6.3.1. Умови виникнення, функціонування та регіони поширення. Африканська концепція соціального розвитку

Культура другого за величиною після Євразії материка (Африки) має давню історію. Виходячи з певних культурно-історичних особливостей, так звана, Чорна Африка поділяється на чотири зони.

Перша (Західна Африка) – простір від південних рубежів Сахари до Верхньої Гвінеї та вододілу рік Судану і басейну Конго. На заході і сході ця зона обмежена Атлантикою та Ефіопським нагір’ям. Тут розташовано ряд західноафриканських держав від Мавританії на південь до Камеруну, на схід – до Чаду та Республіки Судан.

Друга (Центральна Африка) – охоплює басейн ріки Конго. На її території розташовані такі держави як: Заїр, ЦАР, Камерун, Екваторіальна Гвінея, Габон та Конго.

Третя (Східна Африка) – від східних районів верхнього Нілу і Конго, система Великих африканських розломів; на півдні – нижня течія Замбезі, а на сході – Індійський океан. Тут розташовані: Ефіопія, Джибуті, Сомалі, Кенія, Уганда, Руанда, Бурунді, Танзанія, Замбія, Малаві, північ Мозамбіку.

Четверта (Південна Африка) – територія якої обмежена з півночі плато Лунда, системою Великих африканських розломів та нижньою течією Замбезі. На цій території розміщені такі держави: Ангола, південна частина Мозамбіку, Зімбабве, Ботсвана, Намібія, ПАР, Свазіленд і Лесото.

Північна Африка знаходиться під впливом ісламу.

Перші державні утворення у Західній Африці виникли у ІІІ-ІV ст. н.е. (Гана), у Центральній – у Х-ХІІІ ст.ст. н.е. (Конго), у Східній – у ІІІ-VІ ст.ст. (Аксумське царство). На о. Мадагаскар (Імеріна) у ХІV ст. тощо.

Для архаїчних африканських суспільств, побудованих на родових ієрархічних стосунках (на моральних засадах), найбільш прийнятною була геронтократична форма управління.

Визначальною ознакою традиційно-релігійної свідомості африканських народів є релігійно-міфологічне відображення світу. Вона є специфічною у різних етносів, але спільним є уявлення про взаємодію надприродних та природних сил, їхнє взаємоперетворення (уявлення про Всесвіт як гармонізовану цілісність, взаємозалежних, керованих, доброю волею елементів). Ці релігійні вірування поступово ставали вищим виразом суспільної єдності. Світ надприродного (це головне божество) породжує світ духів, землі, лісів, вод, а також предків, душі яких виступають посередниками між божествами та людьми. Особливу роль відіграють предки, які об’єднують властивості двох світів: природного та надприродного і можуть впливати на долю живих людей. Тому головне місце у традиційних африканських релігіях посідає культ предків.

Домінуючою та об’єднуючою у традиційних релігіях різних етносів є ідея життєвого начала, головним носієм якого є людина (через неї відбувається примноження й розвиток цього начала).

Загальною основою культури, релігії, мистецтва, технології, політичної, економічної, соціальної організації традиційного африканського суспільства є ідея боротьби життєвого начала з небуттям (історія людства – це перемога життя над смертю).

У традиційній свідомості існує образ ієрархізованої структури Всесвіту.

На ґрунті цих уявлень виникають характерні для африканського суспільства культ предків та кланова солідарність. Клан сприймається як сукупність живих та померлих членів, як структура для відтворення і передавання життєвої сили. Картина світу, що формувалася у традиційних релігіях Африки, включала уявлення про ієрархічність усього сутнього. Світ африканця постає в жорстко впорядкованих формах, де все взаємопов’язане, кожен елемент відіграє певну роль і займає визначене місце в ієрархії.

З цим міфічним уявленням про Всесвіт, соціальний устрій тісно пов’язувався звичай. Дотримання звичаю означало повагу до предків, а його порушення могло мати досить негативні наслідки.

Світоглядно африканці негативно відносяться до будь-якої дії (прогресу). Суб’єктом у більшості відносин виступає група (община, каста, сім’я тощо). У світогляді переважають ознаки колективізму на відміну від західних концепцій індивідуалізму.

