3.1. Основні юридичні ознаки сучасної правової системи України

Формування сучасної правової системи України у відповідності з міжнародними, зокрема європейськими правовими стандартами, є процесом складним та багатофункційним, а тому потребує як глибокого наукового аналізу правової дійсності, так і виявлення основних тенденцій її розвитку.

Проголошуючи державний суверенітет України, Верховна Рада Української РСР виражала прагнення народу України створити демократичне суспільство, побудувати правову державу. Ці положення знайшли своє відображення у Конституції України, зокрема, у ст. 1 Україна проголошувалася "суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою".

Прийняття Конституції України стало реалізацією положень Постанови Верховної Ради Української РСР "Про проголошення незалежності України" та Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991р., схваленого 1 грудня 1991р. всенародним голосуванням, які задекларували появу нової держави – України. День проголошення незалежності України формально можна вважати початком формування її сучасної національної правової системи.

Правова система України виникла об’єктивно у період досягнення радянською правовою системою "точки біфуркації", коли ця система згідно з основними засадами синергетики руйнувалася. Подальше формування правової системи України залежало від таких умов, як відкритість, нелінійність, нерівноважність. Насамперед це стосувалося взаємозв’язку із оточуючим середовищем, вибором шляхів розвитку. Поряд з цим, для сучасної правової системи України важливим є досягнення відповідного стану рівноваги, що буде свідчити про створення власне системи. Адже будь-яка система, згідно з положеннями синергетики, об’єктивно знаходиться у стані взаємопереходів рівноваги та нерівноваги, організації та дезорганізації, хаосу та порядку. А тому необхідним та важливим на даний час є створення механізму самоорганізації системи, який сконцентрує зусилля суспільства саме на стані рівноваги (з допустимим станом змінюваності). Такий стан забезпечується правильним розміщенням елементів правової системи та зв’язків між ними, тобто належною її структуризацією.

Все це потребує, насамперед, характеристики її основних юридичних ознак та структури.

Використовуючи поняття правової системи, концепцію її внутрішньої будови, які сформульовані у першому розділі цієї роботи на підставі системного аналізу, можна відзначити, що сучасна правова система України складається (як будь-яка правова система) з трьох основних частин: інституційної, функційної та нормативної, хоча на нинішньому етапі розвитку вона є у стані формування.

До інституційної частини входять суб’єкти права (фізичні та юридичні особи і їх об’єднання), що є її елементами.

Як вказувалось у першому розділі роботи, поняття правової системи має свій обсяг, а включення компонентів до структури правової системи не є безмежним. А тому не можна погодилися з включенням до правової системи України таких явищ як: правова політика, правова ідеологія, суб’єктивні права і обов’язки тощо.

Не можна погодитися і з позицією А.О. Білоуса про те, що не можуть бути суб’єктами політико-правової системи окремі громадяни. Згідно з системним підходом саме люди та їх об’єднання завжди були, є і будуть основними елементами правової системи (її суб’єктами). Це стосується і правової системи України.

Всі інші правові явища, які можна виявити під час аналізу правової системи, є тими компонентами, що сприяють утвердженню системи з відповідної сукупності елементів, але самі елементами її не виступають.

Кожний із суб’єктів має визначений у законодавстві правовий статус, що дозволяє йому здійснювати свою діяльність, спрямовану на встановлення відповідних зв’язків.

Складноорганізованим суб’єктом, що покликаний виражати інтереси всього суспільства, є держава.

Реалізація правового статусу держави здійснюється через утворювані нею органи, що здійснюють правотворчі, правозастосовчі, правотлумачувальні та правореалізаційні функції. Саме такі види діяльності відповідних органів держави є засобом досягнення правопорядку – основної мети функціонування правової системи.

Вже з перших років існування нашої держави не тільки формально, але й реально здійснювався принцип розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову.

Саме реалізація цього принципу повинна була сприяти формуванню досконалої, дієвої інституційної частини правової системи України.

Перший законодавчий орган незалежної України – Верховна Рада України, що діяв у депутатському складі Верховної Ради Української РСР, було обрано весною 1990р., а основний процедурний документ, "конституцію" нашого парламенту – Регламент Верховної Ради України – було схвалено лише влітку 1994р. Правовий статус Верховної Ради як законодавчого органу держави у 1996 році зафіксувала Конституція України.

При визначенні правового статусу Верховної Ради Конституція України виходила із сучасних концепцій парламентаризму, враховуючи водночас і наші національні особливості. Так, зокрема, до повноважень Верховної Ради належить внесення зміни до Конституції, прийняття законів, визначення засад зовнішньої та внутрішньої політики та інші, які засвідчують наявність всіх необхідних сучасному парламенту функцій.

До інституційної частини входить також глава держави – Президент України, Кабінет Міністрів – уряд України, Рада Міністрів АРК, центральні та місцеві органи виконавчої влади, судові органи та органи місцевого самоврядування. Всі вони забезпечують реалізацію її правового статусу як елемента правової системи.

Поряд з цим, недосконалість в організації та функціонуванні державної влади в Україні, прийняття у 1996 році Конституції України, положення якої передбачали істотні зміни в організації державної влади та місцевого самоврядування, потреба у зближенні з європейськими міждержавними правовими системами спричинили необхідність у проведенні державно-правової реформи. Загальна концепція державно-правової реформи (розроблена Інститутом законодавства Верховної Ради України 19 червня 1997 року) залишилася лише проектом, який дістав схвалення у листопаді 1997 року на Всеукраїнській науково-практичній конференції, а пізніше – у Комітеті ВРУ з питань правової реформи.

Концепція не була схвалена Верховною Радою України, оскільки містила ряд недоліків та положень, які вже не відповідали вимогам часу. Ряд положень цього проекта знайшли своє відображення в Концепції адміністративної реформи в Україні (1998р.).

