Глава 10. Парламент

§ 1. Поняття парламенту та парламентаризму

Парламент є представницькою установою даної країни. Колегіальний за своєю внутрішньою структурою та принци­пами діяльності він являє собою різноманітні групові, партій­ні та національні інтереси.

Виборці делегують повноваження депутатам через вибо­ри. Тому у світлі сказаного, "палати парламенту, що ство­рюються шляхом призначення, не є представницькими уста­новами (наприклад, палата лордів Великобританії, члени якої призначаються монархом; Сенат Канади, що признача­ється генерал-губернатором).

Представницькі установи наділені безпосередніми повно­важеннями, обсяг і зміст компетенції представницької уста­нови визначаються конституцією. Вони можуть функціону­вати лише за умов демократичного режиму.

Отже, парламент — це виборний колегіальний орган держави, наділений нормотворчими, фінансовими та контрольними повноваженнями, що діє в умовах демок­ратичного режиму.

Парламентаризм у широкому розумінні слова — це система формування та діяльності верховного пред­ставницького органу, держави, а також політико-дер-жавних відносин та інститутів, прямо чи непрямо пов'язаних з ним за умови існування у суспільстві демок­ратичного режиму. У країнах, де нормально функціонують парламенти та існує політичний режим, створюються спри­ятливі умови для формування системи парламентаризму.

Парламент і парламентаризм є показниками рівня стану демократизму в суспільстві. У країнах, де відсутня демокра­тія, а парламент функціонує лише формально, не виконуючи належним чином своїх функцій, не формується система пар­ламентаризму.

Парламентаризм — це цілісна політико-державна систе­ма, що складається з ряду демократичних і бюрократичних

128

Глава 10

ТїврлаШнт

129

елементів і зв'язків, що взаємодіють між собою. Вони міс­тяться у державній структурі, закріплюються конституціями та іншими правовими актами. У той самий час структура парламентаризму розгалужується. До неї включаються еле­менти та взаємовідносини, що не входять до державної сис­теми, до яких належить, наприклад, участь політичних пар­тій у формуванні парламенту і т. ін.

Парламентаризм є установою, що являє собою важливу частину політичної системи суспільства. Парламентаризм — це форма державного керівництва суспільством, якій прита­манні керівна роль представницького органу в системі орга­нів держави, контроль парламенту за виконавчою владою, поділ діяльності законодавчої та виконавчої, привілейоване ста­новище депутатів та їх юридична незалежність від виборців.

Принцип "поділу влади" на законодавчу, виконавчу та судову є характерним для парламентаризму.

Згідно з теорією поділу влади, що закріплюється багать­ма конституціями зарубіжних країн (виключення складають, наприклад, конституції КНР, СРВ, КНДР, Республіки Куба), парламент — носій верховної законодавчої влади.

Найменування, структура, формування і термін пов­новажень парламенту. Конституції зарубіжних країн по-різному називають вищі представницькі органи: Конгресом (Конституція США); Генеральним конгресом (Конституція Мексиканських Сполучених Штатів); Генеральними корте­сами (Конституція Іспанії); парламентом (Конституції Індії, Італії, Франції, Японії); зборами (Федеральні збори Росій­ської Федерації, Федеральні збори Австрії, Всекитайські збо­ри народних представників, Верховні народні збори Корей­ської Народно-Демократичної Республіки, Народні збори Республіки Болгарії, Великі національні збори Республіки Румунії); асамблеєю (Асамблея республіки за Конституцією Португалії, Національна асамблея народної влади на Кубі); Скупщиною (Союзна Республіка Югославія); Рігсдагом (Швеція).

Конституції таких, наприклад, країн, як Німеччина та Республіка Польща обмежуються лише відповідними найме­нуваннями палат: бундестаг і бундесрат, Сейм і Сенат і не вживають терміна "парламент", хоча вони і є таким у дій­сності, а Сейм і Сенат, що скликаються в окремих випадках на спільні засідання для розгляду, наприклад, питання про

прийняття президентом присяги, утворюють Національні збори.

За своєю структурою вищі представницькі органи є одно-та двопалатними (бікамеральними).

.і Двопалатна структура парламенту властива як унітар-

даяйутак і федеративним державам, проте принципи форму­

вання верхньої палати федеративної-країни відмінні, порів-

ндаш з унітарною державою, що має у своєму складі верхню

•шмату. :•■"■•■   .-"    .■   -                -,■:■!

