§3. Німецько-австрійська військова юстиція

В сучасній історичній думці 230-денне існування Української Держави в 1918 р. міцно пов’язується з перебуванням на її території німецько-австрійського військового контингенту, тобто залежність гетьманської влади від політики Берліна і Відня, про яку доводять реальні історичні факти, у висновках науковців носить аксіоматичний характер. Певні розбіжності мають місце лише у визначенні міри цієї залежності. Звичайно, що й охоронний апарат Української Держави не міг формуватися і функціонувати, не відчуваючи на собі впливу союзної військової машини. Деякі напрями українсько-німецько-австрійської співпраці в охоронній галузі попередньо вже висвітлювалися. Але ж загальний обсяг союзного втручання і в галузь гетьманської юстиції був настільки значним, що це питання вимагає окремого розгляду. Для визначення легітимних підстав діяльності союзних юстицій вбачається необхідним висвітлити характер зносин української та німецької влади.

Насамперед для цього вважається слушним розставити кілька зовнішньополітичних акцентів. Зокрема, необхідно підкреслити, що не гетьманський уряд вибирав собі союзників із числа Центральних держав, а ці союзники, які до того вже були запрошені Центральною Радою, обрали кандидата на посаду гетьмана і окреслили політичну спрямованість його кабінету. Крім того, країни іншого табору – Антанти – не в змозі були на початку 1918 р. надати Україні допомогу для захисту від російської більшовицької навали. А саме більшовицька експансія і авантюристичні соціалістичні експерименти Центральної Ради, як ми доводили в першому розділі, стали одними з головних причин анархо-кримінальної ситуації в країні.

Центрами проведення політичної лінії союзників в Україні були їхні дипломатичні місії, які очолювали: Німеччини – посол барон Мумм фон Шварценштайн, генеральний консул у Києві фон Тіль, консул у Харкові Шенштед, консул у Миколаєві Штоббе, консул в Одесі Онессейт; Австро-Угорщини – посол граф Й. Форгач, консул у Києві Гоффінгер, консул в Одесі Житковський 63.

З усіх питань співпраці німецький та австро-угорський посли зносилися з українським урядом у Києві, а консули – з місцевою українською владою. Військові представництва союзників розташовувалися: Німецьке Вище командування на чолі з генерал-фельдмаршалом Германом фон Ейхгорном – у Києві (пізніше на чолі з генералом графом Кірбахом – у Вільні), Імператорське та Королівське командування Австро-Угорської Східної Армії на чолі з генералом від інфантерії Альфредом Краусом (пізніше генерал-фельдмаршалом фон Бельцом) – в Одесі. Окреме від столиці Української Держави місце розташування вищого австро-угорського воєначальника для більш дійових зносин з українською центральною владою викликало необхідність встановлення посад спеціальних уповноважених з обох сторін. Так, у Києві діяв Уповноважений Імператорського і Королівського Верховного головнокомандуючого генерал граф Спаноччи, а в Одесі – Генеральний уповноважений Ради Міністрів Української Держави С. Гербель (пізніше Г. Раух). Угоду між українським урядом і фельдмаршалом фон Бельцем про встановлення останньої посади було надіслано до Відня австро-угорським послом графом Форгачем 1 червня 1918 р.

У цьому документі було зафіксовано, що влада Генерального уповноваженого українського уряду в м. Одесі поширюється на всю територію розташування Австро-Угорської Східної армії. Уповноважений відповідав за свою діяльність перед прем’єр-міністром України і від нього особисто отримував накази і розпорядження. До обов’язків Уповноваженого входило піклування згідно з законами Української Держави про інтереси місцевого населення, що підпадало під його юрисдикцію. На цій території у справах підтримки ладу і спокою йому підлягали всі губернські повітові старости та міські отамани. Управлінський апарат Уповноваженого копіював Раду Міністрів в мініатюрі. Його очолював директор, якому підпорядковувалися шефи адміністративних відділів, які керували діяльністю відповідно до департаментів київських міністерств. Уповноважений призначав і звільняв усіх підлеглих йому цивільних урядовців. Губернських старостів і міських отаманів він міг тимчасово усунути від виконання службових обов’язків, але остаточно справу вирішував прем’єр-міністр.

Крім того, Уповноважений міг тимчасово припинити діяльність будь-яких адміністративних інституцій, скоротити чи розширити їхній штат; призначати вибори в органи місцевого самоврядування; видавати мобілізаційні і демобілізаційні розпорядження по війську, Червоному Хресту, господарським установам і владам, що дбають про українські збройні сили; доповнити, відмінити або змінити розпорядження командирів частин, старостів та міських отаманів. Але про всі ці особливі втручання у справи державного управління він мав рапортувати прем’єр-міністру. Управління зазначеними інституціями здійснювалося Уповноваженим шляхом видачі від імені гетьманського уряду наказів, розпоряджень, обіжних листів. За невиконання своїх наказів він міг покарати адміністративно винних штрафом до 3 тис. крб. 64. При Уповноваженому українського уряду діяв уповноважений Військового міністерства. Цю посаду обіймав генеральний хорунжий В. Семенов. В його функціях було забезпечення управлінського зв’язку з командуванням Східної армії Австро-Угорщини 65.

В серпні 1918 р. прем’єр-міністр Ф. Лизогуб остаточно визначив схему зносин українських урядовців з австро-угорською військовою владою.

У його зверненні до Державного секретаря С. Завадського зазначалося: «Деякі міністерства звертаються по різним питанням до Німецького командування групи Ейхгорна відносно випадків, які бувають у місцях розподілу австро-угорських військових влад. Вслід цього маю повідомити, що по питанням, які відносяться до випадків розподілу австро-угорської влади на місцях, належить звертатись чи до мого представника в Одесі, чи до уповноваженого Генерала Імператорського і Королівського Австро-Угорського Командування Графа Спаноччи, чи прямо до Австро-Угорського командування» 66.

Розташування німецько-австрійського військового контингенту. Війська союзників, які за Брестськими домовленостями від 27 січня 1918 р. прийшли в Україну, складалися з шести німецьких і чотирьох австро-угорських корпусів. Німці розташовувалися таким чином: на Харківщині – І армійський корпус (45-та ландверна, 224-та та 91-ша піхотні, 2-га кавелерійська дивізії); на Катеринославщині – корпус генерала Кнерцера (16-та і 7-ма ландверні, 215-та піхотна дивізії, 4-та та 7-ма Баварські кавалерійські бригади); у Таврійській губернії – ІІІ армійський корпус (212-та та 217-та піхотні, 15-та ландверна дивізії); на Волині – ХХІІ резервний корпус (20-та та 22-та ландверні дивізії), на Київщині – XXVII резервний корпус (92-га та 93-тя піхотні, 1-ша кавалерійська дивізії); на Чернігівщині – ХІІ резервний корпус (35-та резервна, 11-та та 47-ма ландверні, 95-та піхотна дивізії). Австро-угорці розташовувалися: на Поділлі – ХХV корпус (54-та піхотна та 14-та гонведська дивізії) з оперативним підпорядкуванням штабу корпусу (Жмеринка) 155-ї угорської піхотної дивізії (Проскуров); на Катеринославщині – ХІІ корпус (9-та піхотна і 5-та гонведська дивізії) з оперативним підпорядкуванням штабу корпусу (Катеринослав) 15-ї піхотної дивізії (Павлоград) і ХІ корпус, штаб якого зосереджувався в Маріуполі, з оперативним підпорядкуванням йому 59-ї піхотної (Олександрівськ) і 4 кавалерійської (Юзівка) дивізії; на Херсонщині – ХVІІ корпус (11-та та 34-та піхотні і 2-га кавалерійська дивізії) з оперативним підпорядкуванням штабу корпусу (Херсон) 7-ї кавалерійської дивізії (Єлісаветград); в Одеському градоначальстві – 2-га кавалерійська і 30-та піхотна дивізії, підпорядковані безпосередньо командуванню Східної армії, частини останньої дивізії розташовувались також в Ананіїві і Тирасполі 67. При штабах корпусів, дивізій та окремих частин як німецьких, так і австро-угорських військ існували військово-польові суди, підсудності яких за законами своїх імперій підлягали всі кайзерівські і цісарські офіцери та солдати, а також бранці військового противника і населення в окупованих країнах.

Вирішення питань про міждержавне розмежування підсудності. У лютому – квітні 1918 р. частини військ союзників України вели бойові дії на її території з анархо-більшовицькими формуваннями, що під загальним командуванням головкома Червоної армії «південних радянських республік» В. Антонова-Овсієнка намагалися здійснити збройний опір країнам Четверного союзу всупереч Брестському мирному договору. Тому відразу німецьке та австро-угорське командування в Україні зіткнулося з проблемою застосування примусу щодо громадян союзної держави. Доки узгоджувалися загальні принципи українсько-союзної юрисдикції стосовно місцевого населення, командири військових частин Німеччини та Австро-Угорщини діяли на свій розсуд.

Так, командуючий Східною австро-угорською армією 23 квітня 1918 р. доповідав у Відень: «Розпорядження верховного командування щодо здійснення правосуддя на Україні не отримані. Українські громадяни, які ображають насильницькими діями зі зброєю в руках осіб імператорських збройних сил, розстрілюються відразу ж на місці. При вчиненні інших вчинків, залежно від їх характеру, з арештованими поводяться як з військовополоненими або їх передають в український орган влади. Українські судові органи в окупованих цісарськими військами областях у теперішній час не існують. Тому вкрай необхідно це питання української підсудності визначити хоча б тимчасово, доки українські судові органи не почнуть працювати. Найпростішим було б, якби український уряд погодився з тим, щоб певні правопорушення, визначені за згодою обох сторін, розглядали наші військово-польові суди і стосовно українських громадян. Але ж навряд чи можливо чекати, що ця пропозиція була б сприйнята, тому можна було б погодитися і з українськими військово-польовими судами. В галузях австро-угорських інтересів можливо було б мати такий військово-польовий суд при кожному командуванні корпусу, наприклад, в Жмеринці, Херсоні, Катеринославі, нарешті, в Одесі. Українському уряду можна надати в його розпорядження і на його вимогу для відповідного використання австро-угорських військових прокурорів, які володіють письмовою і усною українською мовою».

Доповідь австро-угорського командуючого ґрунтувалася на результатах переговорів з урядовцями УНР.

Ще 6 квітня цісарський офіцер для зв’язку при німецькому Вищому командуванні майор Флейшман телеграфував до Відня: «У зв’язку з візитом до мене начальника українського Генштабу, натякнув я серед іншого на питання про офіцерів-інструкторів для української армії. На підставі цього обговорення нині український військовий міністр просить мене для початку про відрядження військових осіб, які працюють в галузі юстиції, з метою організації військового судочинства. Український військовий міністр був би особливо вдячний за відрядження військового прокурора при військовому генеральному адвокаті капітана Айтеля Вітошинського і військового прокурора при Військовому міністерстві (відділ №2) старшого лейтенанта Деметра Коропатники на рік для виконання службових обов’язків в українському Головному військово-судовому управлінні. Крім вказаних осіб, були б бажані для названого управління як секретарі ще чотири старші українські юристи, які мають практичний досвід і володіють французькою мовою. Для отримання робочих місць їм необхідні рекомендації Українського клубу або інших українських представництв. Винагороду повинний сплачувати український уряд кожному із військових прокурорів за особистою домовленістю. Щомісячна плата для юристів, які займатимуться юридичною практикою, в розмірі 7 000 карбованців з наданням безкоштовної однокімнатної квартири».

Цісарський уряд сприятливо поставився до пропозицій українських військових. 14 квітня офіцер штабу Східної армії полковник Кундман повідомив цісарське Міністерство закордонних справ, що переговори про відрядження австро-угорських військових юристів з метою організації української військової юстиції вже ведуться у Військовому міністерстві. А призначення на допомогу австро-угорським військовим прокурорам українських юристів «відповідає бажанням обох урядів».

Через тиждень цісарське Військове міністерство вже визначило склад фахівців юристів, яких мали відрядити до українських військово-судових установ. Генерал внутрішньої служби Штайнер 23 квітня повідомив Міністерство цісарського двору у Відні про те, що військово-юридичне відомство рекомендувало для цієї місії військових прокурорів генерала Євгена Ріттера фон Дашкевича, майора Штефана Тизовського і обер-лейтенанта доктора Деметра Коропатники.

Генерал Штайнер прохав міністра цісарського двору затвердити умови відрядження цих офіцерів. Пропонувалося, щоб Дашкевич залишався у відставці з виплатою пенсії, як і у Відні, Тизовський і Фединський вважалися у відпустці без сплати за посадою, а Коропатники мусив звільнити свою посаду у 2-му відділі Військового міністерства. Їхня службова платня за фактичним виконанням обов’язків і відшкодування переїзду в обидва кінці мали покладатися на український уряд. Кожному з цісарських юристів українська армія мала надати денщиків. Крім того, генерал Дашкевич міг взяти з собою свою родину, «витрати на різні переїзди якої теж повинен був сплачувати український уряд». Але ж, враховуючи фінансовий стан УНР, генерал Штаймер рекомендував Міністерству цісарського двору «залишити за собою право, якщо український уряд буде не в змозі вирішити питання грошової винагороди, маючи на увазі політичний характер місії, взяти на себе всі витрати» 68.

Отже, союзники не відразу категорично ставили питання про підсудність українських громадян своїм військово-польовим судам. Остаточно його в ультимативній формі поставили перед П. Скоропадським лише після того, як було вирішено усунути від влади Центральну Раду. Сумнозвісний наказ генерал-фельд­маршала Ейгхора №21 з’явився 25 квітня 1918 р., тобто після розмови генералів Гренера і Скоропадського.

Після цього вищий командувач союзників в Україні наказав: «1) Всі провини проти громадського порядку, всі карні злочини, як і всі злочинні вчинки проти німецьких і союзних військ, а також проти осіб, належних до них, підлягають виключно особливому німецькому військово-польовому суду. 2) Всі порушення громадського порядку, зокрема вуличні зібрання, забороняються. 3) Забороняється також всяка спроба порушення порядку або суспільної безпеки шляхом агітації, через друк чи якими б то не було іншими засобами. Газети, винні у таких вчинках, будуть негайно закриті. 4) Утворені українські судові органи продовжують свою діяльність у тих випадках, коли злочинні дії не підлягають покаранню згідно зі ст. 1. Ці постанови входять у силу негайно після опублікування» 69.

Через три дні з’явився аналогічний наказ командувача Австро-Угорською Східною армією №3964. Але ж це зовсім не означало, що П. Скоропадський в обмін на гетьманську булаву віддав українську людність на повну поталу німецькій військовій «Феміді», як це трактувалося в деяких виданнях. З відновленням апарату української юстиції гетьманський уряд почав домагатися обмеження юрисдикції союзних судів щодо українських громадян. Насамперед гетьману вдалося переконати союзників у недоцільності застосовувати карні норми військового часу на всій території Української Держави.

Вже на початку травня майор Флейшман телеграфував з Києва до Одеси командувачу Австро-Угорською Східною армією, що за узгодженням з цісарським Міністерством закордонних справ видаються розпорядження стосовно військової юрисдикції і виконання законів під час війни в Україні. Серед них такі:

«1. Командування Східної армії за згодою Ейхгорна вводить для своєї області розташування однакові з німецькою областю визначення покарання. 2. Розподіл відповідальності союзним і українським судам, розмежування необхідного судового провадження і його застосування до правопорушень, що розглядаються за згодою командування Східної армії і командування Ейхгорна, залишається у межах верховної влади Ейхгорна, наданої йому 26 квітня (на спільний нараді німецького і австро-угорського командування в Україні – О.Т.) і пункту 4 заяви гетьмана (під час його зустрічі з Гренером – О.Т.). 3. Якщо необхідно перевищити ці обмеження, то попередньо слід мати рішення верховного цісарського командування. 4. Введення законів військового часу зараз не входить в обов’язки цісарського верховного командування. Судова практика наших військово-польових судів повинна надавати достатній захист нашим інтересам. 5. Виконання законів військового часу не може бути визначено як норма без обмеження і без попередньої підготовки на Україні. Їхнє провадження в життя стало б небезпечним, інакше вони можуть викликати опір, і було б безглуздим, оскільки навряд чи можливо очікувати їхнього виконання. Примусове виконання покарань також неможливе через брак засобів для цього. В результаті виявляється, що таким чином викладені зобов’язання, як вони представляють наші закони, не потрібні, щоб досягнути наших цілей, наприклад, врегулювати нормальне забезпечення харчами і підтримати нормальне економічне життя на Україні. Потрібні лише обмежувальні заходи, спрямовані на забезпечення роботи залізниць, копалень і т.п., проти страйків. Бажаний результат може бути досягнуто спеціальними постановами, які повинні був би видати український уряд і які мають стосуватися не наших законів та інтересів, а виключно бути спрямовані на забезпечення нормального економічного життя Української Держави. Тому не можна вводити закони військового часу. Пропозиції стосовно українських законів у цьому напрямі необхідно підтримувати» 70.

У травні 1918 р. із урядовців Міністерства судових справ (юстиції) Української Держави було утворено комісію під головуванням товариша міністра професора С. Завадського, яка розробила пропозиції українського уряду щодо розмежування підсудності українських та німецько-австрійських судів. Пропонувалося:

«1. Обмежити підсудність австро-німецьких судів випадками: а) справи про злочини, які спрямовані безпосередньо або побічно проти австро-німецьких військ; б) справи про злочини, скоєні чинами австро-німецьких військ.

2. а) право Української Слідчої Влади розпочинати у випадках відсутності відповідних Австро-Угорських чинів провадження попереднього слідства за злочинами, спрямованими безпосередньо проти Австро-Німецьких військ, з тим, щоб слідство обмежувалося необхідними діями, а потім надсилалося за належністю Австро-Німецькому начальству; б) право Української Слідчої Влади починати попереднє слідство за злочинами, спрямованими побічно проти Австро-Німецьких військ, з тим, щоб слідчий не пізніше одного тижня від початку слідчих дій надсилав про це повідомлення німецькому начальникові, від якого потім залежить сповістити про свій намір і прийняти справу до свого подальшого провадження.

Примітка: Хотілося б, щоб заяву про бажання прийняти справу до свого подальшого провадження німецьке начальство: а) сповіщало слідчому не пізніше передачі звинувачених у відповідних справах українському суду і б) допускало до обговорення заперечення про те, що справа, як уже з’ясувалося ходом слідства, не є однією з тих, що належать німецькій підсудності.

3. Розпорядження німецького командування, щоб його судові органи за належністю сповіщали не рідше, ніж щомісяця, прокурорам сутність звинувачення та імена притягнутих до слідства німецькою владою українських громадян.

4. Допущення Вищим німецьким командуванням інформування у тих же справах прокурорів більш широкого і при тому більш частішого, ніж один раз на місяць, за умови, що прокурори будуть з’являтися за інформацією особисто або через своїх представників до властей, котрі будуть для цього вказані командуванням.

5. Розпорядження німецького командування, щоб його судові органи за належністю, склавши постанову про арешт українського громадянина, негайно надсилали копію його резолютивної частини (без мотивів) належному із прокурорів.

6. Припис місцевим австро-угорським владам, щоб вони не звільнювали своїми розпорядженнями заарештованих українською владою, не втручалися в галузь цивільних правовідносин і не зверталися з наказами до чинів Цивільного Суду на Україні, а всі свої побажання і пропозиції в тих чи інших випадках надсилали через українських прокурорів».

Пропозиції української юридичної комісії були розглянуті вищим командуванням союзників. Відповіді були надіслані 30 червня на ім’я професора С. Завадського за підписами начальника штабу німецьких військ генерала Гренера і військового уповноваженого Австро-Угорської Східної армії майора Флейшмана.

Німецька сторона погоджувалася на таке: «1) Щоб німецькі військові суди щомісячно надсилали українським прокурорам списки виниклих проти українських громадян та інших мешканців країни слідчих проваджень з визначенням провини; 2) Щоб прокурорам було надане право звертатися до німецьких військових судів з проханням про інформаційні довідки; 3) Щоб німецькі військові суди мали таке саме право, оскільки це їх цікавить, наводити довідки у прокурорів про слідчі провадження, які здійснюються в українських судах, особливо про їх безперервність».

Решту українських пропозицій було визначено так: «4) У випадках, коли українські громадяни або мешканці України звертаються за сприянням до німецьких судів, ці суди мають право освідомлюватися у прокурорів про стан даного питання з метою досягнення можливості при вирішенні справи приймати до уваги інтереси українських властей. 5) У випадках, підсудних німецьким судам, але коли ці суди не в змозі негайно розпочати слідство, українські влади можуть провадити перші необхідні дії з тим, щоб негайно передавати справу найближчому німецькому суду. 6) У випадках, коли українські судові влади, які здійснили перші слідчі дії, вагаються у підсудності справи, принципово провадження повинно надсилатися до найближчого німецького суду для вирішення суперечок про підсудність».

Така точка зору німецького вищого командування вважалася вирішеною остаточно. Для сповіщення з цього приводу розпоряджень відповідним військово-польовим судам воно прохало «якнайшвидшого надсилання німецькою мовою списку всіх прокурорів Української Держави, з вказівкою суду, при якому вони перебувають, і їхнього місця мешкання, а також губернії, де воно знаходиться».

Відповідь австро-угорської сторони майже збігалася з німецькою. Зокрема, в ній було зазначено: «1) Імператорське і Королівське Головне Командування прийняло до відома, що наказ №3964, який стосується часткового підкорення цивільного населення, включаючи міліцію (мається на увазі Державну варту – О.Т.), військово-карній підсудності, залишається в силі у попередньому обсязі, і що арештовані українськими владами злочинці, які скоїли карні дії, спрямовані безпосередньо чи побічно проти Союзних Держав або військових чинів, негайно передаватимуться Імператорським та Королівським польовим судам. Імператорським та Королівським польовим судам підсудні карні дії цивільного населення, наведені в наказі №3964, які порушують лише побічно інтереси Союзних Держав. До таких дій додаються також підбурювання та агітація проти українського уряду і здійснення натовпом вбивства, розбою, розгрому та інших загальних деліктів. Імператорське та Королівське Командування згідно:

2) Щоб українські прокурори мали право наводити довідки в Польових Судах про виниклі проти цивільного населення карні справи і щоб ці суди були зобов’язані такі довідки надавати. Це право надається українській прокуратурі лише у справах, які побічно порушують інтереси Союзних Держав. 3) Щоб Польові Суди до кінця кожного місяця сповіщали українським прокурорам списки вирішених та порушених проти українського цивільного населення карних справ. 4) Щоб українські карні суди у термінових випадках, коли прийняття справи до провадження польовим судом неможливе, провадили невідкладні дії, необхідні для забезпечення доказів. Про такі випадки повинен бути сповіщений негайно найближчий Польовий Суд і йому повинно бути передано в найкоротший термін все провадження.

Найближчі Польові Суди для прокурорів Окружних Судів:

Кам’янець-Подільського – Польова Пошта 642, Вінницького – П/П 380, Єлісаветградського – П/П 377, Одеського – П/П 240, Херсонського – П/П 436, Катеринославського – П/П 635.

5) Щоб сумніви українських судів у порушеннях (побічних) інтересів Союзних Держав вирішувалися в стадії попереднього слідства, шляхом термінового надсилання провадження Імператорському та Королівському Головному Командуванню Східної армії. 6) Щоб Польові Суди зносилися попередньо з українськими прокурорами у випадках звертання до цих судів українських громадян за захистом проти спричиненої буцімто українськими судами несправедливості. 7) Щоб Імператорське і Королівське Командування, війська, установи коротко сповіщали українських прокурорів за належністю про випадки арешту українських громадян і передачі їх українському суду або наміри звільнити із ув’язнення арештованого українськими владами. 8) Щоб поміж Австро-Угорським командуванням, військами і установами, з одного боку, та українськими прокурорам, з іншого, були встановлені письмові зносини і всі відношення надсилалися безпосередньо прокурорам.

Коменданти, війська і установи, а також судові органи у межах армії про це повідомлені».

Отже, ми бачимо, що гетьманський уряд спромігся певних послаблень в режимі дій союзних військово-польових судів, який було оголошено напередодні квітневого перевороту.

Дещо пізніше відбулося пом’якшення ставлення союзників і до режиму виконання покарань щодо засуджених їхніми судами. Наведемо звернення уповноваженого цісарського верховного командування України графа Спаноччи до українського міністра юстиції О. Романова від 24 серпня 1918 р.:

«Імператорське і Королівське Вище командування Армій зарадило, що всі українські громадяни, яких засуджено австро-угорським польовим судом на в’язницю, мають негайно відбути її в українській цивільній в’язниці під військовим наглядом. Прохаю Вашу Вельможність схотіти повідомити мене про становисько Українського Уряду до цієї справи».

Наступного дня український міністр юстиції надіслав з цього приводу листа до військового міністра, в якому зазначив, що не зустрічає «з свого боку перешкод щодо впровадження в життя викладеного вище розпорядження Австро-Угорського Вищого Командування», але хотів би почути «думку відносно порядку встановлення військового догляду над замкненими названої категорії». Проте 5 вересня генеральний бунчужний О. Рогоза відповів своєму колезі, що «військової варти немає, тому неможливо встановити вище зазначений військовий догляд» 71. Зовнішня охорона в’язниць залишилася покладеною на союзників аж до виводу їхніх військ з України. До речі, «німецька пунктуальність» не дозволяла їм навіть під час вирішеного вже питання про евакуацію покинути українські тюрми без передачі місцевій владі.

Так, серед архівних справ знаходимо доповідь начальника Київської пересильної тюрми до губернського тюремного інспектора від 29 травня 1918 р. такого змісту: «Всі помешкання тюрми, за винятком квартири начальника і квартири старшого дозорця, передані з необхідним реманентом Німецькій військовій комендатурі в особі лейтенанта Байера». В іншій архівній справі нами знайдено рапорт до того ж самого інспектора, але вже нового петлюрівського начальника тюрми сотника Лизогуба від 2 січня 1919 р. Останній писав: «Доповідаю, що вчора до мене приходив німецький лейтенант і благав, щоби не тільки тюрма, а й Арештантський дім був прийнятий від німців не пізніше 10 цього січня, позаяк вони повинні поїхати з Києва» 72.

Звичайно, що укладення домовленостей про розмежування підсудності із союзниками ще не означало їх непорушного виконання. Але слід відзначити, що український уряд продовжував гостро реагувати на кожне їх порушення з боку союзників. Наведемо витяг із журнального протоколу засідання Ради Міністрів від 5 серпня 1918 р.:

«Слухали: Повідомлення Голови Ради Міністрів про надходячі до нього відомості з місць про незакономірні дії Австро-Німецьких військових властей. Постановили: а) Прохати всі відомства надіслати до Міністерства Закордонних Справ всі, які маються в їхньому розпорядженні, дані про незаконні дії Австро-Угорських та Німецьких військових властей. б) Доручити Міністерству Закордонних Справ до отримання від відомств відповідних даних звернутися з відповідною нотою від імені Ради Міністрів до представників обох держав» 73.

22 серпня про конкретні факти втручання союзників у справи української юрисдикції міністра закордонних справ Д. Дорошенка повідомив міністр юстиції О. Романов.

