§ 3. Організація і функціонування провідних банківських систем зарубіжних країн

Банківська система як складова частина фінансової систе­ми будь-якої держави відіграє вирішальну роль в еко­номічному розвитку країни, є головним механізмом фінансо­во-кредитних відносин у державі.

Для сучасної практики характерне використання різних моделей організації і функціонування банківських систем зарубіжних країн. Банківські системи різних країн, їх організаційна структура та правове регулювання залежать від багатьох факторів, до яких поряд з історичними, політични­ми та національними традиціями, слід також віднести рівень розвитку товарно-грошових відносин у країні, загальний еко­номічний розвиток, засоби регулювання грошового обігу тощо.

За сучасних умов практично у всіх країнах з ринковою еко­номікою створені й активно розвиваються дворівневі банківські системи, де на першому рівні функціонує централь­ний банк країни, який здійснює емісійну, нормотворчу, нагля-

218

дову та інші види діяльності; на другому — діють комерційні банки, які займаються акумуляцією коштів компаній і під­приємств, здійснюють різноманітні банківські операції.

У деяких країнах функціонують трирівневі банківські сис­теми, до яких входять також кредитні інститути небанківсько-го типу (наприклад, страхові компанії, інвестиційні фонди, фінансові компанії тощо). До таких банківських систем нале­жать системи Швейцарії, Японії. Слід зазначити, що до кре­дитно-банківської системи Німеччини, Франції, США, крім банків, входять також різні кредитні установи — Федеральне відомство нагляду за кредитною справою (Німеччина); Комітети з банківської регламентації і кредитних установ, а також Банківська комісія (Франція), Рада Керуючих Феде­ральної Резервної системи, Федеральний комітет відкритого ринку, Управління Контролера грошового обігу і Федеральна корпорація страхування депозитів (США).

Особливістю є й те, що в США переважають приватні кре­дитно-фінансові інститути (акціонерні), а в країнах Західної Європи та Японії поряд з приватними значне місце посідають напівдержавні, державні і кооперативні кредитно-фінансові установи.

У світовій банківській практиці банківські системи розрізняють також за характером здійснюваних послуг, сутністю банківських операцій, пов'язаних з широким впро­вадженням електронно-обчислювальної техніки й оргтехніки в банківську сферу. Так, європейські банки здійснюють іпотечні операції, широко використовуючи заставні. У США небанківські кредитні інститути мають такі самі юридичні права, що і банки. У Великій Британії кредитні інститути (небанківські установи) мають певні обмеження в банківській діяльності

Специфіка побудови банківської системи виявляється і в тому, що в окремих країнах Європи (Німеччині, Франції, Австрії, Італії) не існує чіткого розмежування між ко­мерційними та інвестиційними банками, що визначається ста­новищем останніх на ринку цінних паперів. У Німеччині, на­приклад, банки поєднують короткострокові, депозитно-позич­кові і довгострокові інвестиційні операції- У США кредитні та інвестиційні банківські операції чітко розмежовані. Інвес­тиційні банки виконують операції з державними і корпоратив­ними цінними паперами, а комерційним байкам заборонено виконувати операції на фондовому ринку з корпоративними цінними паперами. У Великій Британії функції комерційних та інвестиційних банків також чітко розділені. Інвестиційні

219

банки мають право звертатися до Банку Англії за централізо­ваними кредитами і працюють із залученими коштами ко­мерційних банків.

Світова практика виробила два принципи побудови ко­мерційних банків:

—  принцип сегментування, коли банківська діяльність об­межена певним видом операцій чи сектором грошового ринку;

—  принцип універсальності, коли будь-які обмеження на діяльність банків на грошовому ринку знімаються.

Принцип сегментування чітко простежується в банківсько­му законодавстві США та Японії, де банкам, по суті, заборо­нено здійснювати операції з цінними паперами корпорацій, з нерухомістю, страхові операції тощо. В більшості країн Західної Європи такі обмеження знято і банки другого рівня можуть надавати будь-які фінансові послуги на грошовому ринку.

