4.3. Загальне право та право справедливості, їх співвідношення у системі права. Місце та значення норм матеріального та процесуального права в англосаксонських правових системах

Як відмічалося раніше, однією із ознак англо-американського типу правової системи є поділ системи права на загальне право та право справедливості (на відміну від романо-германського типу: де здійснюється методологічний поділ системи права на публічне та приватне право).

Говорячи про історію англійського права, ми відмічали, що загальне право створювалося королівськими судами як судове (процесуальне) право. Основна роль відводилася процесу (формалізованій процедурі). Недоліки системи загального права (неможливість звернення у королівські суди, несправедливість рішення тощо) сприяли розвитку ідеї: "король як суверен правосуддя забезпечує справедливість підданим". На початку реалізації цієї ідеї канцлер розглядав скаргу і виносив рішення на підставі моральної норми (норми "справедливості"). Пізніше розвивається так званий "суд канцлера", утворюється специфічна судова система, яка розглядає справи на підставі "норм справедливості". Формується право справедливості як система норм, які створювалися судом канцлера, щоб доповнити систему загального права.

Канцлер не змінював права, яке застосовувалось судами загального права. Він діяв на підставі принципу "справедливість базується на праві". Виникнення спеціальною юрисдикції пов’язане з необхідністю доповнити норми загального права іншими нормами у відповідності з вимогами моралі. Королівські суди не могли цього зробити, так як були пов’язані обмеженою компетенцією та суворою процедурою.

Загальне право розглядало судовий процес, як процедуру, де суддя виконує роль простого арбітра (кожна сторона повинна пред’явити докази, а суддя зробить оцінку і висновок; але жодна із сторін не може змусити іншу подати документ, який у неї знаходиться). Суд канцлера може змусити сторону подати той чи інший документ.

В результаті діяльності суду канцлера виникають додаткові норми (норми справедливості). Так виникає певна кількість типових випадків, утворюються певні інститути (наприклад, довірча власність), концепції (наприклад, виконання договору в натурі), які базуються на юрисдикції канцлера.

Канцлер розглядає передані йому справи за процедурою і в системі доказів, які відрізняються від системи загального права. Перш за все, у канцлерському суді відсутні спеціально встановлені форми позовів. По-друге, процедура у цьому суді виключає участь присяжних. По-третє, тут велике значення надається письмовим документам.

До 1875 року право справедливості відрізнялося від загального права насамперед тим, що норми права справедливості мали інше історичне походження; ці норми міг застосувати тільки суд канцлера; у процедурі був відсутній інститут присяжних; наказ канцлера мав дискреційний характер; рішення на підставі загального права і права справедливості суттєво відрізнялись. Наприклад, за нормами загального права, у випадку невиконання договору можна тільки стягнути збитки, завдані невиконанням. Рішення на підставі загального права містило постанову тільки про формальне визнання завданих збитків. Це було недостатнім для сторони, вона була зацікавлена у реальному отриманні того, що їй належало за договором. На підставі загального цього досягнути було неможливо, так як жоден з позовів, що приймалися королівськими судами не вирішував цього питання. Суд канцлера дозволяв отримати припис про примусове виконання зобов’язання, яке сторона зобов’язана була виконати у натурі (згідно контракту (договору)).

Після 1873-1875р.р. Акти про судоустрій ліквідували подвійність судової системи та процедури: норми загального права та права справедливості з цього часу мали застосовуватися у одному суді в процесі розгляду єдиного позову. Суд міг використовувати як правові засоби загального права, так і права справедливості.

Поряд з цим, необхідно відмітити, що процесуальні форми загального права і права справедливості були різні. Законодавець же пішов шляхом збереження обох. У Верховному Суді були створені два відділення: відділення королівської лави – де застосовувалась усна та змагальна процедура загального права; канцлерське відділення – де застосовувалась письмова процедура. Справи ведуться різними юристами: загального права і права справедливості (а це різні позиції і знання різних галузей права).

Відмінності між загальним правом і правом справедливості залишаються і сьогодні у англійському праві, хоча вони досить змінилися.

Сьогодні більш важливим є те, яку процедуру краще вибрати: загального права чи права справедливості.

А тому важливим є, перш за все, встановлення галузі, інституту права, до яких відноситься справа. Так, до загального права відноситься кримінальне, договірне право, цивільна відповідальність; до права справедливості відносяться: ліквідація спадщини, тлумачення заповіту, спори про нерухомість, договірчу власність, торгових товариствах, власність, сімейне право.

