§ 2. Склад злочину та його елементи

Поняття злочину необхідно відрізняти від поняття складу зло­чину. Вони співвідносяться між собою як антисуспільне явище, котре вносить певні деструктивні зміни в суспільні відносини (злочин), та юридична конструкція встановлює відповідальність за злочин і закріплює її на рівні норм Особливої частини КК.

2 — 4-673

18            Глава 2.

Отже, склад злочину потрібно розглядати як сукупність за­кріплених у нормах законодавства про кримінальну відповіда­льність юридичних ознак (об'єктивних і суб'єктивних), які ви­значають суспільно небезпечне діяння як злочинне.

Склад злочину структурно складається з чотирьох обов'яз­кових елементів: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'­єктивна сторона. Для констатації наявності складу злочину необхідне встановлення усіх чотирьох його елементів. Відсут­ність хоча б одного з них виключає склад злочину вцілому.

Об'єкт злочину — надзвичайно важливий, хоч і юридично рівноправний, рівнозначний, обов'язковий елемент складу будь-якого кримінально протиправного і суспільно небезпеч­ного діяння. Загальна теорія об'єкта злочину детально і глибо­ко розроблена в юридичній науці проте питання, пов'язані з його визначенням, є одними з найбільш проблемних у науці кримінального права. Правильне встановлення об'єкту злочин­ного посягання має велике теоретичне та практичне значення, оскільки саме це сприяє з'ясуванню соціально-політичної суті злочину, зокрема характеру та ступеня його суспільної небез­печності.

Найпоширенішою є позиція вчених, які вважають що об'єк­том злочину є охоронювані кримінальним законом суспільні відносини. Щодо структурних елементів об'єкта злочину, то такими вважаються предмети суспільних відносин, їх учасни­ки (суб'єкти) та соціальний зв'язок (суспільно значуща діяль­ність) як зміст відносин '.

В юридичних джерелах, які торкаються проблем об'єкта злочину, пропонується "вертикальна" класифікація об'єктів. Розрізняють загальний об'єкт, родовий (іноді його називають груповим або спеціальним) та безпосередній.

Поділ на загальний, родовий і безпосередній об'єкти перед­бачає уточнення питання — проти яких саме суспільних від­носин передусім спрямоване те чи інше злочинне посягання і, відповідно, яким саме суспільним відносинам воно заподіює або може заподіяти шкоду.

Під загальним об'єктом злочину слід розуміти усю сукуп­ність суспільних відносин, які поставлені під охорону кримі-

Кримшальне право України Загальна частина Підручник / За ред М І Ба-жанова, В В Сташиса, В Я Татя — Київ—Харків Юрінком Інтер — Право, 2003 — 416 с — с 90

Злочин і склад злочину     19

нального закону. Однак, це не означає, що кримінальне право охороняє усі без винятку суспільні відносини. Норми криміна­льного права направлені на захист лише тих суспільних відно­син, спричинення шкоди яким здатне завдати істотної шкоди інтересам суспільства в цілому. Отже, об'єктом злочину є не всі й не будь-які суспільні відносини, а лише ті, які охороня­ються кримінальним правом.

Під родовим об'єктом злочину слід розуміти об'єкт, що охоплює певне коло тотожних або однорідних за своєю соціа­льно-політичною та економічною сутністю суспільних відно­син, які тому й охороняються єдиним комплексом взаємопо­в'язаних кримінально-правових норм. Тобто — це єдиний об'єкт для певної' (однорідної) групи злочинів. Він є критерієм класифікації усіх злочинів і кримінально-правових норм, які встановлюють відповідальність за їх вчинення. Саме ця його властивість слугує основою побудови Особливої частини КК.

Теорія кримінального права класифікує безпосередні об'єк­ти злочинів "по горизонталі". Як правило, злочин має один безпосередній об'єкт, однак бувають такі злочини, які посяга­ють відразу на два безпосередніх об'єкти (двооб'єктні злочи­ни). У злочинах такого роду один безпосередній об'єкт є голо­вним, основним, а інший ■— додатковим. Основний об'єкт — це ті суспільні відносини, які є частиною родового об'єкта і саме йому, головним чином, злочином заподіюється шкода. Тому саме цей основний безпосередній об'єкт як частина ро­дового визначає внесення злочину до того або іншого розділу Особливої частини КК. Додатковий об'єкт — ті суспільні від­носини, яким заподіюється шкода сумісно, поряд з основним об'єктом. Цьому об'єкту також заподіюється шкода, оскільки він разом з основним об'єктом визначає сутність злочину.

