Глава 6. Конституційно-правовий статус людини і громадянина

У сучасному розумінні громадянство є основним об'єк­тивним визначенням усталеності правового взаємозв'язку окремої особи і держави. Головна ознака громадянства — стабільний зв'язок, який не може пориватися ні тимчасовим, ні навіть постійним проживанням на території іншої держа­ви. Права і обов'язки громадянина закріплюють, як правило, конституція і закон про громадянство країни. Громадянство встановлює стійкий правовий зв'язок людини зі своєю дер­жавою, який зумовлює їх взаємні права та обов'язки згідно з національним правом країни і міжнародним правом. Грома­дянство офіційно визнає правову належність особи до певної держави, звідси й випливає обов'язок держави забезпечува­ти й охороняти права кожного громадянина як на національ­ній території, так і за її межами. У свою чергу, громадянин зобов'язаний додержуватися законів держави і виконувати обов'язки, встановлені державою.

§ 1. Способи набуття і втрати громадянства

Філіація (франц. filiation від лат. films — син) — набут­тя громадянства у зв'язку з народженням. Закони різних держав базуються на принципах або "права крові", або "пра­ва грунту". Згідно з принципом "права крові" дитина набу­ває громадянства батьків незалежно від місця народження. Згідно з принципом "права грунту" дитині надається грома­дянство держави, на території якої вона народилася неза­лежно від громадянства батьків. Набуття громадянства за "правом крові" у правовій доктрині і законодавстві України та деяких інших держав називають набуттям громадянства "за походженням", а за "правом грунту" — "за народжен­ням". Принцип "права крові", як правило, застосовується у поєднанні з принципом "права грунту": діє змішана система. Наприклад, у Законі "Про громадянство України" послідов-

Конституційно-правовий статус людини і громадянина          63

но провадиться принцип "права крові", але діти апатридів і діти, батьки яких невідомі, набувають громадянства України з огляду на народження на її території, тобто за "правом грунту".

Натуралізація (укорінення) — індивідуальне прийнят­тя до громадянства за проханням заінтересованої особи. Згідно із законом прохання приймається до розгляду уповно­важеним державним органом лише через певний строк про­живання у країні (США, Австралія, Україна, Франція — 5, Англія — 7, Іспанія — 10 років).

Вимога додержання строків натуралізації від 5 до 10 ро­ків закріплена 1961 року в Конвенції ООН щодо скорочення безгромадянства.

Згідно із законом "Про громадянство України" (ст. 9) ви­значаються такі умови прийняття іноземців або апатридів до громадянства України:

визнання та дотримання Конституції України та законів України;

зобов'язання прийняти іноземне громадянство або неперебування в іноземному громадянстві;

безперервне проживання на законних підставах на те­риторії України протягом останніх п'яти років;

отримання дозволу на постійне проживання в Україні;

володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування;

наявність законних джерел існування.

Не можуть набути громадянства України особи, які вчи­нили злочин проти людства або насильницькі дії проти націо­нальної державності України, були засуджені до позбавлен­ня волі за тяжкі злочини.

Порядок натуралізації має дозвільний характер і встанов­люється нормами національного права.

Трансферт (франц. transfert, від лат. transfero — пере­ношу, переміщую) означає автоматичну зміну громадянства осіб у зв'язку з передачею території, де вони проживають, від однієї держави до іншої. Згідно з діючим у сучасному міжнародному праві принципом поваги прав людини проце­дура трансферту здійснюється після плебісциту про держав­ну належність території, внаслідок якої населення дає свою згоду на перехід території до іншої держави і тим самим — на зміну громадянства. Крім того, окремим категоріям насе-

64

Глава 6

лення, окремим особам надається право оптації — вибору громадянства, тобто право набути нового громадянства че­рез трансферт або зберегти громадянство держави — ко­лишнього суверена. Оптацією називають також право вибо­ру одного з двох громадянств, яке надається біпатриду з ог­ляду на конвенції про скасування подвійного громадянства. У разі самовизначення нації і створення нової держави громадянство нової держави набувається мешканцями цієї країни згідно із законом про громадянство, як правило, авто­матично. Згідно зі ст. З Закону "Про громадянство України" громадянами України вважаються:

усі громадяни колишнього СРСР, які на момент прого­лошення незалежності України (24 серпня 1.991 року) постійно проживали на території України;

особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціаль­ного походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності За­коном України "Про громадянство України" (від 13 листопа­да 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

особи, які прибули в Україну на постійне місце прожи­вання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті грома­дянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внут­рішніх стран України внесено запис "громадянин України", а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не до-сягли повноліття;

особи, які набули громадянства України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

На відміну від натуралізації, дарування громадянства здій­снюється за особливі заслуги перед державою на основі поста­нови компетентних органів (президента, Сенату тощо), неза­лежно від терміну постійного проживання, знання мови і т. ін.