Необхідно також вказати на те, що і до тепер загальне право має усну процедуру розгляду справ; право справедливості – письмову.

На сучасному етапі можна говорити про систему англійського права, яка методологічно розподіляється на підсистему загального права і підсистему права справедливості, що є структурними частинами англійського права, кожна з яких має своє коло проблем (відносин, інститутів, галузей права) і характеризується застосуванням відмінної процедури.

Таким чином, можна визначити, що загальне право – це сукупність норм, які сприяють встановленню стабільності принципів, сформованих у судових рішеннях. Право справедливості – це сукупність норм, яка конкретизує та доповнює загальне право. Співвідношення між загальним правом та правом справедливості сформульоване у правилі: "Право справедливості не усуває загальне право, а тільки підтримує його"

Відмінними ознаками між ними є те, що:

історично норми загального права формувалися королівськими, а норми права справедливості канцлерськими судами;

норми загального права складають основну частину системи права, норми права справедливості – доповнюючу (вони не суперечать, не витісняють, не змінюють норми загального права, а тільки конкретизують, тлумачать, доповнюють їх;

загальне право – це сукупність справ, що розглядається в усній процедурі, право справедливості – у письмовій;

у праві справедливості є більш гнучкою процедура, більш широкі апеляційні можливості, відсутній інститут присяжних;

загальне право має більш формалізовану процедуру, свою техніко-юридичну термінологію, особливу класифікацію інститутів права.

Система англійського права, як ми відмічали раніше формувалася судовою практикою. Її складовими частинами досить тривалий час були загальне право та право справедливості. Поряд з цим, і статутне право – нормативні акти законодавчої та виконавчої влади.

Але англійське право завжди трактувалося як право процесуалістів та практиків.

Процесуальні питання завжди були першочерговими для англійських юристів. По-перше, юристи усвідомлювали, що бути правим недостатньо, щоб за англійською судовою процедурою досягнути позитивного рішення. По-друге, англійське матеріальне право до ХІХ століття було нечітким. Так, англійське договірне право виникло тільки у ХІХ та ХХ століттях.

Все це давало об’єктивні підстави для всебічного розвитку процесуального права, яке до ХХ століття було досить складним і формалізованим.

За останнє століття англійська судова процедура стала більш простою.

Процедура готується так, щоб розбіжності сторін були чітко сформульованими і фіксувалися запитаннями, на які можна відповідати "так" або "ні". Вся процедура здійснюється у засіданні суду, де з’ясовуються всі пункти розбіжностей (на основі системи усних доказів і показання свідків, яких опитують адвокати). Система доказів досить об’ємна і технічно досконала. На підставі цього можна зробити висновок, що судова процедура зберігає своє важливе значення і до сьогоднішніх днів. У сучасних умовах належна увага англійськими юристами надається і нормам матеріального права. В останнє століття, особливо після ІІ світової війни, в Англії та інших правових системах типу відбувся інтенсивний розвиток законодавства. Нові закони в основному забезпечували регулювання нових сфер суспільних відносин: соціального забезпечення, освіти, охорони здоров’я, економіки, транспорту, статусу міст тощо. Ці закони були спрямовані на створення нового демократичного суспільства.

Поряд з цим, необхідно відмітити, що хоча судді і застосовують закони, але норма, яку вони містять, включається у систему права лише після того, як буде неодноразово застосована і витлумачена судами (в тих межах і в тій формі, яку встановлять суди).

А тому у англосаксонському типі правової системи розуміння норми права є відмінним від романо-германського.

Англійська концепція виключає поділ норми права на імперативні та диспозитивні. В той же час норми права є менш абстрактними і загальними. Загальними та абстрактними англійські юристи вважають не норми права, а доктринальні висновки (інтерпретації). А тому англійський законодавець намагається конкретно формулювати норми, зробити їх як можна більш казуїстичними. А для того, щоб норми були повністю прийняті, англійським правом, вони повинні бути конкретизовані англійськими судами. Це положення якщо не теоретично, то фактично не завжди дає можливість проводити кодифікацію нормативно-правових актів. На підставі вищевикладеного, можна зробити висновок, що хоча нормам матеріального права і надається належна увага, переважаючими у системі права є процесуальні норми.