При характеристиці об'єкта злочину не можна обминути пи­тання про предмет злочину, який хоч і не є самостійним еле­ментом складу злочину, однак входить в структуру суспільних відносин, як об'єкта злочину і виступає самостійною факульта­тивною ознакою складу злочину. Крім того законодавцем ско­нструйовані так звані "предметні" склади злочинів для яких предмет є обов'язковою ознакою складу злочину. Розглядаючи питання про поняття предмета злочину, автори вважають, що це "речі, у зв'язку з якими або з приводу яких вчиняється зло­чин". Традиційно предметом злочину вважають будь-які речі матеріального світу, з певними якостями яких кримінальний

20            Глава 2.

закон пов'язує наявність у діях особи ознак конкретного скла­ду злочину.

В Українській кримінально-правовій літературі побутує точ­ка зору, що предмет злочину є ознакою складу злочину, який містить специфічну інформацію, необхідну для правової оцін­ки злочину. У деяких випадках він виступає обов'язковою (конструктивною) ознакою об'єкта злочину певного виду. З цього приводу зауважимо, що предмет злочину не може пре­тендувати на роль самостійної ознаки складу злочину, оскіль­ки склад злочину є сукупністю його обов'язкових елементів (об'єкта, об'єктивної сторони, суб'єктивної сторони і суб'єкта злочину). Відсутність хоча б одного з цих елементів унемож­ливлює склад злочину і, отже, кримінальну відповідальність. Предмет же притаманний не кожному злочину, є не обов'язко­вим, а факультативним стосовно загального поняття складу злочину. Злочини, які мають свій предмет, називаються пред­метними злочинами.

Окрім предмета злочину, як речей матеріального світу, з приводу яких вчиняються злочин, наука кримінального права виділяє також предмет охоронюваних суспільних відносин та предмет злочинного впливу.

Об'єктивна сторона як елемент складу злочину охоплює ознаки, які характеризують злочин із точки зору його зовніш­нього вияву, і містить велику кількість інформації, необхідної для кваліфікації діяння. Об'єктивна сторона — це зовнішня сторона діяння, яка виражається у вчиненні передбаченого законам діяння (дії чи бездіяльності), яке спричиняє або ство­рює небезпеку спричинення суспільно небезпечних наслідків, а також характеризується наявністю причинного зв'язку між діянням і наслідкам, часам, місцем, обстановкою, способами і засобами вчинення злочину.

Усі ознаки, які утворюють об'єктивну сторону злочину, в науці кримінального права прийнято поділяти на обов'язкові та факультативні. Обов'язковими є такі ознаки, які необхідні для кожного конкретного складу злочину. До них відноситься суспільно небезпечне діяння (дія та бездіяльність). Жоден зло­чин не відбудеться, якщо не вчинятиметься суспільно небезпе­чна дія або бездіяльність. Факультативні — це такі ознаки, які є необхідними лише для окремих конкретних складів злочи­нів. До них відносяться: суспільно небезпечні наслідки, при­чинний зв'язок між суспільно небезпечним діянням і суспіль-

Злочин і склад злочину     21

но небезпечним наслідком, місце, час, спосіб, засоби і обста­новка вчинення злочину. В одних випадках ці ознаки знахо­дяться за межами складу, в інших — на них вказано у законі як на основні або кваліфіковані ознаки.

Діяння, як ознака об'єктивної сторони складу злочину — це суспільно небезпечний, протиправний, конкретний, свідомий і вольовий акт поведінки людини, який вчиняється у формі дії або бездіяльності.

Дія — активна, свідома поведінка суб'єкта.

Бездіяльність — пасивна форма поведінки суб'єкта, що по­лягає у невчиненні ним конкретної дії (дій), яку він повинен був і міг вчинити в даних обставинах.

Суспільно небезпечні наслідки — це фактична шкода або реальна загроза настання такої шкоди, яка заподіюється охоро-нюваним кримінальним законодавством суспільним відноси­нам злочинними діяннями.

Причинний зв'язок — це об'єктивно існуючий зв'язок між суспільно небезпечним діянням (причиною) і суспільно небез­печним наслідком (наслідком), коли наслідки виникають у ре­зультаті вчинення діяння.