У світовій практиці існують різні підходи до організації банківського нагляду. Звідси виділяють три групи країн, які відрізняються місцем і роллю центрального банку в управлінні і способом побудови наглядових структур у державі.

Перша група — це країни, у яких контрольні функції здійснює центральний банк (Австралія, Ісландія, Італія, Іспанія, Португалія).

Друга група — це країни, у яких контрольні функції вико­нуються не центральним банком, а іншими органами (Австрія, Данія, Канада, Норвегія, Швеція, Фінляндія).

Третя група — це країни, у яких контрольні функції здійснюються центральним банком спільно з іншими органа­ми: Швейцарія — Центральний банк, Федеральна Банківська комісія та Швейцарська банківська асоціація; Франція — Банк де Франс спільно з Банківською комісією; Німеччина — Німецький Федеральний банк спільно з Федеральним відомст­вом нагляду за кредитною справою; США — Федеральна Ре­зервна система спільно з Міністерством фінансів — Казначей­ством через Контролера грошового обігу із незалежним аген­тством — Федеральною корпорацією страхування депозитів.

У практиці зарубіжних країн центральні банки відрізня­ються не тільки правовим статусом та їх роллю в кредитній системі держави, а й дуже різноманітні за правовими форма­ми, власністю на їх капітал,*ступенем незалежності від вико­навчої влади тощо.

Здебільшого центральні банки є державними, капітал яких належить державі (Велика Британія, Франція, Німеччина,

220

Канада, Росія тощо); акціонерними (США, Італія); деякі цент­ральні банки мають змішану форму власності (Австрія, Бельгія, Японія), коли частина капіталу належить державі, а частина перебуває в руках юридичних і фізичних осіб. Так, 50% статутного капіталу Австрійського національного банку належить державі, а решта — комерційним банкам, страховим компаніям та іншим організаціям.

Велике значення для забезпечення стабільності еко­номічного розвитку держави має ступінь незалежності цент­рального банку від виконавчої влади, який у різних країнах різний. Найбільш незалежні від державних органів центральні банки Австрії, Німеччини та Швейцарії. В законодавстві цих країн відсутні норми, що дають змогу уряду втручатися в гро­шово-кредитну політику, здійснювану центральним банком. Певною самостійністю користуються банки, які за законом підзвітні законодавчим органам (Канада, США, Нідерланди, Японія). В законодавстві Японії чітко передбачено право дер­жавних органів скасувати рішення центрального банку. Найбільш залежним від виконавчих органів є центральний банк Італії, де в законодавстві закріплено право уряду на втру­чання в діяльність цього банку.

Відповідно до Маастрихстських угод європейські держа­ви — члени Європейського Союзу зобов'язані привести свої закони про"центральні банки до єдиного знаменника, "тобто центральні банки повинні бути виведені з-під контролю вико­навчої влади". Першою це завдання вирішила Франція, прий­нявши 4 серпня 1993 р. Закон про Статут Банку Франції, згідно з яким центральна банківська установа країни одержа­ла повну незалежність від уряду при виконанні своїх функцій у здійсненні монетарної політики.

Принципове значення має також чітке розмежування дер­жавою фінансової і банківської систем країни, тобто йдеться про обмеження можливостей уряду країн користуватися кош­тами центрального банку. В багатьох країнах пряме кредиту­вання держави, тобто надання банківської позики для покрит­тя бюджетного дефіциту практично відсутнє (США, Японія, Канада, Велика Британія, Швеція, Швейцарія) або законодав­че обмежене (Німеччина, Нідерланди, Франція). Основними кредиторами держави виступають не центральні, а комерційні банки та інші фінансово-кредитні установи, компанії, на­селення.

