§ 1. Цивільний процесуальний порядок (форма) захисту майнових і особистих немайнових прав та охоронюваних законом інтересів громадян і організацій

Сучасний політичний і соціально-економічний розвиток України визначається удосконаленням законодавства, яким закріплено правове становище громадян, організацій та їх об'єднань і встановлюються гарантії реалізації й захисту їх прав, свобод і обов'язків, визначених Конституцією й іншими законами України. Конституційні норми, в яких вони закріплені, виступають основою деталізації в галузевому законодавстві регулювання всіх аспектів їх дій, визначення юридичних гарантій їх реалізації, встановлення процесуального порядку (процесуальних форм) захисту суб'єктивних майнових і особистих немайнових цивільних прав, охоронюваних законом інтересів і свобод, у тому числі й засобами цивільного процесуального права.

Конституція України, на реалізацію положення Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р,1 , про те, що кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами (ст. 8), визначає, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасницею яких є Україна (ст. 55 Конституції). Зокрема, громадяни України можуть звертатися за захистом в Європейський Суд з прав людини.

Захист цивільних прав в Україні здійснюється в установленому порядку судом, господарським або третейським судом, профспілковими та іншими громадськими організаціями, а у випадках, окремо передбачених законом, захист цивільних прав здійснюється в адміністративному порядку (ст. 6 Цивільного кодексу України). Загальні суди розглядають справи у спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових, кооперативних та інших правовідносин, якщо однією зі сторін у спорі є громадянин (ст. 24 ЦПК).

На господарський суд покладено вирішення всіх господарських спорів, що виникають між юридичними особами, державними та іншими органами (ст. 1 Закону України «Про господарські суди»), зокрема, при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів, про банкрутство та ін. (ст. 12 Господарського процесуального кодексу України — ГПК).

Захист прав, що виникають із шлюбних та сімейних відносин, здійснюється судом, органами опіки і піклування та органами реєстрації актів громадянського стану, а також товариськими судами, трудовими колективами, профспілковими та іншими громадськими організаціями у випадках і в порядку, встановлених законодавством (ст. б2 Кодексу про шлюб та сім'ю України - КпШС).

Індивідуальні трудові спори розглядаються комісіями по трудових спорах (КТС) і районними (міськими) судами (ст. 221 Кодексу законів про працю України — КЗпП), при цьому КТС є первинним органом розгляду трудових спорів, що виникають на підприємствах, в установах, організаціях за незначними винятками (ст. 224 КЗпП).

Земельні спори розглядаються виконкомами місцевих рад, створеною погоджувальною комісією, судом, господарським судом або третейським судом у порядку, встановленому Земельним кодексом та іншими актами законодавства України (ст. 103, 107 Земельного кодексу України, ст. 33 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Третейські суди вирішують передані на їх розгляд громадянами будь-які спори, які виникли між ними, за винятком спорів з трудових і сімейних правовідносин (ст. 1 Положення про третейські суди, ст. 25 ЦПК).

Справи про адміністративні правопорушення розглядаються: адміністративними комісіями при виконкомах місцевих рад; виконкомами селищних, сільських рад; районними (міськими) судами (судцями); органами внутрішніх справ, органами державних інспекцій та іншими органами (посадовими особами), уповноваженими на те законодавством України (ст. 213 Кодексу України про адміністративні правопорушення — КпАП).

Сприяння громадянам і юридичним особам у здійсненні їх прав та захисті законних інтересів покладено також на нотаріат України — систему органів і посадових осіб: нотаріальні контори і нотаріальні архіви (державних нотаріусів), приватних нотаріусів, на посадових осіб виконкомів сільських, селищних, міських рад, консульські і дипломатичні представництва тощо (статті 1, 40 Закону України «Про нотаріат»).

Отже, чинне законодавство України для захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян та організацій встановлює такі процесуальні порядки: судовий (цивільний процесуальний і господарсько-процесуальний), адміністративний, нотаріальний, громадський. В літературі з цивільного процесу вони називаються процесуальними формами захисту прав. Законодавче встановлення численних форм захисту права залежить від особливостей спірних правовідносин, їх диспозитивного чи імперативного методу регулювання, потреб практики в необхідності більш швидкого розв'язання спору, а також від політики держави на даному етапі її розвитку2 та свідчить, що воно не завжди ґрунтується на концепції правової держави про розподіл влади та їх незалежність одна від одної.

Можливість широкого застосування судової влади для захисту прав, законних інтересів і свобод громадян та організацій передбачена ст. 124 Конституції України, за якою юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі, тобто з цивільних, трудових, земельних, державних, адміністративних, фінансових й інших правовідносин.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини та громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Судова влада по захисту суб'єктивних прав і законних інтересів громадян та організацій — правосуддя здійснюється у порядку цивільного, кримінального і господарського судочинства (ст. 4 Закону України «Про судоустрій України», ст. 1 Закону України «Про господарські суди», статті 1, 45, 12 Господарського процесуального кодексу України (ГПК). Розмежування компетенції між цивільним і господарським судочинством відповідно до ст. 24 ЦПК і статей 1,12 ГПК проведено тільки на основі суб'єктного складу спірних матеріальних правовідносин, у зв'язку з чим господарське судочинство є різновидом цивільного судочинства і підлягає включенню до його

системи. Єдність судової влади викликає необхідність уніфікації судової системи на основі створення єдиного і рівного для всіх громадян і організацій державного суду з покладанням на нього здійснення функцій правосуддя в справах, що виникають з правовідносин, врегульованих нормами цивільного, господарського, трудового, сімейного, земельного, державного, адміністративного та інших галузей матеріального права у визначеному єдиному процесуальному порядку. Така необхідність викликається трансформацією України в правову державу і реалізацією дійсного поділу влад на законодавчу, виконавчу, судову. Але диспозитивний характер цивільних справ вимагає збереження диспозитивної можливості у виборі громадянами і організаціями процесуальної форми захисту. Тому поряд з державними судами допустимим є функціонування інших форм розгляду справ — громадського суду, третейського суду тощо.