Місце вчинення злочину — це певна територія, на якій вчиняється суспільно небезпечне діяння, або настають суспіль­но небезпечні наслідки.

Час вчинення злочину — це певний проміжок часу, протя­гом якого вчиняється суспільно небезпечне діяння і настають суспільно небезпечні наслідки.

Обстановка вчинення злочину — це конкретні об'єктив­но-предметні умови, за яких вчиняється злочин.

Спосіб вчинення злочину — це конкретний шлях за допо­могою якого злочинець досягає певного злочинного результату.

Засоби вчинення злочину — це сукупність прийомів та ме­тодів, які використовуються злочинцем при вчиненні злочину.

Поділ ознак на обов'язкові і факультативні передбачається лише в рамках загального поняття об'єктивної сторони складу злочину. Якщо одна з названих факультативних ознак включе­на в об'єктивну сторону основного або кваліфікованого складу злочину, то для цього складу злочину вона є обов'язковою.

У теорії кримінального права суб'єктом злочину є фізична, осудна особа, яка до вчинення злочину досягла віку криміна­льної відповідальності. Дане теоретичне визначення закріплене і на рівні законодавства, зокрема, відповідно до ч. 1 ст. 18 КК

22            Глава 2.

суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила зло­чин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідаль­ність.

Ознаками суб'єкта злочину є:

наявність статусу фізичної особи;

досягнення встановленого законом віку кримінальної відпо­

відальності;

осудність.

Розглянемо їх докладніше. Особа вважається такою, що до­сягла певного віку в нуль годин наступної за днем народження доби. Вік її встановлюється за особистими документами або експертним шляхом. У випадках, коли вік обвинуваченого не­повнолітнього встановлює судово-медична експертиза, днем його народження слід вважати останній день визначеного ро­ку, а визначаючи вік мінімальною і максимальною кількістю років, виходять з пропонованого експертизою мінімального ві­ку цієї особи.

Осудною, згідно з ч. 1 ст. 19 КК, визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяль­ність) і керувати ними. Осудність виступає обов'язковою умо­вою кримінальної відповідальності і є однією із загальних ознак суб'єкта злочину. Тобто осудність — це такий стан пси­хіки, коли людина в момент вчинення суспільно небезпечного діяння може усвідомлювати свої дії і керувати ними. Лише з таким станом психіки і пов'язана здатність особи відповідати за свої дії.

Неосудна особа не підлягає кримінальній відповідальності за вчинене нею суспільно небезпечне діяння, оскільки воно вчиняється без відповідного усвідомлення або волі. До такої особи за призначенням суду можуть застосовуватися примусо­ві заходи медичного характеру, якщо така особа за характером вчиненого нею діяння і за своїм психічним станом становить небезпеку для суспільства. Неосудність, відповідно до ч. 2 ст. 19 КК — це неспроможність особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного душе­вного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльнос­ті, недоумства або іншого хворобливого стану психіки.

Однак не слід думати, що будь-яке психічне захворювання особи дає підстави для визнання її неосудною, оскільки не всяке психічне захворювання впливає на здатність особи усві­домлювати свої дії і керувати своїми вчинками. Осудною мо-

Злочин і склад злочину     23

же бути визнана не тільки психічно здорова людина, а й така, яка страждає на яке-небудь психічне захворювання, але за умови, що в момент вчинення суспільно небезпечного діяння вона усвідомлювала свої дії і могла керувати ними. Отже, осу­дність є передумовою вини особи, а вина — обов'язкова умо­ва кримінальної відповідальності та покарання.

Суб'єкти деяких злочинів характеризуються ще й додатко­вими спеціальними ознаками. Залежно від їхньої наявності чи відсутності суб'єкти поділяються на загальні і спеціальні.

Спеціальним суб'єктом злочину (відповідно до ч. 2 ст. 18 КК) є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа.

У теорії кримінального права спеціальним суб'єктом злочи­ну визнаються суб'єкти, наділені не тільки загальними власти­востями всіх суб'єктів злочину, але й характеризуються додат­ково особливими, лише їм притаманними якостями.