Загалом, можна відзначити намагання держави до формування інституційної частини правової системи України у відповідності з сучасними європейськими правовими вимогами; ті ж недоліки, які виникають у ході цього процесу, є показниками його складності, які потрібно вивчати, аналізувати та вживати адекватні заходи їх подолання.

Інституційна частина тісно взаємодіє з функційною частиною правової системи України. Правотворча, правозастосовча, правотлумачувальна і правореалізаційна діяльність відповідних державних органів та інших суб’єктів є не тільки засобом досягнення правопорядку, але й способом виразу зв’язків між елементами правової системи. Ці зв’язки виникають як результат діяльності суб’єктів права та знаходять свій вияв у правових відносинах. Останні, в залежності від суб’єктів цих зв’язків, можуть бути владними (субординаційними) та невладними (координаційними). Владні відносини притаманні органам держави, органам місцевого самоврядування, саморегулівним організаціям, посадовим особам, тобто всім тим суб’єктам, щодо яких діє спеціальнодозвільний принцип правового регулювання; там же, де застосовується загальнодозвільний принцип, – виникають невладні відносини, тобто між фізичними та юридичними особами.

Незважаючи на позитивні зміни, які відбуваються в інституційній та функційній частині правової системи України, ефективність їх формування не є достатньою. Це дає підставу для висновків деяких зарубіжних вчених, що за "темпами правових реформ Україна стабільно займає останнє місце на території колишнього СРСР".

Проте, формування цих двох складових правової системи не є легким та швидким процесом, він потребує не тільки узгодженості дій владних структур на всіх рівнях, але і об’єктивної "готовності" суспільства до вирішення основних завдань такого формування. Саме прийняття Конституції 1996р. започаткувало новий етап у розвитку нашого суспільства, воно також зумовило на конституційному рівні потребу у правовій реформі. Насамперед, це стосувалося парламентської реформи, яка б сприяла на основі кращих світових (зокрема, європейських) здобутків створенню більш досконалих політичних та юридичних механізмів забезпечення демократичного режиму в Україні. Досить актуальною є проблема вдосконалення структури парламенту, діяльності комітетів, порядку їх роботи, підвищення відповідальності, вдосконалення механізму взаємодії Верховної Ради України з Президентом, Кабінетом Міністрів, органами судової влади. Так, уведення Законом України "Про вибори народних депутатів України" від 24 вересня 1997 року змішаної (мажоритарно-пропорційної) системи виборів дало поштовх до вдосконалення політичної структури парламенту, але сьогодення вимагає такої виборчої системи, яка б опосередковувала відносини між виборцями і парламентом.

Важливим напрямком парламентської реформи має бути вдосконалення законодавчої діяльності. Так, часта змінюваність, втрата чинності більш як 6% від прийнятих законів викликані не тільки економічними та політичними негараздами у нашому суспільстві, але і неналежним рівнем законодавчої діяльності Верховної Ради України, її комітетів. Зокрема, законопроекти (робота з підготовки яких здійснюється комітетами згідно ст. 6.3.4. Регламенту Верховної Ради України) не завжди ґрунтується на науковому аналізі соціально-економічних, правових, політичних передумов розвитку суспільства, а також відповідних причинах та наслідках прийняття тих чи інших законів. Сприяти підвищенню ефективності законопроектної роботи був покликаний створений у системі апарату парламенту Інститут законодавства Верховної Ради України. Проте видається, що доцільним було б створення поряд з цією установою і незалежних (автономних) науково-дослідних установ, які б займалися вивченням об’єктивних закономірностей розвитку правової системи суспільства в цілому, порівняльним аналізом законодавства в різних правових системах, проблемами юридичної техніки, питаннями приведення законодавства України у відповідність з європейськими та світовими правовими стандартами, науковою експертизою проектів законів та інших нормативно-правових актів з залученням до неї провідних учених України.

Не завжди належний рівень законодавчої діяльності пов’язаний, зокрема, із відсутністю закону "Про закони і законодавчу діяльність", проектом якого передбачалося визначення місця законів у системі нормативно-правових актів, процедури їх підготовки та прийняття. Хоча названий проект може слугувати і прикладом недоліків у законотворчій процедурі: він два рази приймався Верховною Радою України (14 вересня та 7 грудня 2000р.) і направлявся Президентові України на підпис та повертався на повторний розгляд. Результатом такої "взаємодії" органу законодавчої влади та глави держави є відсутність вкрай важливого нормативно-правового акту. Крім цього, станом на 19 лютого 2001р. кількість законів, що приймалась Верховною Радою України ІІІ скликання і направлялась Президентові України, становила 603, до Верховної Ради повернуто 165 (тобто 27,3%). Все це дає підставу для пропозицій щодо внесення змін до ст. 94 Конституції України стосовно порядку підписання та оприлюднення закону, хоча таких змін можна було б уникнути, чітко визначивши ці процедури у законі "Про закони та законодавчу діяльність". Ці та інші проблеми можна усунути в процесі здійснення парламентської реформи, суть якої має полягати у підвищенні ролі контрольної і кадрової функції Верховної Ради України, вдосконалення її правового статусу, механізму законотворчої діяльності.

Водночас важливими видаються і такі види реформ інституційної та функційної частин правової системи України, як адміністративна та судова.