Втрата громадянства (репудіація, або добровільна від­мова).

За національним правом більшості держав підстави втра­ти громадянства такі.

Експатріація — вихід з громадянства за власним ба­жанням. Згідно з законодавством Англії, США і ряду інших держав для експатріації не потребується дозволу державних

Конституційно-правовий статус людини і громадянина          65

органів — вона здійснюється за односторонньою заявою про відмову від громадянства. У Франції свобода експатріації іс- : нує лише для осіб, які набули громадянства Франції за "пра- : вом крові" за кордоном. У Німеччині свобода експатріації об­межена для державних службовців, суддів, військовозобов'я-' tat«№ які не відбули строкової служби. В Японії, Ірландії, Двстрії, Україні існує дозвільна система експатріації: у вихо^ ~ді з громадянства України може бути відмовлено, якщо оео-.■»,-!&&- яка порушила клопотання про вихід, має невиконані зог їій^в'язания перед державою, майнові зобов'язання, з якими :. пов'язані істотні інтереси громадян чи організацій.

Денатуралізація — примусове позбавлення громадян­ства, набутого в результаті натуралізації. Денатуралізація базується на концепції недостатньої усталеності зв'язку на­туралізованого громадянина з його новою батьківщиною. TV му законодавство деяких держав встановлює умови, за яких акт натуралізації скасовується. Наприклад, натуралізований аргентинець за рішенням суду втрачає громадянство у разі "перебування за кордоном понад два роки" або за "нанесен­ня шкоди уряду Аргентини". Громадянство України втра­чається внаслідок виявлення факту подання неправдивих ві­домостей або фальшивих документів під час натуралізації.

Денаціоналізація — примусове позбавлення громадян­ства осіб, які набули його за правом народження.

Так, громадянство України втрачається внаслідок вступу особи на військову службу, службу безпеки, поліції, юстиції або до інших органів державної влади в іноземній державі без згоди на те державних органів України.

§ 2. Проблема подвійного громадянства, апатриди, правовий статус іноземних громадян

Подвійне громадянство (біпатритизм) є таким правовим статусом особи, за яким вона одночасно'має громадянство двох або більше країн. Подвійне громадянство виникає, по-перше, за народження дитини у державі, де діє принцип "права грунту", від батьків, які мають громадянство держа­ви, де діє принцип "права крові" (наприклад, Чілі — Украї­на, Аргентина — Росія, Бразилія — Велика Британія); по-дрЧге, за натуралізації, якщо законодавство країни, грома­дянства якої набуває індивід, не вимагає відмови від попе-

3   2-363

66

Глава 6

реднього (Іспанія — Росія, Ізраїль —Україна); по-третє, внаслідок шлюбу жінки з іноземцем, якщо законодавство країни дружини зберігає за нею громадянство, а законодав­ство країни чоловіка надає їй свого громадянства.

Принцип невизнання подвійного громадянства записано у ст. З багатосторонньої Гаазької конвенції 1930 р. "З деяких питань стосовно колізій законів про громадянство". Але цю конвенцію ратифікували лише 13 держав, тому вона не на­була значення загальновизнаної норми міжнародного права. Проте у національному праві багатьох держав подвійне гро­мадянство не визнається. Так, ст. 2 Закону України "Про громадянство України" встановлює: "Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави, або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України". Незважаючи на це, біпатриди фактично існують, через те перед судами й посадовими осо­бами постійно постає проблема визнання критерію встанов­лення єдиного законного громадянства біпатридів з точки зо­ру як національного, так і міжнародного права. Якщо перед національним або міжнародним судом постає проблема вста­новлення громадянства біпатридів, судді користуються пре­цедентом, створеним Міжнародним судом ООН у справі Ноттебома, який був за документами одночасно громадяни­ном Ліхтенштейну і Гватемали. Згідно з вердиктом Міжна­родного суду громадянство біпатридів у спірних справах встановлюється за концепцією ефективної громадянської на­лежності, тобто керуються такими критеріями, як місце по­стійного проживання (доміцилій), місце роботи, місце реаль­ного користування громадянськими й політичними правами, володіння нерухомою власністю.

Особи без громадянства (апатриди) — особи, які по­збавлені громадянства за власним бажанням чи за рішенням компетентних державних органів і не набули громадянства іншої країни.