Злочинна діяльність людини — це психофізична єдність зо­внішніх форм поведінки і її внутрішньої, психічної сторони, яку становить певне співвідношення свідомості та волі, моти­ву й мети діючого суб'єкта. У реальній дійсності будь-яка дія особи, у тому числі і злочинна — це єдність її зовнішньої — об'єктивної і внутрішньої — суб'єктивної сторін. Лише теоре­тично можна розділити ці сторони і розглядати їх окремо одна від одної, маючи, однак, на увазі, що в житті вони являють собою нерозривну єдність об'єктивного і суб'єктивного в будь-якому акті людських учинків.

Важливість дослідження суб'єктивної сторони злочину по­лягає в тому, що її ознаки мають вирішальне значення для правильної оцінки суспільної небезпечності діяння; відмежу­вання злочинної вини від невинно заподіяної шкоди; виклю­чення об'єктивного інкримінування; кваліфікації злочину, при­значення покарання.

Згідно з традиційним для науки кримінального права визна­ченням "суб'єктивна сторона злочину" — це психічне став­лення особи до вчинюваного нею суспільно небезпечного діяння і його наслідків, тобто, так би мовити, внутрішня сторона сус­пільно небезпечного діяння.

До ознак, які утворюють суб'єктивну сторону злочину, від­несені вина, мотив і мета вчинення злочину. До того ж, якщо вина є обов'язковою ознакою будь-якого складу злочину, у то-

24            Глава 3.

му числі вчиненого з необережності, то мотив і мета прита­манні лише складам злочинів з умисною формою вини.

Виною (відповідно до ст. 23 КК) є психічне ставлення осо­би до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Коде­ксом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необереж­ності.

Умисел може бути прямий або непрямий.

Прямим є умисел, якіцо особа усвідомлювала суспільно не­безпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), пе­редбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх на­стання.

Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), пе­редбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажа­ла, але свідомо припускала їх настання (ст. 24 КК).

Необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість. Необережність є злочинною самовпев­неністю, якщо особа передбачала можливість настання сус­пільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльнос­ті), але легковажно розраховувала на їх відвернення.

Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не пе­редбачала можливості настання суспільно небезпечних наслід­ків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити (ст. 25 КК).

Глава 3.    СТАДІЇ ЗЛОЧИНУ

Кримінальний кодекс України визначає злочин як передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяль­ність), вчинене суб'єктом злочину. Виходячи з цього визна­чення, слід розуміти умисний злочин, як вольову протиправну дію суб'єкта злочину, однак особі, що вчиняє передбачене кримінальним законодавством діяння, не завжди вдається за­кінчити злочин. Цьому можуть завадити як об'єктивні обста­вини, так і вольове рішення самої особи.

Згідно ч. 1 ст. 13 КК закінченим злочином визнається ді­яння, яке містить всі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу. Ви­конання злочинного наміру з моменту його виникнення до мо­менту його повної реалізації включає декілька стадій.

Стадії злочину     25

Стадії вчинення злочину — це етапи здійснення навмисно­го злочину, які істотно різняться між собою ступенем реалі­зації умислу. Слід зауважити, що такі стадії знаходять своє ві­дображення лише в злочинах з прямим умислом, оскільки є продуктом цілеспрямованої і вольової діяльності особи. Не слід вважати стадіями вчинення злочину думки особи, злочин­ний намір, його висловлення, інші прояви, якщо такі дії не утворюють самостійний склад злочину, як, наприклад, погроза вбивством (ст. 129 КК).

В ч. 2 ст. 13 КК визначено дві стадії незакінченого умисно­го злочину — готування до злочину та замах на злочин. Та­ким чином, можна визначити як передбачені кримінальним за­конодавством три стадії вчинення злочину:

готування до злочину;

замах на злочин;

закінчений злочин.

Готування до злочину відрізняється від замаху на злочин,

перш за все характером вчинюваних дій. При замаху на зло­чин виконуються дії, спрямовані безпосередньо на настання злочинних наслідків, а при готуванні до злочину дії носять підготовчий характер, які мають на меті полегшити чи зроби­ти можливим вчинення злочину.

Розглядаючи питання визнання злочину закінченим, слід пам'ятати, що злочини з так званим матеріальним складом вважаються закінченими з моменту настання злочинних нас­лідків. Наприклад, вбивство вважається закінченим з моменту смерті потерпілого (ст. 115 КК). На противагу їм, злочини з формальним складом не вимагають настання таких наслід­ків — наприклад, розголошення державної таємниці (ч. 1 ст. 328). Злочини з усіченим складом становлять собою різно­вид злочинів з формальним складом з тією відмінністю, що попередні стадії — замах на злочин та готування до злочину є уже закінченими злочинами, тобто становлять самостійний склад злочину. Наприклад, згідно ст. 257 КК бандитизм — це організація озброєної банди з метою нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб, а також участь у та­кій банді або у вчинюваному нею нападі. Законодавець визна­чає, що стадія готування до злочину — організація банди, — є самостійним складом злочину. Згідно постанови Пленуму Вер­ховного Суду України від 25 грудня 1992 року "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної

26            Глава 3.