Недосконалість структури виконавчої влади, що підтверджувалося її багаторазовими перебудовами (злиття, ліквідація, створення нових виконавчих органів, які з часом змінюються лише в назві), зумовила потребу в проведенні адміністративної реформи, яка започаткована формально ще 7 липня 1997 року Указом Президента України "Про Державну комісію з проведення в Україні адміністративної реформи", яким була утворена однойменна комісія. Указом Президента від 22 липня 1998р. "Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні" планувалися заходи по забезпеченню реформування системи державного управління (зокрема, утворення робочої групи з проведення реформи центральних органів виконавчої влади). Положення цього Акта вже 20 листопада 1998р. були підкріплені Указом Президента України "Про першочергові заходи з проведення в Україні адміністративної реформи". Цей Указ передбачав цілий комплекс організаційно-правових заходів у структурі виконавчої влади, зокрема: підготовка пропозицій щодо узгодження Закону "Про Кабінет Міністрів України", щодо реструктуризації апарату Кабінету Міністрів України, щодо науково обгрунтованих критеріїв визначення оптимальної структури та чисельності працівників апаратів міністерств та інших відомств тощо.

Водночас Указом Президента України "Про чергові заходи щодо подальшого здійснення адміністративної реформи в Україні" від 29 травня 2001 року введено посади Державного секретаря Кабінету Міністрів України та державних секретарів міністерств, а 21 липня 2001 року був підписаний Указ Президента України "Питання реалізації проведення в Україні адміністративної реформи", яким передбачено ще ряд додаткових заходів щодо адмінреформи. На жаль, незважаючи на значні фінансові та інші витрати і вжиті заходи щодо скорочення апарату, бажаних результатів не досягнуто. І це не дивно, бо ініціаторами адміністративної реформи є самі об’єкти такого реформування (уряд та центральні органи виконавчої влади). За даними Рахункової палати, тільки протягом 1994-1999 років прийнято понад 100 указів Президента та 300 постанов Кабінету Міністрів щодо реорганізації органів виконавчої влади. Загальна кількість органів виконавчої влади за згаданий період збільшилася на 21 одиницю, чисельність працівників – на 25,5%, питома вага видатків на утримання цих органів – з 1,5% (у 1996р.) до 3,8% (у 1999р.). Сьогодні в Україні є майже 50 міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, тоді як, наприклад, у США – лише 14.

Тому важливими на сьогодні залишаються проблеми: визначення наукових критеріїв стосовно кількості та доцільності існування як центральних, так і місцевих органів влади, чисельності працівників, їх апарату та апарату Кабінету Міністрів і Адміністрації Президента України; підготовки законів, які визначали б правовий статус (положення) названих органів виконавчої влади у необхідному обсязі (наприклад, усунення таких розбіжностей, як реальний та фактичний статус Кабінету Міністрів України); оптимізації взаємодії між органами виконавчої влади, зокрема Кабінетом Міністрів та Адміністрацією Президента.

Видається, що затвердження Концепції адміністративної реформи в Україні з урахуванням вищезгаданих проблем та необхідності визначення бюджетних видатків на це, в залежності від темпів та етапів реформи, повинно здійснюватися парламентом.

Конституція України визначила і шляхи здійснення судової реформи, головним завданням якої є створення ефективного механізму захисту прав відповідних суб’єктів. У строк до 28 червня 2001р., як передбачали "Перехідні положення" Конституції, реформувати судову систему повністю не вдалося. Як відомо, правосуддя в Україні здійснюється Конституційним Судом та судами загальної юрисдикції. Згідно з Конституцією України, Конституційний Суд є єдиним органом конституційної юрисдикції. Щоправда, між приписами Конституції України та Закону України "Про Конституційний Суд України" існують суперечності. Так, згідно з Основним Законом з питань офіційного тлумачення Конституції та законів України, суд ухвалює рішення (ст. 150), а закони та інші правові акти визнаються неконституційними, якщо вони не відповідають Конституції, або якщо була порушена встановлена нею процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності (ст. 152); згідно ж із Законом з питань офіційного тлумачення, Суд дає висновки (ст. 62), а підставою для визнання правових актів неконституційними є, крім вищевказаних, також "перевищення конституційних повноважень при їх прийнятті" (ст. 15).

Усуненню цих та інших юридичних колізій мало б сприяти, згідно з проектом "Загальної концепції правової реформи в Україні" (1997), прийняття ряду правових актів, зокрема: положення про постійні та тимчасові комісії Суду, регламенту Суду. І вже 5 березня 1997р. рішенням Суду було затверджено Регламент Конституційного Суду України – документ, що визначає порядок здійснення конституційного судочинства та інші питання внутрішньої діяльності Суду.

Згідно з новим Законом України від 7 лютого 2002 року "Про судоустрій України", систему судів загальної юрисдикції складають місцеві, апеляційні суди, Апеляційний Суд України, Касаційний Суд України, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України. Ще з моменту проголошення державного суверенітету України, а особливо після створення самостійної Української держави, постало питання реформування радянської судової системи. Вже в червні 1991р. було схвалено Концепцію нової Конституції України та прийнято Закон Української РСР "Про арбітражний суд", у листопаді того ж року було прийнято Арбітражний процесуальний кодекс України, у грудні 1992 року – Закон України "Про статус суддів". Ще в кінці 1991р. Верховним Судом і Міністерством юстиції України було підготовлено та подано у Верховну Раду альтернативні проекти закону України про судоустрій, який, проте, не був прийнятий, і тому до 1 червня 2002 року використовувався відповідний Закон УРСР (з внесеними до нього доповненнями та змінами). У березні 1992р. Президією Верховної Ради України було утворено Комісію по проведенню судово-правової реформи в Україні, робота якої увінчалась прийняттям Верховною Радою 28 квітня 1992р. Постанови "Про Концепцію судово-правової реформи в Україні". Схвалення Концепції сприяло подальшому реформуванню судової системи, закріпленню демократичних принципів правосуддя, створенню військових судів (замість військових трибуналів), підвищенню авторитету судів, суддів та органів суддівського самоврядування, встановленню системи особливих заходів державного захисту працівників суду від перешкоджання виконанню покладених на них законом обов’язків і здійсненню наданих прав тощо.

