при наявності судимості за злочин, вчинений раніше, за певних умов збільшує строки настання формально-юридичної підстави для умовно-дострокового звільнення від відбування покарання (ст. 81 КК) або заміни невідбутої частини покарання більш м'яким (ст. 82 КК).

Наявність судимості позбавляє можливості застосовувати до особи звільнення від кримінальної відповідальності (ст. 45—48 ÊÊ).

Судимість пов'язана із призначенням покарання (в тому числі й зі звільненням від його відбування з випробуванням). Тому особи, засуджені за вироком суду без призначення покарання або звільнені від покарання чи такі, що відбули покарання за діяння, злочинність і караність якого усунута законом, а також які були реабілітовані, визнаються такими, що не мають суди­мості (÷. 3, 4 ñò. 88 ÊÊ).

17.2. Погашення судимості

Погашення судимості є таким моментом закінчення перебу­вання особи у стані судимості, який здійснюється автоматично ("сам по собі"). Для цього не потрібно ані спеціального рішен­ня суду, ані іншого документа, який би засвідчував даний факт. Але погашення судимості може статися за наявністю певних, встановлених законом, умов.

Ст. 89 КК регламентує строки погашення судимості. їх мож­на розподілити на три види:

299

Судимість погашається закінченням встановленого виро­

ком суду іспитового строку при дотриманні особою передбачених

законом вимог. Так, особи, засуджені відповідно до ст. 75 і 79

КК,  якщо протягом вказаного строку вони не вчинять нового

злочину, виконають обов'язки, покладені на них судом у відповід­

ності зі ст. 76 КК, і не порушать вимог, передбачених ст. 78, 79

КК, звільняються судом від реального відбуття покарання після

збігу іспитового строку і вважаються такими, що не мають суди­

мості.  Це означає,  що їх судимість погашається.  Якщо строк

додаткового покарання перевищує тривалість іспитового строку,

особа визнається такою, що не має судимості, після відбуття цього

додаткового покарання (п. 1 і 2 ст. 89 КК).

Судимість погашається в момент відбуття особою певних

видів покарання: позбавлення права обіймати певні посади чи

займатися певною діяльністю, службового обмеження для військо­

вослужбовців або тримання в дисциплінарному батальйоні війсь­

ковослужбовців чи дострокового звільнення від цих покарань,

після  відбуття  військовослужбовцем  покарання  на гауптвахті

замість арешту (п. 3-4 ст. 89 КК).

Судимість погашається після відбуття особою покарання

через певні, вказані в законі строки, які диференційовані залеж­

но від виду покарання і ступеню тяжкості вчиненого злочину:

штраф, громадські роботи, виправні роботи — через рік з дня

відбуття покарання; обмеження волі, а також позбавлення волі

за злочини невеликої тяжкості — через два роки з дня відбуття

покарання;  позбавлення волі за злочин середньої тяжкості —

через три роки з дня відбуття покарання; позбавлення волі за

тяжкий злочин — через шість років з дня відбуття покарання;

позбавлення волі за особливо тяжкий злочин — через вісім років

з дня відбуття покарання (п. 5-9 ст. 89 КК).

Закон має на увазі відбуття як основного так і додаткового покарання. Скажімо, особа була засуджена на чотири роки поз­бавлення волі і як додаткове покарання їй було призначено три роки позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю. Строк погашення судимості почне обчислю­ватися після семи років і буде визначатися залежно від ступеня тяжкості вчиненого злочину.

При умовно-достроковому звільненні або іншому достроково­му звільненні від відбування покарання строк судимості почи-

300

нає обчислюватися не з моменту закінчення призначеного су­дом строку покарання, а з моменту фактичного дострокового звільнення особи від відбування основного і додаткового пока­рання.

Якщо невідбуту частину покарання було замінено більш м'я­ким покаранням, то строк погашення судимості обчислюється з дня відбуття більш м'якого покарання (основного та додаткового) (÷. 4 ñò. 90 ÊÊ).

Сплив вказаних в п. 5-9 ст. 89 КК строків погашення суди­мості призводить особу до стану, коли вона визнається такою, що не має судимості, тільки у випадках, коли під час перебігу вказа­ного строку нею не буде вчинено нового злочину.

Якщо особа, що відбула покарання, до закінчення строку по­гашення судимості знову вчинить злочин, перебіг строку пога­шення судимості переривається і обчислюється заново. У цих випадках строки погашення судимості обчислюються окремо за кожний злочин після фактичного відбуття покарання (основ­ного та додаткового) за останній злочин (ч. 5 ст. 90 КК).

Тобто перебіг цих строків судимості (інколи їх не два, а більше у однієї особи) здійснюється паралельно і кожний закінчується в строки, вказані в законі.

В разі засудження особи за сукупністю злочинів (ст. 70 КК) чи сукупністю вироків (ст. 71 КК) строк погашення судимості повинен обчислюватися з моменту відбуття остаточного пока­рання, але для кожного злочину, за вчинення якого відбула по­карання особа, цей строк буде самостійним, залежно від кате­горії злочинів і в розрізі диференційованих згідно з п. 5-9 ст. 89 КК строків.