- Нижня палата у двопалатному парламенті називається по-різному: палата представників (Австралійський Союз, США, Японію та ін.), палата депутатів (Італія, Мексика), На­ціональна рада (Австрія); Державна Дума (Російська Феде*-рація), Народна палата (Індія); Сейм (Польща), палата гро*-мад (Великобританія, Канада), Віче республік (Союзна Рес­публіка Югославія), Національні збори (Франція) і т. ін.     ■

Найбільш поширені назви верхньої палати парламенту — Сенат (Бразилія, Аргентина, Іспанія, Італія, Польща, Руму­нія, Франція та ін.); палата сенаторів (Мексика); палата рад> ників (Японія); Рада штатів (Індія); палата лордів (Велико­британія); Федеральна рада (Австрія); Віче громадян (Союз­на Республіка Югославія); Рада Федерації (Російська Феде-

раЦІЯ);-                ■.-■■..    ■•    ;,:

>ч Однопалатна система парламенту є характерною для мо­нонаціональної' держави, що займає, як правило, невелику територію. Джерела її виникнення різноманітні. В одних кра­їнах однопалатна структура парламенту була встановлена разом з утворенням незалежної держави. Так, у Болгарії піс­ля закінчення болгаро-турецької війни була прийнята Тир-новська Конституція 1879 p., яка передбачала однопалатні Народні збори. Така сама структура парламенту закріплювала­ся конституціями (1947, 1971 pp.) та нині діючою (1991 p.).

Після другої світової війни від двопалатної структури парламенту відмовилися Греція, Данія, Швеція, Португалія, Туреччина, Єгипет, Нова Зеландія, Еквадор та інші країни. Однопалатній структурі парламенту надала перевагу Об'єд­нана Республіка Танзанія.

На думку деяких політологів і державознавців, однопа­латний парламент більше відповідає демократичному устрою та однонаціональному складу населення. Він простіший та ефективніший, законодавча процедура не настільки складна,

5   2-363

130

Глава 10

Парламент

131

як у двопалатному парламенті. Нижні палати двопалатних парламентів і однопалатні парламенти формуються, як пра­вило, шляхом прямих виборів. Всекитайські збори народних представників утворюються багатоступеневими виборами. Вони складаються з представників, обраних від провінцій, автономних областей, міст центрального підпорядкування та Збройних Сил (ст. 59 Конституції КНР).

Верхня палата формується по-різному. Сенати у Польщі, Румунії, США, Бразилії, палата радників в Японії обирають­ся прямими виборами.

Сенат Польщі (100 чоловік) обирається по воєводствах. Кожне із 47 воєводств обирає по два, а два найбільших за кількістю населення воєводства — по три сенатори; Сенат США обирається безпосередньо населенням штату за прин­ципом: від кожного штату по два сенатори. За такими сами­ми принципами обираються сенатори в Австралії, але норма представництва від кожного штату збільшена до десяти се­наторів. У такому самому порядку обираються сенатори мек­сиканського парламенту: по два від кожного штату і по два від федерального округу. У Швейцарії члени Ради кантонів обираються безпосередньо населенням кантону, а в одному з кантонів — кантональним парламентом.

В Австрії верхня палата — Федеральна рада — оби­рається ландтагами земель залежно від кількості населення землі. Земля з найбільшою кількістю населення обирає 12 членів, а кожна інша земля — таку частину від цього чис­ла, яка пропорційна відношенню чисельності її громадян до зазначеної найбільшої їх чисельності, причому остача, що кількісно перевищує половину квоти, вважається за цілу квоту. Кожна земля повинна мати не менш як три представ­ники (ст. 34 Федерального конституційного закону від 20 листопада 1920 p.).

В Індії Рада штатів обирається легіслатурами (законодав­чими зборами) штатів.

Своєрідною палатою за порядком її формування є бун­десрат Німеччини, з допомогою якого землі беруть участь у законодавстві та управлінні федерацією. Він складається з членів урядів земель, які їх призначають і відкликають. Кож­на земля володіє не менш як трьома голосами, землі з насе­ленням понад два мільйони мають чотири, а з населенням понад п'ять мільйонів — п'ять голосів.

Сенат у Франції обирається непрямим голосуванням де­путатами Національних зборів, депутатами Генеральних рад департаментів і делегатами муніципальних рад.