власності" "розбій вважається закінченим з моменту нападу, поєднаного із застосуванням або погрозою застосування наси­льства, небезпечного для життя чи здоров'я, незалежно від то­го, заволоділа винна особа майном потерпілого чи ні". Слід зауважити, що подібні усічені склади злочинів передбачені найчастіше для злочинів з високим ступенем суспільної небез­печності.

Ст. 14 КК визначає готування до злочину як пошук або пристосування засобів чи знарядь, пошук співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину. Наприклад, це може бути готування інструменту, придбання зброї чи засобів для зламу, вивчення місця вчинення запланованого злочину, підмова співучасників, усунення перешкод (злам замка, вими­кання сигналізації) тощо. Усуненням перешкод називають ціле­спрямовані дії особи по подоланню штучних чи природних пе­репон, що заважають вчинити злочин. Під засобами вчинення злочину слід розуміти речі матеріального світу, що застосову­ються для вчинення злочину. Виготовлення засобів вчинення злочину — це дії по виготовленню чи переробці предметів ма­теріального світу, що робить їх придатними чи більш придат­ними для вчинення злочину. Пошук співучасників — це дії по залученню сторонніх осіб до вчинення злочину.

Готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності (ч.2 ст. 14 КК). Тобто готування до пошкодження малозначного об'єкта або пошкодження май­на, що не становить матеріальної цінності, і тому подібні діян­ня не потягнуть за собою кримінальної відповідальності внаслі­док своєї малозначності і невисокої суспільної небезпеки.

Відповідно до ст. 15 КК замахом на злочин є вчинення осо­бою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосе­редньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого від­повідною статтею Особливої частини Кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не зале­жали від її волі. З цього випливає, що замах на злочин — це невдала спроба вчинити злочин, коли суб'єкт доклав всіх зу­силь, щоб здійснити всі заплановані дії, але бажані для винно­го наслідки не настали незалежно від його волі, чи винний не зміг вчинити всіх дій, які мав намір вчинити. Причини ненас-тання наслідків, бажаних для суб'єкта, можуть бути різними:

Стадії злочину     27

опір жертви, втручання сторонніх осіб, технічні несправності знаряддя злочину тощо.

Ознаки об'єктивної сторони запланованого винним злочину визначають зміст і характер такого замаху. Ними можуть бу­ти: дія (невлучний постріл) чи бездіяльність (ненадання меди­чним працівником допомоги хворому); дія, яка не принесла бажаних наслідків (постріл, що не вбив, а лише поранив по­терпілого); дія, що не спричинила ніяких наслідків (проник­нення шляхом злому з метою крадіжки транспортного засобу в гараж, де не виявилось автомобіля).

З позиції суб'єктивної сторони замах на злочин можливий лише з прямим умислом, оскільки особа повинна усвідомлю­вати суспільно небезпечний характер свого діяння, передбача­ти суспільно небезпечні наслідки його і свідомо бажати на­стання таких наслідків.

Відповідно до ч. 2 ст. 15 КК замах на вчинення злочину є закінченим, яки(о особа виконала всі дії, які вважала необхід­ними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закін­чено з причин, які не залежали від її волі. В кримінально-пра­вовій літературі цей замах називають ще невдалим. Напри­клад, зловмисник намагався з метою вбивства вистрілити в по­терпілого, але сталася осічка. Тобто відсутність злочинних на­слідків — єдина відмінність закінченого замаху на злочин від закінченого злочину.

Замах на вчинення злочину є незакінченим, якщо особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вва­жала необхідними для доведення злочину до кінця (ч. З ст. 15 КК). Наприклад, злочинець проник до приміщення, але не встиг нічого вкрасти, бо був затриманий, або зброя була виби­та з рук злочинця раніше, ніж він встиг вистрілити тощо. При незакінченому замахові злочинні наслідки не лише відсутні, а й неможливі теоретично, бо не виконані всі дії, необхідні для закінчення цього злочину.