Отже, незважаючи на різноманітність і специфічність банківських систем зарубіжних країн, вони не функціонують

221

ізольовано одна від одної, а навпаки перебувають у постійній взаємозалежності і взаємозв'язку. Розвиток світової економіки і міжнародних економічних відносин, формування трансгра-ничного ринку банківських послуг зумовили потребу в міжна­родному співробітництві в галузі правового регулювання банківської діяльності і, зокрема, в регламентації функціону­вання банківських систем, враховуючи інтернаціоналізацію системи банківської діяльності, наявність у національних банківських системах "іноземного елемента".

Розглянемо докладніше структуру і функції банківських систем провідних зарубіжних країн.

Велика Британія. Банківська система Великої Британії є однією з розвинених у світі. Вона характеризується високим ступенем концентрації та спеціалізації капіталу, добре розви­неною банківською інфраструктурою, тісним зв'язком з міжнародним ринком позикових капіталів.

Банківська система Великої Британії є дворівневою і включає:

—  Банк Англії — центральний банк країни, який виступає головною ланкою банківської системи;

—  депозитні, кредитні та торгові банки, кожний з яких має визначену спеціалізацію та специфічні ознаки;

—  фінансово-кредитні установи небанківського типу, до складу яких входять: страхові компанії, інвестиційні фонди, фінансові компанії, кредитні, будівельні кооперативи і това­риства, пенсійні фонди, довірчі пайові фонди, ощадні інститу­ти тощо.

Банківську систему Великої Британії очолює Банк Англії, який було засновано  як  акціонерну  компанію в 1694 р. У ' 1946 р. його було націоналізовано.

На сьогодні Банк Англії виконує всі функції центрального банку і відіграє важливу роль у регулюванні грошово-кредит­ної та валютної сфери, в управлінні державним боргом.

Відповідно до законів про банківську діяльність (1979 р. і 1987 р.) Банк Англії володіє правом надання статусу банку різним фінансовим корпораціям, має право анулювати цей статус у діючих банків. Банк Англії є єдиним банком країни, який наділений правом емісії банкнот. Центральний банк Ве­ликої Британії має право надавати комерційним банкам реко­мендації та директиви, узгоджені з міністерством фінансів. Крім того, він може вимагати від комерційних банківських організацій надання необхідної інформації з метою перевірки діяльності їх.

222

Банк Англії керує рахунками казначейства, видає касові кредити і займається розміщенням державних цінних паперів. Відповідно до законодавства державне казначейство формаль­но має право надавати розпорядження Банку Англії, однак фактично ніколи це право не використовує. На практиці Банк Англії працює в тісному контакті з казначейством. У 1998 р. законодавчо закріплено незалежність Банку Англії, однак уряд має право контролювати його діяльність.

Банк Англії має вирішальний вплив на стабільність національної валюти, забезпечує надійність банківських уста­нов, дієвість платіжно-розрахункового механізму, що загалом визначає ефективність функціонування економіки країни.

Важливе місце в банківській системі Великої Британії посідають комерційні банки. Нині в країні виділяють такі види комерційних банків:

Депозитні банки, які приймають вклади і видають корот­кострокові позики під заставу надійних цінних паперів. До цих банків належать також найбільші банківські монополії — клірингові банки, що домінують у депозитно-позикових опе­раціях у середині країни. Клірингові банки — це банки "вели­кої четвірки" — НЄШНЛ Вестмінстер бєнк, Ллойдс бєнк, Мідленд бєнк і Барклейз бєнх. Клірингові банки уклали між собою угоду про зарахування взаємних вимог і активно пра­цюють у системі зарахування платіжних документів та цінних паперів, що здійснюються через Лондонську розрахункову па­лату. Депозитні банки є основою банківської системи Великої Британії, вони мають близько 15 тис. відділень і належать до числа універсальних, що надають своїм клієнтам широкий вибір банківських операцій та послуг.