В окремих країнах верхня палата не обирається, а фор­мується за принципом спадкування чи за призначенням усього складу або частини його главою держави. До таких палат належить англійська палата лордів, яка продовжує функціонувати та збільшується, незважаючи на те, що понад 80 років тому парламент прийняв рішення про її заміну. У даний час палата лордів кількісно перевищує 1200 осіб, серед яких спадкові пери, довічні пери, пери по апеляції, ду­ховні пери. Палата лордів являє собою конституційний анах­ронізм, пережиток феодалізму, один із самих недемократич­них інститутів в англійській системі демократії.

Сенатори в Канаді призначаються генерал-губернатором, а в Йорданії — королем.

Законодавство більшості країн встановлює різні вікові цензи для обрання нижньої та верхньої палат. Так, депутата­ми до нижньої палати італійського парламенту — палати де­путатів — може бути обраний будь-який виборець, якому на день виборів виповнилося 25 років, а до верхньої палати — після досягнення 40 років; депутатом палати представників США і сенаторами можуть бути обрані громадяни після досяг­нення відповідно 25 та 30 років; до Національних зборів Фран­ції — після досягнення 23 років, а сенаторами — 35 років.

Термін повноважень однопалатного парламенту складає чотири або п'ять років. В окремих країнах з двопалатною структурою парламенту (Італія, Іспанія, Польща) термін повноважень палат збігається. У деяких двопалатних парла­ментах строк функціонування нижньої та верхньої палат різ­ний. Так, палата представників США обирається на 2 роки. Сенат — на 6, палата депутатів Мексики — на 3, а палата сенаторів — на 6, Національні збори Франції — на 5, Сенат — на 9 років, в Японії палата представників — на 4, а палата радників — на 6 років і т. д.

Склад верхньої палати, як правило, не переобирається одночасно, а поновлюється по частинах: Сенат США, Рада штатів Індії — кожних два роки на одну третину; Сенат Франції — кожних три роки на одну третину; палата радни­ків Японії — на половину кожних три роки. Частковим онов-

5*

132

Глава 10

Парламент

133

ленням складу верхньої падати під час чергових виборів збе­рігається принцип наступності в її діяльності.

Кількісний склад парламенту визначається безпосеред­ньо конституціями: або іншими законодавчими актами. Кон­ституція, наприклад, Італії закріпила у кількісному складі-па­лати депутатів 650 чоловік, а сенаторів — 315.

Сейм Польщі складається із 460 депутатів, а Сенат —-із 100 сенаторів.

Конституції Греції, Іспанії встанрвлюють нижчу та вищу межі кількісного складу парламенту. Кількість членів-палати депутатів Греції не може бути меншою від 200 і більшою від 300 чоловік (ст. 51 Конституції). Конгрес Іспанії нараховує мінімально 300 і максимально 400 депутатів (ст. 68 Консти­туції).

Закон, про вибори до Всекитайських зборів народних

представників і місцеві збори народних представників, різних

ступенів 1986 р. визначає верхню межу депутатів ВЗНП: во­

на не повинна перевищувати 3 тисячі чоловік (ст. 13).            

Кількість членів парламенту Японії та Франції визна­чається не Конституцією, а законом.

Конституції зарубіжних країн закріплюють термін повно­важень парламенту, протягом якого він виконує покладені на нього функції. Цей термін залишається незмінним або мо­же продовжуватися, скорочуватися за власним рішенням або рішенням глави держави чи уряду.

Так, за конституціями, наприклад США, Мексиканських

Сполучених Штатів, КНР, Республіки Куба, не існує" інсти­

туту дострокового розпуску парламенту; не може бути "роз­

пущена достроково й Національна рада Швейцарії. Достро­

кові вибори Національної ради можливі тільки за повної змі­

ни федеральної конституції, прийнятої лише загальнонаціо­

нальним референдумом. .

Конституція Австрії надала Національній раді права приймати рішення про свій розпуск (ст. 29 п. 2) до закінчен­ня строку своїх повноважень на основі звичайного закону..

Таке саме право надає Сейму конституційний закон про відносини між законодавчою та виконавчоювладами Респуб­ліки Польща, а також про місцеве самоврядування,("Мала Конституція" 1992 p.): "Сейм може бути розпущений влас­ною постановою, прийнятою не менш як двома третинами голосів загального складу депутатів" (ст. 4 п. 3).

