5.1. Виникнення, розвиток та регіони поширення скандинавського права. Рецепція у ньому ознак континентального та загального права

Існування двох основних типів правової системи: загального та континентального права не виключає існування інших типів. Зокрема, якщо аналізувати правові системи Європейського континенту, то крім правових систем загального та континентального права тут можна виділити за типологічним критерієм самостійний підтип правової системи – Північноєвропейський. За цим же критерієм ми зможемо виділити і підтип латиноамериканський. Разом ми їх зможемо об’єднати у змішаний тип правової системи, тобто такий, що містить ряд ознак як загального, так і континентального права. Хоча, на думку компаративістів, цей тип є більш близьким до романо-германського типу правової системи.

До загальних ознак цього типу можна віднести наступні:

урізноманітненість зовнішніх форм (джерел) права (не визнання одного з них основним джерелом права);

переважаючу роль нормативно-правового акту серед інших джерел у певних сферах суспільного життя;

наявність ознак загального та континентального права;

дуалізм правової системи;

правова інтеграція.

Характеристику даного типу ми почнемо з аналізу правових систем скандинавського права.

Хоча країни Північної Європи: Данія, Фінляндія, Ісландія, Норвегія, Швеція географічно є близькими як до загального, так і до континентального права, вони утворюють самобутній підтип північноєвропейського права (тому регіони поширення цього підтипу є Данія, Фінляндія, Ісландія, Норвегія, Швеція).

З історичної точки зору, створення автономного скандинавського права пояснюється тісним політичними, економічними та культурними зв’язками між скандинавськими країнами.

У часи Кальмарської унії (1397-1523) відбулося об’єднання трьох північних королівств: Данії, Норвегії, Швеції. Більш довнотривалими були зв’язки між Швецією та Фінляндією, а також між Данією, Норвегією, Ісландією. Фінляндія була повойована Швецією у ХІІ-ХІІІ ст. і з того часу стала частиною Шведського королівства. А у 1809 році Фінляндія ввійшла до складу Російської імперії на правах Великого князівства з широкою автономією. У 1918р. Фінляндія отримала незалежність. Данія, Норвегія та Ісландія, починаючи з кінця ХІV ст., більше ніж 400 років знаходились під єдиною політичною владою датського королівства. Датське право, в той же час, було норвезьким та ісландським. У 1814р. Норвегія ввійшла до складу Шведської імперії, а у 1905р. отримала незалежність. У 1918р. незалежною державою стала Ісландія, хоча з-під влади Датського королівства остаточно вийшла лише після другої світової війни.

Основою північного права було давньогерманське право. Але у кожній скандинавській країні розвивались і місцеві особливості.

Починаючи з ХІІ ст. норми давньогерманського права вносяться у земельні та міські закони. Відбуваються процеси об’єднання та уніфікації права. У Швеції з ХІV ст. відбулося об’єднання земельного права та міського права.

Вихідними моментами формування скандинавського права як підтипу стали два законодавчі акти: Кодекс короля Хрістіана V (прийнятий у Данії у 1683р. та діючий і в Норвегії з 1687р.) та Звід законів Шведської держави (Шведський кодекс 1734р.).

Датський кодекс складався з VІ книг: про судоустрій; про духовенство; про світські стани; торгове та шлюбне право; про морське право; про право власності; спадкове право; про кримінальне право.

Шведський кодекс складається з ІХ розділів: про шлюб, про батьків і дітей, про спадкування, про нерухомість, будівництво, торгівлю, злочини, виконання судових рішень, судочинства та судоустрій. Нараховує він 1300 параграфів.

Ні датський, ні Шведський кодекси офіційно не відмінені і до сьогодні, хоча багато норм застаріли або були замінені шляхом прийняття нових законів. Датський кодекс зберігається переважно як історична пам’ятка; Шведський кодекс суттєво змінений.

В даний час законодавство, що не вкладається у межі Шведського Кодексу 1734 року охоплює такі галузі права, як: трудове, акціонерне, про охорону промислової власності, соціальне забезпечення, охорона навколишнього середовища, адміністративне право. Тобто нові сфери правового регулювання, що в міру соціально-економічного розвитку країни з’явилися в кінці ХІХ ст. Поряд з цим, кодифіковане законодавство не є більшою частиною діючого права. І в Данії, і Норвегії та Швеції важливе значення має судова практика, а це відрізняє його від романо-германського типу і зближує із загальним.

