Розділ V ДЕРЖАВА І ПРАВО СТАРОДАВНЬОГО КИТАЮ

1. Виникнення держави і права, їх періодизація

Стародавня історія Китаю здавна привертала увагу вчених багатьох країн. Проте наукове її вивчення почалося тільки з кінця XIX ст., причо­му спочатку воно йшло шляхом перекладання стародавніх пам'яток китайської літератури, на підставі яких і робилися різні припущення про шляхи розвитку давньокитайського суспільства. Скільки-небудь знач­них археологічних матеріалів, які могли б підтвердити вказівки літера­турних та історичних пам'яток про самобутність китайської культури, не було. У зв'язку з цим виникають різні концепції, теорії, припущення щодо походження китайського населення та його культури. Висловлю­валися, зокрема, думки, що китайська народність прибула на ці землі з Середньої Азії або Західного Сіньцзяну (американський вчений Ріхтго-фен); що китайська раса неспроможна до прогресу; робили спроби дове­сти "застійний" характер китайського суспільства та ін.

Тільки наприкінці XIX ст. досить своєрідно були виявлені необхідні речові докази щодо справжньої історії Китаю. Китайський історик Ван І-жун купив у знахарів лікувальний засіб — так звані кістки дракона, що виготовляли з тваринних кісток, знайдених у землі. На одній із та­ких кісток він виявив висічений ієрогліф. Так були відкриті знамениті написи на кістках тварин і панцирах черепах, зроблені у ХУІ-ХІ ст. до н.е., у часи правління династії Інь. Таких написів знайдено понад сто тисяч. Це було доказом того, що Китай не стояв осторонь стовпових шляхів розвитку людства, що китайське суспільство, перш ніж встано­вилися феодальні відносини, пройшло у своєму розвитку етапи первіс­нообщинного ладу і рабовласницької формації.

Велике значення у вивченні історії Китаю мають "Історичні запис­ки" (Ші цзи) Сима Цяня — батька китайських істориків (155-88 рр. до н.е.). Це перша зведена історія країни, що охоплює період від найдав­ніших часів до І ст. до н.е. Автор використав доступні у той період джерела (II—І ст. до н.е.), які, однак, з часом були втрачені.

Крім археологічних знахідок, виняткове значення для вивчення стародавньої історії Китаю мають пам'ятки китайської історії та літе­ратури "Шу цзін" і "Ші цзін" ("Книга історії" і "Книга пісень"), істо­ричні хроніки "Чуньцю", "Цзочжуань", політико-економічні тракта­ти "Іцзінь", "Сюньцзи" та ін.

Історію Стародавнього Китаю звичайно поділяють на періоди, які називаються в історичній літературі за іменем правлячих династій:

період Шан (Інь) — ХУПІ-ХИ ст. до н.е. — рабовласницький період;

період Чжоу (XI ст. - III ст. до н.е.) з пїдперіодами Чуньцю (VIII-V ст. до н.е.) і Чжаньго (V—III ст. до н.е.). У цьому періоді з підперіоду Чуньцю, як вважають, виникає феодалізм;

період Хань (III ст. до н.е. - III ст. н.е.).

Проте щодо часу виникнення феодальних відносин у країні навіть серед китайських дослідників-науковців немає єдності.

За кліматичними і природними умовами Китай можна поділити на три великі зони: 1) гірсько-пустинні райони Північно-Західного Китаю і Сікан-Тібетського плоскогір'я з різко континентальним кліма­том; 2) басейни рік Хуанхе і Янцзи з помірним теплим кліматом, з ро­дючими лесовими грунтами; 3) райони субтропіків у Південному і Південно-Західному Китаї.

Люди з'явились у Китаї в сиву давнину, ще в епоху нижнього палеоліту. Згодом формується переважно монголоїдна раса людей. У У-ІУ тисячоліттях до н.е. неолітичні племена й общини перехо­дять до осілого способу життя, примітивного землеробства, ремесла, скотарства. Первісна орда (стадо) переростає в первісні общини, які об'єднуються у племена, виникають багаті культури Яншао (3000-2200 рр. дон.е.),Луншань (2200-1700 рр. до н.е.) та ін. Північно-китайські пле­мена, скупчені в долинах Хуанхе і Янцзи, стали предками китайців, а інші неолітичні племена північно-східних, північно-західних та пів­денних районів країни — предками багатьох сучасних малих народів Китаю.

Час існування північнокитайських неолітичних племен збігається з періодом правління легендарної династії Ся, описаної в китайських хроніках. Це був, згідно з легендою, "золотий вік", коли країною пра­вили три царі та п'ять імператорів, кожен з яких дав населенню щось з необхідних речей: рибальські гачки, сіті, мотику і плуг; інший навчив будувати житла і палаци, ще один — ткати матерію на одяг, будувати іригаційні канали і греблі.

Північнокитайські племена мали в той час родовий лад. Родова община будувалась на кровній спорідненості, майно переходило у спад-

98

99

щину по материнській лінії. Основним заняттям людей було землероб­ство — вирощування рису, що вимагало, з одного боку, достатнього зрошування полів, з іншого — захисту їх від затоплення примхливою рікою. Займались також розведенням свійських тварин. Великого роз­витку досягло ткацтво, виготовлення керамічного посуду. Розвиваєть­ся обмін, торгівля.

Найвищу владу в роді мав старійшина, якого обирала вся общи­на, в тому числі жінки, думка яких мала велике значення. Старійшина керував також виконанням релігійних обрядів. Згодом ці функції пе­рейшли до шаманів-віщунів, частіше — до шаманок —"уші".

Кілька родів об'єднувалися у плем'я, на чолі якого стояв вибраний вождь. Його обирали з числа родових старійшин.

Внаслідок розвитку приватної власності, поглиблення соціального розшарування відбувається відокремлення родової верхівки від решти членів роду. Це засвідчують місця і багатство знайдених поховань.

У війнах між племенами, які відбуваються все частіше, зростає роль чоловіків-чужинців, які, одружившись, прийшли у плем'я. Вони навіть обирають, поряд з колишнім, свого вождя — воєначальника. Наявність двох вождів є характерною рисою первіснообщинного ладу в китайців. Зростає і роль військово-дружинної знаті. Війни сприяють накопичен­ню багатств, призводять і до ранньої появи рабства. Рабів стає щораз більше, на них покладаються найважчі роботи.

Специфічні умови виробництва, пов'язані з необхідністю керів­ництва колективними зусиллями общин, спрямованими на зрошення земель, попередження згубних наслідків розливів рік, а, отже, на буді­вництво розгалуженої системи іригаційних споруд, вирубування лісів для розчистки земель під посіви, необхідність захисту територій від набігів сусідів та, у свою чергу, організація воєнних набігів на них ■— зумовили все більше зростання влади племінних вождів — ванів. Вони формують свої військові дружини, влада їх стає спадковою. Виника­ють правлячі династії у племенах чи навіть союзах племен. Так, по се­редній течії Хуанхе жили племена, підлеглі династії Ся, по нижній течії і дельті ріки, а також узбережжі Східно-Китайського моря — династії Інь, на північному сході, північному заході та півдні від них жили ко­чові, скотарські племена цянів, ту, гуй, цюань тощо.

Наявність рудних копалин у Шандуні дало змогу іньським племе­нам раніше від інших вступити на шлях виготовлення бронзових зна­рядь, це привело до зростання продуктивності праці, а бронзова зброя допомагала вести успішні війни з сусідами.

Наприкінці III тис. до н.е. іньські племена, об'єднавшись у союз, захоп­люють чимало земель і здобичі у племен Ся та у кочовиків , у т.ч. рабів.

До початку П-го тисячоліття до н.е. процес розкладу первіснооб­щинного ладу виявився цілком очевидно. Він проходив у безперервній боротьбі як всередині племен, так і між племенами та їх союзами. Отож, поглиблення класового розшарування суспільства, майнової не­рівності, безперервні війни привели до ліквідації родового ладу і ство­рення держави.

Згідно з китайською історичною традицією та хроніками приблиз­но у XVIII ст. до н.е. (за найновішими даними — у 1600-1580 рр. до н.е.) правитель ван іньців Чентан, розбивши кочові північно-східні пле­мена, а потім — племена Ся, тобто завоювавши обширні території Північного Китаю, заснував державу і династію Шан (Інь).

Значні військові події були фактором, який прискорив чи завер­шив процес розпаду первіснообщинного ладу й утворення держави.

Давньокитайська держава сформувалась як рабовласницька за своєю суттю, її столицею у різний час були різні міста — Шанцю, Хао, Аньян та ін. Ван перетворюється з племінного вождя-воєначальника в обожнюваного правителя-царя, наділеного обширною владою. Ут­ворюється адміністративно-виконавчий апарат, що складається з чис­ленних управителів, намісників, військових командирів, жерців та ін., який допомагає ванові-цареві управляти масою общинників, тримати в покорі рабів. Утверджується верховна власність вана-царя на землю, чому сприяє уява про вана як про земне божество.

В 1360 р. до н.е. на престол вступив ван Паньген, котрий правив країною близько 30 років і з часів якого (та його наступників) дійшло багато написів на кістках тварин і черепах, численні предмети матері­альної культури, що дає змогу відтворити соціально-економічні відно­сини того часу. При ньому столиця держави була перенесена у район сучасного міста Аньян (провінція Хенань), де вона знаходилась майже три століття — до падіння династії Інь. Місто було великим політич­ним і торговельним центром іньців, займаючи площу понад 6 км2, було обнесено дерев'яною стіною і ровами, мало численні храми, водопровід, житлові будинки аристократів, царські палаци. В інших районах Ки­таю подібних міст археологічні розкопки не виявили.

Інське суспільство, в період якого відбувається перехід від нео­літу до бронзового віку, характеризується низкою нововведень: це і бронзове лиття, великі гробниці — мавзолеї, де зазвичай приноси­лись масові людські жертви, це поява бойових колісниць, це численні війни, порівняно розвинена писемність, поглиблена соціальна ди­ференціація.

І що найголовніше для юристів-правознавців — це виникнення Давньокитайської державності, перетворення племінного вождя у

100

101

правителя, вана-царя, влада якого спадкова, це формування апарату управління в центрі й на місцях, професійних збройних сил, тобто так званої публічної влади, відокремленої від народу.

Поступово оформляється й інший елемент державності — поділ держави і населення на територіальні одиниці, прикріплення населен­ня до певної території. З XIV ст. до н.е. повністю припиняються часті до цього часу переселення іньців, населення міцно зв'язане зі своєю територією. У написах на кістках згадується розмежування на західні, східні, північні, південні, центральні землі, з'являється суто територі­альне поняття "і" — поселення, а столиця називається "Да і" — велике поселення.

Одночасно з появою публічної влади, відокремленої від народу, складається стародавнє китайське право. У родовій общині основним засобом впливу на осіб, котрі не дотримувались загальноприйнятих звичаїв і правил поведінки, був публічний осуд. У Стародавньому Китаї він виявлявся у специфічній формі — винного виділяли серед людей, розмальовуючи його одяг і шапку, тим самим піддаючи загальній ганьбі та зневазі. Але у міру виникнення і розвитку держави до винних застосовуються значно дійовіші міри покарання: биття палицями, тілесні пошкодження, перетворення у рабів.

Процес виникнення давньокитайського права відбитий також у різних джерелах у взаємовідносинах підданих і правителя, людей різних соціальних верств, батьків і дітей тощо. Правові норми захи­щали інтереси правлячої верхівки суспільства, і їх виконання забезпе­чувалось примусовою силою держави.

У соціальному і політичному розвитку народів всього басейну ріки Хуанхе значні зміни відбулись у зв'язку із завоюванням цар­ства Інь наприкінці XII ст. до н.е. чжоуськими племенами, які прий­шли з північного заходу. Вони підкорили населення всього Північно­го Китаю, численні розрізнені родоплемінні общини і племена, що перебували на різних ступенях розпаду родових відносин.