Скажімо, за сукупністю злочинів особа була засуджена за на­ругу над могилою (ст. 297 КК) до одного року позбавлення волі і за кваліфіковане хуліганство (ч. 4 ст. 296 КК) до шести років позбавлення волі. Остаточне покарання було призначене у виді семи років позбавлення волі. Після відбуття цього строку (або після дострокового звільнення від відбуття покарання) почина­ється перебіг строків погашення судимості, який для злочину середньої тяжкості (ст. 297 КК) становить три роки, а для тяж­кого злочину (ч. 4 ст. 296 КК) — шість років.

301

17.3. Зняття судимості

Зняття судимості полягає у припиненні стану судимості постановою судді до закінчення встановлених ст. 89 КК строків погашення судимості.

Тобто йдеться про дострокове зняття судимості порівняно зі строками погашення її.

Зняття судимості можливе тільки при засудженні особи до обмеження або позбавлення волі (ч. 1 ст. 91 КК). Зняття суди­мості при засудженні до інших видів покарання недоцільне, адже по їх відбутті строк судимості становить всього один рік.

Закон не пов'язує зняття судимості зі ступенем тяжкості вчи­неного особою злочину та строком відбутого покарання.

Підставою застосування інституту зняття судимості є те, що особа зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення (ці положення розглянуті в параграфі про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання).

Зняття судимості можливе тільки постановою судді і допуска­ється лише після закінчення не мнеш як половини зазначеного у ст. 89 КК строку погашення судимості.

Порядок зняття судимості встановлюється ст. 414 КПК.

Клопотання про зняття судимості розглядається за участю особи, яка його порушила, а у разі звернення з клопотанням колективу підприємства, установи, організації — за участю та­кож їх представника.

Якщо суддя відмовить у достроковому знятті судимості, пов­торне клопотання може бути порушено не раніше як через рік з дня відмовлення.

Інститут погашення судимості є обов'язковим, а зняття суди­мості — факультативним, таким, що вирішується судом стосов­но конкретного клопотання. Водночас як погашення, так і зняття судимості є чинником остаточним і безумовним.

Контрольні питання

Які правові наслідки пов'язані з судимістю?

Що таке погашення судимості?

Охарактеризуйте зняття судимості і його умови.

302

Розділ XVIII

прикусові заходи медичного

хпрпктеру та примусове

пікувпння

Поняття та мета примусових заходів медичного характеру

й примусового лікування

Види примусових заходів медичного характеру

Застосування примусових заходів медичного характеру

й примусового лікування

18.1. Поняття та мета примусових заходів медичного характеру й примусового лікування

Розділ XIV Загальної частини КК присвячений проблемі при­мусових заходів медичного характеру й примусового лікування.

Хоча в основі і першого, і другого інституту лежить примусове лікування особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, підста­ви і правові наслідки їх застосування, а також коло осіб, до яких вони можуть бути застосовані, різні.

Примусові заходи медичного характеру полягають у при­значеному за рішенням суду обов'язковому лікуванні від пси­хічної хвороби (психічного розладу) особи, яка вчинила суспіль­но небезпечне діяння, передбачене статтею Особливої частини КК.

Примусове лікування полягає у призначеному за рішенням суду обов'язковому лікуванні від хвороби, що становить небез­пеку для здоров'я інших осіб (наркоманія, алкоголізм, сифіліс тощо) особи, що відбуває покарання за вчинений злочин.

Примусові заходи медичного характеру і примусове лікуван­ня не є покаранням, хоча мають з ним певну схожість.

303

Вони, як і покарання, призначаються судом до осіб, що вчи­нили суспільно небезпечне діяння і є заходами державного при­мусу.

У той же час ці заходи не мають ознаки кари і призначаючи їх, суд не переслідує такої мети. Вони також не мають на меті виправлення особи, до якої застосовуються. Згідно зі ст. 92 КК мета примусових заходів медичного характеру полягає у обов'яз­ковому лікуванні особи, до якої вони застосовані, а також у запо­біганні вчинення нею суспільно небезпечних діянь. Такі діяння можуть носити і саморуйнуючий характер. Можна сказати, що таку ж мету переслідує і примусове лікування. У всіх випадках ці заходи націлені на соціалізацію особи, надання їй можливості реалізувати себе у подальшому житті.

18.2. Види примусових заходів медичного характеру

Згідно зі ст. 92 КК примусовими заходами медичного харак­теру є надання амбулаторної психіатричної допомоги, поміщен­ня особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК, в спе­ціальний лікувальний заклад.

У ст. 93 КК міститься перелік осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру.

По-перше, це особи, які вчинили у стані неосудності суспільно небезпечне діяння.

Особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, перебувала в стані неосудності, не підлягає кримінальній відповідальності. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру (÷. 2 ñò. 19 ÊÊ).

По-друге, це особи, які вчинили у стані обмеженої осудності злочин.

Визнання особи такою, що під час вчинення злочину була об­межено осудною може бути підставою для застосування приму­сових заходів медичного характеру (ст. 20 КК).