Хоча не можна сказати, що скандинавське право розвивалося у повній ізоляції від континентального, європейського права. У ХVІІ столітті налагодились тісні стосунки між Швецією і правовою наукою континентальної Європи (хоча існували і політичні зв’язки). Встановлення політичних та інтелектуальних зв’язків з центральною та Східною Європою відкрило для скандінавських правових систем юридичний стиль мислення континентальної Європи. Стало звичайною практикою отримання юридичної освіти в європейських університетах. Відбувалась трансформація норм та понять римського права у судову практику скандинавських країн. Римське право досягло скандинавських країн лише у ХVІІ ст., коли там вже були сформовані традиційні правові інститути (сільське, міське право), які застосовувалися у судовій системі. А тому вплив римського права обмежився тими сферами, які не були врегульовані середньовічними кодексами. Це стосувалося договірного права, страхування, кредитів, права товариств та банкротства. Тому рецепція римського права була тут незначною. Її основним наслідком було встановлення тісних зв’язків з правовою наукою континентальної Європи, більш тісних, ніж з Англією.

Кодифікаційна ідея не завжди отримувала належну підтримку. Хоча скандинавські країни прийняли велику кількість законів, які за структурою і стилем не відрізнялися від континентальних.

Реалізм скандинавських юристів перешкодив реалізації багатьох правових ідей континентальної Європи. Скандинавське право зберігало свій специфічний регіональний характер.

Історична та культурна спільність, взаємний розвиток торгівлі, транспортних зв’язків сприяли в кінці ХІХ ст. і налагодженню співробітництва у законодавчій сфері. Підставою і стимулом для цього співробітництва була подібність скандинавських мов (крім фінського). У 1872р. з’їзд скандинавських юристів виробив основні принципи уніфікації права північних країн. Вже у 1880р. єдиний кодекс про вексель набрав чинності у трьох країнах. Пізніше було уніфіковане торгове право та ін. На сьогоднішній день з’явилась значна кількість уніфікованих актів, які діють у правових системах північноєвропейського типу.

Тому не тільки подібність історичних шляхів розвитку права, подібність законодавства, джерел права, але і уніфікаційні процеси є ознаками єдиного скандинавського (північноєвропейського) підтипу правової системи.

Умовами, що сприяли формуванню специфічного, скандинавського підтипу правової системи є:

подібність історичного та правового розвитку;

своєрідне географічне положення (географічна близькість країн);

подібність укладу життя, мови, кількості населення, економічного потенціалу;

тісні економічні, політичні, культурні зв’язки між скандинавськими країнами;

зв’язки з європейськими правовими системами континентального права;

наявність спільної основи – давньогерманського права;

Все це сприяло формуванню загального юридичного мислення, правової культури населення північноєвропейського підтипу правової системи.

На формування підтипу скандинавського права мала вплив і рецепція ознак континентального права та загального. Вплив загального і континентального права був різним у різні конкретно історичні періоди розвитку скандинавського права. По різному він проявлявся і стосовно окремих галузей права, особливо цивільного.

В загальному можна виділити ряд ознак, рецептованих з континентального права зокрема:

кодифікованість системи (хоча вона не є значною);

наявність і широке застосування нормативно-правових актів (зокрема, законів);

ієрархічність системи нормативно-правових актів (конституція займає найвище місце в ієрархії);

поділ системи права на приватне і публічне. Хоча публічне право суттєво відрізняється від публічного права у континентальних системах. Відмінним є більш суттєва роль правових звичаїв як джерел права.

Поряд з цим, рецептованими є і ряд ознак загального права, зокрема:

наявність судової практики, яка відіграє значну роль серед джерел права;

наявність принципів судочинства та його функціонування, притаманного англосаксонським правовим системам.

В той же час, скандинавське право не має таких характерних ознак загального права, як правило прецедента, техніка відмінностей, особлива роль процесуального права.