Крім цього, ухил робиться на обов’язки, а тому маловідомим є поняття суб’єктивних прав. В той же час, юридичні обов’язки не відрізняють від моральних.

Юридична наука недостатньо розвинута: відсутній поділ системи права на публічне та приватне, цивільне та кримінальне, розвиток юридичних професій та установ. Так в цілому можна охарактеризувати соціально-правові системи африканського типу.

Перш ніж давати характеристику сучасним правовим системам Африки, необхідно відмітити, що розвиток африканського права можна поділити на декілька етапів: доколонізаційний, колонізаційний і сучасний.

Доколонізаційне право було неписаним. А тому для його позначення найчастіше використовується термін "звичаєве право" (традиційне право). Традиційне право цього періоду було сукупністю неписаних правил, що передавалися усно із покоління в покоління.

Доколонізаційне африканське суспільство було аграрним (сільськогосподарським), і право цього періоду відбивало потреби суспільства. А тому це впливало на формування певних інститутів, наприклад, інститут управляючого спільною родинною власністю; шлюбна угода.

Африканське право цього періоду мало колективістський характер (особистість не розглядається як відокремлена індивідуальність; вона є частиною групи і наділена правами, виходячи з цієї належності).

Це право мало ознаку нерівності, бо існував ієрархічний соціальний порядок в суспільстві. Це право мало і ознаку релігійності, проте воно не набуло чітких релігійних форм.

Звичай, як правило, містить норми без необхідних матеріальних елементів, які можуть застосовуватися. В свідомості африканців "справедливим" є те, що забезпечує згуртованість групи і відновлює злагоду між членами групи. Право та правосуддя є різними. Правосуддя є інститутом примирення. Ідеєю примирення керувалися при вирішенні конфліктів, так як традиційне право не відрізняло правові та моральні норми.

В доколоніальний період відбувався вплив християнства та ісламу. Християнство поширювалося протягом двох періодів: а) ІV ст. у Ефіопії; б) у ХІХ ст. – в інших частинах Африки та Мадагаскару. Серед мешканців Африки і сьогодні 30% населення християни. Ісламізація почалася у ХІ ст. і поширилася на країни Західної Африки, пізніше (ХІV-ХV ст.ст.) – Сомалі і берег Індійського океану. На сьогодні 35% мешканців Чорної Африки – мусульмани. І хоча ці релігії мали значний вплив на населення Африки, вони не отримали повної переваги.

До даного часу більшість населення африканського континенту дотримується норм звичаєвого права.

При цьому необхідно відмітити, що Африку населяли і населяють різноманітні народи, етнічні групи та спільності, а тому тут спостерігається і велика різноманітність звичаїв та звичаєвого права.

Так, у Французькій Екваторіальній Африці та Бельгійському Конго проживало 1500 народностей. У Судані їх було 579, в Англійській Західній Африці – 200, на Мадагаскарі – 19. У Сенегалі у 1861р. офіційно визнано 68 різновидів звичаїв, з них 20 ісламських та 7 християнських. У Танзанії, Кенії, Уганді (де проживає близько 45 млн. населення) – нараховується більше 200 етнічних спільнот.

Навіть общини, що населяють сусідні географічні райони можуть суттєво відрізнятися. У межах однієї держави можуть проживати народності різні за етнічним, лінгвістичним походженням (наприклад, у Кенії проживають нілоти, нілохаміти, заміти та бінту). Це багатоманіття доповнюється відмінностями за системою сімейного та родинного укладу.

В той же час африканське звичаєве право має багато спільних ознак: загальні принципи, процедури, установки і, в деяких випадках, правила.

Африканське звичаєве право є правом груп або спільнот, а не правом індивідів. Наприклад, шлюбна угода – це угода двох сімей (родин), а не осіб. Розлучення можливе тільки при наявності згоди цих сімей. Право власності на землю належить соціальній групі. Майно успадковувалося сім’ями (групами), а не особами. Спори виникали між общинами, сім’ями, групами. Існували і два види судів (два способи вирішення спорів).