Палата депутатів Греції розпускається у випадку необ-рання Президента навіть у третьому турі (ст. 32 п. 4 Консти­туції);

Право розпуску парламенту в цілому чи нижньої його па­лати належить главі держави або уряду у виключних випад­ках. Так, Президент Італії може розпустити палату представ^ ників і Сенат або одну з цих палат, заслухавши думку голів палат (ст. 88 Конституції); Президент Республіки Польща може розпустити Сейм після заслуховування Маршала Сей­му та Маршала Сенату; одночасно з розпуском Сейму при­пиняється термін повноважень Сенату (сТ. 4 п. 4 Конституції).

Право розпуску нижньої палати належить, наприклад, президентам Франції, Індії, Австрії. Палата представників Японії розпускається імператором за пропозицією та схва­лення Кабінету; англійська палата громад розпускається ко­ролевою за пропозицією Кабінету і т. ін.

У ряді країн, наприклад у Франції, Японії та ін., верхні палати розпуску не підлягають. Не підлягають також розпус­ку Рада штатів Індії, Федеральна рада Австрії, які формують­ся законодавчими органами суб'єктів федерації. Це поло­ження стосується також своєрідної палати Німеччини — бундесрату, — утвореної урядами земель;, не підлягають роз­пуску й палати, члени яких не обираються (палата лордів, Сенат Канади).

Конституції окремих країн можуть приймати рішення Про продовження терміну своїх повноважень за наявності своєрідних умов. Такими умовами були в одних країнах вій­на (Італія), надзвичайний стан (КНР, Індія), війна, військо­вий або інший надзвичайний стан (Болгарія),

Якщо вибори парламенту збіглися з настанням надзви­чайного стану, то вибори відкладаються на строк дії цих умов, а розпущений парламент скликається знову.

У конституціях деяких країн указані підстави для розпус­ку парламенту.

Шведський Ригсдаг розпускається главою держави, якщо він чотири рази відхилив пропозицію тальмана (голови) Ригсдагу про обрання прем'єр-міністра (розд. 6 §3 Конститу­ції). Генеральні кортеси Іспанії розпускаються королем, як­що протягом двох місяців після першого голосування жоден з кандидатів на посаду глави уряду не дістав довіри Конгресу.

134

Глава 10

Парламент

135

Підставою для розпуску президентом Народних зборів Болгарії є неможливість сформувати Раду Міністрів як пред­ставника третьої парламентської групи. У цьому разі прези­дент призначає службовий уряд, розпускає Народні збори та призначає нові вибори. Під час дії Конституції Республіки Болгарія 1991 р. президент двічі розпускав Народні збори та призначав нові вибори.

Президент Республіки Польща може розпустити Сейм, якщо той протягом трьох місяців не прийняв закон про бюд­жет (ст. 21 "Малої Конституції"). Сейм може виявити недо­віру Раді Міністрів і обрати нового голову Ради Міністрів і запропонований ним склад уряду. Якщо Сейм виявив недові­ру Раді Міністрів і не обрав її голову, то президент має пра­во прийняти відставку уряду або розпустити Сейм (ст. 57— 62 "Малої Конституції"). Так, у 1993 р. президент розпустив Сейм і призначив нові вибори.

Президент Німеччини може розпустити бундестаг у ви­падку необрання федерального канцлера.

Конституції окремих країн закріплюють умови, що ви­ключають право глави держави приймати рішення про роз­пуск парламенту в цілому чи його нижньої палати.

Так, Президент Болгарії не може розпускати Народні збори протягом трьох місяців до закінчення строку свого мандата; Президент Італії — протягом шести останніх міся­ців своїх повноважень (ст. 99 п. 7 Конституції); Президент Франції не може розпустити Національні збори під час здійс­нення ними надзвичайних повноважень (ст. 16 Конституції) та протягом року після обрання Національних зборів у ході дострокових виборів (ст. 12 Конституції).

Не можуть достроково бути розпущені парламенти Іспа­нії, Польщі, Португалії та інших країн під час надзвичайного стану, а Сейм Польщі — особою, яка тимчасово заміщує по­саду президента.

Основні закони Австрії, Угорщини, Греції обмежують право президента розпускати парламент.

Федеральний Президент Австрії може розпустити Націо­нальну раду, а Президент Греції — палату депутатів з однієї підстави лише один раз. Президент Угорщини протягом тер­міну своїх повноважень може скористатися наданим йому правом розпуску Державних зборів не більш як двічі.

