ПЕРЕДМОВА

Сьогодні, як відомо, немає ні в науці, ні в практичній діяльності людей, ні в суспільно-політичному житті поняття найпоширенішого та найважливішого, ніж поняття "інформація". Але в той же час немає іншого поняття, з приводу якого велось би стільки дискусій, існувало би стільки різноманітних точок зору щодо визначення цього поняття. І хоча учені поки ще не дійшли одностайного висновку щодо сутності даного надзвичайного феномена, однак вони шукають і намагаються знайти нові його риси, бо це творичий процес. Інформація ж продовжує існувати і все більш дає звістку про себе, проникаючи у всі сфери, всі галузі громадсько-політичного життя. Вона впливає на людство і людину, на їх життя, їх мислення і поведінку. Вона ставить перед людством масу проблем, змушує витрачати на їх вирішення все більш матеріальних, фінансових і трудових ресурсів.

Бурхливе зростання обсягів і потоків інформації пов'язано, насамперед, з незвичним ускладненням виробництва, всіх сфер громадського життя. Сучасне суспільство та його ланки є складними системами. Зберігання цілісності системи, її якісної визначеності, забезпечення її функціонування і розвитку немислимо без інформаційних процесів. Тому вирішенням проблем інформації займаються тисячі вчених, технічних спеціалістів, політиків, робляться спроби відшукати принципи політики в галузі інформації в рамках окремих держав і всього світу.

Відомо, що можливість суспільної системи зробити корисну роботу з метою одержання матеріальних і духовних цінностей визначається кількістю енергії, що вона має. Проте, ключ до одержання, а тим більше до ефективного використання енергії — "в інформаційній могутності" суспільства, в наукових, техніко-технологічних і організаційних знаннях, в наявності ефективних засобів одержання, накопичення і збереження, переробки, передачі і використання інформації. Тільки у разі наявності певних знань можна "відвоювати" у природи необхідний обсяг матеріально-енергетичних ресурсів, організувати відповідне виробництво, налагодити ефективне управління техніко-технологічними процесами, а на цій основі управляти соціальними і духовними процесами. Відсутність інформації закриває доступ до енергії, до пошуків її нових форм, до її більш ефективного використання. Прогрес суспільства в самій загальній формі залежить від його матеріально-енергетичної та інформаційної оснащеності.

Варто підкреслити, що ефективність, ціль і форма використання речовини, енергії та інформації остаточно залежать від характеру суспільства, від властивої йому системи суспільних відносин.

Конституція України проголошує нашу державу суверенною і незалежною, демократичною, соціальною та правовою. Саме така держава повинна ставити науку, техніку та інформацію на службу всьому суспільству і кожній окремій людині, підкоряючи їх для гармонічного, всебічного розвитку особистості.

На цей час, коли в українському суспільстві накопичується все більший досвід роботи з інформацією, коли опубліковано чимало робіт, що присвячені цій проблемі, з одного боку, а з іншого — питання подальшого удосконалювання управління висуваються на перший план, назріла необхідність дослідження сутності, значення і ролі інформації в соціальному управлінні з урахуванням тенденції розвитку до інформаційного суспільства.

Саме держава є головним засобом досягнення цілей, що стоять перед суспільством. Так, в своєму Посланні до Верховної Ради України “Стратегія економічної та соціальної політики на 2000 – 2004 рр.”* Л.Д. Кучма відмітив, що держава не лише повинна, а й зобов’язана активно впливати на якісну сторону трансформаційних процесів. Йдеться про здійснення політики, яка має не лише забезпечувати ринковий вектор розвитку, а й надати йому більшої соціальної спрямованості, націленої на кінцевий результат – утвердження в Україні не просто ринкової, а соціально-ринкової економіки. На порядку денному постає реформа системи державного управління в Україні. Важливість такої політики визначається тим, що існуюча система виявляється неспроможною реалізувати і чітко контролювати виконання законодавчих і підзаконних актів, що прийняті вищими органами державної влади, а також ефективно здійснювати оперативне управління тими сферами соціально-економічного життя суспільства, що частково або цілком знаходяться у сфері державного регулювання. Істотне значення має вирішення проблеми щодо невідповідності методів і технологій державного управління новим політичним і соціально-економічним умовам.

Згідно з цим Посланням адміністративна реформа не може зводитись лише до утвердження оптимальної структури органів державного управління, зміни їх субординації та скорочення управлінського апарату. Основна мета адміністративної реформи полягає у створенні ефективної системи державного управління, яка відповідала б стандартам демократичної правової держави з соціально орієнтованою ринковою економікою. Ця система має бути прозорою для суспільства і побудованою на наукових засадах*.