По-третє, це особи, які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановления вироку. Якщо

304

хвороба позбавляє особу можливості усвідомлювати свої дії (без­діяльність) або керувати ними, до неї за рішенням суду можуть застосовуватись примусові заходи медичного характеру. Після одужання така особа може підлягати покаранню (ч. З ст. 19 КК, ÷. 4 ñò. 95 ÊÊ).

По-четверте, це особи, які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу під час відбування пока­рання. Якщо хвороба позбавляє особу можливості усвідомлю­вати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, вона звільняється від покарання. До такої особи можуть застосовуватись приму­сові заходи медичного характеру. У разі одужання особи, при відсутності підстави для звільнення від покарання, вона повин­на бути направлена для його відбування (ч. 4 ст. 84 КК, ч. 4 ñò. 95 ÊÊ).

Якщо на психічну хворобу захворів засуджений до виправ­них робіт або штрафу, судця у всіх випадках виносить постанову про звільнення його від подальшого відбування покарання (ч. З ñò. 408 ÊÏÊ).

От. 94 КК передбачає чотири види примусових заходів ме­дичного характеру:

надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусо­

вому порядку;

госпіталізація  до   психіатричного   закладу  із   звичайним

наглядом;

госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим на­

глядом;

госпіталізація до психіатричного закладу із суворим на­

глядом.

Вибір конкретного заходу залежить від: а) характеру та тяж­кості захворювання (медичний критерій); б) тяжкості вчинено­го злочину (юридичний критерій); в) ступеня небезпечності пси­хічно хворого для себе або для інших осіб (кримінологічний критерій).

Суд може взагалі не визнати за необхідне застосування до психічно хворого примусових заходів медичного характеру і передати його на лікування родичам або опікунам з обов'язко­вим лікарським наглядом (ч.  6 ст.  94 КК).

Згідно із законом сутність примусових заходів медичного характеру полягає у наступному.

305

Надання амбулаторної психіатричної допомоги в приму­совому порядку може бути застосоване судом стосовно особи, яка страждає на психічні розлади і вчинила суспільно небезпеч­не діяння, якщо особа за станом свого психічного здоров'я не потребує госпіталізації до психіатричного закладу (ч. 2 ст. 94 ÊÊ).

Госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворо­го, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння потребує тримання у психіат­ричному закладі і лікування у примусовому порядку (ч. З ст. 94 ÊÊ).

Госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим на­глядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, не пов'язане з пося­ганням на життя інших осіб, і за своїм психічним станом не становить загрози для суспільства, але потребує тримання у пси­хіатричному закладі та лікування в умовах посиленого нагляду (÷. 4 ñò. 94 ÊÊ).

Госпіталізація до психіатричного закладу із суворим на­глядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, пов'язане з посяган­ням на життя інших осіб, а також щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння становить особливу небезпеку для суспіль­ства і потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах суворого нагляду (ч. 5 ст. 94 КК).

Амбулаторна психіатрична допомога полягає у відвідуванні лікаря-психіатра у встановлений ним час або відвідування та­ким лікарем хворої особи за місцем проживання і виконан­ням такою особою приписів лікаря.

Госпіталізація до психіатричного закладу полягає у помі­щенні хворої особи до стаціонару психіатричної лікарні або пси­хіатричного відділення лікарні. Відмінність видів нагляду по­лягає в особливостях його організації і контролю за хворими.

Щодо осіб, визнаних обмежено осудними, то до них може бути застосована судом тільки амбулаторна психіатрична допомога в примусовому порядку, бо вони страждають на психічні розлади, про які йде мова в ч. 2 ст. 94 КК.

306

18.3. Застосування примусових заходів медичного характеру й примусового лікування

Примусові заходи медичного характеру та примусове лікуван­ня призначаються судом без вказівки на тривалість строку засто­сування цих заходів. Адже у кожному окремому випадку хвороб­ливий стан особи може мати різні характеристики і передбачити попередньо строк необхідного лікування неможливо.

Оскільки лікування носить примусовий характер і призна­чається за рішенням суду, за його виконанням встановлюється судовий нагляд. Це стосується як примусових заходів медичного характеру, так і примусового лікування від алкоголізму чи нар­команії. Проходження курсу примусового лікування від інших хвороб, небезпечних для здоров'я не тільки особи, яка проходить курс такого лікування, а і сторонніх людей, контролюється орга­ном, що виконує покарання.

Ситуацію щодо осіб, до яких застосовані примусові заходи медичного характеру, суд розглядає не рідше, ніж кожні шість місяців, приймаючи на підставі медичних висновків рішення про продовження, зміну або припинення застосування цих заходів.

Так, згідно з ч. 1 ст. 95 КК, продовження, зміна або припинен­ня застосування примусових заходів медичного характеру здійс­нюється судом за заявою представника психіатричного закладу (лікаря-психіатра), який надає особі таку психіатричну допомо­гу, до якої додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який обґрунтовує необхідність продовження, зміни або припинення застосування таких примусових заходів.

У разі припинення застосування примусових заходів медич­ного характеру через змінення психічного стану особи на краще, суд може передати її на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом (ч.  З ст.  95 КК).