Чжоуський верховний вождь Уван позбавив влади останнього пра­вителя династії Інь Дісіня, проголосив себе верховним ваном завойо­ваних територій, поклавши початок новій династії — Чжоу. Завойо­вані землі він передав, розділивши їх на провінції, у спадкове володін­ня своїм наближеним, які одночасно одержали різні титули. Спочатку центральна влада була міцною, однак з VIII ст. до н.е. удільні правителі починають набувати все більшої незалежності. Влада вана обмежуєть­ся його володінням — доменом. Стаючи місцевими царками, удільні правителі самі починають наділяти землі за службу, обростаючи свої­ми васалами, своїм апаратом управління.

Отже, у чжоуській державі починається роздрібленість із характер­ними для неї міжусобними чварами, війнами, боротьбою за централь­ний престол, захопленням дрібніших царств більшими, сильнішими. За гегемонію в країні боролися головно правителі семи найбільших царств — Чу, Ці, Цінь, Цзінь, У, Юе, Сун.

Безперервні війни призвели до економічного занепаду, знищення іригаційних систем, міст, сіл, зрештою — до зрозуміння необхідності встановлення миру, зближення народів Китаю. Нові погляди, настрої стали активно поширюватися проповідниками конфуціанської релігії. Починають посилюватися економічні та культурні контакти різних районів і народів, що приводить до їх зближення, групування навколо названих семи крупних китайських царств.

В історії Стародавнього Китаю V століття до н.е. у багатьох відно­шеннях стало переломним. У цей час зароджується дія тих факторів, які приводять до об'єднання окремих царств в єдину імперію, єдину дер­жаву, де панівною політичною ідеологією стало конфуціанство.

Виплавлення заліза, поширення залізних знарядь праці сприяють різкому піднесенню економіки. Освоєння нових земель, поліпшення іригаційних споруд, зростання сільськогосподарського і ремісного виробництва сприяють розвитку товарно-грошових відносин, скла­данню внутрішнього ринку, виділенню купецтва.

За цих умов відбувається інтенсивний розпад общинної власності на землю й утвердження приватної власності, створення крупного при­ватного землеволодіння. В останні два-три століття до н.е., що на­звані епохою "Чжаньго", тобто "Держав, що борються", чітко виявля­ється протиборство двох тенденцій у розвитку китайського суспільства. Перша — це тенденція створення великих приватних земельних во­лодінь, отже, шлях роздрібленості, міжусобиць. Друга—зміцнення дер­жавної власності на землю і створення єдиної централізованої держа­ви. Утверджується другий шлях, носієм якого виступає царство Цінь. Воно різними способами, переважно війнами, приєднує до своєї тери­торії низку сусідніх держав. У 221 р. до н.е. правитель Цінь проголосив себе Цінь Шіхуанді, тобто "цінським першим імператором".

Китай стає єдиною і могутньою централізованою державою. На цей час завершується також тривалий процес складання єдиної китайської народності, чому сприяє політичне, економічне і культурне об'єднан­ня країни.

Цінь Шіхуанді проводив широку завойовницьку політику. До Ки­тайської держави були приєднані обширні області на півночі, заході та півдні країни, населені не китайськими народностями. За цього імпе­ратора Китайська держава займала велику територію, її кордони про-

102

103

стягалися на півночі до центральних районів Монголії, на півдні — до В'єтнаму, на заході — до пустелі Такламакан, на сході — до Кореї. Цінь Шіхуанді дбав про економічний розвиток країни. Китайська культура широко проникає в інші регіони азіатського континенту.

Щоб запобігти можливим виступам колишніх правителів і знаті підкорених областей, імператор розпорядився 120 тисячам членів ари­стократичних сімей з усієї країни оселитися у столиці. Він активно про­довжує будівництво Великої Китайської стіни, розпочате ще IV ст. до н.е. Згодом вона перетвориться у потужну оборонну споруду протяж­ністю понад 4 тис. км при висоті від 6 до 10 м і приблизно такій же ширині. На її будівництві, а також численних палаців, міських мурів працювали десятки тисяч рабів, сила-силенна селян і ремісників, яких зганяли на будівництво з усієї країни.

Тяжке становище народних мас викликало численні бунти і по­встання. Один з керівників повсталих, селянський староста Лю Бан в 207 р. до н.е. захопив столицю імперії. До повсталих примкнули всі сепаратистськи налаштовані сили. В 202 р. до н.е. Лю Бан був проголо­шений верховним правителем-імператором під ім'ям Гао Ді, започат­кувавши нову династію — Хань. Щоб зміцнити своє становище, імпе­ратори ханьської династії проводять заходи, спрямовані на зміцнен­ня державної влади й економіки країни. Передусім зміцнюється цент­ральний державний апарат, обмежуються права спадкової знаті. Для збільшення державних прибутків запроваджується відкупна система збирання податків, проводиться широкий продаж титулів. Проводить­ся політика заохочення землеробства, розширюється будівництво іри­гаційних споруд. У перші роки були зроблені деякі поступки на ко­ристь селян: земельний податок знижено до 1/15 частини врожаю, а в 60-х роках II ст. до н.е. селян було двічі звільнено від сплати щорічних податків. Влада в селах здійснювалася виборними старійшинами, яких затверджували місцеві урядовці.

На початку нашої ери імператор Ван Ман, коли внутрішня ситуа­ція знову ускладнилася, чиновництво і великі землевласники тяжко експлуатували низи, провів в інтересах широких верств населення ре­форми. Земля, що належала аристократії, була конфіскована. Всі поля оголошувалися власністю держави. Заборонялося купувати і продава­ти землю, рабів. Кожна сім'я одержала в користування земельний наділ розміром 100 му. Місцевим властям заборонено карбувати монету. Збільшено податки на торговців, встановлено роздачу грошей бідним, на жертвоприношення і похорони.

Не всі ці реформи були запроваджені у практику, доведені до кінця. Так, незабаром Ван Ман скасував указ про оголошення землі держав-

ною власністю, дозволив її купівлю і продаж, як і рабів. Після смерті Ван Мана в Китаї тривала боротьба за престол. Продовжувалися по­встання, на країну часто нападали гунни та інші вороги.

У 220 р. династія Хань припинила існування. Єдиний Китай був знову поділений на кілька держав.

2. Суспільний лад

Основним заняттям населення в епоху Шан (Інь) було, як зазнача­лось, землеробство. Природні умови, розселення іньців (м'який по­мірний клімат, родючі лесові грунти, наявність розвиненої річкової системи) сприяли цьому. Вирощували переважно рис, просо, пшени­цю. Існував календар чіткої регламентації строків сільськогосподарсь­ких робіт. У ньому також постійно позначалися всі значні природні явища — посухи, повені, затемнення сонця і місяця тощо. Велика ува­га до його дотримання з боку всього населення, вана, жерців зафіксо­вана в усіх старокитайських джерелах. Початок польових робіт вигля­дав як велике обрядове свято із жертвоприношенням.

Значного поширення набули садівництво і городництво. В цю епо­ху вдосконалюються знаряддя праці, спеціалізація. Для їх виготовлен­ня використовували дерево, камінь, бронзу. В сільському господарстві як тяглова сила широко використовуються свійські тварини, навіть приручені слони. Скотарство, рибальство і полювання мали допоміж­не значення, зате активно розвивалося ремісниче виробництво. Воно швидко відокремилося від сільського господарства і перетворилося в самостійну галузь виробництва, притому зі своєю спеціалізацією. Скуп­чене у великих містах Іньської держави, воно перебувало під контро­лем центральних властей, зокрема, ливарне, виготовлення зброї, кінської упряжі для армії, предметів розкоші та ін.

Іньські ремісники-майстри славились у всьому Китаї і далеко за його межами. Успішно розвивалося також прядіння і ткацтво.

Успіхи в розвитку сільського господарства і ремесла викликали розвиток торгівлі — як всередині Іньської держави, так і між іньцями та їх сусідами. Центрами торгівлі, де виникають ринки, стають міста. Особливо це спостерігається в епоху Чжоу, коли виділяються ско­тарські й землеробські райони, виробництво втрачає свій замкнутий, натуральний характер, торгівля стає регулярнішою, розвиваються товарно-грошові відносини. Спочатку грошовими одиницями були черепашки каурі, потім монети — бронзові, залізні, срібні, золоті.

В епоху Цінь з метою зміцнення економічних зв'язків між окреми-

104

105

ми районами країни будували дороги, мости. Відбулася грошова рефор­ма, уніфікація одиниць міри й ваги.

Значний перелом у розвитку виробництва настає в VII-VI ст. до н.е., коли в Китаї освоюються плавка й обробка заліза.

В шан-іньському (ХУІ-ХИ ст. до н.е.) і ранньочжоуському (ХІ-Х ст. до н.е.) періодах здійснюється перехід від общинно-родового до класо­вого суспільства. Вже після "перевороту Чентана" первісна родова об­щина почала руйнуватися, замість неї виникла сільська, територіальна, що дістала назву "І" — поселення. На думку китайських істориків, "І" була територією з певним населенням і становила економічно-адміні­стративну одиницю. В цих общинах-поселеннях було об'єднане фак­тично все сільське населення країни.

Китайський історик У Цзе зазначає, що "І" виникло спочатку як по­селення переважно кровних родичів. Земля общини "І" в період Інь була власністю держави, і члени "І" платили певний податок за право корис­тування цією землею. Крім того, в нагороду за зроблені правлячому дому послуги видатним воєначальникам і старійшинам родів виділяли ділянки на завойованих землях, які мали бути заселені й на яких треба було збудувати поселення; ці дарунки також називалися "І".

Знать. У зв'язку з економічним розвитком країни, систематичними війнами, пов'язаними з ними загарбаннями і збільшенням кількості рабів виникають класовостанові границі між різними соціальними вер­ствами населення. Вже в епоху пізнього Шань-Інь та раннього Чжоу формуються верстви світсько-духовної знаті, вільних селян-общин-ників та безправних слуг і рабів. До аристократичної знаті належали такі групи осіб: 1) ван та вся його рідня; 2) правителі окремих областей з ріднею, воєначальники, вищі чиновники державного апарату; 3) жерці, гадателі, віщуни; 4) вожді та старійшини підкорених племен, так звані панбо.

Трохи нижче від світської і жрецької та родової аристократії сто­яли дрібніші чиновники, наглядачі за рабами, переписувачі, воїни-охо-ронці вана, царських палаців тощо, тобто своєрідна гвардія.

При Чжоу в становій ієрархії пануючого класу оформляється де­кілька розрядів — соціальних рангів. Верхівку цієї піраміди займає ван; далі йдуть підпорядковані йому місцеві правителі-гуни; потім — най­ближчі помічники правителя, різні високі урядовці-сановники — ціни, дафу (кожне з цих звань мало ще три ступені) і рядова знать — ші.

Відповідно до рангу представники аристократії наділялись певни­ми правами. Життя, здоров'я і майно рабовласницької знаті держава захищала суворими заходами. Для сановників і вищих урядовців існу­вали навіть спеціальні привілеї при призначенні покарань. На цій ос-

нові в період Чжоу виникає спадкова аристократія, яка складається з членів знатних родин, володільців пожалуваних територій тощо. її представники обіймали найважливіші посади в державному апараті, до того ж передаючи їх у спадок синам чи іншим родичам. Крім того, вони володіли великими маєтками з рабами та іншим населенням, переда­ним їм разом з пожалуваними землями.

Поряд з цим у V—III ст. до н.е. у верхівці суспільства відбуваються певні зміни. Зріс вплив так званої нової знаті — крупних лихварів — банкірів, купців, власників майстерень тощо. Ці люди теж проникають у державний апарат. У ньому появляється багато осіб, що вийшли з різних верств населення, отже, не були пов'язані кровною споріднені­стю з аристократією, хоча стали дуже впливовими.

Відчутний удар родовій аристократії був завданий реформами в IV ст. до н.е. у період Цінь. Встановлено ранги знатності, які присвою­валися не за аристократичне походження, а за заслуги перед правите­лем. Всього встановлено 20 таких рангів, причому^ 243 р. до н.е. дозво­лено їх купувати. Отже, докорінно змінився принцип отримання рангів знатності. Аристократія потрапляла у пряму залежність від правителя, який з цього часу визначав, наскільки відданість, здібності, багатство претендента заслуговують присвоєння того чи іншого рангу. У відпо­відності до рангу строго регламентувався одяг та інші відзнаки чи при­краси. Ранг визначав розміри житла і землі, кількість рабів, розмір платні. Ті, котрі мали заслуги, отримували всіляки пільги і привілеї, які не мали — не могли бути внесені у списки привілейованих, тобто у ранги, незва­жаючи на багатство і знатність.