Цілі, що мають за мету достроковий розпуск парламенту, різноманітні: подолання кризи у діяльності парламенту, на­магання однопартійного чи коаліційного уряду використати політичну обстановку, що склалася, для зміцнення своєї по­зиції у майбутньому парламенті та завдати поразки опозиції в процесі наступних виборів.

Термін повноважень парламенту — це встановлений конституцією даної держави період часу, протягом якого ор­ган державної влади здійснює свої конституційні функції складом депутатів, обраних під час проведення виборів. Це визначення притаманне як однопалатному, так і двопалатно­му парламенту, верхня палата кожного з яких обирається на один і той самий термін, що й нижня палата і розпускається разом з нею.

§ 2. Компетенція парламенту

Конституція та інші нормативні акти закріплюють за дер­жавними органами права й обов'язки та сферу їхньої діяль­ності. Найбільш широкою компетенцією наділяються парла­менти. Компетенція парламенту — основний фактор, що визначає його правове становище, роль в юридично-політич­ному житті та взаємовідносини з іншими державними орга­нами.

Компетенції парламенту належать законодавча сфера діяльності, прийняття закону про бюджет, формування ви­щих органів держави, контроль за діяльністю уряду та здійс­нення зовнішньополітичних функцій.

Законодавчі повноваження. Прийняття законів є голо­вним завданням парламенту, основним його призначенням як загальнодержавної представницької установи.

Існують такі види законів: Конституція (Основний За­кон), конституційний закон, органічний закрн, звичайний за­кон. Законодавство США та Англії розрізняє закони (біллі) публічні та приватні. Поширення набуло делеговане законо­давство, що розглядається, наприклад, Асамблеєю Республі­ки Португалія як законодавча діяльність парламенту.

Обсяг повноважень парламенту залежить від ряду чин­ників: форми правління, форми політико-територіального ус­трою, розстановки політичних сил, що склалася у період прийняття конституції, і традицій. Конституції різними спо-

136

Глава 10

Парламент

137

собами закріплюють компетенцію парламентів у законодав­чій сфері: і) переліком питань, за якими парламент може здійснювати законодавчу діяльність; 2) без закріплення будь-яких питань, з яких парламент може здійснювати зако­нодавчі функції; 3) встановленням відносно визначеної ком­петенції у сферах, що стосуються взаємовідносин законодав­чих органів федерації та її суб'єктів.

До конституцій, що закріплюють точний перелік питань, з яких парламент законодавствує, належать, наприклад, Конституції США, Австрії, Болгарії, Франції. Так, у ст. і розд. 8 Конституції США перераховані питання, з яких Конг­рес має право законодавству вати: встановлювати та стягува­ти податки; забезпечувати спільну оборону та загальний доб­робут; одержувати позики; регулювати торгівлю з іноземни­ми державами та між окремими штатами; карбувати монету, регулювати її цінність і цінність іноземної валюти; оголошу­вати війну, набирати, формувати й утримувати армію, флот, поліцію і т. ін. Розділ 9 тієї ж статті містить перелік того, чо­го Конгрес не може здійснювати. З усіх інших питань (так звані остаточні повноваження) закони приймаються штата­ми. '

Федеральний конституційний закон Австрії від 10 листо­пада 1920 р. називає питання, за якими федеральні збори уповноважені приймати закони (ст. 10, 11), а за якими —^ лише загальні принципи законів (ст. 12). Конституційний Суд скасовує такий закон (ст. 140 п. 3) у разі порушення меж повноважень, встановлених Федеральним конституцій^ ним законом, федеральними органами або органами земель.

У федеративних державах розмежування повноважень у законодавчій сфері здійснюється між федеральними органа-ми та органами суб'єктів федерації.

Конституція Болгарії 1991 р. (статті 84, 85) містить пере­лік питань, що належать до компетенції Народних зборів, а спірні питання повноважень між Народними зборами, Пре­зидентом і Радою Міністрів вирішує Конституційний Суд.

Такий спосіб закріплення повноважень заведено назива­ти в юридичній літературі абсолютно визначеною компетен­цією парламенту.

Деякі конституції (Англії, Нової Зеландії, Португалії, Польщі та ін.) дуже широко закріплюють повноваження пар­ламенту в законодавчій сфері.