Щодо примусового лікування, то воно застосовується до осо­би, відносно якої судом постановлено обвинувальний вирок, не­залежно від покарання. Наявна у засудженого хвороба, що ста­новить небезпеку для здоров'я інших осіб, може мати безпосереднє відношення до факту вчинення злочину (вчинення наркоманом крадіжки для придбання на викрадене наркотичних засобів, за­раження венерично хворою особою іншої особи тощо), але й може

307

такого відношення не мати (хворий на СНЩ вчинив вбивство, особа, що має відкриту форму туберкульозу, вчинила хуліганство тощо). У всіх випадках факт наявності хвороби і те, що вона становить небезпеку для здоров'я інших осіб, має бути доведено відповідним висновком лікувальної установи (ч. 4 ст. 324 КПК).

У разі призначення покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання. У разі призначення інших видів пока­рань примусове лікування здійснюється у спеціальних лікуваль­них закладах (ч. 2 ст. 96 КК).

Питання про припинення примусового лікування від алко­голізму чи наркоманії, призначеного відповідно до ст. 96 КК, вирішується суддею районного (міського) суду за місцем зна­ходження виправно-трудової установи (зараз — кримінально-виконавчої установи) або медичного закладу, де засуджений пе­ребуває на лікуванні, за поданням адміністрації цієї установи чи закладу на підставі висновку лікарської комісії (ч. 2 ст. 411і КПК).

Контрольні питання

Дайте визначення понять "примусові заходи медичного характеру"

й "примусове лікування".

Яку мету переслідує застосування примусових заходів медичного

характеру й примусового лікування?

Що спільного й що розбіжного в покаранні, з одного боку, й приму­

сових заходах медичного характеру й примусовому лікуванні — з

другого?

Чим відрізняються примусові заходи медичного характеру від при­

мусового лікування?

До кого можуть бути застосовані примусові заходи медичного ха­

рактеру?

Назвіть види примусових заходів медичного характеру.

Який порядок продовження, зміни або припинення застосування

примусових заходів медичного характеру?

308

Розділ XIX

особливості кримінальної відповідальності та покарання

НЕПОВНОЛІТНІХ

Проблема кримінальної відповідальності неповнолітніх

Особливості звільнення неповнолітніх від кримінальної

відповідальності

Види покарань, що застосовуються до неповнолітніх,

і особливості їх призначення

Особливості звільнення неповнолітніх від покарання

та його відбування

Особливості погашення та зняття судимості відносно

неповнолітніх

19.1. Проблема кримінальної

відповідальності неповнолітніх

Неповнолітні — це особи у віці від 14 років до 18 років. Малолітні — особи, які не досягли чотирнадцяти років (ст. 6 СК України).

Від природи неповнолітні за біологічними і психологічними показниками значно відрізняються від осіб повнолітніх (дорос­лих), що і визначає особливості їх соціального і правового статусу.

Державні органи й установи повинні здійснювати, головним чином, "батьківські" заходи щодо неповнолітніх, максимально сприяючи їх соціалізації, вихованню достойними громадянами держави. Кримінально-правові заходи державного примусу вель­ми небажані щодо неповнолітніх. Адже неповнолітні не мають достатнього життєвого досвіду, легко піддаються навіюванню, не завжди розуміють різницю між моральним і аморальним, у них в значній мірі відсутні необхідні знання, навички соціальної поведінки, адекватна оцінка своїх вчинків.

309

І все ж, сьогоднішній стан злочинності в Україні, в тому числі серед неповнолітніх, не дає можливості відмовитись від застосу­вання до них заходів кримінально-правового впливу, коли інші види державного впливу вичерпані або неефективні.

Законом встановлений оптимальний вік, з якого можлива кримінальна відповідальність громадян, — шістнадцять років і тільки за деякі злочини, суспільна небезпека яких очевидна і для осіб молодшого віку — з чотирнадцяти років (ст. 22 КК).

Головною метою застосування кримінально-правових заходів щодо неповнолітніх, які вчинили злочин, є їх виправлення, недо­пущення рецидивних проявів з їх боку. Неповнолітній злочи­нець повинен відчути особливість підходу суспільства до питан­ня його відповідальності за вчинене.

Відправною позицією кримінального законодавства є така, що вчинення злочину неповнолітнім завжди є обставиною, що по­м'якшує покарання (п. З ч. 1 ст. 66 КК). Закони про амністію в першу чергу розповсюджуються на неповнолітніх злочинців. Але цього недостатньо.

У КК міститься розділ XV Загальної частини "Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх". Всі ці особливості мають виключно пільговий характер порівняно з кримінальною відповідальністю і покаранням повнолітніх зло­чинців.

Підстави і принципи кримінальної відповідальності непов­нолітніх єдині із тими, що закон встановлює для дорослих.

На них розповсюджуються положення норм Загальної і Особ­ливої частин КК, за тими виключеннями і відмінностями, які зазначені в розділі XV Загальної частини.

Ці виключення й відмінності стосуються питань звільнення від кримінальної відповідальності, видів і розмірів покарань, що застосовуються до неповнолітніх, звільнення їх від відбування покарання, погашення та зняття з них судимості.