З прийняттям Конституції України 1996р. постало питання про необхідність прийняття нової концепції судово-правової реформи. Така концепція на сьогодні не прийнята, а проект Загальної концепції правової реформи в Україні, складовою частиною якої є концепція реформи судової, схвалений Верховною Радою не був.

У зв’язку зі спливом п’ятирічного строку, що був визначений в Перехідних положеннях Конституції України як період часу, не пізніше якого Верховний Суд України і Вищий арбітражний суд України здійснюють свої повноваження відповідно до чинного законодавства України, в червні 2001 року Верховна Рада прийняла низку законів України про внесення змін до законодавчих актів, що дістало неофіційну назву "малої судової реформи". Зокрема, зміни було внесено до законів "Про судоустрій України", "Про статус суддів", "Про органи суддівського самоврядування", "Про арбітражний суд", "Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України", Кримінально-процесуального, Цивільного процесуального та Арбітражного процесуального кодексів України. На жаль, мала судова реформа охопила не всі напрямки реформування, не вирішила ряду проблем. І набрання чинності з 1 червня 2002р. Закону України "Про судоустрій України" тільки створило юридичні підстави для формування нової системи судів загальної юрисдикції, підвищення ефективності системи судового захисту прав, свобод і законних інтересів особи.

Конституція України визначає, що для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське самоврядування. Незважаючи на тривалу дію відповідного закону (з середини 1994 року до 1 червня 2002 року) та функціонування на його основі органів суддівського самоврядування України, останні, порівняно з аналогічними органами розвинутих правових систем світу, не відіграють такої ж високозначимої ролі в процесі формування судової влади. Усунути зазначений недолік законодавець намагається в тому ж таки Законі "Про судоустрій України", присвятивши суддівському самоврядуванню окремий розділ.

Отже, незважаючи на те, що судово-правова реформа проводиться у відповідності з європейськими правовими стандартами, цілий ряд проблем залишаються нерозв’язаними або недостатньо вирішеними. Зокрема, це стосується фактичної реалізації принципу незалежності судової влади та суддів, належного професійного рівня суддівського корпусу, матеріально-технічного, інформаційного та соціального забезпечення суддів і судів.

Судово-правова реформа зачепила також діяльність органів прокуратури. Згідно зі змінами, внесеними в Закон України "Про прокуратуру" Законом від 12 липня 2001р. № 2663-ІІІ, до функцій прокуратури (ст. 5) не належать функція нагляду за додержанням і застосуванням законів (функція загального нагляду) і функція попереднього слідства, проте відповідно до розділу "ІІ Перехідні положення" Закону № 2663-ІІІ, такі функції вона продовжує виконувати до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів, і до сформування системи досудового слідства та введення в дію законів, що регулюють її функціонування.

Зняття з прокуратури функцій загального нагляду та попереднього слідства наблизить правову систему України до прогресивних моделей європейських правових систем. Цьому ж сприяє запровадження інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, підвищення ролі та значення адвокатури, подальша демократизація та розвиток місцевого самоврядування. Саме з розвинутістю останнього інституту європейські міжнародні співтовариства, входження до яких є стратегічно важливим для нашої держави, пов’язують глибину демократичності реформ у сфері трансформації командно-адміністративної системи управління в децентралізовану, при якій значна частина повноважень передається від органів держави територіальним громадам сіл, селищ, міст, органам і посадовим особам місцевого самоврядування.

Проблеми, пов’язані з формуванням місцевого самоврядування в Україні, повинні також вирішуватися у ході правової реформи. Перші заходи щодо створення правової основи місцевого самоврядування вже зроблені. Аналіз змісту Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" свідчить, що він відповідає Конституції, нормам та принципам Європейської хартії місцевого самоврядування (ратифікованої ВРУ 15 липня 1997 року). Проте його практична реалізація пов’язана з прийняттям ряду інших законодавчих актів, які закріплюють розмежування повноважень між органами державної влади та органами місцевого самоврядування, їх матеріально-фінансову основу. Серед них можна назвати Закон України "Про місцеві державні адміністрації", Закон України "Про службу в органах місцевого самоврядування" (7 червня 2001р.), Бюджетний кодекс України (21 червня 2001р.).

Отже, парламентська, адміністративна, судова реформи та реформа органів місцевого самоврядування є складовими єдиної правової реформи в Україні, яка має забезпечити формування не тільки інституційної та функційної, але й нормативної частини правової системи України. Нормативна частина відіграє основну роль у виникненні зв’язків між суб’єктами права. Об’єктивною основою її реформування є, насамперед, розвиток системи права, від стану якої залежить не тільки стан системи законодавства, але й забезпечення зв’язків між усіма елементами правової системи, а також зв’язків між правовою системою, з одного боку, та іншими підсистемами (економічною, політичною, культурною тощо) соціальної системи суспільства – з іншого.

Система права України нині перебуває на стадії еволюційної трансформації: відбувається вдосконалення існуючих та формування нових галузей та інститутів права. Так, віднедавна виникли інститути кредитних спілок, земельного сервітуту, самоорганізації населення, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, гарантування банківських вкладів фізичних осіб, біржове, інвестиційне та інше право. Система права характеризується зменшенням рівня його формалізації, що проявляється у розширенні сфери приватноправового регулювання, використання загальнодозвільного принципу правового регулювання.

Водночас у спадок від радянських часів правова система України дістала заідеологізованість методологічних основ права, невизначеність принципів політико-державного плюралізму, підміну права законом, заперечення права приватного на догоду публічному, загальнодержавному.