Реформа системи державного управління повинна здійснюватись на основі законодавчого визначення функцій та завдань всіх елементів системи, приведення структури державного апарату в повну відповідність цим функціям і завданням, законодавчого закріплення прав та обов’язків державних службовців, утвердження механізмів, здатних гарантувати реалізацію принципу верховенства права, забезпечення неухильного дотримання визначених Конституцією України прав та свобод громадян, розробки та впровадження нових схем та регламентів прийняття управлінських рішень, що засновані на сучасних інформаційно-комунікаційних технологіях. Науково обгрунтовано і практично доведено, що важливим напрямком підвищення ефективності державного управління є інформатизація управлінської діяльності. При цьому варто враховувати тісний зв’язок регулювання інформаційного середовища з комплексною проблемою реформування системи державного управління.

Отже, закономірний етап досліджень, що пов'язаний з розглядом удосконалювання державного управління, обумовлений, значною мірою, процесами інформатизації. Соціальна, правова держава виявляє активність у регулюванні соціально-економічних процесів, соціального аспекту основних прав громадян, їх соціальної захищеності відповідно до закону. У зв'язку з цим удосконалювання державного управління безпосередньо повинно здійснюватись шляхом реалізації державної політики у сфері інформатизації. Тому тільки такий обгрунтований підхід забезпечить прорив у цій галузі.

Досліджуючи цю проблему, автор намагається розкрити й обгрунтувати методологічні аспекти формування державної інформаційної політики України, що адекватно відбиває сучасний стан розвитку нашого суспільства і його входження до європейського та всесвітнього інформаційного співтовариства.

Під час дослідження автор спирався на чинні правові основи інформації, її сучасні філософські концепції, узагальнену управлінську парадигму, інтегративне управління щодо змісту процесів управління в суспільстві, знання кібернетичних закономірностей процесів управління, інформаційний підхід до пізнання дійсності як теоретичний засіб загальнонаукового масштабу, що органічно взаємодіє з іншими пізнавальними підходами — системним, структурним, функціональним, модельним, імовірнісним, а також на концепції, теорії, методології технічних, природничих і суспільних наук. При цьому особливу роль відіграє така фундаментальна суспільна наука, як теорія права і держави. З цих позицій було проаналізовано чинне законодавство України в частині, що стосується інформаційної політики (Конституція України, закони України "Про Національну програму інформатизації", "Про Концепцію Національної програми інформатизації", завдання Національної програми інформатизації та інші нормативно-правові акти).

У запропонованій монографії розглядаються такі основні проблеми:

сутність інформації взагалі і соціальної зокрема, її роль в управлінні суспільством, державою; перспективи розвитку та використання інформації та інформаційних процесів в Україні;

інформаційний підхід до пізнання, природи управління, інформаційний механізм управління в соціальних системах;

феномен “інформаційного суспільства”; основи інформаційного суспільства в Україні;

політика інформатизації, формування єдиного інформаційного простору в Україні, сутність концепції державної інформаційної політики;

чинна правова база інформатизації України, стратегія розробки інформаційного кодексу;

роль засобів масової інформації в процесі формування і реалізації державної інформаційної політики;

правові та організаційні механізми забезпечення інформаційних прав громадян та інформаційної безпеки;

реалізація державної інформаційної політики на різних стадіях управління, стратегія інформатизації органів державної влади, інформаційних технологій на всіх рівнях державного управління.

Автор не претендує на беззаперечність та вичерпність висунутих ним положень та висновків, тому сподівається, що методологічні аспекти державної інформаційної політики України знайдуть свій подальший розвиток і уточнення під час реалізації цієї політики в її пріоритетних і стратегічних напрямках, зокрема під час інформатизації правоохоронної діяльності. Актуальність цього завдання пов'язана з реформуванням органів внутрішніх справ, що проводиться з ініціативи вищих органів державної влади. Аналіз традиційних функцій державної політики правової і соціальної держави дозволяє відзначити якісно нову функцію — забезпечення правопорядку і законності, прав і свобод громадян на рівні світових стандартів. При цьому захист прав і свобод людини є пріоритетним в діяльності правоохоронних органів держави. Охорона громадського порядку, боротьба зі злочинністю, захист інтересів держави є засобами, за допомогою яких посилюється забезпечення прав і свобод людини*.

Оскільки Конституція України проголошує людину як найвищу соціальну цінність у демократичній, соціальній, правовій державі, тому одним з важливих напрямків реалізації цього принципу має бути формування відповідної державної інформаційної політики, зокрема в системі МВС України.