19.2. Особливості звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності

У розділі XV Загальної частини КК передбачено специфіч­ний,   характерний   тільки   для   неповнолітніх   злочинців   вид

310

звільнення від кримінальної відповідальності: із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 97 КК). У цьому розділі також визначені пільгові умови звільнення від криміналь­ної відповідальності осіб, які вчинили злочин у віці до вісімнад­цяти років, у зв'язку із закінченням строків давності, порівняно з умовами, передбаченими у ст. 49 КК.

Примусові заходи виховного характеру є заходами криміналь­но-правового впливу, але вони не є кримінальним покаранням і можуть застосовуватись замість нього. В основі своїй вони є захо­дами виховання, переконання і, базуючись на принципах гуманіз­му і економії кримінального покарання, мають на меті вплинути на неповнолітнього таким чином, щоб відвернути його від подаль­ших злочинних намірів. Елемент примусу у вказаних заходах має не головне значення, хоча його вага різна стосовно окремих їх видів.

Перелік примусових заходів виховного характеру дається у ÷. 2 ñò. 105 ÊÊ.

Застереження. За своєю суттю воно є попередженням про

більш суворий підхід до неповнолітнього у разі кримінального

рецидиву з його боку.

Обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до

поведінки неповнолітнього. "Під обмеженням дозвілля і вста­

новленням   особливих  вимог  щодо   поведінки   неповнолітнього

слід розуміти: обмеження перебування поза домівкою в певний

час доби; заборону відвідувати певні місця, змінювати без згоди

органу, який здійснює за ним нагляд, місце проживання, навчан­

ня чи роботи, виїжджати в іншу місцевість; вимогу продовжити

навчання, пройти курс лікування при хворобливому потягу до

спиртного або вживанні наркотичних засобів, психотропних ре­

човин, їх аналогів тощо" (п.  5 постанови Пленуму Верховного

Суду України від 31 травня 2002 р. № 6 "Про практику розг­

ляду судами справ про застосування примусових заходів вихов­

ного характеру").

Передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб,

які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового

колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє

прохання.

"Вирішуючи питання про передачу неповнолітнього під на­гляд батьків чи осіб, які їх заміняють, або окремих громадян, суд

311

повинен виходити з даних, що їх характеризують. Неприпус­тимо передавати неповнолітнього під нагляд батька або матері, які позбавлені батьківських прав, а також батьків чи інших осіб, котрі через свою поведінку не здатні позитивно впливати на нього.

Неповнолітній може бути переданий під нагляд педагогіч­ного колективу навчального закладу тільки за місцем навчання, а трудового колективу — за місцем роботи при наявності да­них про те, що цей колектив спроможний здійснювати належ­ний контроль за поведінкою неповнолітнього та позитивно впли­вати на його виховання" (п. 6 постанови).

4)             Покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнад­

цятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку

відшкодування заподіяних майнових збитків.

Призначаючи цей захід, суд має встановити, що неповнолітній досяг п'ятнадцятирічного віку і може реально відшкодувати за­подіяні злочином (в результаті крадіжки, хуліганства тощо) майнові збитки.

5)             Направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-

виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення,

але на строк, що не перевищує трьох років.

"Роз'яснити, що до спеціальних навчально-виховних установ, передбачених п. 5 ч. 2 ст. 105 КК, направляються неповнолітні, котрі вийшли з-під контролю батьків чи осіб, які їх заміняють, не піддаються виховному впливу і не можуть бути виправлені шляхом застосування інших примусових заходів виховного ха­рактеру..."

До спеціальних навчально-виховних установ належать загально­освітні школи соціальної реабілітації та професійні училища соціальної реабілітації. Статус зазначених установ визначений Законом від 24 січня 1995 р. "Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх"... (п. 8 постанови).

До неповнолітнього може бути застосовано кілька примусо­вих заходів виховного характеру. Тривалість заходів виховного характеру, передбачених у п. 2 та 3 ч. 2 ст. 105 встановлюється судом, який їх призначає (ч. З ст. 105 КК).

"Судам слід мати на увазі, що передбачений ч. 2 ст. 105 КК перелік примусових заходів виховного характеру є вичерпним.

312

Поряд із застосуванням одного чи кількох із них суд може в передбаченому законом порядку призначити неповнолітньому вихователя" (п. 4 постанови).

Згідно з ч. 1 ст. 97 КК неповнолітній, який вчинив злочин, може бути звільнений судом від кримінальної відповідальності із застосуванням до нього примусових заходів виховного харак­теру, якщо буде встановлено, що: 1) злочин вчинено ним вперше; 2) цей злочин є злочином тільки невеликої тяжкості; 3) його виправлення можливе без застосування покарання. Прийняття такого рішення є правом, а не обов'язком суду.

Згідно з ч. 2 ст. 97 КК примусові заходи виховного характеру суд застосовує також до особи, яка не досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, але вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК.