Правовий статус іноземних громадян. Іноземцями ви­знаються особи, які не мають громадянства держави, на те­риторії якої вони перебувають, але мають докази громадян­ства іншої держави. Статус — правове становище іноземних громадян — регулюється національним законодавством країни, в якій вони перебувають і міжнародними угодами. Разом з тим, іноземці зберігають правовий зв'язок з держа-

Конституційно-правовий статус людини і громадянина          67

вою, громадянами якої вони є. Дипломатичний виступ такої держави на захист своїх громадян, якщо їх права порушені державою перебування, не вважається актом протиправного втручання у внутрішні справи іноземної держави.

Сукупність прав і обов'язків іноземців, встановлених націо­нальним і міжнародним правом, створюєїхнійстатус — право­вий режим іноземних громадян. Існує кілька його видів.

Національний режим означає надання іноземцям держа­вою проживання прав, пільг і привілеїв, в основному рівних обсягу прав своїх власних громадян і юридичних осіб. Даний режим встановлюється національними законами майже всіх сучасних держав. Ці самі закони окремо обмежують права іноземців виходячи з міркувань безпеки, національної еконо­міки та управління. Так, згідно із Законом України "Про пра­вовий статус іноземців" іноземці не можуть обирати й бути обраними до органів державної влади та самоврядування, а також брати участь у референдумах (ст. 23), не проходять військову службу у Збройних Силах України (ст. 24). Крім того, іноземці не можуть посідати окремі посади або займа­тися певною трудовою діяльністю, якщо вона пов'язана з на­лежністю до громадянства України. Наприклад, іноземці не можуть призначатися нотаріусами, суддями, прокурорами.

Режим найбільшого сприяння означає надання грома­дянам держави, договір з якою передбачає цей режим, прав, не менших тих, що мають громадяни будь-якої третьої дер­жави. Режим найбільшого сприяння наближається до націо­нального режиму. Встановивши національний режим для іноземців однієї країни, держава, з огляду на принцип най­більшого сприяння, повинна надати таких самих прав іноземцям інших держав, що мають режим найбільшого сприяння.

Спеціальний режим означає поширення на громадян певних держав особливих пільг чи обмежень. Даний режим встановлюється багатосторонніми регіональними і двосто­ронніми угодами, що передбачають спрощений порядок пере­січення державного кордону, безвізовий в'їзд тощо.

Закон України "Про правовий статус іноземців" гово­рить: "Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлен­ня відповідного порядку реалізації прав і свобод громадяна-з*

68

Глава 6

ми цієї держави на території України". Іноземці зобов'язані поважати та дотримуватися Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї народу України. У галузі цивіль­них і сімейних прав іноземці прирівнюються до громадян Ук­раїни, тобто діє національний режим.

Право притулку — надання державою можливості виїз­ду на її територію І перебування там особам, які на батьків­щині або в державі постійного місця проживання переслі­дуються за політичну, наукову чи релігійну діяльність. Дер­жава згідно зі своїми законами визначає, чи існують підста­ви для надання права притулку тій чи іншій особі. Стаття 14 Загальної декларації прав людини так формулює право при­тулку: "Кожна людина Має право шукати притулок від пере­слідувань в інших країнах і користуватися цим притулком. Це право не може бути застосоване у разі переслідування, яке насправді спричинене вчиненням аполітичного злочину або діянням, що суперечить цілям і принципам Організації Об'єднаних Націй".

§ 3. Рівність і заборона дискримінації

Йкщо уважно вивчати міжнародні акти захисту прав лю­дини, конституції сучасних демократичних держав, то обов'язково можна помітити, що у багатьох цих документах прямо чи побічно висловлюється принцип рівності та заборо­ни дискримінації.

Статті 1, 2 Загальної декларації прав людини; п. 2 ст. 2, З Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права; ст. 2, 3 Пакту про громадянські й політичні права про­голошують рівність усіх людей незалежно від раси, статі, мо­ви, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового становища, місця на­родження чи інших обставин.

Не слід змішувати субстанції (іпостасі) рівності, з одного боку, принцип рівності прав, свобод і обов'язків усіх перед законом як основну ознаку правової держави і, з другого — ідею соціальної рівності, яка в деяких псевдонаукових учен­нях доводилася до абсурду. Усі люди рівні за правовим ста­тусом як особи й громадяни держави, але різні за расою, статтю, мовою, вірою, політичними переконаннями, соціаль­ним походженням, майновим становищем, фізичними дани-

Конституційно-правовий статус людини і громадянина          69

ми, за своїми здібностями і бажаннями та ін. Спроби стригти всіх під один гребінець, рівняти розумну людину з. нерозум­ною, сильну зі слабкою, трудівника з ледарем, майстра своєї справи з недбайливим працівником — безглуздя. Поняття "нерівність" є лише близьким за сенсом щодо поняття "від­мінність". Міжнародне й національне право визначає і за­кріплює такі права людини, відносно яких за законом не мо­жуть братися до уваги фактичні відмінності між людьми.