Зокрема, в його листі було вказано: «29 березня. Визволення із Золотоноської в’язниці із погрозою застосування зброї військовополоненого Макса Авербаха, заарештованого українською владою за крадіжку. 2) 14 квітня. Примушення начальника Лубенської в’язниці прийняти заарештованого німцями С. Дубникова. 3) 15 квітня. Втручання озброєних німецьких офіцерів і солдатів у камеру мирового судді 3-ї дільниці Гомельського судового округу з вимогами, щоб Іцько Зелкін не поніс ніякої кари за продаж спирту. 4) 22 квітня. Розстріл без суду в м. Стара-Синява селянина Помпи. 5) 27 квітня. Відмова німецького коменданта м. Лохвиці Полтавської губернії визволити українського громадянина Луку Приліпина, який за складом злочину мав лічитися за українським прокурором. 6) 27 квітня. Арешт австрійським комендантом м. Деражні П. Гуменюка із с.Русанівка Летичевського повіту, який був звільнений українським судовим слідчим під заставу. 7) 27 квітня. Розстріл без суду і слідства селян хутору Калантаєво Черкаського повіту І. Лаврент’єва, І. Дяді, М. Паращенка. 8) 10 травня. Обстріл німецькими військами с.Сердюковки Черкаського повіту і розстріл без суду і слідства селян с.Гула Чередника і Бусмолого. 9) 16 травня. Заборона судовому слідчому німецьким комендантом с.Рудениця Гомельського повіту проваджувати попереднє слідство в м. Уваровичи. 10) 27 травня. Трус чинів польової німецької поліції у нотаря Н. Арнольда в Києві без представника української влади. 11) 7 червня. Заборона нотареві Матусевичу комендантом м. Рівно посвідчувати купчі на землі, орендуємі німецькими колоністами. 12) 17 червня. Розстріл за наказом лейтенанта Баварського уланського полку Гунштанга колоніста с.Кустарне Острозького повіту Й. Собинського. 13) 17 червня та 26 липня. Накази німецького коменданта м. Острога на Волині мировому судді прийняти незаконні вимоги колоністів Грюнвальда і Герцена і з’явитися в німецьку комендатуру. 14) 8 серпня. Наказ німецького коменданта м. Клинці мировому з’їздові і мировому судді звільнити їхні помешкання. 15) Вилучення із українських в’язниць арештантів, що лічаться за українською владою: 13 травня – Ф. Лейна, О. Бособрода із Золотоноської в’язниці; 18 травня – Й. Моргача, О. Кожина, Й Ребицького, П. Піліха із Прилуцької в’язниці; 18 червня – С. Лауфера і С. Русалановича; 21 червня – С. Четверикова із Одеської в’язниці».

Звернемо увагу на те, що більшість із визначених порушень союзників припадали на час владування Центральної Ради або на початок гетьманування П. Скоропадського, коли вище союзне командування ще не відповіло на пропозиції української юридичної комісії щодо розмежування підсудності. Незважаючи на це, міністр юстиції у зверненні до МЗС цілком справедливо домагався, «щоб вилучення із діловодства Судових Слідчих потрібних справ мало місце лишень в тому випадку, коли в розпорядженні військової влади будуть матися підвалини до передачі справи до Військового Суду; вимагання ж військової влади надсилати Судовими Слідчими справ за для одного ознайомлення надалі не повинне мати місце» 74.

Вище союзне командування в Україні досить хворобливо поставилось до заяв українського уряду про незаконні вчинки німецьких та австро-угорських військових, вимагаючи їх докладних доказів. 1 вересня Ф. Лизогуб був навіть вимушений застерегти МЗС від різких звертань до союзників з цього приводу.

У листі до Д. Дорошенка він зазначив: «Німецьке Найвище Командування повідомило мене, що Українські Офіції дуже часто передають німецьким інституціям як доказані факти тільки чутки, не перевіряючи їх вірності. Внаслідок цього може бути те, що в німецьких інституціях будуть відноситися з великим недовір’ям до таких повідомлень, котрі таким робом будуть знищені всякої вартості і, окрім цього, може бути небезпека, що буде прийняття невідповідних і недоцільних мір». Копію листа прем’єра було передано на виконання до директора департаменту законодавчих справ МЗС з дорученням міністра про «необхідність пильно стежити за тим, або німецьким інституціям не передавались як доказані факти неперевірені чутки» 75.

Водночас деякі переконливі звертання українських урядовців про порушення союзників знаходили в останніх розуміння.

Перед нами лист міністра юстиції О. Романова до німецького Вищого командування від 15 вересня 1918 р. Ось його зміст: «З надісланих до мене відомостей з’ясовано, що поліцейське відділення німецької комендатури м. Бердянська звернулося через поліцейського офіцера до міського мирового судді з письмовим проханням по цивільній справі Коган-Бергер, щоб Когану у позові відмовити. В іншому випадку комендант буде вважати себе вимушеним оскаржити дії мирового судді у належної влади. У зв’язку з тим, що втручання поліцейських установ у приватні цивільні судові справи і спроби вищевказаних установ вплинути погрозами на судочинство не може бути терпимим ні при яких обставинах, я маю честь прохати верховне командування дати по цьому певні вказівки».

Хоча і з запізненням, але 31 жовтня О. Романов отримав від німців відповідь. Начальник їхнього Генерального штабу генерал Гренер у ній зазначив, що «стосовно суперечки про наймання Коган-Бергер у великому Токмаці належним установам зроблені вказівки, що втручання німецьких військових установ у цивільно-правові суперечки мешканців між собою не повинні мати місця» 76.

Таким чином, з огляду на наведений фактичний матеріал, дозволимо собі стверджувати, що гетьманські судові органи, хоча й були обмежені у своїй компетенції, але здійснювали суверенну державну владу. Стосовно ж ролі німецьких та австро-угорських військ у функціонуванні гетьманського режиму, на наш погляд, доцільним було б навести порівняння І. Нагаєвського про те, що досить схоже після другої світової війни «діялося в Західній Німеччині, коли там перебували війська колишніх ворогів, а тепер союзників – американців, англічан і французів» 77.

Про діяльність союзних військово-польових судів у гетьманській Україні 1918 р. цікаві свідчення залишив сучасник тих подій, присяжний повірений А. Гольденвейзер. За його споминами ми маємо уявлення про характер німецького судочинства. Постійного складу військово-польового суду не існувало. Члени суду призначалися в кожному окремому випадку наказом командуючого генерала – начальника відповідної військової залоги союзників. Підготовка справи, слідство, прокурорські обов’язки, а також нагляд за виконанням вироків покладалися на «судового офіцера» (Gerichtsoffizier), посада якого передбачалася при штабі кожної військової частини або при військовій комендатурі союзників. Судовий офіцер головував на судовому засіданні і керував нарадою суддів під час узгодження ними вироку.

Судовий процес був вільним від формальностей і не особливо зв’язаний законами. Суд міг на свій розсуд підвищувати або принижувати покарання, передбачені німецьким кримінальним кодексом за відповідні порушення закону. Крім того, начальник військової залоги мав необмежене право не затверджувати і змінювати вже оголошені вироки суду. Від нього також залежали допущення на судове засідання захисників, віддача справи до суду, призначення засідань судів. Ці його повноваження, а також судово-процедурні правила викладалися в окремій друкованій інструкції Вищого військового командування Німеччини в Україні.

Але цей документ як військова таємниця цивільними особами із числа українських громадян для читання на руки не видавався. Слухання справи в судовому засіданні здійснювалося німецькою мовою. Звинувачені та інші суб’єкти судового процесу із числа українських громадян мали спілкуватися з чинами суду через перекладача.

Отже, ми бачимо, що німецькі військові суди були далекими від демократичних здобутків європейського та північноамериканського судочинства того часу. Разом з тим маємо визнати, що судовий процес не був формальним, а спирався на систему доказів, яку наводило судове слідство. Про особисту участь як захисника при розгляді однієї із карних справ у німецькому суді А. Гольденвейзер згадував:

«Я лично не сомневался в обвинительном вердикте. Отношение судей к подсудимым, как к русским, революционерам и евреям, было явно враждебным. Флеш (судовий офіцер – О.Т.), подзадориваемый наличностью защиты, изо всех сил старался добиться обвинения. Казалось, что, каковы бы ни были результаты следствия, приговор должен был прежде всего под­держать немецкий престиж и уж во всяком случае не оскандалить Флеша.

С большим волнением возвратились мы поэтому в зал, когда нас позвали для объявления приговора. «Суд постановил, – заявил Флеш, – признать подсудимых оправданными. У суда имеются подозрения, что речи возмутительного содержания действительно были произнесены. Но следствие не дало тому достаточных доказательств…»

«Немецкая добросовестность за себя постояла», – подумал я, услышав этот неожиданно-приятный приговор.

Немецкие военно-полевые суды налагали на подсудимых очень тяжкие наказания: 5 лет тюрьмы за пустяшный проступок Гельфмайна, 21/2 года тюрьмы за нарушение приказа о выдаче оружия и т. п. могут служить тому примерами. Положение подсудимых, незнающих немецкого языка, было ужасно; произвол «Gerichtsher’а» (коменданта) и всепоглощающие функции «Gerichtsoffizier’а» мало соответствовали представлению об упорядоченном судопроизводстве. Однако если сравнить эти суды с остальными формами политической расправы, которые практиковались в то время, то придется признать, что это была еще наилучшая форма. Она была лучше административных высылок, производимых в большом количестве самими немцами; и она была несравненно лучше полицейских репрессий, за которые принялось гетманское правительство» 78.

Каральні заходи. Говорячи про поліцейські репресії, А. Гольденвейзер мав на увазі позасудові санкції, які застосовувала українська місцева влада до порушників обов’язкових постанов губернських старостів чи міських отаманів. Але, до речі, союзне військове командування теж досить часто вживало позасудові примусові заходи до місцевого українського населення. Маємо цікаві дані про кількість позасудових арештів у Новоушицькому повіті на Поділлі у червні 1918 р. Згідно з повідомленням начальника повітової варти прокурора Кам’янець-Подільського окружного суду від 6 липня за цей час арешти здійснювались неодноразово: Державна варта – 3 рази (всі за крадіжки), повітовий староста – 1 (за агітацію проти українського уряду), повітовий військовий комендант – 2 (у справі про виступ козаків), австро-угорська жандармерія і військові – 29 (за агітацію проти австро-угорських військ, грабування майна землевласників, напад на австро-угорських жовнірів, а Яков Бондарь – за «фальшування документів у земській управі»). Абсолютна більшість адміністративно заарештованих була селянами 79.

Найпоширенішими позасудовими санкціями, що застосовувались союзниками до місцевого українського населення, були контрибуції. Цей вид покарання був колективним і використовувався за неможливості персонально встановити порушників. Найчастіше контрибуції накладалися за вбивство чи поранення солдат і офіцерів союзного військового контингенту.

Наприклад, за наказом начальника Маріупольської австро-угорської залоги контрибуція на 270 000 крб. було накладено на населення порту і робітничих селищ за 5 цісарських загиблих солдат і 7 поранених офіцерів під час нападу місцевих партизан 23 і 24 липня. Контрибуція розподілялася між всіма мешканцями вказаних населених пунктів. До тих, хто її не здавав, передбачалася примусова конфіскація майна 80. Перед нами доповідь начальника варти одеському міському отаману від 1 серпня 1918 р.: «Вчера в 10 ч. вечера вольноопределяющийся младший унтер-офицер Тадеуш Левандовский 90 пехотного полка при возвращении домой на Хуторской улице был тяжело ранен револьверной пулей в спину проходящим штатским. Он скончался от ран. На город Одессу, по этому случаю, наложена контрибуция в 40 000 рублей. Об этом имею честь уведомить Ваше Превосходительство. Эта контрибуция должна быть внесена до 15 числа текущего месяца» 81.

Звісно, що утримання контрибуції не могло схвально сприйматися місцевим населенням. Щодо тих, хто відмовлявся сплачувати кошти, не поодинокими були факти застосування фізичної сили.

Наведемо для прикладу свідчення мешканця с.Богданівки Остерського повіту Чернігівщини Р. Теплюка, яке він зробив судовому слідчому 25 вересня 1918 р.: «Я затрудняюсь перечислить, кто именно тогда же уплатил деньги, но одно знаю, что контрибуция была собрана почти полностью. Дениса Теплюка, Петра Бойко, Наума Бобко и Демьяна Веленского комендант, под конвоем вартовых, не знаю зачем, заводил с площади в помещение, откуда были слышны крики, а когда указанные выше лица вышли из помещения, то жаловались, что по приказу коменданта их били шомполами. Причитающуюся с меня сумму 1 100 рублей я не мог внести сразу, т. к. такой суммы в наличности не имел. Должен сказать, что первоначально с меня причиталось 800 руб., и когда узнал, что комендант требует немедленной уплаты, то пошел по селу, чтобы одолжить у кого-либо эти деньги. Во время моего отсутствия явился вартовой, и когда жена моя сказала, что я ушел одолжить деньги, то вартовой приказал жене идти к коменданту. Жена моя Наталия Гавриловна отправилась и, как потом мне рассказывала, была выругана комендантом площадной бранью и, кроме того, комендант ударил ее три раза. Почему именно на меня было наложено еще 300 руб. контрибуции, я не знаю. Эти 300 руб. я должен был уплатить в понедельник 30 сентября. В этот день в нашем селе снова был комендант и собирал деньги с лиц, не уплативших еще своей доли, и с тех лиц, на коих была наложена дополнительная контрибуция. Сбор контрибуции сопровождался неистовством со стороны вартовых. Последние, не знаю каким образом, оказались пьяными, бродили по селу, требовали всевозможных съестных припасов, за которые платить отказывались, грозили побоями тем, кто сразу не давал, в избе Демьяна Зеленского выбили стекла, избили старуху 80-ти лет – Марию Романенко. Перечислить подробно все бесчинства варты я не могу, т. к. не ожидая окончания сбора контрибуции, и видя при каких условиях этот сбор производится, я спешил в Киев одолжить 3 000 руб.» 82.

Подібні випадки в той час траплялися нерідко. Крім того, союзні війська в ході каральних експедицій застосовували до місцевого населення й інші примусові заходи, які не визначалися судовою владою. Зокрема, це були підпали помешкань і руйнування їх за допомогою артилерії.

Наведемо кілька документальних свідчень цього.

3 серпня 1918 р. з Херсонщини до міністра внутрішніх справ було надіслано доповідь олександрівського повітового старости такого змісту: «21 липня с.р. вдосвіта з села Павлиша підійшов до м. Новогеоргієвська ескадрон 10 Драгунського Австро-Угорського полку й, оцепивши місто та встановивши гармату в напрямку міста в ½ версти, вистрілив два рази в повітря. О 4 годині ранку командуючий ескадроном ротмістр Говинер запросив до себе в. о. Міського Голови м. Новогеоргієвська Вороніна й запропонував йому зібрати в 11 год. дня все мужське населення від 16 років й, коли все було виконане, він, Говинер, оповістив населенню через того ж Вороніна зібрати й видати йому до 3-х годин дня 500 рушниць, інакше місто буде обстрілюватися бойовими снарядами й обкладено контрибуцією в 250 000 крб. О 3-й годині того ж 21 липня мешканцями було принесено всього 3 рушниці, на підставинах чого почався обстріл міста, котрий рідко продовжувався до 5 год. дня. Вистріляно 14 снарядів, при чім опісля кожного гарматного вибуху вчинявся кулеметний вогонь. В 7 годин вечора, коли Міський Голова з представниками від міста: генералом Покрасовим, підполковником Кюблером і громадянами Борисом Екслером, Петром Нестеровим та Павлом Пановим з’явився до австрійського коменданта ротмістра Говинера для условлення, то останній розклав контрибуцію таким чином: на місто Новогеоргієвськ – 135 000 крб. та 40 сорочок й на окраїни міста Новогеоргієвська – д.д. Закаміння й Прилипки Новогеоргієвської волості – 90 000 крб. та з кожного двору по одній сорочці.

На другий день, 22 липня, о 12 год. дня, представники міста внесли повністю виможну суму грошей й 240 сорочок; представники деревень Закаміння й Прилипки внесли усього 30 000 крб. та 120 сорочок. З внесеної суми по проханню делегації через 3 дні повернено Говинером: місту – 35 000 крб., котрі й звернені до міської каси; д.д. Закаміння й Прилипки повернено 20 000 крб. За для виконання накладеної контрибуції постановою Новогеоргієвської Міської Думи 21 липня ввечері була зібрана вимагаєма з мешканців міста сума розкладним чином: по 11 крб. з чоловіка обого полу, 53 000 крб., тимчасово взяті в міської каси, в д.д. Закаміння й Прилипки речі та кошти одбиралися.

За час обстрілу міста, вбита дочка місцевого громадянина І. Удо­венка – Гапка, 17 років, тяжко поранений в груди громадянин Василій Матвійович Клюєв, котрий поправляється, легко поранені: син Клюєва Василь, 12 років, дівчина Соня Абрумовна Рабинович, 18 років й громадянка Явдоха Васильовна Никитенко, 60 років. Зіпсовані в м. Новогеоргієвському помешкання: 1) Купріяна Івановича Шатацького – одбитий вугол дому, розбито 2 вікна й 5 шибок. 2) У Василя Клюєва пробита Ɂтіна дому, розбито одне вікно й окремо 6 шибок. 3) У Донченка пробитий наскрізь вугол будинку, зібрана частина стелі, знищена піч, вікно, побита дрібними осколками стіна. 4) У Якова Леонтійовича Обушка пробита наскрізь стіна дому, пошепчений коридор, 4 дверей, та 10 шибок у вікнах. 5) У Пилипа Яковлевича Донченка пробита в 3 місцях стіна столярної майстерні і розбито 4 нових скрині. 6) У Василя Микитовича Микитенка вибито вікно з рамою, пробита стеля й пошепчена частина стіни.

Зброя знесена така: рушниць – 62, рушниць для полювання – 65, самопалів – 6, холодної зброї – 66, ручних гранат – 2, газових масок – 2. Недодані спочатку 160 сорочок від м. Новогеоргієвська тепер видані австро-угорському комендантові».

14 серпня 1918 р. новоушицький повітовий староста доповідав подільському губернському старості про таке: «12 серпня в 5 год. дня через с.Вербовець із м. Мурованих-Куриловець провозилася пшениця під охороною австрійських солдатів. В с.Вербовці коні деяких підводчиків не змогли далі везти вантаж. На випадок базарного дня на ярмарочному майдані знаходилися підводи, із числа котрих австрійські солдати хотіли взяти декілька підводів. Під час розмови з австрійськими солдатами підійшов мешканець с.Вербовець Параній Самборський і почав з ними розмовляти на німецькій мові; один із австрійських солдатів вдарив Самборського прикладом, після чого натовп селян накинувся на солдатів, солдати відкрили по натовпу стрілянину. У боротьбі був вбитий один австрійський солдат, важко поранений селянин с.Мациорського Калюської волости Андрій Артемів-Кучерявий і легко поранена селянка Старої Гути Віктория Моржвинська. Гвинтівка в убитого австрійського солдата взята Дмитриєм Самборським, з якою він зник. 13 серпня вранці в с.Вербовець прибув Австрійський загін на чолі з комендантом, охопив місто і в 11 год. ранку обстріляв його гарматним і кулеметним вогнем. Від обстрілу загорілися і згоріли будівлі, належні Григорію Михайловичу Тросцинському, Федіру Дем’яновичу Тучинському і Василю Михайловичу Милькевичу. Після обстрілу австрійський загін увійшов до міста і підпалив будинок і клуню, належні Парфенію Григоровичу Самборському, запідозреному у підбурюванні натовпу проти австрійських солдатів, і потім примусив внести протягом 3-х годин 50 000 крб. контрибуції: з християнського населення – 35 000 крб. і єврейського – 15 000 крб. Контрибуції взято з християнського – 32 000 крб., а єврейського – 15 000 крб. Дізнання для з’ясування винних у підбурюванні натовпу проти австрійських солдатів проводжується начальником Державної варти» 83.

3 жовтня 1918 р. таємне повідомлення до директора ДДВ по освідомчому відділу надіслав київський губернський староста. Він писав: «С возвращением прошения уполномоченных Тулинецкого сельского общества сообщаю, что, как донес каневский повитовый староста, 4 августа с.г. в село Тулинец прибыл немецкий отряд для отобрания оружия и выяснил на месте виновных в убийстве в названном селе 12 июля 4-х человек из комендантской сотни и поджоге дома, принадлежащего помещику Иосифу Янковскому. На собранном при сельской управе сходе выяснено, что виновными оказались местные крестьяне: Денис Макаренко, Денис Просоровский, Деонисий Онищенко, Петр Кузьменко, Никифор Галушка, Корней Галушка, Мирон Галушка, матрос Адам Зинченко, Демид Добренко, Максим Хорошу, Афанасий Лупонос, Семен Бобырь, Леонтий Назаренко, Тимофей Галушка, и Константин (по фамилии не выясненный). Также установлено, что во время пожара из дома Янковского расхищали вещи селяне того же села: Петр Колесник, Роман Погорелый, Василий Галушка и Корней Галушка, скрывавшиеся с оружием. По распоряжению лейтенанта немецкого отряда отрядом комендантской сотни в селе Тулинцах были сожжены дома главных виновников приведенного выше преступления: Адама Зинченко, Прохора Лизогуба, Корнея Апанасенко, Матвея Галушки, Корнея Галушки и Федора Галушки и забраны по распоряжению того же лейтенанта принадлежащие этим лицам и находившиеся в домах носильные вещи, которые переданы отряду комендантской сотни, а у Корнея Опанасенко убиты две коровы и взята лошадь для нужд сотни. На сельском сходе лейтенантом немецкого отряда и лично начальником варты предложено собравшимся селянам добровольно сдать оружие, и свезти в экономию разграбленное имущество, но население оружие не снесло, заявив, что такового у них не имеется. Относительно разграбленного имущества, принадлежащего помещику Янковскому, общество заявило, что оно согласно возвратить таковое г. Янковскому, но так как часть имущества уже продана, то они согласны уплатить деньгами и для ведения переговоров с помещиком по этому делу избрали делегатов во главе со священником Колосовым. Названному обществу было предложено в течение 7 дней задержать и передать в распоряжение судебных властей скрывшихся упомянутых выше преступников, что последним также не исполнено за исключением случая, имевшего место 17 августа, когда в с.Тулинец выезжал для производства расследования помощник повитового старосты Проценко, к которому добровольно явился возвратившийся в село один из подозреваемых соучастников в убийстве 4 чинов комендантской сотни – Арсений Лупонос, который последним и был арестован и препровожден в г. Канев в распоряжение судебного следователя».

16 жовтня з подібною доповіддю до міністра внутрішніх справ звернувся губернський староста Чернігівщини. Він доповів, що «29 августа с.г. по распоряжению немецких военных властей было сожжено в селе Пятовске Стародубского уезда 94 двора и в д. Янькове 23 двора местных жителей за то, что в селе Пятовске и д. Янькове имеется более 30 человек, которые находятся в большевистских бандах, оперирующих в лесах дач Пятовска и Янькова и соседних селениях. Банда эта по уговору с некоторыми жителями села Пятовска и Янькова в ночь на 29 августа с.г. ввезла в Пятовск 4 пулемета и с четырех сторон стала обстреливать училище, в котором помещались немецкие войска. В свою очередь немецкие войска также открыли огонь по банде большевиков, которая разбежалась.

По распоряжению немецких властей был созван сход Пятовска и Янькова, где было предложено выдать лиц, участвовавших в нападении на немецкие войска, после чего было установлено, что из жителей села Пятовска участвовали в нападении Нил Пасенюк, Козьма Короткий, Климентий Подольный и Дмитрий Галушка, которые после обстрела из села скрылись вместе с бандой. Кроме того, немцами в виде контрибуции забран скот, хлеб и разное имущество, расстреляны брат большевика Савелий Суслов и житель села Осколково Миндель Рыклин, у коего имели приют большевистские банды» 84.

Отже, варто зазначити, що випадки страти військовими союзниками України її громадян без суду і слідства траплялися. Але ж безперечних документальних свідчень про це, крім зазначених у вищевказаному зверненні О. Романова до Д. Дорошенка від 22 серпня 1918 р., не відомо. Не наводили їх і радянські дослідники. Про найбільшу каральну акцію австро-угорців в Україні вказує у своїй монографії В.І. Петров. За його даними, під час придушення селянського повстання в с.Канеж Єлісаветградського повіту на Херсонщині 3 червня 1918 р. «карателі розстріляли і повісили на крилах вітряка 117 активних учасників повстання, яких виявили за сприянням місцевих багатіїв» 85. Але при цьому автор не зазначає, чи відбувався над страченими суд.

8 серпня 1918 р. в московській газеті «Вперед» з’явилося повідомлення про те, що «в с.Акимівці Ново-Покровської волості Катеринославського повіту, австро-угорськими владами за вказівкою чиновника особливих доручень при губернському старості корнета Черниці розстріляно 12 чоловік і один повішений» 86. Проте ми знову не можемо сказати, чи відбувався над ними суд.

Серед переглянутих архівних джерел вражає лист інспектора Петриківської вищої школи Новомосковського повіту до відділу освіти Катеринославської губернської управи від 5 листопада 1918 р. В ньому зазначалося, що навчання в цій школі було припинено, «бо каральною експедицією перед дверима і вікнами школи повішано і розстріляно кілька чоловік, яких трупи не було прибрано на протязі трьох днів» 87. Але ж і в цьому випадку відомості про слідство і суд, які б передували страті, відсутні.

Залишилися документальні свідчення про страти українських громадян за вироками німецьких та австро-угорських військово-польових судів. Так, у м. Сміла на Київщині 14 липня 1918 р. було розстріляно 7 селян. Вирок їм було винесено німецьким військово-польовим судом за напад 7 липня на німецьких військових і службовців української Державної варти, під час якого кілька з них загинуло 88. Разом з тим притягнення до військово-польового суду союзників українського громадянина ще не означало обов’язкову його страту, як намагалася зобразити радянська історіографія. Наприклад, якщо за скоєні неправомірні вчинки німецькими законами не передбачався смертний вирок, військово-польові суди визначали такі покарання: «довічне тюремне ув’язнення, або – до 15 років; виправні роботи до 5 років або штраф до 15 000 марок» 89.

Загалом відоме сьогодні історико-правовій науці архівне підґрунтя не дає підстав для сумнівів щодо жорстокості військової «Феміди» союзників в Україні 1918 р. Але ж, на наш погляд, їхній «каральний млин» не набув таких обертів, як за часів попереднього і майбутнього більшовицького панування в Україні. Крім того, аналіз розвитку відносин між Центральними державами наприкінці літа – на початку осені 1918 р., коли визначилася тенденція до усталеності правового життя в Українській Державі, дозволяє стверджувати, що обсяг справ, належних до союзної підсудності, мав скорочуватися, а відтак вона не загрожувала українській незалежності і мала тимчасовий характер.

На користь такого висновку наведемо ще вирази двох німецьких офіцерів. Перший з них – командир польового підрозділу Ганс Типтур у своїх мемуарах згадував: «Наш прихід поклав край пануванню чорноти, вже не можна було безкарно грабувати і красти в садибах, на фабриках, в магазинах і в квартирах; вже не можна було виступати в ролі соціалізуючої сили проти заможних, вже не можна було грабувати німецьких колоністів чи взагалі зривати злість, а, навпаки, треба було заставити себе підкорятися законному порядку і іншим скасованим речам, що після цієї райської необмеженості було досить неприємною справою» 90.