Отже мова в ч. 2 ст. 97 КК іде про осіб, які вчинили діяння, передбачене як злочин у КК, але не досягли на цей момент відпо­відно чотирнадцяти або шістнадцяти років (залежно від мінімаль­ного віку, з якого настає кримінальна відповідальність за це діян­ня). Такі особи не є суб'єктами злочину і не можуть бути покарані за його вчинення. Але очевидно, що певне владне реагування на такі випадки необхідне. Воно і полягає в застосуванні до таких осіб примусових заходів виховного характеру. Мінімальний вік цих осіб стосовно першого, другого і третього заходу не встанов­лений, щодо четвертого — він дорівнює п'ятнадцяти рокам, що ж до п'ятого, як про це сказано у ст. 8 Закону "Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для не­повнолітніх",  — одинадцяти.

Пленум Верховного Суду України у п. 10 згаданої вище по­станови підкреслив, "що згідно зі ст. 8 Закону від 24 січня 1995 р. до загальноосвітньої школи соціальної реабілітації направля­ються неповнолітні віком від 11 до 14 років включно, а до про­фесійного училища соціальної реабілітації — від 14 років.

Учні тримаються в зазначених установах в межах установле­ного судом строку, але не більше трьох років: у загальноосвітніх школах соціальної реабілітації — до досягнення ними 14, у про­фесійних училищах соціальної реабілітації — 18 років, а у ви­няткових  випадках  (якщо  це   необхідно  для  завершення  на-

313

вчального року або професійної підготовки) за рішенням суду — відповідно 15 і 19 років".

Таке рішення суду відносно осіб, що не досягли віку кримі­нальної відповідальності, є безумовним.

Що ж до неповнолітніх, до яких судом були застосовані при­мусові заходи виховного характеру замість покарання (тобто до тих, що є суб'єктами злочину), це рішення є умовним. Згідно з ч. З ст. 97 КК у разі ухилення неповнолітнього, що вчинив зло­чин, від застосування до нього примусових заходів виховного характеру, ці заходи скасовуються і він притягується до кримі­нальної відповідальності.

Таким ухиленням треба вважати і вчинення неповнолітнім під час застосування до нього примусових заходів виховного характеру нового злочину. Відповідальність у таких випадках повинна наставати за сукупністю вироків (ст. 71 КК).

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності притягнення до такої відпові­дальності осіб, які вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, застосовується відповідно до ст. 49 КК (тобто загальних вимог, які дають підстави для висновку, що цей інститут дав­ності повинен бути застосований) з урахуванням положень, пе­редбачених ст. 106 КК. До вказаної категорії осіб (незалежно від їх віку на момент вирішення питання про звільнення) зако­ном (ч. 2 ст. 106 КК) в більшості випадків встановлені скоро­чені, порівняно із загальними, зазначеними в ст. 49 КК, строки давності:

два роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості

(за ст. 49 КК можливе і три роки);

п'ять  років —  у  разі  вчинення  злочину  середньої  тяж­

кості (так і в ст. 49 КК);

сім років — у разі вчинення тяжкого злочину (за ст. 49

КК — десять років);

десять років — у разі вчинення особливо тяжкого злочи­

ну (за ст. 49 КК — п'ятнадцять років).

До неповнолітнього можливе застосування й інших видів звільнення від кримінальної відповідальності відповідно до ñò. 45-48 ÊÊ.

314

19.3. Види покарань, що застосовуються до неповнолітніх, і особливості їх призначення

Ст. 98 КК дає вичерпний перелік покарань, які можуть бути застосовані судом до неповнолітніх, визнаних винними у вчи­ненні злочину.

Як основні покарання застосовуються: 1) штраф; 2) громадські роботи; 3) виправні роботи; 4) арешт; 5) позбавлення волі на певний строк. Як додаткові — штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Отже до неповнолітніх злочинців не може бути застосовано обмеження волі, довічне позбавлення волі, конфіскація майна.

Але й ті види покарань, які можуть бути застосовані до не­повнолітніх, мають значно обмежений, порівняно з можливостя­ми їх застосування до дорослих злочинців, характер.

Так, штраф застосовується лише до неповнолітніх, що мають самостійний дохід, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення.

Розмір штрафу встановлюється судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану неповно­літнього в межах до п'ятисот встановлених законодавством нео­податковуваних мінімумів доходів громадян (ст. 99 КК), тоді як для дорослих злочинців загальні межі штрафу встановлюються від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а деякими статтями Особливої частини КК передбаче­но і вищий розмір штрафу (ч. 2 ст. 53 КК).

Значно менший розмір порівняно з розміром загальним мають для неповнолітніх і такі види покарань, як громадські роботи, виправні роботи, арешт.

Громадські роботи можуть бути призначені неповнолітньо­му у віці від 16 до 18 років на строк від тридцяти до ста двадця­ти годин. Вони полягають у виконанні неповнолітнім робіт у вільний від навчання чи основної роботи час. їх тривалість не може перевищувати двох годин на день (ч. 1 ст. 100 КК). За­гальні межі громадських робіт для дорослих злочинців встанов­люються на строк від шістдесяти до двохсот сорока годин і мо­жуть відбуватися не більше як чотири години на день (ч. 2 ст. 56 ÊÊ).