Отже, у законодавчому порядку на перше місце висувалась нова знать — військова, торговельно-лихварська. Вона відтісняє на задній план більшість старої знаті, частково зливається з нею.

Загалом не зважаючи на наявність різних прошарків всередині правлячої верхівки суспільства, клас рабовласників був панівним, ма­ючи економічну могутність і політичну владу.

Селяни-общинники і ремісники, дрібні торговці. Це була друга, най-численніша верства вільного населення Стародавнього Китаю. Селя­ни-общинники, що згадуються в джерелах як мінь (народ), сяомінь (дрібний люд), існували впродовж усього рабовласницького періоду в Китаї. Відбувалися різні зміни, процеси розшарування і диференціації, але загалом селяни продовжували існувати.

Згідно зі стародавньою пам'яткою "Цзочжуань", держава Інь поді­лялася на 13 родів, за "Шіцзі" — на 21 рід. Поки що точно не встанов­лена роль організацій, які називалися родами, в іньському суспільстві. Проте одні й ті самі терміни, що означають то рід, то територіальну

106

107

общину, дають змогу припустити: родом називалась, за традицією, община "І".

Отже, все вільне селянське населення Інь об'єднувалося в територі­альні общини — численні за кількістю населення і великі за територією. До складу кожної общини входило декілька великих груп або сімей. Таких сімей у складі общини налічувалось від декількох сотень до ти­сячі. Жили вони компактно, займаючи іноді декілька поселень — лі.

Кожна територіальна община володіла землею, що для неї виділяв ван. Землекористування в цей час у Китаї пов'язують з так званою си­стемою цзиньтянь ("колодяжних полів"). Суть її зводилась до того, що отримана від вана земля поділялась в общині на дві частини: "за­гальне поле" (гун) і "приватні" поля. На загальному полі працювали спільно, всім колективом, а урожай з нього повністю надходив ванучи іншій особі, якій ван передав у володіння цю територію.

В загальному користуванні общини були також пасовища, ліси, водойми.

"Приватна" земля розділялася на ділянки, які передавались в ко­ристування окремих селянських родин. За ці ділянки селяни теж по­винні були платити податок державі, вану, а також вносити пожертву­вання у фонд общини, що призначався для культових потреб. Орна земля періодично перерозподілялася між общинниками.

Знаряддя праці, худоба, насіннєвий фонд перебували у приватній власності селян. Селяни виконували також військову, будівельну, гу­жову і інші повинності. Крім територіальних зв'язків, члени общини об'єднувалися традицією спільних культових свят, збереженням норм звичаєвого права. Всі члени общини вели походження від одного спільного предка, якому вони поклонялися. В кожній общині існувала своя кумирня, де влаштовувалися різні обрядові церемонії. Кожна община мала родове кладовище. Всі сім'ї були зв'язані круговою по­рукою перед державою: будь-який злочин однієї особи тягнув за со­бою покарання всієї общини.

Розвиток товарно-грошових відносин, поглиблення майнової ди­ференціації всередині общини призводять до того, що вже в період Чжоу порушується традиційний принцип розподілу в общині землі. Родова аристократія (так звані памбо), користуючись своїми посада­ми старійшин, розподілювачів сільськогосподарських робіт та інших захоплювали кращі ділянки, які переходили у спадок. Вона привлас­нювала й частину доходів з фонду общини, збагачувалася. У зв'язку з цим відбуваються зміни у системі обкладення податками. Податки починають персоніфікуватися, їх розмір і види залежать від кількості оброблюваної землі. З VI ст. до н.е. земельні ділянки напостійно за-

кріплюються за окремими домогосподарствами."Спільні" землі зни­кають, їх теж розділяють між селянами.

Найповніше ліквідація системи цзиньтянь була проведена внаслі­док реформи Шан Яна в 350 р. до н.е. Була дозволена купівля-продаж земель, встановлені податки натурою і грішми з кожного землевлас­ника чи володільця. Податковий гніт все більше зростає, оскільки пер­манентні війни, створення великої постійної армії, розбухання чинов­ницького бюрократичного апарату вимагають великих коштів. Це призводить до розорення рядових общинників і розвитку лихварства. Щоб розплатитися з боргами, селяни стали продавати у рабство своїх дітей і самі часто перетворювалися на рабів.

Отже, селянство розорювалось, втрачало свою землю, іноді й сво­боду, а одночасно відбувалося збагачення і концентрація земельної власності в руках общинної верхівки.

В часи Ціньської і Ханьських династій появляються зародки нових, феодальних відносин. Розвивається дрібна оренда землі, у значних мас­штабах використовується праця найманих працівників у землеробстві. Історичні джерела періоду Хань часто згадують про захоплення се­лянських земель, розорення й обезземелення общинників. Землі окре­мих осіб із знаті простягалися "від області до області", а їх вплив і вла­да безперервно зростали. Це були вже господарства нового, феодаль­ного типу, які грунтувалися на використанні праці залежних селян-орендаторів.

Всі ці переміни викликали різке загострення соціальних протиріч. Форми пасивного протесту змінювалися відкритими бунтами і по­встаннями. Навіть сама держава намагалась іноді обмежити потреби феодальної знаті, шляхом реформ пом'якшити гострі класові проти­річчя в країні. Але ці спроби були нерішучими, не доведеними до кінця. Бунти тривали. Так, 209 р. до н.е. імперію Цінь охопило велике селянське повстання під проводом Чень Шена і У Гуана. Хоч воно і було приду­шене, але викликало невдовзі народну війну, внаслідок якої впала імпе­рія Цінь. Проте й історія династії Хань, що наступила після Цінь, була заповнена майже безперервними народними виступами. У 18 р. н.е. ви­бухає повстання "червонобрових", які навіть здобули столицю держа­ви, обрали свого імператора, котрий, однак, не утримався на троні; 184 р. почалось повстання селян і рабів, відоме як повстання "жовтих пов'язок" (вони носили їх як відмітний знак), що тривало понад 20 р.; потім повстання "армії Чорної гори", що підірвало могутність династії Хань і привело її до падіння.

Раби. Вони знаходились на протилежному, безправному полюсі дав­ньокитайського суспільства. Джерела рабства були різні. Основне —

108

109

військовий полон. Крім того, іньські правителі отримували рабів від підкорених племен у вигляді данини. В часи Чжоу практикувалось пе­ретворення у рабів злочинців та членів їх сімей. Рабами ставали розо­рені селяни-общинники зі своїми дружинами і дітьми. Часто мав місце продаж бідняками у рабство своїх дітей. У рабів перетворювали схоп­лених волоцюг, жебраків, бездомних. В епоху Цінь і Хань було пошире­не боргове рабство.

Єдиного найменування для рабів в Китаї не існувало. Існували їх назви залежно від джерела рабства, статі, віку, виду роботи, приналеж­ності тощо. Так, раби, зайняті у землеробстві та хатньому господарстві, звались "пу", "чень", "і", "чжун", "цзень"; в скотарстві — "ну"; в ре­меслі, торгівлі — "сі", "доу", "ю"; "юй" і "ше" — які служили на військо­вих колісницях візниками і використовувались на полюваннях.

Отже, праця рабів використовувалась в усіх сферах виробництва, торгівлі, на війні, а також у ремеслі, зокрема в державному, зосеред­женому переважно в столиці держави. Багато рабів працювало на бу­дівництві розкішних палаців і храмів, гробниць-могил, прокладанні доріг, будівництві іригаційних споруд, Великої Китайської стіни та ін.

Раби стосовно форм власності поділялись на державних, якими розпоряджався ван, храмових, приватних і общинних, що належали общині загалом.

Раби у давньокитайській державі були повністю безправні, їх мож­на було продавати, купувати, дарувати, передавати у спадок, їм не доз­волялося мати сім'ю. За непослух, злочини проти господарів чи влади їх жорстоко катували, страчували або таврували обличчя. Раби зазви­чай працювали у кайданах, під контролем наглядачів. Був поширений звичай приносити рабів у жертву на честь обожнюваних предків, богів чи сил природи. їх вбивали і ховали разом з тілом померлого господаря.

3. Державний устрій

Центральні органи влади й управління. Як і в інших країнах Стародавнього Сходу, в Китаї існувала деспотична форма правління з великим і громіздким державним апаратом. Це було потрібно для організації передусім великомасштабних суспільних робіт, зазвичай іригаційних, що зумовлювалося економічними потребами країни, не­обхідністю тримати в покорі масу рабів, бідні верстви власних грома­дян, а також експансіоністським характером давньокитайської держа­ви, яка постійно з кимось воювала, захищалась або нападала.

Тенденція до монополізації главою держави всієї повноти влади

проявилася дуже швидко, ще в іньському Китаї, де спочатку не існува­ло1 чіткого порядку престолоспадкування — спадкували брати, сини, племінники. Наприкінці Інь престол передавався до найстаршого сина. В цей час складається й адміністративний апарат, у якому чиновники з покоління в покоління обіймали одні і ті ж посади, які передавались у спадок, проте з дозволу вана.

Уже в період пізнього Шан (Інь) правитель зосереджує не тільки всі функції управління країною, організатора економіки, а й верховного жерця, військового вождя тощо. Це й знайшло відбиток у появі титула "ван" — верховного правителя всієї країни. В іньських написах іден­тичним терміном "ван" для позначення правителя держави є терміни "ді" і "цзи". "Ді" походить від слова "Шанді" — найвищого божества, представником якого на землі є"3емний ді", або "Нижній ді", тобто "ван". Згодом "ді" означало "імператор" або "цар". "Цзи" має буквальне зна­чення "син" а в даному випадку — це титул царя, "сина божества". Він широко вживався і в інші періоди історії Китаю.

Ван користувався необмеженою, деспотичною владою. Йому на­лежала вся земля в державі. Він був найбільшим рабовласником. Іньські написи засвідчують, що в державі все робилося з наказу вана: "Ван на­казав збудувати палац", "Ван наказав послати рабів прокопати канал", "Ван наказав цянам виступити у похід проти ту" тощо.

Все населення держави Шань-Інь, а також усі підлеглі племена по­винні були беззаперечно підкорятися вану; за непослух піддавали жор­стоким покаранням. Ван був верховним воєначальником, особисто очолював всі більші походи іньців проти сусідніх племен з метою за­гарбання нових територій і полонених, був також першосвящеником; тільки він мав право робити жертвоприношення Небові. Йому відда­вали шану як "синові Неба", і ця назва згодом (у ранньочжоуський період) перетворюється в офіційний титул ■— "Тяньцзи". Його нази­вають "батьком і матір'ю" підданих, народ не мав права вимовляти його ім'я, щоб не осквернити Неба. Померлого вана ховали у великій гробниці-могилі, приносячи в жертву і ховаючи у тій же могилі його слуг, рабів, дружину, численні дари — все, що могло служити йому в потойбічному світі.

Великою була влада вана і в початковий період Чжоу, коли вона поширювалась не тільки на царські володіння, а й на підлеглі тери­торії правителів різних рангів.

Розпад держави Чжоу потягнув за собою значне послаблення вла­ди вана. Зросло значення місцевих правителів, так званих чжоу хоу, які вийшли з його підпорядкування і стали укладати між собою на з'їздах "клятвенні договори" про союз і взаємну підтримку. Проте ут-

ПО

111

вердження династії Цінь, при якій країна знову була об'єднана, різко посилило могутність верховного правителя.

В ціньсько-ханьському Китаї формується централізована деспо­тична імперія. Перемогу централізаторських тенденцій можна пояс­нити низкою сприятливих обставин і причин. Це, зокрема, етнічна ду­ховна і культурна спільність більшості населення Китаю, яка почала формуватися в результаті асиміляції племен ще в Іньській державі. Власне іньське суспільство, іньська народність, культура лягли в осно­ву китайської народності та культури. Це комплекс соціально-еконо­мічних причин, який об'єктивно вимагає створення єдиної системи господарства, єдиного внутрішнього ринку, єдиної системи мір, ваг, грошей, митної політики. Це усвідомлення найдалекогляднішими пред­ставниками правлячих кіл Китаю необхідності об'єднання, припинен­ня постійної міжусобної боротьби "всіх проти всіх", що дуже послаб­лювала країну. їхня підтримка політики створення міцної централізо­ваної влади виразилася у поширенні в епоху Чжаньго ідеології легістів, тобто прихильників міцної бюрократичної держави, строгих, обов'яз­кових для всіх законів, які б становили основу державного управління.