Другий – командувач фельдмаршал Ейгхорн, піднімаючи чарку на обіді гетьмана за його здоров’я, сказав: «І коли в різних околицях цього краю нас не приймають з радістю, але з недовір’ям і навіть з відвертою ворожістю, це болить мені до живого. Усе ж я вірю, коли Україна як самостійна і незалежна держава стане на свої власні ноги, тоді ці люди, – за винятком хіба тих, хто з особистої користі хочуть продовжити стан революції в безкінечність, – з подякою згадають німецьких солдатів» 91.

На нашу думку, якби не повстання Директорії та більшовицька навала з півночі, ці слова Ейгхорна мали бути підтвердженими життям. Натомість майже вісім десятиліть панування комуністичної ідеології на теренах більшої частини України діаметрально змінили уявлення її мешканців про військову присутність Центральних держав у 1918 р.

Замість закінчення

ОХОРОННИЙ АПАРАТ УКРАЇНСЬКОЇ

ДЕРЖАВИ ПІД ЧАС ПОВАЛЕННЯ

ГЕТЬМАНАТУ П. СКОРОПАДСЬКОГО

Зовнішньополітичні передумови. У вересні 1918 р. один за одним почали вибувати із участі у світовій війні союзники Німеччини. Поразки на фронті призвели до відмови воювати болгарських солдат. Вони повстали проти свого командування, проголосили Радомирську республіку і спробували захопити Софію. Болгарський уряд з великими труднощами розгромив повстанців, але, злякавшись нових безладь, розірвав відносини з австро-німецьким блоком і 29 вересня капітулював перед Антантою 1.

Відчуваючи близьку поразку Німеччини, нові акценти у своїй зовнішній політиці зробила Радянська Росія. Український генеральний консул О. Кривцов повідомляв з Москви про можливість денонсації в односторонньому порядку Росією Брестського миру, а відтак і відмови виконання відповідних зобов’язань.

Це викликало занепокоєння в гетьманських урядових колах. 2 жовтня 1918 р. Рада Міністрів, розглядаючи питання про вжиття заходів щодо «врятування самого існування Української Держави», вирішила встановити союзні відносини з російською Добровольчою армією. В Катеринодарі з’явився колишній товариш голови Державної Думи С. Шидловський, якого гетьман призначив на посаду харківського губернського старости. Він запропонував добровольцям допомогу зброєю в обмін на участь у захисті гетьмана від більшовиків, але отримав від Денікіна відмову. «Білий» генерал жадав офіційного звернення гетьмана про допомогу. В цей час у Києві вже діяв представник Добровольчої армії полковник Ней­мирк, а насправді агент підпільної монархічної організації «Азбука» на прізвисько «Капке», який проводив хитромудру комбінацію для тиску на гетьмана з метою переконання його у доцільності офіційного звернення до Денікіна. Згоду на цей план мала підтвердити умовна телеграма: «Всі здорові. Павло.» Але тоді за умови знаходження ще достатньо сильного військового контингенту союзників в Україні гетьман не наважився на публічне оголошення зміни політичного курсу держави. Через одного зі своїх ад’ютантів, графа Д. Олсуф’єва, П. Скоропадський влаштував «випадкову» зустріч з Неймирком, на якій висловився, що майбутнє України не уявляє інакше, як у складі Росії.

А в цей самий час за вказівкою гетьмана до Берліна вже виїхав міністр закордонних справ Д. Дорошенко з метою домогтися сприяння Німеччини у допущенні «представників самостійної України на мировий конгрес». 17 жовтня у своїй грамоті гетьман оголосив, що стоїть «на ґрунті незалежності Української Держави і на її суворому дружньому нейтралітеті, виражаючи надію, що і держави Згоди «визнають наш державний суверенітет». За узгодженням з німецьким командуванням готувалися надзвичайні дипломатичні місії до Парижа (М. Могилянський), до Ясів (В. Дашкевич-Горбатський), до Вашингтона (І. Коростовець). За розрахунками німецької дипломатії визнання самостійності України у післявоєнній перебудові світу дозволило б зберегти на цій території політичний вплив Німеччини і не залишитися у міжнародних відносинах на самоті. За планом, складеним у Берліні, гетьману належало провести «українізацію» Ради Міністрів, після чого новий кабінет мав офіційно звернутися до Німеччини з проханням залишити свої війська в Україні. 17 жовтня на таємній зустрічі П. Скоропадського і німецького консула Тіля, який тимчасово заміщав відсутнього посла, був визначений запланований список нової Ради Міністрів 2.

Пізніше П. Скоропадський згадував з цього приводу: «У Німеччині воєнна партія не відігравала ніякої ролі, а вся справа перейшла в руки соціалістичного міністерства Шейдемана. Таким чином, той курс, який був у нас взятий раніше, і ті люди, які до тої пори знаходилися в уряді, більше не підходили до моменту. Дипломати німецькі це розуміли, там вони ж і отримували відповідні інструкції із Берліна впливати на мене в тому ж дусі».

Для виконання нового німецького дипломатичного плану гетьман був вимушений розпочати переговори з Українським національним союзом. Цей блок опозиційних партій щодо гетьманської моделі державного правління в Україні було створено наприкінці травня 1918 р. Спочатку до його назви залучалося визначення «національно-державний». Через два місяці після того, як 12 липня лідери УНДС В. Винниченко і С. Петлюра за численними донесеннями Державної варти про їхню антидержавну діяльність були заарештовані, блок виключив зі своєї назви слово «державний» і взяв курс на повалення гетьманського режиму. До складу УНС увійшли: УСДРП, яка звільнилася від лівого крила соціал-демократії, що прилинуло до більшовиків; УПСР, яку з липня 1918 р. називали не соціалістами-революціонерами, а «Центральною фракцією українських соціалістів-демократів»; УПСС, яка після злиття соціалістів-самостійників з Українською народною партією прийняла назву останньої; УПСФ, яка суттєво не змінила федералістських положень своєї програми. Головою УНС став А. Ніковський, а після звільнення із в’язниці (на відміну від С. Петлюри, який просидів за ґратами майже 4 місяці) з 18 вересня – В. Винниченко 3.

Переговори тягнулися дев’ять діб, за час яких згоду на участь в новому гетьманському кабінеті дали лише соціалісти-федералісти. Натомість десять міністрів російської небільшовицької орієнтації оголосили про свою колективну відставку. Приводом для цього став обшук чинів Державної варти в апартаментах київського готелю «Марсель», де розміщувалася радянська мирова делегація Х. Раковського. Обшук був здійснений в ніч з 12 на 13 жовтня за наказом міністра внутрішніх справ І. Кістяківського і сприяв остаточному зриву українсько-радянських мирових переговорів, що порушувало німецькі плани щодо самостійності України. Очолив міністерський бойкот сам І. Кістяківський, який оголосив пресі, що гетьман доручив йому скласти новий кабінет, але поставив при цьому нереальні умови. У відповідь міністр внутрішніх справ вирішив залишити навіть цю посаду, вважаючи, що в «новому кабінеті згоди не буде», і передав справи своєму товаришу В. Рейнботу 4.

Крім останнього, в оголошеному 26 жовтня складі кабінету, нові портфелі міністрів отримали: А. В’язлов – юстиції, В. Леон­то­вич – земельних справ, С. Меринг – торгу і промисловості, М. Славинсь­кий – праці, П. Стебницький – народної освіти та мистецтв, О. Ло­тоць­кий – віроісповідань, С. Гербель – продовольчих справ, державним контролером став Петров. Решта міністрів і сам прем’єр залишилися на посадах. Серед новопризначених УНС дісталося три міністерські посади (народної освіти, юстиції і праці) і посада державного контролера. Всі особи, які їх обійняли, були членами партії соціалістів-федералістів. Інші представники УНС відмовилися співпрацювати з гетьманом, вони домагалися скликання Національного конгресу, що мав вирішити магістральні напрями нової внутрішньої і зовнішньої політики держави. Гетьман не заперечував проти цього, сподіваючись, що зможе використати конгрес для консолідації суспільства країни, але ж невдовзі з’ясував, що конгрес мав вирішити й питання «форми державного будування в Україні», тобто домогтися усунення його від влади. На засіданні нового кабінету за мінімальною більшістю голосів (8 проти 7) ухвалу про скликання конгресу було відхилено. Голосування виявило відсутність одностайності в уряді щодо влади гетьмана і не зупинило УНС, який 30 жовтня організував Повстанський оперативний штаб на чолі з командиром залізнично-технічних військ О. Осецьким 5. З оперативних джерел гетьман відразу довідався про підготовку повстання, що схилило шальки терезів його політичного курсу в бік російської орієнтації.

Остаточно зробити цей крок П. Скоропадського спонукали й зовнішньополітичні події. 30 жовтня 1918 р. визнав поразку перед країнами Антанти султанський уряд Туреччини. 3 листопада було підписано капітуляцію Австро-Угорщини 6. 7 листопада, за 7 днів до формального завершення світової війни, із Ясів до Одеси прибув французький консул Енно, який 7 і 9 листопада надіслав до Києва німецькому вищому командуванню і гетьманському уряду телеграму від імені держав Згоди про те, що вони «визнають існуючий зараз український уряд, очолюваний гетьманом», і про те, що «вирішення всіх суперечливих політичних і соціальних питань, особливо самовизначення національностей, буде докладно розглядатися після того, як військові сили держав Згоди та їхні політичні представники прибудуть до Києва» 7. При цьому слід враховувати, що таке рішення держав Згоди щодо країни – союзника Німеччини не могло відбутися без певних ультимативних умов з боку переможців. На наш погляд, немає підстав для сумнівів у рядках з мемуарів П. Скоропадського, де він писав про звістку від довірених осіб про те, що «Entente, і особливо Франція, яка є головною діючою державою із числа держав Згоди на Україні, не бажає рішуче говорити з українським урядом, доки він стоїть на точці зору «самостійності», і що тільки федеративна Україна може мати успіх у них» 8.

Отже, гетьманська дипломатія спромоглася визнання української державності країнами-переможницями де-факто. Остаточно рішення щодо де-юре українського суверенітету мала визнати світова спільнота. Цілком впевнене розуміння цього постулату міжнародного права, на нашу думку, й було головним керівним гаслом гетьманського урядування в листопаді – грудні 1918 р. Так само, як у внутрішній політиці П. Скоропадський вважав своїм обов’язком довести країну до «обраного Сейму», у зовнішній – він намагався досягти її участі у міжнародному післявоєнному конгресі. Без підтримки з боку більшості українських національних партій гетьман був змушений шукати прихильників за суто соціальним принципом. Тому, на нашу думку, його альянс з російськими колами слід розглядати не як зраду національним інтересам України, а як спробу збереження в ній у майбутньому передусім несоціалістичної моделі влади. На користь такого висновку свідчить підтримка гетьмана делегатами 2-го Всеукраїнського з’їзду хліборобів, що у кількості 1 000 осіб зібралися в Києві 4 листопада 1918 р. Зокрема, у їхньому зверненні до гетьмана було зазначено: «Вірте, що у всякий час ви зустрінете в нас цілковиту допомогу в усіх ваших починах для рідної України» 9.

Досить відверто пояснив свої дії в той час і сам П. Скоропадський.

У спогадах він зазначав: «Я дійшов висновку, що мені залишилося обрати одне з двох рішень. Або стати самому на чолі українського руху, намагаючись захопити все в свої руки. Виконання уявлялося таким чином, що я сам оголосив би про скликання Національного Конгресу, причому склад членів змінив би, доповнивши його членами не одних лише партій. Тоді я, так би мовити, міг замінити ті рішення, на які розраховували Винниченко і компанія, і хоча, якщо так можливо висловитися, обскубаний, міг утриматися при владі. Інше рішення було – рішуче закрити конгрес і спертися на ті офіцерські формування, про які я говорив вище, а якщо потрібно, оголосити офіцерську мобілізацію» 10.

Отже, обираючи друге рішення, П. Скоропадський керувався насамперед не владними мотивами, а зберігав вірність соціально-економічним і правовим засадам державності, оголошеним у перший день його гетьманування. Він враховував переважність на той час міжнародної думки щодо самовизначення націй. До речі, це було доведено Паризьким конгресом, що визначив Версальську систему післявоєнного державного устрою Європи. Тому підґрунтям свого нового політичного курсу гетьман вбачав боротьбу з анархічними тенденціями в суспільстві, для чого й намагався консолідувати відповідні сили.

Розклад союзного військового контингенту. На початок листопада 1918 р. вже стало зрозумілим, що військовий контингент Центральних держав в Україні, на якому базувалася система гетьманату, сам перетворився в анархо-кримінальне джерело. Від безладь австро-угорських і подекуди німецьких солдатів стало потерпати не лише місцеве населення, а й співробітники всіх служб українського охоронного апарату. Картину розкладу військового контингенту союзників ілюструють архівні документи.

За доповіддю начальника вартової дільниці ст. Жмеринка Чорномор-Задерновського, до начальника карно-розшукового відділення Вінницької повітової варти «2 листопада 1918 р. 35 австрійських солдатів в трактирі у зв’язку з революційними подіями в Австро-Угорщині влаштували мітинг, який скінчився поголовним п’янством. Біля 11 години вечора австрійці вийшли із трактиру і натовпом рушили по місту зі співами та стріляниною у повітря. Стрілянина продовжувалась години до 4 ночі, після чого настала тиша до ранку. Вранці австрійці, у великій кількості п’яні, з’явилися на вулицях, де розпродавали різні казенні речі. Інший гурт спрямувався до коменданта міста, заарештував його та його помічника і всіх австро-угорських офіцерів, що там знаходились. До цього часу окремі купки солдатів у місті заарештовували і зривали погони зі своїх офіцерів. Декілька офіцерів було розстріляно біля церкви, багатьох офіцерів, зриваючи погони, били. Так продовжувалося до 8 вечора. Тоді солдати пішли до австрійських інтендантських складів, які знаходяться за місцевістю, що називається «Кавказ», де стали грабувати ці склади. Грабежі тривали до ночі, майно вантажили на підводи і везли до міста, де продавали за безцінь перекупщикам-жидам. Майже все населення міста і найближчих сіл приймало участь у грабежах складів, майно таскали мішками по домівках і вивозили на підводах в села. Особливо багато майна вивезли до Браїлова та Станіславчика, десятки підвід. Потім склади підпалили. Населення у паніці сховалося по домівках, бо австрійці почали громити найбільш цінні магазини у місті. Четверо невідомих, одягнених у австрійську форму, увійшли до мануфактурного магазину на базарі, вбили дочку власника магазину і розграбували товар. На другий день австрійці почали частково від’їжджати на батьківщину і 4 листопада їх залишилося 200-300 чол. Ніяких реальних заходів вжити було неможливо через відсутність збройної сили, на яку б можливо було покластися. 19 міських вартових та 20 чол. залізничної варти були безсилі придушити цей рух і ми обмежувалися тим, що розійшлися у всі кінці міста та стежили, куди ховається награбоване. А коли прибули вартові із Вінниці, Браїлова, Станіславчика та інших місць, почалася правильна боротьба з тим, що коїлося. Австрійці, які залишилися, були роззброєні, награбоване відбиралося і були вжиті заходи до охорони майна міщан. Всі арештанти (політичні та кримінальні) були австрійцями випущені на волю. Зараз розшукуються».

2 листопада відбулися мітинги австрійських вояків в Одесі: матросів – у порту, а солдатів – у Воронцовському палаці. Пограбувавши околиці в місцях мітингів, австрійці навантажились в ешелони і виїхали додому.

3 листопада події на зразок Жмеринських відбулися в Тирасполі. За винятком того, що австрійська охорона міської тюрми втекла, залишивши в’язнів замкненими. Повітовий староста терміново організував побудинкову охорону від австрійців з числа місцевих мешканців, а начальник міської варти взяв під охорону тюрму.

Цього ж дня столичний отаман отримав доповідь від «начальника Контррозвідувальної Служби всього району Південної Армії» підполковника Бермонда. Останній доповів, що «за надійшовшими відомостями на Волинському кордонному посту Січові Стрільці роззброїли Австрійські частини і, з’єднавшись з більшовиками та невеличкими німецькими частинами, рухаються у напрямку ст. Фастів».

5 листопада прокурору Вінницького окружного суду його товариш Мазаракі доповідав про те, що добою раніше «ольгопільський австрійський комендант втік у Варшаву, залишивши 200 солдатів і офіцера, який згодом теж зник. Солдати перепилися, вчинили стрілянину на Гоголівській вулиці, продають майно та гвинтівки. Чини варти протидіяти їм не змогли. Солдати відбирають у місцевого населення фураж і продовольство, настрій у них «більшовицький». Австрійці-більшовики заарештували командний склад корпусу, зривають погони та кокарди зі своїх та українських офіцерів, звільнили селян, заарештованих за більшовицьку агітацію, в м. Балта вбили 6 австрійських офіцерів».

6 листопада начальник варти ст. Бирзула Симонович надіслав телеграму до отамана варти залізничного району: «Зараз ліквідував продаж коньяку на станції, яким із вагону торгували австрійські солдати і помічник австрійського станційного коменданта. З труднощами вивезене за семафор вино у чотирьох діжках знищено сьогодні. Були спроби місцевого населення вкрасти рушниці зі складу біля станції, де зберігається понад 2 000 рушниць, що охороняли австрійці. За участю вартових спробу ліквідовано. Небезпека для станції зростає, оскільки на ній зберігається ще багато снарядів. Повторюю про необхідність надсилання німців».

7 листопада до командира Подільської кордонної бригади надійшла телеграма начальника Сатанівського загону сотника Скворцова, який доповів, що «селяни всіх сіл збунтувалися і з розбійницькими ватагами напали на кордон, захопили зброю, козаків побили. Бунчужного Лабутіна важко поранили. Зброю селянам передали австрійці, які відходили».

Того ж дня губернський староста Кисельов із Кам’янця-Подільського повідомив директора ДДВ про те, що австрійські солдати, які проходили із Балти через Ольгопіль до Чечельника, розбили в’язницю, звільнили арештантів, роздали їм гвинтівки, спалили справи архіву. Повітовому старості Титаренку і начальнику Ольгопільської варти заочно був винесений вирок – смертна страта. Їм на допомогу із Балтського, Вінницького, Гайсинського і Ямпільського повіту губернський староста доручив надіслати по 25 чинів варти, але у повідомленні до ДДВ він зазначив, що в успіх від цього заходу мало вірить, «якщо не будуть відряджені німецькі частини, які упорались би з австрійцями».

8 листопада директору ДДВ телеграфував начальник вартового відділення на ст. Волочиськ Будаговський: «Шостий день іде розгром вантажів і складів. Вся територія станції оточена тисячним натовпом і підводами місцевих селян, озброєних гвинтівками та ручними гранатами. Іде безперервна стрілянина і кидання бомб вдень і вночі. Прибулі із Австрії тисячі полонених теж приймають участь у грабежах сумісно з населенням, варта і залізнична охорона не в силах боротися. Робота станції фактично призупинена».

Того ж дня надійшли доповіді до начальника залізничного відділу ДДВ Делянова зі ст. Новоселиця, де були розгромлені спиртові склади і розкрадені гроші залізничних службовців, та з Єлісаветграда, де австро-угорські солдати разом з місцевою біднотою пограбували багаті будинки і промислові підприємства. А начальник Могилів-Подільської повітової варти Грицкевич надіслав доповідь такого змісту: «О 2 годині ночі на восьме число румуни увірвалися на ст. Окниця, обеззброїли та заарештували надісланий для охорони станції і службовців загін під командою корнета Гриневича. У зв’язку з грабежами станції місцевими селянами і військовополоненими мною вчора була вислана з загоном зброя для озброєння надійних осіб. Прошу вжити заходи по звільненню загону і службовців залізниці» 11.

Таким чином, ми бачимо, що майже вся частина території Української Держави, на якій розташовувались австро-угорські війська, перетворилася на арену масових безладь і виступів кримінальних елементів. Що мав робити гетьман? Звичайно, те, що кожний голова держави в такій ситуації – застосовувати війська.

8 листопада було надіслано гетьманський наказ, в якому П. Скоропадський зазначив: «Для підтримки порядку і законності на місцях оголошую губернії: Катеринославську, Херсонську, без міста Одеси, Подільську, Таврійської губернії повіти Дніпровський, Мелітопольський та Бердянський, а також градоначальство Миколаїв на військовому стані з наданням всієї повноти влади відповідним командирам корпусів…Вказаним командирам корпусів присвоюються права командуючого окремою армією, стосовно ст. 600 «Положения о полевом управлении войск в военное время», вид. 1914 р. та глави ІІ «Правил о местностях, объявленных состоящими на военном положении». Цивільним владам керуватися додатками до ст. 23 «Свода Губернских Учреждений» (том ІІ Зводу Законів колишньої Російської імперії, вид. 1892 р.). Військовий стан входить у силу в 0 год. 5 хв. з 8 на 9 листопада». Одеське градоначальство оголошується в стані надзвичайної охорони, з наданням міському отаману прав, зазначених в ст. 122-116 «Устава благочиния и безопасности» 12.

Отже, військовий стан оголошено, але де ж гетьман мав взяти військові сили для забезпечення виконання свого наказу, коли власна українська армія на той час складалася лише з корпусів офіцерських кадрів? Знову ж таки П. Скоропадський мав обирати: чи німецький контингент, стомлений від війни і жадаючий якомога швидше повернутися додому, чи російські добровольці, згуртовані на південно-східних кордонах України, а подекуди і в її межах ідеєю безпощадної боротьби з більшовизмом? Між тим саме життя давало українському гетьману відповідь. Зі втечею австро-угорських військ з України зону їхнього розташування стали займати німці.

Так, 7 листопада начальник Одеської міської варти доповідав директору ДДВ: «Прибувають німецькі частини із Константинополя. В місті ще до 3-х полків австро-угорської армії. Більша частина австрійців в районі ст. Товарна. У місті австрійці п’яні. Хорвати вбили своїх офіцерів. Деякі австро-угорські офіцери одягаються у цивільний одяг і очікують від’їзду солдатів, в ешелонах не їдуть. Вночі до Одеси прибуло 10 пароплавів із Константинополя, 7 із них німецьких». Наступного дня від нього ж надійшла телеграма: «3 гірські артилерійські полки прибули з Палестини. Залишаються за проханням міського отамана в Одесі, як і 22 піхотний і 65 артилерійський полки 217 піхотної дивізії. Прибула 5 ландверна дивізія. Австрійських піхотних, артилерійських і кавалерійських полків в Одесі немає. Залишилися технічні частини і незначна кількість фельджандармів без всякого призначення. Продовжують продавати зброю. В Раздєльній продавали цукор по смішних цінах – 5 крб. за мішок».

Крім новоприбулих німецьких військ, була зроблена передислокація їхніх частин на Катеринославщину, Поділля, в Херсонську губернію і Північну Таврію із числа корпусів, розташованих у німецькій зоні Української Держави. Але ж незабаром німецькі частини спіткала схожа доля австрійського військового контингенту. Щоправда, німці не чинили масових бешкетів, як австрійці. 9 листопада залишив трон прусського короля та німецького імператора кайзер Вільгельм ІІ. А через два дні у Комп’єнському лісі французький маршал Фош прийняв поразку Німеччини. Після цих подій боєздатність німецького війська значно погіршилася.

15 листопада волинський губернський староста Андро доповідав до МВС: «Отримані відомості із Домбровиць. Німецькими солдатами заарештовані офіцери, збираються їхати додому. В Рівному порядок поки не порушується. На Ковель ешелонами іде Австрійський корпус. У Волочиську, за отриманими відомостями, настало заспокоєння. У Новоград-Волинськ­ому серед німецьких солдатів влаштувалися комітети. У Кам’янці залога почала розкладатися, вибрали «совдеп». У прифронтовій смузі настає заспокоєння, кінні загони продовжують там діяти. У Житомирі настрій німецьких військ вкрай збуджений. За всіма ознаками на днях настане повне розкладення. Командний склад корпусу вперто перешкоджує отриманню зброї. Полонені продовжують прибувати. Необхідно вживати суттєві заходи».

Того ж дня до МВС надійшла й доповідь від київського губернського старости Андріанова: «В залогах розквартирування німецьких військ обрані «совдепи». Настрій німецьких військ: Біла Церква – спокійний; Фастів – через велику кількість молодих недостатньо дисциплінованих солдатів – тривожний; Тараща – тривожний; Сквира – небезпеки поки не відчувається; Бердичівська залога дезорганізована, з офіцерів зривають погони, розвішують червоні прапори; Канів – тривожний; в Чигирині – спокійно, але оголосили про своє найближче залишення повіту».

Про настрій німецьких частин у ці дні на Харківщині повідомляв кореспондент газети «Одеські новини» у своїй статті за 19 листопада 1918 р.: «Серед німецьких військ у Харкові йде посилена більшовизація. Можливо, що німецькі солдати скоро залишать Білгородський фронт. За німецькими даними, до Харкова починають прибувати більшовицькі комісари. Становище з боку більшовиків стає загрозливим. Мешканці покладають великі надії на прибуття держав Згоди. Більш вільні і заможні від’їжджають до Одеси і Криму. Німці зберігають нейтралітет. Серед студентів зараз на сходках великі хвилювання з приводу призову. Справа доходить до бійки, загроз один одному револьверами. В Комерційному інституті майже не вчинився самосуд над студентом, який виступив з різкою критикою офіцерства. Втрутився ректор і запобіг самосудові. Окремі факультети виносять резолюції, що згодні йти за призовом демократичної Росії на боротьбу з анархією» 13.

Новий політичний курс гетьмана. Наведені документи доводять, що в листопаді 1918 р. розраховувати на збройну підтримку Німеччини гетьман вже не міг. Отже, єдину реальну силу, здатну впоратися з анархічними тенденціями в країні, він вбачав у Антанті, до складу якої належав і «білий» російський рух, що вважався правонаступником Російської імперії. Але ж для оголошення нового курсу П. Скоропадському потрібні були однодумці в уряді. Голосування з приводу скликання Національного конгресу показало, що представники УНС в кабінеті не будуть підтримувати гетьмана. Статус урядовців вони використовували насамперед не для вирішення державних питань, а для критики гетьманського режиму.

7 листопада начальник особливого відділу державний ранговий Бусло повідомив начальника гетьманського Штабу генерала В. Дашкевич-Горбацького, що «в найближчому часі має намір видаватися нова газета «Трибуна», в якій будуть приймати участь міністр праці Славинський під псевдонімом Стависький, міністри Стебницький під псевдонімом Смутке і Лотоцький під псевдонімом Білоус» 14.

14 листопада відбулося останнє засідання гетьманського уряду під головуванням Ф. Лизогуба. Наступного дня вже було оголошено склад нового «федералістського» кабінету. Його очолив С. Гер­бель, який протягом кількох місяців фактично виконував обов’язки прем’єра, проте дещо меншим обсягом, обіймаючи посаду представника українського уряду в Одесі. До нового кабінету не увійшли «германофіли» Ф. Лизогуб і Д. Дорошенко, міністрами стали: закордонних справ – Г. Афанасьєв, військових – Б. Шуцький, освіти – В. Науменко; повернулися на посади міністрів: І. Кістяківський – внутрішніх справ, Ю. Вагнер – праці; зберегли портфелі міністрів: А. Ржепецький – фінансів, С. Мерінг – торгу і промисловості, Б. Бу­тенко – шляхів, В. Любинський – охорони здоров’я, В. Леонтович – землеробства; на посаду міністра юстиції з МВС перемістився В. Рейнбот. 16 листопада уряд С. Гербеля повідомив у пресі про свої кінцеві і найближчі завдання. Йшлося про відбудову «єдиної і неподільної Росії», але на федеративних засадах із «забезпеченням Україні її державності і національної самобутності». На цьому шляху визначалася першочергова необхідність зміцнення державного ладу на Україні через позбавлення «від анархії і більшовизму» 15.