Тепер, коли пріоритети визнаються за формуванням громадянського суспільства та правової держави, для системи права України важливо провести правильну, точну диференціацію норм щодо належності їх до публічного або приватного права, оскільки це дасть можливість визначити ті сфери суспільного життя, де втручання держави усувається чи обмежується, а також сформувати засоби, що запобігали б безмежній нормотворчості держави. Крім цього, методологічний поділ системи права на публічне та приватне право пов’язаний з інтеграційними процесами, зокрема – з приведенням законодавства України у відповідність з європейськими стандартами; він сприятиме більшій злагодженості та ефективності системи національного права.

Слід підкреслити, що поділ системи права на публічне та приватне право використовується в Україні поряд з галузевою класифікацією юридичних норм, і обидва способи диференціації мають право на існування. Як при першому, так і при другому поділі системи права в якості критеріїв використовується предмет і метод правового регулювання. Проте роль цих критеріїв є різною.

Як правило, в літературі до методів як критеріїв вищевказаного поділу відносять імперативні та диспозитивні методи. При поділі системи права на публічне та приватне право до уваги береться векторність зв’язків (вертикальні або горизонтальні) між суб’єктами (горизонтальні зв’язки між юридично рівними за статусом суб’єктами об’єктивуються відносинами координації; вертикальні зв’язки між суб’єктами, що є нерівними за колом прав і обов’язків, виражаються назовні відносинами субординації).

Додатковими критеріями поділу системи можуть бути способи захисту інтересів особи або коло суб’єктів його ініціювання.

Отже, приватне право характеризується такими ознаками, як: 1) орієнтація на задоволення особистих приватних інтересів; 2) волевиявлення декількох суб’єктів; 3) рівність суб’єктів; 4) переважання диспозитивних норм; 5) наявність горизонтальних відносин між суб’єктами; 6) використання, як правило, договірної форми виразу норм.

У сфері приватного права застосовується диспозитивний метод правового регулювання, відносини між учасниками виникають, змінюються та припиняються за їх волевиявленням, а будуються на принципі рівності суб’єктів; до приватного права входять галузі та інститути, що регулюють відносини між фізичними особами, між юридичними особами та між фізичними і юридичними особами (тобто суб’єктами, що є юридично рівними). Таким чином, приватне право – це система належно впорядкованих взаємоузгоджених норм права, які регулюють відносини між юридично рівними суб’єктами диспозитивним методом правового регулювання.

До сфери приватного права України можна віднести цивільне, сімейне, земельне, трудове, житлове право.

В свою чергу, публічному праву притаманні такі ознаки, як: 1) орієнтація на задоволення публічних інтересів; 2) одностороннє волевиявлення суб’єктів; 3) субординація між суб’єктами; 4) переважання імперативних норм; 5) вертикальні (ієрархічні) відносини між учасниками; 6) використання в основному нормативно-правових актів як форми виразу юридичних норм.

У сфері публічного права основним є імперативний метод, а відносини між учасниками є субординаційними (вертикальними); до його складу входять ті галузі та інститути, які регламентують статус і порядок здійснення повноважень органами держави і відносини індивіда з державою (тобто, це – відносини підпорядкування). Таким чином, публічне право – це система належно впорядкованих, взаємо узгоджених норм права, які регулюють субординаційні, владні відносини імперативним методом правового регулювання.

До сфери сучасного публічного права України відносяться конституційне, адміністративне, кримінальне, фінансове, кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне, виправно-трудове, митне право.

Диференціація системи права на публічне та приватне право здійснюється об’єктивно, тобто є такою, що не залежить від чиєїсь суб’єктивної волі, навіть волі держави, тому що спирається на саму природу права, його специфічні соціальні функції, розмежованість інтересів індивіда та суспільства в особі держави.

Вчені-юристи підкреслюють, що в романо-германській правовій системі (а отже – в правовій системі України) відносини між тими, хто має владу, та їх підлеглими потребують іншого правового регулювання, ніж відносини між приватними особами.

Поряд з цим зв’язки між публічним та приватним правом є координаційними, подібно до зв’язків між матеріальними та процесуальними галузями права. Публічне та приватне право перебувають в органічній взаємодії, що забезпечує належне функціонування як системи права, так і правової системи в цілому. Більше того, у сучасному суспільстві право є засобом охорони суспільних інтересів, побудованих на поєднанні колективних загальних інтересів та інтересів особистості, тоді як приватне право виходить з договору індивіда з колективом чи суспільством. Тому суспільство, що визнає плюралізм інтересів (а в Україні, згідно зі ст. 15 Конституції, суспільне життя будується на засадах політичної, економічної, ідеологічної багатоманітності), не може допустити поглинання публічним правом приватного, державним інтересом – інтересів приватних.

Зважаючи на ці обставини, правові реформи в Україні були спрямовані на стратегію формування та функціонування такої правової системи, яка гармонійно забезпечувала б об’єктивно існуючі у суспільстві як приватні, так і публічні інтереси, застосовуючи при цьому адекватні методи регулювання.

І приватне, і публічне право диференціюються на галузі права таким чином, щоб кожна галузь права (за переважаючим обсягом норм чи інститутів) належала або до публічного, або до приватного права. У цьому аспекті у праві немає і не може бути змішаних галузей права, змішаними можуть бути лише галузі законодавства, які у більшості випадків є результатом відповідних конструкцій законодавця та систематизації у формі міжгалузевої кодифікації законодавства. В цілому створення публічно-приватних чи приватно-публічних міжгалузевих кодифікаційних актів є потрібною справою.

Система законодавства є зовнішнім виразом системи права, і навпаки – система права є важливим фактором побудови та розвитку системи законодавства. Специфіка норм права, з яких складається система права, визначає способи їх об’єктивації, виразу назовні.