Посередницька структура (арбітраж) вирішувала спори шляхом переговорів у межах общини (очолювали її старійшини, ін. лідери). Суди з дотриманням юридичних формальностей діяли у суспільствах з більш менш централізованою владою.

У літературі з порівняльного правознавства обговорюється проблема розмежованості між кримінальними злочинами та цивільними правопорушеннями. У більшості африканських общин в основу такого розмежування були закладені категорії кримінальних злочинів та цивільних правопорушень, але в той же час, одне і те ж діяння могло трактуватися як цивільне або кримінальне, залежно від його спрямованості (залежно від обставин справи): перелюбство з дружиною вождя визнавалося злочином, а з дружиною іншого члена общини – цивільним правопорушенням; вперше вчинене протиправне діяння – цивільний проступок, а вдруге (повторно) – злочин. Характерним аспектом звичаєвого права доколоніального періоду була відповідальність групи або общини (за правопорушення членів цієї общини). Серед інститутів традиційного права особливе місце займали сім’я, земельна власність, спадкування. Звичаєве право визнавало полігамію (право чоловіків мати декілька дружин). В той же час, розлучення були поодинокими, так як укладення шлюбу пов’язувалося з "викупом за наречену" (приданим), який підлягав поверненню при розлученні.

Правами на землю були наділені не особи, а сім’я (група). Спадкове право передбачало перехід не тільки майна, а й цілого комплексу прав та обов’язків померлого до спадкоємців. А тому і виділялося декілька видів спадкування: 1) патрілінійне або матрілінійне; 2) автоматичне (якщо відомий спадкоємець) або вибіркове (якщо спадкоємець обирається після смерті спадкодавця); 3) універсальне (існує єдиний спадкоємець); 4) спільне (є декілька спадкоємців).

Ці та інші ознаки були характерними для звичаєвого права доколоніального періоду.

Другий (колоніальний період – ХІХ ст.) – характеризується пануванням європейців. Французи, іспанці та португальці проводили політику асиміляції; яка була заснована на подвійній основі – рівної цінності всіх людей та перевагах європейської цивілізації. Метрополія безпосередньо управляла тією чи іншою країною (колонією).

Англійці проводили політику непрямого управління (простого протекторату), хоча в цілому намагалися втілити свої концепції на підвладних територіях. Вводились і моделі правової системи метрополії.

Французьке право поширилося у Французькій Африці та Мадагаскарі, бельгійське право – у Конго, португальське – в Анголі та Мозамбіку, загальне – в англійських колоніях, романо-германське (пізніше загальне) – у Південній Африці. Ліберія запозичила загальне право і судові звичаї Англії та США.

Та частина звичаєвого права, що не суперечила інтересам колонізаторів, зберігалася. Виникла дуалістична система права.

Рецепція західного права відбулася у тих сферах, які не могли регулюватися традиційним правом: трудове та акціонерне право, патентне та морське право, цінні папери тощо.

Право, впроваджене метрополіями, включало кримінальне, адміністративне право, торгове, морське, трудове, частково цивільне. За традиційним правом залишилися такі сфери, як земельна власність, сімейне та спадкове право, деякі цивільно-правові зобов’язання. Застосування нового права не було повним.

У Французькій Західній Африці та Мадагаскарі кодекси та закони застосовувалися лише у межах передбачених спеціальними декретами. У Бельгійському Конго діяв спеціальний Цивільний кодекс.

На території Англійської Африки існували різні правові режими.

У Західній Африці, Замбії, Малаві, Британському Сомалі застосовувалося загальне право та право справедливості. У Східній Африці застосовувалося право Британської Індії. На південь від Замбезі діяло романо-германське право (Південна Родезія, Ботевана, Лесото, Сваріленд). У Ліберії діяло загальне право. Але норми могли змінюватися, якщо вони не підходили до місцевих умов.

У цей же час проводиться і реформація звичаєвого права та реформа традиційних судів. Діяли водночас колоніальні суди з європейськими суддями, що керувалися правом метрополії та колоніальним законодавством. Діяли і місцеві суди (юрисдикція яких поширювалася на африканців).

