16.5. Звільнення від відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку

Судовій практиці відомі випадки, коли винесений судом ви­рок, що набрав чинності, фактично не виконується. Це може бути пов'язано з недбалістю державних виконавців або працівників органів кримінально-виконавчої системи, із повінню, пожежею, що знищили судові документи, викраденням їх злочинцями тощо.

Якщо з моменту, коли вирок набрав чинності, пройшов знач­ний час і він не був виконаний, то його виконання при наявності законослухняної поведінки засудженої особи, стає все менш до­цільним і виправданим, адже засуджена особа на певному етапі втрачає свою суспільну небезпеку (тут доцільно провести пара­лель із ситуацією, передбаченою ст. 49 КК "Звільнення від кри­мінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків дав­ності").

Закон (ст. 80 КК) встановлює певні диференційовані строки залежно від ступеню тяжкості злочину, виду і строку призначе­ного покарання, після збігу яких особа звільняється від відбу­вання покарання, якщо вирок, що набрав чинності, не був вико­наний:

278

два роки — у разі засудження до покарання менш суворо­

го, ніж обмеження волі;

три роки — у разі засудження до покарання у виді об­

меження волі або позбавлення волі за злочин невеликої тяж­

кості;

п'ять років — у разі засудження до покарання у виді по­

збавлення волі за злочин середньої тяжкості, а також при засуд­

женні до позбавлення волі на строк не більше п'яти років за

тяжкий злочин;

десять років — у разі  засудження до  покарання у виді

позбавлення волі на строк понад п'ять років за тяжкий злочин,

а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше

десяти років за особливо тяжкий злочин;

п'ятнадцять років — у разі засудження до покарання у

виді позбавлення волі на строк більше десяти років за особливо

тяжкий злочин (ч. 1 ст. 80 КК).

Отже, чим суворіший вирок, тим довші строки звільнення від відбування покарання у зв'язку із закінченням строків дав­ності виконання обвинувального вироку.

Строки давності щодо додаткових покарань визначаються основним покаранням, призначеним за вироком суду (ч. 2 ст. 80 ÊÊ).

Але крім збігу строків давності для застосування ст. 80 КК необхідно також, щоб: 1) засуджений не ухилявся від відбуван­ня покарання; 2) засуджений не вчинив протягом вказаних строків нового середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжко­го злочину.

Якщо засуджений ухиляється від відбування покарання, пе­ребіг давності зупиняється. Ухилення може полягати у таємній для правосуддя зміні місця проживання, проживанні за фаль­шивими документами тощо.

У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з'явлення засудженого для відбування покарання або з дня його затриман­ня. У цьому разі строки давності, названі вище у пунктах 1-3, подвоюються (ч. З ст. 80 КК).

Якщо до закінчення строків, зазначених у ч. 1 і 3 ст. 80 КК засуджений вчинить новий середньої тяжкості, тяжкий або особ­ливо тяжкий злочин, перебіг давності переривається. Обчислення давності в цьому випадку починається з дня вчинення нового

279

злочину (ч. 4 ст. 80 КК). Отрок давності, що сплинув до моменту вчинення нового злочину, не зараховується.

Звільнення від покарання на підставах ч. 1 ст. 80 КК здійс­нюється судом в імперативному (обов'язковому) порядку. Ви­няток робиться для застосування давності до особи, засудженої до довічного позбавлення волі (ч. 5 ст. 80 КК).

В цьому випадку суду надається право незалежно від того, що сплинуло більше п'ятнадцяти років з дня набрання вироком чинності, прийняти одне з двох рішень: або застосовувати давність і отже звільнити особу від відбування покарання або визнати за неможливе застосовувати давність і вирішити про відбування особою покарання, але у таких випадках довічне позбавлення волі замінюється позбавленням волі на певний строк.

Нарешті, давність взагалі не може бути застосована у разі засудження особи за злочини проти миру та безпеки людства, передбачені статтями 437—439 і ч. 1 ст. 442 КК.