В Англії верховна влада в галузі законодавства дору­чається, парламенту в цілому. Це — "королева у парламен­ті", тобто королева та дві палати парламенту. Законопроект, прийнятий обома палатами, стає законом лише після ухва­лення його королевою. Принцип верховенства парламенту означає, що він не зв'язаний жодними нормативними акта­ми, ніхто не може обмежити його верховенство у законодав­чій владі.. Він приймає та змінює будь-який закон у звичай­ному порядку, ніхто не може брати під сумнів конституцій-ність акта, навіть суд.

До цієї ж групи, для якої сфера законодавчих повнова­жень не обмежена, належить парламент Італії. Розділ II Кон­ституції Італії ("Укладення законів") вказує лише на те, що "законодавча функція здійснюється спільно обома палата­ми" (ст. 70 Конституції Італії), а повноваження кожної з па­лат можуть бути відстрочені лише у законодавчому порядку та лише на випадок війни (ст. 60 Конституції). "Мала Кон­ституція" Польщі, Конституція Португалії обмежуються кон­статацією факту прийняття законів парламентом, "Сейм приймає закони більшістю голосів за присутності не менш як половини загальної кількості депутатів, якщо конститу-ційний закон не передбачає інше", Асамблея Республіки Португалія може приймати закони з усіх питань, за винят-v ком організації та порядку діяльності уряду (п. "г" ст. 164 Конституції Португалії).

За Конституцією Японії парламент є виїцим органом дер­жавної влади та єдиним законодавчим органом держави.

Проте слід зазначити, що ані конституція, ані закони про парламент не визначають сферу законодавчого регулювання парламенту. На практиці це спричиняє те, що значна части­на важливих питань державного життя вирішується нормо-творчою діяльністю уряду, а парламент законодавствує з пи­тань загальних.

Отже, за характером конституційної регламентації цю групу парламентів можна віднести до парламентів з абсо­лютно необмеженою законодавчою компетенцією.

Третю групу складають парламенти з відносно визначе­ною компетенцією. До цієї групи належить Конституція Ін­дії, яка встановлює три види повноважень: а) виключну ком­петенцію союзу, за якою може законодавствувати лише фе­деральний парламент; б) компетенцію законодавчих органів

138

Глава 10

Парламент

139

штатів; в) спільну компетенцію федерального парламенту та законодавчих зборів штатів.

Основний Закон Німеччини та Конституція Швейцарії встановлюють виключну компетенцію федеральних органів і конкуруючу законодавчу компетенцію земель або кантонів.

У сфері конкуруючої законодавчої компетенції землі на­діляються правом законодавства лише тоді і остільки, коли і оскільки федерація не використовує своїх прав законодав­ства.

Прийняття законів. Прийняття звичайних законів про­ходить згідно з процедурою, встановленою конституцією та регламентами палати або палат у двопалатному парламенті. Ця процедура схожа в основних рисах.

Початковою стадією законодавчого процесу є внесення законопроекту до парламенту (або до однієї з його палат, або лише до нижньої палати).

Суб'єктами права законодавчої ініціативи є як окремий парламентарій, так і група парламентаріїв (кількість парла­ментаріїв, що володіють правом законодавчої ініціативи зви­чайно передбачається регламентом), постійні комісії (коміте­ти), парламентські групи (клуби, фракції), уряд. В окремих країнах (у Мексиці, Польщі, Росії, Білорусі) Президент кра­їни наділений правом законодавчої ініціативи з усіх питань, пов'язаних із здійсненням своїх функцій, а Президент США — лише з питань щодо проекту державного бюджету.

Право законодавчої ініціативи у федеративних країнах належить вищим законодавчим органам суб'єктів федерації (наприклад, у Німеччині, Мексиці, в Австрії), а в Італії, Фін­ляндії та інших країнах — вищим органам влади автономних областей; у Російській Федерації — Конституційному Суду; у КНР, на Кубі та деяких країнах Латинської Америки — Верховному Суду, Генеральній прокуратурі, крім того, в КНР — Центральній військовій раді, на Кубі — Центральному комі­тету профцентру трудящих Куби та національним керівним органам громадських організацій з питань їх компетенції.

У деяких країнах (США, Швейцарії, в Іспанії, Італії, Австрії, на Кубі) існує інститут народної ініціативи, сутність якого полягає у тому, що громадяни, які зібрали встановле­ну конституцією кількість голосів виборців, можуть вимага­ти від парламенту розгляду законопроекту.