Гасло рівності знайшло своє втілення у міжнародному й національному конституційному праві: що дається одній осо­бі у сфері прав — дається й іншій. Рівноправність — це рів­ність прав, свобод і обов'язків — рівність вихідних можли­востей і не більше того. Кожна особа зацікавлена в реаліза­ції своїх прав відповідно до своїх бажань, розуму, інтересів. Одна людина віддає перевагу наукам, друга — домагається популярності, третя — прагне багатства, а четверта — пере­дусім поставила за мету проблему дозвілля. Перша людина, якщо її прагнення відповідають здібностям, набуде кращої освіти, ніж інша, друга — стане славнозвісною, третя —■ розбагатіє, а четверта людина знайде спокій і здоров'я завдя­ки культурі дозвілля.

Принцип рівності у його правильному розумінні не до­пускає суперечності зі свободою і разом з нею дає кожній людині змогу реалізувати своє право на індивідуальність. Свобода дає рівність, яка дозволяє людям бути різними, не заперечуючи їх відмінностей. Рівність — це насамперед рів­ність можливостей, включаючи можливість нерівного вибо­ру, можливість нерівних успіхів у галузі освіти, а тим самим і в діяльності за фахом, можливість дотримуватися тих чи ін­ших релігійних і політичних поглядів.

Міжнародні норми й національні конституції різних країн неоднаково формулюють принцип рівноправності — іноді у формі заборони дискримінації, іноді, позитивно, іноді поєд­нуючи позитивну та негативну форми. Так, ст. З Основного Закону Німеччини встановлює:

"1. Всі люди рівні перед законом.

Чоловіки і жінки рівноправні.

Нікому не може бути заподіяна шкода або віддано пе­ревагу за ознаками його статі, походження, раси, мови, віт­чизни та місця народження, віросповідання, релігійних чи політичних поглядів".

70

Глава 6

Німецький державознавець К. Хессе так пояснює цю статтю: "... будь-якій державній владі заборонено використо­вувати діюче право в інтересах окремої особи або на її шко­ду. Правову рівність, безперечно, можна визначити як ради­кальну вимогу правової держави".

Спроба колишніх соціалістичних держав запровадити за­мість формальної рівноправності буржуазного суспільства загальну фактичну соціальну рівність шляхом скасування приватної власності виявилася неспроможною. Фактична со­ціальна рівність не притаманна людському суспільству.

Безкомпенсаційна загальна націоналізація приватної власності призвела суспільство не до соціальної рівності, а до зрівняльного убозтва, і, як передбачив французький пись­менник Гюстав Флобер, "... якщо звести рівність до ступеня зрівняльності, — це буде рівнозначно рабству".

Крім того, притаманний "країнам реального соціалізму" тоталітарний режим встановив таємну ієрархічну систему пільг і привілеїв для верхівки монопольно пануючої партії і певного кола осіб, які керували всіма сферами життя держави.

Хоча жодний закон такого не містить, керівники, які на­лежали до так званої номенклатури, були фактично звільне­ні від кримінальної і адміністративної юрисдикції, мали спе­ціальні крамниці, санаторії, буфети і т. ін.

§ 4. Конституційні права та свободи

Природні права і свободи. Громадянське суспільство формується в процесі перетворення підданих на громадян, тобто на таких членів спільноти мешканців даної держави, які відчули почуття власної гідності та спромоглися робити політичний вибір, спираючись на чітке розуміння того, з чо­го складаються їхні природні права. Це формування розпочи­нається одночасно з перетворенням етнічного союзу на суве­ренний народ, який усвідомлює себе нацією. Народ — це той, чия правосвідомість піднялася до розуміння нагальної потреби визнання і здійснення природних і невід'ємних прав людини і громадянина, з одного боку, і підпорядкування собі державних владних органів — з другого, оскільки тільки су­веренний народ є законним джерелом влади.

Свобода полягає в тому, щоб перетворити державу з ор­ганізації, яка стоїть над суспільством, на організацію, яка суспільству підпорядкована. З цього приводу влучно висло-

Конституційно-правовий статус людини і громадянина          77

вився Г. Померанц: "Слово "нація" визначило перехід від вірності королю до суверенітету народу. Нація — це піддані короля, які усвідомили себе сувереном".

