1.  ОСНОВИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

Відповідно до Конституції України місцеве самоврядування — це право територіальної громади — жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища чи міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України (ст. 140).

Термін "місцеве самоврядування" тільки входить в наш політи-ко-правовий словник. За радянських часів місцеве самоврядування вважалося чисто буржуазним інститутом і рішуче відкидалося. Ідея місцевого самоврядування почала відроджуватися в період горба-човської перебудови і остаточно утвердилася в Україні після прого­лошення її державної незалежності.

Місцеве самоврядування є одним з головних елементів розвитку демократичного конституційного ладу. За своєю природою воно виступає^як-сдецифічнаформа реалізації публіч^югвладИт-відмінної як від flep^aMojjjraKlilsb^gHaHbjp^aflHH. Воно втілює^місцевТ

юративні інтереси територіальних громад, тоді як держава — загальнонаціональні інтереси, а політичні партії чи громадські організації — політичні, соціальні, культурні та інші інтереси своїх членів. Місцеве самоврядування відрізняється від інших форм здійснення публічної влади своїми інститутами, формами діяльності, повноваженнями, правовим захистом і відповідальністю. Характе­рними рисами місцевого самоврядування є:

—^ембкратизм, який виражається у виборності органів само­врядування (сільських, селишних і міських рад, сільських, селишних і міських голів), у різноманітності форм участі мешканців сіл, селищ і міст у здійсненні місцевого самоврядування (місцеві референдуми, вибори, органи самоорганізації населення і т. д.), у гласності і врахуванні громадської думки органами і посадовими особами міс­цевого самоврядування;

— децеді^лізованість системи місцевого самоврядування, яка побудована з урахуванням~йаближеності органів самоврядування до населення сіл, селищ і міст (первинний рівень місцевого самовря­дування), самостійності територіальних громад у вирішенні питань

4

місцевого життя, невтручання держави у внутрішні справи територі­альних громад, формування місцевих бюджетів знизу уверх, наділен­ня територіальних громад комунальною власністю, утворення вторинного рівня місцевого самоврядування (районних та обласних рад) на базі первинного рівня, автономії органів місцевого само­врядування у взаємних стосунках, делегуванні цим органам окремих функцій виконавчої влади;

^пщтоватстьмісщвото самоврядування у межах Конститу­ції і законів України, яка полягає в державній підтримці місцевого самоврядування, судовому захисті прав місцевого самоврядування, контролі районних та обласних рад за діяльністю відповідних органів виконавчої влади в районах та областях, закріпленні конститу­ційного і законодавчого статусу системи місцевого самоврядування, введення гарантованих мінімумів бюджетних асигнувань для місце­вого самоврядування і державних соціальних стандартів;

— піднаглядність і підконтрольність місцевого самоврядування, що передбачає здійснення державою нагляду за законністю в діяль­ності органів самоврядування, судове скасування незаконних актів місцевого самоврядування, дострокове припинення повноважень органів та посадових осіб місцевого самоврядування, притягнення винних осіб до дисциплінарної та інших видів юридичної відпові­дальності.

Отже, місцеве самоврядування є пристосованою до потреб терн-,' торіальних громад формоіоавтономного здійснення публічної влади, яку держава заохочує і контролює відповідно до Конституції і зако­нів України. Місцеве самоврядування має свою фінансово-еконо-/ мічну основу, його функціонування носить соціально-економічнии характер. Децентралізований зміст місцевого самоврядування та деякі інші фактори зменшують, але не виключають його політичний вплив на державу.

Муніципальна (комунальна) реформа: сучасний етап. В політико-правовому житті України інститут місцевого самоврядування сформувався в результаті муніципальної (комунальної) реформи, яка фактично почалася з розмежування функцій місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в 1992 р. Прийнятий у 1990 р. закон про місцеві ради і місцеве самовря­дування1, який наділив органи державної влади — місцеві ради — функціями місцевого самоврядування, призвів до "суверенізації"

рад. В результаті дії цього закону було значною мірою послаблено управління державними справами на місцях. Стало очевидним, що далі поєднувати в одних органах функції державної влади і місцевого самоврядування неможливо. За таких умов були прийняті закони про представника Президента України та про місцеві ради, місцеве і регіональне самоврядування2. Місцеве самоврядування запроваджу-V валось лише на одному первинному рівні — села, селища і міста, а в районах, областях — регіональне самоврядування, яке було терито­ріальною самоорганізацією громадян для вирішення питань місце­вого (регіонального) життя.