Збройна боротьба за владу. Чи можливо було гетьману в той час інакше боронити в Україні «державність» і «національну самобутність»? Звернемо увагу, що саме тоді вже чітко визначилися сили, які за свою мету поставили знищення влади гетьмана в Україні і розпочали її здійснення. В ніч з 13 на 14 листопада керівне ядро УНС створило Директорію Української Народної Республіки. Її головою було обрано В. Винниченка, а членами – представників Селянської спілки Ф. Швеця та УСДРП С. Петлюру. Надалі до складу Директорії увійшли залізничник А. Макаренко і представник УПСФ П. Андрієвський. Написана наступної ночі В. Винниченком відозва Директорії до українського народу була терміново поширена в Україні по телеграфу. В ній українців закликали до повстання проти П. Скоропадського «насильника і узурпатора народної влади» і оборони української держави в формі Української Народної Республіки. 16 листопада військові частини, які зрадили гетьмана і перейшли на сторону Директорії, розпочали проти нього бойові дії 16.

Майже одночасно з цими подіями відновилася відверта збройна боротьба проти України з боку Радянської Росії. В день німецької капітуляції, 11 листопада 1918 р., Раднарком, Ленін зобов’язали Реввоєнраду РРФСР протягом 10 діб підготувати наступ Червоної Армії для захоплення України під виглядом братньої допомоги українським робітникам та селянам. Ця «допомога» з вересня 1918 р. накопичувалася в нейтральній зоні, тобто територіальній смузі між неделімітованими кордонами України і Росії. Тут, від ст. Унеча до м. Львова із партизанських загонів під командуванням М. Кропив’янського та В. Ауссема формувалися Перша й Друга повстанські дивізії, до яких увійшли з’єднання В. Примакова, М. Щорса, В. Боженка та інших «червоних» командирів 17. Уже 19 листопада В. Антонов-Овсієнко доповів Леніну, що 17 листопада Реввоєнрада РРФСР створила Раду українського фронту «замасковано названу Радою Групи військ Курського напрямку. Її склад: Я, тов. Сталін, тов. Затонський» 18. Почалося змагання між Радянською Росією і українською Директорією на випередження встановлення своєї влади в Україні. Звичайно, що в таких умовах гетьманський охоронний апарат став головним об’єктом нападів як з боку одних, так і других.

З історичних фактів можна дізнатися, що найпомітнішу роль у поваленні останнього українського гетьманату відіграли збройні сили, що як гвардійські мали найкраще озброєння і спорядження, повинні були захищати владу П. Скоропадського. Першими зрадили гетьмана два полки Січових Стрільців, які 16 листопада випустили із Білоцерківської в’язниці політичних в’язнів і розстріляли її охорону. Звідси повстанці вирушили на Київ, захопивши по дорозі ст. Фастів. Командувач збройними силами повстанців С. Петлюра відмовив гетьманським посланцям, які зустрілися з ним під ст. Мотовилівкою, на пропозицію припинення братовбивчої війни і порозуміння. До речі, зазначимо, що С. Петлюру було звільнено із в’язниці гетьманським наказом на прохання міністрів А. В’язлова, О. Лотоцького і М. Славинського, тобто гетьман відпустив його добровільно з надією знайти спільну мову, але ж С. Петлюра зовсім не збирався цього робити.

Ось як київські «Вечерние новости» за 24 листопада 1918 р. написали про його звільнення: «В день освобождения из тюрьмы Петлюра побывал в двух знакомых типографиях, пообедал в ресторане на Крещатике, где встретился с лицами от Винниченко, зашел на конспиративную квартиру, по телефону вызвал Винниченко и согласился встать во главе повстанцев. Ночью переоделся в костюм рабочего и бежал в Белую Церковь».

17 листопада відбулося укладення угоди між Директорією УНР і «Великою Радою німецьких депутатів Києва» про нейтралітет німецького війська в українській війні в обмін на обіцянку сприяння у поверненні його на батьківщину. 18 листопада Січові Стрільці між Мотовилівкою і Васильковом розбили надіслані їм назустріч за наказом командуючого 4 корпусом генерала Волховського полки Сердюцької дивізії, «охотничий полк» і загін київської міської дружини полковника Святополк-Мирського. Загинуло приблизно 600 осіб з обох боків. Полонених Січові Стрільці не брали, 40-60 легкопоранених гетьманців роздягли і розстріляли. Після цього, не бажаючи «проливати братньої крові», на бік повстанців перейшов Лубенський Сердюцький полк полковника Ю. Отмарштайна, а за ним – інші сердюцькі підрозділи 19.

Перемога Директорії під Мотовилівкою прискорила розпалення повстання. На її заклик про мобілізацію до війська УНР почали збиратися селянські загони, в пам’яті яких були свіжими спогади про багату здобич під час грабежів панських маєтків на початку 1918 р. Їхньому згуртуванню сприяло й те, що німці виказували щодо них повну байдужість і не чіпали їх.

Цікавим з цього приводу є звернення київського губернського старости до Ради солдатських депутатів Київської залоги німецьких військ від 21 листопада 1918 р. Він писав: «З виступом Січових стрільців під проводом Петлюри одночасно в різних районах Київської губернії стало відбуватися швидке підвищення розбійних нападів на мирне населення. Із районів повітів (Канів, Тараща, Звенигородка, Київського та інших) надходять донесення про збирання ватаг, які грабують заводи, економії та садиби. Якщо у виступі Січових стрільців можливо угледіти певне політичне забарвлення, яке в силу рішення німецьких військ зберегти нейтралітет перешкоджає їм стати на бік теперішньої законної влади, то, у всякому випадку, грабежі та вбивства, які чиняться зараз розбишацькими п’яними ватагами залишених без влади селян, ніяк не можуть бути підведені під поняття політичних виступів, які мають на меті відтворення на Україні іншого державного ладу. За самою властивістю військового звання, яке зобов’язує стати на захист права і життя цивільних мешканців, дисципліновані німецькі війська, прибулі на Україну для підтримки порядку і спокою, без сумнівів повинні всією силою свого авторитету і зброї відновити право і правду у випадках образ, які наносяться мирним мешканцям. Між тим до мене надходять доповіді, що в деяких місцях німці відмовляють у допомозі, посилаючись на свій нейтралітет, та вивішують білі прапори. Через це мирне населення повітів віддається у злу волю темних та розгніваних мас. Вважаючи, що у викладених фактах невтручання німців у справу придушення не політичних, а загальнокримінальних виступів селян непорозуміння виходять із не зовсім правильного встановлення поняття про нейтралітет німецьких частин у повітах Київської губернії, прошу не відмовляти в обговоренні цього відношення за сутністю збуджених в ньому питань і у можливо короткий термін дати мені відповідь за адресою: Київ, Софіївська, 16».

Подекуди німецькі частини все ж таки порушували «білоцерківський нейтралітет» і виступали на тому чи іншому боці залежно від переваги авторитету солдатської Ради частини або офіцерського корпусу.

Наприклад, уманська газета республіканців «Союз» 26 листопада 1918 р. писала: «Цієї ночі влада перейшла од повітового старости Михайлова до рук тимчасового виборного коменданта сотника Д. Кравченка. Варта частково обеззброєна, частково, на чолі з Михайловим, таємно, вночі захопивши козацькі гроші, втекла. Прийняті заходи повернути утікачів із захопленими грішми. Порядок в місті підтримується місцевою українською сотнею і німцями. За порушення порядку і грабежі вирішено винних карати смертю. Сьогодні відбувається засідання філії Українського Національного Союзу і громадських установ для вирішення питання про передачу влади в місті і повіті».

Натомість на підступах до Києва німці здійснили опір воякам Чорноморського козацького коша, які відразу після звістки про повстання в Білій Церкві скинули гетьманського командира і захопили залізничну лінію Коростень – Київ. Рада солдатських депутатів німецької залоги в Києві оголосила, що не допустить безладь і кровопролиття в місті, доки тут знаходяться німецькі війська. І це оголошення певний час виконувалося. Спроби підняти повстання в Києві гетьманська влада придушила за допомогою німецьких військ.

Про це знаходимо свідчення в поданні прокурора Київського окружного суду Нирчича до прокурора Київської судової палати від 23 листопада 1918 р. Він писав: «Доповідаю Вам, пане прокурор, що біля двох годин ночі на 23 листопада частини розташованого на Андріївському узвозі Сквирського полку, підговорені до цього поручиками полку Васильчиковим та Гриценком, виступили при зброї із косарень і напали на приміщення Подільського і Либідського районів столичної Державної Варти. Перед цим з метою підняти повстання проти уряду і на грунті співчуття виступу Петлюри вказані офіцери вкрали полкові гроші у невідомій поки сумі та зникли. До Либідського району прибув загін, чоловік в сорок, роззброїв чинів варти, яких посадили в арештантську камеру, де і замкнули. Після цього загін розкрав зброю і зник. В Подільському районі діяв загін чисельністю біля 70 чол. Ми були заарештовані, всі присутні чини району обеззброєні. Біля 5 годин ранку сьогодні таке саме було здійснене у Плоському районі варти. Грабежі ніде місце не мали, насильств здійснено не було, арештанти залишилися в камерах. У всіх випадках мали місце безпорадність і переляк чинів варти, які здалися беззаперечно і без опору. У Плоському районі напад було здійснено ватагою всього 8 чоловік. До 10 год. ранку сьогодні у захоплені райони були направлені загони добровольчих військ і німців чисельністю до тисячі чоловік, при появі яких повстанці втекли, кидаючи зброю. Затримано 6 чоловік повстанців із числа солдатів 24 Сквирського полку. Полк роззброєно» 20.

Після цих подій Рада солдатських депутатів німецької залоги м. Києва уклала нову угоду з Петлюрою, яка вступила в силу 4 грудня о 6 годині вечора. Німці пообіцяли не втручатися в українську боротьбу поза межами Києва, а Петлюра – не просуватися доки до Києва. Республіканці мали подати рухомий склад німецьким солдатам для виїзду додому 21. Гетьманський уряд залишився блокованим у столиці і зосередив увагу виключно на її обороні, чекаючи війська держав Згоди. На решті території Української Держави до цього часу майже скрізь відбулося знищення гетьманських владних осередків. Протидія повстанцям в окремих місцевостях була здійснена лише в перші дні після виступу Директорії.

23 листопада директор ДДВ отримав телеграму від херсонського губернського старости Тишкевича, який повідомляв таке: «Прибулими до Єлісаветграда січовиками сумісно з 13 українським куренем 20 листопада заарештований повітстар Верещагін, роззброєний офіцерський добровольчий загін, на вулиці вбиті офіцери Гофман і Бракер, в останнього відібраний ними губернський шифр. Комендантом міста від імені української Загально-Національної Ради республіки призначений начальник 13 куреня Вербицький. Варта залишилася на місцях, німці бездіють, робітники підтримують тільки порядок. Через відсутність зброї, набоїв не маю можливості ліквідувати виступ в Єлісаветграді, хоча сили куреня січовиків незначні через зіткнення їхнього панцерного з товарним поїздом біля ст. Помічна. Навколо Кривого Рогу ватаги робітників під керівництвом охорони залізничних сотень і вільних козаків обеззброюють варту. Для запобігання Єлісаветградської історії віддав розпорядження припинити діяльність полкового отамана Александрійського у Кривому Розі. Необхідно зайняти Кривий Ріг, Знам’янку, Бирзулу, Помічну, Кременчук організованими військовими загонами. Прошу надіслати нарочним новий губернський шифр» 22.

Це повідомлення херсонського старости було одним із останніх. Протягом наступних кількох днів майже всю Херсонщину було захоплено військами Директорії і селянськими загонами, які згуртував офіцер царської та української, за часів Центральної Ради, армії есер Н. Григоріїв. На північ від Єлісаветградщини майже до Києва влада перейшла до отамана Зеленого (Данило Терпіло), загони якого нараховували близько 10 тис. осіб 23.

Маємо два подання прокурора Луцького окружного суду Александрова до Київської судової палати, в яких докладно висвітлюються події боротьби гетьманських охоронців з Директорією на Волині.

В першому, за 30 листопада, він доповідав: «26 листопада на нараді, яка складалася з начальника залоги Левитського, заступника старости Гольца і мене, було вирішено негайно вжити заходи перестороги для охорони міста: була посилена охорона в’язниці, встановлені нічні чергування загонів добровольчої дружини, варті було доручено пильно стежити за всіма підозрілими особами, не дозволяючи різних накопичень, малочисельним у Луцьку військам наказали бути напоготові. Тієї ж ночі через тривожні відомості відбулося чергування в загонах добровольчої дружини деяких чинів прокурорського нагляду. Вдень був відновлений зв’язок з Житомиром і заступник старости Гольц отримав можливість мати інструкції від губернського старости. Повітовий староста Шлемпер до цього часу не повернувся. Немає навіть відомостей про його місце перебування.

24 листопада з німецької комендатури до мене надійшло повідомлення про обеззброєння ватаг петлюрівців в Дубні. Обставини, в яких відбувалося обеззброєння, такі: спочатку Дубенська німецька Рада солдатських депутатів оголосила себе нейтральною і заявила, що зовсім не буде втручатися у боротьбу партій. Скориставшись цим, ватага петлюрівців обеззброїла Дубенську варту, після чого мала намір обеззброїти і німецькі частини. Не бажаючи бути обеззброєною, Рада солдатських депутатів ухвалила в свою чергу обеззброїти ватагу петлюрівців і відновити владу, що й було зроблене. Того ж дня від Ради німецьких солдатських депутатів м. Луцька надійшла заява за підписом німецького солдата-єврея. В ній Рада засвідчувала, що за існуючими у неї відомостями намір про замах 25 листопада на учасників наради, що складалася з начальника залоги Левитського, заступника старости Гольця і мене, не міг виходити від місцевого Бунду, який при набутих обставинах вирішив бути суворо нейтральним.

Як було встановлено дізнанням, колишній офіцер Луцького полку Харчук увечері 25 листопада намірювався кинути бомбу під час нашої наради, але чомусь (ще не з’ясовано у затриманого) не виконав цього. Отримавши відомості через своїх агентів про підготовку замаху, начальник міської варти відразу подався з вартовими на квартиру Харчука. Останній, протестуючи проти свого затримання, став погрожувати револьвером і бомбою, а потім, переконавшись у неможливості опору, здався і був відданий під варту. З приводу викладеної події здійснюється дізнання під наглядом товариша прокурора. При цьому встановити які-небудь дані не уявляється можливим через те, що місцеве населення боїться помсти з боку Харчука як представника більшовицької партії і не бажає давати проти нього свідчень.

Того ж 27 листопада, в 12 год. ночі, до мене на квартиру зайшов міський голова Ясинський і дуже таємно заявив, що в нього вранці були представники місцевого єврейського товариства для засвідчення того, що ні Бунд, ні інша партія зовсім не ставила на меті здійснення терористичного акту, а тому відомості про підготовку Бундом замаху на мене не відповідають дійсності. За словами депутатів є дані, що терористичний акт замислив начальник повітової варти Хурамович. Про все викладене міський голова врахував необхідним довести до мого відома з проханням бути обережним, щоб запобігти сумних наслідків.

За заявою вищезазначених депутатів начальник повітової варти Хурамович і начальник міської варти Блинов озброїли проти себе все міське населення різного роду домаганнями та хабарами. Прослухавши цю заяву, я попрохав міського голову зібрати і довести до мене про всі випадки незаконних дій начальників варти, хоча, за словами голови, вряд чи буде можливим добути ці дані доки вказані особи знаходяться при владі. Того ж дня було видано наказ начальника залоги, який містив в собі керівні дані на випадок можливих виступів.

28 листопада із Рівного надійшли відомості, що до міста прибув загін генерала Чистякова. Оскільки у зв’язку з оголошенням військового стану сталася певна невизначеність з надсиланням дізнань, я для з’ясування різних питань при першій можливості намірювався виїхати до Рівного для переговорів з генералом Чистяковим, який по прямому дроту у бесіді зі мною виказав побажання поки не змінювати загальної підсудності. У теперішній час я позбавлений можливості за відсутністю сполучення надіслати відомості про хід подій у повітах, належних до мого округу. 30-го мені стало відомо, що у Ровенському повіті вбита родина Пляттерів. Стосовно ж Луцького повіту події малюються так: в ніч на 27 листопада на ст. Полиці, вона ж Рафаловка, натовпом місцевих селян, повернутими військовополоненими і присталими до них невідомими особами була обеззброєна команда, яка охороняла інтендантський речовий склад, де, крім інтендантського майна, зберігалося 8 тис. гвинтівок. Згодом натовп почав розкрадати майно складу. Вдень 27 листопада розгром складу припинився, але ввечері натовп знову зібрався і до ранку 28 листопада всі речі та рушниці зі складу були розкрадені. Із більшості вкрадених рушниць затвори були витягнуті раніше і сховані в іншому місці адміністрацією ліквідаційної комісії, тому стріляти із вкрадених рушниць неможливо. Викликані на допомогу із Маневичей 13 козаків теж були обеззброєні натовпом і допомоги надати не змогли. В ніч на 29 листопада натовпом були здійснені грабежі у декількох будинках приватних осіб і погромлений склад «Агроспілки». Крім того, почались грабежі із вагонів, що стояли на станції, і навіть був затриманий один поїзд, із якого частина перевізних товарів була викинута і розкрадена натовпом.

Ліквідаційний уповноважений непокоїться за артилерійський склад в Антоновці, де зберігалися гранати та гарматні снаряди, а також склад в Маневичах, де мається 30 тис. гвинтівок, 93 кулемети системи «Кольт», 50 кулеметів «Максим», 12 легких гармат і багато мінометів та бомбометів. Занепокоєння уповноваженого викликане тою обставиною, що в околицях Антонівки і Маневичей по вечорам помічені невеличкі накопичення місцевих мешканців, які, ймовірно чогось чекають. Склад в Маневичах поки охороняється німцями.

28 листопада в с.Полиці Луцького повіту ватага петлюрівців почала грабувати місцевих мешканців. Прибулий з загоном начальник варти району разом з німцями зупинив грабежі, розігнав ватагу. В с.Бєльськовол’є йде сильне бродіння серед місцевих селян, які починають погроми. Німці відмовляються здійснювати сприяння до заспокоєння у Бєльськоволлі, через що стан там критичний. В м. Торчин Луцького повіту загін кінної сотні, який прибув з м. Володимир-Волинськ, привіз з собою діжку рому і декілька мішків борошна, які розпродають, пиячать і здійснюють самочинні обшуки у місцевих мешканців. З цього приводу дізнання здійснюється під наглядом товариша прокурора. На ст. Антонівку був відряджений загін козаків у кількості 20 чол. для розгону ватаги петлюрівців і охорони речового складу. Спочатку ватага була козаками розігнана, але потім зібралася в більшій кількості, обеззброїла козаків і пограбувала склад. У Владимирці Луцького повіту ватаги бушують. В с.Городець волосний голова Куделя був обеззброєний, заарештований, але потім звільнений. Ватага, що зібралася в Сарнах, вигнала всіх мешканців і приготувалася до бою з німецькими військами. Із району ст. Маневичі ватаги відходять до Сарн. На ст. Киверці 26 листопада заарештований конторщик станції Моровський, який звинувачується у більшовицькій агітації. Через наявність серйозних даних про діяльність Моровського за моїм розпорядженням здійснюють розслідування під наглядом товариша прокурора. 27 листопада в м. Ольпо Дубенського повіту 15 хуліганів заарештували помічника районного начальника варти Похилько, протримали його всю ніч у в’язниці, засудили його до смертної страти, після чого надіслали вирок на затвердження до Дубна. Наступного дня Похилько був звільнений і прибув до Луцька. В м. Березно Рівненського повіту 20 листопада начальник місцевої варти Романов втік зі своїми вартовими, злякавшись появи петлюрівців».

У другому поданні, за 4 грудня 1918 р. прокурор Луцького окружного суду писав: «Як видно із доповіді начальника Володимир-Волинської варти, значна частина повіту зайнята недавно прибулими польськими військами, які вимагають безумовного їм підкорення, наголошуючи, що вся влада у теперішній час повинна належати їм. Тероризуючи місцеве населення, польські легіонери у випадку непідкорення застосовують репресивні заходи, не зупиняючись перед розстрілами. Так, в Уксти-Лукському районі військами була накладена на місцевих мешканців контрибуція в 150 тис. крб., при чому за невнесення її на протязі півгодини обстрілювалося містечко. При цьому вбито 20, поранено 42 євреї. Все залишене казенне майно спішно вивозиться за Буг. На багатьох напрямках з’явилися польські роз’їзди, які кривдять місцеве населення, здійснюючи незаконні обшуки та реквізиції.

Був випадок арешту начальника 5 району варти Дублянського разом з його діловодом і головою Глущанської волості Мужилко. Заарештували вказаних осіб відразу по прибутті до місця своєї служби, комендант містечка надіслав їх до м. Холму, звідки вони через декілька днів були звільнені і надіслані на ст. Голоби. Під час перебування Дублянського в м. Любомлі йому вдалося встановити, що в цьому містечку влаштована польською владою комендатура, при чому легіонерами там є закликані під прапори гімназисти. Останні жорстоко поводяться з місцевим населенням, ввели суворий режим, було здійснено навіть декілька розстрілів.

Додаючи до подання за №137 про події, що мали місце в м. Ольпо Дубенського повіту, доповідаю Вам, пане прокурор: 27 листопада цього року ватага в 15 чоловік на чолі з вартовим Тихоном Перевезенцевим, обеззброївши начальника 4 району Дубенської варти і всіх вартових, увірвалися в квартиру помічника начальника варти Похилка. Пограбувавши у нього все майно, ватага стала наносити йому побої, при цьому деякі з бандитів, знущаючись над ним, притуляли заряджений револьвер до лоба. Лише завдяки сприянню мешканців Похилко вдалося втекти. З приводу зазначеної пригоди доручене розслідування товаришу прокурора.

4 грудня я отримав від судового слідчого 4 дільниці Луцького повіту Полтарацького повідомлення, надіслане ним 25 листопада. Як видно із повідомлення, 24 листопада ватага збройних грабіжників увійшла до м. Володимирця і почала громити канцелярію начальника 7 району Луцької Державної варти. Під час наближення до містечка ватаги начальник варти Рагуцький і голова Володимирецької волості Величко поспішно зникли. Вартові, які залишилися без керівників, щоб запобігти ексцесів з боку бандитів, самі роззброїлися. Отримавши відомості від місцевих мешканців, що бандити намірюються розгромити розташовані в одному будинку камери судового слідчого і мирового судді, судовий слідчий 13 дільниці Луцького повіту Полтарацький, зачинивши вказані камери, сховався на сусідньому хуторі. Повернувшись надвечір того ж дня, Полтарацький помітив, що вкрали також і речові докази мирового судді. По вказаному випадку мною доручається провадження товаришу прокурора, копія цього подання перепроваджується мною до першого департаменту Міністерства юстиції» 24.

На Чернігівщині осередком антигетьманського повстання під гаслами Директорії стала Сірожупанна дивізія. Більша частина її особового складу з отриманням звістки про виступ у Білій Церкві спочатку відмовилась воювати проти гетьмана, але й не виявила натхнення у захисті його влади. Директорія своїм наказом призначила командиром цієї дивізії полковника Палія, який звернувся до Таращанської радянської дивізії, розташованої в нейтральній зоні біля Новгород-Сіверського, з пропозицією спільної боротьби з гетьманом. Таращанці погоджувалися воювати лише під червоними прапорами, і союз не склався 25.

Про події боротьби на Чернігівщині цікаві відомості дає доповідь губернського старости Висоцького до міністра внутрішніх справ від 24 листопада 1918 р. Наведемо її: «18 цього місяця до Чернігова прибув начальник Конотопської Державної варти Шамлевич і доповів, що в ніч на 17 листопада на ст. Конотоп прибув ешелон артилеристів Стрілецької дивізії, який спільно з залізничною охороною і приєднаними до них частинами 1-ї Стрілецької козачої дивізії, розквартированими у Конотопі, робітниками конотопських майстерень здійснив напад на управління Конотопської міської варти, Канцелярію району і приміщення вартових. Під час нападу вартові обеззброювалися, а частина з них з пострілами розбігалася. Майже одночасно з нападом на варту загін повсталої військової частини підійшов до Управління повітового старости. Тут нападаючі, за чутками, були зустріті кулеметним вогнем резервної сотні. При цьому нападаючі понесли втрати. Буцімто поранений єсаул – начальник ешелону. Під час повторного нападу Управління Старости було розгромлене. Та ж сама доля спіткала Управління міської варти, Канцелярію району і квартиру начальника варти Шамлевича. Діловодство і архів знищені. Найбільш цінні речові докази розкрадені. Із в’язниці звільнені кримінальні арештанти і більшовики. Наступного дня в Конотопі, в районі вокзалу, на коліях залізниці була помічена присутність на постах робітників з гвинтівками. Проходячи повз пости офіцери або особи схожі на них, заарештовувались, відводились до вокзалу, де їх розпитували на предмет володіння українською мовою. Із доповіді начальника Конотопського району Сазановського, який з’явився до Начальника міської варти в 10 год. ранку 17 листопада, останній з’ясував, що виконуючий обов’язки повітового старости Фененко відбув із міста разом з резервною сотнею вночі у напрямку міста Батуріна. Про поточні події в.о. старости Фененко був повідомлений Сазановським. Класні чини варти розшукувалися повстанцями за адресами і заарештовувалися, з них українці звільнялися із зобов’язанням бути нейтральними. Від арешту Шамлевич позбавився випадково, бо під час нападу знаходився у своїй квартирі. Коли ж пішов на постріли до Управління варти, потрапив під кулеметний вогонь і змушений був, побачивши здалеку рух військових загонів та встановлення кулеметів, ховатися до ранку. Отримавши відомості, що до квартири і Управління варти виставлена сторожа, та побачивши за обставинами, що місто захоплене повстанцями, Шамлевич залишив Конотоп. Зібравши необхідний матеріал для доповіді, Шамлевичу з великими труднощами вдалося виїхати з міста на поїзді з біженцями, що проїздили через Конотоп до Бахмача, де Шамлевич помітив присутність емісарів повстанців. Від’їжджаючи на поїзді з Конотопу в 3 години по обіду він чув у місті невпорядковану стрілянину із гвинтівок. Німецькі військові частини вночі, зібравшись по тривозі і встановивши кулемети на майдані, ніякої участі в охороні установ не приймали. В теперішній час вся влада в м. Конотоп перейшла до рук начальника Конотопського відділу залізничної охорони полковника Палія, який оголосив себе начальником 1-ї Стрілецької Козацької Дивізії. Чисельність повстанців, враховуючи присталих робітників залізничних майстерень до 1 000 чол. В руках повстанців знаходиться до 700 гвинтівок і до 20 кулеметів» 26.