"Влада — це те, чим володіє лише правитель", — писав у IV ст. до н.е. Шан Ян, один з ідеологів легізму і державний діяч Ціньської імперії. Діяльність легістів, котрі відстоювали в якості домінуючих інтереси правителя, держави, казни, була відповіддю на сваволю місцевих пра­вителів, розвиток приватної земельної власності, що загрожувала тра­диційній системі експлуатації селянсько-общинних мас.

Власне Шан Ян провів серію реформ, про які вже згадувалося і які вели до централізації царства Цінь (введення єдиного податку на зем­лю залежно від розміру землеволодіння, чіткого адміністративно-те­риторіального поділу, кругова порука в десяти- і п'ятидвірках, заборо­на кровної помсти, введення єдиної міри, ваги тощо).

Політика легістів у царстві Цінь завдала серйозного удару головно­му противнику централізації — потомственній титулованій аристо­кратії, оскільки згідно з новим положенням про ранги знатності вони присвоювались не у зв'язку з аристократичним походженням, а за зас­луги перед правителем.

Засновник Ціньської династії Інь Чжен, котрий прийняв у 221 р. до н.е. титул найвищого імператора — хуанді, відомий в історії під іменем Цінь Шихуана, знову зосередив у своїх руках всю повноту вла­ди. Він правив жорстоко, свавільно, нещадно розправлявся з всіляки­ми проявами невдоволення — чи то знаті, чи широких верств населен­ня. Вся зброя у приватних осіб була конфіскована, знищені приватні замки, інші оборонні споруди. За його наказом були живими закопані

у землю 460 конфуціанців, котрі виступали проти сваволі імператора, спалено численні стародавні книги, манускрипти.

Владу монарха у ціньсько-ханьському Китаї знову почали обожню­вати. Вважалось, що він отримує повеління всемогутнього Неба на управління країною, яка називалася "Піднебесною". Небесний влади­ка дає йому в управління і населення всієї країни, а також землі далеких некитайських "варварських" народів. Отже, вже тоді насаджувалась думка про китайського імператора як владики всіх китайських, а також відомих і невідомих некитайських земель. Саме в ці часи появляється твердження, що "всюди під обширним Небом немає такої землі, яка б не належала вану".

В розпорядженні верховного правителя знаходився численний, роз­галужений апарат управління, на який він опирався, здійснюючи свою владу. До його складу, з одного боку, належали близькі та дальші ро­дичі правителя, а з іншого — його особисті слуги та довірені урядовці. Це відобразилося на назвах службових осіб і їх становищі в державі.

У джерелах епохи Шан (Інь) зустрічається близько 20 офіційних титулів. Цих службових осіб за їх функціями можна розділити на три категорії. До першої належать цивільні урядовці, які допомагали вану в різних видах адміністративної роботи. До другої — військові команди­ри (вищих рангів), до третьої — різні дорадники, консультанти, літо­писці, ворожбити та ін.

У період Чжоу центральні органи управління стали ще більше роз­виненими і різноманітними. Уточнено розподіл функцій між органа­ми й окремими урядовцями. При цьому, як засвідчують джерела, чжоу-ці в управлінні державою багато чого перейняли в іньців. Тому тут збе­рігалась значна спадкоємність у структурі та функціях державного ме­ханізму.

Найвищим після вана сановником в період Чжоу був сян. Він без­посередньо керував всіма вищими урядовцями, виконував різні дору­чення вана — державні та особисті, зосереджував всі нитки управлін­ня країною. Від імені вана він здійснював верховне судочинство, за його дорученням командував армією тощо. Сяном зазвичай був якийсь родич правителя або особливо довірена інша особа.

В числі інших вищих сановників джерела подають ще трьох го­ловних дорадників вана. Один з них називався великим вихователем (тайбао), другий — великим вчителем (тайші), третій — великим на­ставником (тайфу). Вони виховували і навчали спадкоємця престолу, а коли він ставав ваном, то були його довіреними дорадниками.

Безпосереднє управління найважливішими галузями державного життя здійснювалося вищими державними урядовцями. Особливе

112

113

місце серед них посідає п'ять осіб. Це: сама — вищий військово-адмі­ністративний чиновник, який командував військом. Вище від нього в цій сфері стояли тільки сян і, звичайно, ван. Сикун відав громадськи­ми роботами, питаннями землеробства, торгівлі, ремесла, наглядав за справністю іригаційних систем. Ситу займався питаннями, пов'яза­ними з повинностями населення, сплатою податків, стягненням дани­ни з підлеглих народів. Сикоу відав накладенням покарань. Ще один вищий чиновник відав культом. Він контролював виконання релігій­них обрядів, принесення жертв предкам чжоуських ванів та ін.

В столиці, зокрема при палаці вана, було немало інших високих чинів. Вони обслуговували палац, все палацове господарство, викону­вали різні доручення вана і найвищих чиновників, оберігали царську скарбницю, забезпечували палац усім необхідним.

Важливу роль відігравали в період Чжоу писарі та історіографи, в руках яких знаходились ведення документації, різних книг, хронік та ін.

Отже, в Стародавньому Китаї оформляється типова двірцево-вот-чинна система управління з трьома основними відомствами: внутрішніх справ, військових справ і громадських робіт. Ці ж засади управління збереглись і в наступні періоди, хоча створення централізованої імперії зумовило деякі зміни у центральному апараті. Як засвідчують джере­ла, ван Цінь Шихуан "навів порядок у країні, ввів єдине законополо­ження і єдину (нову) систему управління".

Найближчим помічником імператора (у ціньський період) стає перший дорадник — ченсян, котрого призначає сам імператор. Він очолює роботу всього державного апарату і реалізує всі вказівки імпе­ратора. Важлива роль належить тайвею — командувачеві всіма зброй­ними силами імперії. Особливе місце в центральному апараті посідав шаофу, що відав збором податків "з гір, морів, штучних водойм і озер". В його підпорядкуванні знаходились службовці, котрі відповідали за будівництво і ремонт зрошувальних споруд, водойм і збір податків за користування іригаційними спорудами; також ті, хто збирав податки за видобуток солі, розробку корисних копалин, виплавку заліза та ін.

За зберігання зібраного з населення продовольства відповідав "на­чальник імператорських складів". Питання судочинства і покарань на­лежало до компетенції тінвея; він "відав усіма законами про покаран­ня". Окремі чиновники здійснювали управління різними народами і племенами, що залежали від імперії. Були чиновники, які відали спра­вами, пов'язаними з членами імператорського роду. Один з чинов­ників відповідав за царських охоронців; інший — за вартових царсь­кого палацу; ще інший — за здійснення релігійних обрядів у палаці,

принесення жертв. Спеціальні чиновники розслідували всілякі змови, злочини, спрямовані проти імператора.

Поведінку, працю, побут царських чиновників контролював один з найвпливовіших сановників — юйші дафу, який мав численних по­мічників, інформаторів, шпигунів. Цей сановник відповідав і за дер­жавний архів, зберігав різні документи, звітйГміжнародні договори та ін. Отже, ці троє сановників — ченсян, тайвей і юйші дафу — дістали назву "трьох гунів", "підвалин" Ціньської імперії.

У Ціньській імперії чітко проявляються ознаки східної деспотії, що виникає в Китаї, — державної форми, якій притаманні необмежений характер влади правителя, двірцева система управління, наявність трьох основних відомств у державному управлінні, поєднання суворої централізації з системою общинного самоуправління.

Крім трьох основних відомств, що продовжують розвиватися, вдос­коналюватися, розростатися, як у Ціньський період, так і ранній при династії Хань (206 р. до н.е. - 25 р. н.е.), в центральному апараті держа­ви існували й інші відомства: судове, обрядів, землеробства, ремесла, імператорського двору, двірцевої охорони. їхні керівники завжди запрошувались до імператора на наради, де обговорювались важливі питання державного життя.

В імперії Хань державний апарат Китаю серйозних змін не зазнав: вся ціньська система органів і службових осіб продовжувала діяти.

Обов'язки першого міністра, канцлера продовжував виконувати ченсян. Щоправда, спочатку їх було два — "лівий" і "правий", потім — один. Функції його розширились: належало розробляти фінансову політику держави, іншими словами, складати бюджет, контролювати надходження і видатки. Він же відповідав за оборону країни, військові приготування.

Оформилось особливе відомство обрядів, яке очолював верхов­ний жрець. Уніфіковані релігійні ритуали мали служити соціальному згуртуванню, вихованню населення у дусі признання непорушності та святості існуючих порядків. Характерно, що верховний жрець здійсню­вав нагляд над створеною в 124 р. до н.е. імператорською академією, що готувала кадри високопоставлених урядовців.

Створено відомство цензури, очолене верховним цензором. Чи­новники цього відомства пильно стояли на варті існуючих порядків як у центрі, так і на місцях. Вони були "очима і вухами" імператора, стежи­ли за благонадійністю службовців всієї держави, розслідували відповідні справи.

Загалом порівняно з державним апаратом інших давньосхідних дес­потій навіть центральний апарат Стародавнього Китаю вирізнявся ба-

114

115

гаточисельністю, більшим обсягом повноважень, що визначало й більшу соціальну значущість, питому вагу, престиж чиновництва.

Місцеве управління. Держава, яка виникла в Китаї у період пізнього Шан (Інь), не була єдиним, цілісним організмом з міцною централізуючою владою. Навпаки, джерела зображають Стародавній Китай як сукупність великої кількості територіальних колективів чи володінь зі своїми вождями — правителями, котрі підпорядковувались верховній владі іньськогр вана. Відомо декілька термінів їх титулів (мож­ливо, рангів) — фан, хоу, бо, цзи та ін. Потім їх називають терміном "чжоухоу".

Між цими правителями-вождями і ваном склалась певна система взаємовідносин, близька до системи сюзеренітету — васалітету. Чжоу­хоу повинні були регулярно з'являтися у вана, що було виразом ви­знання влади останнього, підпорядкування йому. Ван мав право вида­вати їм розпорядження стосовно різних аспектів господарського жит­тя, військової справи. Місцеві правителі були зобов'язані приводити вану при потребі свої ополчення, присилати людей і рабів для вико­нання громадських робіт, а також доставляти різну данину — зерно, рис, худобу, пшеницю, коней, частину мисливської здобичі та ін. Дос­тавляли також полонених — рабів, захоплених у війнах.

Отримувана ваном від місцевих правителів данина мала для ньо­го не тільки важливе господарське значення, а й не менш важливе політичне: вона засвідчувала підпорядкованість, покірність чжоухоу вождів різних племен, у тому числі й некитайських. З іншого боку, при нападі ворогів кожен із чжоухоу міг розраховувати на військову допомогу вана.

Система чжоухоу збереглась і у період Чжоу. До неї входили бра­ти, сини, племінники й інші родичі та соратники вана, які отримали "свої" території після завоювання Іньської держави, царства і тери­торії, що раніше знаходились під владою Інь тощо. Отже, чжоуське завоювання не змінило статусу дрібних правителів у іньську епоху. Вони, правда, повинні були з'явитись до двору чжоуського вана, ви­разити свою покірність і отримати від вана грамоту на право управ­ління відповідною територією. Невиконання ними зобов'язань, зокре­ма несплата данини, суворо каралися: ван ішов на них війною.

Водночас саме існування системи чжоухоу засвідчує недосконалість, нетривкість політичного об'єднання держави в епоху Чжоу. Відсутність міцних зв'язків між окремими регіонами, єдиного внутрішнього рин­ку, етнічна різноманітність населення, відмінності у рівні суспільно-економічного розвитку різних регіонів — все це утруднювало об'єднан­ня, сприяло виникненню відцентрових тенденцій.

За таких умов влада чжоуського вана щораз більше слабшала, зростала могутність окремих місцевих правителів. Внаслідок цього у VIII ст. до н.е. держава Чжоу по суті розпалася на велику кількість майже незалежних царств, які вели між собою безперервну жорсто­ку боротьбу.