Коло суб'єктів права законодавчої ініціативи досить ши­роке, проте практично здійснення законодавчої ініціативи зо­середжено в руках уряду, їх проекти розглядаються в першу чергу, вони можуть вносити законопроекти до парламенту будь-коли, тимчасом як депутати, наприклад парламенту Фінляндії, можуть вносити законопроекти лише протягом 14 днів після відкриття чергової сесії.

Порядок реалізації права законодавчої ініціативи. У двопалатних парламентах законопроекти вносяться до нижньої палати, а якщо палати рівноправні (Італія, Мекси­ка, Швейцарія та ін.), — до будь-якої.

Законопроекти приймаються на сесіях парламенту двома читаннями (у Болгарії на різних засіданнях Народних зборів), трьома читаннями (в Австрії, Італії, Польщі, США та ін.).

Голова палати, до якої направлений законопроект, роз­глядає і вирішує питання про його подальшу долю. У разі по­зитивного рішення він дає розпорядження про його розмно­ження та про передачу тексту депутатам і включення його до порядку денного. Іноді ця процедура називається "пер­шим читанням". Далі законопроект без дебатів передається в постійну комісію або починаються дебати відносно його за­гальних принципів, вносяться поправки і доповнення. Такі процедурні дії називаються іноді "другим читанням". Комісія після розглядання повертає законопроект до парламенту, де знову починаються дебати щодо його прийняття. Під час "третього читання" законопроект приймається остаточно.

Законопроект повинен бути прийнятий палатами за іден­тичною редакцією, при цьому використовується метод "чов­на" (човника) — передача тексту законопроекту від однієї палати до другої до того часу, поки він не набуде однакової редакції. Для усунення розбіжності тексту законопроекту іноді створюється комісія з представників обох палат.

Важливе місце у діяльності парламенту посідає прийнят­тя закону про бюджет. Проект закону про бюджет, на відмі­ну від інших законопроектів, складається і вноситься на розгляд до нижньої палати парламенту з нерівноправними палатами тільки урядом. На відміну від інших законів, дію­чих протягом тривалого часу, закон про бюджет функціонує лише один фінансовий рік.

Парламенти Угорщини, Греції, Словакії, Чехії та інших країн обирають президента, формують уряд, органи консти-

140

Глава 10

туційного контролю й нагляду, Верховний Суд. їм належать повноваження у сфері оборони країни та зовнішньої політи­ки. Вони здійснюють контроль за діяльністю уряду. Види контролю парламенту за діяльністю уряду залежать від фор­ми правління. У президентських республіках, де уряд фор­мується президентом і не відповідає перед парламентом, контрольні повноваження останнього не настільки великі, як у парламентарних республіках.

Конституції розрізняють дві форми відповідальності уря­ду: політичну й судову. Політична відповідальність означає вираження уряду або його окремим міністрам Недовіри і за­лишення ними посад, які вони обіймають. Судова відпові­дальність означає притягнення до суду уряду в цілому або якогось його члену за вчинений злочин під час виконання своїх обов'язків.

Формами контролю за діяльністю уряду є постановка пи­тання про довіру за ініціативою уряду; пропозиція депутатів про вираження уряду недовіри; інтерпеляція; усні та письмо­ві запитання; спеціальні форми парламентського контролю.

Відмова парламенту в довірі уряду тягне за собою його відставку.

Група, що кількісно складає від однієї десятої до однієї четвертої всіх депутатів палати може внести резолюцію не­довіри уряду. За резолюцію недовіри має висловитися абсо­лютна більшість депутатів. Президентаві надається право у разі вираження недовіри уряду прийняти його відставку або розпустити парламент і призначити нові вибори.

Інтерпеляція являє собою звернення у письмовій формі групи депутатів до уряду з вимогою надати інформацію з найважливіших питань внутрішньої та зовнішньої політики або з будь-якого конкретного питання, що має загальнодер­жавне значення. Відповідь уряду обговорюється на пленар­ному засіданні палати і може завершитися прийняттям резо­люції недовіри.

Запитання письмові та усні правлять, як правило, за за­сіб одержання інформації, надання палаті тих або інших до­кументів, критики діяльності уряду в цілому або окремих мі­ністрів. Відповідають, зазвичай, усно чи відписують негайно або на наступному засіданні.