10 грудня сірожупанники здобули Чернігів і усунули всю гетьманську адміністрацію.

На Лівобережжі проти влади гетьмана 18 листопада 1918 р. підняв повстання полковник П. Болбочан, командир полку Запорізької дивізії генерала Бочковського. Його вояки роззброїли штаб українського корпусу і міські офіцерські дружини у Харкові при повному нейтралітеті німців. Повстанці оголосили владу УНР на Лівобережжі, а Директорія призначила П. Болбочана отаманом Лівобережної України. З Харкова повстанці вирушили на Полтаву і 27 листопада без бою зайняли її у зв’язку з тим, що російські офіцерські частини, які там знаходилися, відмовились воювати з Болбочаном, якого вважали перш за все ворогом більшовиків 27.

За схожим сценарієм відбулася зміна влади в Олександрівську, де роль отамана військ Директорії виконав полковник Литовченко.

Про ці події докладно повідомлено у рапорті старшого осавула штабу 16-ї дивізії значкового Каратинського до начальника штабу VIII Катеринославського корпусу від 30 листопада 1918 р. «15 ноября началась забастовка рабочих гор. Александровска. Забастовка являлась протестом против существующей власти и желанием организации демократической власти. На собрании рабочих была вынесена резолюция: «Единая Демократическая Федеративная Россия». Рабочие бастовали 3 дня и затем приступили к работе. Существовавшая в гор. Александровске варта и сотня крымских татар, прямых своих обязанностей не несла, а занималась лишь грабежами. Частые жалобы населения Александровска начальнику гарнизона на варту привели к необходимости проверить службу варты; для этой цели были наряжены патруль, состоящий из офицеров 47-го Александровского полка. В результате выяснилось, что ни на одном посту, где должны быть вартовые, патруль их не обнаружил, почему в ночь на 17 (точно числа не помню) ноября варта была разоружена офицерской сотней 47-го полка.

Рабочие и население благодарили офицеров за разоружение варты. Охрана города и учреждений перешла в руки офицеров и рабочих, принявших участие в охране и работавших в контакте с офицерами, хотя темными лицами были пущены слухи о готовящемся нападении рабочих на офицеров и офицеров на рабочих, но провокаторский слух не имел под собой почвы и заглох. 18 ноября было получено сведения что в Александровске сформировался какой то революционный комитет. Комитет этот никаких активных действий не предпринимал и ему не придали большого значения. После разоружения варты в Александровске было спокойно, но настроение жителей было повышено вследствие распространившегося слуха о возможности нападения на Александровск банды Махно, бродившей в Александровском уезде. После разоружения варты Воинский Начальник просил разрешения у Начальника гарнизона сформировать сотню при его управлении для охраны складов. 18 ноября появились караулы от Воинского Начальника, которые исполняли только его приказания, – так: «караул выставленный у 47-го артиллерийского полка, где находится гараж 16-й пехотной дивизии, не допустил к автомобилю шофера дивизии с удостоверением выданным штадивом.

19 ноября были выборы в Демократическую Думу и Демократическое Земство. Вместе с этим повитовый староста и начальник уездной варты были уведомлены рабочим комитетом об отстранении их от занимаемых должностей. 19-го же числа были сформирована рада, которая до моего отъезда ни чем себя не проявила. 20 ноября в 8 часов вечера Командир 47-го Александровского полка позвонил к Командиру дивизии и Начальнику дивизионного Штаба и просил их прибыть в Штаб полка по весьма важному делу. Штаб полка был окружен вольными казаками, а в Штабе их ожидала депутация во главе с Воинским Начальником полковником Литовченко, который заявил Командиру, что он избран вождем революционных войск города Александровска и предложил мирным путем без кровопролития сдать оружие, а Командир полка добавил, что предложение это известно офицерам и часть из них согласна сдать оружие. По данным Командира полка в инструкторской офицерской сотне 24 человека в командировке и 21 в самовольной отлучке. Таким образом, оказать сопротивление вождю революционных войск было бесполезно. Здесь же Полковник Литовченко предложил желающим записываться в вольное казачество. В эту же ночь им были захвачены склады 47-го полка, артиллерии и Штаба дивизии, забраны лошади и повозки. Попытка Начальника дивизии воспользоваться помощью квартирующих в Александровске немцев ни к чему не привели, ибо командный состав бессилен и всем распоряжаются комитеты. 21 ноября Начальник революционных войск выпустил приказ по гарнизону города Александровска, в коем указывалось, что 47 Александровский полк следует считать расформированным. Офицеров же, не желающих служить в вольном казачестве, отправить в распоряжение воинских начальников, находящихся в Александровске. Штаб дивизии, управление артиллерийской бригады и 47 полк считать расформированными. Все имущество, дела, деньги, документы сдать не позже 1 декабря и т. д. Приказ этот был прислан в Штаб дивизии и хранится у начальника штаба» 28.

Отже, на більшій території Української Держави антигетьманське повстання здійснювалося на підтримку Директорії. До втручання військ РРФСР в Україну їхніми союзниками були лише селянські загони Катеринославщини і Північної Таврії, якими керували переважно анархо-комуністи і робітничі підпільні гурти у містах Донбасу. Реально оцінюючи обстановку, В. Антонов-Овсієнко зробив висновок, що «зародки» радянської влади в Україні «легко можуть бути задушені петлюрівськими бандами». 20 листопада 1918 р. РВР військ Курського напрямку наказав підпільним комуністичним організаціям України мобілізувати всі сили, особливо на Катеринославщині, для «відновлення Радянської влади назустріч нашому руху на південь і захопленню ст. Олександрівськ, Синельникове, Павлоград, щоб перешкодити відходу контрреволюціонерів із Харкова» 29.

Головною силою для виконання цього завдання стали загони Н. Махна. Лише з виводом австро-угорських військ Н. Махно зміг виконати завдання Леніна, яке він отримав у травні 1918 р. перед засланням в Україну, розгорнути антигетьманське повстання в Північній Таврії і на Катеринославщині.

13 листопада з залізничної станції Софієвка доповідали у Катеринослав: «Більшовицькі ватаги Махна чисельністю приблизно 300 чол. насуваються з боку села Заливного на село Лукашеве Олександрівського повіту, яке у 12 верстах залізничного сполучення від Софієвки, куди прибуло близько 200 чоловік біженців, серед них є поранені, ватага на своєму шляху вбиває, спалює. Припускається, що ватага просувається на захід» 30.

18 листопада катеринославський губернський староста доповідав у Департамент варти: «Загони ватаги Махна в околицях Олександрівського повіту грабують, вбивають. Загін бандитів, сто чоловік, у Василівці Павлоградського повіту мав перестрілку з вартою, вбито 2, поранено 2 вартових. На підступі до Терновки, біля Славгорода, загін вартових у 5 чоловік наштовхнувся на головні сили Махна до 600 чоловік. Почалася перестрілка, варта без втрат відступила на Синельникове для охорони цього району. Ватаги Махна кожночасно зростають, зайняли Василівку, Мар’ївку, Олексіївку Павлоградського повіту, частина переправилася через Дніпро і загрожує Катеринославу. У Маріуполі, повіті положення серйозне, ватаги бешкетують, варта примушена була покинути більшість своїх пунктів. Старші агенти покинули станцію Волноваха. Скрізь у губернії приймаються заходи по боротьбі з бандитами, але місцевими силами ліквідувати зростаючі ватаги не вбачається можливим, прошу допомогу» 31.

20 листопада Махно захопив с.Жеребець, а наступного дня надовго повернувся в Гуляйполе. Тут було утворено військово-революційний штаб, який передбачав можливу загрозу з боку гетьманських формувань і союзних військ, і тому розподілив район оборони навкруги села на 3 дільниці: Царекостянтинівську, Верхнього і Великого Токмака, Гришинську 32. Радянська історіографія навмисно приховувала роль махновців у затвердженні наприкінці 1918 р. комуністичної влади на Гуляйпіллі. Відзначалося, що у селі в той час діяв волосний ревком на чолі з місцевим ковалем Л. Корости­льовим, який почав ліквідувати відновлену гетьманом приватну власність на землю і реквізувати надлишки хліба у куркулів 33. Насправді ж це «реформування» здійснював військово-революційний штаб Махна, до якого також входив і представник більшовиків.

На початку грудня до Гуляйполя завітали члени Катеринославського більшовицького військово-революційного комітету Г. Колос та І. Максименко, які досягли угоди з Махном про спільні бойові дії проти Директорії і Добровольчої Армії 34. Це свідчить про те, що відтепер без підтримки австро-німецьких військ уламки гетьманських озброєних формувань серйозної загрози для анархо-махновців не становили. За даними генерала Денікіна, «на ростовському і кримському напрямках протягом грудня діяли об’єднані ватаги Махна силою в п’ять-шість тисяч» 35. А катеринославська газета «Приднепровский край» 1 грудня 1918 р. навіть повідомила про 10 тис. «добре озброєних і споряджених вояків ватаги Махна», які відновили в Павлоградському повіті і Гуляйполі радянську владу. У цей час Махну вже підпорядковувалися анархо-комуністичні загони В. Білаша, Т. Удовиченка, М. Фоменка, Ф. Гончаренка, В. Кури­лен­ка, які раніше діяли самостійно у Бердянському, Маріупольському, Олександрівському і Мелітопольському повітах. Махновські загони почали цілеспрямоване знищення гетьманських владних осередків. 10 грудня вони захопили ст. Чаплине, 12 грудня – Царекостянтинівку і Орєхове 36. Скрізь махновці винищували поміщиків, їх майно розподіляли між собою, на німецьких колоністів накладали контрибуції, у заможних селян конфіскували для військових потреб коней, підводи, харчі, зброю. Господарства, де було більше п’яти коней, розкуркулювали 37. Свавілля щодо власника, безмотивні вбивства заможних, знущання над посадовими особами і рядовими службовцями гетьманських державних і цивільних установ анархо-комуністи ототожнювали з вищим проявом свободи, що дала їм революція.

Про злочини махновських ватажків 6 грудня 1918 р. прокурору Одеської судової палати начальник Олешківській повітової варти повідомляв: «Бандити, прибулі із села Качкаровки Херсонського і Великої Лепетихи Мелітопольського повітів до с.Каїри Дніпровського повіту, спільно з каїрськими селянами роззброїли вартових і заарештували начальника варти Чупринку, сильно побивши його і, наміряючись вчинити самосуд, замкнули під варту. Про вищевикладене на підставі ст. 1035 «Устава Уголовного Судопроизводства» доповідаю, що Чупринка до теперішнього часу знаходиться в руках бандитів і силами варти відновити порядок в Каїрах та звільнити начальника Чупринку я позбавлений можливості, а військових частин в повітах немає» 38.

На відміну від регіонів в обложеній з усіх боків столиці майже до останніх днів гетьманської влади охоронні органи продовжували виконувати свої функції. У зведенні відомостей про пригоди в м. Києві за 28 листопада 1918 р. карно-розшукового відділу столичної Державної варти, що було укладене наглядаючим товаришем прокурора Київського окружного суду, не зазначено сплеску кримінальної злочинності, характерного для інших місць. Хоча й тут не обійшлося без важких злочинів.

Як приклад наведемо цей документ: «§1. Злочини. Бурвассер (Мала Василівська, 12) повідомив про збройний напад на його квартиру, скоєний 12 невідомими зловмисниками, що вкрали 47 000 крб. і зникли. В квартиру Рохліна (Кирилівська, 44) увірвалися 5 озброєних револьверами і ножами зловмисників, які напали на Ісаака Ліпкеса і нанесли йому два ножових поранення в голову і руку, після чого зникли, нічого не вкравши, бо тими, що були в квартирі була піднята тривога. Скоєні крадіжки: 1) У Браїловської (Виноградна, 3) речей і грошей на 15 000 крб. 2) У Шмідта (Хрещатик, 48) із магазина одягу і сукна на 100 000 крб. 3) У кооперативу «Общая выгода» (Фундуклєєвська, 39) бакалейних товарів на 6 000 крб. 4) У Тимощука (Володимирська, 15) речей на 1 500 крб. 5) У Браницької (Георгієвський пров., 1) одягу на 400 крб.

§2. Розкриті злочини. Затриманий невідомий, що назвався Тишкевичем, в якому потерпілий від розбою Троцький упізнав одного з учасників нападу на нього. Встановлено, що крадіжку чобітного товару у Литвинова на 157 920 крб. скоїли Вильчинський, Давидович і Піхоцький. Останній затриманий і в крадіжці зізнався, а інші зникли. Частина вкраденого знайдена у майстерні Столярчика і Спалинського. У баришника Скачка відібрана білизна, вкрадена у Непомнящого. Затриманий з речовими доказами злодій Устименко, який скоїв крадіжку у Браницької.

§3. Пригоди. Близько 11 годин ночі на 28 листопада в саду біля помешкання Гетьмана (в будинку удільного відомства) невідомими було здійснено кілька рушничних пострілів, які не завдали нікому шкоди. У відповідь варта при штабі обстріляла рушничним вогнем вказаний сад і кинула туди одну гранату. Жертв не було, хто стріляв, не з’ясовано.

§4. До моменту. У зв’язку з відбуваючимися військовими діями ніяких ексцесів не було. Відчувався інтенсивний гарматний обстріл в 4 год. дня 25 листопада, в 11 год. вечора тієї ж доби і близько 1 год. ночі на 26 листопада. За отриманими повідомленнями це стріляла артилерія урядових військ з позицій біля посту Волинського по позиціях противника» 39.

Кінець гетьманату настав після того, як німці чергового разу здали Директорії свого колишнього союзника. 10 грудня новий начальник штабу німецького Вищого командування полковник Нете уклав угоду з петлюрівцями, за якою 14 грудня останні могли увійти в Київ і робити з гетьманцями, що заманеться. Того ж дня до гетьмана завітала німецька делегація на чолі з солдатом Кирхнером, яка намагалася переконати його запобігти кровопролиттю і здати місто. 13 грудня П. Скоропадський отримав ультиматум, підписаний В. Винниченком, про зречення від влади 40. Наступного дня він передав владу Раді Міністрів і виїхав за кордон. Гетьманський уряд у свою чергу віддав владні повноваження прибулій до Києва Директорії.

Таким чином, наведені документальні джерела, які висвітлюють події періоду падіння останнього українського гетьманату, доводять, що охоронний апарат Української Держави не виконав покладених на нього функцій з причин не організаційного, а насамперед політичного характеру.

ПІДСУМКИ

За матеріалами, викладеними в розділах монографії у ході реалізації поставленої автором мети, вважаємо за необхідне зробити відповідні підсумки, що мають розв’язати визначені завдання дослідження.

По-перше, вивчення історичних передумов і нормативно-право­вих засад створення охоронного апарату Української Держави приводить нас до висновку про те, що цей процес відбувався в руслі загального розвитку української національної державності 1917 – 1921 рр., закономірним етапом якого був гетьманат П. Скоро­падського. Головні завдання його охоронної системи, як і попередніх владноможців в Україні, визначалися захистом державної і громадської безпеки, що є типовими складовими забезпечення національних інтересів кожної країни. Вони не переслідували мети обслуговування агресивних посягань на Україну сусідніх держав, застосування масових репресивних покарань до її мешканців. Але ж відмінність у соціальній підтримці політичних сил, що прийшли до влади в Україні 29 квітня 1918 р., зумовила нове тлумачення національних інтересів, а відтак і відповідні йому орієнтири створення та функціонування державного охоронного апарату. Виразне повернення до усталеного на той час у світі ладу господарювання за економічними законами приватної власності, з огляду на її попередній перерозподіл, закладало підвалини для неминучих соціальних суперечностей. Гетьманський уряд усвідомлено намагався подолати їх на підставі насиченої законодавчої спадщини Російської імперії, використовуючи реальний історичний фактор перебування на території України військового контингенту Центральних держав.

Кризовий соціально-економічний, політичний і правовий стан країни на момент приходу П. Скоропадського до влади не залишав йому часу для роздумів з приводу правового регулювання в охоронній галузі. При цьому невдалі експерименти Тимчасового уряду, Центральної Ради, більшовицьких «південних» республік у забезпеченні своїх владних повноважень і правопорядку в Україні, які часто здійснювалися, ґрунтуючись на поспіх розроблених, недосконалих за юридичною технікою законах, суперечних їм підзаконних актах, надзвичайних розпорядженнях та інструкціях, не могли бути використані для наслідування кадровим царським генералом. Звичайно, що зразком для створення і діяльності охоронного апарату як складової частини гетьманського державного механізму стали відповідні нормативні чинники колишньої Російської імперії.

По-друге, на відміну від своїх попередників голові Української Держави та його урядовому оточенню вдалося розробити найобґрунтованішу та нормативно забезпечену державну охоронну концепцію. Її сутність полягала у відмові зосередження головної уваги при створенні охоронної системи держави на «загальному озброєнні» її громадян. Головну роль у виконанні охоронних функцій в державі мали здійснювати спеціально утворені, відповідним чином навчені й споряджені органи, які мали діяти на підставі належно розроблених та затверджених законів і легітимних підзаконних актів, виданих фаховими компетентними особами. Допомагати таким органам були покликані формування, що утворювалися на підставі законів Української Держави із числа кадрових фахівців-інструкторів і тимчасово залучених до охоронної діяльності добровольців.

По-третє, аналіз документальних джерел, які висвітлюють урядові спроби впровадження в життя цієї концепції, свідчить, що в гетьманській Українській Державі, незважаючи на короткий час її існування, було створено відповідний охоронний апарат. До його складу слід зарахувати: поліцейські підрозділи (Державну варту), військові частини спеціального призначення і територіальні військові комендатури, національну гвардію (Сердюцьку дивізію), гетьманську розвідку і контррозвідку, прикордонні війська, митну службу і податкову поліцію (фінансову охорону), державну лісову сторожу, судові органи і установи виконання покарань, українське козацтво і добровольчі формування в містах та сільській місцевості. Крім того, чільне місце в гетьманській охоронній системі займали військові частини Німеччини та Австро-Угорщини, а з осені 1918 р. – також російські офіцерські добровольчі формування.

Організаційна побудова і функціональне призначення більшості з цих органів, які знайшли чітке нормативне визначення за допомогою старих російських і нових українських регламентуючих чинників, були на той час досить досконалими і виправданими з точки зору міжнародних і внутрішніх оперативних обставин. Головними принципами комплектування охоронного апарату стали компетентність, професійний досвід, освіченість, інтернаціональність підбору кадрів та їхнє матеріальне заохочення. За короткий термін вдалося в основному налагодити й державне забезпечення центральних і територіальних ланок охоронної системи Української Держави, що сприяло вдалому виконанню її службовцями своїх професійних обов’язків. Абсолютна їх більшість у службовій діяльності керувалася чинними нормативними актами і не перебільшувала визначених ними владних повноважень. Тому, з огляду на наведені попередні аргументи, маємо підстави стверджувати, що застосування до гетьманського охоронного апарату визначення «репресивний» або «каральний» є перебільшенням і не відповідає його дійсному змісту.

По-четверте, вимагає певної зміни акцентів звинувачення деяких науковців у маріонетковій німецько-австрійській залежності режиму П. Скоропадського. Звичайно, командування військового контингенту німецько-австрійського блоку, що за Брестським договором легітимно з точки зору міжнародного права знаходився на території України, користуючись повною силовою перевагою, здійснювало тиск на всі українські охоронні органи. Подекуди він мав форму відвертого диктату щодо діяльності українських службовців, а в деяких випадках – навіть безпрецедентного усунення їх від виконання законних службових обов’язків. Але ж, як виявлено нашим дослідженням, на меті Центральних держав ніколи не стояли загарбання чи територіальна анексія України, заміна її державних органів окупаційною владою. А дипломатичні здобутки Української Держави у вересні 1918 р. встановили явні перспективи для подальшого пом’якшення втручання союзників в українські справи. Крім того, доцільно нагадати про численні наведені нами документи про намагання українських урядовців, місцевої адміністрації, керівників Державної варти завадити проведенню союзниками каральних акцій серед населення повсталих районів. А з початком революційних подій у Центральних імперіях і з їхньою капітуляцією перед Державами Згоди, коли австро-угорські і, зокрема німецькі військові частини, в Українській Державі із охоронців її безпеки перетворилися на мародерів та грабіжників, гетьманський охоронний апарат змушений був безпосередньо боротися зі злочинцями із складу союзників.

Таким чином, маємо вказати на певну неадекватність наголосу «маріонетковий» при наведенні деяких означень гетьманського режиму. На нашу думку, його застосування не відбиває змісту тогочасних дипломатичних кроків молодої української держави, викликаних жорсткою детермінованістю історичних реалій.

По-п’яте, незважаючи на вказані позитивні аспекти створення і діяльності гетьманського охоронного апарату, історичні факти доводять неспроможність державної охоронної системи, побудованої П. Скоропадським, за екстремальних умов забезпечити життєздатність його влади. На наш погляд, відповідь на запитання про причини краху Української Держави 1918 р. доцільно шукати не в стратегічних і тактичних прорахунках внутрішньої і зовнішньої політики гетьманських урядових кабінетів, а пов’язувати її із загальною поразкою в цей час у світі консервативної моделі державної влади.

Революційний вітер, що віяв із російського епіцентру, майже у пропорційній залежності від географічної відстані або вщент руйнував, або викликав суттєві зміни у сторіччями вимуруваних державно-правових засадах країн. Навіть заскорузла в своєму традиціоналізмі Англія тоді вперше після «славної революції» XVII ст. вдалася до експериментів з коаліційним урядом. На початку ХХ ст. світова політико-правова думка ще не мала доволі історичних прикладів, які б свідчили, що республіканська форма державного правління не є панацеєю від усіх соціальних хвороб. Людство мало пережити повоєнну хвилю «охлократії», яка не скрізь була вгамована усталенням демократичних політичних режимів. Натомість інде це було зроблене за рахунок крайнього тоталітаризму: фашизму і комунізму, які наочно довели небезпечність зневажання державою головного чинника глобальної цивілізації – людського життя.

Гетьман Павло Скоропадський та його професіональна урядова команда в листопаді 1918 р., враховуючи реальну міжнародну ситуацію, віддали перевагу федеративному державному устрою (Україна у складі небільшовицької Росії) з метою забезпечення соціальної злагоди в країні, а не знищення української державності. Але ж їхній виступ на українську державну арену виявився передчасним. Вікове прагнення українського народу до національного самовизначення через власне державотворення зіграло злий жарт з патріотичними силами країни, штовхнуло їх на національне повстання, а насправді розкололо суспільство і дозволило російському комуністичному режиму знищити молоді паростки української державності. Започатковану державну охоронну систему було зруйновано.

Головною збройною силою, що здійснювала повалення гетьманату, стали найбільш боєздатні формування української армії – ті частини, що мали бути опорою гетьманської влади, замислювалися П. Скоропадським як національна гвардія або підрозділи спеціального призначення: Січові Стрільці, Запорізька дивізія, частини Окремого корпусу залізнично-технічних військ, Чорноморський козацький кіш, Перша козацько-стрілецька та Сердюцька дивізії. У зв’язку з цим цілком логічним постає висновок про відповідність дійсності гетьманських прагнень щодо встановлення сильної влади.

На нашу думку, визначення політичного режиму гетьманату як «диктаторського» можуть носити лише умовний характер. Останній український гетьман не мав відповідних сил для встановлення справжньої диктатури і реалізації диктаторських повноважень, які він сподівався застосувати для наведення порядку в країні, виводу держави із кризового стану. Загальні засади його державної політики будувалися на верховенстві закону, як головного і переважного нормативно-правового акта. За умов поширеного правового нігілізму, анархічних наслідків російської революції це не залишало гетьману П. Скоропадському історичних шансів на перемогу у боротьбі з екстремістами різного забарвлення, які легко переступали правові межі, виправдовуючи розв’язання громадянської війни високою метою революції, будь-то світової комуністичної чи національної соціалістичної. Універсал С. Петлюри, виданий під час повалення гетьманської влади, став вироком гетьманові й тим, хто запроваджував його владні установи. Згідно з постановою Директорії УНР П. Скоропадський оголошувався поза законом «за утворені ним безчинства проти самостійної Української Республіки, за знищення її вольностей, за переповнення тюрем найкращими синами українського народу, за розстріл селян, за руйнування сіл і за насильство над робітниками і селянами».

Цілком зрозуміло, що за таких формулювань щодо діяльності гетьманського державного апарату, його охоронцям не могло бути місця в силових структурах ні соціалістичного (В. Чехівського), ні комуністичного (Х. Раковського) урядів. На довгі роки ці люди стали «зрадниками України», «гетьманськими катами», «німецькими підлабузниками». Майже не торкнулася їх і хвиля історичної реабілітації, яка на початку 90-х рр. в ейфорії відновлення незалежності України прокотилася по її колишніх державних діячах інколи лише за ознаками гучності їхніх самостійницьких гасел.

Але сьогодні, після восьми років незалежності України, коли наше суспільство вже не лише отримало можливість, а й певною мірою ознайомилося з загальнолюдським світоглядом, настав час припиняти радикальні погляди на вітчизняну історію. При цьому науковці мають усунути розходження у визначенні ролі окремих історичних постатей, які брали участь у визвольних змаганнях в Україні 1917 – 1921 рр., встановити межу їхнього дійсного значення і псевдопатріотичності у вітчизняному державотворенні. Лише за таких умов можна об’єктивно оцінювати державний і правовий розвиток України квітня – грудня 1918 р. і, зокрема діяльність її охоронного апарату. Тому висвітлення історії силових структур гетьманської доби має стати об’єктом подальшого вивчення у сучасних дослідженнях науковців відповідних відомчих спрямувань. Це дозволить винести певні уроки для практичних рекомендацій у здійсненні державної Концепції національної безпеки України.

БІБЛІОГРАФІЧНІ ПОСИЛАННЯ

Вступ

Концепція (основи державної політики) національної безпеки України // Відомості Верховної Ради України. 1997. №. 10.

Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. Українська гетьманська держава. Ужгород, 1930. Т. 2; Липинський В. Листи від українських хліборобів до української інтелігенції. Відень, 1921.; Нагаєвський І. Історія Української Держави двадцятого століття. К., 1993; Гунчак Т. Україна. Перша половина двадцятого століття. Нариси політичної історії. К., 1993; Млиновецький Р. Нариси історії українських визвольних змагань. 1917-1918. Львів, 1994; Винниченко В. Відродження нації. К., Відень, 1920. Т. 1-3; Мазепа І. Більшовизм і окупація України. Львів, 1922; Христюк П. Замітки і матеріали з історії української революції. 1917-1920 рр. Відень, 1921. Т. 1-3; Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917-1921. Прага, 1942. Т. 1-3; Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. Нью-Йорк, 1958; Полонська-Василенко Н. Історія України. У 2 т. К., 1995; Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. Львів, 1992; Субтельний О. Україна. Історія. К., 1992; Шелухін С. Україна – назва нашої землі з найдавніших часів. Прага, 1956; Доленга С. Скоропадщина. Варшава, 1934.