Непоодинокими були випадки, коли декотрі місцеві правителі, об'єднавшись, протиставляли себе, навіть воювали з чжоуським ваном. У 681 р. до н.е. виникла так звана ліга князів, куди входило 36 князівств як своєрідне автономне об'єднання у складі Чжоуської держави. Вона була визнана ваном, представник котрого був присутній на її зборах. Правителі всіх князівств з'являлись на ці збори особисто в супроводі вищих сановників.

Невпинна міжусобна боротьба привела до того, що в VII-V ст. до н.е. в Китаї виділилось п'ять могутніх князівств, правителі яких при­своїли собі титул "ба-вана" ("правитель-гегемон"). Вони підпорядку­вали собі всі дрібніші князівства і території. Це були Ці, Цзинь, Цінь, Сун і Чу. Чжоу перетворилось в таке ж володіння, як і інші царства, може, навіть слабкіше від названих п'яти, хоча його правитель носив титул вана, а правителі царств-гегемонів формально вважались його васалами.

У У-ІІІ ст. до н.е. Китай вступив у епоху "Князівств, що борються", коли 7 найбільших з них вели напружену боротьбу за лідерство у країні. Поступово їхні правителі стали суверенними, ніким не обмеженими монархами, перестали підпорядковуватися чжоуському правлячому домові, захоплювали чужі землі та міста, змушували слабших прави­телів платити данину. Аж до кінця епохи Чжоу ці царства становили основний тип державних утворень у Китаї. В кожному царстві був влас­ний апарат управління, причому принципи його організації та діяль­ності як у чжоуського вана, так і в окремих царствах майже нічим не відрізнялися. До характерних його ознак відносились, наприклад, ба-гаточисельність посад і чиновників загалом, своєрідна структура апа­рату з "потрійністю" посад — три гуни, дев'ять цінів, двадцять сім дафу тощо, незначна роль жрецтва.

В умовах політичного розпаду держави Чжоу у Китаї тривалий час не існувало чіткого адміністративно-територіального поділу. Країна складалась із величезної кількості різних за розмірами князівств, во­лодінь, наділів, общин. Значна частина території окремих царств і князівств перебувала під юрисдикцією спадкової аристократії, там не існувало монаршої адміністрації.

У середині IX ст. до н.е. в Західному Чжоу з'являються перші еле­менти територіального поділу. Тут введено округи, що були податко-

116

117

вими і військовими одиницями. Приблизно з VII ст. до н.е. правителі царств починають боротьбу з аристократією за повноту влади. Од­ним з проявів цієї боротьби було, власне, встановлення чіткого і ста­більного територіального поділу.

В окремих царствах створюються адміністративні повіти, очо­лені чиновниками, яких присилали з центру. Вони повністю несли відповідальність перед правителем царства. Це згодом відіграло ве­лику роль у ліквідації самої удільної системи, зміцненні влади цент­ру на місцях.

У 350 р. до н.е. Шан Ян провів адміністративну реформу в царстві Цінь. Територію імперії поділено на провінції та округи (36, потім 40); округи ділились на повіти, волості й тіни — адміністративні одиниці, до складу яких входило по 10 общин.

На місцях діяла складна система управління. Очолювали провінції губернатори, котрі призначалися правителем і перед ним несли відпо­відальність. В округах діяли начальники (теж призначалися правите­лем). Губернатори і начальники округів зосереджували цивільну вла­ду. Військова перебувала у відповідних командирів військового відом­ства. Тільки у прикордонних областях у руках губернаторів зосереджу­вались цивільні та військові повноваження. Судові функції перебува'-ли в руках окремих судових чиновників (губернського чи окружного судді). Знаходились там і представники інших центральних відомств — іригаційних робіт, двору, фінансового тощо.

У повіті справами керували начальник і два його помічники, один з яких допомагав у вирішенні управлінських справ, інший — у прове­денні слідства і розшуку правопорушників. До компетенції чиновни­ка, який очолював волость, передусім належало забезпечити надход­ження податків і натуральних поставок, порядок, розгляд спорів між населенням, виявлення злочинців. Він мав двох заступників.

Аналогічні функції були у начальника тіна і двох його помічників. Община, незважаючи на руйнування общинного землеволодіння, про­довжувала відігравати роль відносно самостійної адміністративно-те­риторіальної одиниці. Керівництво справами тут перебувало в руках старости і "батьків-старійшин" — фулао. Староста ("лічжен") спочат­ку обирався з їх середовища, згодом став призначатися царськими уря­довцями.

Нижчий адміністративний персонал, починаючи з волосних ста­рійшин та кінчаючи тінною і общинною адміністрацією, не входив до складу чиновництва, а отже, не отримував державної платні. їх утримували відповідні територіальні колективи. В тінах і общинах представники адміністрації, як і інші общинники, платили податки,

виконували трудові повинності, але мали владні функції, — аж до мо­білізації селян-общинників для захисту своєї території від нападу во­рогів. На чолі міського самоуправління стояла рада старійшин (сань-лао) та міський голова.

В імперії Хань адміністративний поділ серйозних змін не зазнав: область, повіт, волость, місто, село (община). Один з імператорів у І ст. до н.е., намагаючись зміцнити центральну владу, розділив всю те­риторію імперії на 13 великих провінцій — чжоу. Потім, у зв'язку з розширенням території, кількість їх постійно зростала.

Певні зміни відбувались у способах комплектування й утримання чиновницького апарату. Тривалий час у Китаї вирішальна роль у сис­темі управління належала аристократії. її представники обіймали май­же всі вищі посади в центральних і місцевих органах управління, в армії, передаючи їх у спадок. Крім того, широко практикувалась передача у володіння представникам аристократичних родів, військово-службо­вої знаті різних за величиною і значенням територій.

Серйозні зміни відбулись тільки в III ст. до н.е., коли вся величезна армія чиновників Ціньської імперії була поставлена на державне гро­шове і натуральне забезпечення. Начальники центральних відомств, наприклад, отримували по 2 тис. даней (60 тис. кг) зерна на рік; їх зас­тупники — по 1 тис. даней; інші чиновники центрального апарату — від 300 (9 тис. кг) до 600 даней зерна.

В епоху Хань вводиться екзаменаційна система підбору на державні посади. Вперше спеціальні екзамени для бажаючих вступити на дер­жавну службу були встановлені в 121 р. до н.е. при імператорі Уді.

Характерною рисою управлінського апарату стародавнього Китаю, крім його численності, був суворий бюрократичний контроль, систе­ма взаємного стеження, доносів, кругової поруки, коли за проступок чи злочин чиновника відповідали й ті, що працювали поруч з ним та його начальники.

Збройні сили. Армія відігравала у Стародавньому Китаї велику роль, що пояснюється як частими оборонно-наступальними війнами, так і селянськими повстаннями.

В державі Інь постійної професійної армії не існувало. Хоч іньський ван мав професійні збройні загони, але вони не були численними. Військові походи здійснювались за допомогою ополчень, які надава­лись у розпорядження вана підвладними правителями (чжоухоу). Спо­чатку такі ополчення були невеликі — 3-6 тис. воїнів, але в міру роз­ширення території держави і, відповідно, кількості населення все більше зростали.

Воїни мали бронзову зброю і поділялись на дві основні частини:

118

119

піхоту і колісниці. В епоху Чжоу армія професіоналізується, виникає певна система набору до неї. Кожен селянський двір повинен був виді­лити по одній людині. Крім того, населення поставляло тяглову худо­бу, вози, провіант і фураж. Наприкінці періоду Чжоу в армії появ­ляється ще один рід військ — кіннота. Найнижчою військовою оди­ницею була п'ятірка солдатів; далі — десятка, двадцятьп'ятка, 100, 500 і 2500 воїнів. Вони об'єднувались у армії — по 12500 осіб. Почали по­являтися річні і морські військові флотилії.

Основною стала армія вана. Армії окремих областей чи князівств мали допоміжний характер. Воїни, які входили в армійські групи, роз­міщувались у військових поселеннях і таборах. їм виділялась земля, з якої вони вирощували врожай, розводили худобу. В епоху пізнього Чжоу налічувалось вже 14 армій, які були в розпорядженні вана. Поса­ди командувачів армій та їх груп часто передавались по спадкоємству.

В цей же період появився і спеціальний апарат управління війська­ми. Очолював армію полководець, який призначався імператором. Крім цього головного полководця були полководці прості, полководці у прикордонних землях тощо. Вони командували групами армій або окремими арміями. Були й інші військові чини: командири відділів, молодші командири та ін. Існувала військова рада, яка регулярно скли­калася імператором і засідала у храмі його предків. Головні полководці отримували від правителів грамоту на право командування військом, печатку. Вони приймали присягу від воїнів.

В період роздріблення кожне царство мало свою армію з тими ж родами військ, тією ж структурою.

В середині IV ст. до н.е. в царстві Цінь Шан Ян провів військову реформу. Ціньське військо було реорганізовано і переозброєно, вве­дено залізну зброю. Бойові колісниці виключено із складу армії. Збільшено кількість кінного війська, зросла його роль. Армію розді­лили на п'ятірки і десятки воїнів, пов'язаних круговою порукою. Вої­ни, котрі проявили боягузство, суворо карались — аж до смертної кари включно.

В імперії Цінь значно зросла чисельність збройних сил, комплек­тування яких проводилось шляхом мобілізації чоловіків з 23-річного віку. Збройні сили централізовано, місцеві армії ліквідовано. Верхов­ним головнокомандувачем був сам імператор. Над командним скла­дом встановлено нагляд: його здійснювали спеціальні інспектори (юйші), яких призначав імператор, а вони вважались його представ­никами.

В період імперії Хань все чоловіче населення за винятком вищих урядовців та жерців, багатих купців і банкірів було зобов'язано відбу-

вати військову повинність (у віці від 23 до 56 років). Ця повинність поділялась на три види: місячна служба в повіті чи окрузі; річна служ­ба у війську; служба з охорони кордонів. На охорону кордонів без вка­зання строку служби зазвичай посилались опальні чиновники, борж­ники, які втратили волю, злочинці, бродячі торговці та ін.

Від військової служби можна було відкупитися, дозволялось замість себе наймати іншу людину. Населення і далі зобов'язане було нести гужову, дорожну повинності, забезпечувати армію кіньми, продукта­ми харчування, фуражем, будувати оборонні споруди. Поступово по­чали формуватися і постійні збройні сили, які перебували на утриманні держави. Це були частини, що охороняли столицю, імператорські маєтки, палац тощо. В II ст до н.е. ери їх кількість сягала 20 тис. На них покладались і поліцейські функції. Зокрема, вони ловили розбійників, грабіжників, злодіїв. Начальник імператорської гвардії, начальник тіло-охоронців вана займали важливе місце при дворі.

В період раннього Хань створюються дві постійні армії — північна і південна. Вони розміщалися близько столиці та в далекі походи не ходили. Для цього існували інші війська.

Для Стародавнього Китаю постійним явищем було здійснення екс­пансіоністської політики, особливо в часи Ціньської і Ханьської ди­настії. Саме в період першої з них починається серія агресивних по­ходів проти В'єтнаму. Ханьська династія вела тривалі завойовницькі війни проти сусідніх народів сюнну, цянь, проти давньокорейської держави Чосон. Джерела повідомляють, що анексія чужих територій часто супроводжувалася повним знищенням корінного населення. Іде­ологічно ця політика обґрунтовувалась вченням про верховенство "Сина Неба" над всіма землями, всіма народами — далекими і близь­кими.

Виходячи з її засад всі народи світу, особливо сусідні, близькі, роз­глядалися тільки як данники і васали Китаю, не зважаючи на те, які на­справді були між ними стосунки. Називалась ця політика "цаньші" — "поїдання" сусідніх земель (подібно до того як шовковичний черв'як поїдає листя).

У боротьбі з сусідніми народами, які часто виявляли жорсткий опір, китайські правителі широко застосовували політику "придушення одних варварів, використовуючи інших варварів", тобто нацьковуван­ня одних народів на інші. В результаті такої агресивної, експансіоністсь­кої політики Китаю його територія постійно зростала.