Основним способом об’єктивації (джерелом права) в Україні є нормативно-правовий акт, створення якого відбувається в процесі правотворчої діяльності. Тому важливо ще до прийняття такого акта визначити його юридичну форму, коло питань, які повинні бути ним урегульовані, засоби реалізації приписів. Слід також не тільки враховувати потреби та інтереси суб’єктів, щодо яких приймається нормативно-правовий акт, але й прорахувати його ефективність шляхом порівняння мети цього акта з отриманим результатом його дії.

Важливою ознакою демократичності Української держави є впровадження в її практику принципу верховенства закону, конкретним проявом якого є факт упорядкування системи нормативно-правових актів України завдяки такій властивості, як наявність вищої юридичної сили серед нормативно-правових актів. Забезпеченню дії цього принципу сприяє чітке визначення об’єкта правового регулювання. Закон, крім цього, повинен містити нормативні моделі майбутніх правових відносин, часто випереджаючи при цьому існуючий рівень розвитку суспільних відносин. Це, звичайно, не завжди сприяє його ефективності, дієвості в силу об’єктивного відставання правової свідомості суб’єктів, їх консерватизму чи інертності мислення.

Новоприйнятий закон повинен мати відповідну фінансову, організаційно-технічну, інформаційну та іншу забезпеченість, відповідати об’єктивно існуючим умовам.

Впорядкувати систему нормативно-правових актів дозволило б прийняття закону про такі акти, який би встановив більш високі вимоги щодо їх змісту, форми, наукового обґрунтування, сприяв підвищенню їх реалізації.

Реформа законодавства, яка розгорнулася в Україні з 1991 року, супроводжувалась інтенсифікацією законотворчої діяльності, розширенням сфери приватноправового регулювання, запровадженням загальнодозвільного принципу правового регулювання; спостерігалось різке зростання питомої ваги законів серед нормативно-правових актів. Водночас законодавству того періоду були притаманні безсистемність, суперечливість, техніко-юридична недосконалість, прогальність тощо.

З часом кількість законів хоча й зростала, але в основному ними вносились зміни та доповнення (часто – невеликі за обсягом), а також – надавалась згода Верховною Радою на обов’язковість міжнародних договорів. Незважаючи на це, відсоток законів у всій масі нормативно-правових актів почав постійно знижуватись (наприклад, до 4,4% у 1995 році), що означало підрив принципу верховенства закону, надмірну формалізацію, виникнення юридичних колізій як між актами різної юридичної сили, так і між підзаконними нормативно-правовими актами одного рівня. Зростання рівня підзаконних актів, які нерідко трактують положення закону на догоду відомчим інтересам, як правило, з’являються в результаті надмірної декларативності законів, відсутності чітко відпрацьованого механізму дії їх приписів. Крім цього, як у законах, так і в інших нормативно-правових актах спостерігається надмірне дублювання норм.

Незважаючи на ці та інші недоліки, роль та значення підзаконних нормативно-правових актів не можна недооцінювати. Інтеграційні процеси у системі нормативно-правових актів вимагають не тільки підвищення ролі закону в системі законодавства, але і в ієрархії інших нормативних актів; здійснення принципу верховенства закону, прийняття підзаконних актів на підставі закону, відповідно до закону і для його виконання.

Усім підзаконним нормативно-правовим актам притаманна спільна риса: вони видаються в межах компетенції відповідного правотворчого органу та повинні конкретизувати його.

Очевидно, що при такому розмаїтті суб’єктів, які ухвалюють підзаконні нормативно-правові акти України, а також кількості цих актів (їх є десятки тисяч) необхідним є їх впорядкування шляхом встановлення відповідної ієрархії за юридичною силою цих актів. На таке впорядкування впливатиме і правильний вибір форми нормативно-правового акта, який залежить від виду суб’єкта правотворчості, порядку його прийняття чи затвердження (одноособове, колегіальне), кола відносин, які покликаний врегулювати акт.

Вдосконалення підзаконних нормативно-правових актів як складової частини системи законодавства неможливе також без з’ясування місця та ролі відповідних правотворчих органів в апараті держави. Таке вдосконалення, а також оптималізація правотворчої діяльності є складним, багатоаспектним процесом, який включає процедуру та визначення меж конкретизації законів підзаконними нормативно-правовими актами, а також меж самостійного правового регулювання останніми, шляхи їх уніфікації, проблеми визначення нормотворчих повноважень суб’єктів підзаконної правотворчості.

Значною мірою впорядкованості підзаконних нормативно-правових актів сприяло видання Указу Президента України від 3 жовтня 1992р. №493/92 "Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади", в розвиток якого Кабінет Міністрів прийняв Постанову від 28 грудня 1992р. № 731 "Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади". Однак, визначений актами Президента та Кабінету Міністрів, порядок реєстрації поширюється не на всі підзаконні нормативно-правові акти, а лише, по-перше, на акти центральних та місцевих органів виконавчої влади (включаючи акти структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій) і органів господарського управління та контролю, а по-друге – на ті з них, що зачіпають права, свободи та законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер.

На впорядкованість нормативно-правових актів України вплинув і Указ Президента України від 10 червня 1997р. №503/97 "Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності", видання якого було зумовлено відсутністю закону про нормативно-правові акти, адже саме на рівні закону (а не підзаконних актів, якими є укази Президента) мають бути врегульовані такі питання. Указ передбачав, що офіційне оприлюднення нормативно-правових актів України здійснюється після включення їх до Єдиного державного реєстру нормативних актів та присвоєння їм реєстраційного коду. Указ визначив процедуру оприлюднення та набрання чинності нормативно-правових актів декількох суб’єктів – Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України. А стосовно актів інших суб’єктів правотворчості, ці питання регулюються іншими нормативно-правовими, зокрема законодавчими, актами (наприклад, Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні").