Торгові банки діють у сфері зовнішньої торгівлі і займа­ються міжнародними кредитно-фінансовими операціями, поєднують депозитно-позикові операції для обмеженої кількості клієнтів з емісійно-засновницькою діяльністю, а також консультаційними послугами корпораціям. Вони організують консорціуми, керують портфелями цінних паперів, виступають посередниками в операціях злиття і по­глинання компаній, відіграють важливу роль на валютному ринку і ринку золота. До торгових банків належать два найбільших та найстаріших банки — "Ротшильд" і "Самуель Монтепо", які виступають активними учасниками ринку золота.

Іноземні банки — це найчисленніша група банківських ус­танов (приблизно 800), створених на території Великої Бри­танії, капітал яких належить іншим країнам. Іноземні банки

223

спеціалізуються на операціях на евроринку, кредитують іно­земні та транснаціональні компанії, фінансують зовнішню торгівлю, консультують компанії з питань іноземних інвес­тицій тощо.

Банки Співдружності — офіційна назва колишніх бри­танських колоніальних банків. Штаб-квартири їх знаходяться у Великій Британії, а діють у країнах Європейського Союзу. У складі провідних клірингових банків ці установи виконують функції спеціальних міжнародних підрозділів.

Національний Ощадний банк заснований у 1861 p., акуму­лює заощадження населення через мережу поштових відділень. Банк проводить два види рахунків — звичайні та інвестиційні, всі кошти інвестує у державні цінні папери.

Особливим банківським статусом наділені два найбільших банки країни: Національний ощадний банк і Національний Жиробанк, що надають послуги, якими користуються тільки державні відомства і місцеві органи влади при розрахунках з населенням.

Національний ощадний банк виконує всі основні операції комерційних банків, а Національний Жиробанк є державним підприємством, створеним для розрахунків через поштові відділення і є конкурентом для комерційних банків.

До нижнього рівня банківської системи Великої Британії також належать спеціальні фінансово-кредитні установи, а саме: облікові (дисконтні) доми, які виконують операції з дис­контом векселів на грошовому ринку, займаються продажем і купівлею короткострокових державних облігацій, зобов'язань муніципалітетів, строкових депозитів і депозитних сер-, тифікатів.

Фінансові доми спеціалізуються на кредитуванні, продажу в'розстрочку споживчих товарів і деяких видів промислового обладнання. Ресурси фінансових домів формуються за раху­нок короткострокових депозитів. Ці установи акумулюють кошти промислових торгових фірм, банків, населення. Ос­таннім часом фінансові доми почали активно займатися лізин­говими операціями.

Будівельні товариства акумулюють найбільшу частину за­ощаджень населення. Ресурси будівельних товариств вклада­ються переважно в довгострокове кредитування будівництва або купівлю житлових будинків, у цінні папери. Нині серед будівельних товариств відбувається процес централізації, вони почали займатися багатьма банківськими операціями, тор­гівлею нерухомості.

224

Страхові компанії та пенсійні фонди, крім своєї про­фесійної спеціалізації — страхування і приватного пенсійного забезпечення, спрямовують акумульований позиковий капітал у довгострокові інвестиції. Зазначені установи створюються як державними корпораціями, так і приватними фірмами, акуму­люють досить великі кошти. На сьогодні страхові компанії становлять самостійну ланку кредитної системи, розвиток якої заохочує уряд.

Інвестиційні трасти займаються виключно операціями з цінними паперами, їх капітал створюється внаслідок акуму­лювання коштів приватних інвесторів за допомогою емісії акцій і облігацій. Сформований капітал вкладається у цінні папери інших компаній.

Довірчі пайові фонди, як і інвестиційні трасти, акумулю­ють грошовий капітал і вкладають його в цінні папери. Однак на відміну від інвестиційних трастів пайовики в будь-який час можуть продавати свій пай провідній компанії, у зв'язку з чим капітал пайових фондів може змінюватися.