Пеленський Я. Гетьманат Павла Скоропадського. Міфи та дійсність // Останній гетьман. Ювілейний збірник пам’яті Павла Скоропадського. 1873-1945. К., 1993. С. 5-12; Бондаренко К. До питання про «московську орієнтацію « гетьмана П. Скоропадського // Останній гетьман. С. 94-96; Буравченков А. Час відновлення історичної пам’яті або дещо про гетьманат з погляду сьогодення // Останній гетьман. С. 25-31; Андрусяк Т. Правові основи гетьманської держави 1918 року // Останній гетьман. С. 84-93; Заруда Т. Становлення та основні напрямки зовнішньої політики Української Держави // Останній гетьман. С. 66-81; Малик Я. Земельне питання в українській гетьманській державі // Останній гетьман. С. 98-106.

Білодід О., Панченко В. Павло Скоропадський і Україна. К., 1997. С. 3-4.

Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917-1919 рр. (історико-генетичний аналіз). К., 1995. С. 3.

Держалюк М. Міжнародне становище України та її визвольна боротьба в 1917-1922 рр. К., 1998. С. 61.

Мякота С.Є. Економічна політика уряду Української Держави (травень–грудень 1918 р.): Автореф. дис. … канд. іст. наук. К., 1997. С. 1; Проданюк Ф.М. Внутрішня політика Української Держави. 29 квітня–14 грудня 1918 р.: Автореф. дис. … канд. іст. наук. К., 1997. С. 13; Клименко-Мудрий В.С. Національно-демократичний рух за часів Української Держави гетьмана Скоропадського: Автореф. дис. … канд. іст. наук. К., 1997. С. 2.

Григоренко О. Гетьман Павло Скоропадський і його доба: окремі сторінки діяльності // Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 р.: Науковий збірник, присвячений 125-річчю від народження Гетьмана Павла Скоропадського та 80-річчю проголошення Української Держави 1918 року. К., 1998. С. 159-160; Васьковський Р. Листопадове повстання 1918 р.: «петлюрівська авантюра» чи «національна революція»? // Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 р. С. 65; Гелей С. Українська політична консервативна думка про Гетьманат Павла Скоропадського // Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 р. С. 94.

Мироненко О. Державний переворот 29 квітня 1918 р. // Історико-політичні уроки української державності: Енциклопедичний словник. К., Донецьк, 1998. С. 85; Він же. Крах маріократії П. Скоропадського // Історико-політичні уроки української державності. С. 173; Він же. Гетьман Павло Скоропадський // Історико-політичні уроки української державності. С. 57; Він же. Національне владування у губерніях, містах і волостях Української Держави // Історико-політичні уроки української державності. С. 218-224.

Солдатенко В.Ф. Українська революція. Історичний нарис. К., 1999. С. 44.

Кульчицький С. Українська Держава за часів гетьманщини // Український історичний журнал. 1992. №7-8. С. 60-79; Він же. Місце гетьманської держави в українському державотворчому процесі 1917-1922 років // Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року. С. 4-5; Верстюк В. Українська революція: доба Центральної Ради; Українська Держава; Українська Народна Республіка під проводом Директорії // Історія України: нове бачення. У 2-х т. К., 1996. Т. 2. С. 3-100; Турченко Ф.Г. Новейшая история Украины. Часть первая. 1917-1945 годы. К., 1995.

Верига В. Визвольні змагання в Україні. 1914-1923. У 2-х т. Львів, 1998; Федюк В.П. Украина в 1918 году. Гетман П.П. Скоропадский. Ярославль, 1993; Дмитришин В. Повалення німцями Центральної Ради у квітні 1918 р.: нові дані німецьких архівів // Політологічні читання. 1994. №1.

Дзейко Ж. Правовий статус вищих органів державної влади періоду гетьманщини // Розбудова держави. 1996. №3. С. 49.

Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Держава і право України. 1917-1920. К., 1997.

Румянцев В.О. Українська державність у 1917-1922 рр. Національно-демократична і радянська альтернатива: Автореф. дис. … док-ра юрид. наук. Х., 1998. С. 25-27.

Рубльов О.С., Реєнт О.П. Українські визвольні змагання 1917-1921 рр. К., 1999. С. 144.

Качинський В. Аграрний рух за часів гетьманщини // Літопис революції. 1928. №1-2.; Прокопенко Н. Боевые эпизоды партизанской борьбы на Украине в 1918 г. Саратов, 1942; Лихолат А.В. Разгром националистической контрреволюции на Украине (1917-1922). М., 1954; Рибалка І.К. Відновлення Радянської влади на Україні (1918-1919). Х., 1957; Діденко Г.Д. Зміцнення Радянської влади на селі після перемоги Жовтневої революції. К., 1957; Потарикіна Л.Л. Ревкоми України в 1918-1920 рр. К., 1957.

Харечко Т. Борьба за Октябрь в Донбассе // Летопись революции. 1927. №5-6; Колесников Б. Профессиональное движение и контрреволюция. Очерки истории профессионального движения на Украине. Х., 1923; Редін М. Всеукраїнський страйк залізничників. Х., 1929; Скляренко Е.М. Боротьба трудящих України проти німецьких окупантів в 1918 р. К., 1960.

Гурьянов П.Д. Червонное казачество Украины в борьбе с иностранной военной интервенцией и внутренней контрреволюцией (январь1918–ноябрь 1920 гг.): Автореф. дисс. … канд. ист. наук. К., 1964; Товкес И.С. Деятельность иностранных групп РКП(б) по организации трудящихся интернационалистов на защиту завоеваний социалистической революции на Украине в период становления Советской власти и гражданской войны (1917-1920 гг.): Автореф. дисс. … канд. ист. наук. М., 1970; Тичина В.С. Борьба против немецких оккупантов и внутренней контрреволюции на Украине в 1918 году: Автореф. дисс. … док-ра ист. наук. Х., 1972.

Заставенко Г. Розгром німецьких інтервентів на Україні в 1918 році. К., 1959; Белан Ю.Я. Отечественная борьба украинского народа против немецких оккупантов в 1918 г. К., 1960; Супруненко М.И. Очерки истории гражданской войны и иностранной интервенции на Украине (1918-1920 гг.) М., 1960; Петров В.И. Непокорившиеся кайзеровскому нашествию. М., 1988.

Гарчев П.І. Червона гвардія України у Жовтневій революції. Х., 1969.

Рогожин А.И. Правоохранительные органы УССР в первые годы Советской власти (1917-1920 гг.). Х., 1981.

Стефанів З. Українські збройні сили 1917-21 рр. У 2 ч. Мюнхен, 1947; Удовиченко О.І. Україна у війні за державність: історія організації і бойових дій Українських збройних сил 1917-1921 рр. Вінніпег, 1954.

Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.). Львів, 1992; Українські Січові Стрільці. 1914-1920. Львів, 1991.

Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералітет українських визвольних змагань. Львів, 1995; Гриневич В. та інші. Історія українського війська. Львів, 1996; Голубко В. Армія Української Народної Республіки. 1917-1918. Львів, 1997; Мироненко О. Розбудова національного війська режимом П. Скоропадського // Історико-політичні уроки української державності. С. 310-324; Кравчук М. Збройні сили Української Народної Республіки // Право України. 1998. №7. С 106-109.

Гаврилюк Г.І. Українська військова політика в 1917-1918 рр.: Автореф. дис. … канд. іст. наук. Х., 1998. С. 1.

Горєлов В. Роль гетьмана Павла Скоропадського у створенні Окремої Сердюцької дивізії як основи українських гвардійських частин // Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року. С. 55-57; Тимощук О. Боротьба українських загонів та австро-німецьких військ з махновцями (лютий-грудень 1918 р.) // Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року. С. 35-39; Він же. Спеціальні збройні формування в системі охоронного апарату гетьмана П. Скоропадського (квітень–грудень 1918 р.) // Вісник Запорізького юридичного інституту. 1999. №1. С. 238-255; Він же. Захисники кордонів Української Держави 1918 р. Дніпропетровськ, 1998; Він же. Військово-козацька організація Української Держави 1918 р. // Вісник Запорізького юридичного інституту. 1999. №3. С. 160-169; Він же. Армія в охоронній системі гетьманату П. Скоропадського (квітень–грудень 1918 р.) // Науковий вісник НАВС. 2000. №1. С. 192-196.

Бородич Л.В. Внутрішні й прикордонні війська в Україні у 1917-1941рр. (історико-правовий аспект): Автореф. дис. … канд. юрид. наук. Х., 1999. С. 12.

Сідак В.С. На варті військової таємниці // Розбудова держави. 1994. №1. С. 24-28; Він же. Спецслужби України часів національної революції 1917-1920. К., 1994.

Сідак В.С. Контррозвідка останнього гетьмана. К., 1995.

Сідак В.С. Національні спецслужби в період Української революції 1917-1920 рр. К., 1998.

Гавриленко О.А., Логвиненко І.А. Органи охорони громадського порядку в Україні у період гетьманату // Проблеми державотворення України: історія і сучасність: Збірник наукових статей. Ч. 1. Х., 1997. С. 53-60; Тимощук О. Державна варта Української Держави. К., 1998; Мироненко О. Державна варта // Історико-політичні уроки української державності. С. 70-76; Історія органів внутрішніх справ. Частина ІІ (ХХ століття) / За ред Зайцева Л.О. Х., 1999; Гарчев П.И. История органов внутренних дел Украины и зарубежных стран. Симферополь, 1999; Тимощук О.В. Матеріальне забезпечення української Державної варти // Науковий вісник НАВС. 1999. №3. С. 233-239; Він же. Соціальний захист правоохоронців в Українській Державі 1918 р. // Науковий вісник НАВС. 1999. №4. С. 140–145; Він же. Міські добровольчі дружини в охоронній системі Української Держави 1918 р. // Вісник Запорізького юридичного інституту. 1999. №4. С. 229-240.

Тимощук О.В. Захисники кордонів Української Держави 1918 р. Дніпропетровськ, 1999; Він же. Німецька таємна дипломатія і українсько-кримська митна війна 1918 р. // Вісник Університету внутрішніх справ. 1999. №7. С. 133-143; Він же. Організація митної справи на постімперському просторі Росії та Австро-Угорщини в 1917-1918 рр. // Вісник Академії митної служби України. 1999. №4. С. 87-95

Тимощук О.В. Лісоохоронна справа в Українській Державі в 1918 р. // Держава і право: Збірник наукових праць. К., 1999. Вип. 3. С. 62-77.

Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Вказ. пр. С. 89-105; Мироненко О.М. Судові реформи за гетьмана П.Скоропадського // Правова держава. К., 1996. Вип. 7.

Загорецька О. Організація діловодних служб Державного Сенату Українсь­кої Держави // Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 р. С. 71-73; Вовк Ю. Організація військових судів періоду гетьманату // Геть­ман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 р. С. 99-101; Тимощук О.В. Судові органи «цивільного відомства» в Українській Державі 1918 р. // Держава і право. К., 1999. Вип. 4. С. 37-46.

Тимощук О.В. Органи прокуратури в загальній системі юстиції Української Держави 1918 р. // Держава і право. К., 2000. Вип. 5. С. 62-72.; Він же. Тюремна реформа гетьмана П. Скоропадського // Право України. 2000. №3.

С. 114-118.

Бенько О.П. Державно-правові аспекти політичного терору в Україні. 1917-1953 рр. Автореф. дис. … канд. юрид. наук. К., 1994. С. 4-5, 14.

КПСС в борьбе за победу социалистической революции: Сб. док. М., 1957; Съезды Советов в документах. 1917-1936. М., 1960. Т. ІІ; Гражданская война на Украине 1918-1920: Сб. док. и мат. В 3 т. 4 кн. К., 1967; На защите революции: из истории Всеукраинской чрезвычайной комиссии. 1917-1922 гг.: Сб. док. и мат. К., 1971; Внутренние войска Советской Республики: Документы и материалы 1917-1922. М., 1972; В.И. Ленин и ВЧК: Сб. документов (1917-1922). М., 1975.

Крах германской оккупации на Украине (по документам оккупантов) / Под ред. М. Горького, И. Минца. М., 1936; Документы о разгроме немецких оккупантов на Украине в 1918 г. / Под ред. И. Минца и Е. Городецкого. М., 1937.

Національні відносини в Україні у ХХ ст. К., 1994; Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У 2 т. К., 1997.

Чайковський А.С., Щербак М.Г. За законом і над законом. К., 1996.

Михайленко П.П., Кондратьєв Я.Ю. Історія міліції України у документах і матеріалах. У 3 т. К., 1997.

Свод Законов Российской империи. Полный текст всех 16 томов, согласованный с последними продолжениями, постановлениями, изданными в порядке ст. 87 Зак. Осн., и позднейшими узаконениями. В пяти книгах / Под ред. И.Д. Мордухай-Болтовского. С.-Пб., 1916.

Законодательные акты 1917 г. Одесса, 1917; Законодательные акты Украинской Державы. Одесса, 1918.

Павло Скоропадський. Спогади. Кінець 1917–грудень 1918 /За ред. Я. Пеленського. К., Філадельфія, 1995.

Солдатенко В.Ф. Вказ. пр. С. 37-38.

Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. Мюнхен, 1964. Т. 1–4; Липинський В. Про Українську гетьманську державу 1918 р. // В. Липинський як ідеолог і політик. Ужгород, 1931; Кузеля З. Рік 1918 на Україні. Б.м., 1918;

Деникин А.И. Очерки русской смуты // Вопросы истории. 1990. №3-12; 1991. №1-2; 1992. №1-6; 1993. №1-12; Гольденвейзер А.А. Гетьман и директория. Из киевских воспоминаний // Революция на Украине по мемуарам белых. М., Л., 1930. С. 38-53.

Антонов-Овсеенко В.А. Записки о гражданской войне. В 4 т. М., Л., 1928-1933; Борьба за Советы на Екатеринославщине: Сб. восп. и статей. Днепропетровск, 1927; Колос Г. Заметки о подполье и вооруженной борьбе. Днепропетровск, 1927.

Махно Н. Русская революция на Украине от марта 1917 по апрель 1918г. Париж, 1929; Він же. Под ударами контрреволюции, апрель–июнь 1918. Париж, 1936; Він же. Украинская контрреволюция, июнь–декабрь 1918. Париж, 1937; Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. Историческое повествование. К., 1993.

Розділ І

Історичні передумови й організаційно-правові засади створення гетьманського охоронного апарату

Новая история. Часть вторая. 1871-1917 / Под ред. Н.С. Овчаренка. М., 1976. С. 485.

Законодательные акты 1917 г. С. 1-2.

Рогожин А.И. Указ. соч. С. 7.

Гарчев П.І. Червона гвардія України у Жовтневій революції. С. 7.

Рогожин А.И.. Указ. соч. С. 6-7.

Чайковський А.С., Щербак М.Г. Вказ. пр. С. 213-215.

Григоріїв Н. Спогади «Руїнника» про те, як ми руйнували тюрми народів, а будували свою хату». Львів, 1937. С. 137.

Чайковський А.С., Щербак М.Г. Вказ. пр. С. 217.

Центральний державний історичний архів України в м. Києві.

Ф. 317. Оп. 7. Спр. 5094. Арк. 129.

Королев В.И. 1917: Штрихи к портрету крымской милиции // 350-річчя відродження Української державності: минуле і сучасне. Всеукраїнська наукова конференція 2 жовтня 1998 року. Сімферополь, 1998. С. 25.

Чайковський А.С., Щербак М.Г. Вказ. пр. С. 215.

Королев В.И. Указ. соч. С. 24.

Чайковський А.С., Щербак М.Г. Вказ. пр. С. 216-218.

Рогожин А.И. Указ. соч. С. 8; Королев В.И. Указ. соч. С. 25.

Чайковський А.С., Щербак М.Г. Вказ. пр. С. 216.

ЦДІАК України. Ф. 317. Оп. 7. Спр. 5146. Арк. 3; Спр. 5096. Арк. 16.

Чайковський А.С., Щербак М.Г. Вказ. пр. С. 215.

Гарчева Л. Політична конфронтація і війна Росії з Україною (1917 – початок 1918 рр.) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. праць. Львів, 1997. №3-4. С. 174-175.

Гарчев П.І. Червона гвардія України у Жовтневій революції. С. 8, 12-13; Рогожин А.И. Указ. соч. С. 10, 11.

Історія держави і права України: У 2-х ч. / За ред. А.І. Рогожина. К., 1996. Ч. 2. С. 25-26.

Гарчев П.І. Червона гвардія України у Жовтневій революції. С. 13.

КПСС в борьбе за победу социалистической революции: Сб. док. М., 1957. С. 37.

Гарчев П.І. Червона гвардія України у Жовтневій революції. С. 17.

Рогожин А.И. Указ. соч. С. 11.

Державний архів Київської області. Ф. 7, Оп. 3, Спр. 2233, Арк. 2.

Чайковський А.С., Щербак М.Г. Вказ. пр. С. 218-219.

Логвиненко І., Гавриленко О. Органи охорони громадського порядку в Україні доби Центральної Ради (березень 1917 р. – квітень 1918 р.) // Вісник Ун-ту внутр.справ. 1998. №3 – 4. С. 129 – 130.

Павло Скоропадський. Спогади. С. 68.

Історія держави і права України. Ч. 1. С. 24.

Павло Скоропадський. Спогади. С. 74.

К истории борьбы крестьянства Правобережной Украины против Центральной Рады и Временного правительства в 1917 г. // Красный архив. 1941. №2. С. 74.

Аверин. Революционное движение в Екатеринославе от майских дней 1917 года до корниловщины // Борьба за Советы на Екатеринославщине. С. 104.

Гарчев П.І. Червона гвардія України у Жовтневій революції. С. 36-37, 40.

Тимощук А. В. Анархо-коммунистические формирования Н. Махно (сентябрь 1917–август 1921 гг.). Симферополь, 1996. С. 17-18.

Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. С. 21.

Волковинский В. Махно и его крах. М., 1991. С. 31.

Махно Н. Русская революция на Украине от марта 1917 по апрель 1918. С. 66.

Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Вказ. пр. С. 55-56; Сідак В.С. Національні спецслужби в період Української революції 1917–1918 рр. С. 49.

Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради: Біографічний довідник. К., 1998. С. 235, 237.

Мироненко О. Вільне козацтво в УНР // Історико-політичні уроки української державності. С. 33, 36.

Гарчев П.І. Червона гвардія України у Жовтневій революції. С. 66.

Гарчева Л.П. Вказ. пр. С. 182-183; Сідак В.С. Національні спецслужби в період Української революції 1917–1918 рр. С. 54.

Останній гетьман. С. 216.

Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Вказ. пр. С. 57.

Сідак В.С. Національні спецслужби в період Української революції 1917–1918 рр. С. 55; Голубко В. Вказ. пр. С. 86.

Павло Скоропадський. Спогади. С. 82.

Мироненко О. Вільне козацтво УНР // Історико-політичні уроки української державності. С. 33.

Павло Скоропадський. Спогади. С. 82.

Логвиненко І., Гавриленко О. Вказ. пр. С. 132-133; Мироненко О. Вільне козацтво // Історико-політичні уроки української державності. С. 33.

Історія українського війська. С. 379.

Мироненко О. Вільне козацтво УНР // Історико-політичні уроки української державності. С. 35-36.

Ленин В.И. Как организовать соревнование? // ПСС. Т. 35. С. 201.

Гарчева Л.П. Вказ. пр. С. 189; Національні відносини в Україні ХХ. С. 64.

Історія держави і права України. Ч. 2. С. 98-99.

Держалюк М.С. Вказ. пр. С. 21-22.

Рогожин И. Указ. соч. С. 13–16; Історія держави і права України.

Ч. 2. С. 107.

ЦДІАК України. Ф. 419. Оп. 1. Спр. 7285. Арк. 2-3; Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Ф. 3766. Оп. 1. Спр. 51. Арк. 24.

Рогожин А.И. Указ. соч. С. 16–17.

ЦДІАК України. Ф. 419 Оп. 1. Спр. 7284. Арк. 30.

Рогожин А.И. Указ. соч. С. 22-24; Центральний державний архів громадських об’єднань України. Ф. 57. Оп. 2. Спр. 186. Арк. 2–3.

ЦДІАК України. Ф. 419. Оп. 1. Спр. 7284. Арк. 11; ЦДАГО України. Ф. 57. Оп. 2. Спр. 200. Арк. 32.

Кожекин А.Г. Образование и деятельность ЦИК Советов Румчемрода 2-го созыва (декабрь 1917–май 1918 гг.): Дисс. … канд. ист. наук. Симферополь, 1990. С. 1–2, 1–8.

Тимощук А.В. Анархо-коммунистические формирования Н.Махно. С. 20; ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 153. Арк. 4.

ЦДАГО України. Ф. 57. Оп. 2. Спр. 160. Арк. 43.

Лантух В.В. Разоружение белых казаков и бои с немцами // Борьба за Советы на Екатеринославщине. С. 173.

Рогожин А.И. Указ. соч. С. 19-21.

ЦДАГО України. Ф. 57. Оп. 2. Спр. 186. Арк. 1.

Там само. Арк. 8.

Рогожин А. И. Указ. соч. С. 21.

ЦДІАК. Ф. 419. Оп. 1. Спр. 7300. Арк. 5–7.

Органы и войска МВД России: Краткий исторический очерк / Под ред А.Г. Горлова. М., 1996. С. 187.

Національні відносини в Україні у XX ст. К., 1994. С. 63.

Історія держави і права України. Ч. 2 С. 54.

Гарчева Л.П. Вказ. пр. С. 189 – 190; Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Вказ. пр. С. 54.

Нова Рада. 1918. 4 січня.

Верстюк В., Осташко Т. Вказ. пр. С. 235–236.

Мироненко О. Вільне козацтво УНР // Історико-політичні уроки української державності. С. 36.

Кравчук М. Вказ. пр. С. 108.

ЦДАВО України. Ф.2586. Оп. 1. Спр. 9. Арк. 58, 41.

ЦДАГО України. Ф. 57. Оп. 2. Спр. 232. Арк. 10.

Винниченко В. Вказ. пр. Ч. 2. С. 51.

Патер І. Союз визволення України та українське питання в політи­ці Центральних держав 1914–1918 рр. // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Львів, 1997. №3–4. С. 152.

Там само. С. 156.

Держалюк М.С. Вказ. пр. С. 45.

Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. Т. 1. С. 424.

Держалюк М. Вказ. пр. С. 78.

Мироненко О. Адміністративно-териториальний поділ Української Держави у квітні-грудні 1918 р. // Історико-політичні уроки української державності. С. 19.

Верига В. Вказ. пр. Т. 1. С. 354-355.

ЦДАВО України. Ф. 2199. Оп. 1. Спр. 430. Арк. 1, 4 зв., 9-10.

Там само. Ф. 1064. Оп.1. Спр. 216. Арк. 4; Державний архів при Раді міністрів Автономної Республіки Крим. Ф. 359. Оп. 2. Спр. 42. Арк. 5.

Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Вказ. пр. С. 54.

ЦДАВО України. Ф. 2586. Оп. 1. Спр. 40. Арк. 72.

Там само. Ф. 2537. Оп. 1. Спр. 4. Арк. 100.

Там само. Арк. 103 зв.

Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Вказ. пр. С. 61, 54.

Мироненко О. Вільне козацтво в УНР // Історико-політичні уроки української державності. С. 36-37.

Вістник Ради Народних міністрів. 1918. 15 березня.

Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Вказ. пр. С. 59-60.

ДАКО. Ф. 7. Оп. 1. Спр. 1081. Арк. 3.

Чехович В., Титаренко Ю. Донецько-Криворізька Радянська Республіка // Історико-політичні уроки української державності. С. 122; Ленин В.И. Письмо к Г.К. Орджоникидзе // ПСС. Т. 50. С. 50.

Антонов-Овсеенко В.А. Указ. соч. Т. 1. С. 298; Т. 2. С. 14-15.

Національні відносини в Україні у ХХ ст. С. 75.

Дубко Ю.В. Советская республика Тавриды: Авантюра большевистского государственного строительства. Симферополь, 1999. С. 41, 60.

Історія держави і права України. Ч. 2. С. 102.

Съезды Советов в документах. С. 26.

ЦДАГО України. Ф. 57. Оп. 2. Спр. 172. Арк. 4.

Гопнер С. Отклики на Брестский мир и последние дни Советов на Екатеринославщине // Борьба за Советы на Екатеринославщине. С. 209.

Винниченко В. Вказ. пр. Ч. ІІ. С. 74.

Хрестоматія з історії держави і права України: У 2 т. / За ред В.Д. Гончаренка. К., 1997. Т. 2. С. 24.

Українська Центральна Рада. Т. 2. С. 103-104.

Хрестоматія з історії держави і права України. Т. 2. С. 41-42.

Нагаєвський І. Вказ. пр.С. 121.

ЦДАГО України. Ф. 57. Оп. 2. Спр. 232. Арк. 1.

Панюк А., Коваленко Н. Переворот П. Скоропадського та політика гетьманського уряду // Історико-політичні уроки української державності. С. 261-262.

Державний архів Харківської області. Ф. 304. Оп. 1. Спр. 2940. Арк. 31.

ЦДАГО України. Ф. 57. Оп. 2. Спр. 232. Арк. 8.

Последние новости. 1918. 8 сент.

Хрестоматія з історії держави і права України. Т. 2. С. 24.

ЦДАГО України. Ф. 57. Оп. 2. Оп. 232. Арк. 12, 15-20.

ЦДАВО України. Ф. 1061. Оп. 1. Спр. 37. Арк. 12; Спр. 2. Арк. 78-79, 82.

Верстюк В., Осташко Т. Вказ. пр. С. 235-236.

ЦДАВО України. Ф. 1061. Оп. 1. Спр. 37. Арк. 3-7.

ЦДАГО України. Ф. 57. Оп. 2. Спр. 231. Арк. 10-14.

ЦДАВО України.Ф. 1061. Оп. 1. Спр. 37. Арк. 9, 15-17.

Джужа О.М. Кримінологія: Навчальний посібник. К., 1999. С.12.

Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Вказ. пр. С. 61.

ЦДАВО України. Ф. 2537. Оп. 1. Спр. 4. Арк. 100 зв.

Там само. Ф. 1061. Оп. 1. Спр. 37. Арк. 12.

ЦДАГО України. Ф. 57. Оп. 2. Спр. 234. Арк. 8.

ЦДАВО України. Ф. 1077. Оп. 1. Спр. 32. Арк. 7 зв.

ЦДІАК України. Ф. 419. Оп. 1. Спр. 7284. Арк. 36-37, 39.

ЦДАГО України. Ф. 57. Оп. 2. Спр. 232. Арк. 20-21.

Там само. Арк. 22-26.

Дмитришин В. Вказ. пр. С. 108.

Історія держави і права України. Ч. 2. С. 62.

Крах германской оккупации на Украине. М., 1936. С. 44.

ЦДАВО України. Ф. 1077. Оп. 1. Спр. 32. Арк. 7; Оп. 5. Спр. 12. Арк. 16.

Гетьман Павло Скоропадський. Спомини. К., 1992. С. 11-12.

Дмитришин В. Вказ. пр. С. 108.

ЦДАГО України. Ф. 57. Оп. 2. Спр.257. Арк. 5.

Там само. Спр. 229. Арк. 182-183.

Крах германской оккупации на Украине. С. 50.

ЦДАГО України. Ф. 57. Оп. 2. Спр. 223. Арк. 162-164.

Панюк А., Коваленко Н. Вказ. пр. С. 263.

ЦДАГО України. Ф. 57. Оп. 2 Спр. 239. Арк. 1.