Видається, що з метою усунення колізій у цій сфері, встановлення чіткої регламентації процедури прийняття, офіційного оприлюднення та порядку набрання чинності всіх видів нормативно-правових актів в Україні слід прийняти єдиний законодавчий акт.

Частина цих та інших проблем вирішувалася б у Законі "Про закони і законодавчу діяльність". Зокрема, проект закону пропонував дефініцію "закон України" та класифікував закони на: Конституцію України, конституційні (якими вносяться зміни до Конституції або припиняється чинність її окремих положень) та звичайні (які приймаються у порядку загальної законодавчої процедури з усіх питань законодавчого регулювання за винятком тих, що регулюються безпосередньо Конституцією). Важливим є і закріплення на нормативному рівні правових механізмів подолання колізій, усунення прогалин при застосуванні законодавчого акту, здійснення законодавчої діяльності на основі державних програм розвитку законодавчих робіт.

Надати системності і прогнозованості в цій роботі з урахуванням перспектив розвитку покликана була Концепція розвитку законодавства України на 1997-2005 роки, на основі якої Інститутом законодавства була підготовлена і схвалена Верховною Радою України Державна програма розвитку законодавства України до 2002 року. Такого роду програми сприяють прогнозованому, планомірному формуванню системи законодавства України.

Проте є і ряд інших проблем в системі національного законодавства; потребує свого вирішення й питання визначення місця та ролі так званих специфічних юридичних актів, які можуть набувати нормативно-правового значення за законодавством України: деякі акти прямого волевиявлення населення (ухвалені на референдумах), акти делегованої або санкціонованої державою правотворчості, акти делегованої правотворчості органів місцевого самоврядування тощо.

Так як саме законодавство є найбільш вагомою складовою нормативної частини правової системи, від нього, насамперед, залежить забезпечення зв’язків між усіма елементами правової системи, а також – між правовою та економічною, політичною та іншими підсистемами соціальної системи українського суспільства. Однак на сучасному етапі в зв’язку з урізноманітненням зовнішніх форм (джерел) права таке забезпечення зв’язків виконує не лише система законодавства, а й система джерел права України в цілому.

Аналіз системи джерел права дозволяє виявити як позитивні моменти, так і недоліки в кожній структурній частині правової системи України, а також визначити шляхи їх реформування. Так, у систему джерел права України, крім нормативно правових актів, входять нормативно-правові договори, а також правові звичаї та узвичаєння (хоча їх кількість є незначною).

Серед нормативно-правових договорів дедалі зростає значення міжнародно-правових договорів. Згідно зі статтею 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Згідно зі ст. 17 Закону України "Про міжнародні договори України", вони застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Їх юридична сила залежить від місця в апараті Української держави органу, який офіційно визнає чинність міжнародного договору.

В юридичній літературі відзначається тенденція до постійного зростання впливу норм міжнародного права на внутрішньодержавне право. Крім цього, в Україні механізм імплементації є особливий, так як Українська держава обмежилась включенням до системи законодавства лише норм, закріплених у міжнародних договорах України, і поширила на ці норми існуючі вимоги національного правового регулювання.

В системі джерел права України відсутній правовий прецедент (зокрема – судовий), хоча можливість його появи тривалий час обговорюється в літературі. На думку прихильників появи такого джерела, правовий прецедент сприятиме не просто збільшенню кількості суб’єктів правотворчості, але й дасть змогу розформалізувати систему джерел права та надати гнучкості та динамізму всій правовій системі. Проте необхідно зважати на те, що у романо-германському типі правової системи судовий прецедент суттєво відрізняється від судових прецедентів в англійському праві. В цьому типі правової системи судовий прецедент виступає субсидіарним (додатковим) щодо діючих основних джерел права. Щоправда, у континентальному типі на законодавчому рівні визначаються умови, форми та межі функціонування судового прецеденту, а також суб’єкти судового нормотворення та його характер.

Видається, що судовими прецедентами в Україні могли б стати рішення Конституційного Суду України та Верховного Суду України, які винесені в результаті розгляду конкретної судової справи (а не є підсумком в результаті узагальнення судової практики), в ході якої було виявлено прогалину в діючому законодавстві і виникла потреба у створенні додаткової норми.

В Україні аналогами судового прецеденту є рішення та висновки Конституційного Суду України, в яких закріплюються нові, додаткові в порівнянні з чинним законодавством України, норми. Так, у Рішенні Конституційного Суду України від 16 жовтня 2001р. № 14-рп/2001 "В справі за конституційним поданням Вищої ради юстиції щодо офіційного тлумачення положення пункту 1 частини першої статті 131 Конституції України стосовно внесення Вищою радою юстиції подань про призначення суддів на посади (справа про призначення суддів)" Конституційний Суд України роз’яснив зміст приписів Конституції, витлумачуючи їх наступним чином: "Вища рада юстиції вносить подання Президенту України про перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років".

Отже, перевагою судового прецеденту над іншими джерелами права є його здатність бути прийнятим в ході швидкого вирішення судової справи, а не під час тривалого правотворчого процесу розробки, ухвалення, оприлюднення, набрання чинності нормативно-правового акта. Особливо це стосується випадків, коли судовому органу доводиться застосовувати аналогію права, тобто вирішувати справу на підставі галузевих принципів права – зокрема та принципів права – в цілому.

Посилаючись на рішення у справі про ціни і тарифи на житлово-комунальні та інші послуги від 10 лютого 2000р., Шевчук С. вважає, що Конституційний Суд України вперше в історії українського права наблизився до прецедентного конституційного права, так як висловив правову позицію, згідно з якою Верховна Рада України (на підставі ст. 85 Конституції України) визначає засади внутрішньої та зовнішньої політики, у тому числі і цінової. Зокрема, він вважає, що в Україні починає у цій сфері складатися судова правотворчість, а отже – і прецедентне конституційне право.