Проте головна роль на місцях відводилася представникам Пре­зидента України, які виступали органами виконавчої влади в областях, районах, містах Києві і Севастополі, їх районах. За об'єк­тивних і суб'єктивних причин така система влади і самоврядування виявилася недостатньо збалансованою: між керівниками органів влади і самоврядування інколи виникала гостра боротьба за реальне верховенство.

Замість того, щоб поглиблювати комунальну реформу, Верховна Рада приймаку лютому 1994 р. закон про формування місцевих органів влади І самоврядуваннягнким відновлюєтїгґрівні обласних, районних, Київської і Севастопольської міських рад стару систему рад^з функціями органів державної влади і^амовдядутттня^Ппнп-часно приймається закон про вибори депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних рад4, який передбачає прямі виборипшвІщхрад^а^^

[/-ставника Президанта^^аїнд^гасс^єтмСз1^менту_їх обрання. л   Прийняті Верховною Радою акти значною мірою були продиктовані передвиборчими міркуваннями напередодні парламентських, місцевих і президентських виборів 1994 р.

Новообрана Верховна Рада у червні 1994 р. приймає нову редакцію закону про формування місцевих органів влади і само­врядування5 і надідяеради всіхрівніввиключно функціями органів місцевого самоврядування. На голів цих рад та очолювані ними Тшклав~здійснення делегованих повноважень

виконавчої влади і підпорядкував їх Кабінету Міністрів України та відповідному голові виконкому ради вищого рівня. За таких умов Президент України практично втратив контроль над регіонами. З метою відновлення президентської вертикалі в областях і районах Президент України Л. Кучма указом підпорядкував собі голів вико-

нкомів обласних, районних, Київської і Севастопольської міських та їх районних рад6. Однак невизначеність влади на місцях триває. Під тиском Указу Президента України про проведення громадського опитування громадян про довіру Верховній Раді і Президенту Ук­раїни, 8 червня 1995 р. дві гілки державної влади уклали Консти-туційнийДоговір7, який знову роздіянд функції дтт^пщвчег-шгздн _на місцях і місцевого самоврядування. Так вперше в законодавстві

місцеве самоврядування закріплювалось як гарантоване державою право територіальних колективів громадян та обраних ними органів самостійно вирішувати питання місцевого життя в межах Консти­туції і законів України. Договір передбачав тільки один первинний

і^бластях, містах

рівень самоврядування — село, селище. Києві і Севастополі, районах (крім районів у містах, за винятком міст Києва і Севастопооля) відповідні ради стали представницькими органами (певною мірою органами регіонального самоврядування) з обмеженими функціями.

Конституція України 1996 р. фактично підсумувала перший етап комунальної реформи, який завершився утвердженням інсти­туту місцевого самоврядування як елементу демократичного консти­туційного ладу держави. Одночасно вона створила передумови для наступного етапу комунальної реформи, який має вивести місцеве самоврядування в Україні на рівень вимог Європейської хартії про місцеве самоврядування8. Виступаючи на загальних зборах Асоціації міст України 25 січня 1997 p., Президент України Л. Д. Кучма висловився зарозробку Концепціїму^іиидальноірєформи в Україні.

Конституція — правова основа. В Основному Законі України 1996 р. місцевому самоврядуванню присвячено розділ XI (ст. 140— 146), а також про нього йдеться в певних статтях інших розділів. Такого широкого закріплення інститут місцевого самоврядування в Україні не знав від часів Конституції П. Орлика 1710р. Принци­пове значення має ст. 7 Конституції^^раїни, якою визнається і гарантується йїсіїеве^самоврядування як елемент демократичного конституційного ладу.

Конституція є правовою основою побудови системи місцевого самоврядування, організації і діяльності його органів. Як акт вищої юридичної сили вона закладає певний стабілізуючий фактор в правовий механізм функціонування місцевого самоврядування. Щоб змінити конституційну модель місцевого самоврядування, потрібна

/\

підтримка не менше як двох третин депутатів від конституційного складу Верховної Ради.