Епоха Відродження пробудила в людях громадянські по­чуття через усвідомлення своїх природних прав. Аналіз юри­дичних норм, заснованих на природній сутності людини, доз­воляє виділити два види таких норм. Перший вид складають норми, зумовлені фізичними якостями і потребами людини, тобто норми, які регулюють відносини між людьми щодо продовження роду: шлюбні стосунки, батьківське піклуван­ня про дітей тощо. Другий вид об'єднує норми та принципи, зумовлені інтелектуальними якостями людини, розумінням таких понять, як добро і зло, слобода і рабство, справедли­вість і несправедливість, правда й неправда. Велика Фран­цузька революція (XVIII ст.) назвала природним правом лю­дини і громадянина право на "свободу робити все, що не зав­дає шкоди іншому". Свобода є передумовою гідного людсько­го існування. Це, насамперед, свобода від безпідставного арешту, свобода від тортур, свобода вибору місця проживан­ня, свобода слова.

Виняткове значення свободи слова влучно сформулював англійський драматург Р. Шерідан у відомому афоризмі: "Сво­бода преси — єдина з громадянських свобод, яка здатна гаран­тувати всі останні". Свобода слова досить небезпечне, але кон­че потрібне демократичній державі право людини. "Держава може дійти сум'яття внаслідок того, що пишуть часописи, але вона може загинути внаслідок того, що вони мовчать" (де Бо-нальд — французький консервативний політик).

Найважливішим з природних прав людини є право на життя. Це природне право людини передусім містить прин­ципи, які забезпечують фізичне існування людини і людства в цілому, тобто право на мир. Декларація про право народів на мир була схвалена Генеральною Асамблеєю ООН 12 лис­топада 1984 р. (Резолюція 39/11): "...Генасамблея... переко­нана у тому, що життя без війни слугуватиме основою... повного здійснення прав і свобод людини..., що в ядерний вік встановлення міцного миру на Землі є щонайпершою умовою збереження цивілізації, людства і його існування...". Сучасні держави закріплюють право на мир у своїх консти­туціях — правових актах найвищої правової сили. Так, Ос­новний Закон ФРН у преамбулі та в ч. 2 ст. 1 "...визнає не-

72

Глава 6

порушні і невід'ємні права людини як основу кожного люд­ського співтовариства, миру і справедливості в усьому світі"; в ч. 1 ст. 26 забороняє дії, "...здатні порушити мирне спільне життя народів". Підготовку агресивної війни Основний За­кон ФРН проголошує антиконституційною дією. Згідно зі ст. 11 своєї Конституції "Італія відкидає війну як посягання на свободу інших народів і як засіб вирішення міжнародних конфліктів...". Стаття 9 діючої Конституції Японії проголо­шує: "Щиро прагнучи міжнародного миру, заснованого на справедливості й порядку, японський народ на вічні часи від­мовляється від війни як суверенного права нації, а також від загрози або застосування сили як заходу рішення міжнарод­них спорів". У ст. 18 Конституції України висловлюється прагнення нашого народу до миру в такій формі: "Зовніш­ньополітична діяльність України спрямована на забезпечен­ня її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжна­родного співтовариства...".

Сучасне розуміння права на життя наполягає на скасу­ванні смертної кари. Від смертної кари відмовились, або не застосовують її фактично, понад 80 держав світу. До них на­лежать 13 штатів США, деякі країни Латинської Америки (Венесуела, Коста-Рика, Бразилія, Мексика, Колумбія), 40 держав—членів Ради Європи. Згідно зі ст. 1 шостого прото­колу Європейської конвенції з прав людини: "Смертна кара скасовується. Жодна людина не може бути засуджена до та­кого покарання або страчена". "Держава може передбачити у своєму законодавстві смертну кару за діяння, вчинені під; час війни або у період неминучої загрози війни..." (ст. 2), У той же час ст. 2 згаданої конвенції передбачає, що позбав­лення життя не розглядається як порушення цієї статті, ко­ли воно є наслідком неминучості застосувати силу: а) захи­щаючи будь-яку людину від незаконного насильства; б) здійснюючи законний арешт або запобігаючи втечі людит ни* що законно перебуває під вартою; в) у діях, законно вчи­нених, з метою придушення бунту або заколоту.