Судова система. Впродовж тривалого часу в Стародавньому Китаї суд не був відокремлений від адміністрації. Судові функції виконува­ли численні представники державного апарату. Верховним суддею був

120

121

ван, у періоди розпаду і децентралізації — правителі окремих царств, і згодом — імператор єдиної держави. Крім цього, до складу цент­рального державного апарату входив чиновник, який відав питання­ми суду і покарань. У часи Чжоу він називався сикоу. Ще один відпо­відав за розшук злочинців.

В епоху Цінь усі важливіші судові справи проходили через руки тінвея і двох його помічників. В епоху Хань питання верховного судо­чинства, крім імператора і тінвея, належали ще одному членові імпе­раторської ради. На місцях розгляд судових справ належав керівникам відповідних адміністративних структур.

Зі створенням Ціньської імперії в усіх округах введено посаду особ­ливого судового чиновника. Судові спори розглядали начальники во­лості. Дрібні конфлікти у межах общини розглядали органи общин­ного самоуправління (фулао і лічжен) на підставі звичаєвого права. В усіх місцевих адміністративних структурах велика кількість різних чи­новників почала займатися питаннями організації боротьби зі злочин­ністю, розшуком злочинців та віддачею їх до суду.

В Ціньській імперії, власне, виникає спеціальне судове відомство на чолі з тінвеєм і великою кількістю провінціональних суддів. Судові функції, отже, відділяються від адміністративних. Але, здається, це сто­сувалося тільки кримінальних справ. Провінціональний суддя був од­ночасно начальником місцевих в'язниць. Судове відомство строго на­глядало за застосуванням кримінальних та інших законів. Водночас як у Ціньський, так і в Ханьський період судові справи мали повне право розглядати і різного рівня адміністративні органи. До компетенції су­дових і адміністративних органів належала також боротьба зі зловжи­ваннями своєю владою чиновників.

Цивільні спори, сімейні, спадкові розглядали переважно адмініст­ративні органи, починаючи з повітової адміністрації і вище. Отже, якщо у повіті справа не була вирішена, то вона скеровувалась губерна­тору провінції, а при потребі той скеровував її в центр, начальнику судового чи іншого відомства. В якості останньої, найвищої інстанції, виступав імператор.

4. Джерела та характерні риси права

Початковими джерелами права у Стародавньому Китаї були звичаї, потім звичаєве право. Дуже швидко з'являються записи діючого права. Як засвідчують джерела, чжоуці після перемоги над царством Інь захо­пили іньські "книги із зводами законів" і "правила ведення судових

справ", які й почали використовувати у сфері судочинства, та власні зви­чаї і закони. Є відомості про існування в часи чжоуського Мувана (X ст. до н.е.) Уложення про покарання (Фусін). Воно налічувало близько З тис. статей і передбачало кваліфіковано розроблену систему злочинів і покарань (за свідченням історика Сима Цянь (ІІ-І ст. до н.е.). До наших днів воно не дійшло.

Бурхливо розвиваються законодавча діяльність і кодифікаційні роботи під кінець періоду Чжоу.

В цей час оформляються дві основні течії в ідеології: конфуціан­ство і легізм, які відстоювали принципово різні методи управління країною. Згідно з вченням великого китайського філософа Конфу-ція (VI ст. до н.е.) вважалось, що головною лінією розвитку людства є лінія гармонії, рівноваги у світі. Це гармонія між людьми і приро­дою, гармонія між самими людьми; поведінка людей повинна відпо­відати "природному порядкові", історичним моральним засадам. За­собом підтримання порядку є власне дотримання традицій, мораль­них норм (лі), які закріплюють дотримання міри у всьому, уникання крайностей, конфліктів. Тому конфуціанці закликали до збереження старих, традиційних порядків, зміцнення влади старої спадкової аристократії, покладення в основу всього державно-політичного і сімейно-побутового життя традиційних морально-етичних норм (відданість і слухняність нижчих перед вищими, молодших щодо старших, дітей — стосовно батьків тощо); у державі повинні були домінувати доброчинність, прагнення допомогти ближнім, справед­ливість. Саме цими і подібними якостями, а не законами, і мають ке­руватися люди і держава.

Легісти, або прихильники напряму фацзя ("школи закону"), навпа­ки, вважали, що в основі управління повинні міститися чіткі й обо­в'язкові для всіх закони (фа). Вони проповідували ідею недоцільності та неможливості існування людей поза межами чітких законів, неми­нучих і жорстоких покарань за правопорушення, індивідуальної і ко­лективної відповідальності за них.

Власне школа фацзя відіграла велику роль у розвитку давньоки­тайського права, в обгрунтуванні ідеї щодо необхідності створення централізованої міцної держави, деспотичної влади імператора. Загос­трення протиборства двох ідеологій, яке дало сильний поштовх ста­новленню традиційних рис та інститутів древньокитайського права, відноситься до другої половини III ст. до н.е. Тоді легізм у його крайніх формах став офіційною ідеологією першої китайської імперії Цінь (221-207 рр. до н.е.), а легісти прийшли до влади, втілюючи в життя свої ідеї, притому в жорстокій формі, намагаючись витерти з масової

122

123

людської свідомості конфуціанські догмати, зокрема, через пересліду­вання їх прихильників і носіїв, знищення конфуціанських книг та ін. Згідно з легендою, Ціньський імператор Шихуанді, як уже згадувалося, в 213 р. до н.е. наказав спалити всі конфуціанські книги і рукописи, а близько 400 учених-конфуціанців стратити.

Щоправда, пізніше, при династії Хань, конфуціанство знову відроджується. В III ст. до н.е. -III ст. н.е. відбувається злиття легізму і конфуціанства. Виникає нове вчення — ортодоксальне ханьське кон­фуціанство. Згідно з ним керівною ідеєю є ідея нерівності людей — у суспільстві, сім'ї, побуті залежно від станових, рангових, вікових, май­нових та інших відмінностей. Мораль і право повинні збігатися, зако­ни грунтуватися на моральних традиціях, зокрема конфуціанських. Але повернімось до кодифікацій і збірників законів.

Отже, в 536 р. до н.е. у царстві Чжен, як повідомляє хроніка, з бронзи "відлили триніжок з текстом законів", який встановили на площі у сто­лиці. Основною засадою цих законів стало поняття "у син" — п'яти видів покарань за злочини: таврування, відрізання носа, відсічення однієї або обох ніг, кастрація, смертна кара.

В цьому ж столітті були складені так звані бамбукові закони Ден Сі, записані на бамбукових дощечках.

Одним з перших писаних законів у Китаї був Закон про поземель­ний податок (VI ст. до н.е.), прийнятий у царстві Лу, що закріпив ліквідацію там колективного общинного землеволодіння і перехід до приватного.

В 513 р. до н.е. відлито у царстві Цінь залізний триніжок з текстом законів, складених Фань Сюаньцзи.

Однією з найповніших була кодифікація, проведена на рубежі V-IV ст. до н.е. у царстві Вей одним з апологетів позитивізму Лі Фуєм — Фацзин ("Книга законів"). У ній були зібрані найбільш поширені пра­вові та звичаєві норми, які діяли у різних регіонах Китаю і які, згідно з традицією, вважалися законами предків. Весь матеріал "Книги законів" був розділений на шість розділів: закони про злодіїв; закони про роз­бійників; закони про арешт і ув'язнення; закони про спіймання зло­чинців; закони про визначення покарання та знаряддя допиту і страти; інші закони.

Незважаючи на недосконалість кодифікаційної техніки і протиріч­чя в систематизації матеріалу, "Книга законів" Лі Фуя слугувала осно­вою для подальших кодифікаційних робіт.

У царстві Цінь досвід Лі Фуя був використаний сановником Шан Яном, який, серед інших реформ, продовжив кодифікаційні роботи, зберігши попередню систему розташування матеріалу, перейменував-

ши, щоправда, розділи на "настанови". Оскільки надалі під владою династії Цінь країна була об'єднана в єдину імперію, то це вимагало і в праві ліквідації місцевих правових відмінностей, введення єдиної си­стеми. Це завдання виконав Цінь Шихуан. Як повідомляє один з на­писів, він "ліквідував неясні звичаї і закони шести царств і увів єдине законодавство".

У ханьському Китаї III—II ст. до н.е. теж проводились великі роботи щодо зібрання, описання, відновлення, коментування стародавніх за­конів, систематизації нових. Зокрема, "Книга законів" була доповнена декількома новими розділами (про військову справу, про фінанси, про шлюби і сімейні відносини та ін.).

Отже, з одного боку, під кінець рабовласницького періоду у Китаї появляються численні збірники права, багато нових, писаних законів, а з іншого — значне місце в регулюванні поведінки людей, у тому числі правових відносин, продовжували зберігатися правила стародавньої моралі, звичаї, конфуціанські настанови, накази вищестоячих чинов­ників. Тобто писані закони не витіснили діючих в усі часи і династії поширених норм звичаєвого права, які регулювали найрізноманітніші сторони суспільного життя.

Право власності. До утворення держави норми приватного права не отримали в Стародавньому Китаї самостійного розвитку. Основні знаряддя і засоби виробництва перебували у колективному, общинно­му володінні. Передусім це стосується землі. Через раду старійшин об­щинники отримували у користування рівноцінні ділянки орної землі.

З виникненням держави виникла та стала збільшуватись і міцніти державна власність у вигляді власності правителя-вана. В період Чжоу появилось дієслово "ю" у значенні "мати власність". Чжоуський ван дарував своїм наближеним поля, сади, право отримувати податки з пев­ної території. Щоправда, такі пожалувані маєтки чи землі перебували лише у користуванні цих осіб, вони могли бути у будь-який момент відібрані ваном. У джерелах наголошується, що "земельні ділянки не продаються". Це, однак, не означає, що приватної власності взагалі не було. Вона відома ще з часів Інь-ПІань: на худобу, рабів, знаряддя праці, дорогоцінності та ін.

У Л^ІІІ-Х^ІІ ст. до н.е. у земельних відносинах відбуваються значні зміни. Розширюються права власників земельних пожалувань. Вони вже звичайно передаються від батька до сина. їх володільці дістають право віддавати частину території своїм родичам і наближеним. В V-III ст. до н.е. володільці пожалуваних земель отримали назву "цзюнь" — пан. Є вказівки, що їм належали широкі права щодо цих земель — близькі до приватних. Поступово переходять у близьку до приватної

124

125

власності наділи общинників. Це відбувається у другій половині І тис. до н.е. Написи на різних предметах (кістках, бронзі, каменях) повідом­ляють і про оренду землі, її заставу.

З середини І тис. до н.е. у деяких царствах зустрічається і купівля-продаж землі — спочатку присадибних ділянок, садів, городів, а далі й орних земель. У VI ст. до н.е. приватна власність на землю отримує офіційне визнання у більшості великих царств Китаю: Лу, Чу, Чжен та ін. У 350 р. до н.е. ІПан Ян узаконив це право в царстві Цінь.

Поява приватної власності на землю призвела до її концентрації в руках нової знаті: цивільних і військових сановників, купців, торгівців, банкірів — як за рахунок земель неоплачених боржників, общинно-селянських земель, так і воєнних територіальних загарбань. Зокрема, значна концентрація землеволодіння спостерігається у період Ханьсь-кої імперії. Земля вільно продається і купується, дарується, переходить у спадок, продається чи захоплюється за борги.

Проте зазначимо і таке явище: які б правові перетворення земле­користування не проходило, абсолютно повного права приватної влас­ності на землю у Стародавньому Китаї не було. На шляху до цього сто­яла всесильна, могутня держава, яка повсякчас зберігала домінуючу роль у господарському житті. "Азіатська" соціально-економічна струк­тура виключала правові та політичні гарантії щодо створення умов для процвітання приватної власності взагалі, на землю — зокрема. Це про­являлося у тому, що правитель міг будь-коли забрати (за компенса­цією чи без неї) будь-яку ділянку, а також у проведенні час від часу ре­форм, які відновлювали економічний контроль держави у суспільстві.

Зрештою, значна частина земельного фонду завжди знаходилась у руках правителя. Це були так звані державні землі. З них імператор і далі міг наділяти різних людей ділянками, які переходили в їх умовну (але не беззастережну) власність. Ці землі могли передаватися у спа­док, але їх власники мусили служити імператору, щорічно з'являтися при дворі, приносити імператору подарунки.