Норми Конституції України про місцеве самоврядування є нормами прямої дії. Для їх застосування не потрібні деталізуючі чи конкретизуючі закони. Проте норми Конституції не можуть охопити своїм регулюванням всієї багатоманітності суспільних відносин, що виникають у сфері місцевого самоврядування. Для цього потрібні ще закони з найважливіших питань організації і діяльності органів місцевого самоврядування. До них слід віднести закони про місцеві вибори, референдуми та інші форми безпосереднього самовря­дування, про місцеве самоврядування, про місцеві податки і збори, про комунальну власність тощо. Всі ці акти мають прийматися на основі Конституції, яка є джерелом поточного законодавства про місцеве самоврядування.

Чинні закони та інші нормативно-правові акти з питань місце­вого самоврядування мають відповідати Конституції України. На практиці існує чимало законодавчих і підзаконних актів з питань місцевого самоврядування, які не відповідають положенням Консти­туції. Такі акти підлягають скасуванню у встановленому Конститу­цією і законами України порядку.

Конституція України закріплює основи правового статусу місце­вого самоврядування: принципи організації і діяльності, повнова­ження, гарантії захисту та форми відповідальності. Насамперед, вона закріплює дворівневу^истему місцевого самоврядування, яка

самоврядування"— село, селище, місто

кі_вторинний рівень — район, область. Окрім того, вона закріплює матеріалйгуТфлшнїавУ^йюву^йсцевого самоврядування: рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ і міст, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних та обласних рад. Серед інших новел Консти-

туції в галузі місцевого самоврядування слід назвати закріплення: ґ   а) Ьолі територіальної громади як прнрптшьпї асоціації жителів сіл-(вб'єднань сіл), селищ і міст як організаційної основи всієї системи місцевого самоврядування;

б^фінансових гарантій місцевого самоврядування з боку дер­жави, яка^ат^р^тиучастъу формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансове підтримувати і компенсувати певні витрати, що виникли внаслідок рішень органів державної влади;

в) ролі місцевого самоврядування як гаранта прав і свобод гро­мадян.

Багато положень Конституції про місцеве самоврядування пе­рейшло з поточного законодавства, яке в цьому питанні значно випереджало стару Конституцію 1978 р. (із змінами і доповненнями). Таким чином, Конституція 1996 р. не тільки вводить нові положення про місцеве самоврядування, але й зберігає певну наступність у його правовому закріпленні.

Адміністративно-територіальний устрій і місцеве самоврядування.

Територіальну основу місцевого самоврядування в Україні складає адміністративно-територіальний устрій держави: області, райони, міста, райони в містах, селища і села. Міста Київ і Севастополь мають спеціальний статус і є самостійними адміністративно-терито­ріальними одиницями. За Конституцією України в Автономній Республіці Крим діє система територіальної (адміністративної) авто­номії в особі її Верховної Ради і Ради міністрів. Питання місцевого самоврядування відносяться до виключної компетенції України, але її законами Автономній Республіці можуть бути делеговані певні повноваження у цій сфері.

Адміністративно-територіальний устрій відіграє важливу роль в організації і діяльності органів місцевого самоврядування. Кожна ланка системи самоврядування має свою територіальну сферу діяльності, свої особливі місцеві інтереси, що пов'язані з відповід­ною специфікою адміністративно-територіальних одиниць: історич­них, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних, релігійних, культурних, національних та інших традицій. Будь-яка зміна адміністративно-територіального устрою так чи інакше могла б позначитися на місцевому само­врядуванні. Формально Конституція дає змогу це зробити, але в сучасних умовах у таких змінах немає потреби.

Дворівнева система місцевого самоврядування, закріплена Кон-\ ституцією, вказує на те, що держава по-різному підходить до даноїхм інституту в різних адміністративно-територіальних одиницях. Голов- \ ним осередком місцевого самоврядування є села, селища і міста,) де живуть люди і природнім шляхом складаються територіальні^ громади. Чинне законодавство, на жаль, недостатньо диференціює статус кожного виду з вищезгаданих адміністративно-територіаль­них одиниць. Так, міста поділяються на міста районного, обласного, республіканського (в Автономній Республіці Крим) підпорядку-

вання і з спеціальним статусом — Київ та Севастополь. Але є міста за кількістю населення малі, середні і великі, що поки що не враховується чинним законодавством.