Загальна декларація прав людини 1948 р. серед невід'єм­них природних прав людини називає також право приватної власності: "Кожна людина має право володіти майном як од­ноособово, так і спільно з іншими. Ніхто не може бути без-підставно позбавлений свого майна" (ст. 17 п. 1). Право при­ватної  власності  визнається  у  конституціях  майже   всіх

Конституційно-правовий статус людини і громадянина          73

сучасних держав. Так, ст. 42 Конституції Італійської Респуб­ліки проголошує: "Приватна власність визнається і гаран­тується законом, який визначає засоби її надбання і вико­ристання, а також її межі з метою забезпечення її соціальної функції і доступності для всіх". Дійсно, хіба не є природним право тих, хто чесно працює, володіти як своєю власністю засобами праці, включаючи землю, так само, як і плодами своєї праці. Без такого права, закріпленого і гарантованого конституцією, людина не може почувати себе господарем і насамперед господарем самого себе, тобто бути дійсно віль­ною людиною.

Приватна власність бере свій початок ще за античності. Це не конкретно-класове, а позачасове юридичне поняття, про що свідчить висловлювання Ж.-Ж. Руссо: "Той, хто пер­ший вбив кіл у землю і сказав: "Це моє" — був справжнім засновником громадянського суспільства". Експлуатація по­чинається не з приватної власності, а з часу, коли вона по­єднується з рабською, кріпацькою чи найманою працею, яка дозволяє привласнення додаткового продукту. Якщо цього немає, приватна власність стає найважливішим параметром економічної свободи людини і громадянина, отже, й політич­ної свободи, без якої сучасне громадянське суспільство не­можливе. Зрозуміло, що для реалізації такої економічної сво­боди потрібна нормально функціонуюча економіка, тобто та­ка; де всі учасники виробничих відносин рівноправні і мають змогу реалізовувати свої здібності у конкурентній боротьбі.

Право приватної власності довгий час було основним об'­єктом нападок радянських науковців, а її скасування прова­дилося владними структурами під знаменитим гаслом: "Екс­пропріюй експропріаторів!" або більш відвертим — "Грабуй награбоване!". Націоналізація землі, промисловості, вклю­чаючи не тільки підприємства важкої промисловості, а й ма­лі та середні підприємства, сприяла зосередженню в руках держави знарядь і засобів виробництва. Всеосяжна держав­на власність —економічна основа тоталітарної держави, ска­сування приватної власності позбавило працівників і підпри­ємців найбільш ефективного стимулу до сумлінної праці, до виявлення особистої ініціативи.

Більшість постсоціалістичних держав залучили до своїх конституцій статті, що захищають свободу підприємництва і право приватної власності. Так, ст. 41 Конституції України проголошує: "Кожен має право володіти, користуватися і

74

Глава 6

розпоряджатися своею власністю, результатами своєї інте­лектуальної, творчої діяльності.

Право приватної власності набувається в порядку, визна­ченому законом... Право приватної власності є непорушним.

Примусове відчуження об'єктів права приватної власнос­ті може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспіль­ної необхідності... та за умови попереднього й повного від­шкодування їх вартості".

Володіння, користування і розпорядження приватною власністю можуть бути ефективно реалізовані лише за умов свободи підприємницької діяльності й ринку. Тому деякі кон­ституції закріплюють і ці свободи у додаток до права приват­ної власності (див.: ст. 49 Конституції Хорватії; ст. 42 Кон­ституції України).

Права, які держава надає громадянам шляхом видання конституцій та інших нормативних і законодавчих актів, мо­жуть бути скасовані державною владою. Але щодо природ­них прав людини, демократичні держави визнають їх не­від'ємність. Так, ст. 22 Конституції України закріпила принцип: конституційні права і свободи ... не можуть бути скасовані.

Таким чином, стосовно природних прав дійдемо виснов­ку, що природа наділяє людину певними невід'ємними, фун­даментальними правами, які можуть бути протиставлені уряду, але мають ним же охоронятися; права людини — ос­новоположні умови гідного людського існування. Термін "не­від'ємні, фундаментальні права" засновує підвалини націо­нальних конституцій. Це означає, що в ієрархії правових норм дані норми мають вищу юридичну силу, а інші, — що мають той самий предмет регулювання, повинні відповідати положенням Концептуальних конституційних норм. Проте як міжнародні документи з питань прав людини, так і націо­нальні конституції не встановлюють ані повного переліку невід'ємних прав людини, ані ієрархії норм з точки зору їхньої юридичної сили. "Права і свободи людини і громадя­нина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними", — говорить ст. 22 Конституції України 1996 р. Декларація не­залежності США стверджує, що права на життя, свободу і прагнення щастя належать до категорії невід'ємних прав лю­дини. Водночас Декларація визнає, що крім згаданих трьох прав існують інші — природні, невід'ємні права людини.

З еволюцією історичних перетворень у розвитку суспіль­ства каталог прав людини поступово ширився і згодом ви-

Конституційно-правовий статус людини і громадянина          75

никла потреба включення поширеного переліку прав у між­народні акти й національні конституції.