Незважаючи на перетворення основної маси общинних земель у приватну власність, зберігається навіть на початку нашої ери общин­не землеволодіння. Община в цілому могла цими землями розпоряд­жатися, виступала як договірна сторона при укладенні поземельних угод. Укладати договори купівлі-продажу землі могли й жінки та дер­жавні раби.

Текст договору писався червоною кіновар'ю на мідних чи бронзо­вих табличках, скріплявся підписами сторін і свідків.

Змінювалися, розвивалися і форми власності на рабів. У період Інь раби, як і землі, були державною колективною власністю. Тільки в епо-

ху Чжоу появилась приватна власність на рабів. їх можна продавати, купувати, дарувати, обмінювати.

У У-ПІ ст. до н.е. вже офіційно існували дві категорії рабів: дер­жавні і приватні, причому кількість останніх постійно зростала, тор­гівля ними велась вільно і у широких масштабах.

Знову ж таки ці процеси держава намагалась стримувати або хоч би контролювати. Так, у 9 р. н.е. Ван Ман оголосив усі землі державни­ми, які підлягають розподілу за принципом цзиньтянь, всіх рабів — "приватнозалежними", а работоргівлю заборонив. Проте згодом він же мусив знову дозволити торгівлю як землями, так і рабами.

Дозволялось кожному займати цілинні й безгосподарські землі. Через певний строк вони записувались у державний кадастр як ті, що належать особі, яка їх зайняла. Так було і щодо безгосподарських рабів.

На початку нашої ери дещо пом'якшується становище рабів. У І ст. імператор Уді видав указ про звільнення осіб, перетворених у дер­жавних рабів, "якщо попередніми законами не було передбачено та­кого покарання за скоєні ними злочини". Були звільнені й раби, що продали себе у рабство через нужду й голод або були насильно продані у рабство (наприклад, наложниці, діти). Заборонено таврування рабів.

Зобов'язальне право. Воно у Стародавньому Китаї, незважаючи на домінанту державної й общинної власності, було досить розвиненим. Відомі різні види договорів. Насамперед — це договір купівлі-про­дажу.

Розвиток обміну, розвиненість ремесла, садівництва, скотарства зу­мовили появу ринків, де продавались різноманітні товари, з періоду Чжоу — ще й раби, а з середини І тис. до н.е. — сади, городи, земля.

При купівлі-продажу рабів, землі, всілякої нерухомості вимагалось укладання контракту і, крім того, державі виплачувалось певне мито. В ІУ-Ш ст. до н.е. на ринках угоди укладались у присутності спеціаль­них чиновників, які їх реєстрували і збирали мито. Обов'язковою була і присутність свідків. При продажу нерухомостей їх імена включались у текст угоди. В одній з таких угод, текст якої дійшов до наших днів, писалося, що "віднині покупцеві належить все, що росте на цьому полі, і все, що над ним до неба, і під ним — до підземного царства".

Поширеним був також договір дарування. Численні написи на кістках, панцирах черепах, бронзових предметах (тарілках, табличках та ін.) свідчать, що дарували землю, рабів, дорогоцінності, колісниці, зброю та інше майно.

Приблизно під кінець періоду Чжоу набули значного поширення договір позики і лихварство. Його об'єктом були переважно гроші,

126

127

зерно. Позика оформлялася борговою розпискою, зареєстрованою у відповідного чиновника.

Були відомі відтермінування сплати, її розстрочка. Існували й га­рантії виконання зобов'язання — завдаток, поручництво, застава.

У разі невиконання зобов'язання боржник був змушений заставля­ти чи продавати свою землю чи інше майно, віддавати у рабство членів своєї сім'ї, а часто — й себе самого. Так виникло, причому ще в Іньську епоху, боргове рабство.

У часи Цінь і Хань увійшло у звичай віддавати в заставу за позику своїх синів чи дочок. Кредитор міг використовувати їх на будь-яких роботах — до часу, поки буде повернений борг. У разі неповернення дитина ставала рабом.

Існували й відсотки на позики, причому дуже великі (аж до 100%). Тільки в 10 р. н.е. держава взяла під контроль позичкові операції, за­боронивши приватне лихварство і встановивши відсоток не більше десяти у рік.

У V—III ст. до н.е. у Китаї появився договір земельної оренди. В часи імперії Цінь орендна платня становила половину врожаю, а в часи Хань досягала семи чи навіть восьми десятих. При цьому орендар повинен був ще платити державні податки, виконувати різні повин­ності.

Відомі були й договори особистого та речового наймання. Праця найманих робітників використовувалась у сільському господарстві, у торгівлі, ремеслі, на будівництві тощо.

Шлюбно-сімейне право.Спадкування. Основи шлюбно-сімейного права базувались на конфуціанському вченні про сім'ю як про первин­ну соціальну ланку, що функціонує на основі природних законів про загальну систему соціального порядку. Основною метою шлюбу вва­жалось забезпечення фізичного і духовного відтворення роду, яке до­сягалось народженням перш за все синів, щоб чоловік, як записано в "Книзі мудрості", був у змозі правильно служити померлим предкам і мати можливість продовжити свій рід. Відсутність потомства конфу­ціанці розглядали як прояв синівської неповаги до батьків, найбільш тяжким серед інших проявів неповаги.

Для укладання шлюбу слід було дотримуватись певних умов і тра­дицій. Сім'ями нареченого і нареченої укладався шлюбний договір (або самим нареченим), порушення якого тягнуло за собою не тільки значні матеріальні втрати, але й покарання в кримінальному порядку для стар­ших у сім'ї, оскільки існувало традиційне переконання, що шлюб — це не тільки угода між живими, але і померлими предками. Здобуття хорошої, добропорядної, плодовитої жінки вважалось відповідаль-

ною справою і втілювалося у відповідному ритуалі сватання, який вклю­чав не тільки принесення подарунків сім'ї дівчини від сім'ї нареченого, а й молебень у храмі предків.

У книзі Лі Цзи були закріплені нижчий і вищий шлюбний вік: для чоловіків — з 16 до ЗО років; для жінок — з 14 до 20 років. За дотриман­ням цих вікових меж слідкувала й сама держава: особливі чиновники складали списки неодружених і наглядали "за порядком" у цій справі.

У період Шан (Інь) у Китаї допускались шлюби між кровними родичами, але потім вони були заборонені. Навіть утвердилось прави­ло, що наречений і наречена не повинні мати одне і те ж прізвище, бо коли так, то це засвідчувало якусь віддалену спорідненість, що є недо­пустимим.

Не можна було одружуватись особам, які знаходились у жалобі за померлими родичами. Заборонялись шлюби з особами, які вчи­нили злочин, а також різного соціального стану, особливо між вільними і рабами. За такі шлюби загрожувала кримінальна відпові­дальність.

Одним з основних принципів шлюбного права був принцип "один чоловік — одна жінка". Але діяв він своєрідно — тільки для дружини. Чоловік міг мати "другорядних" жінок і наложниць (особливо у випад­ку безплідності жінки), кількість яких залежала від соціального стано­вища мужчини.

В домах знаті утримувались десятки наложниць, а в палацах пра­вителів — цілі гареми. Перша дружина звичайно вважалась головною, всі їй мусили підкорятись (крім чоловіка, звичайно).

Серед аристократії в часи Чжоу була поширена така форма шлюбу, при якій чоловік одружувався одночасно з декількома жінками-сест-рами.

Виходячи заміж, жінка втрачала всілякий зв'язок з попередньою сім'єю. Сім'я була патріархальна, з абсолютною владою чоловіка і бать­ка, якому підпорядковувались усі члени сім'ї: жінки і наложниці, сини і дочки, їх діти, слуги і раби. Великою була і роль брата глави сім'і. Останній виступав і як власник та розпорядник всього майна сім'ї. Поняття "батько" визначалось ієрогліфом "фу", що означав руку, яка тримає прут — символ покарання за непослух. Глава сім'ї міг справді фізично покарати усіх членів сім'ї за непослух, віддати за борги для відробітку або й у рабство.

Міцні патріархальні сім'ї з необмеженою владою глави родини ста­ли слабнути разом з розвитком приватної власності на землю. Цей про­цес прискорювався політикою легістів, які вимагали надати більшої дієздатності повнолітнім членам сім'ї.

128

129

Ведучи боротьбу проти сепаратизму впливових великих сімей, ро­довитих сімейних кланів, які стояли на шляху створення сильної цент­ралізованої влади, Шан Ян в 356-350 рр. до н.е. санкціонував примусо­вий розділ великих сімей. Але загалом такі сім'ї з їх патріархальними звичаями і обрядами, жорсткими порядками як соціально-господарські одиниці не зникли й у наступні століття.

На відміну від більшості інших східних правових систем розлучен­ня у китайському традиційному праві не тільки дозволялося, а й було обов'язковим під страхом покарання у випадку "порушення подруж­нього обов'язку". Малось на увазі спричинення поранень, систематич­них побоїв, знущань, образ, причому не тільки комусь з подружжя (чи взаємно), а й родичам подружжя. Вимога розлучення могла пред'яв­лятися не тільки сторонами у шлюбі, а й їх близькими родичами, чле­нами сім'ї.

Чоловік під страхом покарання мусив розлучатися, якщо дружина "не виправдала сподівань предків", була неслухняною щодо свекра і свекрухи, безплідна, розпутна, заздрісна, надто говірка, тяжко хвора, розтринькувала сімейне майно. Чоловік безкарно міг вбити дружину та її коханця, коли спіймав їх разом.

Однак якщо чоловік вимагав розлучення безпідставно, то йому загрожувала каторга. Не міг він розлучатись негайно й тоді, коли дружині нікуди було піти. Розлучена дружина вдруге заміж вийти не могла.

Дружина, якщо вчинила якесь правопорушення (крім тяжких зло­чинів), не каралась державою, її відпускали чоловікові на поруки. Смерть дітей, онуків, невістки від побоїв батька, матері, діда і баби по батькові не каралась.

Зате карались діти й онуки, які без дозволу намагались відокреми­тись від сім'ї чи привласнити частку майна.

Щодо спадкування, то спочатку єдиним спадкоємцем померлого вважався його молодший брат. Але вже у іньців утверджується перехід майна від батька до старшого сина від першої дружини. Тобто по-дріблення майна не допускалось. Цей порядок був офіційно визнаний у Чжоу.

Якщо у померлого не було синів, то це право переходило до його найближчих родичів по чоловічій лінії (братів, батька, діда), і тільки при їх відсутності спадкувала дружина і дочки.

Кримінальне право. Власне ця галузь — кримінальне право — була розвинена найбільш досконало. Норми мали ніби надгалузевий харак­тер, пронизуючи всі інші галузі права — цивільне, зобов'язальне, шлюб­но-сімейне.

Отже, це право було не тільки найбільш значимою частиною всієї правової системи Стародавнього Китаю, але й усієї традиційної конфу-ціанської культури і моралі.

Саме у цій сфері найбільш чітко проявлялась багатовікова супе­речка між конфуціанством і легізмом: що є найкращим засобом управ­ління — моральна норма (лі) чи покарання (сін).

Злочини. Поняття злочину пов'язувалось з проявом злочинної на­вмисної волі людини. Злочинець розглядався як "підла", "низька" лю­дина. Його підлість, низькість визначалась тим, що він виступав носієм згубної, злочинної волі, яка залежно від тяжкості злочину могла запо­діяти непоправну шкоду навколишньому світові, економічному чи політичному середовищу або порядкові, гармонії у тій соціальній групі, до якої злочинець належав.

З перемогою конфуціанства і, отже, з визнання пріоритету мораль­них норм випливало, що ступінь вини і міра покарання повинні виз­начатися не стільки характером самого злочину чи проступку, скільки інтенсивністю злочинної волі, душевним станом правопорушника.

Конфуціанська засада "якщо воля добра, то людина не порушує закону" стала визначальною у ханьському Китаї при визначенні міри покарання. Це навіть було закріплено у законі 120 р. до н.е.

Згідно з цією вимогою в китайському кримінальному праві стали розрізняти (швидше, ніж у багатьох інших східних країнах) злочини, скоєні навмисно, передбачливо (заплановані) чи випадково, а також по­милково. Залежно від цього й обиралася міра покарання.