Павло Скоропадський. Спогади. С. 136.

Сідак В.С. Національні спецслужби. С. 63-69.

Последние новости. 1918. 29 апр.

Копиленко О., Копиленко М. Вказ. пр. С.92.

ЦДАГО України. Ф. 57. Оп. 2. Спр. 233. Арк. 8.

Там само. Спр. 239. Арк. 1.

ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 12. Арк. 29.

Державний вістник. 1918. 3 червня.

ЦДАВО України. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 286. Арк. 1-2.

Державний вістник. 1918. 20, 22 серпня

ЦДАВО України. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 181. Арк. 1-4.

Там само. Ф. 1077. Оп. 5. Спр. 12. Арк. 33; Ф. 2586. Оп. 1. Спр. 40. Арк. 76; Історія українського війська. С. 426.

Павло Скоропадський. Спогади. С. 186; Статут дісціплінарний. К., 1918.

ЦДАВО України. Ф. 2199. Оп. 1. Спр. 430. Арк. 9-10.

Павло Скоропадський. Спогади. С. 225.

ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 56. Арк. 69.

Там само. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 251. Арк. 1-5; Спр. 149. Арк. 1-2.

Там само. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 270. Арк. 1-3 зв.

Там само. Ф. 1077. Оп. 1. Спр 35. Арк. 41; Оп. 5. Спр. 12. Арк. 32.

Там само. Ф. 2469. Оп. 1. Спр. 1. Арк. 16.

Ярмыш А.Н. Карательный аппарат самодержавия на Украине (1895 – 1917 гг.): Дисс. док-ра. юрид. наук. Х., 1991. С. 211-212.

Останній гетьман. С. 228-229, 236; ЦДАВО України. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 13. Арк. 83, 87.

ЦДАВО України. Ф. 1077. Оп. 1. Спр. 40. Арк. 46-пакет.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1 Спр. 86. Арк. 204.

Там само. Ф. 1216. Оп. 1. Оп. 22. Арк. 2; Спр. 31. Арк. 34.

Мироненко О. Державна варта // Історико-політичні уроки української державності. С. 76.

Малик. Я. Земельне питання в українській гетьманській державі // Останній гетьман. С. 99; Проданюк Ф. До питання про внутрішню політику держави Павла Скоропадського // Останній гетьман. С. 61-62; Законодательные акты Украинской Державы. С. 5-38; ЦДАВО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 53. Арк. 52; ЦДАВО України. Ф. 1064. Спр. 267. Арк. 23; Спр. 269.

Арк. 5; Спр. 14. Арк. 26-29 зв; Ф. 2207. Оп. 1. Спр. 54. Арк. 1.

ЦДІАК України. Ф. 419. Оп. 1. Спр. 7284. Арк. 228-229.

ЦДАГО України. Ф. 57. Оп. 2. Спр. 233. Арк. 5.

ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 17. Арк. 58; Спр. 58. Арк. 8-9 зв.; Михайленко П.П., Кондратьев Я.Ю. Вказ. пр. Т. 1. С.58-59.

Державний вістник. 1918. 1 жовтня.

ЦДІАК України. Ф. 419. Оп. 1. Спр. 7284. Арк. 182-183, 205.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 87. Арк. 48.

Крах германской оккупации на Украине. С. 66-68.

ЦДАГО України. Ф. 57. Оп. 2. Спр. 223. Арк. 177.

ЦДАВО України. Ф. 2207. Оп. 1. Спр. 25. Арк. 20-23, 2-4.

Розділ ІІ

Державна варта Міністерства внутрішніх справ

Свод законов Российской империи. Т. І. Ч. 1. Ст. 362.

Державний вістник. 1918. 20 серпня.

Там само. 1918. 20 серпня.

ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 34. Арк 16-17.

Державний вістник. 1918. 20 серпня.

ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 58. Арк. 23.

Там само. Спр. 16. Арк. 53-55; Спр. 24 а. Арк. 2.

Там само. Ф. 1016. Оп. 1. Спр. 286. Арк. 1.

Мироненко О. Державна варта. // Історико-політичні уроки української державності. С. 73.

Армія. 1918. 8 грудня.

Державний вістник. 1918. 23 серпня.

ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. І. Спр. 24 а. Арк. 2.

Ярмыш А.Н. Наблюдать неотступно… К., 1993. С. 49-52.

Свод законов Российской империи. Т. 2.

ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 36. Арк. 45;

Там само. Спр. 16. Арк. 58-59.

Ярмыш А.Н. Карательный аппарат самодержавия на Украине. С. 96.

Свод законов Российской империи. Т. 12. Ч. 1; Т. 2.

Ярмыш А.Н. Карательный аппарат самодержавия на Украине. С. 142.

Історія органів внутрішніх справ. Ч.1. С. 50-51. Гарчев П.И. История органов внутренних дел Украины и зарубежных стран. С. 42.

ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 22. Арк. 1.

Там само. Спр. 16. Арк. 60-61; Державний вістник. 1918. 23 серпня.

Матеріали кафедри історії ОВС Академії внутрішніх справ СРСР.

ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 24а. Арк. 1.

Там само. Спр. 16. Арк. 65.

Там само. Спр. 58. Арк. 26-30.

Там само. Ф. 2586. Оп. 1. Спр. 8. Арк 5.

Сідак В. Контррозвідка останнього гетьмана. С. 22-23.

ЦДАВО України. Ф. 2586,. Оп. 1. Спр. 8. Арк. 13, 25 зв., 55.

Ярмыш А.Н. Карательный аппарат самодержавия на Украине.

С. 147-148, 178-179, 207; ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 58. Арк. 23.

Чайковський А.С., Щербак М.Г. Вказ. пр. С. 219.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 89. Арк. 55-56.

ЦДІАК України. Ф. 419. Оп. 1. Спр. 7284. Арк. 146-147.

ЦДАВО України. Ф. 2586. Оп. 1. Спр. 37. Арк. 24.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 89. Арк. 109.

ЦДАВО України. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 181. Арк. 1-4.

ЦДАВО України. Ф. 1077. Оп. 1. Спр. 34. Арк. 36, 19-20.

Заруда Т. Становлення та основні напрямки зовнішньої політики Української Держави // Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 р. С. 76-77.

Гетьман Павло Скоропадський. Спомини. С. 76, 98.

Турченко Ф. Новейшая история Украины. С. 68.

Последние новости. 1918. 8 сентября.

Гольденвейзер А. Указ. соч. С. 44.

ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 15. Арк. 3.

Там само. Спр. 24. Арк. 11.

Там само. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 13а. Арк. 8, 17.

Мироненко О. Національне владування в губерніях, повітах, містах і волостях Української Держави // Історико-політичні уроки української державності. С. 218; Державний вістник. 1918. 31 травня, 22 червня, 26 червня, 20 липня, 13 серпня, 20 серпня, 10 вересня.

ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 23. Арк. 5; Спр. 24а. Арк. 6-7.

Там само. Спр. 24. Арк. 9.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 87. Арк. 152.

ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 24. Арк. 5.

Там само. Спр. 23. Арк. 6.

Там само. Спр. 24а. Арк. 7-13;

Сідак В.С. Національні спецслужби. С. 81.

ЦДАГО України. Ф. 57. Оп. 2. Спр. 239. Арк. 6.

ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 24а. Арк. 2-4.

Там само. Спр. 36. Арк. 71, 33, 60, 70; ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 88. Арк. 147.

ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 70. Арк. 148.

Там само. Спр. 16. Арк. 48-52; Спр. 36. Арк. 26.

Сідак В.С. Національні спецслужби. С. 95.

ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 22. Арк. 7; Спр. 36. Арк. 82; Спр. 35. Арк. 62.

Там само. Спр. 22. Арк. 5.

Там само. Спр. 16. Арк. 65-71; Чайковський А.С., Щербак М.Г. Вказ. пр. С. 221.

Последние новости. 1918. 26 июля.

Там само. 30 июля.

Сідак В. Контррозвідка останнього гетьмана. С. 30.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 22. Арк. 6.

Сідак В. Контррозвідка останнього гетьмана. С. 30-31.

ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 20. Арк. 23.

Державний вістник. 1918. 20 серпня.

ЦДАВО України. Ф. 2586. Оп. 1. Спр. 8. Арк. 5.

Сідак В.Контррозвідка останнього гетьмана. С. 26.

ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 36. Арк. 26.

Там само. Спр. 17. Арк. 133.

Мироненко О. Державна варта // Історико-політичні уроки української державності. С. 71-74.

Державний вістник. 1918. 20 серпня, 24 серпня.

ЦДАВО України. Ф. 3766. Оп. 1. Спр. 13. Арк. 16.

Там само. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 13а. Арк. 1-2.

Там само. Ф. 1061. Оп. 1. Спр. 2. Арк. 69-70.

Там само. Спр. 14. Арк. 64 зв.

Там само. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 29. Арк. 54; Спр. 4. Арк. 3.

Там само. Ф. 2586. Оп. 1. Спр. 8. Арк. 5.

Там само. Ф.1216. Оп. 1. Спр. 35. Арк. 13.

Мироненко О. Державна варта. // Історико-політичні уроки української державності. С. 72.

ЦДАВО України. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 271. Арк. 23; Спр. 218. Арк. 1.

Там само. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 31. Арк. 17; Новости дня. 1918. 11 сентября.

Там само. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 29. Арк. 25, 27; Армія. 1918. 14 листопада.

ДАХО. Ф. 33. Оп. 1. Спр. 908. Арк. 1-2; Спр. 904. Арк. 6-7, 11-15.

ЦДАВО України. Ф. 2586. Оп. 1, Спр. 9, Арк. 46, 54, 83; Спр. 8, Арк. 43.

Там само. Спр. 8. Арк. 8-10, 12-15, 56, 58, 66.

Там само. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 36. Арк. 32, 80.

Там само. Ф. 3164. Оп. 1. Спр. 3. Арк. 8-10 зв.

Там само. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 23. Арк. 4.

Там само. Ф. 2586. Оп. 1. Спр. 9. Арк. 36.

Там само. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 50. Арк. 34.

ЦДІАК України. Ф. 317. Оп. 7. Спр. 5168. Арк. 1.

ЦДАВО України.Ф. 2586. Оп. 1. Спр. 37. Арк. 1-2.

Павло Скоропадський. Спогади. С. 295.

Державний вістник. 1918. 3 червня;

ЦДАВО України. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 264. Арк. 1; Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 22, Арк. 5.

Там само. Ф. 1074. Оп. 1. Спр. 22. Арк. 4.

Там само. Ф. 2199. Оп. 1. Спр. 108. Арк. 154 зв.–155 зв.; Ф. 1216.

Оп. 1. Спр. 108. Арк. 11,16.

Там само. Спр. 28. Арк. 27, 29.

Мироненко О. Державна варта. // Історико-політичні уроки української державності. С. 75-76.

ЦДАВО України. Ф. 1074. Оп. 1. Спр. 22. Арк. 24; ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 87. Арк. 220.

Там само. Ф. 10 64. Оп. 1. Спр. 31а. Арк. 1-3.

Павло Скоропадський. Спогади. С. 187.

ЦДАВО України. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 31а. Арк. 5-10.

Последние новости. 1918. 26 июля; ЦДАВО України. Ф. 1064.

Оп. 1. Спр. 146. Арк. 1.

Там само. Ф. 2586. Оп. 1. Спр. 8. Арк. 12-15, 56-58, 66.

Там само. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 137. Арк. 1.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 88. Арк. 109.

ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 21. Арк. 1, 2, 5, 11, 12, 23, 30-36, 46, 49, 58; Ф. 2586. Оп. 1. Спр. 9. Арк. 39.

Там само. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 31. Арк. 9 зв.

Там само. Ф. 2586. Оп. 1. Спр. 10. Арк. 1, 6-7 зв.; Спр. 9. Арк. 5.

ЦДАГО України. Ф. 57. Оп. 2. Спр. 204. Арк. 21.

ДАКО. Ф. 7. Оп. 5. Спр. 1567. Арк. 10, 56.

ЦДАВО України. Ф. 2586. Оп. 1. Спр. 9. Арк. 25.

Там само. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 36. Арк. 87.

Там само. Спр. 35. Арк. 87; ДАХО. Ф. 268. Оп. 1. Спр. 5. Арк. 14.

Там само. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 29. Арк. 43; Спр. 35. Арк. 13.

ЦДАГО України. Ф. 57. Оп. 2. Спр. 234. Арк. 10; ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 13. Арк. 10-11.

Там само. Ф. 2586. Оп. 1. Спр. 9. Арк. 49, 57, 1.

Там само. Арк. 57.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 88. Арк. 165-172.

ЦДАВО України. Ф. 2586. Оп. 1. Спр. 9. Арк. 26, 33, 34, 54, 83.

Там само. Арк. 21-23, 45.

Там само. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 31. Арк. 12.

Там само. Спр. 16. Арк. 31-31 зв.; Чайковський А.С., Щербак М.Г. Вказ. пр. С. 224-225.

ЦДАВО України. Ф. 2586. Оп. 1. Спр. 8. Арк. 1-3, 35.

Там само. Спр. 9. Арк. 216.

Там само. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 31. Арк. 34; Чайковський А.С., Щербак М.Г. Вказ. пр. С. 221.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 53. Арк. 224.

Матеріали кафедри історії органів внутрішніх справ Академії МВС СРСР.

ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 31. Арк. 5, 9, 11; Спр. 16. Арк. 5.

Ярмыш А.Н. Карательный аппарат самодержавия. С. 97-98.

ЦДАВО України. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 145. Арк. 26-28, 34.

ЦДАВО України. 1216. Оп. 1. Спр. 16. Арк. 51.

Свод законов Российской империи. Т. 14. Приложения. Ст. 4-13.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 53. Арк. 52.

Законодательные акты Украинской Державы. С. 18-27; ЦДАВО України. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 269. Арк. 5.

Там само. Спр. 14. Арк. 26-28.

Законодательные акты Украинской Державы. С. 5, 27-30.

ЦДАВО України. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 267. Арк. 1, 23.

Там само. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 58. Арк. 8-10; Ф. 1077. Оп. 1. Спр. 34. Арк. 36-37.

Там само. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 58. Арк. 20-31 зв.

Там само. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 58. Арк. 20-31 зв.

Там само. Ф. 52. Оп. 2. Спр. 213. Арк. 15.

Там само. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 82. Арк. 256-259, 278.

Законодательные акты Украинской Державы. С. 18-27.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 88. Арк. 36.

ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 24. Арк. 10.

Там само. Ф. 1077. Оп. 1. Спр. 34. Арк. 29.

ЦДАГО України. Ф. 57. Оп. 2. Спр. 235. Арк. 5.

Там само. Спр. 88. Арк. 37-38.

ЦДІАК України. Ф. 317. Оп. 7. Спр. 5130. Арк. 1-2.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 87. Арк. 125; Спр. 76. Арк. 75.

Там само. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 53. Арк. 264.

Последние новости. 1918. 30 июня, 2 октября; ЦДАВО України.

Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 43. Арк. 8, 15-18, 57, 59, 63-65, 67, 83, 87.

ЦДАГО України. Ф. 57. Оп. 2. Спр. 151. Арк. 1-4.

Тимощук О. Чи варто Нестора Махна вважати національним героєм України // Кур’єр Кривбасу. 1999. №110. С. 156.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 86. Арк. 81, 139, 170.

Гриневич В. та інші. Історія українського війська. Львів, 1996.

С. 124-125.

Махно Н. Под ударами контрреволюции. С. 32.

ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 20. Спр. 1. Арк. 14, 32, 39, 58; Ризоль И. Борьба с гетьманом в подполье // Борьба за советы на Екатеринославщине. С. 225-226.

Сідак В. Контррозвідка останнього гетьмана. С. 10-12.

ЦДАГО України. Ф. 57. Оп. 2. Спр. 198. Арк. 62-71.

ЦДАВО України. Ф. 1077. Оп. 1. Спр. 34. Арк. 36.

Там само. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 12. Арк. 11.

Там само. Спр. 58. Арк. 25.

Там само. Спр. 22. Арк. 8.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 86. Арк. 220, 169.

ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 36. Арк. 45.

Там само. Спр. 50. Арк. 13.

ЦДАГО України. Ф. 57. Оп. 2. Спр. 246. Арк. 17-18.

Новости дня. 1918. 11 сентября; Последние новости. 1918. 18 сентября.

ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 31. Арк. 15.

ДАКО. Ф. 7. Оп. 3. Спр. 2227. Арк. 33; Оп. 5. Спр. 1554. Арк. 1.

ЦДАВО України. Ф. 1077. Оп. 1. Спр. 34. Арк. 28-30.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 87. Арк. 92.

ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 58. Арк. 10-31.

ЦДАГО України. Ф. 57. Оп. 2. Спр. 246. Арк. 2; ЦДАВО України.

Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 58. Арк. 5.

Там само. Ф. 57. Оп. 2. Спр. 246. Арк. 1; Ф. 5. Оп. 1. Спр. 88. Арк. 211-215. Арк. 240, 157; Спр. 87. Арк. 37.

ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 58. Арк. 22; Спр. 35. Арк. 77.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 53. Арк. 196, 209, 248.

ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 58. Арк. 16-18.

Там само. Ф. 2586. Оп. 1. Спр. 9. Арк. 25.

ЦДАГО України. Ф. 57. Оп. 2. Спр. 231. Арк. 16-18.

ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 58. Арк. 26, 18, 1.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 53. Арк. 130.

ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 16. Арк. 65.

Сідак В. Контррозвідка останнього гетьмана. С. 35.

ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 70. Арк. 158.

Там само. Спр. 16. Арк. 65.

Там само. Ф. 1077. Оп. 1. Спр. 34. Арк. 42-43.

ЦДАВО України. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 294. Арк. 1-4.

Армія. 1918. 8 листопада.

ЦДАВО України. Ф. 2199. Оп. 1. Спр. 424. Арк. 5.

Там само. Ф. 1216. Оп. 1. Спр.43. Арк. 101.

Кузеля З. Вказ. пр. С. 5-14.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 86. Арк. 30, 222-224; Спр. 88. Арк. 198.

ЦДАВО України. Ф. 2586. Оп. 1. Спр. 37. Арк. 27.

ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 36. Арк. 72.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 86. Арк. 134-135, 148, 113, 195, 87-88.

Там само. Спр. 87. Арк. 136-137, 177-181.

Там само. Спр. 53. Арк. 196.

Там само. Спр. 88. Арк. 290.

ЦДАВО України. Ф. 2586. Оп. 1. Спр. 9. Арк. 25; Ф. 1216. Оп. 1.

Спр. 58. Арк. 26, 1, 16, 18.

Последние новости. 1918. 30 июня.

ЦДАГО України. Ф. 57. Оп. 2. Спр. 246. Арк. 45; Ф. 5. Оп. 1. Спр. 88. Арк. 227-290.

Там само. Ф. 5. Спр. 82. Арк. 48; Спр. 76. Арк. 76.

ДАКО. Ф. 7. Оп. 5. Спр. 1554. Арк. 1.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 89. Арк. 417.

ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 16. Арк. 16.

Там само. Спр. 50. Арк. 31, 33.

Последние новости. 1918. 8 сентября.

Там само. 1918. 2 октября.

ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 35. Арк. 42.

ЦДІАК України. Ф. 419. Оп. 1. Спр. 7284. Арк. 228-229.

ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 13. Арк. 9-11.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 87. Арк. 1, 43-46.

Там само. Спр. 82. Арк. 292.

ЦДІАК України. Ф. 419. Оп. 1. Спр. 7284. Арк. 229.

Там само. Ф. 419. Оп. 1. Спр. 7284. Арк. 44.

Последние новости. 1918. 30 июля, 2 августа.

ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 36. Арк. 45; Спр. 50. Арк. 17-18.

Там само. Спр. 68. Арк. 151.

Там само. Спр. 35. Арк. 36, 45.

Там само. Спр. 43. Арк. 101.

Розділ ІІІ

Армія в охоронній системі гетьманату

Могилянский Н. Трагедия Украины // Революция на Украине по мемуарам белых. С. 132-133.

Новая история. Часть вторая. С. 526.

Новости дня. 1918. 8 сентября; Нагаєвський І. Вказ. пр. С. 152 – 153.

Державний вістник. 1918. 16 травня; Колянчук О. та інші. Вказ. пр. С. 182, 39.

Павло Скоропадський. Спогади. С. 364.

Голубко В. Вказ пр. С. 205.

ЦДАВО України. Ф. 1074. Оп. 4. Спр. 3. Арк. 39.

Там само. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 145. Арк. 1.

Нагаєвський І. Вказ. пр. С. 129.

Армія. 1918. 6 листопада.

Державний вістник. 1918. 22 жовтня; Армія. 1918. 22 листопада.

Мироненко О. Розбудова національного війська режимом П. Скоропадського // Історико-політичні уроки української державності. С. 318–319.

Армія. 1918. 20 листопада.

Федюк В.П. Вказ. пр. С. 55.

Армія. 1918. 16, 20 листопада.

Там само. 3 грудня.

Там само. 7 грудня.

ЦДАВО України. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 92. Арк. 24-26, 30-31.

Армія. 1918. 8 грудня.

Там само. 10 грудня.

Там само. 12 грудня.

ЦДАВО України. Ф. 1074. Оп. 4. Спр. 3. Арк. 197.

Там само. Оп. 4. Спр. 3. Арк. 200-201.

Там само. Оп. 1. Спр. 17. Арк.1.

Там само. Ф. 2199. Оп. 1. Спр. 426. Арк. 16.

Там само. Ф. 1074. Оп. 1. Спр. 34. Арк. 1-3.

Там само. Ф. 3766. Оп. 1. Спр. 14. Арк. 27, 45, 57.

Там само. Арк. 62, 29, 9, 70, 10.

Там само. Ф. 1074. Оп. 5. Спр. 12. Арк. 1-107.

Там само. Оп. 4. Спр. 3. Арк. 3.

Мироненко О. Розбудова національного війська режимом П. Скоропадського // Історико-політичні уроки української державності. С. 311.

Дорошенко Д. Історія України. Т. 2. С. 235.

ЦДАВО України. Ф. 1074. Оп. 5. Спр. 12. Арк. 33, 73; Державний вістник. 1918. 22 травня, 11 червня.

ЦДАВО України. Оп. 1. Спр. 43. Арк. 7.

ЦДАГО України. Ф. 57. Оп. 2. Арк. 179-182.

ДАКО. Ф. 7. Оп. 2. Спр. 1120. Арк. 57, 64.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 86. Арк. 36-38.

ЦДАВО України. Ф. 1074. Оп. 5. Спр. 12. Арк. 74.

Там само. Оп. 1. Спр. 32. Арк. 9-10.

Там само. Спр. 40. Арк. 27 зв.

Єсюнін С. Проскурівський варто-охоронний курінь (1918 р.) // Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 р. С. 106-107.

ЦДАВО України. Ф. 1074. Оп. 1. Спр. 40. Арк. 94-пакет.

Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Вказ. пр. С. 102.

Армія. 1918. 30 листопада.

Державний вістник. 1918. 18 травня.

Колянчук О. та інші. Вказ. пр. С. 263, 140, 125, 113, 161; Тинченко Я. Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття. 1917-1921 роки. Ч. 1. К., 1995. С. 99.

Мироненко О. Розбудова національного війська режимом П. Скоропадського // Історико-політичні уроки української державності. С. 312; Армія. 1918. 1 грудня.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 53. Арк. 52; ЦДАВО України.

Ф. 1074. Оп. 4. Спр. 13. Арк. 31; Ф.1064. Оп. 1. Спр. 27. Арк. 7.

Там само. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 17. Арк. 50.

Там само.Ф. 3766. Оп. 1. Спр. 13. Арк. 61.

Там само. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 145. Арк. 18-18 зв.

Там само. Ф. 1074. Оп. 1. Спр. 22. Арк. 13 зв.

Голубко В. Вказ. пр. С. 205.

Павло Скоропадський. Спогади. С. 188.

Іванець І. Кримський вектор політики гетьманату Скоропадського: новий підхід чи наслідування Центральної Ради // Гетьман Павло Скоропадський і Українська Держава 1918 року. С 239; ЦДАВО України. Ф. 3766. Оп. 1. Спр. 132. Арк. 4.

ЦДАВО України. Ф. 1077. Оп. 1. Спр. 35. Арк. 4.

Турченко Ф., Геращенко Т. Крымский поход П. Болбочана // Революция и Гражданская война 1917-1920 годов: новое осмысление: Материалы международной научной конференции. Симферополь, 1995. С. 97; Тимощук А.В. Анархо-коммунистические формирования Н. Махно. С. 20–21.

Гарчева Л. Вооруженная борьба России, Германии и Украины за Крым в апреле 1918 г. // Революция и Гражданская война 1917 – 1920 годов. С. 24; Турченко Ф., Геращенко Т. Вказ. пр. С. 97.

ЦДАВО України. Ф. 3766. Оп. 1. Спр. 132. Арк. 16.

Мироненко О. Крим і кримське питання після лютневої (1917 р.) революції // Історико-політичні уроки української державності. С. 183.

Сергійчук В. Кримська політика гетьмана Павла Скоропадського // Гетьман Павло Скоропадський і Українська Держава 1918 року. С. 15; ЦДАВО України. Ф. 3766. Оп. 1. Спр. 132. Арк. 19.

Павло Скоропадський. Спогади. С. 262.

Мироненко О. Крим і кримське питання після лютневої (1917 р.) революції. // Історико-політичні уроки української державності. С. 182.

Іванець І. Вказ. пр. С. 238.

ЦДАВО України. Ф. 3766. Оп. 1. Спр. 132. Арк. 26-27.

ДА АРК. Ф 359. Оп. 2. Спр. 43. Арк. 2.

ЦДАВО України. Ф. 3766. Оп. 1. Спр. 132. Арк. 25-27.

Там само. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 14. Арк. 1-2; Ф. 1077. Оп. 1. Спр. 34. Арк. 16-17.

Там само. Ф. 3766. Оп. 1. Спр. 132. Арк. 28.

Там само.Ф. 1064. Оп. 1. Спр.292. Арк. 5.

Там само. Ф. 1077. Оп. 1. Спр. 40. Арк. 6-7, 60, 67, 71.

Павло Скоропадський. Спогади. С. 189.

ЦДАВО України. Ф. 1077. Оп. 1. Спр. 40. Арк. 86, 95.

Там само. Спр. 35. Арк. 74, 41.

Павло Скоропадський. Спогади. С. 189.

Історія Українського війська. С. 428; ЦДАВО України. Ф. 1077.

Оп. 1. Спр. 40. Арк. 94 пакет. зв. Арк. 38-41, 45-46.

ЦДАВО України. Ф. 1077. Оп. 1. Спр. 37. Арк. 31 зв., 38-41, 45-46.

Там само. Ф. 2586. Оп. 1. Спр. 10. Арк. 132; Спр. 40. Арк, 163.

Гриневич В. та інші. Вказ. пр. С. 125.

Павло Скоропадський. Спогади. С. 364; Колянчук О., та інші. Вказ. пр. С. 52.

ЦДАГО України. Ф. 57. Оп. 2. Спр. 245. Арк. 45-52.

Павло Скоропадський. Спогади. С. 189.

ЦДАВО України. Ф. 1077. Оп. 1. Спр. 40. Арк. 6.

Павло Скоропадський. Спогади. С. 239.

Українські Січові Стрільці. С. 100-102.