315

Виправні роботи можуть бути призначені неповнолітньому в віці від 16 до 18 років за місцем роботи на строк від двох місяців до одного року із відрахуванням від заробітку в дохід держави в межах від п'яти до десяти відсотків (ч. 2 і 3 ст. 100 КК). У той час як загальні межі виправних робіт для повнолітніх злочинців вста­новлюються на строк від шести місяців до двох років, а відраху­вання із суми заробітку в дохід держави здійснюється в межах від десяти до двадцяти відсотків (ч. 1 ст. 57 КК).

Щодо арешту, то він може бути застосований до неповноліт­нього, який на момент постановления вироку досяг шістнадцяти років, на строк від п'ятнадцяти до сорока п'яти діб (ст. 101 КК). Для дорослих цей строк встановлюється від одного до шести місяців (÷. 1 ñò. 60 ÊÊ).

Суттєві обмеження встановлені відносно застосування позбав­лення волі на певний строк до осіб, які не досягай до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку. По-перше, позбавлення волі взагалі не може бути призначене неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості (ч. 2 ст. 102 КК). По-друге, покарання у виді позбавлення волі призначається неповноліт­ньому:

за вчинений  повторно злочин  невеликої тяжкості —  на

строк не більше двох років;

за злочин середньої тяжкості — на строк не більше чо­

тирьох років;

за тяжкий злочин — на строк не більше семи років;

за особливо тяжкий злочин — на строк не більше десяти

років;

за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбав­

ленням життя людини — на строк до п'ятнадцяти років (ч. З

ñò. 102 ÊÊ).

Як бачимо, ці межі значно менші, ніж загальні для цього виду покарання стосовно окремих категорій злочинів (ст. 12 КК). У п. 5 ч. З ст. 102 КК мова йде про умисне позбавлення життя людини, за яке доросла особа при певних умовах може бути за­суджена і до довічного позбавлення волі.

Закон надає особливого значення дослідженню судом особи неповнолітнього злочинця і обставин його формування.

При призначенні покарання неповнолітньому, суд, крім об­ставин,  передбачених у ст.  65-67 КК (тобто базуючись на за-

316

гальних засадах призначення покарання, враховуючи пом як -шуючі і обтяжуючі покарання обставини), враховує умови його життя та виховання, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості особи неповнолітнього.

При призначенні покарання неповнолітньому за сукупністю злочинів або вироків остаточне покарання у виді позбавлення волі не може перевищувати п'ятнадцяти років (ст. 103 КК).

19.4. Особливості звільнення

неповнолітніх від покарання та його відбування

а)             Звільнення від відбування покарання з випробуванням. Цей

вид звільнення від відбування покарання застосовується до неповнолітніх відповідно до статей 75—78 КК, але лише у разі засудження до позбавлення волі. Застосування цього інсти­туту при засудженні неповнолітнього до виправних робіт було б недоцільне в силу того, що вони і так мають обмежений строк. Ьпш види покарань, зазначені в ст. 75 КК, взагалі не можуть бути застосовані щодо неповнолітніх. Скорочено для неповнолітніх й іспитовий строк перебування у стані випро­бування — від одного до двох років (для дорослих — від одного до трьох років).

У разі звільнення неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням суд може покласти на окрему особу за її зго­дою або на її прохання, обов'язок щодо нагляду за засудженим та проведення з ним виховної роботи (ст. 104 КК).

б)            Звільнення від покарання із застосуванням примусових за­

ходів виховного характеру.  Таке  звільнення  можливе  не

тільки від кримінальної відповідальності (про що йшла мова

в п. 19.2 цього розділу), а й від покарання. Примусові заходи

виховного характеру тут ті ж самі, але вони можуть бути за

рішенням суду застосовані до неповнолітнього, який: 1) вчи­

нив злочин невеликої або середньої тяжкості;  2) щиро роз­

каявся;  3) мав у подальшому бездоганну поведінку; 4) вна­

слідок  вищесказаного  на  момент  постановления  вироку  не

потребує застосування покарання (ч. 1 ст. 105 КК).

317

в) Звільнення від відбування покарання у зв'язку із закінчен­ням строків давності виконання обвинувального вироку.

Загальна норма, що регулює цей вид звільнення від покаран­ня, знаходиться у ст. 80 КК. Нею має керуватися суд, вирі­шуючи питання й стосовно осіб, які вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років. Але строки давності звільнення від від­бування покарання за обвинувальним вироком для осіб цієї категорії значно менші, ніж для осіб, що вчинили злочин, бу­дучи дорослими.

Щодо осіб, які вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, встановлені такі строки виконання обвинувального вироку:

два роки — у разі засудження до покарання, не пов'язаного

з позбавленням волі,  а також при засудженні до покарання у

виді позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості;

п'ять років — у разі засудження до покарання у виді поз­

бавлення волі за злочин середньої тяжкості, а також при засуд­

женні до покарання у виді позбавлення волі на строк не більше

п'яти років за тяжкий злочин;

сім років — у разі засудження до покарання у виді позбав­

лення волі на строк більше п'яти років за тяжкий злочин;

десять років — у разі засудження до покарання у виді

позбавлення  волі  за  особливо  тяжкий  злочин   (ч.   З   ст.   106

ÊÊ).

г) Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. Умовно-дострокове звільнення осіб, які відбувають покарання за злочин, вчинений у віці до вісімнадцяти років, регулюється ст. 107 КК. Порівняно із загальною нормою (ст. 81 КК), ст. 107 КК має певні особливості. Так, як критерій матеріальної підстави умов­но-дострокового звільнення, крім визначених у ст. 81 КК (сумлінні поведінка та ставлення до праці), тут зафіксована ще вимога сумлінного ставлення до навчання. У мовно-дострокове звільнення від відбування покарання осіб, які вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, можливе тільки стосовно позбавлен­ня волі. Виправні роботи, що можуть бути призначені неповно­літньому як покарання, мають нетривалий характер, інші види покарань, від відбування яких можливе умовно-дострокове звільнення згідно зі ст. 81 КК, до неповнолітніх не застосову­ються.

318

Нарешті, строки, по закінченню яких можливе умовно-до­строкове звільнення осіб, які вчинили злочин у віці до вісімнад­цяти років (формально-юридична підстава), значно коротші, ніж зазначені у ст. 81 КК.

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване до засуджених за злочин, вчинений у віці до вісімнадцяти років, після фактичного відбуття:

не менше третини призначеного строку покарання у виді

позбавлення волі за злочин невеликої або середньої тяжкості і

за необережний тяжкий злочин;

не менше половини строку покарання у виді позбавлення

волі, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необе­

режний особливо тяжкий, а також якщо особа раніше відбувала

покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до пога­

шення або зняття судимості знову вчинила у віці до вісімнад­

цяти років новий умисний злочин, за який вона засуджена до

позбавлення волі;

не менше двох третин строку покарання у виді позбавлен­

ня волі, призначеного судом за умисний особливо тяжкий зло­

чин,  а також, якщо особа раніше відбувала покарання у виді

позбавлення волі і була умовно-достроково звільнена від відбу­

вання покарання,  але до закінчення невідбутої частини пока­

рання та до досягнення вісімнадцятирічного віку знову вчинила

умисний злочин,  за який вона засуджена до позбавлення волі

(÷. 3 ñò. 107 ÊÊ).

У разі вчинення особою, щодо якої застосоване умовно-до­строкове звільнення від відбування покарання, протягом невід­бутої частини покарання нового злочину, суд призначає їй по­карання за правилами, передбаченими у статтях 71 і 72 КК (ч. 5 ñò.  107 ÊÊ).

До неповнолітніх заміна невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням не застосовується (ч. 4 ст.  107 КК).

19.5. Особливості погашення та зняття судимості щодо неповнолітніх

Погашення та зняття судимості щодо осіб, які вчинили зло­чин до досягнення ними вісімнадцятирічного віку, здійснюється

319

відповідно до статей 88—91 КК, але з урахуванням положень, передбачених ст. 108 КК.

Це означає, що загальні засади КК щодо погашення та зняття судимості залишаються незмінними і відносно вказаної кате­горії осіб, але строки припинення стану судимості у них є пільго­вими.

Такими, що не мають судимості, визнаються неповнолітні:

засуджені до покарання,  не  пов'язаного з  позбавленням

волі, після виконання цього покарання;

засуджені  до  позбавлення  волі  за злочин  невеликої  або

середньої тяжкості, якщо вони протягом одного року з дня відбут­

тя покарання не вчинять нового злочину;

засуджені до позбавлення волі за тяжкий злочин,  якщо

вони протягом трьох років з дня відбуття покарання не вчинять

нового злочину;

засуджені до позбавлення волі за особливо тяжкий зло­

чин, якщо вони протягом п'яти років з дня відбуття покарання

не вчинять нового злочину (ч. 2 ст. 108 КК).

Згідно з ч. З ст. 108 КК дострокове зняття судимості допус­кається лише щодо особи, яка відбувала покарання у виді поз­бавлення волі за тяжкий або особливо тяжкий злочин, вчинений у віці до вісімнадцяти років, за підставами, передбаченими в ч. 1 ст. 91 КК, після закінчення не менше як половини строку пога­шення судимості, зазначеного в ч. 2 ст. 108 КК.

Дострокове зняття судимості з вказаної категорії осіб при вчиненні ними злочину невеликої або середньої тяжкості недо­цільне, адже строк погашення судимості в даному разі дорівнює всього одному року.

Строк погашення судимості після відбуття покарання у виді позбавлення волі за тяжкий злочин становить не менше як півто­ра року, а за особливо тяжкий злочин — не менше як два з половиною роки.

Контрольні питання

1. Чому відносно неповнолітніх злочинців передбачені пільгові умо­ви їх кримінальної відповідальності, покарання і звільнення від покарання?

320

Які особливості звільнення неповнолітніх від кримінальної відпо­

відальності?

Які види покарання можуть бути застосовані до неповнолітніх і

які особливості їх призначення?

Дайте характеристику примусових заходів виховного характеру.

Які особливості умовно-дострокового звільнення неповнолітніх від

відбування покарання?

Які особливості строків давності при звільненні неповнолітніх від

кримінальної відповідальності і  від відбування  покарання,  при­

значеного вироком суду?

Які особливості погашення  та зняття  судимості щодо неповно­

літніх?