У банківській системі Великої Британії важлива роль нале­жить Фонду захисту депозитів, до якого всі кредитні установи зобов'язані здійснювати відрахування. У разі банкрутства кре­дитної установи Фонд захисту депозитів сплачує його вклад­никам певне страхове відшкодування. Наявність у банківській системі Великої Британії кредитних установ небанківського типу, функціонування клірингових і торгових банків, дисконт­них домів, а також ліцензійних організацій, що приймають де­позити, відсутність антимонопольного законодавства робить британську банківську систему унікальною.

Німеччина. Кредитно-банківська система Німеччини має дворівневу будову, верхній рівень — Німецький Федеральний банк; нижній рівень — система комерційних банків та спеціалізованих кредитних установ, кількість яких становить 4,5 тис., а кількість їх відділень у країні — майже 49 тис. Німецький Федеральний банк (Дойче Бундесбанк) має цент­ральне правління у Франкфурті-на-Майні, дев'ять земельних центральних банків як головних управлінь і майже 200 голов­них відділень і філій. Центральний банк виступає безпосе­редньо як федеральна юридична особа публічного права і на 100% належить федерації. Компетенція і завдання центрально­го, банку країни визначаються Законом про Німецький Феде­ральний банк у редакції від 16 липня 1994 р. Відповідно до за­значеного Закону завданням Німецького Федерального банку є регулювання за допомогою валютно-грошових інструментів

8 Костюченко                                                   225

грошового обігу і кредитного забезпечення господарства з метою збереження стабільності валюти, а також турбота про банківське "виконання системи розрахунків у країні та з іншими державами.

Грошово-кредитна політика Німецького Федерального банку розробляється Центральною Радою банку, до складу якої входять члени правління федерального банку і президен­ти земельних центральних банків. Члени правління признача­ються Президентом країни згідно з пропозицією федерального уряду, а президенти земельних центральних банків — Прези-> дентом країни за пропозицією Бундесрата. Головою Ради Центрального банку і правління (виконавчого органу) є пре­зидент і віце-президент Німецького Федерального банку.

Німецький Федеральний банк належить до найнеза-лежніших центральних банків у світі, він не підпорядковується ні уряду, ні законодавчому органу. Виконуючи головне за­вдання, Федеральний банк підтримує загальну економічну політику федерального уряду, будучи незалежним при вико­нанні своїх повноважень від розпоряджень уряду. Одночасно чинний закон зобов'язує Німецький Федеральний банк кон-* сультувати уряд з важливі валютно-політичних питань і за його вимогою надавати необхідну йому інформацію.

Повноваження Федерального банку й уряду чітко розме­жовані, Федеральний банк відповідає за монетарну політику, а уряд — за фіскальну.

Для забезпечення тісного співробітництва між Радою цент­рального банку і федеральним урядом уряд зобов'язаний при обговоренні заходів, що мають велике значення для грошової політики, залучати до цієї роботи Президента Федерального банку. Крім того, федеральний уряд має право брати участь у всіх засіданнях Ради банку. Однак уряд не має права голосу, але може подавати заяву або навіть вимагати, щоб будь-яке рішення Ради центрального банку не мало чинності протягом двох тижнів. Німецька модель центрального банку є базовою для країн Європейського Союзу,

До нижнього рівня банківської системи Німеччини нале­жать:

—  комерційні (універсальні) банки, в тому числі гроссбая-ки, провінційні банки;

—  ощадні банки;

—  кооперативні центральні банки;

226

—  кредитні товариства;

—  банки спеціального призначення (державні і приватні іпотечні банки);

—  поштові та комунальні банки;

—  жироцентралі.