У літературі відмічають чотири найбільш важливі зміни у звичаєвому праві колоніального періоду: 1) відхід від традиційних методів врегулювання конфліктів (створення судової системи західної моделі); 2) використання норм права європейської моделі суддями місцевих судів звичаєвого права; 3) створення нормативно-правових актів (зокрема, законів); 4) заборона деяких звичаїв (наприклад, рабства, спричинення каліцтва).

У Танзанії проведено уніфікацію звичаєвого права.

Колонізація знищила африканську концепцію права, такі цінності, як дух спільності, повага до предків тощо, і не замінила їх новими.

В той же час у колоніальний період суб’єкти правотворення сприяли становленню правового статусу особи, виділенню інститутів цивільного та кримінального права, формування правотворчої техніки, введенню поняття писаної Конституції, нормативно-правових актів (губернатора, короля, уряду).

В цілому звичаєве право колоніального періоду можна охарактеризувати так: 1) звичаєве право продовжувало регулювати відносини в етнічно-різноманітному суспільстві; воно залишалось неписаним; звузились сфери його застосування; 2) звичаєве право не було уніфікованим у межах єдиної правової системи; 3) виникла колізія між європейським колоніальним та звичаєвим правом; дуалізм зберігся протягом усього колоніального періоду; 4) звичаєве право було деформоване, але, в той же час, і модифіковане.

Найважливішими об’єктивними факторами збереження звичаєвого права є:

наявність нерозвинутої економіки (часто докапіталістичної форми);

існування общинного укладу (общинного селянства, общинної верхівки влади тощо); община – це складна частина багатоукладного африканського суспільства; від 60 до 80% населення Тропічної Африки в цілому, 80-90% населення деяких окремих країн є членами общини;

дієвість (живучість) общинних інститутів та уявлень (свідомості), консерватизм свідомості та життєвого укладу;

слаборозвинута система засобів масової інформації та освіти;

недостатній розвиток правової культури населення, юридичної науки, установ, професій.

Новий (сучасний) етап пов’язаний з отриманням державами Африки незалежності, їхнім розвитком як соціалістичної, так і капіталістичної орієнтації.

Перш за все, необхідно відмітити, що на африканському континенті у більшості випадків ще не завершився процес формування націй (а тому держави створюються на базі плюралістичного суспільства з багатоманітними етнічними соціальними групами). А тому зрозуміло, що звичаєве право (яке для цього є більш доцільною зовнішньою формою) використовується як регулятор суспільних відносин. У той же час, звичаєве право гальмує розвиток нових соціально-економічних відносин.

А тому, проводиться уніфікація звичаєвого права, а також створюється нове право молодих африканських держав. Крім цього, зберігаються принципи та нормативні акти, рецептовані із західно-європейських правових систем. Так, французьке право зберігається у Мавританії, Гвінеї, Сенегалі, Малі, Нігерії, Камеруні, Республіці Чад, Конго, Мадагаскарі та ін. Бельгійське право – у Заїрі, Бурунді, Руанді. Голандське – у Лесото, Ботовані, Свазіленді, Намібії. Загальне право діє у Гамбії, Сьєра-Ліоне, Гані, Замбії, Уганді, Судані, Малаві, Маврикії та ін.

Африканське право 60-80р.р. характеризується дуалізмом правового розвитку. З’являються національні правові системи Африки. Закріплення цих ознак знаходить відображення у національних конституціях держав Африки.

Державно-правовими формами правління, які відповідали специфіці африканських країн, стали президентські республіки, що засновані на однопартійній системі (з сильною владою і майже необмеженими повноваженнями президента).

Керівники африканських держав, які отримали, як правило, західну освіту намагаються розвивати та модернізувати свої країни. Хоча одна частина цих держав формується за зразком ліберальної економіки, інша – за зразком колективістської економіки. Поряд з цим, розвиток економіки ослаблює залежність особи від сім’ї, общини; формування нації не сумісне з існуванням великої кількості триб (общин тощо), це знищує африканську цілісність. Таким чином, африканські країни для подальшого розвитку повинні були допустити плюралістичну концепцію суспільства і права. Але вони пішли шляхом формування загальнодержавного права.