Залежно від придатності об'єкта посягання і засобів пося­гання замах на злочин може бути здійснений на непридатний об'єкт або непридатними засобами.

Замах на непридатний об'єкт має місце, коли об'єкт зло­чину виявляється позбавленим характерних властивостей, че­рез що вчинення злочину стає неможливим. Наприклад, по­милкова крадіжка з аптеки речовини, прийнятої за наркотич­ну, або постріл в труп, прийнятий за живу людину.

J

28            Глава 3.

Замах з непридатними засобами має місце тоді, коли осо­ба намагається помилково використати такі засоби, за допо­могою яких неможливо вчинити злочин. Як приклад, можна навести ситуацію, коли особа намагається вчинити отруєння за допомогою речовини, помилково прийнятої за отруту, або на­магається вистрілити з несправної зброї. В юридичній літера­турі непридатні засоби поділяються на абсолютно непридатні і відносно непридатні. При цьому критерієм такого поділу слу­гує повна або часткова непридатність таких засобів для вчи­нення злочину. Прикладом абсолютно непридатних засобів можна назвати спробу застрелити потерпілого з дитячої іграш­ки, помилково сприйнятої за зброю. А спроба пострілу зі зброї, яка є несправною або незарядженою є замахом з віднос­но непридатними засобами.

Кримінальна відповідальність за готування до злочину і замах на злочин настає за статтями 14, 15 КК і за тією стат­тею Особливої частини Кримінального кодексу України, яка передбачає відповідальність за закінчений злочин. Склад зло­чину в діях особи, що готувалася до вчинення злочину чи вчинила замах на злочин, утворюють ознаки, що містяться в статті Особливої частини КК та статтях 14, 15 КК. З цього ви­пливає, що, наприклад, готування до умисного вбивства квалі­фікується за ч. 1 ст. 14 і ч. 1 ст. 115 КК, а замах на вбивст­во — за ст. 15 і ч. 1 ст. 115 КК. У випадку викрадення вогне­пальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин (ст. 262 КК) з метою вчинення іншого злочину (вбивство, розбій) такі дії кваліфікуються як сукупність закінченого злочину і готу­вання до вчинення іншого злочину. Слід зауважити, що відпо­відальність за готування до злочину і замах на злочин настає лише за наявності в діях особи складу злочину, що є обов'яз­ковою підставою для настання кримінальної відповідальності. При готуванні до злочину і замаху на злочин має місце склад незакінченого злочину, тобто склад готування до злочину або склад замаху на злочин.

За наявності в діяннях особи ознак, передбачених ст. 14 і ст. 15 КК окремо готування до злочину і замах на злочин не оцінюються судом як обтяжуючі обставини. Лише з врахуван­ням всіх обставин вчиненого злочину така злочинна діяльність (готування до злочину і замах на злочин) карається судом.

Згідно з ч. 1 ст. 17 КК добровільною відмовою при незакін-ченому злочині є остаточне припинення особою за своєю во-

Стадії злочину     29

лею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьо­му вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця.

Добровільна відмова від вчинення злочину означає, що осо­ба з власної волі, керуючись власним розсудом приймає рі­шення про повне і остаточне припинення злочинного діяння (дії або бездіяльності) при усвідомленні можливості закінчен­ня злочину. Мотиви такої добровільної відмови від вчинення злочину можуть бути різноманітними: страх перед покаран­ням, сором, каяття, докори сумління, усвідомлення негативно­го характеру своїх дій, жалість тощо. При винесенні рішення такі мотиви враховуються судом, як обставини, що характери­зують особу, розкривають її внутрішній світ. При цьому, ініці­атива такої відмови може належати як особі, що вчинила готу­вання до злочину або замах на злочин, так і стороннім особам (близьким, знайомим, родичам тощо). У випадку вчинення ти­ску (примусу) зі сторони вказаних сторонніх осіб добровільна відмова не вважається такою, що мала місце, оскільки рішен­ня про припинення злочинного діяння повинне бути вольовим рішенням особи, що вчинила готування до злочину або замах на злочин.

В юридичній літературі виділяють наступні ознаки доброві­льної відмови від вчинення злочину:

повне і остаточне припинення особою готування до злочи­

ну або замаху на злочин;

вольове рішення особи про відмову від вчинення злочину;

впевненість особи про можливість доведення розпочатого

злочину до кінця.