Історія Українського війська. С. 450.

Українські Січові Стрільці. С. 117; Верига В. Вказ. пр. Т. 1. С. 339-340; Нагаєвський І. Вказ. пр. С.155.

Павло Скоропадський. Спогади. С. 186.

Горєлов В. Вказ пр. С. 56.

ЦДАВО України. Ф. 1077. Оп. 1. Спр. 34. Арк. 8а - 8а зв.

Там само. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 270. Арк. 1-3 зв.

Там само. Ф. 1077. Оп. 3. Спр. 17. Арк. 1-1 зв.

Там само. Спр. 42. Арк. 5.

ЦДАВО України. Ф. 1077. Оп. 3. Спр. 43. Арк. 2.

Горєлов В. Вказ. пр. С. 56.

ЦДАВО України. Ф. 1077. Оп. 1. Спр. 40. Арк. 46-пакет.

Там само. Спр. 33. Арк. 6, 21, 22.

Там само. Оп. 3. Спр. 43. Арк. 12, 5.

ЦДАВО України. Ф. 2586. Оп. 1. Спр. 10. Арк. 113-114.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 86. Арк. 28.

ЦДАВО України. Ф. 1077. Оп. 1. Спр. 40. Арк. 46-пакет.

Там само. Спр. 33. Арк. 114, 33.

Там само. Оп. 3. Спр. 42. Арк. 7, 11.

Новости дня. 1918. 9 октября.

Горєлов В. Вказ. пр. С. 56.

Верига В. Вказ. пр. Т. 1. С. 377; Історія Українського війська. С. 455.

ЦДАВО України. Ф. 2469. Оп. 1. Спр. 1. Арк. 16, 15 зв.; Ф. 1074.

Оп. 1. Спр. 22. Арк.4.

Свод Законов Российской империи. Т. 1. Ч. 2.

ЦДАВО України. Ф. 2469. Оп. 1. Спр. 1. Арк. 3-9, 53-54 зв.

ЦДАГО України. Ф. 57. Оп. 2. Спр. 239. Арк. 7.

ЦДАВО України. Ф. 2469. Оп. 1. Спр. 1. Арк. 16-44 зв., 51; Ф. 1074. Оп. 1. Спр. 22. Арк. 4; Державний вістник. 1918. 26 липня.

ЦДАВО України. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 179. Арк. 1-7, 12-15; Армія. 1918. 8 листопада.

ЦДАВО України. Ф. 2469. Оп. 1. Спр. 1. Арк. 39-41, 55-59; Державний вісник. 22 липня.

ЦДАВО України. Ф. 2469. Оп. 1. Спр. 1. Арк. 44-45.

Павло Скоропадський. Спогади. С. 207.

ЦДАВО України. Ф. 2469. Оп. 1. Спр. 1. Арк. 45-48 зв.; Свод Законов Российской империи. Т. 16. Ч. 1.

ЦДАВО України. Ф. 2469. Оп. 1. Спр. 1. Арк. 45-54 зв.

Мироненко О. Розбудова національного війська режимом П. Скоропадського. // Історико-політичні уроки української державності. С. 319; Армія. 1918. 1 грудня.

ЦДАВО України. Ф. 2469. Оп. 1. Спр. 4. Арк. 7, 4.

Там само. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 92. Арк. 23, 17.

Там само. Ф. 2469. Оп. 1. Спр. 4. Арк. 6.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 87. Арк. 12-25, 38-46.

ЦДАВО України. Ф. 2469. Оп. 1. Спр. 4. Арк. 1-2.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 88. Арк. 113-114.

Там само. Спр. 89. Арк. 115, 269; Спр.87. Арк. 113.

Розділ ІV

Охоронні установи та збройні формування міністерств фінансів, шляхів і земельних справ

Буравченков П., Заруда Ф. Деякі аспекти діяльності В’ячеслава Липинського в період гетьманату (1918) // В’ячеслав Липинський. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. К., Філадельфія, 1994. С. 186-187; Держалюк М. Вказ. пр. С. 46-47; Боєчко В., Ганжа О., Захарчук Б. Кордони України: історична ретроспектива та сучасний стан. К., 1994. С. 18.

Мироненко О. Адміністративно-територіальний поділ Української Держави у квітні-грудні 1918 р. // Історико-політичні уроки української державності. С. 19.

Павло Скоропадський. Спогади. С. 268, 372.

ЦДАВО України. Ф. 3695. Оп. 1. Спр. 193. Арк. 2; Боєчко В. та інші. Вказ. пр. С. 25, 31.

Іванець І. Вказ. пр. С. 239.

ЦДАВО України. Ф. 2199. Оп. 1. Спр. 242. Арк. 238, 225 зв.

ДА АРК. Ф. 359. Оп. 2. Спр. 43. Арк. 5.

Дорошенко Д. Мої спогади про недавнє-минуле. С. 301-302.

ДА АРК. Ф. 359. Оп. 2. Спр. 43. Арк. 42.

Там само. Арк. 59, 10.

Там само. Спр. 44. Арк. 1-2.

Там само. Спр. 43. Арк. 30 зв.

Мальгин. А. Ненужная борьба между двумя частями России… // Крымский архив. 1996. №2. С. 66.

ЦДАВО України. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 14. Арк. 1.

Краткий отчет о деятельности Крымского правительства в Киеве с 26 сентября по 16 октября 1918 г. // Крымский архив. 1996. №2. С. 69, 74; ЦДАВО України. Ф. 3766. Оп. 1. Спр. 132. Арк. 50.

ЦДАВО України. Ф. 2199. Оп. 1. Спр. 424. Арк. 238.

ДА АРК. Ф. 359. Оп. 2. Спр. 43. Арк. 89.

ЦДАВО України. Ф. 2199. Оп. 1. Спр. 424. Арк. 225 зв.

Там само. Ф. 3766. Оп. 1. Спр. 132. Арк. 54.

ДА АРК. Ф. 359. Оп. 2. Спр. 43. Арк. 99.

Там само. Арк. 21; Боєчко В. та інші. Вказ. пр. С. 38-39.

ЦДАВО України. Ф. 2199. Оп. 1. Спр. 424. Арк. 5, 7, 11.

Свод Законов Российской империи. Т. VI. Правила об отдельном корпусе пограничной стражи. Ст. 48-51.

ЦДАВО України. Ф. 2199. Оп. 1. Спр. 118. Арк. 289, 182-190.

Там само. Арк. 259.

Колянчук О. та інші. Вказ. пр. С.229, 111.

ЦДАВО України. Ф. 2199. Оп. 1. Спр. 118. Арк. 183.

Там само. Арк. 259, 304.

Там само. Арк. 261.

Там само. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 184. Арк. 1-2.

Там само. Ф. 2199. Оп. 1. Спр. 424. Арк. 310.

Там само. Спр. 430. Арк. 110-111 зв.

Там само. Арк. 310.

Там само. Арк. 63-68.

ДА АРК. Ф. 359. Оп. 2. Спр. 42. Арк. 1-2.

Там само. Арк. 32; Спр. 43. Арк. 36 зв, 42.

Там само. Арк. 65.

Там само. Арк. 44.

ЦДАВО України. Ф. 2199. Оп. 1. Спр. 419. Арк. 277-279.

Там само. Спр. 424. Арк. 225 зв., 151.

Там само. Арк. 310-311; Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 227. Арк. 1.

Там само. Ф. 2199. Оп. 1. Спр. 424. Арк. 209.

Там само. Арк. 13.

Державний вістник. 1918. 10 серпня.

ЦДАВО України. Ф. 2199. Оп 1. Спр.430. Арк. 16-16 зв.

Там само. Спр.419. Арк.279.

Там само. Спр. 430. Арк. 12 зв-13.

Там само. Ф. 1064. Оп 1. Спр.13 а. Арк.8, 17.

Там само. Ф.2199. Оп 1. Спр.430. Арк. 12 зв, 16-17.

Там само. Ф. 1074. Оп. 1. Спр. 22. Арк. 6, 18 зв.

Там само. Арк. 14 зв, 12.

Там само. Арк.18, 45–45 зв, 19, 47.

Там само. Арк. 21-21 зв.

Там само. Арк. 36-37.

Держалюк М. Вказ. пр. С.49.

ЦДАГО України. Ф.5. Оп 1. Спр.89. Арк.415.

Держалюк М. Вказ.пр. С.49.

ДА АРК. Ф. 359. Оп. 2. Спр. 42. Арк. 34.

ЦДАВО України. Ф. 2199. Оп. 1. Спр. 430. Арк. 39-40.

Тлущак Ю.М. Податкова охорона України і Криму в 1918 р. як спад­щина російської корчемної сторожі // Вісник Університету внутрішніх справ. 1999. №7. Ч. 2. С. 170-171.

Державний вістник. 1918. 8 серпня.

Там само. 26 вересня.

Тлущак Ю.М. Вказ. пр. С. 172-174.

ЦДАВО України. Ф.1064. Оп. 1. Спр. 227. Арк. 6.

ДА АРК. Ф. 359. Оп. 2. Спр. 42. Арк. 49, 40.

ЦДАВО України. Ф.2199. Оп. 1. Спр. 430. Арк. 111-112 зв.; ДА АРК. Ф. 359. Оп. 2. Спр. 42. Арк. 46, 48.

ЦДАВО України Ф.2199. Оп. 1. Спр. 430. Арк. 102-103; Спр. 426. Арк. 9-14, 31.

Павло Скоропадський. Спогади. С. 240.

ЦДАВО України. Ф.2199. Оп. 2. Спр. 2а. Арк. 5, 6, 8, 10.2, 3.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 88. Арк. 27-30.

Павло Скоропадський. Спогади. С. 194.

ЦДАВО України. Ф. 2199. Спр. 424. Арк. 313.

ЦДАВО України. Ф. 2537. Оп. 1. Спр. 4. Арк. 6-7.

Свод Законов Российской империи. Т. ІІ.

ЦДАВО України. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 14. Арк. 26-29 зв.

Редін М. Вказ. пр. С. 16, 19-20, 37.

Деникин А.И. Указ. соч. 1993. №8-9.С. 135.

Федюк В.П. Вказ. пр. С. 35-36.

Павло Скоропадський. Спогади. С. 222-223.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 86. Арк. 106; ЦДАВО України.

Ф. 1074. Оп. 1. Спр. 22. Арк. 2.

ЦДАВО України. Ф. 2207. Оп. 1. Спр. 54. Арк. 1.

Редін М. Вказ. пр. С. 32-33.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 86. Арк. 150, 105.

Крах германской оккупации на Украине. С. 69-70.

Редін М. Вказ. пр. С. 34-35.

ЦДАВО України. Ф. 2537. Оп. 1. Спр. 4. Арк. 3-4.

Там само. Ф. 1074. Оп. 5. Спр. 12. Арк. 74-75.

Там само. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 50. Арк. 1; ЦДАГО України. Ф. 5.

Оп. 1. Спр. 86. Арк. 74.

ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 50. Арк. 47, 72, 74, 51, 66, 84.

Там само. Ф. 2537. Оп. 1. Спр. 14. Арк. 22.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 89. Арк. 391.

Павло Скоропадський. Спогади. С. 255-256.

ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 56. Арк. 62, 30.

Там само. Спр. 56. Арк. 82-86.

Там само. Арк. 33, 43, 48.

Павло Скоропадський. Спогади. С. 360.

ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 56. Арк. 79-80, 69, 68.

Там само. Спр. 35. Арк. 98.

Там само. Спр. 56. Арк. 66.

Там само. Ф. 1061. Оп. 1. Спр. 37. Арк. 25.

Свод Законов Российской империи. Т. VIІІ. Ч. 1. Ст. 1-8.

ЦДАВО України. Ф. 1061. Оп. 1. Спр.2. Арк. 61.

Там само. Спр 22. Арк. 15.

Там само. Спр 2. Арк. 84.

Там само. Спр. 22. Арк. 15.

Там само. Спр. 67. Арк. 4.

Там само. Спр. 37. Арк. 36.

Там само. Спр. 72. Арк. 112, 52-56, 69-70, 78.

Там само. Спр. 48. Арк. 41.

Там само. Спр. 37. Арк. 38.

Там само. Спр. 49. Арк. 10,11.

Там само. Спр. 37. Арк. 38.

Там само. Спр. 72. Арк. 92-98.

ДА АРК. Ф. 81. Оп. 2. Спр. 122. Арк. 6.

ЦДАВО України. Ф. 1061. Оп. 1. Спр. 49. Арк. 12-13, 15, 27, 38, 53.

Там само. Спр. 72. Арк. 89.

Там само. Спр. 48. Арк. 15, 27, 19-21.

Там само. Арк. 70.

Свод Законов Российской империи. Т. VIІІ. Ч. 1. Приложение к ст. 23.

ЦДАВО України. Ф. 1061. Оп. 1. Спр. 48. Арк. 64-65, 55.

Там само. Спр. 37. Арк. 53.

Там само. Спр. 48. Арк. 17-18, 44-45.

Там само. Спр. 62. Арк. 3.

Там само. Спр. 48. Арк. 36.

Там само. Спр. 14. Арк. 5, 38-39, 68, 65, 62-63.

ДА АРК. Ф. 81. Оп. 2. Спр. 122. Арк. 5.

ЦДАВО України. Ф. 1074. Оп. 1. Спр. 22. Арк. 11.

Розділ V

Добровольчі охоронні формування

ЦДАГО України. Ф. 52. Оп. 2. Спр. 239. Арк. 1.

Павло Скоропадський. Спогади. С. 139-140.

Гриценко А.П. Політичні сили у боротьбі за владу в Україні (кінець 1917 р.–початок 1919 р.). К., 1993. С. 26-27.

Нагаєвський І. Вказ. пр. С. 167.

Турченко Ф., Заліська Н. В’ячеслав Липинський – ідеолог Української демократичної хліборобської партії // В’ячеслав Липинський. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. С. 172-175.

ЦДАВО України. Ф. 1077. Оп. 1. Спр. 40. Арк. 156-156 зв.

Петров В.И. Указ. соч. С. 102-103.

Останній гетьман. С. 228-229.

ЦДАВО України. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 13. Арк. 83-87 зв.

Статут Українських Козаків. К., 1918. С. 2-9.

Останній гетьман. С. 236-238.

Армія. 1918. 8 листопада; Верига В. Вказ. пр. Т.1. С. 338.

ЦДАВО України. Ф. 1077. Оп. 1. Спр. 40. Арк. 46 пакет.

Мироненко О. Розбудова національного війська режимом П. Скоропадського // Історико-політичні уроки української державності. С. 232.

ЦДАВО України. Ф. 2469. Оп. 1. Спр. 2. Арк. 13.

Там само. Ф. 1074. Оп. 1. Спр. 22. Арк. 3; Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 92. Арк. 15.

Там само. Ф. 2469. Оп. 1. Спр. 2. Арк. 2.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 88. Арк. 56.

Там само. Ф. 57. Оп. 2. Спр. 238. Арк. 2.

Там само. Спр. 239. Арк. 2.

Армія. 1918. 20 листопада.

ЦДАВО України. Ф. 2586. Оп. 1. Спр. 10. Арк. 102.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 86. Арк. 238.

ЦДАВО України. Ф. 1077. Оп. 1. Спр. 40. Арк. 156.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 88. Арк. 39-40; ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 31. Арк. 9; Спр. 16. Арк. 4.

Там само. Ф. 1074. Оп. 1. Спр. 14. Арк. 10-11.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 86. Арк. 231, 238.

ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 31. Арк. 34.

Там само. Ф. 1074. Оп. 1. Спр. 14. Арк. 10.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 87. Арк. 210.

Там само. Спр. 82. Арк. 242; Спр. 86. Арк. 227, 183.

Белаш А.А., Белаш В.Ф. Вказ. пр. С. 50.

Тимощук О.В. Чи варто Нестора Махна вважати національним героєм України? С. 154-155.

ЦДАГО України. Ф. 57. Оп. 2. Спр. 266. Арк. 12.

Там само. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 87. Арк. 172-174.

Там само. Спр. 86. Арк. 168.

Армія. 1918. 10 листопада.

Державний вістник. 1918. 26 жовтня.

Армія. 1918. 10 листопада

Армія. 1918. 4 грудня.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 87. Арк. 160.

ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 13. Арк. 17-18.

Сідак В.С. Контррозвідка останнього гетьмана. С. 13-14.

Федюк В.П. Вказ. пр. С. 41, 43.

Деникин А.И. Указ. соч. 1993. №8-9. С. 112.

Федюк В.П. Вказ. пр. С. 42-43

ЦДАГО України. Ф. 57. Оп. 2. Спр. 248. Арк. 13.

Сідак В.С. Контррозвідка останнього гетьмана. С. 16.

ЦДАВО України. Ф. 2199. Оп. 1. Спр. 108. Арк. 163.

Армія. 1918. 4 грудня.

Мироненко О. Розбудова національного війська режимом Скоропадського // Історико-політичні уроки української державності. С. 323.

Армія. 1918. 4 грудня.

Сідак В.С. Контррозвідка останнього гетьмана. С. 18.

Федюк В.П. Вказ. пр. С. 44-48.

ЦДАВО України. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 92. Арк. 8, 14.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 89. Арк. 192.

ЦДАВО України. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 92. Арк. 11, 28.

Розділ VІ

Українська і німецько-австрійська «Феміда»

Державний вістник. 1918. 16 травня; ЦДАВО України. Ф. 1016. Оп. 1. Спр. 331. Арк. 13-14.

ЦДАГО України. Ф. 57. Оп. 2. Спр. 18. Арк. 35.

Копиленко О.Л. Копиленко М.Л. Вказ. пр. С. 63-65.

Державний вістник. 1918. 16 травня.

Там само. 30 травня, 5 червня.

Там само. 20 липня.

ЦДАВО України. Ф. 1016. Оп. 1. Спр. 251. Арк. 2-2 зв.

Державний вістник. 1918. 20 липня.

Там само. 31 травня.

ЦДІАК України. Ф. 419. Оп. 1. Спр. 7284. Арк. 48, 137.

Державний вістник. 1918. 14 липня, 15 серпня.

Свод Законов Российской империи. Т. 16. Изменения и дополнения, вызванные узаконениями, опубликованными после отпечатывания соответствующих листов издания; ЦДАВО України. Ф. 1016. Оп. 1. Спр. 292. Арк. 5.

Державний вістник. 1918. 31 травня.

Там само. 20 липня.

Последние новости. 1918. 30 июля; Нагаєвський І. Вказ. пр. С. 137; Державний вістник. 1918. 6 серпня, 27 серпня.

Державний вістник. 1918. 20 липня, 20 серпня.

Там само. 29 липня.

ЦДАВО України. Ф. 2207. Оп. 1. Спр. 13. Арк. 9.

Державний вістник. 1918. 29 серпня.

Там само. 5 червня.

Там само. 13 червня.

Ярмыш А.Н. Карательный аппарат самодержавия на Украине. С. 252.

Державний вістник. 1918. 20 липня.

Там само. 24 липня.

ЦДАВО України. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 14. Арк. 61-69 зв.

Там само. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 22. Арк. 7.

Законодательные акты Украинской Державы. С. 31.

Державний вістник. 1918. 3 вересня.

ЦДІАК України. Ф. 419. Оп. 1. Спр. 7284. Арк. 63.

Там само. Ф. 317. Оп. 7. Спр. 5132. Арк. 2.

Там само. Ф. 419. Оп. 1. Спр. 7284. Арк. 73.

Там само. Ф. 317. Оп. 7. Спр. 5139. Арк. 1-2.

ЦДАВО України. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 148. Арк. 8.

ДАКО. Ф. 7. Оп. 1. Спр. 1095. Арк. 3-4, 6, 22; Оп. 2. Спр. 1101. Арк. 5.

Там само. Спр. 1132. Арк. 44.

Там само. Спр. 1113. Арк. 3-4; Спр. 1131. Арк. 1; Оп. 2. Спр. 1101. Арк. 6-7.

ЦДАВО України. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 215. Арк. 1-3.

Там само. Спр. 149. Арк. 1-21; Спр. 218. Арк. 3.

Там само. Спр. 149. Арк. 24-26, 1-2.

Там само. Ф. 1074. Оп. 1. Спр. 22. Арк. 7.

ДАКО. Ф. 7. Оп. 5. Спр. 1552. Арк. 4-6, 10, 21.

Там само. Оп. 1. Спр. 1132. Арк. 70.

Там само. Спр. 1113. Арк. 18.

Там само. Оп. 2. Спр. 1101. Арк. 23; Оп. 5. Спр. 1567. Арк. 55, 18-47.

ЦДАВО України. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 139. Арк. 1-2.

ДАКО. Ф. 7. Оп. 2. Спр. 1101. Арк. 42.

ДАХО. Ф. 268. Оп. 1. Спр. 5. Арк. 2.

ЦДАВО України. Ф. 2207. Оп. 1. Спр. 66. Арк. 5. 1-2.

Ярмыш А.Н. Карательный аппарат самодержавия. С. 274-275.

ДАХО. Ф. 164. Оп. 1. Спр. 174. Арк. 1-2.

ЦДІАК України. Ф. 419. Оп. 11. Спр. 7284. Арк. 182-188.

ЦДАВО України. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 149. Арк. 13-14.

ДАКО. Ф. 7. Оп. 2. Спр. 1101. Арк. 141, 102, 90.

ЦДАВО України. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 218. Арк. 3.

ДАКО. Ф. 7. Оп. 2. Спр. 1080. Арк. 6; Оп. 5. Спр. 1569. Арк. 6.

ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 17. Арк. 50.

ДАКО. Ф. 7. Оп. 2. Спр. 1552. Арк. 29.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 88. Арк. 34.

Там само. Спр. 89. Арк. 120.

Там само. Ф. 57. Оп. 2. Спр. 203. Арк. 7.

Там само. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 89. Арк. 419, 414.

ДАКО. Ф. 7. Оп. 5. Спр. 1552. Арк. 92, 90.

Заруда Т. Становлення та основні напрямки зовнішньої політики Української Держави // Останній гетьман. С. 79.

Нагаєвський І. Вказ. пр. С. 144-145.

Колянчук О. та інші. Вказ. пр. С. 236.

ЦДАВО України. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 292. Арк. 15.

Заруда Т. Вказ. пр. С. 69; ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 86. Арк. 31.

ЦДАГО України. Ф. 57. Оп. 2. Спр. 229. Арк. 1-3.

Крах германской оккупации на Украине. С. 52.

ЦДАГО України. Ф. 57. Оп. 2. Спр. 229. Арк. 9.

ЦДАВО України. Ф. 2207. Оп. 1. Спр. 25. Арк. 20-23, 1-6; Спр. 23. Арк. 1, 4-5.

ДАКО. Ф. 7. Оп. 5. Спр. 1565. Арк. 16; Оп. 2. Спр. 1080. Арк. 10.

ЦДАВО України. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 292. Арк. 16.

Там само. Ф. 3766. Оп. 1. Спр. 177. Арк. 4-6.

Там само. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 292. Арк. 23, 26.

Там само. Ф. 2207. Оп. 1. Спр. 32. Арк. 3, 8.

Нагаєвський І. Вказ. пр. С. 143.

Гольденвейзер А. Вказ. пр. С. 39-42.

ЦДІАК України. Ф. 419. Оп. 1. Спр. 7284. Арк. 109-110.

ЦДАГО України. Ф. 57. Оп. 2. Спр. 233. Арк. 13

Там само. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 86. Арк. 20.

Там само. Спр. 177. Арк. 161-162.

Там само. Спр. 86. Арк. 55-57, 233-234.

Там само. Спр. 87. Арк. 125-126, 151.

Петров В.И. Указ. соч. С. 114-115.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 86. Арк. 133.

Там само. Спр. 89. Арк. 65.

Там само. Спр. 82. Арк. 192.

Там само. Ф. 57. Оп. 2. Спр. 243. Арк. 1-2.

Там само. Спр. 257. Арк. 3.

Нагаєвський І. Вказ. пр. С. 143.

Замість закінчення

Охоронний апарат Української Держави

під час повалення гетьманату П. Скоропадського

Новая история. Ч. 2. С. 526.

Федюк В.П. Вказ. пр. С. 52-54; Деникин А.И. Гетманство и Директория на Украине // Революция и гражданская война на Украине по мемуарам белых. С. 150-151.

Павло Скоропадський. Спогади. С. 295-296; Мироненко О. Крах маріократії П. Скоропадського. // Історико-політичні уроки української державності. С. 173-174.

Последние новости. 1918. 21 октября.

Державний вістник. 1918. 26 жовтня; Верига В. Вказ. пр. Т. 1.

С. 371-372.

Новая история. Ч. 2. С. 527-529; Политическая история государств Азии и Северной Африки ХХ век. В 2 т. М., 1996. Т. 2. С. 11.

Деникин А.И. Гетманство и Директория на Украине. С. 169.

Павло Скоропадський. Спогади. С. 303.

Гриценко А. Вказ. пр. С. 38.

Павло Скоропадський. Спогади. С. 304.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 89. Арк. 9-11, 29, 32, 41, 89, 120, 123; Спр. 87. Арк. 102; Ф. 57. Оп. 2. Спр. 203. Арк. 6-7.

Там само. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 89. Арк. 126; Армія. 1918. 9 листопада.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 89. Арк. 101, 122, 181-182, 224-225.

Там само. Арк. 100.

Гриценко А. Вказ. пр. С. 41-42.

Мироненко О. Крах маріократії П. Скоропадського // Історико-політичні уроки української державності. С. 175; Гриценко А. Вказ. пр. С. 49-50.

Антонов-Овсеенко В.А. Вказ. пр. Т. 3. С. 26; Мироненко О. Крах маріократії П. Скоропадського // Історико-політичні уроки української державності. С. 175.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 85. Арк. 84.

Верига В. Вказ. пр. Т. 1. С. 382-387.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 89. Арк. 439-440, 522-523.

Армія. 1918. 2 грудня.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 89. Арк. 520.

Верига В. Вказ. пр. Т. 1. С. 385.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 89. Арк. 443-451.

Верига В. Вказ. пр. Т. 1. С. 384-385.

ЦДАГО України. Ф. 5. Оп. 1. Спр. 89. Арк. 431-434.

Верига В. Вказ. пр. Т. 1. С. 385.

ЦДАВО України. Ф. 1077. Оп. 1. Спр. 34. Арк. 41-41 зв.

Гражданская война на Украине 1918-1919 гг. С. 564-568.

ЦДАВО України. Ф. 1216. Оп. 1. Спр. 43. Арк. 102.

ЦДАГО України. Ф. 57. Оп. 2. Спр. 250. Арк. 2.

Махно Н. Украинская революция. С. 167.

История городов и сел Украинской ССР. Запорожская область. К., 1989. С. 293.

Колос Г. Вказ. пр. С. 24.

Деникин А.И. Очерки Русской смуты // Вопросы истории. 1993. №10. С. 110.

Белаш А.В., Белаш В.Ф. Вказ. пр. С. 42.

Волковинский Н. Махно и его крах. С. 49.

ЦДІАК України. Ф. 317. Оп. 2. Спр. 7310. Арк. 1.

ДАКО. Ф. 7. Оп. 5. Спр. 1554. Арк. 1.

Павло Скоропадський. Спогади. С. 321-323.

ДОДАТКИ

* Тут і надалі цитати подаються за орфографією першоджерел.

* За тогочасною орфографією.