4.1. Історія. Філософія історії.

Розгортання життя суспільства у просторі і часі постає як історія. Наявність історичної пам’яті та історичної свідомості  є великим надбанням людства і значною цінністю. Завдяки їм спрацьовує механізм самоідентифікації народу, етносу, нації та й окремих індивідів. Історія, до того ж, завжди сприймається нами як самостійний світ, що приваблює нас подіями і в той же час навчає.

Слово “історія” в сучасному вжитку зустрічається в різних смислах: як наука про розвиток суспільства; як сама дійсність у її розвитку; як хода руху, розвитку чого-небудь; як минуле, що зберігається в пам’яті; як розповідь, оповідання; як подія з присмаком неприємності. Для давніх греків, які й винайшли це слово, ίςτορίη значило “дослідження”, “вивчення” і вживалось воно у смислі відтворення людських вчинків недавнього минулого, що залишилось у пам’яті ще живих свідків, або в переказах від свідків. Якщо термін επίστήμή (епістема) позначав знання безперечно наукове, знання про незмінне, а δόξα (докса) значив гадку про плинне, то термін ίςτορίη займав  серединне місце зі значенням, наближеним до науковості.  Принаймні вже для Геродота (484-425 до н.е.) і Фукідіда (460-400 до н.е.) історія безумовно мала наукову цінність. З точки зору класиків античної історичної думки, науковість історичного знання забезпечується тим, що за мінливими, плинними подіями (якими вони тільки й можуть бути в суспільстві) стоять тривкі типи людських характерів або незмінна сутність міста-держави (напр., Рим у Т.Лівія). У діяннях людей і держав пізнається людська природа, межі спроможності людей змінювати обставини, а все це корисно знати, бо ритми історичних подій, складених з людських вчинків, мають властивість повторюватись.

 У добу Середньовіччя, в межах християнського світогляду, історія припускалась як розгортання у просторі й часі божественного задуму. За Августином Аврелієм історичність стосується тільки земного перебування людства. У земному житті всі люди, до якого б народу вони не належали, поділяються за  двома типами спілкування, що їх Августин назвав двома Градами. Перший складають люди, які хочуть жити за вимогами гріховного тіла: “Учинки тіла явні, то є: перелюб, нечистість, розпуста, ідолослуження, чари, ворожнечі, сварка, заздрість, гнів, суперечки, незгоди, єресі, завидки, п’янство, гулянки й подібне до цього”. (Гал. 5, 19-21.) “Град божий” представлений людьми, що бажають жити з плодами духу, тобто “по Богу”: “А плід духа: любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, здержливість, лагідність”. (Гал. 5, 22-23.) Нині два Гради переплетені й змішані, але панує “град земний”. Громадяни “Граду божого” на цій землі мандрівники, пілігрими. Та кінець обом Градам наперед призначений, адже “утворені вони двома родами любові, - земний любов’ю до себе, доведеною до презирства до Бога, і небесний любов’ю до Бога, доведеною до презирства до самого себе”.1 (1Августин Блаженный. О граде божием//Творения блаженного Августина епископа Иппонийского. Часть 5. Киев, 1907. С.63.) Земне випробування громадян “Граду божого” закінчиться з настанням Судного Дня. Час перебування людства на землі і є історією, вона обмежена двома катастрофічними подіями – гріхопадіння  і Страшний Суд. Поза цими віхами – вічність. Все, що повинно пройти за історичний час, служить реалізації божественного плану: покаранню людей за первородний гріх, випробуванню людей на здатність чинити опір злу, покликанню кращої частини людства до побудови священного суспільства  праведників, відокремленню праведників від грішників і кінцевій нагороді кожного за заслугами.