Економічні, соціальні та культурні права. З достовір­них джерел відомо, що конституційні документи XVIII— XIX ст. проголошували насамперед так звані класичні, тобто громадянські й політичні права. Але навіть за цих часів деякі видатні економісти і філософи вважали, що громадяни мають право сподіватися зусиль з боку державних органів, спрямованих на покращення їх життєвих умов. Так, філосо-фи-просвітники згаданого періоду наводили аргументи на ко­ристь того, що набуло пізніше назви "соціально-економічних прав": Жак Тюрго писав про право на працю, Джон Адаме і Гракх Бабеф — про право на освіту, а Томас Пейн — про право на пенсію за віком.

Заснована у 1919 р. Міжнародна організація праці з до­помогою конвенцій і рекомендацій визначає міжнародні стандарти щодо праці й захисту працівників. Деякі соціальні та економічні права містилися у Конституції Мексики 1917 p., Конституції УРСР 1919 р. (ст. 27 "...повна, всебічна і безплатна освіта", ст. 28 "Хто не працює — той не їсть"), Конституції Німеччини 1919 р. З огляду на наведені факти не можна погодитися з твердженням, що каталог прав люди­ни доповнився економічними, соціальними та культурними правами лише з середини XX ст. Це сталося значно раніше і каталог прав людини доповнювався соціально-економічни­ми правами повільно, крок за кроком, з початку XX ст.

Загальна декларація прав людини (10.12.1948 р.) містила громадянські, політичні, економічні та соціальні права. У хо­ді опрацювання обов'язкової до виконання Хартії з прав лю­дини більшість держав погодилася з тим, що для трансфор­мації міжнародно визнаних норм у національне право, до­статнім є прийняття відповідного законодавчого акту; для реалізації соціальних і економічних прав потрібно дійти від­повідного рівня економічного розвитку. Саме тому Міжна­родний пакт про громадянські й політичні права однозначно встановлює як повинність кожної держави виконувати взяті на себе обов'язки; "Кожна держава — сторона цього пакту зобов'язується поважати і забезпечувати всім особам, які перебувають у межах її території та під її юрисдикцією, пра­ва, що визнаються в цьому пакті..."(ст. 2).

Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культур­ні права формулюється як побажання, як завдання на май-

76

Глава 6

бутнє: "Кожна держава, що бере участь у цьому Пакті, зо­бов'язується в індивідуальному порядку і в порядку міжна­родної допомоги та співробітництва, зокрема в економічній і технічній галузях, вжити у максимальних межах заходів що­до забезпечення поступового повного здійснення прав, що визнаються в цьому Пакті, усіма належними способами, включаючи, зокрема, вжиття законодавчих заходів" (ст. 2). І все ж таки органічний зв'язок між класичними політич­ними та економічними, соціальними і культурними правами очевидний. Особа* яка, наприклад, не має відповідних еле­ментарних знань, не може скористатися своїми політичними правами згідно зі своїми інтересами, У той самий час відсут­ність свободи і рівності перед законом не може дати гарантії життя, гідного людини. Саме тому Віденська декларація, прийнята на Всесвітній конференції з прав людини у 1993 р. встановила: "Усі права людини універсальні, неподільні, вза­ємозалежні та взаємозв'язані. Міжнародне співтовариство повинно ставитися до прав людини глобально на справедли­вій і рівній основі... держави, незалежно від їхніх політич­них, економічних і культурних систем, зобов'язані заохочу­вати і захищати права людини і основні свободи".

§ 5. Судовий та інший юридичний захист прав і свобод

"Сутність права, — писав відомий російський філософ В. С. Соловйов,'— полягає у рівновазі двох моральних інте­ресів — особистої свободи і спільного блага". У разі кон­флікту цих інтересів їх гармонію, рівновагу може відновити спеціально заснований державний орган — суд. Фундамен­тальні права людини мають передумовою свого існування, з одного боку, державу, яка їх гарантує і захищає, з іншого — протистояння саме цієї держави основним правам. Суспіль­ство втілюється у державі. Тому додержання інтересів сус­пільного блага потрібно враховувати у процесі виправдуван­ня основних прав. Держава має захищати свободу індивіда за умов гарантування достатнього захисту суспільних інте­ресів. Для реалізації прав людини потрібні не тільки міжна­родно визнані й закріплені конституцією правові норми, а й відповідні державні та міжнародні механізми і процедури за­хисту прав людини і громадянина, а також можливість за­хисту прав від свого імені в дійсно незалежному суді або в