Комерційні (універсальні) банки виконують операції з при­йому коштів у депозити, надають коротко-, середньо- та до­вгострокові позики малому і середньому бізнесу, великим кор­пораціям, федеральним і місцевим органам влади, виконують фінансові і трастові операції, операції з дорожніми чеками, ро­зрахунково-касове обслуговування клієнтів, надають елект­ронні та брокерські послуги. Комерційні банки також висту­пають власниками капіталу корпорацій, здійснюють емісію і розміщення цінних паперів, створюють і володіють інвес­тиційними фондами тощо Провідна роль у банківській системі Німеччини належить комерційним універсальним банкам (гроссбанкам) — Дойче Банку, Дрезднер Банку і Комерцбан-ку, які здійснюють практично всі види банківських операцій, за винятком емісії банкнот і надання іпотечного кредиту.

Загалом для комерційних банків Німеччини характерним є посилення процесів універсалізації діяльності їх (90% всіх банків належать до категорії універсальних, на які припадає понад 3/4 усіх банківських депозитів).

Нині зростає роль комерційних банків у наданні клієнтам економічної інформації: з розширенням діяльності клієнтів на міжнародному ринку збільшився обсяг послуг консультатив­ного характеру, включаючи складання фінансово-економічних звітів про стан справ у зацікавленій клієнта країні, пошук по­тенційних партнерів, надання інформації юридичного харак­теру тощо. Заслуговує на увагу досвід Німеччини, яка створи­ла поза мережею звичайних кореспондентських відносин філії та представництва банків (понад 60) — так зване "комплексне обслуговування" за кордоном.

До системи комерційних банків належать також:

—  близько 350 приватних банків (кредитні банки), до яких входять три великих, регіональні та інші приватні банки, філії іноземних банків;

—  приблизно 3 тис. кооперативних банків: народні банки, сільськогосподарські каси та їх центри;

—  понад 70 публічно-ощадних кас і земельних банків (жи­роцентралі);.

—  спеціалізовані банки'  іпотечні, споживчого кредиту, будівельні ощадні каси тощо.

8"                                                227

Особливе місце в банківській системі Німеччини посідають спеціалізовані банки: іпотечні банки та інші кредитні установи надають позики під заставу нерухомості, банки спеціального призначення — позики з розстрочкою платежу, а кредитні кооперативи — позики для індивідуального житлового будівництва.

Належне функціонування кредитно-банківської системи Німеччини неможливе без чіткого регулювання і нагляду. Цю функцію виконують Німецький Федеральний банк і Федераль­не відомство нагляду за кредитною справою, яке здійснює де|ь жавний нагляд за всіма кредитними установами. Федеральне відомство є самостійним федеральним верховним органом, який керує системою кредитних інститутів, видає ліцензії на банківську діяльність, встановлює обов'язкові вимоги для банківських установ, здійснює нагляд за додержанням банківського законодавства і має право вимагати від банків будь-яку інформацію, провадити ревізії, втручатися в опера­тивну діяльність та видавати розпорядження щодо негайного припинення операцій. У свою чергу, банки зобов'язані інфор­мувати Федеральне відомство про всі зміни щодо їх юридич­ного статусу, надавати місячні та річні баланси. Федеральне відомство підпорядковується вказівкам і службовому нагляду федерального міністра фінансів. Президент відомства призна­чається федеральним Президентом за пропозицією федераль­ного уряду.

Побудова німецької банківської системи та її функціону­вання забезпечують високу стабільність на підставі ефектив­ності диверсифікації і пов'язану з цим високу надійність вкладів у банках.

Франція. Для кредитно-банківської системи Франції харак­терна система державного регулювання банківської справи. Основні ланки включають:

—  на верхньому рівні: Центральний банк Франції — Банк де .Франс, Центральна кредитна рада, Комітет з банківської регламентації, Комітет з кредитних установ та Банківська комісія;

—  на нижньому рівні: комерційні банки різних видів, у тому числі універсальні, народні банки, фінансові компанії, кооперативні кредитні установи, ощадні і страхові каси, това­риства  взаємного  кредиту,  каси  муніципального  кредиту асоціації та союзи тощо (рис. 1).

228