Зрозуміло, діючою системою місцевого самоврядування на вторинному рівні перевага фактично буде складатися на користь районів, а не областей, які далі від територіальних громад. Певною мірою це сприятиме тому, що роль районної ланки адміністративно-територіального поділу буде зростати. Це відповідає стратегії пере­розподілу функцій областей на користь районів. Але в фінансово-економічному відношенні обласний рівень місцевого самоврядуван­ня буде і далі відігравати важливу роль, оскільки обласні ради затверджують бюджети областей і суттєво впливають на формування районних бюджетів.

У зв'язку із впровадженням вторинного рівня місцевого само­врядування важливим є питання диференціювання районів та областей за кількістю населення на малі, середні і великі.

Спеціальний статус Києва обумовлений тим, що він є столицею України, а Севастополь — військово-морська база України на Чор­ному морі.

Питання адміністративно-територіального уг ->ю України від­носяться до компетенції Верховної Ради Україь 13 ст. 92 Кон­ституції). До її повноважень належить утворення і. квідація районів, встановлення і зміна меж районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і перейменування населених пунктів і районів.

Наука про розвиток місцевого самоврядування. Протягом майже двохсот років існування місцевого самоврядування в світовій прак­тиці воно було об'єктом досліджень представників різних наукових шкіл і течій. Завдяки науці місцеве самоврядування вдосконалювало свої інститути, народ оволодівав Методами і формами здійснення самоврядування, підвищувалася культура місцевої (комунальної) влади.

Перші теорії місцевого самоврядування (наприклад, вільних громад) були революційними. Згодом з'явилися ліберальні, соціа­лістичні, реформістські та інші концепції місцевого самоврядування. В питанні про джерело місцевого самоврядування багато вчених поділилося на дві школи: громадівську та державну. Прихильники громадівської школи вважають джерелом самоврядування терито­ріальну громаду (колектив тощо), а їх опоненти — державу. Перші

10

часто трактували місцеве самоврядування як четверту гілку влади, а другі розглядали його як децентралізовану частину виконавчої влади. Проте в сучасній науці переважають теорії місцевого само­врядування, які відображають компроміси громадівської і державної теорії: кооперованого, дуалістичного, соціального самоврядування, муніципального соціалізму і т. д.

У незалежній Україні становленню і розвитку сучасної теорії і практики місцевого самоврядування певний час протидіяла наука радянського будівництва. Але в 1994—1995 pp. відбувся її перехід на позиції сучасної фйрії місцевого самоврядування насамперед завдяки політиці виконавчої влади, яка була в ній зацікавлена, особливо після розмежування на місцях функцій виконавчої влади і самоврядування.

Першою в незалежній Україні склалася державна теорія місце­вого самоврядування, яка використовувалась як основа закону про місцеві ради і місцеве самоврядування 1990 р. Але майже паралельно формувалися концепції, які обґрунтовували поєднання елементів державної і громадівської теорій місцевого самоврядування: громад­сько-господарська, дуалістична (громадівсько-державна) і т. д. Президент України Л. Кравчук (1991—1994 pp.) вважав, що "в Ук­раїні доцільно схилитися до побудови системи місцевого само­врядування на засадах його громадсько-господарської концепції, її суть полягає в тому, що органи місцевого самоврядування мають власну суверенну компетенцію і права тільки в сфері неполітичних відносин, у місцевих господарствах і громадських справах9. Компро­місні концепції були покладені в основу закону про місцеві ради та місцеве і регіональне самоврядування 1992 p., положень про місцеве самоврядування в Конституційному Договорі і Конституції України 1996 р. Розвиток саме цих концепцій місцевого самовря­дування, які є загально прийнятими в світовій науці, означає, що українська наука вийшла на стратегічно перспективний шлях роз­робки теорії самоврядування.

У світлі сучасних проблем розвитку місцевого самоврядування перед українською наукою стоять завдання:

а)             розкрити місце і роль місцевого самоврядування в конститу­

ційній системі держави;

б)            проаналізувати інституціональну, нормативну і комуніка­

тивну системи місцевого самоврядування;

в)             розробити концепцію розвитку правової політики, освіти і

культури у сфері місцевого самоврядування;

11

г) вивчати та узагальнювати зарубіжний досвід місцевого само­врядування, історію вітчизняного досвіду, сприяти інтеграції наук про місцеве самоврядування.

Для успішного розвитку місцевого самоврядування в Україні потрібна розвинута наукова інфраструктура у вигляді книг, журналів, наукових програм тощо, яка служила б каталізатором у цій справі.