Повне і остаточне припинення особою готування до злочи­ну або замаху на злочин передбачає добровільну відмову осо­би від готування до злочину або замаху на злочин без наміру продовжити такі дії в майбутньому. Така відмова повинна бу­ти реальною, а не уявною. Рішення особи про тимчасове при­пинення, призупинення злочинних дій з наміром продовження їх в майбутньому не вважається добровільною відмовою. Для прикладу, не є добровільною відмовою від закінчення злочину випадок, коли особа, що готувала вбивство із застосуванням вогнепальної зброї, не стріляла, побоюючись поранити сторон­ніх осіб. При цьому вона добровільно не відмовилась від вчи­нення задуманого злочину, а лише перенесла реалізацію заду­му до настання більш сприятливих умов. Лише наявна повна і

ЗО           Глава 3.

остаточна відмова може слугувати ознакою добровільної від­мови від вчинення злочину.

Також не слід вважати добровільною відмовою від закін­чення злочину відмову від повторного посягання після невда­лої спроби вчинення злочину. В такому випадку має місце на­стання кримінальної відповідальності за закінчений замах на вчинення злочину, оскільки особа вчинила всі можливі дії для його закінчення. Наприклад, особа, що спробувала зламати сейф, не змогла це зробити, і не робила інших спроб вчинити крадіжку. Такі дії слід кваліфікувати як закінчений замах на крадіжку, оскільки від першої спроби особа відмовилась не добровільно.

Не виключається кримінальна відповідальність і за дії, що були вчинені до відмови, якщо вони містять склад іншого за­кінченого злочину. Наприклад, незаконне придбання вогнепа­льної зброї для вчинення розбою становить окремий склад злочину, на який не впливає добровільна відмова особи від вчинення такого розбійного нападу. Це ілюструє ч. 2 ст. 17 КК, де вказано, що особа, яка добровільно відмовилась від до­ведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідаль­ності лише в тому випадку, якщо фактично вчинене нею діян­ня містить склад іншого злочину.

Слід пам'ятати, що важливою умовою добровільної відмови від закінчення злочину є внутрішнє переконання особи в мож­ливості доведення задуманого до кінця. Тобто, особа переко­нана у відсутності факторів, що можуть перешкодити вчинити злочин. Наприклад, після проникнення в приміщення з метою вчинення крадіжки, особа добровільно, на основі внутрішньо­го переконання, відмовилась від здійснення злочину, не знаю­чи що спрацювала сигналізація і співробітники правоохорон­них органів збираються затримати крадія. Фактична неможли­вість вчинити крадіжку не враховується в даному випадку, оскільки особа не знала про перешкоду і відмовилась від до­ведення злочину до кінця через внутрішнє переконання.

Згідно зі ст. 17 КК добровільна відмова від злочину — умо­ва, що виключає кримінальну відповідальність, а не пом'як­шує її, оскільки суспільна небезпечність злочинного діяння при незакінченому злочині не реалізовується, а припиняється, не заподіявши шкоди. Необхідно наголосити, що така відмова можлива лише при незакінченому злочині, оскільки припини­ти злочинне діяння у випадку, коли злочин закінчено, немож-

Стадії злочину     31

ливо через настання істотної ознаки кримінальної відповідаль­ності — злочинних наслідків. Наприклад, при вчиненні краді­жки перехід майна в фактичне володіння злочинця означає за­кінчений злочин, і подальше повернення викраденого не при­зводить до звільнення особи від кримінальної відповідальності за вчинений злочин.

На стадії готування до злочину добровільна відмова не пе­редбачає здійснення активних дій, що спрямовані на відвер­нення майбутнього злочину. Відмова отримує своє вираження в рішенні особи не здійснювати злочинних дій, направлених на настання злочинних наслідків. Готування особою засобів чи знаряддя злочину (інструментів для злому, пристроїв для ви­крадення (угону) транспортного засобу тощо) не зумовлює не­обхідність їх знищення, переробки, відчуження, у випадку, як­що особа не збирається їх використати для вчинення злочинів в майбутньому, бо тоді йтиметься про призупинення готуван­ня до злочину. Дії по знищенню засобів і знаряддя злочину та ліквідації вже створених сприятливих факторів не мають юри­дичного значення для кваліфікації добровільної відмови. Для добровільної відмови від закінчення злочину в такому випадку досить бездіяльності особи, тобто не вчинення дій, спрямова­них на доведення злочинного наміру до настання закінченого злочину. Наприклад, особа з наміром вчинити вбивство підго­тувала отруту, але через внутрішнє переконання відмовилась від свого задуму. При цьому особа не зобов'язана позбавля­тись від отрути.