Таким чином, існуюча система джерел права України з часом може бути доповненою судовим прецедентом, хоча і в нинішньому стані вона в цілому виконує необхідну роль у структуруванні суспільного життя в Україні, створенні ефективної, впорядкованої національної правової системи. Вищевикладене дає змогу визначити ознаки, характерні для правової системи України:

правова система є однією з підсистем соціальної системи українського суспільства;

основним елементом правової системи є людина (а також об’єднання людей), складноорганізованим суб’єктом є Українська держава (яка реалізує свій правовий статус через правотворчі, правозастосовчі та правотлумачні органи);

посередниками у виникненні зв’язків між цими суб’єктами є норми права, що утворюють свою специфічну систему та об’єктивуються через систему джерел права;

діяльність суб’єктів права України є способом виразу зв’язків між ними через правові відносини;

структура правової системи складається з інституційної, функційної та нормативної частин;

метою функціонування правової системи є досягнення правопорядку, що забезпечує функціонування соціальної системи українського суспільства.

Таким чином, правова система України – це цілісна, структурно впорядкована за допомогою джерел права та інших юридичних засобів стійка взаємодія суб’єктів національного права, що забезпечує досягнення належного правопорядку як необхідної умови функціонування та розвитку українського суспільства.

У розвитку сучасної національної правової системи існують певні деформації. До них належать: зниження ефективності правотворчої та правозастосовчої діяльності; часта змінюваність (нестабільність) нормативно-правових актів; множинність підзаконних нормативно-правових актів та наявність у них у зв’язку з цим юридичних колізій та дублювань; несформованість правової бази щодо визначення статусу та порядку діяльності ряду державних органів; зменшення дієвості правового регулювання; розвиток правового нігілізму; існування досить великої кількості випадків позаправового вирішення соціальних конфліктів.

Водночас спостерігається і ряд позитивних тенденцій. По-перше, активно формуються основні структурні частини: інституційна, функційна, нормативна, що сприяє правильному розмежуванню елементів правової системи, формуванню механізму самоорганізації, який сконцентровує зусилля суспільства на необхідному стані рівноваги. По-друге, реалізується стратегічний напрям такого поступу – приведення правової системи у відповідність із міжнародними правовими стандартами, насамперед – європейськими. По-третє, утверджуються принципи правової демократичної держави та громадянського суспільства. По-четверте, спрямованість правового регулювання визначається загальновизнаними принципами права. По-п’яте, в юридичній науці урізноманітнюються методологічні підходи до праворозуміння. По-шосте, створюються нові інститути та галузі права і законодавства, виникають міжгалузеві (комплексні) інститути законодавства. По-сьоме, відбувається урізноманітнення зовнішніх форм права, що забезпечує динамічність, гнучкість системи.

Для збереження існуючих тенденцій та зниження рівня чи усунення відповідних деформацій необхідним є прийняття Концепції правової реформи в Україні, яка б визначила основні напрями подальшого реформування правової системи України. І одним з найважливіших принципів правової реформи, на думку професора Є.В. Назаренко, має бути принцип пріоритетності загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Саме він має визначати основоположні ідеї цієї реформи та створення державної програми законодавчих робіт, а також визначати зміст та напрямки реформування всієї правової системи. Видається, що вихідними положеннями концепції можуть бути такі:

правова реформа за своєю сутністю є реформою національної правової системи України;

реформування правової системи повинно відбуватися паралельно з реформуванням економічної, політичної та інших підсистем соціальної системи українського суспільства;

реформування сучасної правової системи України повинно відбуватися у відповідності з основними стратегічними напрямками розвитку України, зокрема її правовою інтеграцією з європейськими міждержавними правовими системами.

відповідно до структурних частин правової системи (інституційної, функційної, нормативної) процес реформування повинен охопити:

органи держави та інших суб’єктів, що створюють, застосовують, здійснюють тлумачення та реалізацію юридичних норм;

правотворчу, правозастосовчу, правотлумачну та правореалізаційну діяльність;

систему права та систему законодавства (джерел права) України;

основними шляхами здійснення правової реформи можна вважати:

реформування державного апарату через зміну його функцій, повноважень відповідних органів, створення нових та ліквідацію органів, у функціонуванні яких відпала потреба; підвищення вимог до професійної правової культури державних посадових і службових осіб;

підвищення ефективності правотворчої, правозастосувальної діяльності відповідних суб’єктів; визначення критеріїв оцінки їх діяльності;

реформування системи права шляхом, визначення в ній місця та ролі міжнародно-правових принципів та норм, на основі яких сформувати основні принципи права України, які визначатимуть сутність та напрямки національного правового регулювання, побудову оптимальної системи права;

структурування системи права шляхом визначення у ній за галузевим (предметним) критерієм необхідності, місця та значимості існуючих правових інститутів, галузей права, та створення нових, а також встановлення критеріїв поділу на публічне та приватне право; визначення основних джерел права України (та можливості появи у ній нових), встановлення ієрархічних та інших зв’язків між ними;

визначення основних засобів та процедури приведення правової системи України, особливо її нормативної частини, у відповідність з міжнародними, зокрема – європейськими, правовими стандартами.

Отже, правова реформа – це комплекс юридичних та інших заходів, спрямованих на формування чи трансформацію структури правової системи з метою забезпечення належного рівня її функціонування та розвитку у відповідності з основними цілями.

Реформування сучасної правової системи України має на меті не тільки трансформувати національну правову систему, але й сформувати її структурні частини у відповідності з найкращими правовими здобутками людства в цілому та європейськими стандартами зокрема, що дасть їй можливість у майбутньому зайняти чільне місце серед європейських правових систем.