Перший філософ Нового часу Френсіс Бекон (1561-1626) впевнено відніс історію до складу наукового знання. Спирається вона на пам’ять як одну з властивостей “розумної душі, що зосереджує в собі  знання”. Всю історію він поділяв на природничу й громадянську, в останній розрізнював церковну історію, історію наук і власне громадянську історію, значення й авторитет якої перевершує всі інші людські звершення. Поряд з цим Бекон вказує й на значні труднощі на шляху до істини в цій історії: “Бо у всякому разі потребується  величезна праця й мудрість для того, щоб при створенні історії зануритись думкою в минуле, проникнутись його духом, ретельно дослідити зміну епох, характер історичних особистостей, зміну задумів, шляхи здійснення діянь, справжній смисл вчинків, таємниці правління, а далі вільно й правдиво розповісти про це, немов поставивши його перед очима читача й освітити променями яскравого оповідання”.2 (2Бекон Ф. Великое восстановление наук//Бекон Ф. Сочинения в двух томах. Т.1. М.,1971. С.168.) Бекон прагнув довести, що по-справжньому історичне знання не може відрізнятись від інших видів наукового знання, всіх їх поєднує об’єктивність, опора на істинні факти. Вимоги до якості знань, що їх задали природничі науки у добу Нового часу, торкнулись і історії, хоча її справжній зоряний час настав дещо пізніше, у XIX ст., коли у Німеччині, Франції та деяких інших країнах сформувались великі історичні школи зі значними здобутками.

 Філософська рефлексія щодо проблем історії розвивалась майже паралельно з розвитком історичного знання і посилювалась, у міру наростання густоти і глибини зв’язків між населенням різних регіонів Землі, аж до виникнення такої спеціальної галузі філософського знання як філософія історії. Сам термін «філософія історії» запровадив ще Вольтер (1694-1778), однак першим визнав філософію історії як самостійну  дисципліну німецький філософ-просвітник  Йоган Готфрід Гердер (1744-1803). У передмові до своєї книги «Ідеї до філософії історії людства» Гердер  тлумачить філософію історії як науку про всю історію людства в цілому. Звичайно, сьогодні не йдеться про те, що філософія історії підмінює собою історичну науку,  вона тільки прагне філософськими засобами  осмислити хід людської історії в її цілісності і окремих фазах,  визначитись відносно загальної логіки, смислу  історії, можливих закономірностей та стосовно специфіки історичного пізнання.

Велика роль у становленні філософії історії належить видатному італійському мислителю Джамбатісті Віко (1688-1744). Його якось вразила проста думка: філософи серйозно прагнули вивчати “Науку про Світ Природи”, що створений Богом і який він один може пізнати (згадаймо тут Сократа), і нехтували розмірковуванням про “Світ Націй” тобто про “Світ Громадянськості”, який був створений людьми і наука про який може бути доступна людям. Дж. Віко формулює умову будь-якої доступної людям істини: пізнаним може вважатись лиш те, що створено тим, хто пізнає, і тому  “verum et factum convertuntur” (істинне й створене співпадають). З цього можна вивести такі наслідки: а) те, що пізнається, повинно бути створене тим, хто пізнає; б) спочатку треба створити, а потім – пізнавати.

Людські звершення, про які найперше говорить Віко, це форми правління, типи соціальних зв’язків, системи природного права, “порядки” громадянськості. Філософія історії (хоч сам Віко ще прямо й не вживає такий вираз) повинна ухопити загальну й єдину логіку руху життя всіх націй шляхом ретельного аналізу людських думок, якими люди керуються для удосконалення форм свого повсякденного життя. Ідеї, що стали людськими звершеннями, зберігаються в мові народів, знаходять відображення в художній творчості і слугують емпіричною базою філософсько-історичного дослідження. Філософія і філологія наближаються одна до одної: “Завдяки попереднім філософським доказам наступні філологічні докази підтверджують свій Авторитет Розумом і Розум – своїм авторитетом”.1 (1Вико Дж. Основания новой науки об общей природе наций. Москва-Киев,  1994. С. 120.) Слід лише мати на увазі, що філологія у Віко є широкою емпіричною наукою -  “вченням про все те, що залежить від людської волі: такими є всі Історії Мов, Звичаїв, Подій як миру, так і війни народів”.2 (2Див. там же, с.7.)

З кінця XVIII і впродовж XIX ст. філософія історії утвердилась відносно окремою галуззю філософії з власною проблематикою та предметною визначеністю. Зупинимось тут тільки на деяких найважливіших питаннях, які частіш за все обговорюються у філософсько-історичних дослідженнях.