З функціонуванням судової влади в цивільних справах тісно пов'язані питання поняття і змісту цивільної процесуальної форми, яка в науці цивільного процесу не має однакового визначення. Вона ототожнюється з основними принципами цивільного процесуального права3, з цивільним процесом, з порядком діяльності суду і учасників процесу, розкривається через форму процесуальних документів4.

Дійсно, цивільна процесуальна діяльність суду, діяльність учасників цивільного судочинства має певний зміст і процесуальну форму вираження, вчинення і закріплення, провадиться у відповідній послідовності, у певному порядку, встановленому нормами цивільного процесуального права. Але різні назви однієї й тієї самої юридичної категорії — цивільна процесуальна форма — цивільний процес позбавляє їх необхідної точності і практичної користі. Про це свідчить і неоднакове розуміння змісту процесуальної форми авторами, які ототожнюють її з судочинством. Одні відносять до нормативних положень, які визначають процесуальну форму, вичерпний перелік осіб, котрі повинні і можуть брати участь у процесі. Кожна з них має в процесі самостійне місце, виконує особисте завдання, а тому наділена тільки їй притаманним обсягом прав і обов'язків; може виконувати дії, передбачені процесуальними нормами, у певні строки і послідовно. Розвиток процесу до своєї кінцевої мети проходить за стадіями у передбаченій законом послідовності; способи і оформлення процесуальних дій встановлені законом5.

На думку окремих авторів, цивільна процесуальна форма характеризується тим, що вона встановлена законом в інтересах трудящих, забезпечує можливість усім заінтересованим особам у спірній справі брати участь у її розгляді судом і наділяє їх процесуальними правами для захисту своїх законних інтересів і відстоювання своїх прав в суді; передбачає публічне, у відкритому судовому засіданні, з’ясування фактичних обставин у справі; має своєю найближчою метою встановлення у справі об'єктивної істини; зобов'язує суд, щоб ухвалене ним рішення ґрунтувалося на фактах, встановлених з вичерпною повнотою в процесі судового розгляду, порядком і засобами, визначеними в законі'.

Зазначені характеризуючі ознаки цивільної процесуальної форми (цивільного судочинства) дійсно їй притаманні, але у наведених визначеннях позбавлені повноти і точності.

Виходячи з діалектичного зв'язку цивільного права з цивільним процесуальним (єдності змісту і форми), цивільну процесуальну форму в ототожненні з цивільним судочинством можна розглядати умовно в тому плані, що нею забезпечується життя (реалізація, захист) цивільного права (змісту), але завжди слід мати на увазі, що цивільне судочинство має свій властивий йому зміст і процесуальну форму. Змістом буде діяльність суду і учасників процесу (дії і правовідносини), а цивільною процесуальною формою — об'єктивне (зовнішнє) вираження вчинення, закріплення і оформлення відповідної діяльності. Наприклад, діяльність суду з розгляду справи складається з сукупності дій, спрямованих на дослідження доказів за допомогою визначених законом засобів доказування. Така діяльність здійснюється у точно визначеному процесуальному порядку, за встановленими правилами, у встановленій процесуальній формі судового засідання, безпосередньо, усно, тобто процесуальні дії вчинюються в певній процесуальній формі й фіксуються в певних процесуальних документах.

Таке розуміння процесуальної форми відтворюється і в деяких нормах ЦПК: ст. 137 — позовна заява подається до суду в письмовій формі; ст. 211 — постановлене судом рішення викладається в письмовій формі; ст. 60 — експерт дає в письмовій формі свій мотивований висновок; ст. 159 — розгляд справи відбувається в судовому засіданні; ст. 160 — розгляд справи відбувається безпосередньо, усно і при незмінному складі суддів тощо.

Таким чином, під цивільною процесуальною формою необхідно розуміти встановлений цивільним процесуальним правом зовнішній засіб вчинення процесуальних дій, виконуваних за визначеними правилами, в певному порядку судом і всіма учасниками процесу при розгляді й вирішенні справи, перевірці законності й обґрунтованості постановленого у ній рішення, а також в закріпленні процесуальних дій у передбачених процесуальних документах.

Процесуальна форма стосовно процесуальних дій виконує важливу роль. Як постійний і необхідний її атрибут вона виступає гарантією, що забезпечує законність і обґрунтованість у застосуванні судом права і його реалізації учасниками процесу. Значення процесуальної форми полягає в тому, що вона існує не сама по собі, а для вираження певного змісту (процесуальної дії), тобто в діалектичній єдності форми і змісту. Цивільна процесуальна форма зумовлена існуючими в Україні суспільними відносинами і характеризується демократизмом, який базується на закріплених у нормах цивільного процесуального права принципах, оптимально поєднуючи в собі простоту і доступність, необхідність і доцільність, вона покликана забезпечити як оперативність, так і результативність виконання завдань, покладених на цивільне судочинство.