Крім того, кримінальне право брало до уваги різницю між закінче­ним правопорушенням і посяганням на нього. За останнє передбача­лось покарання більш легке, хоча і там, і тут була в наявності злочинна воля. Однак посягання (ще не скоєний злочин) на засади суспільно-політичного устрою, владу правителя, намір вбити кровних родичів каралися як скоєний злочин. Отже, багато тут залежало від волі суддів, оскільки нечіткість дії загальних принципів кримінального права, які деформувались під впливом конфуціанських догматів, сприяли цьому.

Засада домінанти "злочинної волі" визначала й зміст таких інсти­тутів, як співучасть і груповий злочин. Щодо останнього, то склалось правило, що організатором і керівником злочинної групи є особа, що задумала злочин, спланувала його.

Злочин вважався груповим, якщо він був здійснений за поперед­ньою змовою учасників. Якщо змови не було — кожен відповідав за свої конкретні дії. Організатор групи, вина якого вважалась найтяж­чою, отримував і найсуворіше покарання.

130

131

Передбачало давньокитайське право пом'якшувальні і обтяжливі обставини (поняття неосудності не було відомим). Ці обставини теж визначались вченням Конфуція: "Належить любити батьків і родину насамперед, переважно перед іншими, всіляко виявляти повагу стар­шим, проявляти співчуття до калік і милосердя до дітей". Згідно з цією заповіддю звільнялись від тілесних покарань діти до восьми років і літні люди понад 70 років.

Зрештою, включення тих чи інших протиправних дій у список зло­чинів, визначення міри покарань за них залежали від цілого комплексу обставин: від домінації тих чи інших правових концепцій: конфуціанських чи легістських, від суб'єктивної волі імператора і суддів та ін.

Цей список постійно змінювався, переважно поповнювався, часто мав невизначений характер.

Вже у Чжоуському Китаї, як повідомляють джерела, було визначе­но близько 500 різновидів злочинів.

На першому плані стояли антидержавні злочини: зрада правителя, змова проти нього, невиконання його наказів, паплюження його імені, навіть критика його діяльності; наступні — бунт, зрада державної таєм­ниці, налагодження контактів з ворогом, поширення і зберігання за­бороненої літератури, старовинних книг (де, наприклад, мались поло­ження, небезпечні для імператорської влади).

Під час правління Цінь Шихуана за найменший прояв невдоволен­ня підлягало знищенню все населення общини. Того, хто ганьбив ціньські порядки і покликався притому на стародавні традиції, стра­чували разом з усім його родом.

Передбачалися правом і різноманітні злочини проти особи: вбив­ство, нанесення тілесних пошкоджень, образа, обмова тощо. Серед інших жорстоко карались злочини проти батьків, інших кровних ро­дичів. Показово, що вбивство батька у період Чжоу прирівнювалось до вбивства правителя.

Серйозна увага приділялась і злочинам проти власності. В "Книзі законів" Лі Фуя передбачались крадіжка, грабунок та ін. Причому йшло­ся про конкретні види цих злочинів —крадіжка із храму, крадіжка пред­метів культу, крадіжка раба, великої чи дрібної худоби, зерна, рема­ненту, дорогоцінностей, човна, дерева в саду і т.п.

Передбачались і службові злочини: чиновників, військових. Чинов­ників карали за зловживання службовим становищем, хабарництво, різні проступки по службі, недбайливість, помилки. Традиційною ста­ла відповідальність вищих і нижчих співробітників винного чиновни­ка за те, що прогледіли, не стримали, не поправили, а особливо якщо знали про злочин чи проступок, та не донесли про нього.

Що стосується військових злочинів, то вони виділялись в окрему групу. Смерть загрожувала тому, хто не з'являвся у визначений термін на місце збору, тинявся без діла або їздив чвалом у розташуванні військ; воїну, який перейшов на бік ворога, не проявив мужності у бою, втік з поля бою, не виручив товариша, не виконав чи осуджує наказ команди­ра. При пом'якшуючих обставинах винного били батогами, таврували, відрізали ніс. Карались найдрібніші прояви недисциплінованості — погана виправка, невичищена зброя, гамір у строю, марширування не в ногу тощо.

В армії теж була введена система кругової відповідальності. Наприк­лад, якщо воїни щось знали про порушення, але не видали винного, смертний вирок загрожував усім.

Покарання. Покарання за злочин чи інше правопорушення визна­чалось терміном "бао". Воно розумілось як вчинення належної відпла­ти за скоєне — за принципом таліону, що застосовувався ще з епохи первіснообщинного ладу. Цим же пояснюється і збереження вже у кла­совому суспільстві звичаю кровної помсти, з яким довго і безуспішно боролись китайські правителі.

Отже, вибір покарання за скоєний злочин, з одного боку, залежав від характеру останнього: вони повинні були "співмірними". З іншого боку, покарання у Стародавньому Китаї відзначалися своєю жорсто­кістю — страта, наприклад, загрожувала як за спробу підняти повстан­ня чи змову проти правителя, так і за пияцтво.

Крім смертної кари (простої і кваліфікованої) в період Шан (Інь) відомими були калічення, тілесні покарання (биття батогами), віддача у рабство, таврування, конфіскація майна, штрафи.

Значно зростає кількість покарань у період Чжоу. Уложення Мувана (X ст. до н.е.) називає п'ять видів тяжких покарань — таврування, відрізан­ня носа, відрубування рук чи ніг, кастрація і смертна кара у вигляді відти­нання голови. Проте джерела того часу інформують про наявність бага­тьох інших покарань: смертну кару у вигляді розрубування тіла наполо­вину, спалення, четвертування, відрізання вух, пальців, колінних чаше­чок, віддача у рабство, скерування на тяжкі роботи у копальні, державні майстерні, на будівництво різноманітних споруд тощо. Широко практи­кувалось биття палицями — тонкими або товстими — від 100 до 500 ударів. 500 ударів товстими палицями було рівносильним смертній карі.

В імперії Цінь чітко проглядається нова мета покарань — заляку­вання. Як повідомляють джерела, "всі дороги були забиті засуджени­ми", в'язниці переповнені в'язнями. Людей карали на дорогах, пло­щах, базарах, кожен день утворювались гори трупів. Того, хто страчу­вав більше людей, вважали відданим слугою.

132

133

У цей час покарання стають ще більш жорстокими — злочинців варили у котлах, виривали у них ребра, сверлили голови, закопували живцем у землю, розрубували на частини з насаджуванням голови на палі у людних місцях. Широко застосовувались каторжні роботи, зас­лання у віддалені, прикордонні райони та ін.

Особливо жорстоко карались злочини, які були небезпечними для держави, правителя, правлячих кіл. У цьому випадку карали не тільки самого злочинця, а і його родину по батькові, матері і дружині аж до третього покоління. "Винних" перед смертю мучили, знущались над ними. У тих злочинців, що паплюжили чи обмовляли імператора, са­новників, попередньо відрізали язик. Тих, хто не доніс на злочинців або переховував їх, розрубували навпіл.

Правда, конфуціанці в цій сфері теж вели боротьбу з легістами, виступаючи за введення більш легких покарань. Під їх впливом ще з часів Мувана стало можливим відкуплятися від покарань. У першу чергу це дозволялося родовій і новій знаті, представникам заможних верств населення.

Від таврування, наприклад, можна було відкупитися за 100 шуа (гро­шова одиниця), від відрізання носа — за 200 шуа, від смертної кари — за 1000 шуа.

Мали пільги й урядовці, різні чиновники. В імперії Цінь, якщо чи­новник вчинив незначний проступок, то його понижували у ранзі. У випадку серйозного злочину — позбавляли всіх звань, пільг і посад та посилали рядовим воїном на прикордоння. Лише за злочини держав­ного характеру винного чекала смертна кара. При цьому стосовно членів правлячого роду і високопоставлених сановників практикува­лась так звана "почесна страта", коли імператор посилав винному шнурок або меч, що означало наказ покінчити з собою.

Розширення такого роду привілеїв чиновництва продовжувалось і в часи Ханьської династії. Так, згідно з одним імператорським указом (195р.дон.е.) особи 15 і 16 рангів знатності, а також родичі імператора по чоловічій і жіночій лініях звільнялись від калічницьких покарань і присуджувались до більш м'яких — збирання дров для храмів, догляду за рисовими полями тощо.

Навіть коли чиновники п'ятого рангу і вище були заарештовані та закуті у кайдани, а також ті, кого імператор знав особисто, то до них слід було "в ув'язненні бути поблажливими".

І ще одне: ще в шансько-інському Китаї, як і пізніше, була відомою особлива система символічних покарань ("сян"). Відрізання ноги, наприк­лад, замінялось (за викуп або завдяки знатності) замалюванням тушшю коліна, смертна кара — носінням грубої полотняної сорочки і т.п.

Проте з іншого боку, коли у ханьському Китаї в 167 р. до н.е. Сяо Вень спеціальним указом відмінив тілесні кари і замінив їх символіч­ними, то навіть конфуціанці виступили проти цього, заявивши, що тяжкість покарання повинна збігатися з мірою скоєного "лі", бо інакше будь-яка невідповідність порушує гармонію, породжує ненависть, заздрість. Указ був відмінений.

Судовий процес. З самого початку, з перших кроків китайської дер­жавності судовий процес мав змагальний характер. Сторони збирали і передавали у суд докази, забезпечували явку свідків і т.п.

Процес починався з ініціативи потерпілого, який звертався за скар­гою до судових властей. У суді сторони виступали з промовами, пред­ставляли докази. Іноді застосовувалась і ворожба. Судді, розглядаю­чи справу, повинні були враховувати "п'ять зовнішніх ознак", що стосу­валося поведінки і зовнішнього вигляду сторін і свідків: по мові, по обличчі, по диханні, по реакції на питання, по погляду очей.

Проте досить швидко, вже в часи пізнього Шан (Інь), стали вводи­тись елементи обвинувально-розшукового процесу, який згодом утвер­дився остаточно і безроздільно.

У першу чергу обвинувально-розшукова форма стала практикува­тися у випадку скоєння суспільно-небезпечних, антидержавних зло­чинів. Держава стала активно втручатись у розшук і покарання зло­чинців. У "Книзі законів" Лі Фуя є спеціальні розділи "виявлення" та "затримання". Створюється система вистежування злочинців.

Справа починалась з заяви чи доносу у відповідні органи (по­вітову управу чи окружне управління). Донос мусив бути точно виз­наченим, неточність каралась. "Право" на донос залежало від соці­ального становища особи і її місця у системі кровної спорідненості. Жорстко, на основі принципу "повернення звинувачення" карався лжедоносець. Тобто фальшивому донощикові загрожувало те ж по­карання, яке наклалось би на обвинуваченого, якби донос був правди­вим. Донести щодо замисленого злочину проти імператора і держа­ви міг будь-хто. Донощику видавалась винагорода, як і тому, хто вбив ворога.

Але заборонялось під загрозою смерті доносити на батьків, діда, бабу та інших близьких родичів, окрім вбивства батька, коли можна і слід було донести навіть на матір. Заборонялись анонімні доноси.

Глава сім'ї мусив видати своїх людей, передати в суд винних домо­чадців і слуг та рабів, інакше підлягав покаранню. Йому ж надано право вбивати рабів за провини чи інакше карати їх.

Розслідуванням справ займались окремі чиновники —ліньші. Роз­слідування тяжких злочинів передавалось в окружні управління, при

134

135

яких для цієї мети в часи Цінь і Хань створено спеціальний численний апарат чиновників.

У процесі розслідування і судового розгляду справи доказами слу­жили власне зізнання (для чого широко застосовувались тортури), по­кази свідків, письмові документи, речові докази, добуті при огляді місця події, клятва та ін.

Діяв принцип презумпції невинності обвинуваченого.

Водночас існували певні гарантії щодо злонаміреного застосуван­ня слідчими тортур та інших мук: слідчого карали каторжними робо­тами за смерть обвинуваченого під тортурами. Допускалось винесення судових рішень за аналогією з попередніми, подібними.

Тіла або голови страчених злочинців виставлялись для публічного огляду на відкритому полі, на оборонних стінах, базарах чи у дворі па­лацу, якщо страчений був сановником.