Також можлива добровільна відмова від закінчення злочину на стадії незакінченого замаху. Як і на стадії готування до злочину, особа повинна не вчиняти дій, спрямованих на закін­чення злочину. Наприклад, особа з метою вчинення зґвалту­вання за допомогою алкогольних чи наркотичних речовин до­вела майбутню жертву до стану сп'яніння, щоб попередити опір жертви і полегшити вчинення злочину. Проте відмови­лась від свого задуму добровільно і не вчинила насильницьких дій. В цьому випадку спостерігається добровільна відмова від закінчення злочину на стадії незакінченого замаху.

Дещо інша ситуація відслідковується у випадку добровіль­ної відмови від вчинення злочину на стадії закінченого зама­ху. Тут відмова може мати місце лише у випадку, коли з мо­менту вчинення особою всіх необхідних для настання злочин­них наслідків дій і до моменту настання таких наслідків існує

32            Глава 3.

проміжок часу. Протягом цього проміжку винна особа пови­нна вчинити активні дії для недопущення настання таких нас­лідків. Наприклад, особа з метою вчинення вбивства ввела в організм жертви отруйну речовину. На основі власних переко­нань відмовившись від вчинення вбивства, винна особа надала невідкладну допомогу потерпілому раніше, ніж отрута спричи­нила шкоду його організму. Тут спостерігається добровільна відмова від закінчення злочину. Проте, якщо означеного про­міжку часу немає і злочинні наслідки настали, відмовитись від закінчення злочину вже неможливо. Наприклад, особа вчинила замах на зґвалтування, але через фізіологічні причини не змог­ла довести злочин до завершення. Відмова від повторної спро­би вчинити зґвалтування не звільняє винну особу від криміна­льної відповідальності за замах на вказаний злочин.

Дії суб'єкта вчиненого злочину, що спрямовані на зменшен­ня завданої шкоди і пом'якшення злочинних наслідків, які де­монструють каяття винної особи і розуміння нею власної вини називаються дійовим каяттям. Воно може виявлятись у ви­гляді відшкодування завданих збитків, щиросердого зізнання, допомоги в розслідуванні злочину, сприяння слідству тощо. Наприклад, добровільне повернення викраденого при крадіжці. У випадку нанесення тілесних ушкоджень діяльне каяття може виявлятися в активних діях винної особи, спрямованих на на­дання потерпілому допомоги, як-от: надання йому невідклад­ної медичної допомоги, виклик лікаря, транспортування до лі­карні тощо.

Діяльне каяття характеризується щирим і добровільним роз­каянням винної особи, її суб'єктивним розумінням протиправ-ності вчиненого. Мотив каяття може бути різним: усвідомлен­ня аморальності вчиненого, сором, жалість, бажання виправи­тися та ін. Дійове каяття є обставиною, що може пом'якшити відповідальність винного. В ряді випадків дійове каяття вин­ного є підставою для звшьнення особи від кримінальної відпо­відальності. Наприклад, в ч. З ст. 263 (незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами) передбачено, що особа, яка вчинила цей злочин звільняється від кримінальної відповідальності за умови, що вона доброві­льно здала органам влади зброю, бойові припаси, вибухові ре­човини чи вибухові пристрої. Подібні норми передбачено і в деяких інших статтях Кримінального кодексу України: ч. 2 ст. 111 КК (державна зрада); ч. 4 ст. 307 (незаконне виробниц-

Співучасть у злочині         33

тво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, переси­лання чи збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів) тощо. З цього випливає, що основна відмінність добровільної відмови від дійового каяття полягає в тому, що при добровільній відмові кримінальна відповідальність не на­стає взагалі.

Також різниця між цими двома поняттями полягає в тому, що відмова може відбуватися як у активній, так і в пасивній формі (дія або бездіяльність), а діяльне каяття завжди передба­чає вчинення активних дій, спрямованих на зменшення шкоди.

Слід також зауважити, що дійове каяття можливе місце при закінченому злочині, на відміну від добровільної відмови, яка неможлива при закінченому злочині, а лише на ранніх стадіях вчинення злочину.