Конституційно-правовий статус людини і громадянина          77

іншій державній чи міжнародній інстанції. До таких механіз­мів належить насамперед суд, "Кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національ­ними судами у разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією і законом", — проголошує ст. 8 Загальної дек­ларації прав людини. Система судових органів і порядок їх функціонування визначаються національним правом кожної держави. Національні системи судових органів об'єднуються

у ДВІ ОСНОВНІ Групи.    /а             і

1.             Континентально-європейська система (Австрія, Іта­

лія» Німеччина, Франція та ін.). У країнах цієї групи діють

Загальногромадянські суди, що розглядають позови про по­

рушення прав громадян іншими громадянами, а також адмі­

ністративні суди, що розглядають позови про порушення

прав людини державою, її органами чи посадовими особами.

■ а) Судова влада, з огляду на ст. 66 Конституції Франції, стоїть на сторожі особистої свободи громадянина. Стаття 66 означає, що судова влада не тільки правочинна припиняти посягання на особисту свободу, а й вказує на те* що будь-який захід державних органів, які обмежують свободу, під­контрольні суду. Це положення Конституції підтверджує ст. 136 КПК Франції, абзац 3 якої встановлює: "У всіх ви­падках посягання на свободу особи справа ніколи не може бути порушена адміністративними органами — це виключна компетенція судів загальногромадянських".

б): Адміністративна юстиція — окрема гілка судової вла­ди, завданням якої є вирішення адміністративних спорів, тобто, конфліктів між фізичними й юридичними особами, з одного боку, та органами й посадовими особами публічної адміністрації — з іншого. У разі порушення такими актами закону їх або скасовують, або зобов'язують ці чи вищі орга­ни внести необхідні поправки або зміни.

У франції та Італії Суд, який очолює систему адміністра­тивної юстиції, називається Державною радою. Система ад­міністративних судів Німеччини включає три інстанції: Адмі­ністративний суд — перша інстанція; Земельний вищий ад­міністративний суд — апеляційна інстанція; Федеральний адміністративний суд — касаційна інстанція.

2,             Англосаксонська система (Англія, Австралія, США,

Індія та ін.) не передбачає виділення окремої адміністратив­

ної юстиції. Усі позови розглядають суди загальної компе­

тенції. Створені нещодавно Претензійний і Податковий спе-

78

Глава 6

ціалізовані суди підконтрольні судам загальної юрисдикції, які здійснюють безпосередній контроль за законністю адмі­ністративних актів з допомогою судових наказів. Судовий наказ, що зобов'язує посадову особу виконати дію чи видати акт, укладення якого входить в її компетенцію, називають мандамус; судовий наказ, який забороняє певні дії посадовій особі, називають інджанкш.

Суд — остання "фортеця" громадянина, який відстоює свої права і свободи. На жаль, за сучасних часів у судовій практиці України трапляються досить часті випадки відмови посадових осіб (і республіканського, і місцевого рівня) від виконання судових рішень, що набули чинності. Це свідчить про те, що судова влада держави ще не набула належної си­ли й авторитету. Позбавити країну від самодурів-можновлад-ців міг би закон, який встановив би кримінальну відповідаль­ність за невиконання судових рішень. Якщо не домогтися безумовного, чіткого виконання судових рішень, не будуть виконані обов'язки, які взяла на себе Україна, що ратифіку­вала Пакти з прав людини 1966 р. і стала повноправним чле­ном Ради Європи.

Уповноважений з прав людини (омбудсмен). Інститут уповноважених з прав людини сформувався у Скандинав­ських країнах наприкінці XIX ст. Практика підтвердила ефективність цього інституту. Більшість демократичних дер­жав доповнила цим інститутом існуючі механізми захисту прав людини. У Швеції, Норвегії, Фінляндії, де він був зас­нований, уповноважений з прав людини називається омбудс­мен, в Іспанії — народний захисник, у Португалії — гарант справедливості, у Великій Британії — парламентський комі­сар з прав людини, в Україні — уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Призначений на посаду рішен­ням парламенту, уповноважений з прав людини є незалеж­ним від уряду, виконавчої і судової влади. Звичайно, до його повноважень належить розслідування будь-яких протизакон­них дій і зловживань виконавчою владою та її посадовими особами. Розслідування провадяться як з власної ініціативи уповноваженого, так і на підставі скарг громадян. Він не має повноважень приймати обов'язкові для виконавчої влади рі­шення стосовно поновлення порушених прав і відшкодуван­ня збитків. Але його рекомендації щодо прийняття заходів з метою захисту прав і свобод людини, як правило, здійс­нюються виконавчою владою.